Буба: мертвий сезон



Сторінка13/14
Дата конвертації30.11.2016
Розмір2.35 Mb.
1   ...   6   7   8   9   10   11   12   13   14

— Ні, по-своєму.

— Тоді як ти розумів його жарти, якщо по-німецькому ні в зуб ногою?

— Раніше я все розумів, бо світ був простішим і чесним, — дідусь замислився. — А нині? Самі дивіться! Прот — злочинець, якийсь Ольчин знайомий — шахрай, невинну Бубу зачиняють у відділку… Марисю! Ти повинна написати якийсь детектив. Це дуже відповідний жанр для наших часів.

— Детектив, кажеш? — повторила мама. — На мотивах мого особистого досвіду?

— А чого, це дуже непогана ідея! — загорівся тато. — Матимеш можливість посадити Прота на кілька років за грати.

— А й справді, — зраділа мама, простягаючи руки до Францішека. — Ходи до тітоньки, мій скарбе, — ніжно прошепотіла вона.

— Ну, якщо фільму поки що не буде, то може, бодай вечерю приготуємо? — запропонував дідусь. — Бубо, збігаєш до крамниці по мої улюблені рогалики?

— Звісно, дідусю!

— І якоїсь водички купи! — попрохав тато.

— Тільки не «Мінерву». Навіть, якщо буде акція, — попередила мама.* * *

— Щось незвичайне відбувається, — поділився з Бубою своїм відкриттям тато, встановлюючи ялинку в стояк. — Коли я йду на роботу, моє авто завжди очищене від снігу.Усі машини білі, а моя виглядає, наче щойно з автомийки. Гадки не маю, хто це в нас такий турботливий. Я знаю, що сусіди гарно до мене ставляться, але щоб настільки?

— Може, якась таємна шанувальниця? — підказала Буба.

— Навіть найбільш потаємна шанувальниця не затягне на наш поверх такої ялинки! — відсапувався тато. — Хіба що це Бартошова. Пані Аня принесла б сюди цілий ліс, якби він у нас помістився.

— Справді, дивно, — погодилася Буба, і раптом кудись заквапилася.

— Упораєшся без мене? Бо я хочу піти до міста. — Дівчина витягла з кутка мартенси й глянула на Добавку. — Не зараз, дорогенька, — пояснювала вона їй, розплутуючи шнурівки. — Навіть таких гарних песиків не пускають до магазинів.

Як приємно ходити по крамницях! Щоправда, більшість подарунків давно чекали на своїх власників, але розмова з татом нагадала Бубі про того, кому теж слід зробити сюрприз! Дівчина не мала сумнівів, хто щодня чистив батькове авто від снігу й приніс до їхнього порога чудову ялинку. Звісно, Буба продовжувала зустрічати Клеменса на парковій алейці й завжди сідала поруч на лавці, проте їй довгенько не спадало на думку, що саме він таким чином приєднався до її родини. Увійшла до улюбленої крамниці, повної барвистого одягу.

— Мені потрібні шарф і шапка. Для дуже симпатичного пана, який багато часу проводить на свіжому повітрі, — пояснила вона продавчині.

— Для татка? — запитала та.

— Ні, для друга, — посміхнулася Буба.

— Тоді пропоную вибрати із цієї колекції, — і продавчиня провела дівчину до полиць із молодіжною модою, де лежали кольорові шарфи й екстравагантні шапки.

— Моєму знайомому… за п’ятдесят, — мовила Буба, і продавчиня якось співчутливо глянула на дівчину.

Буба відразу вибрала смугастий кольоровий шарф і шапку-вушанку. Додала ще товсті рукавиці і, не звертаючи уваги на ціну, рушила до каси.

