Буба: мертвий сезон



Сторінка10/14
Дата конвертації30.11.2016
Розмір2.35 Mb.
1   ...   6   7   8   9   10   11   12   13   14

— А ти й не зробив нічого поганого. Так буває.

— Ти переконана? І можна когось покинути просто так? Без будь-яких причин?

Буба серйозно кивнула, і Мілош знітився.

— Авжеж, — похнюпився хлопець. — Я ж бо сам учинив так із тобою.

— І, як бачиш, я не лише пережила це, але завдяки цьому почала краще розуміти себе та інших.

— Яких це інших? — поцікавився Мілош.

— Таких, як ти. Покинутих, — пояснила Буба і з апетитом, якому міг би позаздрити будь-хто, узялася за канапки, особливо налягаючи на прикрашені помідором.

Виявилося, що їм стільки всього треба обговорити, та коли Буба нарешті глянула на годинника, то перелякалася.

— О Боже, бабця Рита, напевне вже заявила в поліцію про моє зникнення!

— Невідомо, хто страшніший — бабуся чи поліція, — засміявся Мілош.

— Звісно, що бабця, — Буба квапливо складала до рюкзака позичені диски.

— Я тебе проведу.

Вони йшли повільно, зачаровані зимовим сном, у який западало місто. Тротуари були вкриті тоненькими сніговими килимками, на яких залишалися сліди двох пар черевиків.

Ми ніби йдемо разом, а все-таки поодинці, — подумала Буба.

— Я саме подумав, що нині все було, як раніше, — озвався Мілош, позираючи на неї.

— Було дуже гарно, але вже не так, як колись, — заперечила дівчина.

— А якщо я дуже-дуже старатимусь? — Мілош зупинився й почав зав’язувати черевики. — Як раніше?

— Складне запитання, — відповіла Буба. — І я не можу тобі відповісти отак на тротуарі.

— То станьмо на дорозі, — пожартував хлопець, але усмішка відразу зникла з його обличчя. — Авжеж, — прикусив він губу. — Спершу я зробив тобі боляче, а зараз пропоную палке кохання.

— Не в тому справа, — Буба заперечно похитала головою. — Люди завжди граються в гру «пекло-рай». Іноді не можуть без цього жити. Але мені здається, що зараз я потрібна тобі, бо ти залишився сам. Розумієш… порожнеча, яку треба заповнити, аби не страждати. А я так не хочу… Залишимося друзями. Так буде краще.

— Найбільше я тебе люблю за те, що ти завжди маєш рацію, — зізнався Мілош.

— Від багатьох отаких рацій я б радо відмовилася. Та нічого не вдієш, — зітхнула дівчина, зупиняючись біля свого парадного. — Па-па, Мілоше. Так склалося, що я тут мешкаю.

— Занадто близько, — сказав Мілош. Провів рукою по волоссю, струшуючи з нього сніжинки. — Па-па, — мовив він і, запхнувши руки в глибоченні кишені, рушив назад дорогою, позначеною слідами двох пар черевиків.

Буба натиснула на кнопку домофона.

— Це ти, доню? — почувся здивований мамин голос. — То ти досі не спиш?

Буба квапливо піднімалася догори, рахуючи свої кроки, їй навіть було трохи прикро, що ніхто не викликав поліційний патруль на пошуки зниклої мешканки вулиці Звіринецької.

Але як вони могли викликати поліцію, якщо думали, буцім я вже давно сплю? — виправдала рідних Буба, тихенько відчиняючи двері своєї квартири.

ПЕРША СУТИЧКА ЗІ СТАЛІНИМ

— Невдовзі я повертаюся додому, — заявила бабуся Рита під час обіду. — Відколи ця пані знову порядкує на кухні, — вона кивнула в бік Бартошової, — моя присутність тут не має жодного сенсу.

— Свята правда, — притакнув дід Генрик, виловлюючи рукою шматок м’яса із супу.

Бабуся з відразою глянула на жир, що стікав по дідусевому підборіддю.

