Біологічне та соціальне в особі злочинця



Скачати 201.3 Kb.
Дата конвертації26.12.2016
Розмір201.3 Kb.
ТипРеферат
Київський національний університет

Реферат з кримінології на тему:

«Біологічне та соціальне в особі злочинця»

Київ


Зміст

Вступ

  1. Біологічні концепції особистості злочинця:

    1. антропологічний напрям;

    2. конституціональний напрям;

    3. генетичний напрям;

    4. фрейдизм;

    5. аналітична психологія Юнга.

  2. Соціологічні концепції особистості злочинця:

    1. індивідуальна психологія А. Адлера;

    2. теорія диференційного зв'язку Б. Сатерленда;

    3. теорія аномії Р. Мертона;

    4. теорія субкультур;

    5. концепція нейтралізації С. Сайкса та X. Матзи;

    6. теорія стигматизації.

  3. Співвідношення соціальної і біологічної концепцій

  4. Співвідношення соціальних і біологічних факторів в особистості злочинця у детермінації конкретного злочину

Висновки

Список використаної літератури

Вступ

У вченні про особу злочинця принциповими є питання про роль біологічних факторів і злочинній поведінці. Ця проблема до кінця не вирішена, різні кримінологи трактують її по-різному. Перші спроби пояснити поведінку злочинця з біологічних позицій були зроблені ще в другій половині ХХ ст. в антропологічній теорії Ч. Ламброзо та його послідовників. Такі підходи мають місце і в сучасній зарубіжній кримінологів. Значний резонанс серед радянських кримінологів у 70-ті рр. викликала публікація І. С. Ноя, який писав: «Незалежно від середовища людина може не стати ні злочинцем, ні героєм, якщо народиться з іншою програмою поведінки»1.

Пізніше російський кримінолог В. П. Ємельянов зробив висновок: «Лише певна сукупність економічних, ідеологічних, соціальних, біологічних чинників дає реакцію, названу злочином… Причина злочинності – це синтез різноманітних явищ соціального і біологічного характеру…»2. І. С. Ной і В. П. Ємельянов мали прихильників серед відомих генетиків: В. К. Ефроімсона, Б. Л. Астаурова, Д. Н. Бєляєва. Разом з тим генетик В. П. Дубінін вважає, що людина не одержує від народження готової соціальної програми, вона формується суспільною практикою в ході її індивідуального розвитку3.

На противагу антропологічним поглядам у кримінології завжди переважав підхід, який заперечував біологізацію злочинної поведінки. Прибічники соціологічної школи зазначали, що не можна пояснювати мінливе соціальне явище – злочинність – біологічними властивостями людини, у тому числі «злочинної людини». На думку О. А. Герцензона, кримінологу немає потреби занурюватися у глибинну сутність людини, шукаючи біологічні джерела поведінки4. У колективній монографії «Генетика, поведение, ответственность» відомі радянські кримінологи В. М. Кудрявцев та І. І. Карпець намагалися обстоювати лише соціальну обумовленість злочинної поведінки. За конкретними злочинцями ці вчені вбачали несприятливі умови соціального формування і життєдіяльності.5

Нині проблема соціального і біологічного в особі злочинця теж вирішується по-різному. Так, Ю. М. Антонян наголошує на психофізіологічній характеристиці злочинців. У праці «Жорстокість у нашому житті» він зазначає, що жорстокість людини – це вічна категорія. На нашу думку, і біологічні, і соціальні фактори беруть участь у детермінації злочинців. Не випадково в кримінальному процесі проводяться психологічні, судово-медичні, психіатричні експертизи, і не даремно законодавець увів поняття обмеженої осудності.

Позиція більшості сучасних кримінологів ґрунтується на тому, що злочинна поведінка у будь-якому суспільстві має соціальний характер і обумовленість. Пояснення її тільки чи переважно біологічними властивостями особи суперечить усій історії злочинності, та й боротьба з нею ведеться соціально-економічними, правовими та іншими засобами, а не біологічними. Говорити про біологічні заходи впливу на сучасному рівні розвитку генетики не доводилося ще й тому, що ця наука не озброїла нас твердою можливістю корегувати поведінку людини. Хоча розшифрування її генетичного коду вселяє певні надії. Біологічна структура людини склалася задовго до виникнення самого поняття злочину, і впродовж усього історичного розвитку не зазнала істотних змін, тоді як в соціальному плані людина змінюється значно швидше в залежності від трансформації умов суспільного життя. Разом з тим від біологічних особливостей людини теж залежить, що вона засвоїть від середовища, в якому перебуває і розвивається. Тому біологічне виступає ніби підгрунттям у формуванні особи та її взаємин у системі злочинця.



