Буба: мертвий сезон



Сторінка12/14
Дата конвертації30.11.2016
Розмір2.35 Mb.
1   ...   6   7   8   9   10   11   12   13   14

Нарешті вона сіла біля вікна на кухні, бо звідти найкраще було видно подвір’я, і вирішила почекати на розвиток подій.

Лише коли мама ввімкнула духовку, щоб розігріти недільний обід, на подвір’ї з’явилася татова машина. Буба затамувала подих.

На її подив, з авто висіли тато іі дідусь, які приязно гомоніли. Принаймні, таке вони справляли враження.

Не скажу, що я знаю, — вирішила Буба, підбігаючи до домофону.

— Ми голодні, — почувся знизу татів голос.

— О, то ви повернулися разом! — удавати було простіше, ніж думала Буба.

— Ми могли й вийти разом, — засопів дід, знімаючи куртку.

— Або й зовсім не виходити, — докинув батько, дивлячись на брудні носаки своїх черевиків.

— Але зустрічі були вдалими? — допитувалася Буба, поглядаючи на знічених чоловіків.

— Та-а-ак, — буркнув тато. — Дуже приємно було.

— Я теж… задоволений, — дід нервово почухався за вухом і замовк.

— Певне, у вас вичерпалися всі теми для розмов, бо якось ви мляво відповідаєте.

— У мене… авжеж, вичерпалися, — дідусь струшував з піджака невидимі порошинки.

— І в мене теж, — пригладив поріділе волосся тато.

ПОГОДА ЯКРАЗ ДЛЯ ДРУЖНІХ РОЗМОВ

— Твій тато, Бубо, віднедавна частіше спілкується з дідусем, ніж зі мною, — поскаржилася мама, вискубуючи брови.

— Хіба в цьому є щось погане? — несміливо запитала Буба.

— І нічого хорошого теж немає, коли чоловік воліє говорити з тестем, а не із власною дружиною, — вела своєї мама, зойкнувши від болю, бо видерла ще одну волосинку.

— А мені подобається їхня чоловіча солідарність, — усміхнулася Буба, подумавши, що ця дивна дружба могла ніколи не народитися, проте…

— Я чула, що тато з дідом збираються разом піти на якийсь матч. І планують порибалити на кризі, — повідомила вона мамі.

— Що ти кажеш? — мама припинила самокатування. — Як це рибалити? Але вони ніколи… У них навіть вудок немає!

— У тебе теж не було коня, але ж тобі подобається їзда верхи, — тихенько нагадала донька.

— Хай там як, — мама вирішила закінчити незручну тему й видерла аж три волосинки відразу, — але кожен, хто сприймає твого діда серйозно, викликає в мене підозру.

Запала мовчанка, і мама раптом зрозуміла, що втратила доньчину підтримку.

— Звичайно, тебе це не стосується, донечко, — швидко додала вона. — Твої стосунки з дідусем пояснюються вашою…

незрілістю… — мама намагалася виправити власний ляп, але вийшло ще гірше.

Буба залишила маму наодинці з її болем, тривогою та ляпами. Зате в неї самої настрій був пречудовий. Шарлотка, спечена для Агати, могла б спокійно прикрашати стіл англійської королеви, а подароване Клеменсом намисто перетворило стареньку блузку на справжнє диво.

У такі хвилини треба сказати проблемам: «Вхід заборонено!», — думала Буба, накриваючи стіл для гостей.

Агата прийшла вчасно й принесла вазонок з величезною «Вифлеємською зіркою».

— Гадаю, це ще більше нагадуватиме свято, — сказала вона, струшуючи сніг із черевиків. — Чудове намисто, — похвалила Агата, — жоден хлопець не купив би такого гарного.

— Хіба що крім того, який мені його подарував, — посміхнулася Буба. — Але навіть не намагайся уявити, що тут пахне сентиментальною любовною історією, бо це зовсімне так.

— Ой ні, любовні історії залишмо твоїй мамі, — відповіла Агата й дівчата пішли до кімнати.