— Через поганий холестерин, який ти так вульгарно споживаєш, ти став агресивним і занадто збудливим. Зрештою, твоя поведінка завжди була жахливою, — помстилася бабця, беручи кінчиками пальців шматочок моркви.

— Якщо матуся так вирішила, ми розуміємо. — Батько вилизував тарілку, через що трохи нагадував свого тестя.

— От тільки не знаю, як ви тут без мене дасте собі раду, — почала пані Рита, проте всі глянули на неї з радісними обличчями.

— Ми впораємося, бабуню, — несміливо озвалася Буба, сповнена побоювань, що зараз дідусь по-своєму переконуватиме родичку.

— Що ж, коли так, — бабця глянула на присутніх, — то мене тут більше ніщо не затримує.

— Ми могли це обговорити ще в день твого приїзду, — криво посміхнувся дідусь. — У тебе не було би проблем, а ми… Бубо! Не хвицяй мене! Хіба ти забула, що під час війни, не пригадую, якої, така собі справна кобилка стала мені на ногу? Я донині відчуваю її копито на своїй ступні.

— А як її звали? — тато підморгнув дідові.

— Як же її звали, справді… — замислився дід. — Здається, Анна… Або Ірена. Мабуть-таки Ірена.

— Павле, відвезеш мене, — розпорядилася бабця.

— До кімнати? — здивувався пан Генрик.

— Замовкни, старигане! На вокзал, — пані Рита глянула на сина.

— Звичайно, мамо! Із задоволенням! — тато рідко бував таким послужливим.

— А мене ти навіть до крамниці з колготками не підкинеш, — в’їдливо зауважила мама.

— Бо Павел любить підвозити дам на вокзал, — заступився за зятя дід.

— Дам? Павелку, ти возиш якихось бабів на вокзал?

— Та ж він щойно сам сказав, — дід виїдав рештки Бубиного супу.

— Матуся — це інша справа, — заспокоював тато бабцю Риту, яка почала прислухатися до сімейної дискусії. — Я тебе, мамусю, куди завгодно відвезу, куди лише забажаєш.

— От я й забажала, — заявила бабуся й підхопилася зі стільця. — Бубо, допоможеш мені пакувати речі?

— Звичайно! — від радощів Буба замалим не розцілувала стару. Проте заспокоїлася, ба, їй навіть стало трохи соромно, бо дівчина помітила незвичайну річ. Зустрічаючи бабусю, родина поводиться так, наче проводжає її, і навпаки. Рішення про від’їзд усі зустріли з таким неприхованим ентузіазмом, що варто було його прийняти, аби бодай раз побачити дружну й щасливу сім’ю.

На щастя, бабуся боялася подорожувати, і перед мандрівкою зосереджувалася виключно на собі.

— Я непокоюся через мій хребет, бо дуже погано переношу поїздки…

— Не варто перейматися! Я дам тобі мою дорожну надувну подушку, — пообіцяла мама. — Оту рожеву, яку ти хотіла вициганити торік.

— Авжеж, пригадую, — похмуро відказала свекруха. — Будь-яка інша невістка почувалася б щасливою, даруючи матері таку дрібничку.

— Я почуватимуся щасливою цьогоріч, — пообіцяла мама.

— У мене немає мінеральної води…

— Ми купили упаковку, беріть собі, — пробурмотіла Бартошова з-над раковини.

— І парасольку забула.

— Я віддам свою. Швейцарську, що так тобі подобалася, — тато ледь не витанцьовував біля своєї матері. Буба подумала, що роки практики на телебаченні не минулися марно.

— А раніше ти казав, що це чоловічий парасоль, — дорікнула синові бабця.

— Ти, матусю, у нас дуже мужня, тож він тобі пасуватиме, — швиденько відповів тато.

— А й справді, — Буба намагалася якось приховати татів ляп. — Бабуся стільки тренується, що будь-який мужчина позаздрить.