Повертаючись, зазирнула до крамнички з іграшками. Вона вже давно приглянула подарунок для Агати, треба було лише купити. Опинившись на вулиці з невеличким пакунком, дівчина засмутилася. На Сироту чекала власноручно пошита Бубою гарненька пошивка для маленької подушки. Вона була біло-червона, у кольорах польського прапора, аби Стасеві в Америці снилися сни про батьківщину. Залишався Мілош…

Може, про нього теж не можна забувати? — думала Буба, роздивляючись вітрини. — Ми так давно знайомі… Я знаю його довше, ніж Стася й краще, ніж Агату. Але чи справді я повинна щось для нього робити після цієї історії з Ребеккою?

Вирішила обговорити це з дідом, хоча й побоювалася, що зневага старого до орнітологів може розв’язати її проблему однозначно. Проте Буба пам’ятала його досягнення в стосунках із протилежною статтю. Крім того випадку, коли він переплутав Лавину сексу із власним зятем, дід завжди мав на цій ниві успіх.

Клеменс сидів у новій зеленій куртці, яка кольором нагадувала про свята. Він виглядав дуже задоволеним і пильно спостерігав за перехожими, котрі згиналися під вагою торбин і сіток із продуктами.

— Панну Бубу вітаю і про песика питаю! — галантно озвався він, коли дівчина підійшла до лавки.

— Сьогодні в мене не звичайна прогулянка, — зізналася Буба, сідаючи поруч. — Це особлива зустріч.

— Цікаво, — мовив Клеменс. — Я навчився поважати ваші слова відтоді, як Сталін почав мені вклонятися першим, — він легенько посміхнувся. — І мене це тішить.

— Мені теж якось уклонився. Як-не-як, разом у відділку були! — підморгнула Буба, і обоє розсміялися.

— Уявляю собі, що відчував шановний татусь, коли йшов по вас до поліції.

— Якщо точніше, — відповіла Буба, — він зовсім не прийшов, а приїхав чистенькою, сяючою машиною.

— Що ви кажете? — Клеменс почухав голову й глянув кудись убік.

— А я тут власне роздумував над проблемою кількості, — несподівано змінив він тему.

— Тобто?

— Тобто намагався встановити, скільки років триватимуть два дні свят. Бо люди купують стільки продуктів, ніби завтра почнеться війна.

— Не кожного вдома чекають такі чудові прянички, як у вас, — нагадала Буба Клеменсові.

— Авжеж, прянички. Але навіщо людям стільки м’ясива й овочів? Стільки торб, напакованих делікатесами й рибою? Я замислююся над тим, скільки зусиль потребуватиме приготування цього всього, це ж справжня боротьба, у якій немає нічого святкового.

— А мене тішить ця передсвяткова метушня, — несміливо зізналася Буба.

— Хіба це може подобатися! — спохмурнів Клеменс. — Ці нещасні носильники такі сердиті! Витратили купу грошей, ніколи вгору глянути, бо не дай Боже щось зіпсується, а справжнє свято — це якраз роздуми, — продовжував він, вдивляючись у потомлені обличчя перехожих. — Шкода мені, панно Бубо, що ми стаємо невільниками навіть тоді, коли не працюємо, — і він підніс догори вказівного пальця. — Ми більше не віримо в дива.

— Я із цим не згодна, — Буба скоса глянула на співрозмовника. — Наприклад, у нас трапилося диво. Ялинка сама прийшла до дверей помешкання. Навіть нагору не довелося тягнути, — і вона пильно глянула на Клеменса.

— Так і повинно бути! — переконано відказав той і знову уникнув Бубиного погляду.

— Спасибі вам. І тато теж просив подякувати, — зворушено мовила Буба, витягаючи невеликий згорток. — Я зустріла Миколая. Він зовсім не був святим. Радше, скидався на філософа чи мрійника. У будь-якому разі, він був класний. І попрохав мене, щоб я вам передала цей маленький подарунок.

— Панно Бубо… — Клеменсів голос затремтів. — Але… я не можу…

— Усі ми можемо, якщо бодай трохи любимо одне одного, — швидко відповіла Буба. — Ви тільки гляньте…

Дівчина відхилила комір куртки, і Клеменс угледів намисто. Ніби таке звичайне, але під колір Бубиних очей, і вже це було дивовижним. До того ж, воно так гарно прикрашало струнку дівочу шию. Та ще й зігрівало душу.

