Буба: мертвий сезон



Сторінка3/14
Дата конвертації30.11.2016
Розмір2.35 Mb.
1   2   3   4   5   6   7   8   9   ...   14

— Це Армані, — з гордістю прощебетала пані Віолетта. — Вальдусик мені купив із цієї особливої нагоди.

— Халат Армані? — не міг уторопати дідусь. — Навіщо вам чоловічий халат?

— Та розповідайте вже! — мама навіть не встигла зацікавитися халатом, настільки перейнялася таємничою звісткою.

— У нас буде дитина, — на щоках Маньчакової спалахнули пурпурові троянди.

— А й справді, — дідусь спрямував окуляри на її живіт, — це вже добряче помітно.

Усі глянули на нього осудливо.

— То ви… наважилися? — у мами тремтів голос, так, неначе це вона сама вирішила народжувати.

— Так, — героїчно зізналися нарешті Маньчаки, закохано поглядаючи одне на одного.

— Добре, що в бриджі ви швидше приймаєте рішення. — промовив дідусь. — Інакше ми вже сьомий рік розігрували б ту саму партію.

Цього разу на старого ніхто не звернув уваги. У хаосі поздоровлень та обіймів ніхто не помітив навіть самовільного дегустування коньяку, який вочевидь відповідав високим дідовим вимогам.

— Мене це відверто радує, — алкоголь, безсумнівно, робив своє. — Ви, як майбутня мама, перейдете на молочні продукти! — втішився дідусь. — Я читав у Інтернеті, що молоді матусі повинні їсти сирочок. Поступлюся своїм, — героїчно заявив він. І, побачивши незадоволене обличчя Маньчакової, докинув:

— Зрозуміло, що старі матусі теж! Тут не про вік жінки йдеться, а про білки!

— Ми уси-нов-лю-ємо дитину, — чітко проказала пані Віолетта, зберігаючи рештки спокою. — Ви про усиновлення чули?

— Ви мене заспокоїли, — дідусь приклав руку до грудей. — З вашого боку це дуже розсудливо, — додав він схвально. — Не буду приховувати, що я дуже непокоївся, на кого ж із вас буде схоже ваше дитя. І слово честі, у будь-якому випадку його б чекало розчарування.

— Бубо, виведи дідуся, — тоном поліцейського проказала мама. — І за кару відключи комп’ютер. Батько завжди нас компрометує, — скривилася вона, ледь не плачучи.

Дідусь, похитуючись, відірвався від стільця й сам рушив до своєї кімнати.

— Прошу пробачення в усіх присутніх тут батьків за недоречні зауваження, — непевним тоном вимовив він, стоячи біля дверей. — Мене змусили їх висловити ревнощі до дитини, котра забере в нас найкращих гравців у бриджа, — закінчив дідусь плаксивим тоном. Таким чином пан Генрик привернув до себе більше уваги, ніж дитя, яке тут, у вітальні на Звіринецькій, поки що було тільки в планах.

Вересневий вечір устигнув щільно закутатися в непроникну темряву, коли Буба легенько постукала в дідусеві двері.

— Може, зіграємо партійку в бриджа? — запитала вона.

Замість відповіді пролунали гучні постріли й радісні вигуки.

— Я вбив тебе, сучий сину! — кричав дід, хоча Буба здогадалася, що то волає коньяк, який циркулював у його крові.

На екрані комп’ютера тривала якась запекла сутичка, а тремтяча дідова рука сягала по щораз нові боєприпаси. Та за хвилину зображення застигло, і дідусь Генрик розпачливо прошепотів:

— Це ти, Бубо? Саме вчасно, бо я щойно помер… Мене забив отой дурко з рушницею. Отой, котрий зараз сидить на моєму трупі та їсть морозиво. Знаєш, який?

— Знаю, той сучий син, — здогадалася Буба й обійняла діда за плечі. — Якщо весь час воюватимеш, комп’ютер тебе не вилікує, — зітхнула вона.