— Тобі теж не завадить. Разом із твоєю мамою. Бо у вас схильність до огрядності. Шкода, що я не можу вам залишити свій спортивний костюм, але до крамниці зі спорттоварами ближче, ніж до магазину з колготками, — в’їдливо кинула бабуся, а Буба кинулася зачиняти її величезну валізу. Щойно спітніла дівчина всілася на останньому чемодані, силкуючись його замкнути, як пролунав дзвінок.

— Заходьте! — гукнув тато в домофон. За мить двері відчинилися.

— Добридень, ви до кого?

— Доброго здоров’я, — озвався ледь хрипкуватий голос. — Я до панни Буби.

— Перепрошую? — перепитав тато. — Ви, мабуть, до мого тестя?

— Не маю честі бути знайомим з вашим шановним тестем. Я прийшов до Буби… — наполягав хрипкоголосий незнайомець.

— А ви…

— Знайомий панни Буби… — не здавався той.



Цього було достатньо, аби Буба схопилася з валізки й вибігла в коридор.

— Добридень, панночко, — усміхнувся Клеменс, який і досі стримів біля дверей, бо Бубин тато вочевидь забув про гостинність.

— Доброго дня, пане Клеменсе, — зраділа дівчина, не звертаючи увагу на те, що в коридорі з’юрмилася вся родина. Усі, крім Добавки, дивилися на прибульця з підозрою.

— Це мій знайомий, пан Клеменс. Нам треба поговорити, тому заходьте, будь ласка, до моєї кімнати. Вип’єте чаю?

— Та що ви, панно Бубо! — Клеменс майже обурився. — Я віддавна не п’ю чаю, бо вживаю інші напої. А я щодо нашої умови…

— Будь ласка, ось моя кімната. Допоможи бабусі пакувати речі, — звернулася дівчина до приголомшеної матусі. — Під тобою валіза швидше закриється, — додала вона, ненавмисне образивши маму й зачинила за собою двері.

— Шановний татусь нервують, — здогадався Клеменс, мнучи в руках свого кашкета.

— Ні, він лише трохи здивувався.

— Так само, як і шановна матуся, — зауважив Клеменс.

— У нашій родині прийнято всьому дивуватися, — побачивши Бубину посмішку, її знайомий полегшено зітхнув і зручно вмостився на стільці.

— От що я вам скажу. Сталін гратиме завтра із Чорним Зенеком, але кажучи це, я звинувачую сам себе, бо мені б не хотілося бачити вас у «Рисеві».

— О котрій годині? — Бубині очі спалахнули.

— Десь увечері. О сьомій, може, о восьмій.

— От і чудово! Я неодмінно прийду. У мене є трохи грошенят, тож усе гаразд. Я чесно їх заробила, — похвалилася Буба, ані словом не похопившись про користь від обжерства рідних.

— Я наполягаю, панно Бубо, аби ви цю справу як слід обміркували. Сталін — це Сталін. Йому не один пам’ятник поставили.

— Навіть голубів ці пам’ятники не злякали, — набурмосилася Буба, проте відразу ж усміхнулася до свого знайомого. — Я знаю, що ви до бару не зайдете…

— Я так вирішив. Проте перебуватиму неподалік, щоб у випадку якихось проблем прийти вам на допомогу, — заявив Клеменс і підвівся. Вийшов, супроводжуваний загальним мовчанням, яке іноді западає під час певних урочистостей.

Буба зітхнула, бо на її думку, поведінка рідних була дивною, і спокійно рушила перевірити, чи бабця, бува, нічого не забула. Уже не раз траплялося, що потяги від’їжджали без пані Рити лише тому, що та забула свої капці.

Лише пізнього вечора батьки покликали Бубу до кімнати, яка знову перетворилася на колишню вітальню.

— Ми розуміємо, донечко, що ти почуваєшся самотньою, але слід уважно вибирати друзів… — почала мама, яка немовби керувалася інструкцією для батьків, де їм радили не сприймати вибору дітей, удаючи при цьому, наче повністю з ними погоджуєшся.

