Буба: мертвий сезон



Сторінка2/14
Дата конвертації30.11.2016
Розмір2.35 Mb.
1   2   3   4   5   6   7   8   9   ...   14

— Але ж ти чудово даєш собі раду, — про всяк випадок похвалила вона батька.

— Якраз ні! — роздратовано озвався той, нервово ворушачи пальцями на ногах. — Я зовсім не даю собі ради! Постійно спізнююся на роботу. Виходжу з дому голодний, і перед камерою мені бурчить у животі. Нещодавно я одягнув дві різні шкарпетки й сандалі, а цей ідіот, що розказує про погоду, дивився на мене, як на атмосферну аномалію!

— Котрий з них? Рудий, чи той з випнутою щелепою? — Буба вирішила відволікти батька від зациклення на власній особі.

— Певне, обидва, — батькові страждання, здавалося, сягнули апогею, проте він уперше глянув на доньку з надією.

— Ти теж помітила, що в нього щось не так із щелепою?

— Звісно! Він розмовляє так, наче збирається проковтнути всі метеокарти.

— А й справді, — полегшено зітхнув батько. — Жахлива вада. Я вже навіть замислювався, чому його взяли на роботу… Певне, у нього неабиякі зв’язки. А може, він родич директора? — Тато сам перелякався власних здогадів. — Це було б жахливо, оскільки я його нещодавно переконував, що йому варто попрацювати над мовою тіла.

Батько з надією дивився на Бубу, але донька аж ніяк не могла його заспокоїти, бо не знала директорових родичів. Ба більше! Вона не знала навіть директора.

— От чорт, а він же на нього схожий… — татові пальці на ногах почали ворушитися в ритмі латиноамериканського танцю. — Особливо ця випнута щелепа, — сумовито додав він. — І невігластво. Може, краще мені сходити з ним на пиво? Можна було б сказати йому, що він чудово оповідає про атмосферні явища… Узяв би в нього автограф для пані Коропової, — роздумував тато вголос. Зайнятий розхвалюванням колеги, він навіть не почув, як за Бубою зачинилися двері.

Опинившись у власній кімнаті, дівчина полегшено перевела подих. Тут їй ніщо не загрожувало. Не доводилося ставати по котрийсь бік подружньої барикади й споглядатиродинні війни. Щоправда, замість куль у цьому випадку пролітали лише гострі слова, але й вони ранили.

Дідусь цим аж ніяк не переймався. Певне, уже звик до конфліктів.

— Пам’ятай, Бубо, шлюб — це завжди пасьянс, — підморгнув старенький онуці.

— Чому пасьянс? — Бубу здивувало химерне порівняння.

— Складеться або й ні, — переможно пояснив дід. — А тобі ж відомо, що найчастіше не складається.* * *

Будинок поволі прокидався від сплячки. На кухні, де порядкувала Бартошова, брязкали тарілки. З ванної чулося тихе дзижчання татової електробритви, а з дідусевої кімнати долинав міцний запах сигари. Буба була майже щасливою, бо серед цих давно знайомих звуків і запахів вона почувала себе в безпеці.

Як на зло в цю приємну мить пролунав сигнал домофона. За хвилину в коридорі з’явилося двійко незнайомців, які поставили на підлозі дві коробки.

— Ми до пана Генрика, — заявив головний, той, що був з портфелем.

— Я вас слухаю, — з ванної придріботів тато, і Буба раптом образилася на маму за ці рожеві сімейні труси.

— Пан Генрик? — увічливо перепитав той, що з портфелем.

— Добридень, панове. Це я, — дідусь виступив наперед, безтурботно жестикулюючи сигарою.

— Ми привезли комп’ютер.

— Будь ласка, моя кімната отам, — дід зробив рукою коло, наче вихвалявся багатогектарним маєтком. Коробки попливли у вказаний бік.

— Хвилиночку, — до батька повернувся дар мови, — це якась помилка. У нас уже є три комп’ютери!

— Дійсно, — погодився дід. — У вас є три, а в мене — жодного! — драматично закінчив він.