  1. Біологічні концепції особистості злочинця



    1. Антропологічний напрям.

Антропологічний напрям визначенні природи злочинця звичайно пов'язують із іменем італійського лікаря-психіатра Ч. Ламброзо. Однак ще у 20-х рр. XIX ст. Ф. Галль намагався встановити зв'язок між злочинами і відділами головного мозку, де кожен керує тією або іншою властивістю душі. Він вважав, що всі здатності і нахили людини вроджені і знаходяться в прямій залежності від будови і розвитку певного відділу мозку. Вправи можуть посилити діяльність того або іншого відділу, лінощі – послабити. Зазначене є основою для виховання, яке може (але в певних межах) змінити на краще розумові та моральні якості людини. Внутрішній і зовнішній боки черепа є точними відбитками поверхні головного мозку.

Але Ф. Галль не став родоначальником антропологічного напряму. Його започаткував Ч. Ламброзо, який за свою понад 30-річну професійну діяльність вивчив близько 11 тис. злочинців, провів розтин тисяч тіл правопорушників і дійшов висновку: злочинець – істота, яка є носієм інстинктів первісної людини і нижчих тварин. Оскільки в злочинці відроджується дикун, він і за своїм зовнішнім виглядом повинен відрізнятися від законослухняного громадянина. За Ламброзо, для вбивці характерний скляний, холодний погляд, великий довгий ніс, загнутий донизу, розвинуті вилиці, великі щелепи. Для крадія – маленький лоб, бігаючі очі, зсунуті брови, рідка борода, відстовбурчені вуха, поставлена кутом вушна раковина, кривий або кирпатий ніс. Ґвалтівникові притаманні блискучі очі, зніжені риси обличчя, роздуті губи, жіночні рухи і будова тіла, розбитий і сиплий голос, прирослі мочки вух.

Він вважав, що злочин – є біологічне явище, подібне народження, смерті та іншим неминучим явищ і процесів. Причини злочинної поведінки він шукав у самій природі людини, а злочин за Ламброзо є прояв особливих властивостей людської природи. Ними володіє не кожна людина, а тільки люди "злочинного" типу.

Пізніше під впливом критики Ч. Ламброзо пішов на деякі поступки і ввів поняття "випадкового злочинця"6.

Учні Ламброзо Горофало і Феррі, зберігши в основі вчення свого вчителя, надавали набагато більше значення соціальних факторів.

Так теорія "клінічної кримінології", автором якої був Горофало, в книзі "Критерії небезпечного стану" пояснив злочинність якимось "небезпечним станом особистості", а пізніше французький вчений Пінатель описав клінічні прояви такого стану. У залежності від ступеня вираженості клінічної картини, злочинна здатність може бути незначною, середньої і підвищеної. Наявність і ступінь вираженості небезпечного стану діагностується за силою впливу біологічних факторів на соціальні та соціальних на біологічні за принципом "більше - менше".

Схильність до злочину за Пінателем пов'язана з біологічною структурою особистості, прояв якої можливо за певних умов. Тим самим він обґрунтував можливість заходів безпеки до осіб, що знаходяться в небезпечному стані.


    1. Конституціональний напрям

Був заснований Б. Кречмером та У. Шелдоном. Розроблена система так званих "соматотипів" і виділені три основні типи будови тіла (пікніки, астеніки, атлети), що дозволяло класифікувати індивідів за будовою тіла, а потім використовувати одержані дані як базу для визначення особливостей темпераменту. В одній із своїх робіт У. Шелдон доводив, що 200 молодих злочинців, які перебували на обліку в Бостонському агентстві з надання допомоги, відрізнялися за своїми тілесними характеристиками від незлочинців.

    1. Генетичний напрям.

Відкриття в галузі генетики оживили і загострили наукову дискусію щодо біологічних детермінант злочинності. На початку 50-х років у США в злочинця, якій вчинив декілька вбивств, при медичному обстеженні було виявлено наявність додаткової хромосоми типу "У". Майже одночасно цю додаткову хромосому було виявлено також у злочинця, який вчинив вбивство у Франції. Було оголошено, що нарешті виявлено "хромосому насилля", "хромосому жорстокості".