— Ми не сноби, — утрутився тато. — І поважаємо твої демократичні переконання… Але це не причина, щоб ти приятелювала з якимсь бомжем…

— Пан Клеменс ніякий не бомж, а якщо навіть так, то я нічого проти них не маю. Крім того, ми лише товаришуємо, а не зустрічаємося! — пояснила Буба.

— Усе спершу завжди невинно виглядає! — мама припинила вдавати шкільного психолога. — Наша донька знається з якимсь… волоцюгою!

— Ти повинна більше нам довіряти, — тато намагався зберігати спокій.

— А може, це й вас стосується? — спохмурніла Буба.

— Ми розуміємо, — загнувся тато. — Складний вік, дорослішання й таке інше… Проте, якби ти з нами спілкувалася, то не заводила б собі таких друзів! — зневажливо скривився він.

— Але ж ви зовсім його не знаєте, — Буба безмежно здивувалася. — Крім того, з вами неможливо розмовляти, бо от уже тиждень, як знімаєте якесь кіно… До цього ви розлучалися. А ще раніше нікого не хотіли бачити. Навіть одне одного!

— Це справді так, золотко, — тато намагався все залагодити. — Але ж віднедавна… Ми навіть разом обідаємо!

— Авжеж! — пирхнула Буба. — Навіть обідаємо! Може, настане колись такий день, що ми навіть поговоримо. А поки мені цілком вистачає розмов з паном Клеменсом, і дайте йому святий спокій.

— Бубо! — мама виглядала безмежно стурбованою. — У тебе якась депресія! Ти ніколи не плакала без причини!

— Я й далі не плачу, — відказала донька. — Без причини, — додала вона вже тихіше й повернулася до своєї кімнати.* * *

У барі було темнувато, і Бубі довелося звикнути до похмурого приміщення, де замість повітря був сигаретний дим, а скатертини вкривали плями від розлитого пива.

— Дітям вхід заборонено! — гукнув із-за стійки невисокий товстенький чоловічок, надзвичайно вишукано вбраний, як на таке місце. Буба помітила в нього на шиї краватку, таку широку, що вона могла одночасно слугувати сорочкою.

— Я від пана Клеменса, — прошепотіла Буба, і коротун відразу змінив тон.

— Дуже приємно. А я Малий Рисьо. Проходьте до другої зали.

Зальчик не скидався на казино, проте тут було менше людей і не так накурено. Біля великого столу недбало розсівся огрядний чоловік з картами в руках. Навпроти сидів, мабуть, Чорний Зенек, бо все в нього було чорне. Навіть нігті. Декілька відвідувачів стежили за грою й повільно цмулили пиво.

Чорний Зенек був, певне, у чорному розпачі, бо кожні п’ять хвилин розгублено посував у бік могутнього суперника купку монет.

— Почекайте тут, — Малий Рисьо тихенько звернувся до Буби, а сам підійшов до столу й прошепотів щось на вухо огрядному картяреві.

— Що таке? — гаркнув Сталін. — Хто ще прагне мене збагатити?

— Оця панночка, — Малий Рисьо кивнув на Бубу.

— Оце гарно! — зареготався Сталін, а за ним решта присутніх. — Якась дитина вирішила подарувати мені свої грошенята! Дуже добре! Зачекай-но, Рибко, — звернувся він до Буби. — Зараз наша чорна конячка поступиться тобі місцем. От тільки віддасть дядькові Сталіну ті дві десятки, які щойно сховав до кишені.

— Я більше не граю, — підвівся Чорний Зенек.

— А це чому? — обурився огрядний.

— Бо дамам треба поступатися місцем, — пояснив той, звільнивши стільця.

Бубу не треба було довго вмовляти. Вона швиденько всілася навпроти суперника.

— А може, ти, Рибко, відразу віддаси мені свої грошики, якщо ти цього так хочеш, — запропонував Сталін.

— Я прийшла повчитися грати в бридж, а не робити подарунки, — пояснила дівчина.

— Це дорогі уроки, Рибко, — попередив її той.

— Не називайте мене Рибкою, — увічливо попросила Буба. — А за уроки я заплачу. — Вона сягнула до кишені й витягнула мішечок з монетами.