— Дідусь, певне, пожартував, — звернувся батько до Буби.

— Я тобі, Павле, не дідусь, — з гідністю нагадав зятеві новоспечений власник комп’ютера. — Але я пробачаю тобі цю нетактовність, бо в мене золоте серце. А зараз розрахуйся.

Буба сховалася за спиною Бартошової. Вона воліла не дивитися на те, що от-от мало статися.

— Ніко-о-оли, — прохрипів батько, вимахуючи зубною щіткою.

— Зроби це, Павелку, — дідусь звертався до зятя надзвичайно лагідно, — інакше я буду змушений погодитися на інтерв’ю.

— Що? — у батькових очах зачаїлася справжня буря, яка точно похитнула б колегу з відділу прогнозу погоди з його жахливою щелепою, але аж ніяк не дідуся.

— Повторюю, — старенький підніс догори вказівного пальця, — ти мене примушуєш, щоб я таки погодився на це інтерв’ю…

— Яке інтерв’ю?

— Огидне. Про вас із Марисею.

— Для кого воно? — засопів батько.

— Для журналу «Темні справи».

— Я вам не злочинець! — засичав Павел.

— А їх цікавлять не злочинці, а підглядання. — Дідусь підкручував вуса. — За допомогу вони обіцяють мені сучасний комп’ютер з інтернетом. Я й гадки не мав, — серйозно продовжував він, — що ви з Марисею стільки коштуєте…

— Ви ж цього не зробите… — застогнав батько, густо червоніючи.

— Звичайно, що не зроблю, дорогенький зятю, — заспокоював його дід. — Поганий той птах, що каляє власне гніздо…

Чоловік з портфелем підійшов до дідуся й шанобливо повідомив йому, що все готово.

— Спасибі, — кивнув дідусь головою. — Цей люб’язний пан у рожевих трусах чекає, аби розплатитися за мою скромну покупку.

І, насвистуючи один з улюблених маршів сержанта Марудки із тринадцятої бригади, старенький помарширував на нове поле бою. Навіть не глянувши на свого благодійника, якого прикривали хіба що ангелочки із чортенятами.

ШАРЛОТКА Й КОВБАСКА

Агата мешкала в районі, до якого вели всі дороги міста, зате автобуси й трамваї старанно оминали. Викидали із себе всіх пасажирів на віддаленій кінцевій зупинці, пропонуючи їм корисну й тривалу прогулянку до висоток.

Готуючись до зустрічі з Агатою, Буба спекла шарлотку, яка зараз мандрувала разом з нею в рюкзаку.

І чого я раніше до цього не додумалася? — подумки картала себе дівчина. — У мене одна-єдина подруга, а я не наважилася з нею нормально порозмовляти. Агата — це зовсім інша справа, — думала Буба, — вона змогла поділитися зі мною справжніми проблемами. Бо мої… здається, не надто варті, аби через них лити сльози, — сяйнуло їй, і дівчина пожвавішала.

— Привіт, то це ти і є Буба? — у дверях стояла мама Агати.

— Дуже вже високо ви живете, — посміхнулася у відповідь задихана Буба.

— Доньки, на жаль, немає… Вона поїхала.

— Як шкода, — Буба заходилася змагатися з ремінцями рюкзака. — Але, мабуть, от-от повернеться? Наступного тижня починається школа, тож… Ну, шарлотко, йди сюди, — прошепотіла вона углиб величезного рюкзака, витягаючи звідти старанно загорнутий пиріг. — Це для Агати, — посміхнулася вона. — Я сама спекла.

— Спасибі, але… — мама Агати не знала, куди подіти руки. — Краще забери його. Агата швидко не приїде… Вона… поки що не може повернутися…

— Я гадала, вона в таборі, — шарлотка знову опинилася в Бубиних руках, наче якийсь перехідний кубок.

— Що ж, можна й так сказати… — долоні жінки безпорадно ворухнулися.