Для перевірки цієї гіпотези в тюрмах США і Франції провели дослідження ув'язнених. За їх результатами, опублікованими в 1975 році Паризьким інститутом кримінології, наявність додаткової хромосоми типу "У" було встановлено у 1,0-1,4% осіб, що відбувають покарання. У ФРН було обстежено декілька тисяч осіб із метою порівняння. Виявилось, що серед правопорушників відсоток осіб, що мають таке хромосомне відхилення, не вищий, ніж серед населення загалом.7



    1. Фрейдизм.

Жодне відкриття в сфері мотивації людської поведінки не залишало осторонь проблему протидії злочинності. Повною мірою це стосується вчення 3. Фрейда, австрійського психіатра і психолога, засновника психоаналізу. Він розглядав структуру особистості як таку, що складається з трьох інстанцій: "Воно", "Я", "Над-Я". "Я" людини пов'язане з свідомістю, від нього надходить ініціатива щодо витіснення з свідомості слідів психотравмуючих обставини. Однак всередині людини панує "Воно", яке сконцентровує неусвідомлювані потяги. Витіснення потягів супроводжується формуванням "Над-Я", яке є своєрідним цензором, містком, що поєднує "Я" і "Воно".

Сам 3. Фрейд не вивчав проблем злочинності, але його послідовники зробили чимало у напрямі пояснення причин злочинності, їхня думка полягає в тому, що в найпотаємніших надрах свідомості людини є злочинні імпульси, які неможливо відокремити від нормальних, тобто людська істота приходить у світ як злочинець, соціально непристосованою.

Кожен переживав обставини, що травмували психіку. Спогади про них викликають страх, сором або інші неприємні почуття протягом років. їх намагаються забути, витіснити спогади про них з пам'яті. Іноді це вдається, але частіше це не вдається і тоді свідомість витісняє їх в глибини несвідомого.

Фрейд вважав, що цивілізованому суспільству постійно загрожує небезпека дезінтеграції через первісну ворожість людей один до одного. Інтерес до спільної праці тримає їх разом, але інстинктивні прагнення виявляються сильнішими за усвідомлені інтереси. На відміну від Ч. Ломброзо, він приписував ворожі інстинкти не лише злочинцям, а й кожній людині.

До фрейдизму примикає і теорія психопатологічних причин злочинності, прихильники якої стверджують, що злочинець - або психопатологічна особистість, або розумово відстала людина8.


    1. Аналітична психологія К. Юнга.

Автор виділяв у несвідомому дві складові: особисте несвідоме і колективне несвідоме. Перше включає все, що людина прагне забути, витіснити із свідомості, але залишається як слід у несвідомому. Вміст колективного несвідомого не набувається протягом життя однієї людини, воно є вродженими інстинктами і первісними формами розуміння - так звані архетипи або ідеї. Колективне несвідоме, на думку К. Юнга, дозволяє пояснити причини злочинності: вони є результатом досвіду людського співжиття, переживаннями минулого у підсвідомості.


  1. Соціологічні концепції особистості злочинця



    1. Індивідуальна психологія А. Адлера.

Автор обґрунтував положення про обумовленість психіки людини суспільними умовами існування. Згідно його теорії, у всіх духовно нещасних, погано вихованих або невротичних натур у дитинстві не було умов для розвитку соціальних почуттів, і тому їм не вистачає мужності, оптимізму, впевненості в своїх силах. Здатність до повноцінних зв'язків із суспільством може бути набута лише у спільній грі, роботі, житті: людина стає корисною для інших, і це породжує стійке почуття власної цінності. Дитина, за А. Адлером, на власному досвіді пізнає властивості і можливості свого організму, прагне відчути власну цілісність, здатність подолати свою природну слабкість, труднощі у соціальних відносинах, відчути свою повноцінність. Якщо на шляху до вищого рівня розвитку з'являються перешкоди, формується почуття неповноцінності, і особа змушена вдаватися до компенсацій (заміщень) для пом'якшення психотравмуючих переживань. Одним із варіантів такої компенсаторної поведінки є вчинення правопорушень (злочинів).

    1. Теорія диференційного зв'язку Б. Сатерленда

В центрі уваги даної теорії знаходяться частота, інтенсивність і значення соціальних відносин, а не особливості особистості або характеристики оточення, В міських районах рівень деліквентності вищий, оскільки їх мешканці частіше зустрічаються зі злочинними моделями поведінки (теорія "поганої компанії").