Кава вже холонула. Агата гріла об чашку свої закоцюблі долоні й радісно позирала на подругу.

— Як я мріяла про таку хвилину. Там, у реабілітаційному центрі, так бракувало подруги. Звісно, з’явилися знайомі, але з ними мене об’єднували спільні проблеми, а не дружба.

— А мені, — зізналася Буба, помовчавши, — було соромно, що я майже нічого про тебе не знала. Ти немов загубилася серед інших моїх справ.

— Не кажи такого, — заперечно похитала головою Агата. — Ти була зі мною настільки, наскільки я це дозволила.

— А зараз?

— А тепер усе змінилося. Зрештою, я справді працювала над собою ці кілька місяців. Моє щастя, що мені трапився Войтек. Це лікар, про якого я тобі писала…

— Так, пам’ятаю, — Буба знала того листа напам’ять. — Той, що порадив тобі…

— Точніше кажучи, він мене вислухав. Я вперше зустріла людину, яка не кричала, не лякала, а намагалася вислухати. Якби люди знали, скільки від цього залежить, жити було б легше й приємніше, — тихенько додала Агата.

— Авжеж, — погодилася Буба, згадуючи родинні сварки й суперечки.

Коли від шарлотки залишилися хіба що спомини, а Марія Пешек уп’яте співала останню пісню на диску, Агата неохоче глянула на годинника.

— Час повертатися додому, — весело сказала вона, хоча на її обличчі не було й тіні посмішки.

— У тебе вдома нічого не змінилося? — Буба занепокоїлася, що її запитання занадто сміливе, а може, навіть зайве. — Скажи тільки, чи із братом у тебе й далі такі гарні стосунки, — спробувала вона врятувати ситуацію.

Агата взяла Бубу за руку, і цей такий звичайний жест заспокоїв дівчину.

— Ти моя подруга, — серйозно мовила Агата. — Тому маєш право розпитувати мене про все. Я тобі довіряю. А вдома майже нічого не змінилося, якщо ти запитуєш про тата.Він не дає собі ради із хворобою… Зате я тепер дивлюся на цю проблему зовсім по-іншому. Більше не звинувачую себе, що тато п’є. І допомагаю братові зрозуміти, що ми з ним нічим не завинили… З мамою гірше, але вона теж повинна колись подорослішати, якщо ти розумієш, про що я…

— Звичайно! — Буба вдивлялася в сутінки за вікном. — Мої батьки теж повинні подорослішати, хоча здавалося б, вони давно повнолітні. А зараз, коли наближається ювілей їхнього шлюбу й ми з дідом вирішили подарувати тандем, я роздумую, як мама з татом поїдуть на такому велосипеді… Адже кожне з них рушить у свій бік, тому це буде лише купа зусиль, втома, а тандем ні з місця!

Дівочий сміх залунав у кімнаті з такою силою, що у дверях з’явилася мама.

— Як добре, що вам так весело! — усміхнулася пані Марися. — Ловіть, дівчатка, кожну мить, бо якщо потім ваш чоловік виявиться похмурим буркотуном, вам кінець!

— Жінко, що ти кажеш! — долинув з коридору татів голос. — Твій похмурий буркотун прагне нагадати, що поруч із тобою він забув, яким був колись безтурботним і веселим юнаком!

І родинна суперечка продовжилася у вітальні.

— Ми тебе проведемо, — вирішила Буба, і Добавка радісно заметляла хвостом.

Йти вулицею було важко через негоду й мокрий сніг.

— Я саме подумала, що мені подобається, коли ти смієшся, — Буба оминала калюжі, щоб не промочити мартенси.

— Мені теж. Знаєш, окрім тебе у мене є ще три подруги, — сказала Агата, зупинившись біля підталого сніговика. — Їхнє завдання — подбати, щоб у мене був гарний настрій.

— Як це, крім мене? — у Бубі ворухнувся хробачок ревнощів.