— Прикро, що мені доведеться на неї чекати, — Буба застібнула рюкзак. — Передайте їй від мене вітання.

— Залиш свій номер телефону, — раптом запропонувала та. — Може, вона сама тобі подзвонить.

Буба поверталася неохоче, придивляючись до перехожих. Усі поспішали до своїх будинків, що стояли в оточенні дерев, яких ледь торкнулася осінь. Погляд вихоплював у натовпі дівчат її віку. Буба сподівалася, що одна з них виявиться Агатою, яка повільно прямуватиме їй назустріч у своєму розтягненому светрі. Її можна було впізнати ще й за довгими ногами, яким шкільна баскетбольна команда завдячувала своїм успіхом. Та Агати не було ніде.

Уже вкотре того дня Буба відчула незрозумілий смуток. Неначе хтось на злість їй посіяв спустошення в альбомі з найближчими людьми. Прибрав звідти найрідніші обличчя, а замість них уклеїв папірці, на яких нічого не було.

Удома на Бубу чекав дідусь. Звісно, із препоганою новиною.

— Твої батьки помирилися, — прошепотів він, коли онука зазирнула до його кімнати.

— Чудово! — передчасно зраділа Буба.

— Це я їх помирив, — не забарився похвалитися старенький, хоч вираз обличчя в нього був якийсь розгублений. — Цим комп’ютером.

— Як це? — здивувалася дівчина.

— Тепер вони обоє проти мене, тому мусять триматися разом. Павел навіть прошепотів твоїй матері «крихітко», а це вже неймовірна брехня, — сумовито закінчив він.

Буба спохмурніла, тому дідусь негайно її втішив.

— Вище голову, онучко! Це ненадовго. Дамо їм день, ну, може, два, і все повернеться до норми, — і старий вдоволено потер руки.

— Бубо, — мати з’явилася в коридорі в одному із шести корсетиків, — будь ласка, ходімо до вітальні. Ми з татком хочемо з тобою поговорити.

Батьки нагадували паперовий кораблик, який потрапив до калюжі.

— Ти знала про дідусеві наміри? — почав розпитувати батько.

— Чому нічого нам не сказала? — підхопила мама.

— Я ж прохав тебе, Бубо, щоб ти ним опікувалася! — дорікав тато.

— Як ти могла так з нами вчинити? — допитувалася мама, немовби йшлося про бозна-який злочин.

— Ти дуже нас розчарувала! — вторував тато.

— Наразила на такі витрати! — схлипнула мама.

— Підемо з торбами, як старці! — зойкнув батько.

— Швидше із коробками, — на порозі вітальні стояв дід Генрик. — Я був би дуже вдячний, якби ви їх негайно поприбирали, бо мені ніде спати. І дайте Бубі спокій! Вона до моєї покупки не причетна!

Батьки приготувалися засипати старого докорами. Та вони недооцінили його стратегії, бо дідусь раптом заридав і, болісно схлипуючи, ледь вимовив:

— Адже це моє реабілітаційне знаряддя!!!

— Що? — одночасно запитали батьки.

— Для відновлення здоров’я! Протиотрута від домашньої самотності й байдужості!

— Від чого? — Бубин тато не міг отямитися від здивування.

— Від байдужості, Павле! — у дідуся був вираз обличчя скривдженого малюка, у якого жорстокі батьки відібрали улюблену іграшку. — Так-так! — схлипував він. — Лікар Можджейко, мій геріатр, та лікар Дитко, мій психолог, між іншим, обидва закінчили університет, стверджують, що я страждаю на особливо небезпечний різновид сирітської хвороби. Цим пояснюється високий тиск, — швиденько почав перелічувати старий, — і мінливість настрою, і передусім депресія!

— Заспокойтеся, батьку, — тверезо зауважила мама. — Саме нині ви собі забезпечили дуже дороге лікування. Шкода лише, що не із власної пенсії.

— Якраз із пенсії, — нагадав дід. — Яка занадто обтяжує ваш рахунок.