— О, відразу стало світліше! — Сталін потер руки.

— Це ваш костюм так сяє, — чемно мовила Буба й простягнула йому карти, аби той потасував.

Після першої партії в залі стало тихо. Сталін, щоправда, силкувався розсмішити присутніх бородатими анекдотами, але за третьою роздачею втратив бажання розповідати заяложені дотепи. Тим часом чемна дівчинка Буба витягала зі своїх карт самі козирі. Наче інших у неї й не було. І щоразу вдавала здивування, що доля виявилася до неї такою прихильною.

— Рисю, налий мені пива, — гримнув Сталін до власника бару.

— Уже біжу! — усміхнувся Рисьо й подався по кухоль.

Коли всі гроші Сталіна й Чорного Зенека височіли перед Бубою, Малий Рисьо нагадав присутнім, що час зачиняти бар.

— Тут діють певні засади, — Сталін потер шорстку щоку. — Так званий реванш, — злісно буркнув він.

— Слушно, — погодилася Буба. — Але я більше грати не хочу. Мій дідусь каже, що не можна спокушати щастя, — дівчина гарячково шукала аргументів.

— Мусиш грати, — засичав Сталін, і серце Буби тенькнуло від радості.

— Може, краще не варто, — по-дитячому впиралася вона. — Куплю собі скейтборд. Або за обіди в школі заплачу.

— Якщо ти завтра сюди не прийдеш, обіди тобі більше не знадобляться, — скреготнув зубами Сталін, а дівчина глянула на нього з удаваним переляком.

— Що ж, я прийду, — відповіла вона тремтячим голоском, хоча в душі раділа.

— Мусить бути якась застава, — зажадав Сталін.

— Я віддам панові Рисеві сьогоднішній виграш на зберігання, — запропонувала Буба.

— Чемна дівчинка, — вишкірився Сталін і кивнув барменові.

161

— Візьми це, — показав на мішечок із грішми. — Завтра віддаси його мені.



Проте даремно він так приндився, бо Буби вже не було. Дівчина зникла в темряві так само швидко, як з’явилася. Усі приятелі переможеного чемпіона теж кудись поділися.

— Ти ба! — недовірливо прошепотів Сталін і втупився в колоду карт так, наче бачив її вперше у своєму картярському житті.

БРИДЖЕВИЙ ТУРНІР У «МАЛОМУ РИСЕВІ»

Бубин час відтепер було поділено між шкільним та нічним життям. Втомлена вечірніми походами до бару, вона дійшла висновку, що вести подвійне життя дуже й дуже важко.

— Бубо, парта це тобі не ліжко, — зробила їй зауваженім Піпетка. — Контрольну ти теж проспала, слабенько, трійка, — перед дівчиною опинився листок з кепською оцінкою, а вчителька здивовано стенула плечима.

— Якщо бридж вимагає від тебе таких зусиль, чи не краще почати вирощувати квіти абощо? — зітхнула вона.

— Не розумію, що з тобою відбувається? — Мілош намагався збагнути, у чому полягають таємниці нічного життя однокласниці. — У тебе такі кола під очима, наче ти цілуніч вистежувала пугачів…

— Я зараз граю… у турнірах, — сонно відповіла Буба.

Вона саме усвідомила, що відновлення дружби з Міло шем аж ніяк не є легким, а колишню довіру повністю зруйнували болісні спогади з минулого. Бубина пам’ять теж виявилася підступною, бо поводилася, наче сторож цих прикрих споминів, не даючи змоги бодай щось забути.

— У нічних турнірах? — Мілош аж сів. Звісно, цілодобове вистежування птахів мало сенс, але щоб сидіти над картами до світанку? Маячня якась!

Редбулька теж не співчувала дівчині.

— Ти не знаєш цієї частини «Дзядів»! — вимахувала вчителька Бубиним зошитом. — Чому?

— Міцкевич теж їх плутав… — бовкнула та.