— А отак! — засміялася Агата. — Але ти не повинна через них перейматися. Я познайомилася з ними там, у центрі.

— І нічого мені не сказала. Як їх принаймні звати?

— У них однакові імена. Свідомість, Свідомість. І третя… — теж Свідомість, — закінчила Агата, а Буба глянула на неї з повагою і захватом. Їй раптом здалося, що цієї нової Агати вона зовсім не знає, але захоплюється нею. І нізащо не хоче втратити.

Добре було отак іти поруч і разом мовчати.

Слова, немов сніжинки, — думала Буба. — Коли торкаються нашої шкіри, можуть викликати радість або відчуття холоду. А потім зникають. Мовчанка краща, ніж слова, бо звільняє місце для думок. Мовчання — це погода для дружби, — і вона ще міцніше притулилася до плеча подруги.* * *

Уся школа жила в очікуванні різдвяних канікул. Крім Йольки. Бо Йолька Мірович виглядала так, ніби її організм відмовлявся виконувати повсякденні життєві функції. Хіба що крім дихання.

— Мірович, що з тобою відбувається? — захвилювалася Пандемія. — Ти схожа на людину, яку розшарпують високі почуття, а я тебе ніколи в них не підозрювала…

Схожі зауваження Йолька збувала порожнім поглядом і навіть не реагувала на них.

— Щось із нею не так, — прошепотіла Буба Агаті, але та лише стенула плечима.

— Можливо. Але мене це не обходить. Причиною Йольчиного стресу можуть бути погано наклеєні тіпси, а мені бракує уяви, щоб втішати її в такій ситуації.

Після математики Йолька сама підійшла до Буби.

— Побалакаємо після уроків? — тихо запитала вона.

— Звичайно! Підемо до «Брудзя»?

— До «Брудзя», — притакнула Йолька таким голосом, ніби там, у королівстві піци, мали відбутися поминки за її нещасливим життям.

Буба не запитувала, що сталося й чому Йолька без макіяжу і з червоними очима, які свідчать про проведену в сльозах минулу ніч. Зате зараз Йолька більше скидалася на інших дівчат у класі, і це Бубі навіть сподобалося.

— Замовлю для тебе королівську, з куркою і смачною моцарелою, — запропонувала Буба, шукаючи в меню, чим би можна було втішити однокласницю.

— І склянку води, — Йолька вочевидь вирішила страждати далі. — Я залишилася… сама, — повідомила вона й перелякано глянула на Бубу.

— Тільки не кажи, що із твоїми батьками щось трапилося!

— Йдеться про Ксавера, — пояснила Йолька причину свого нещасного вигляду.

— Ох, — полегшено зітхнула Буба. — А я думала, що сталася якась біда…

— Звісно, що сталася!

Бубі довелося повірити, бо найбільша модниця класу витерла носа рукавом вишуканої мереживної блузки. Уперше за час їхнього знайомства Йолька анітрохи не зважала на свою зовнішність.

— Цей твій Ксавер зовсім не вартий, щоб ти через нього рюмсала, — почала Буба.

Якби Йолька знала, які сумніви пробудила своїм зізнанням, то мабуть, знайшла б собі іншу повірницю, — думала Буба, побоюючись найгіршого. А що, коли це її власна старша сестра скинула королеву краси Йольку із трону? Що тоді?

— Ти не знаєш, як воно, коли закохаєшся, — схлипнула Йолька, і Буба мовчки погодилася із цією несправедливою оцінкою. — Весь світ запався… І ця подорож на Рив’єру… Я собі навіть нові купальники купила…

— Ти така гарна, що поїдеш із ким-небудь іншим, — палко мовила Буба.

— Але я хочу з ним! А це вже неможливо.

І сльози знову закапали на серветку.

— Може, усе владнається? — припустила Буба. — Він неодмінно ту іншу покине! Щойно довідається, що та вагітна й має родину, то обов’язково повернеться до тебе! — переконувала вона подружку так гаряче, що не помітила її здивованого погляду.