Дівчина втямила, що дідусь поволі, проте неухильно долучається до грона віртуальних шаленців. І поки не знищить кіберпростору, не сісти їй з ним до скляного столика за партійкою в улюбленого бриджа.

— Та ні, зі мною все гаразд, — дідусь навіть не помітив переживань онуки, але теж неспокійно крутився, даючи їй зрозуміти, що в карти вони зараз не пограють.

— Може, хоч поговоримо, як колись? — з надією глянула на діда Буба.

— Із задоволенням, дорогенька, та бач, я вже залогувався на ігровому сервісі й за хвилинку в мене партійка з «Лавиною сексу».

— Із ким? — заніміла Буба.

— Це такий нік, розумієш? «Лавина сексу».

— А ти, діду? Який у тебе нік?

Дід Генрик неспокійно ворухнувся на стільці, але звірятися не поспішав.

— Ну ж бо, дідусю, — наполягала Буба. — Якщо повідомиш мені свого ніка, я нікому не розповім, що ти граєш в ігри, від яких скаче тиск.

— Не можу, бо кепкуватимеш з мене, — сказав дід.

— Та ти що! — заперечила Буба. — Я з тебе ніколи не насміхаюся.

— Я… — пан Генрик затнувся, — «Блондиночка».

— Дідусю! — Буба засміялася й глянула на його поріділу чуприну. — Яка ж ти блондиночка? Може, колись ти й був блондином, хоча мені так не здається…

— Це я навмисне, — кахикнув старий. — Бо, розумієш… Блондиночка під захистом. Ніхто не висловлюватиме їй претензій, який у неї кепський віст або невірний імпас. Коли я був на цьому сервісі «Вельможним паном», то мій тодішній партнер із гарним ніком «Козуленька», обізвав мене шлангом! Не повіриш, які люди зараз грають у бридж. Треба пильнувати! — дідусь силкувався вдавати безтурботного, хоча було помітно, що ця жіноча личина його бентежить.

— Ну, що ж, — зітхнула Буба. — Я зрозуміла, що мої шанси мізерні поряд з «Лавиною сексу».

Відповіді вона не дочекалася, бо «Блондиночку» захопила чергова гра. Після трефового вісту дід незграбно вистукав одним пальцем: «Лавино! Я тебе люблю», — і втупився в наступну віртуальну роздачу.

НОВАЧОК І ДОБАВКА

Новенькому в класі не велося. Крім Мілоша, який, нарешті, пригадав собі про існування школи («Я був у крутезному студентському таборі», — поблажливо похвалився вінБубі, добравшись, нарешті, до парти). Усі з радістю прийняли Нового, бо схоже було, що із хлопця, котрий виглядав повним тюхтієм, можна досхочу нареготатися.

Мілош не кепкував з нього, він, здається, взагалі не помітив новенького. Відтоді, як познайомився з Ребеккою, бачив лише її та щомиті поглядав на годинника. Навіть Редбулька це зауважила, бо час від часу питала: «Ну що, Бродзевич, скільки ще хвилин до канікул?».

— Не переймайся ним, — радила знічев’я Йолька, якій постійно вдавалося впіймати Бубу на тому, що вона сумно позирала в бік Мілоша. Буба зненавиділа фразу «Не переймайся ним», бо щоразу, як її чула, до неї поверталися спогади про розрив, який стався без жодної причини, якщо на мить забути про Ребекку.

Забудеш тут про неї, — думала Буба, — якщо ця красуня невидимкою приходить до школи разом з Мілошем і, мабуть, оселилася в цьому нещасному годинникові, з яким у хлопця встановився постійний зоровий контакт.

А Новий робив усе, щоб хлопці класно розважалися. Усе, тобто нічого. Він не вмів лаятися. Поганенько їздив на велосипеді, не кажучи вже про те, що велик у нього був лажовий, з нульовою кількістю передач. А на футболці не було карлючок Пшема Бокса, і це відразу кидалося у вічі. Зрештою, автограф однаково б не допоміг, оскільки новенький виглядав на фізкультурі настільки безнадійно, що до кола кепкувальників приєднався навіть Шварценеґґер.