Запропонована Е. Сатерлендом теорія базується на наступних положеннях: злочинній поведінці навчаються, взаємодіючи в процесі спілкування з іншими особами; навчання злочинній поведінці відбувається переважно в групах, де відносини мають безпосередній, особистий характер; специфічна спрямованість мотивів І прагнень формується на основі оцінок правових норм як прийнятних чи неприйнятних; особа стає деліквентом внаслідок переважання в неї оцінок, сприятливих для порушення закону, над оцінками, що цьому не сприяють; процес навчання злочинній поведінці в ході контактів з моделями злочинної і незлочинної поведінки включає в себе механізми, що діють в процесі будь-якого навчання.



    1. Теорія аномії Р. Мертона

Дана теорія присвячена питанням відповідності світогляду індивіда існуючій в суспільстві системі соціальних цінностей. Аномія - стан дезорганізації особистості, що виникає внаслідок дезорієнтації в складній соціальній ситуації (конфлікт норм, суперечливі вимоги тощо). Розвиток аномії звичайно розпочинається в родині: діти відчувають, а пізніше - розуміють подвійну природу поведінки і нещирість батьків, які навчають чесності, а самі вдаються до обману. Перенесення батьками своїх амбіцій на дитину, бажання, щоб вона досягла успіху там, де вони зазнали поразки, також може сприяти розвитку аномії.9

При аномії нормативні стандарти поведінки та поширені в суспільстві переконання послаблені або відсутні. її наслідком стає відчуження - відхід індивіда від оточуючого світу або його недостатня внутрішня інтеграція. Зазвичай це проявляється у соціальній ізоляції чи протиставленні себе суспільству, в тому числі у вигляді протиправної поведінки.



2.4. Теорія субкультур.

Згідно теорії субкультур (Чикагська школа соціології та психології), людина розвивається відповідно до цінностей І норм свого оточення, не сприймаючи чи слабко сприймаючи цінності культури в цілому.

Природа делінквентної субкультури обумовлена соціальними цінностями нижчих прошарків суспільства. Прагнення до "стійкості" та "мужності" виявляється тут у неформальній установці, що підліток повинен "нікому і ні в чому не поступатися". Такі переконання сформувалися в результаті спроб інтеграції іммігрантів, внутрішніх мігрантів з сільської місцевості в міста та з однієї частини країни в іншу до "широкого суспільства".

Теорія делінквентної субкультури базується на наступних положеннях: для нижчих прошарків суспільства характерні власні цінності, що помітно відрізняються від загальноприйнятих у суспільстві; конфлікт цінностей призводить до того, що цінності нижчого класу автоматично призводять до порушення законів.



    1. Концепція нейтралізації С. Сайкса та X. Матзи

Полягає у висвітленні механізмів виправдання делінквентної поведінки. Автори вважають, щоделіквенти мають достатнє уявлення про соціальні норми, але виправдовують власну протиправну поведінку за допомогою наступних різновидів нейтралізації: 1) заперечення відповідальності (людина вважає себе скоріше об'єктом дії, ніж її суб'єктом, вона - жертва обставин): 2) заперечення шкоди (людина вважає, що насправді ніхто не страждає від її дій); 3) заперечення наявності жертви (спричинення шкоди не розглядається як протиправне); 4) засудження засуджуючих (людина вважає всіх, хто її засуджує, лицемірами, замаскованими девіантами, якими керують негативні почуття); 5) посилання на вищі обставини (порушення вимог суспільства нейтралізується тим, що людина робить це в ім'я відданості малим групам).

    1. Теорія стигматизації

Спирається на положення, сформульовані Ф. Танненбаумом. Згідно їй, ніщо не є злочином, але суспільство визначає деякі вчинки як злочинні і таврує їх.

Виділяють наступні ознаки процесу стигматизації: 1) жодна дія не злочинна сама по собі, вона є такою в силу закону; 2) визначення того, що є злочинним, відбувається в інтересах пануючих у суспільстві груп; 3) людина стає злочинцем не тому, що вона порушила закон, а внаслідок наділення її владою таким статусом; 4) у вчиненні злочинів викривають лише небагатьох, тоді як багато хто може бути винним не менше; 5) характеристики злочинця (належність до меншості, відсутність постійного місця проживання, освіта тощо) впливають на суворість покарання; 6) карна юстиція виходить із стереотипного уявлення про злочинця як про людину низьких моральних якостей, що заслуговує на засудження; 7) тим, хто одного разу був затаврований як злочинець, важко звільнитися від цього тавра, поновити своє становище в суспільстві.