— Про що це ти, Бубо?

— Ну-у-у, про цю твою суперницю… мабуть, якась нова знайома, через яку Ксавер тебе покинув… — плутано пояснювала Буба і з переляку випила Йольчину воду.

— Немає жодної суперниці! — розгнівано заявила Йолька. — Ще така не вродилася! — пихато додала вона, хоча це ніяк не применшувало її нещастя.

— Чудово! — Бубина щира радість теж не зустріла Йольчиного схвалення.

— Нічого чудового немає! Ксавер… він… ну, як воно? Він мусить відповісти перед законом!

— Ти хочеш сказати… — не зрозуміла Буба.

— Сидітиме у в’язниці, — прошепотіла Йолька й почервоніла від сорому.

— Тим більше не варто плакати, — запевнила Буба. Їй було ніяково, що не може співчувати ані Йольці, ані Ксаверові. І ця звістка про відповідальність перед законом навіть її втішила, хоча вона нікому не бажала нічого поганого.

— Легко тобі говорити. Він мене так балував… — зітхнула Йолька.

— Але виявився непорядним. Що тобі із цих подарунків?

— Коли мене балував, то був порядним! Мені так принаймні здається…

— Якби був, то не потрапив би туди, де він зараз опинився, — підсумувала Буба. — А мені твій Ксавер анітрохи не подобався. Може, тобі це й неприємно, але довіри він не викликав.

— Ти помиляєшся щодо нього! — заперечила Йолька, але вже без колишнього ентузіазму. — Я тобі скажу, що він навіть тобою зацікавився. Просив, щоб я тобі запропонувала в нього роботу моделі. Пам’ятаєш, коли ти налетіла на наше авто. Я тобі раніше не казала, бо, розумієш…

— Звичайно, — Буба ледь посміхнулася.

— Я подумала, що він хоче взяти тебе на роботу, бо зараз у моді такі товсті моделі, а він завжди хоче йти в ногу із часом…

— У в’язниці теж ітиме, — запевнила Буба подружку. — А я вважаю, що ваша розлука піде тобі на користь, ти лише помолодшаєш…

— Ти так думаєш? — останній аргумент Йольці сподобався. Вона витягла маленьку пудреницю й зазирнула до люстерка. — Мабуть, ти маєш рацію, — невпевнено мовила дівчина. — Через нього в мене прищі й безсоння.

— Навіть цілий гурт Ксаверів не вартий таких страждань, — серйозно заявила Буба.

Йолька колишнім упевненим рухом поправила зачіску й припудрила носа. — А де моя вода? — запитала, зазирнувши в порожню склянку.

— Замовлю ще одну! — засміялася Буба. — Але з королівською піцою! Ділимо навпіл.

— Останнім часом я так схудла, що нехай уже! — Йолька потупилася, але потім підняла очі на Бубу. У них було ціле море вдячності.* * *

— Тільки не кажіть, що вас немає вдома! — з домофона почувся голос Маньчака.

— Ми вдома! Удома! — відгукнувся дідусь, вибігаючи назустріч гостям.

Повернення Маньчаків означало, що вони пробачили старому візит до кураторки, а на додачу вирішили програти йому в бридж.

— Шикарно, — захопився дід, насилу знімаючи з пані Віолетти кумедну пелерину. — Дуже практичне це ваше покривало. І на людині гарно виглядає, і на дивані!

— Це накидка, а не покривало, — пояснила Маньчакова.

— От-от, я й кажу, що вона дуже практична… А пан Вальдек, наче святий Миколай! — зрадів старий, глянувши на фіолетове пальто з білими вилогами.

— Зараз такі в моді, — пан Вальдек старанно струшував сніг з рукавів.

— Це правда. Я сам бачив у нашому гіпермаркеті… не менше, як сорок таких Маньчаків із дзвониками. І неодмінно купіть собі білу бороду! Чудовий Миколайко… — дідусь аж нетямився від захвату.

— Кличте Бубу, бо в нас нині мало часу. Ми із дружиною йдемо на суші.