Тема зробилася настільки незручною, що тато вдавано позіхнув, а мама спитала вже зовсім звичайним голосом, про дідове зацікавлення університетом.

— А хіба я вам нічого не казав? — здивувався пан Генрик. — Я записався на навчання. Для літніх осіб. Подумай, Марисю, бо серед моїх однокурсниць точно є твої ровесниці… — почав було дід. — Я лише хотів сказати, що ти не відчувала б там значної вікової різниці, — продовжував він поглиблювати материн розпач.

Дід зник так само таємничо, як і з’явився, а батьки зовсім забули про Бубу, яка й досі сподівалася, що з нею хочуть поговорити. Проте після дідових натяків стосовно віку мама виглядала, наче поранена лебідка, а тато завзято повертав її до тями. Треба сказати, досить успішно.

— Така в тебе апетитненька ямочка на мордочці, крихітко, — мовив він, помовчавши.

— Ну, не знаю, — мамин голос усе ще тремтів від свіжої образи. — Мабуть, я трохи погладшала? — занепокоєно спитала вона, глянувши на свої округлі стегна.

— Хіба що трішечки. Ледь помітно, саме так, як я люблю. — муркотів батько.

— Але Ганка Фарисяк, знаєш, та, що пише репортажі, виглядає в порівнянні зі мною, наче сарделька поруч із мисливською ковбаскою…

— Авжеж, моя ковбаско, — зітхнув тато, глянувши на її корсетик.

І це був найвідповідніший для Буби момент, аби непомітно вислизнути з вітальні.

ЗРАЗИ В ЦИРКУ

Буба йшла до школи, як на страту. Батьки, у яких перше вересня асоціювалося виключно з початком Другої світової війни, провели її здивованими поглядами.

Дівчина почувалася покинутою й самотньою. На додачу ще й наштовхнулася на Йольку, котра, як і вона сама, спізнювалася.

Нічого собі початок року, — подумала Буба.

Йолька вискочила на шкільному паркінгу з якогось неймовірного автомобіля, пофарбованого, безсумнівно, під колір її чудового костюмчика.

Побачивши молодика, який відчинив перед Йолькою двері авто, Буба зітхнула з ледь помітною заздрістю. Він теж мав такий вигляд, ніби його самого спеціально підібрали до лискучого капота. Волосся незнайомця сяяло під сонцем, як золото.

— Агов! — Йолька помахала рукою в Бубин бік, а потужна механічна потвора рвонула з місця.

— Привіт, — озвалася Буба замогильним тоном, думаючи про Мілоша, який уже навіть дверей класу перед нею не відчинить.

— Бачила Ксавера? — зашепотіла Йолька, хоча від того залишився хіба що сморід вихлопних газів. Та Бубу не дивувало шепотіння Йольки, котра обожнювала різні таємниці. Найкраще чужі.

— Хіба краєм ока, — чесно зізналася Буба, і Йолька спохмурніла. Бо якщо лише краєм ока, то Буба не встигла належно захопитися.

— А тачку бачила? — з надією допитувалася подруга.

— Теж не дуже, бо зашвидко зникла…

— Справді, шалено швидка, — погодилася Йолька, роздумуючи, вада це, а чи перевага дива техніки. — Ксавер — директор, — на її обличчі знову засяяла усмішка. — Під ним двадцятеро людей.

— Під ним?

— Так кажуть, — відрізала Йолька. — Такий собі, розумієш, бізнесовий сленг, — додала вона замріяно.

Буба йшла пригнічена. И зовсім не радувало, що подружка має хлопця директора. Дядько чи тато на такій посаді — це ще нормально, — думала Буба, скоса позираючи на Йольку, — але щоб хлопець — якось воно не дуже пасує до шкільного рюкзака й пенала із брелочком W.I.T.C.H.