  1. Співвідношення біологічної та соціальної концепцій

Важливим є правильне розуміння співвідношення соціального і біологічного стосовно межових станів психіки, зокрема, психопатії в межах осудності. Відомо, що психопатія - аномалія характеру, у певних випадках зумовлена вродженими аномаліями мозку. У несприятливих ум о в ах оточення притаманна психопатам вибуховість, підвищена емоційна збудливість може призвести до вчинення злочинів. Але це не означає, що причиною злочину тут є саме хворобливий стан мозку.

Можна навести інший приклад, коли межові стани психіки набувають криміногенної значимості. Відомо, що серед неповнолітніх правопорушників чимало осіб із затримками інтелектуального розвитку. Вони формально досягли віку кримінальної відповідальності, осудні, але не здатні правильно оцінювати соціальну значимість своєї поведінки, прийняти правильне рішення при виборі лінії поведінки в складній ситуації. Встановлення невідповідності біологічного і розумового віку може визначатися судом як обставина, що пом'якшує вину злочинця, у виняткових випадках - виключає можливість його кримінального покарання.

Розглядаючи вплив соціальних факторів, що впливають на особистість злочинця, слід враховувати біологічні передумови, багато в чому визначають загальну спрямованість особистості, ставлення особи до суспільства і суспільства до нього10.

У даному випадку мова йде про біологічні відхиленнях у формі захворювання психопатією, слабоумством, алкоголізмом, органічним захворюванням головного мозку та деяких інших. Такі особи, як правило, визнаються осудними і що можуть керувати своїми вчинками. Вирішальну роль при здійсненні ними злочинів відіграють морально-психологічні властивості особистості і ситуації. Нервово-психічні захворювання можуть лише сприяти формуванню негативних рис особистості. Однак деякі вчені на підтвердження того, що біологічні фактори можуть самі по собі приводити до злочинної поведінки, що схильність до такої поведінки біологічно детермінована і може передаватися у спадок, наводять дані про те, що в загальній масі злочинців чимало осіб з розладами психічної діяльності. Дійсно, як показують дослідження, серед злочинців, особливо скоюють насильницькі злочини, висока питома вага людей, які мають психічні аномалії в межах осудності. Він досягає 30%. Положення психології, психофізіології, психіатрії, деякі кримінологічні дані дають підставу вважати, що ослаблення або спотворення психічної діяльності будь-якого походження сприяє виникненню і розвитку таких рис характеру, як дратівливість, агресивність, жорстокість, і, разом з тим веде до зниження вольових процесів, підвищенню сугестивності , ослаблення стримуючих контрольних механізмів. Ці риси перешкоджають нормальній соціалізації особистості, приводять до інвалідності, заважають займатися певними видами діяльності і взагалі працювати, що підвищує ймовірність здійснення протиправних дій та ведення антигромадського способу життя. Значимість зазначених факторів зростає в сучасних умовах, якi характеризуються загальною психічною напруженістю, збільшенням кількості емоційно-стресових розладів, станів психічної дезадаптації.

Розглядаючи питання про вплив на злочинну поведінку різних фізичних і психічних відхилень у окремих людей, встановлено, що такі хромосомні аномалії не є власне причиною злочину, вони лише полегшують реалізацію кримінальної орієнтації особистості, послаблюють контроль за своєю поведінкою. Ці фізичні чи психічні аномалії також сприяють розвитку негативних властивостей особистості і полегшують, формування людини з антисоціальною внутрішнім змістом. Психоподібні стани, що впливають на злочинну поведінку, не мають ніякого зв'язку з «спадковістю» злочинної поведінки. По суті, дослідження хромосомних аномалій встановили відомий зв'язок цих аномалій не стільки зі злочинністю, скільки з психічними захворюваннями: серед обстежених значна більшість склали саме особи з такими захворюваннями (аномаліями).