— Слід казати «по суші». Або «сушею». Треба говорити правильно.

— Ви якийсь відсталий, — задоволено зауважив Маньчак. — Навіть не знаєте, що прийнято їсти в дорогих ресторанах.

— Як це я не знаю? Якщо ви вже багато років обідаєте в нас, то певне, ми харчуємося однаково, — заперечив старий. — Бубо! Маньчаки чекають на твій віст!

День як день, — думала Буба, старанно складаючи карти за мастю. — Може, навіть кращий за інші через оту ялинку, яку хтось приніс і поставив біля дверей квартири. Зараз деревце занесли до передпокою, і воно заповнило помешкання святковим ароматом хвої.

— А як там із продовженням роду? — обережно запитав дідусь Генрик. — Дитинка буде на ці свята, якщо вже можна так висловитися, у ваших яслах?

Маньчак затято мовчав, а його дружина шукала відповідної карти.

— Бо саме час відповідний… — Дідусеві піки брали все, що опинялося на столі.

— Ми іншої думки, — буркнув пан Вальдек. — Зараз холодно. Діти часто хворіють.

— Цього року багато вірусів… — тихенько додала пані Віолетта.

— Ви будете чудовими батьками, — дідусь ляснув себе по стегні. — Дитинка ще в планах, а ви вже так переймаєтеся.

— Ми перенесли це всиновлення… на пізніше, — Маньчак неохоче докинув трефового короля.

— Як це перенесли? — дід здивовано глянув на гостей. — Можна перенести іспит на права, навіть партію в бридж, але ж не дитину!

— Ми не дитину перенесли, а термін, — розгнівалася пані Віолетта. — Усиновлення взимку віщує проблеми.

— Ви мене дивуєте, — дід справді спантеличився, бо загаявся й показав суперникам усі карти. — Дитина — це вам не саджанець, щоб його навесні висаджувати в грунт… — обурено почав він. — Крім того, я читав чудову книжку саме на цю тему… Вона називається «Лелеки прилітають узимку», там ідеться про такі зворушливі речі…

— Дайте мені спокій із цими лелеками! — пирхнув Маньчак. — Я вам не Буба, щоб слухати ваші казочки!

— Але я не це мав на увазі! — вигукнув дід Генрик.

— Якщо йдеться про увагу, то із цим у вас завжди проблеми, — підтримала чоловіка пані Віолетта. — А дитини ми зараз не передбачаємо й квит!

— Може, воно й на краще, — старий явно був знервований. Розстебнув комірець сорочки й важко дихав. — Купіть собі ведмедика. Він не підхопить нежитю й не матиме проносу. — Дід так відсапувався, що Буба перелякалася й побігла по таблетку.

— А звідки ви дізналися? — Маньчакова грайливо зазирнула панові Генрику в очі. — Хто вам сказав про ведмедя?

— Про якого ведмедя? — дід ошелешено дивився на подружжя.

— Ну, про того ведмедя з останнього показу мод! Вальдусик мені його придивився й тепер ми беремо кредит, щоб купити, бо він такий дорогий… — Маньчакова втупилася у власний пишний бюст.

— Двійка бубна, — почала Буба чергову партію, а Маньчаки полегшено зітхнули, немовби дівчина позбавила їх тягаря батьківства й материнства.

— От, Бубо, ви й залишилися без двох, — заявив Маньчак після останнього пасу. Блиснув золотим зубом і пішов з козиря.

— Ой, Бубо, — зойкнув дід, — ти ж бо щойно оголосила менші п’ятірки. Я зовсім забув про спільну мову.

— Аж ніяк! — підморгнула онука. — На щастя, ми з тобою завжди знаходимо спільну мову. Навіть тоді, коли програємо, — тепло додала вона. Бо дідусь завжди вмів її здивувати, наче маг, який витягав з порожнього капелюха червоне сердечко.