— Якби ти все так плутала, як він, то була б уже загальновизнаним генієм! — гримнула Редбулька. — Я ще розумію, коли контрольну завалює Мірович, — розгнівано продовжувала вчителька, а Йолька сліпуче всміхнулася до неї. — Бо Мірович не бачить різниці між Міцкевичем та Кохановським. Для неї вони обоє мужчини, і їй цього достатньо. Але я не припускала, що тобі, Бубо, теж!

На перерві перед Бубою виріс Сирота.

— У що ти граєш, крім бриджа? — рішуче запитав він, чесно ділячи канапки.

— Дякую, — відмовилася від своєї пайки Буба, — бабця Рита поїхала, тепер ми харчуємося нормально.

— Зате, мабуть, не спите, — здогадався Стась. — Химерна у вас сімейка, — посміхнувся хлопчина, згадавши нещодавні відвідини.

— Я ходжу до бару. Учора повернулася добряче за північ, — пояснила Буба, і її слова буквально примусили Сироту заніміти.

— Мабуть, тепер моя черга на дружню розмову, — мовив він, оговтавшись.

— Ні, це справа честі, — пошепки відповіла дівчина. — Один шахрай усіх обманює в бридж. І мого… знайомого. Його звуть Сталін.

— Твого знайомого?

— Ні, це того шулера так називають, — розтлумачила Буба. — І я вирішила йому помститися.

— А ти граєш чесно? — Сирота здивовано дивився на неї.

— Звичайно, — запевнила Буба. — Як шахрай із шахраєм. Уже відіграла мамину пенсію, — похвалилася вона.

— Твоя мама на пенсії?

— Ні, мама Клеменса, того, що він одурив, — пояснила дівчина. — Тепер мені треба виграти його гроші, а потім ще й костюм.

— Що? — Сирота нічого не міг зрозуміти. — Навіщо тобі цей костюм?!

— Він належав Клеменсові, — пробурмотіла Буба. Якби не дзвінок, вона мабуть задрімала б на підвіконні.

Дівчина поверталася додому, розкидаючи крихта булки попід кущами, вкритих о цій порі року пташками замість листя.

Дивно якось, — думала вона, пригадуючи шкільні розмови. — Ми з Мілошем давно знайомі й у нас було так багато спільного. І все-таки я більше можу розповісти Сироті, ніж колишньому хлопцеві. Певне, так воно є, що разом з коханням минає довіра. Звіряння належать закоханим, а потім стають нічиїми. Як пташки, — посміхнулася вона, кинувши жменьку крихт у зарості дикої вишні.

Мрії відпочити вдома виявилися примарними. Щоправда, Маньчаки після відвідин кураторки разом з дідусем Генриком більше на Звіринецькій не з’являлися, а від бабуні Рити залишилася хіба що брошурка «Вітамінна кухня», але Бубині рідні й без них чудово давали собі раду, перетворюючи звичайне пообіддя на гостросюжетний фільм.

Мамин плач долинув до Буби ще на сходах. Дівчина здогадалася, що цього разу не йдеться про звичайну домашню сварку. Причина крилася в чомусь або комусь сторонньому.

Мама сиділа у вітальні, біля столу, заваленого газетами. Чорний маркер жалобною рамкою обводив великі фрагменти тексту. Обабіч мами сиділи тато й дідусь.

— Знову розгромні рецензії! — зітхнула дівчина. Такі ситуації позбавляли її рівноваги. Вона любила маму, а не її книжки, і потайки погоджувалася із критикою матусиних «машин кохання».

Бубі складно було визначитися, на чиєму вона боці, тим більше, що її серце й розум опинилися по різні боки барикад.

— Мамо, ти недавно обіцяла, що не читатимеш негативних рецензій!

— А де брати позитивні, якщо їх немає? — мамині плечі здригалися.

— Тобі, Марисю, писання дається надзвичайно легко, — дідусь утупився в газету. — Ти могла б сама час від часу настрочити панегірик на свою честь і надіслати до редакції, — підказав він.