— Найгірше те, — і Йолька безпорадно глянула на подругу, — що тепер доведеться порвати із Пшемеком, ну, знаєш, з яким…

Увесь Бубин клас знав, з яким. Пшемо Бокс під’їжджав до школи на кожній великій перерві. Щоправда, він поки не був найвідомішим боксером у поблизькому клубі «Кулак», але в спортивних газетах уже з’явилися три замітки, присвячені його нахабному стилеві ведення поєдинків. Бубині однокласники дивилися на Пшемо Бокса з неймовірним захватом, а дехто навіть устиг організувати собі автографи на футболках. Йолька брала за це по десять злотих, і невдовзі півшколи ходило на фізкультуру до Шварценеґґера з карлючками на спині.

— А ти не боїшся, — Буба перелякано глянула на Йольку, — що твій Пшемо поставить професійний автограф на панові директорові?

— На Ксаверові? — слово «пан» Йолька проігнорувала. — Трохи боюся, — у її очах промайнуло щастя. — А нещодавно я бачила в кіно, як двоє класних чуваків змагалисяза жінку. І не встигла я їй позаздрити, як сама опинилася в такій ситуації.

— Уже? — вразилася Буба.

— Пшемо ще нічого не знає, — зітхнула Йолька, — але ж не можу я зустрічатися з обома… Певне, ти не дуже доганяєш, про що я, — щасливиця жалісливо глянула на подругу, — бо залишилася сама як палець.

— Справді. Не доганяю, — погодилася Буба й полегшено зітхнула, відчиняючи двері класу.

Пошукала поглядом Агату, але на її місці сидів якийсь непоказний хлопчина. На щастя, Мілоша теж не було.

Певне, прийде до школи в жовтні. Разом зі студентами, — в’їдливо подумала вона, сідаючи за останню парту.

Редбулька зневажливо відреагувала на їхнє запізнення. Вчителька саме представила класу новенького, який на перший погляд складався із самих веснянок.

— Вашого нового товариша звуть Сташек. Поставтеся до нього доброзичливо, — звично наказала вона. — О! Як добре, що ви нарешті згадали про школу! — Учителька промовисто глянула на годинник. — Щоправда, ваша відсутність аж ніяк не позначилася на середньому розумовому рівні класу, проте зараз виразно підвищився рівень естетики. Особливо завдяки панні Йоланті.

Йолька посміхнулася, дякуючи Редбульці за комплімент, а Буба була переконана, що вже перший Йольчин твір стане для вчительки мітлою, на якій та злетить до вершин критики. Із силою чотирьох відьом із брелочка.

— То ти нічого не чула? — Адась недовірливо глянув на Бубу.

Вони поверталися зі школи тією самою дорогою, якою колись часто гуляли удвох. Зараз теж ішли поряд, але були вже не разом. Проте нині Бубі це анітрохи не заважало.

— Справді нічого? — великі Адасеві кроки завмерли на тротуарі й Буба наздогнала його. — Агата вже місяць, як у тому центрі! Вона сама так вирішила! Кажуть, поліціязнайшла в її рюкзаку наркотики. Ну, і ще якісь інші речі. Наче крадені. І всі кажуть, що Агата вирішила краще зголоситися до центру, аніж потрапити до виправної колонії.

Певне, Адась перейняв від Йольки химерну потребу ділитися чужими нещастями, — подумала Буба. Але плітки зробили своє. Вересневе сонце сховалося за дахом спортивного центру, а холодний вітер неприємно війнув Бубі в обличчя.

— Агата не злодійка, — видушила вона, силкуючись говорити спокійно. — І не переказуй злостивих слів різних там «усіх», бо може трапитися, що потім почуватимешся незручно.

Йшли мовчки. Адась був ображений, що Буба відразу викинула його сенсаційні новини до якогось невидимого смітника.

А саму Бубу пригнічувало й сердило те, що Агата нічого їй не розповіла. Не поділилася своїми проблемами. Звісно, що це тобі не пончики, якими дівчата разом ласували на великій перерві. Але друзі можуть разом з’їсти й пуд солі, — сумно думала вона.

— Ну, бувай, — набурмосений Адась зупинився біля переходу для пішоходів. — І коли там що, то я тобі нічого не казав. Агаті може бути прикро, — пожалів він раптом однокласницю, якій щойно перемивав кісточки.