— Дурко цей Новий, — поділився своїми спостереженнями Адась Куницький. — На його місці я приніс би звільнення з фізри.

— А може, хворий не він, а вся ця ваша олімпійська компанія? — втяла Буба, яка ще не забула про власні проблеми на уроках Шварценеггера.

Адась лише плечима стенув. Не міг утямити, що такого сталося з Бубою, яка ще недавно безпомильно вибирала собі друзів. Щоправда потім, коли почала рахувати пташині пера із цим дивакуватим Мілошем, Адась зрозумів, що з нею щось не те. Та лише зараз, коли мова зайшла про Нового, виявилося, що у виборі друзів Буба геть позбавлена доброго смаку.

— Мабуть, осліпла! — зневажливо подумав Куницький, долучаючись до однокласників, які вигравали м’язами.

Буба сіла на лавку для вболівальників і почала стежити за розминкою, супроводжуваною голосними вигуками й тупотінням. Усупереч Адасевим підозрам, вона аж ніяк не осліпла. Непоказного Стася, якого зловтішна доля закинула до її класу, вона бачила аж занадто добре.

Зараз, на шкільному стадіоні, хлопчина нагадував дитину, яка плуталася між ногами кремезних здорованів. Власне, заплутатися він не встигав, бо свисток Шварценеґґера щохвилини проганяв його з поля. Та на Бубин подив, Новому це аж ніяк не заважало. Щоразу, сідаючи на лаві штрафників, він солодко потягувався й підставляв до сонця свої незліченні веснянки, наче вихваляючись ними перед усім світом.

Він, принаймні, не такий ідіот, як я, — подумала дівчина, пригадуючи, як її пригнічували Шварценеґґерові кпи ни. І це ліниве потягування Нового, у якому приховувалася зневага до шкільних здорованів, навіть їй сподобалося.

— Із цим Новим щось не теє, — щебетала Йолька, коли вони разом поверталися додому. — Уяви собі, він досі не попросив у мене навіть номера мобільного.

— Ніхто в тебе його більше не попросить, відколи ти дівчина директора, — нагадала їй Буба.

— А й правда! — щасливо погодилася Йолька. — Досить глянути на Ксаверову машину, і все стає зрозумілим. А я тобі не казала, що він мені подарує цуценя ротвейлера, таке манюнє? Щоб воно, як виросте, мене захищало, — у Йольчиному голосі забринів марш Мендельсона.

— Чудово, — Буба любила будь-яких собак, але Добавку найдужче. — А може, цього собаку він мав би купити собі? — натякнула вона Йольці. — Бо якщо Бокс дізнається, що ти вже не його…

— То я тобі нічого не казала? — Йолька рвучко спинилася. — Пшемусь уже все знає! І навіть спробував почати якийсь спаринг зі Ксавером, але довелося помірятися з його охоронцями. Невже я забула? — здивувалася Йолька. — Ну, то один з охоронців лежить із Пшемеком у лікарні. Але обоє вже почуваються добре. Ксавер їх навіть учора навідав і, уяви собі, запропонував Пшемові купити йому замість мене новий боксерський тренажер. Як у кіно…

— Як це — замість тебе, не розумію?

— Ну, така заміна! — Йолька поправила собі зачіску. — Щоб йому було на що витрачати енергію, — а Буба спіймала себе на думці, що це виглядає огидно. Скидається на торгівлю живим товаром.* * *

Люди вигадали собак, щоб попри проблеми ніхто не сумнівався, що повернувся до себе додому, — подумала Буба, погладжуючи Добавку.

Пес підібгав хвоста й жалібно скімлив.

— Ніхто не погуляв з тобою? — перелякалася Буба, угледівши калюжку. Мокра доріжка тягнулася до обпісяних і смердючих черевиків.

— Тобі не має бути соромно, маленька, — лагідно прошепотіла дівчина, швиденько витираючи калюжу. — Нехай інші червоніють!

Вона ретельно підтерла підлогу й узяла поводок.