— Мені б хотілося, щоб ви користувалися цим подарунком так часто, як я вашим, — сказала дівчина й цмокнула Клеменса в шорстку щоку.

Попрощавшись із Клеменсом, вона залишила його з пакунком, котрого той торкався, наче скарбу, закоцюблими й почервонілими від морозу пальцями. І хоча від дому її відділяло кільканадцять метрів, дівчина відчула запах сушених грибів і ніби побачила Бартошову, схилену над стільницею.

Як це я сказала панові Клеменсу? Що ми можемо робити одне одному подарунки, якщо бодай трохи любимо одне одного… А якщо так, то навіщо морочити дідусеві голову? Адже я люблю Мілоша. І засніжена стежка додому начебто вкрилася білими пелюстками троянд…

ВЕСІЛЬНЕ ПЛАТТЯ ДЛЯ СУПЕРМЕНА

У «Брудзеві» було порожньо.

— Почуваюся жахливою неробою. Завтра свят-вечір, а я собі розважаюся, — зітхнула Буба.

— Мої батьки навіть зраділи, що я вшився, — заявив Сирота. — Минулого року я ненавмисне вирубав їм струм на всі свята. Так що вони мене відтоді звільнили від домашніх обов’язків.

— Непогано! — засміялася Агата. — Якщо ти й в Америці щось таке втнеш, то в темряві навіть додому не потрапиш!

— Потраплю. До вас завжди знайду дорогу, — ледь зашарівся Стась.

— А ось і я! — погукав від дверей Мілош. Був задиханий, але настрій мав пречудовий. — Бубо, суперкласна ідея зібрати тут друзів! Усі на місці?

— Почекаймо ще на декого. Сподіваюся, ви мене зрозумієте… Я запросила Йольку. Просто така нагода…

— Йольку? — здивувався Мілош. — Ми ж збиралися погомоніти, а всім відомо, що вона із цим не має нічого спільного.

— Я подумала, що нехай посидить з нами, Йолька не заважатиме, зате їй буде приємно. Вона така пригнічена, самотня і… нещасна.

— Мабуть, перукар або косметолог завинили, — засміявся Сирота. — Важко буде повернути її до тями після такого шоку.

— А може, то через якусь дурницю? Ніготь зламала чи не сподобався рінгтон в мобільнику? — покепкував Мілош.

— Ні, йдеться про її… хлопця.

— Отого здоровила? Із крутою тачкою?

— Яким би він не був, сів до в’язниці, а Йолька залишилася сама.

— Якби мені довелося вибирати між Йолькою й цюпою, я б краще сидів, — зізнався Мілош.

— Буба має рацію, — утрутилася Агата. — Ніхто не гине за її спокусливими шмотками, але нині переддень свят, давайте обійдемося без прикрощів. Краще приготувати носовички, щоб було чим втирати невтішні сльози.

— Усім привіт! — на порозі «Брудзя» стояла Йолька. — Ну, чого так повитріщалися? — глянула вона на приголомшену четвірку. Із фарбованим чорним волоссям, сміливим макіяжем і в шовковій блузці Йолька нагадувала Бубі помолоділу й схудлу Маньчакову.

— Я лише на хвилинку, бо на мене чекає Кароль, — щебетала вона, легенько торкаючись своєї нової зачіски кольору чорного дерева. — Я б посиділа, але щиро кажучи, усе це пашталакання про святкові традиції вважаю ідіотизмом, і в мене немає часу слухати ваші дитячі жартики. Ой, зовсім забула! Ми з Каролем їдемо на лижі! До того ж, там є басейн, і я можу взяти ті два купальники, придбані для поїздки на цю… як її…

— Рив’єру, — замогильним голосом підказав Сирота.

— От-от. І добре, що я туди не поїхала, бо Кароль бачив цю Рив’єру з пташиного польоту…

— Звідки бачив? — негайно поцікавився Мілош.