Спершу пліткує, як пані Пенцикова, а тоді раптом удає, ніби він Агаті бозна-який друг! — розсердилася Буба подумки. — «Добре Серце», захисник скривджених, — знущально шепотіла вона, та водночас відчувала, що в цих поганих Адасевих звістках ховається чимало жахливої правди. І може, саме це виявилося для Буби найдошкульнішим.

її появі зраділа лише Добавка, бо тільки вона терпляче чекала на хазяйку, розлігшися на килимку в передпокої. Решта теж повмощувалася, але перед своїми комп’ютерами. З дідусевої кімнати долинали дивні вигуки, а тато цілковито заглибився в океан інтернет-новин. На щастя, з’явилася Бартошова й запитала, як воно було першого дняв ліцеї.

— Не дуже, — прошепотіла Буба. — Я вже встигла скучити за канікулами, — поскаржилася вона, і теплі долоні пані Ані міцно притулили дівчину до фартуха у вибляклі трояндочки.

— Хтось до тебе дзвонив. Якась твоя подруга. Я записала ім’я, а це номер її телефону.

Буба швиденько пробігла поглядом записку й повисла в Бартошової на шиї. На всіх колючих трояндочках водночас. А тоді помчала до телефону.

— Ой, що діється! — зітхнула жінка. — Якби ж це отой приємний хлопець телефонував, то я ще розумію. Але отак перейматися через якусь панночку? — І, хитаючи головою, Бартошова рушила до свого царства спокусливих запахів.* * *

— Спасибі, Агато, що ти подзвонила, — Буба сховалася з телефоном у своїй кімнаті. — Шкода лише, що так пізно…

Зі слухавки лунали таємничі слова. Добрі й погані, але Буба жадібно слухала їх усі. Дівчина то усміхалася до трубки, то сумно кивала головою, не перебиваючи важливої розповіді.

— Ми впораємося, Агато, — обіцяла Буба. — Напиши мені. Так, я ретельно все нотуватиму. Надолужиш! — палко запевняла вона. — Тільки повертайся чимшвидше, — попросила, перш ніж у трубці запанувала тиша.

— А він принаймні такий самий гарний, як і попередній? — у дверях стояла мама, хоча першої миті Бубі було складно в це повірити.

— Я не підслуховую! — попередила вона. — Я лише прийшла тобі нагадати, що скоро школа почнеться.

Якби не знайомий голос, Буба перелякалася б, побачивши чужу жінку, котра виглядала так, наче щойно злізла з коня. Переодягнена амазонкою мама аж світилася від щастя.

— Школа вже почалася, — Буба недовірливо дивилася на обтислі гетри й короткий чорний жакетик.

— Подобається? — мама зробила пірует, легенько зіпнувшись на носки ковбойських чобітків. — Це мій костюм на презентацію роману «Ув’язнені в сідлі», — вона сплеснула руками. — Пан Протек стверджує, що в мене врода амазонки, і я неодмінно мушу навчитися їздити верхи. Ми вже навіть записалися на курси.

— «Ув’язнені в сідлі»? — за маминою спиною з’явився дід Генрик. — А не дешевше було б носити на презентації сідло? Ти могла б у ньому навіть час від часу посидіти. А ще бувають широкі сідла, — тоном знавця почав дідусь. — Пан Протек такий невеличкий, що теж поміститься…

— Я розмовляю з донькою, — відрізала мама. — А ви, тату, маєте комп’ютер для покращування здоров’я, тому не заважайте нам.

— Але ж, Марисю, — не здавався старий. — Ти не розмовляєш із донькою, ти їй себе демонструєш. Поводишся, як породиста кобила на вигоні.

Мама трусонула кінським хвостом, і гривка впала їй на очі. Тепер вона була схожа не на амазонку, а на звичайну маму.

— Привіт, крихітко! — почувся в кінці коридору радісний татів голос, хоча Буба ладна була голову дати навідсіч, що батько заіржав.

Він також занімів, побачивши дружину.