Добавка й сама б радо причепила собі це прогулянкове знаряддя. Гордовито піднявши хвоста, з гідністю кудлатої графині, вона повільно ступала доріжкою. Щойно траплялася нагода познайомитися ближче зі скуйовдженим пуделем, покручем такси чи сумнівним клоном вовка, Добавка вдавала справдешню пані, випинаючи свої принади й особливо — показний зад. У свою чергу породистих родичів, а надто собачих аристократок з їхніми стрічечками й пальтечками, сука оминала десятою дорогою, підкреслюючи свою солідарність із представниками народу. Зрештою, Добавка сама скидалася на нащадка трьох славних порід, тобто поєднувала риси дога, спанієля й хорта і, маючи таких різномастих предків, могла зневажати аристократичні упередження.

— У попередньому житті ти, певне, була дружиною якогось дипломата, — жартувала Буба, спостерігаючи за панськими манерами своєї вихованки.

— А намордник де?! — буркнув якийсь причмелений любитель пива, що переплутав паркову лавочку із власним диваном.

Добавка ненавиділа пиво, тому вирішила відповісти йому голосним гавкотом.

— Перепрошую, — Буба знітилася. — Вона сьогодні така знервована…

— Певна річ! — пиволюб презирливо скривився. — Жінка!

— На добраніч! — прошепотіла Буба, хоча вересневе сонце продовжувало щосили сяяти. Проте інші слова їй навіть на думку не спали.

— До зустрічі, панянки, — пробурмотів незнайомець, який раптом видався Бубі приємним.

Побачивши Добавку, батько з дідом гидливо ткнули їй під носа свої обцюняні черевики.

— Свиня, а не собака! — дорікнув дідусь.

— Як ти могла таке зробити своєму господареві? — батько вдавав із себе ображеного годувальника.

— А як ви могли так вчинити з Добавкою? — Буба глянула на обох винуватців. — Цілісінький день сидите, утупившись у свої комп’ютери. Я думала, що принаймні ви не узалежнилися від цього! — дівчина сердито змахнула повідком. — А щодо черевиків, то вони вам не потрібні. Цим віртуальним світом можна сміливо мандрувати босоніж. Достатньо мишки й клави! — Буба сама здивувалася, виголосивши таку довгу промову. Востаннє подібний монолог вона прочитала зі сцени в початковій школі, коли грала роль банана в п’єсці «Фрукти матусі всі їсти мусять». Але навіть тоді в її словах було менше емоцій.

Батько з дідом перезирнулися, наче двоє шибеників, яких упіймали на обгризанні нігтів.

— Та… черевики як черевики, — прошепотів тато.

— Нічого з ними не сталося. Висохнуть, — махнув рукою дідусь і невпевнено глянув на Добавку.

ІНТЕРНЕТ-МОДА Й ЛИСТ ВІД АГАТИ

Маньчаки прийшли одночасно з листом від Агати, тому до бриджа Буба сідала розчарована. Вона з радістю віддала б Маньчакам навіть власний чемпіонський кубок, аби тільки якомога швидше прочитати, що пише подруга.

Але гостям вочевидь було байдуже до її нагород. Буба віддавна підозрювала, що небайдужими вони були хіба що до смачних та ситих обідів та демонстрації власних досягнень у моді. Навіть бридж виявився лише додатком до чергового кожушка пані Віолетти чи нової бейсболки пана Вальдека.

— О! — зрадів дідусь, угледівши бейсболку. — Бачу, що ви вже почали придбавати велосипедні аксесуари для дитинки. Щоправда, на виріст.

— А правда, Вальдусикові личить? — посміхнулася Маньчакова, тасуючи свої невдалі карти. Усмішка мала підсолодити гіркоту розчарування цілковитою відсутністю козирів.

— Трохи дитяча, — наполягав дід Генрик. — Я б сказав: занадто жовта, ну, і ці гномики дещо дратують.

— А й справді, — Маньчак глянув сердитим поглядом на дружину, — я з вами згоден. Особливо щодо цих гномиків.