— Нічого не вийде, — схлипнула мама. — Я вже якось пробувала.

— А пам’ятаєш, що писали про твою книжку? Оту «У лабетах секти», — дідусь вирішив воскресити приємні спогади з маминого славного минулого.

— Це було давно, — сумно мовила мама. — А тепер вони пишуть, що я пропоную своїм читачкам любовний вінегрет! Вінегрет! — повторила вона, і сльози знову заструменіли по її обличчю.

— Справді, не надто вишукане порівняння, — несміливо втрутився тато. — «Любовний напій» звучить краще.

— Напій? У жодному випадку, — заперечив дідусь. — Це викликає нездорові асоціації. Бо незрозуміло, про який напій ідеться, — пояснив він. — От якщо це віскі, то інша справа. Віскі я люблю.

Буба сподівалася, що мама не прислухається до цієї балаканини.

— А вже якщо ми заговорили про їжу, то я би пообідав, — облизнувся дід.

— І я! — підтримав його тато. — Цей вінегрет викликав у мене апетит.

— Марисю, — повагом промовив старий. — Голодні люди перебільшують свої проблеми. Я певен, що коли ти підобідаєш…

— Я нічого не їстиму, — попередила мама.

— Якщо ти проковтнула вінегрет, то подужаєш і грибний суп, — піддражнив її тато.

— А в нас є грибний суп? — мама відклала газети. — Може, трошечки…

Обід минав у сумній атмосфері. Але з кожною ложкою мама набиралася сил для помсти.

— Це точно справа цієї паскудної Михайлини Михась-Михальської! — з ненавистю говорила вона. — Приндиться, корчить із себе велику феміністку, а єдине, що в ній великого, це її габарити!

— А, це та! — зневажливо озвався тато.

— Хіба ти її знаєш? — здивувалася мама.

— Ні, а що?

— Ти сказав «а, це та», немовби знайомий із нею…

— Якби ми були знайомі, я б їй сказав, що думаю про ці пасквілі! — татова сміливість справила на маму відповідне враження. Мама посміхнулася.

— Як жінка, у якої три чоловічих імені, може захищати права інших жінок? — роздумував уголос дід Генрик, виловлюючи ополоником з каструлі м’ясо й гриби.

— Атож, мені особливо подобається оте «Михась», — озвався тато.

— А сама пише таку гидоту про жіноче тіло, що навіть ксьондз Корек обурюється! — додала мама.

— Ксьондз Корек читає про жіноче тіло? — здивувався тато.

— Звичайно! — мама войовничо націлилася ложкою на тата. — Таким чином він розбудовує поняття гріха, — пояснила вона чоловікові. — А мені він нещодавно сказав, що хоча мої романи пронизані еротикою, то це, у певному розумінні, творіння Боже…

— Усі ми, так би мовити, тварі Божі, — зауважив дідусь. — Тільки створено нас у різних умовах, — мудрував старий, і Буба подумала, що скаже мама, якщо дідові заманеться й далі розвивати свої припущення. На щастя, пан Генрик був голодний, а онука воліла чути його плямкання, аніж теорію створення світу.* * *

Буба даремно виглядала Клеменса. Дерев’яна лавка вже кілька днів, як була порожньою, на неї сідали хіба що галасливі, немов перекупки на базарі, ворони.

— Клеменс, мабуть, образився на нас, Добавко, — пояснювала Буба своїй чотириногій подружці, яку відсутність спільного знайомого теж розчарувала.

— Куди це подівся пан Клеменс? — запитала дівчина в Малого Рися перед черговою партією зі Сталіним.

— Невідомо, — бармен поправив свою величезну краватку й провів Бубу до «казино». — Наче під землю запався. Здається, він незадоволений, що ви сюди приходите, — пояснював Рисьо, але побачивши Сталіна, замовк.



Поділіться з Вашими друзьями:
1   ...   6   7   8   9   10   11   12   13   14


База даних захищена авторським правом ©divovo.in.ua 2017
звернутися до адміністрації

войти | регистрация
    Головна сторінка


загрузить материал