— Кароль — пілот літака, — Йолька гордовито роззирнулася довкола. — Так-от, він її бачив, і каже, що нічого особливого, шкода марнувати час… Сорі, але й мені шкодачасу. Невдовзі виїжджаємо, а мусимо ближче познайомитися…

Йолька надіслала всім повітряний поцілунок унизаною перснями ручкою й зробила крутий пірует на своїх височезних шпильках.

— Така нещасна, — зітхнув з удаваним співчуттям Мілош.

— А яка самотня! — докинув Сирота.

— Не кажучи вже про те, що абсолютно пригнічена, — закінчила Агата, і всі із зацікавленням глянули на Бубу.

— Ну, що ж… — зітхнула та. — Це була данина традиції. Невеличка новорічна вистава для… наївних.

— У мене є ідея, — запропонувала Агата, готова забути Йольку з її Каролем і басейном. — Давайте умовимося, що завжди зустрічатимемося перед свят-вечором. Щороку. Незалежно, яка кого спіткає доля.

— А якщо Сирота залишиться в Штатах? — засумнівався Мілош.

— Тоді ми зможемо побачити його за допомогою камери. Поставимо на його місці комп’ютер і будемо разом.

— Не залишуся я там! — запевнив Стась, запихаючись піцою. — Там погано годують, і немає таких божевільних, як ви.

— Ото було б чудово, — Буба замріялася. — Уявіть, нам по вісімдесят, а ми втікаємо з будинку для пристарілих на наше побачення!

— Приєднуюся, — утішився Мілош. — Може, мені вдасться повернути Бубу, якщо кожного року перед Святвечором нагадуватиму їй про мої почуття, — зітхнув він, і дівчина зашарілася.

— Припини, бо більше не прийду, — пригрозила Буба й поклала перед ним невеличкий згорток.

І всі, як за командою, сягнули до своїх рюкзаків, і за мить столик перетворився на крамничку з подарунками.

— Це мені?

— І мені!

— Дяки, Бубо!

— Ой, Сирота, спасибі!

— Мілоше, справді? Звісно, розгорну лише завтра!

— Слухайте, усі розгорнемо завтра! А в перший день свят запрошую вас до Котанського гаю. Прогулянка нікому не завадить, особливо Сироті, бо в нього вже живіт, як у слона.

Жартуючи й незлостиво передражнюючись, друзі поверталися додому. Мілош поцілив Бубу величезною сніжкою й зробив невинне обличчя. Агата запропонувала Сироті потримати його рюкзак, а той, розмовляючи англійською по мобільному й забувши про все на світі, ускочив у трамвай, що саме під’їхав.

— Ой, Стасю, ти як Ейнштейн! — реготали з нього дівчата й Мілош, вручаючи хлопцеві рюкзак на наступній зупинці.

— Це неймовірно, — несподівано зізнався Стась. — Щойно відбулася наша перша передсвяткова зустріч, а я вже чекаю наступного року. Це свідчення того, що я старію!

— Веселих свят!

— Вдалих!

— І щоб швидко минули, а ми пішли разом до гаю!

— І щоб були… спокійні, — додала Агата.

— Так, спокійні…* * *

— А тут, — мама показала на край столу, — як і щороку поставимо ще одну тарілку для гостя. Ким би він не був, — великодушно додала вона.

— Не може бути, щоб отак, у переддень свят-вечора, — скривилася пані Марися, почувши сигнал домофона. Але ні в кого не залишалося жодних сумнівів, що унизу стоять Маньчаки.

— Ти щойно сказала «ким би він не був», — нагадала Буба.

— Але я не мала на увазі Маньчаків!

— Вони живуть за іншим календарем, — виправдовував своїх бриджевих партнерів дідусь.

— Я теж, — покепкував тато. — У мене нині початок Великого посту!

— Усі вдома? — здивувався Маньчак, загородивши собою двері.

— Марися з Павлом удома? — вторувала чоловікові пані Віолетта, вдаривши його якимсь дивним предметом по спині.

— Але ж… свята, — мама силкувалася невимушено посміхатися.