— Це на презентацію, — ледь вимовила мама, зрозумівши, що її вигляд не сподобався чоловікові.

— Презентацію чого? — допитувався тато. — Крамниці з аксесуарами для верхової їзди?

— Тобі, Павле, лише крамниці в голові, — обурилася мама. — Світ дихає ще й мистецтвом, літературою.

— Світ, може, й так, — погодився батько, — але ти в цьому куценькому жакетику, певне, узагалі не дихаєш?! Хто таке з тобою зробив?

— Пан Протек, — тріумфально пояснив дідусь. — І записав Марисю на верхову їзду. Разом із собою.

Тато небезпечно споважнів.

— Я гадав, що пан Протек, нарешті, зник з нашого життя, — засичав він.

— З нашого так, — квапливо притакнула мама. — Але ж не забувай, Павле, що в мене є й професійне життя…

— Важко про це забути, — буркнув батько. — Ти виглядаєш так, ніби працюєш у цирку. Навіть афіші не треба!

Якби не спокусливий запах зраз, у передпокої напевне почалася б справжня циркова вистава. Із клоунами, жонглюванням претензіями та словесною акробатикою. Але зрази пахли так, що ніхто із сімейної трупи не проміняв би їх на щось інше.

А Бартошова могла би стати ілюзіоністкою, — подумала Буба. — Її зрази з’являються так несподівано, як кролик з капелюха, і мають такий магічний вплив, що з їхньою допомогою можна було б вирішувати міжнародні конфлікти.

ПРОРОДИННА ПОЛІТИКА

— Ми спізнилися, Вальдеку, — Маньчакова очима скривдженої дівчинки дивилася на порожні тарілки зі слідами нещодавньої присутності зраз.

Батьки із чемності вдали засмучених, зате дідусь не приховував задоволення.

— Як шкода, як шкода, мої любі! — радісно вигукував він, витираючи серветкою вуса. — Таких смачнючих зраз я навіть у Франції не куштував! Качка, котру ви нещодавно всю ум’яли, це дрібничка в порівнянні із сьогоднішнім меню. Але дозвольте спитати, як сталося, що ви нині спізнилися?

— О, дійсно! — згадавши качку, батько пожвавився. — Щось мусило трапитися, якщо нині я зміг спожити свій обід.

— А й справді, — пані Віолетта грайливо пустила очима бісики. — Вальдеку, розкажи їм, — кокетливо шепнула вона чоловікові.

— Краще ти сама, кохана, — Маньчак ледь нахилився до дружини.

— Але з такої нагоди треба б коньячку, — Маньчакова роззирнулася, шукаючи поглядом Бартошову. — Узагалі-то мені не можна пити на голодний шлунок, але вже нехай! — махнула вона рукою.

— Раз живемо, — загримів Маньчак, сідаючи до столу й сягаючи по останнього квашеного огірка.

— Та кажіть уже! — нетерпеливилася мати з піднесеним келихом.

— Чекай-но, Марисю, — утрутився дідусь. — Існує такий добрий звичай, за яким спершу куштує найстарший. Якщо я визнаю, що коньяк має відповідний смак і аромат, можете пити. В іншому випадку панові Вальдеку доведеться піти до супермаркету й купити щось більш підхоже для такої нагоди.

— Пане Генрику, — не втрималася Маньчакова, — війна давно скінчилася, а ваші манери далеко не бездоганні!

— Люба пані, — озвався дідусь, спорожнивши келих. — Манери — це вам не халат, що вийшов з моди, а спосіб мислення. Хоча ви про таке й не чули. Зате на халатах ви розумієтеся пречудово.

Усі глянули на Маньчакову, точніше, на її легенький костюм, що більше скидався на пеньюар, ніж звичайний одяг.



Поділіться з Вашими друзьями:
1   2   3   4   5   6   7   8   9   ...   14


База даних захищена авторським правом ©divovo.in.ua 2017
звернутися до адміністрації

войти | регистрация
    Головна сторінка


загрузить материал