Оскільки мова йде про особистості, про роль біологічних факторів, можна говорити лише на особистісному, психологічному рівні. Особистість, її психіка є, образно кажучи, ареною, на якій відбувається взаємодія соціальних і біологічних факторів. Поза психіки їх співвідношення зрозуміти неможливо. Тому науковий аналіз зазначеної проблеми може бути плідним тільки в тому випадку, якщо розглядати дію цих факторів у структурі особистості, оскільки людська поведінка залежить від того, на якій особистісній основі вони функціонують. Інтенсивність прояву соціальних і біологічних обставин залежить від того, якою є сама особистість.




  1. Співвідношення соціальних і біологічних факторів в особистості злочинця у детермінації конкретного злочину

Співвідношення соціальних і біологічних факторів у виникненні та подальшому розвитку (генезисі) злочинної поведінки має теоретичне і практичне значення: акцент у той чи інший бік визначає мету та методи боротьби зі злочинністю. Суть полягає у важливості правильної оцінки як біологічного, так і соціального, так і соціального в причиновому ланцюжку кримінальної поведінки.

Складність проблеми полягає у тому, що співвідношення соціального і біологічного в поведінці людини не є постійним і однаковим, а тому відбувається періодична трансформація. Вона проходить на різних етапах причинових зв’язків: на початковій стадії розвитку людини, що веде до акту свідомої поведінки; у процесі розвитку конкретного організму і життя індивідуума; у процесі його суспільного розвитку та становлення як особистості.

Перший етап причинового ланцюжка належить до початкової стадії розвитку людського організму і далекий від злочинної поведінки. З кримінологічної точки зору важливо встановити, чи діють на цьому етапі які-небудь біологічні фактори, що надалі можуть вплинути на розвиток в криміногенному напрямі.

Тут необхідно врахувати, що біологічний розвиток індивідуума є складною взаємодією трьох груп факторів: генетичних (спадкових), екологічних (вплив зовнішнього природного середовища) та індивідуальних, які є продуктом взаємодії названих факторів.

Сучасною наукою не доведене існування яких-небудь природжених програм соціально позитивної чи негативної (злочинної) поведінки. Не встановлені також спадкові ознаки такої поведінки. Генетика довела, що набуті за життя ознаки успадкувати неможливо.

Однак це не означає, що у процесі вивчення причин конкретного злочину варто уникати усього, що стосується біологічної структури особи злочинця. Не можна заперечувати, що людина не тільки соціальна, а й біологічна істота. У її поведінці, у тому числі й злочинній, завжди мають місце не тільки соціальні, а й біологічні чинники.

Другий етап пов'язаний з співвідношенням соціального і біологічного в процесі формування особи. Біологічний елемент на цьому етапі виражений набагато слабше, ніж у попередньому, а соціальний – значно сильніше.

Із біологічних чинників у процесі формування особи істотне значення мають стать, вік, стан фізичного і психічного здоров'я, а також наявність патологічних відхилень.

Найвпливовішими на формування особи є вікові ознаки. На різних вікових етапах вплив соціального середовища на особу не однаковий. Так, незрілість нервової системи в ранньому віці, непідготовленість організму до багатьох психічних проявів, особливості сприйняття навколишнього середовища підлітком, підвищена емоційність і невміння реально оцінити можливі наслідки несприятливих обставин можуть сприяти вчиненню злочину.

Третій етап пов'язаний із зародженням злочинного наміру і реалізацією злочинного плану. На цьому етапі взаємодіють два соціальних фактори: конкретна життєва ситуація, що має значення для формування мотиву вчинення злочину, і особа злочинця зі сформованою криміногенною спрямованістю. Цей етап найближче пов'язаний з актом злочинної поведінки.

На поведінку людини впливають також воля, творчість, емоційна сфера. Для індивідуальної специфіки реакції поведінки на ту чи іншу ситуацію істотне значення мають особливості біологічних властивостей людини11.

Висновки

Отже, соціальне та біологічне в особі злочинця – питання дискусійні протягом розвитку кримінології.

Людина – біосоціальна система. Особа людини соціальна. Власне біологічні чи психіатричні властивості без взаємодії з умовами виховання і ситуацією діяння кримінологічно нейтральні.

Біологічне - лише динамічний, функціональний аспект поведінки, тобто біологічні чинники є умовою дії соціальних причин.

Розглядаючи вплив соціальних факторів, що впливають на особистість злочинця, слід враховувати біологічні передумови, багато в чому визначають загальну спрямованість особистості, ставлення особи до суспільства і суспільства до нього.