— До свят ще ого-го! — заперечив Маньчак.

— А наша пані Маньчакова, бачу, собі інструменти купила… — Дідусь пильно оглядав великий ящик, який пані Віолетта втягла до передпокою.

— Про що це ви?

— Ну, я мав на увазі цей дивний предмет…

— Це, пане Генрику, наш багажник. Автомобільний, — перевела подих Маньчакова, утираючи піт із чола.

— Навіщо вам багажник? — дивувався старий.

— Щоб перевозити важкі речі, — пояснив Маньчак.

— Мабуть, щоб переносити, якщо ви вже його так тягаєте.

— Це новий багажник, — розсердився Маньчак. — І ми його забрали, щоб нам його не вкрали.

— Хто? — здивувався тато.

— Звідки мені знати, — відказала пані Віолетта. — Зараз такі часи, що нікому довіряти не можна. Навіть друзям, — глянула вона на присутніх. — Але який у вас безлад! — Вона несхвально роззирнулася вітальнею. — У таких умовах навіть апетит пропадає.

— А в нас нині піст, — радісно поділився новиною дідусь.

— Ксьондз Корек наголошував на важливості посту, коли я востаннє була в нього, — мама випнула груди й легким кроком рушила на кухню. — Але чаю можна випити, — додала вона тоном зразкової господині.

— Цей багажник, пані Віолетто, краще залишити в коридорі, — порадив дід Генрик, побачивши, що Маньчакова потягла ящика до вітальні. — От якби в ньому були якісь напої…

— Я давно підозрювала, що у вас проблеми з алкоголем, — попри невдоволення всієї родини, Маньчакова поклала багажник на дивані.

— Ну, чого ви так повитріщалися? — роздратовано спитала вона. — Багажника не бачили, чи що?

— На дивані не бачив, — погодився дід.

— Ми прийшли у важливій справі, — пан Вальдек поправив сріблястого метелика, який звисав з його худої шиї. — Нам потрібні свідки.

— Якщо Єгови, то це не до нас, — попередив старий.

— Пане Генрику, ми не до вас прийшли, — неввічливо перебив Маньчак.

— Свідки? — тато глянув на Маньчакову, яка стояла перед ним у вечірній сукні, скидаючись на велетенську Попелюшку через п’ятдесят років після пам’ятного балу.

— У вас нині якась урочистість? — тато втупився в широкий кринолін.

— Ні, сьогодні лише генеральна репетиція, а все відбудеться наступного тижня, — пояснила кремезна Попелюшка. — Ми вирішили дещо повторити.

— Що ви надумали? — утрутився дідусь.

— Що ви хочете повторити? — тато вимагав пояснень.

— Наше вінчання, звісно! — пирхнув Маньчак. — Ми збираємося повінчатися, — повагом пояснив він.

— То ви стільки років живете на віру? — у маминих руках затремтіли чашки із чаєм. — Ксьондз Корек не в захопленні від громадянського шлюбу. Каже, що це сурогат порядного життя.

— Ми одружені, — процідив крізь зуби Маньчак. — Але хочемо знову стати на шлюбний килимок і присягтися у вірності…

— Навіщо? — не зрозумів дідусь. — На біса двічі брехати, якщо ви вже колись це робили.

— Заберіть звідси старигана! — зажадала Маньчакова. — Інакше… я сама його звідси винесу!

— Не сумніваюся, — дідусь із повагою глянув на багажник. — Ви наче супермен!

— І честь бути нашими свідками хочемо довірити саме вам, — закінчив Маньчак. — А шлюбні подарунки повинні бути неабиякі, бо це ж удруге, — попередив він з усмішкою.

— Навіть не знаю… — мама вагалася й шукала допомоги в тата.

— Ну, що ж, крихітко, — той безпорадно розвів руками, — молодятам не відмовляють.

— Молодятам, кажеш? — перепитала мама, пильно вивчаючи поглядом Маньчаків.

— Цей багажник ми приготували для весільної подорожі, — прошепотіла Маньчакова, затуляючи долонями сором’язливий рум’янець.