— Бейсболка мала бути синя і з фірмовим написом, — буркнула під носом Маньчакова. — Певне, вони трохи помилилися.

— Бо ми цю шапочку купили через інтернет, — пояснив Маньчак здивованому дідусеві. — Жінчині черевики також.

Усі дружно зазирнули під стіл, де ховалася пара червоних гумових чобіт.

— Чобітки мали бути з м’якенької шкіри з етномотивом, — прошепотіла знічена пані Віолетта.

— Із цим вони теж трохи помилилися, — злостиво просичав її чоловік.

— Якби ж то трохи, — Маньчакова не приховувала розчарування. На додачу, їй довелося сказати «пас».

У Буби аж троїлося в очах від козирів. Після першого виграшу дідусь відчув потребу поділитися своєю радістю.

— А ця ваша шапочка навіть нічогенька, — підморгнув він розлюченому Маньчакові. — Підійде і хлопчикові, і дівчинці. Але… — він стривожено глянув на гостей, — сподіваюся, дитину ви не збираєтеся отримати через інтернет? Раптом вони знову щось переплутають і надішлють щось не те…

— Що таке? — почервоніла пані Віолетта.

— Ну, наприклад, маленьке негренятко. Або япончика… Зрештою, негреняткові в жовтому навіть до лиця. Я навіть колись бачив такого малюка…

— Починайте, — процідив крізь зуби Маньчак.

— Починаємо й виграємо! — весело вигукнув дідусь. — Трефа, Бубо, — гордо повідомив він.

Для Маньчаків це був нещасливий день, бо на обід подали розквецяну рибу, яку Бартошова, певне, через ненависть до плаваючих об’єктів, регулярно пересолювала.

Буба великодушно віддала власну порцію засмученому подружжю й вислизнула до своєї кімнати, де на неї чекав лист від подруги.


Власне, я вже давно хотіла Тобі про все розповісти, — писала Агата якимись дивними круглими літерами. —Але була неготова. Щоб розказати правду, треба дозріти. А втекти завжди легше.

Зараз я в моєї тітки, але щодня ходжу на терапевтичні заняття до центру для наркозалежних. Для мене це звучить жахливо, бо я навіть у звичайній лікарні ніколи не була. Та якщо згадати, що раніше я жила в пеклі, то центр не такий уже й поганий.

Певне, ти вже чула, що я робила такі речі, після яких соромно глянути знайомим у вічі, крала, вживала наркотики й вешталася ночами. Красти не крала, але решта гріхів таки мої. А наркотики я почала вживати вже наприкінці навчального року, тому до бурси перестала ходити. Крім того, закохалася в Пйотра. Це трапилося тоді, коли мій батько перетворив наше життя на такий кошмар, що я досі не знаю, як пережила це його пияцтво й побої. Тому зібрала речі й пішла з дому. До цього Пйотра.

Спершу він не зізнавався, що вживає наркоту, і все було чудово. Знаєш, як воно, коли закохаєшся: грандіозні плани, мрії. Я хотіла піти до вечірньої школи, знайти невдовзі роботу і, хоча це й може видатися тобі смішним, навіть думала про те, щоб стати мамою. Справжньою, веселою, яка ходитиме з візочком на прогулянки й купуватиме крихітні одежинки, менші за власну долоню.


Буба відірвала погляд від листа. Міцно заплющила очі, намагаючись пригадати собі останні хвилини, проведені з Агатою. «Мабуть, це було в травні,» — думала вона, гортаючи календар спогадів. А може, на початку червня? Агата прийшла така невиспана, розсіяна, не така, як завжди. Сказала, що в неї ангіна. Навіть Сокира полагіднішала, побачивши її й відіслала до лікаря. Агата принесла якісь довідки, залишила в секретарки, але на уроках більше не з’являлася. І того весняного дня, коли була в школі востаннє, теж уникала зустрічі з Бубою. Але тоді (Буба аж почервоніла від сорому) це не здавалося їй таким важливим. Принаймні менш важливим, ніж майбутня прогулянка з Мілошем, під час якої вони збиралися вистежувати лежня. Буба тоді мріяла тільки про те, щоб знайти цього птаха й сфотографувати. Мілошеві так кортіло показати свого трофея якій-небудь комісії натуралістів…