Підсумовуючи викладене, можна констатувати, що соціальне і біологічне в особі не виключають одне одного, а перебувають у тісному взаємозв'язку. Цілісність людини, яка поряд із соціальними якостями наділена природними силами живої істоти, ґрунтується на діалектичній взаємодії соціального і біологічного. Ці загальнотеоретичні положення повністю стосуються особи злочинця. Тому завданням кримінологічних досліджень є виявлення механізму взаємодії соціального та біологічного в особі злочинця, визначення її психофізичних властивостей, які беруть участь у детермінації злочинної поведінки.



Список використаної літератури:

  1. Юридична психологія : підручник / Александров Д.О. [ та ін. ] ; за заг. ред. Л.І. Казміренко, Є.М. Моісеєва ; МОНУ. – Київ : КНТ, 2007. – 360 с.

  2. Антонян Ю. М. Злочинна поведінка і психічні аномалії/ Ю. М. Антонян, С. В. Бородін. - М., 1998.

  3. Александров Ю.В. Кримінологія : Курс лекцій / Ю.В. Александров, А.П. Гель, Г.С. Семаков; МАУП. – Київ : МАУП, 2002. – 296с.

  4. Ной И. С. Методологические проблемы советской криминологии. – Саратов, 1975. – С. 107.

  5. Емельянов В. П. Преступность лиц с психическими аномалиями. – Саратов, 1980. – С. 33.

  6. Герцензон А. А. Уголовное право и социология. – М., 1970. – С. 28.

  7. Дубанин В. П., Карпец И. И., Кудрявцев В. Н. Генетика, поведение, ответственность. - М., 1982. – С.13.

  8. Ткачук В. Про взаємозв"язок умов розвитку особистості злочинця та його протиправної поведінки // Юридична Україна : Правовий часопис / Київський регіональний центр Ак. правових наук України; СП "Юрінком Інтер". – Київ, 2007. – № 3. – С. 84-89.

  9. Кримінологія: навч. посіб./О. Є. Михайлов, А. В. Горбань, В. В. Міщук. – К.: Знання, 2012. – 565 ст.

  10. Бабіч О.І. Біологічне і соціальне в особі злочинця // Другі юридичні читання : Збірник матеріалів Всеукраїнської наукової конференції, 18 травня; До 170-річчя НПУ ім. М. П. Драгоманова / Юридичні читання. – Київ : НПУ ім. М.П.Драгоманова, 2005. – C. 176-179.

1 Ной И. С. Методологические проблемы советской криминологии. – Саратов, 1975. – С. 107.

2 Емельянов В. П. Преступность лиц с психическими аномалиями. – Саратов, 1980. – С. 33.

3 Дубанин В. П., Карпец И. И., Кудрявцев В. Н. Генетика, поведение, ответственность. - М., 1982. – С.13.

4 Герцензон А. А. Уголовное право и социология. – М., 1970. – С. 28.

5 Дубанин В. П., Карпец И. И., Кудрявцев В. Н. Зазначена праця. – М.,1982. – С. 14

6 Юридична психологія : підручник / Александров Д.О. [ та ін. ] ; за заг. ред. Л.І. Казміренко, Є.М. Моісеєва ; МОНУ. – Київ : КНТ, 2007.

7 Юридична психологія : підручник / Александров Д.О. [ та ін. ] ; за заг. ред. Л.І. Казміренко, Є.М. Моісеєва ; МОНУ. – Київ : КНТ, 2007. – 360 с.

8 Антонян Ю. М. Злочинна поведінка і психічні аномалії/ Ю. М. Антонян, С. В. Бородін. - М., 1998.

9 Ткачук В. Про взаємозв"язок умов розвитку особистості злочинця та його протиправної поведінки // Юридична Україна : Правовий часопис / Київський регіональний центр Ак. правових наук України; СП "Юрінком Інтер". – Київ, 2007. – № 3. – С. 84-89.

10 Александров Ю.В. Кримінологія : Курс лекцій / Ю.В. Александров, А.П. Гель, Г.С. Семаков; МАУП. – Київ : МАУП, 2002. – 296с.

11 Кримінологія: навч. посіб./О. Є. Михайлов, А. В. Горбань, В. В. Міщук. – К.: Знання, 2012. – 565 ст.


Поділіться з Вашими друзьями:


База даних захищена авторським правом ©divovo.in.ua 2017
звернутися до адміністрації

войти | регистрация
    Головна сторінка


загрузить материал