ДЕНЬ ШАХРАЯ

Якби мамині сльози зібрати до ванни, вистачило б на передсвяткову купіль для всієї сім’ї, — подумала Буба, причаївшись у куточку вітальні. Та цього разу мамине горе було настільки обґрунтованим, а розпач настільки невтішним, що ніхто навіть не намагався втрутитися.

— Дуже я схвильований тим, що відбувається, Марисю, — говорив дідусь, співчутливо дивлячись на доньку.

Мама схлипувала й кожні кілька хвилин дивилася на рідних заплаканими очима.

— Крихітко, не переймайся. Власне, навіщо нам цей будинок? Чи маленький будиночок? Досить того, що в нас невелика квартира! — тато намагався застосувати терапію в поєднанні з елементами практицизму. — Крім того, у будинку треба прибирати, а хто б це робив, крихітко?

— Про стайню я взагалі мовчу! — додав дід. — У стайнях буває таке коїться, що навіть той міфічний, як там його…

— Геракл, — підказала Буба.

— От-от, навіть Геракл не міг із цим упоратися!

— Мабуть, ти маєш на увазі Авгія, — несміливо втрутився тато. — Здається, це були його стайні.

— Авжеж, але ж він не збирався там прибирати. Він лише забруднював…

— Можливо, — погодився тато. Відколи в них із дідом з’явилася спільна таємниця, Павел часто йшов на компроміс.

— Окрім того, — продовжував дід Генрик, — навіщо нам коні? Ми ж не Протек, щоб їх об’їжджати…

— Доси-и-ить! — зарепетувала мама. — Не вимовляйте цього імені! Я не хочу його чути!

— Крихітко, ми ж лише на прізвище, — виправдовувався тато.

— Мої мрії зруйновано, — патетично виголосила мама.

— Хіба мрії — то будівля, щоб їх зруйнувати? — здивувався старий.

— Дідусю, це символічно сказано, — пояснила Буба.

— Ви що, не можете обговорювати це деінде? — мама знову залилася слізьми. — Дайте мені спокійно поплакати!

— Коли бо ти спокійно не вмієш, — зауважив дід.

— Справді, крихітко, — підтвердив тато. — Ти весь час метушишся, он уже стягнула покривало з дивана.

— А в Маньчакової покривало гарніше, — засмутився раптом дід своїм несподіваним відкриттям.

— Зате сама вона гірша за мою крихітку, — рішуче заявив тато.

— Як ви можете порівнювати мене з нею! — знову зайшлася плачем мама.

— Ми ж саме й кажемо, що це неможливо, — заспокоїв її дід. — Ані з нею, ані з паном Вальдеком. А ви знаєте, — пригадав він собі, — що Маньчаки вже не хочуть тієї дитинки?

— Як це не хочуть? — мама сіла, вражена, і на мить забула про власні негаразди.

— Стверджують, що взимку це не виплачується, бо дитина може захворіти.

— Негідники! — обурилася мама, і Буба збагнула, що нині кожна дрібниця може вивести матусю з рівноваги.

— У мене є власна версія подій, — дід таємниче стишив голос. — Маньчаки не отримали цієї дитини. У малого, мабуть, на них алергія. Зараз у більшості дітей алергія…

— На Маньчаків? — тато аж рота роззявив.

— Ні, взагалі, а зокрема й на Маньчаків, — заявив пан Генрик тоном досвідченого педіатра.

— Мені так хотілося, щоб мої донечки були щасливі, а тепер… нічого не вийде! — знову пригадала собі мама.

— Ти завжди можеш їх ощасливити, — для діда цієї проблеми не існувало. — Невдовзі ти вдруге станеш бабусею. Займатимешся черговим Франеком, а Оля буде тобі неймовірно вдячна.

— Тату, ви що, несповна розуму, — мама аж затулилася покривалом, ніби побоювалася, що хтось підкладе їй на коліна немовля. Певне, вона щось відчула, бо за мить у домофоні почувся Робертів голос.

— Привіт, Бубонько, відчиниш?