Отож лежень і ця незрозуміла комісія, і ще зіпсований Мілошів бінокль були тоді набагато важливішими, ніж Агата…


…а потім у мене не стало сили, щоб захиститися від Пйотра. І від себе. Коли я почала жити його життям, виявилося, що іншого в мене більше немає. Тільки не хочу, щоб ти подумала, що я злодійка. Я ніколи нічого собі не привласнила. Лише переносила крадені речі від одних негідників до інших. І так усі канікули.

До центру зголосилася сама. Після того, як потрапила до лікарні швидкої допомоги, де один молодий лікар допоміг мені прийти до тями. Його батько теж був лікарем, і теж мав проблеми з алкоголем, як і мій. Тому обійшлося без особливих пояснень і розмов.

Зараз у мене купа занять, але це не такі уроки, як у нашій школі. Якщо вдасться засвоїти все, чого тут навчають, повернуся до Тебе здоровою.

Як бачиш, мої мрії змінилися, і я волію побути ще ліцеїсткою.

Спасибі Тобі за шарлотку. Я впевнена, що вона була чудова! Мама сказала, що ти спекла її для мене. Останнім часом чимало людей намагається зробити мені подарунок. Зараз я це ціную. Дуже б хотілося скуштувати Твого пирога, Бубо… Та не знаю, чи після цього листа ти ще захочеш спекти його для мене.
Останні слова роз’їхалися врізнобіч.

— Як вона може сумніватися, — тихо плакала Буба, — що я для неї… що не спечу… цього дурного пирога!… Ми його разом з’їмо, щойно вона повернеться! Усе робитимемо разом! Може, підемо волонтерками до «Сумної Лапи»?.. Агата лю бить собак і колись казала, що з радістю зробила б щось для цих покинутих бідолах…

— Бубо, — дідусь уже довгенько підозріло вдивлявся в заплакане обличчя онуки. — Казав я тобі, що жодної сльозинки він не вартий, нерозумна ти, — процитував він якусь пісню.

— Ти мав рацію, дідусю, — Буба швиденько витерла щоки. — Я плачу від радості, — сором’язливо зізналася вона.

— А-а-а, це інша справа, — заспокоївся старий. — То порюмсай собі, — додав він, зачиняючи двері. — У житті так мало радощів, що плач собі, дитино, досхочу…

ЗАВЖДИ МОЖЕ БУТИ ГІРШЕ

Жовтень не приніс жодних змін, окрім злив, які шмагали Бубину вулицю, дістаючись до найпотаємніших куточків її душі. Вечорами, аби уникнути домашніх сутичок, які останнім часом тривали безперервно, наче осінні дощі, Буба читала поезію й удавала, що на похмурому родинному небі немає найменших ознак наближення бурі.

Але буря щодня прокочувалася спальнею, а тоді й рештою помешкання.

— Я хотів бодай один вечір спокійно попрацювати! — гримів з-над клавіатури дідусь.

— Попрацювати? — обурювалася мама. — Гляньте на нього! Інформатик знайшовся! Якби вам платили за той час, що ви просиджуєте в інтернеті, ми б уже півміста скупили!

— Тобі ніколи не догодиш! — репетував з-над свого лептопа тато. — Навіть півміста для тебе наполовину менше, ніж ти хочеш!

— О, ще один дурноверхий! — мама не добирала слів. — Я повертаюся, знеможена після важкого промо-туру, а тут купа невдах! — захлипала вона.

— Важке турне? — знущався батько. — Невже пан Протек замість коня примусив тебе змагатися у «Формулі-1»? — безжально кепкував він. Щоправда, Буба лише чула татів голос, але могла дати голову на відсіч, що він знову неголений і сидить на подружньому ліжку в піжамі.