— Тобто… після весілля ви кудись їдете?

— Так, на медовий місяць, — притакнув пан Вальдек.

— А куди саме? — допитувалася мама. — Мабуть, за кордон? — у її голосі забриніла прихована нотка заздрощів.

— Ми їдемо до Папроцьких, Леонтини й Зюта.

— Але ж вони мешкають неподалік нас! — вигукнув дід.

— То й що з того? — обурилася пані Віолетта. — Нам це не заважає, — ворухнула вона пухким плечем.

— А пішки не підемо, — мовив Маньчак. — Та й сюди буде близенько, тож ми вас навідуватимемо.

— Цілий місяць у Папроцьких!.. — дивувалася мама.

— Ну, ми ж тобі пояснили, Марисю, що й до вас зазирнемо, не хвилюйся.

— Авжеж, не можна не погостювати у свідків! — скривився Маньчак. — Ми про вас ніколи не забуваємо, — патетично запевнив він, і всі глибоко зітхнули.

— Ну, ну! — Маньчакова покивала пальцем. — Не можна в нас так сумніватися. — І, поправивши кринолін, розсілася в кріслі.

— Щоправда, перед весіллям я збиралася схуднути, але для маківника тієї вашої Бартошової зроблю виняток. Принеси мені, Бубо, шматок, а для Вальдусика сирник, бо йому мак так неестетично набивається між зубами…

— Принеси, Бубо, — розгублено мовила мама й майже впала на стілець.

Маньчаки з радістю вислухали її розповідь про фільм, якого не буде.

— Такий-от ляпас від пана Протека, — закінчила вона із сумними очима.

— А я, Марисю, від самого початку знала, що нічого не вийде, бо фільми завжди знімають лише за гарними книжками, — Маньчакова сягнула по маківник.

— А моя тобі не сподобалася?

— Руки ще не дійшли, — щиро зізналася пані Віолетта. — Зрештою, у мене такий слабкий зір, що не можна псувати його читанням.

— Я б вам порадив звернутися до окуліста, — озвався дідусь. — І читати те, що написано на білбордах. Там написи великі й рідко рекламують абищо.

— То ми вже підемо, — Маньчак із жалем поглянув на порожні блюдця. — Тільки не забудьте про наше весілля, бо воно на противагу фільмові, напевне буде вдалим.

Буба полегшено зітхнула, щойно Маньчаки, забравши багажника, покинули квартиру.

— Жодних додаткових тарілок на свят-вечір! — розпорядився дідусь Генрик. — Це вочевидь приносить нам нещастя!

ТРОЯНДА ЗАМІСТЬ КОРОПА

Біла скатертина сяяла. Буба оглянула ошатно накритий стіл і подумала про магію зеленого деревця, на яке нетерпляче чекають упродовж року. Їй стало трохи шкода, що невдовзі всі знову очікуватимуть наступного свят-вечора, а цей піде в небуття разом з водою в раковині, де митимуть посуд, розіллється плямою борщу по скатертині, зібгається з обгортковим папером, здертим з подарунків. Десь подінуться стишені голоси й затихнуть колядки, які зараз нагадують скарбничку святкового настрою. Усе повернеться на круги своя, хоча Буба давно переконалася, що в них удома все не як у людей.

Воно й добре, і водночас погано, — думала дівчина, ніжно дивлячись на рідних, які розставляли на столі нові полумиски з різною смакотою. — 3 одного боку, ми буваємо непередбачуваними й егоїстичними, з іншого — уміємо в скрутну хвилину знайти в собі стільки любові до близької особи, якщо вона її потребує…

Тато, ніби прочитавши Бубині думки, обійняв маму й навіть спробував затанцювати з нею під колядку про пастирів, котрі прибули з Вифлеєму.

— Ксьондз Корек би цього не схвалив! — прошепотіла мама, але зробила пірует, закохано дивлячись на чоловіка.