Невдовзі вітальня сповнилася новими голосами. Спершу Олька перелякалася маминого вигляду, потім порадила дідові звернутися до психіатра й, нарешті, всілася Робертові на коліна, а той гордо обняв дружину разом із новим малюком у її животі. Тільки Францішек вовтузився на підлозі, шукаючи Добавку.

— На початок скажу вам, що… — Олька картинно вмовкла, — я відмовилася від роботи в того Ксавера!

Буба насилу приховала радість.

— А… чому? — знічев’я поцікавилася вона.

— Бо він виявився шахраєм! — вигукнула Олька.

— Іще один негідник! — знову схлипнула мама, але вирішила вислухати Ольку.

— Ота його агенція виявилася звичайним… Гм, як би це сказати…

— Певне, звичайним борделем, — не втримався дідусь, за що його миттєво покарали обурені погляди присутніх.

— У кожному разі, власник сидить у в’язниці, а я… я така рада, що Робертик зі мною щасливий…

— Оце справді новина, — відгукнувся пан Генрик, але на нього ніхто не звернув уваги.

— А яка в мами трагедія? — Олька запитально глянула на Бубу.

— Бо не буде фільму із зірками екрану й конячками, — спокійно пояснила та, а мама підтвердила її слова новим схлипуванням.

— А що трапилося? — Олька засмутилася втратою обіцяної ролі.

— Пан Прот виявився аферистом, — гордо заявив дідусь.

— Аферистом… О, згадала! Аферист — це той, хто грає на перегонах! — зраділа Олька.

— Ти все переплутала, — заперечно похитав головою тато. — У фільмі справді були коні, а Прот звичайний… аферист, — безпорадно закінчив він.

— Ага, — погодилася Олька й знову глянула на маму.

— Він мені пообіцяв продюсера, мільярдера, підраховував зиск у евро…

— Ти казала, крихітко, що в доларах, — нагадав тато.

— Ні, у евро, — наполягала мама.

— А я пригадую, що в зелених, — уже тихше правив своєї батько.

— Яка різниця. Не буде більше ані євро, ані зелених, — розсудливо сказав дід Генрик.

— І що? — Олька випередила новий напад маминого плачу.

— Ну, і цей начебто мільярдер…

— Ти казала, що мільйонер, — тато волів уточнити деталі, наче від цього залежала доля світу.

— Мільярдер, — заперечила мама. — Але що я хотіла сказати? — безпорадно глянула вона на рідних.

— Бабуся, — почулося з-під столу.

— І цей теж! Франеку, я просила, аби ти називав мене «тьотею»!

— Ну, то цей мільярдер… — Олька вочевидь непокоїлася про мамині нерви.

— Ага, так… Ну, то з нього такий мільярдер, як з мене… Марія Каллас!

— У вас принаймні однакові імена, — зауважив тато.

— Він не займається кінопродукцією. У нього виробництво газованої мінералки, яку він експортує до Німеччини!

— Яка це вода? — ввічливо спитав дід Генрик.

— «Мінерва», а німецькою «Minerwasser». Уявляєте? Якийсь мінервассер мав створити європейський шедевр?!

Зробилося тихо, а тоді скептично озвався тато:

— Мені цей Прот із самого початку не подобався.

— Протек, — несміливо виправила мама.

— Щось у нього таке було у виразі обличчя… — тато з помітним вдоволенням знущався з пана Протека. — Щось таке порочне…

— Не знаю. Може, справа в його зачісці? Із цим набік зачесаним чубом він скидався на Гітлера…

— Мабуть, усі вони там понімечені, — кашлянув старий. — Пригадую, колись давно, забув, у якому році, зустрів я такого собі німця… Який він був дотепник!

— А він говорив польською? — здивувалася мама.



Поділіться з Вашими друзьями:
1   ...   6   7   8   9   10   11   12   13   14


База даних захищена авторським правом ©divovo.in.ua 2017
звернутися до адміністрації

войти | регистрация
    Головна сторінка


загрузить материал