Останнім часом вона не впізнавала тата. Він нікуди не виходив з дому, хіба що на «службу». Так батько називав свою роботу в телекрамниці. Став неймовірно дратівливим, і рідні з полегкістю зітхали, коли за ним зачинялися двері спальні. Певним чином Буба йому співчувала. Бо з батьками відбувалося щось дивне. Тато чимраз глибше поринав в апатію й знеохочувався будь до чого, зате мама виглядала ще вродливішою. Власне кажучи, удома вона бувала рідко, та щоразу, як з’являлася, любо було глянути наїї обличчя, яке променилося від радості. Зате тато дивився на неї все рідше. Він схуд, змізернів, і Буба занепокоїлася, що такі зміни погано позначаться на його роботі в телекрамниці.

Батько й сам цим переймався.

— Через тебе, — кричав він мамі, — я вилечу з роботи! Навіть наш дурний синоптик, котрий, як з’ясувалося, не родич директора, соромиться піти зі мною на пиво!

— Як це — через мене? — дивувалася мама. — Це я прикувала тебе до комп’ютера? Я відібрала в тебе бритву, хороші костюми, бальзам для тіла, дзеркало у ванній?..

— Ти відібрала в мене значно більше! — сопів батько. — Ти позбавила мене радості життя!

— А-а-а, лептопа? — вдавала, ніби не розуміє, мама. — Я ж не лише не забрала його в тебе, а навпаки, купила…

— Так, щоб мене позбутися! — у тата знайшовся кращий доказ злочину. — Щоб мене задурити й відірвати від реальності!

І тоді починала діяти Буба. Останні звинувачення, які лунали гучніше, ніж вітер за вікном, було аж ніяк не легко спростувати. А батьки, помітивши Бубу, готову їм допомогти, негайно перетворювали її на м’ячик, яким поціляли одне в одного.

— Глянь, що ти зробив з нашою дитиною! — навіснів батько. — Останнім часом вона постійно через тебе плаче!

— Це ти нею маніпулюєш! — не здавалася мама. — А плаче, бо бачить, на що перетворився її коханий татко!

— Заспокойтеся! — благала Буба, безпорадно дивлячись на батьків. — Підіть на прогулянку, до ресторану, поїдьте на якийсь відпочинок, полежте під грушами. Поговоріть, нарешті, і нехай усе буде, як раніше…

— Запізно лежати під грушами. Зараз пізня осінь, — заявив батько й зачинився в спальні.

Якби не Бартошова, Бубі довелося б розділити долю Робінзона.

На щастя, домашній острів виявився не зовсім безлюдним. Пані Аня, підперезана своїм квітчастим фартухом, невтомно вигравала на ударних, чи то пак тарілках на кухні,й усміхалася до Буби, закликаючи її бути терплячою.

— Так погано ще ніколи не було, — прошепотіла Буба до Бартошової. — Раніше батьки принаймні сварилися з дідом, а зараз… — вона похмуро замовкла. — Дідусь теж покинув поле бою. Навіть від мене втік…

— Аби не гірше, Бубо.

Бартошова проказала це в недобру годину, бо раптом домофон озвався голосом заплаканої Ольки.

— Є хтось удома? — ридала вона. — Відчиняйте!

— От тобі й маєш, — зітхнула Буба. — Ви були праві, — глянула вона на хатню робітницю. — Завжди може бути гірше…

Олька розчахнула всі двері й демонстративно всілася в крісло, довкола якого зібралася наполохана родина.

— Я вагітна, — ледве вимовила Олька між нападами плачу.

— Гм, — тільки й сказав тато.

— Знову? — мама ще не встигла усвідомити серйозності ситуації. — Я чула, що зараз шиють такі речі для вагітних, які підкреслюють животик. Це чудова ідея, — вихваляла мама легку промисловість. — Немає сенсу приховувати свій стан, бо однаково не вдасться…



Поділіться з Вашими друзьями:
1   2   3   4   5   6   7   8   9   ...   14


База даних захищена авторським правом ©divovo.in.ua 2017
звернутися до адміністрації

войти | регистрация
    Головна сторінка


загрузить материал