Над дідусем вочевидь теж чував якийсь таємничий добрий янгол, бо старенький не вередував під час приготувань і не нагадував батькам, як завжди, що на столі за традицією повинна стояти карафка з горобинівкою.

— А чому ти жодного разу не згадав про горобинівку? — поцікавилася мама.

— Хіба ж я міг, Марисю, псувати такий чудовий час власними забаганками? — відповів дід із чарівною посмішкою.

— Павле, батько захворів! — занепокоїлася мама, відчиняючи шафку з тонометром.

— Я чудово себе почуваю!

— Важливо не те, як ти себе почуваєш, а те, що я чую. А я чітко чую, що ти занедужав.

— Бо не хочу випити?

— А чому ти не хочеш випити? — Бубин тато недовірливо придивився до тестя. — Що трапилося?

— Павел спеціально купив тобі горобинівку, а ти тепер капризуєш! — набурмосилася мама.

— Якщо ви так наполягаєте, що ж, я вип’ю, — здався дідусь із щасливою посмішкою. — 3 любові до вас навіть закурю якусь невеличку сигару, — додав він, уражений своєю великодушністю.

— Доведеться тобі почекати на святого Миколая, — озвалася Буба.

— Тільки не кажи, доню, що ти купувала сигари! Зрештою, тобі однаково ніхто б не продав, бо дітям не можна…

— У мене є дорослі друзі, — відказала Буба. — Клеменс виявився настільки люб’язним…

— Не хочу про нього навіть чути! Добре, що ти мені нагадала! — мама з розмаху гепнулась на диван, аж кілька вареників випали з полумиска якраз під ніс Добавки. — Пані Юрковська, ця наша сусідка, знаєш?

— Знаю, та, що оселилася в костелі.

— Ага, саме вона, — притакнула мама. — Бубо, не можна кепкувати із сусідів!

— Я й не кепкую, це правда, — запевнила донька.

— Ну, то вона мені вчора сказала, що ти роздягалася перед якимсь волоцюгою! Пані Юрковська обурилася, бо вже колись бачила тебе з ним. «Пані Марисю, — заговорила вона голосом сусідки, — я нічого поганого не хочу сказати… але ваша доця, яжбознающоцегарнадитина, і мені шкода, щоб вона зналася з такими бомжами. Ну, а взимку оголюватися, це вже взагалі…».

Буба вибухнула реготом, так схоже мама пародіювала сусідку.

— До нас що, пані Юрковська прийшла? Помолитися разом? — засміявся й собі тато.

— Браво, Марисю! — приєднався до них дідусь. — Якби не отой Прот, ти могла б зіграти у власному фільмі!

— Послухайте, але я серйозно, — мама зашарілася від компліментів. — Щоб мені така собі Юрковська на щось натякала!

— Здається, я знаю, що вона мала на увазі! — Буба глянула на маму сяючими очима. — Я показувала панові Клеменсу намисто, яке він мені подарував на Різдво.

— Не можна брати подарунків від чужих.

— Цей Клеменс зовсім не чужий, Марисю, — заступився за Бубиного знайомого тато. — Це він приніс нам цю чудову ялинку і вже другий місяць, як чистить від снігу мою машину! А якось я з ним побалакав, виявилося, що він дуже цікавий! Вірите, пан Клеменс дивиться мою передачу? Каже, що крамниць не любить, але ця йому подобається. Навіть сказав, щоб більше показували мене, а менше асистенток, які демонструють товари…

— А син Юрковської, якщо вже про неї мова, — додала мама, — має бінокля, і підглядає за сусідами з будинку по той бік вулиці. Пані Пенцикова мені казала.

— Ну, сама бачиш, мамо, у кого тут проблеми, — закінчила цю тему Буба.

Олька з Робертом виглядали, наче пара нав’ючених верблюдів, які нарешті дісталися оази.



Поділіться з Вашими друзьями:
1   ...   6   7   8   9   10   11   12   13   14


База даних захищена авторським правом ©divovo.in.ua 2017
звернутися до адміністрації

войти | регистрация
    Головна сторінка


загрузить материал