Білінгвізм: проблеми викладання предметів суспільствознавчого циклу в птнз



Скачати 175.25 Kb.
Дата конвертації01.01.2017
Розмір175.25 Kb.
Курилець І.А.
БІЛІНГВІЗМ: ПРОБЛЕМИ ВИКЛАДАННЯ ПРЕДМЕТІВ СУСПІЛЬСТВОЗНАВЧОГО ЦИКЛУ В ПТНЗ

Перехід України від тоталітарного до демократичного та громадянського суспільства актуалізує дослідження багатьох соціальних проблем, однією з яких є проблема двомовності або білінгвізму (від лат. bilingua, що означає «подвійна мова»).

Проблема білінгвізму не є новою для освітньої і соціальної практики, її досліджували в західних країнах, і в Російській Імперії, в СРСР, і в сучасній Україні.

Білінгвізм – це багатоаспектна проблема, якою займаються лінгвісти, психологи, соціологи, педагоги, правники, і, звичайно, історики. Серед них – О.Я. Єфименко, О.Й. Прицак, а також філологи Л.О. Ставицька, В.П. Бех, Н.М.Мазепа. Деякі автори вказують на негативні наслідки двомовності, а деякі – на позитивні.

Тому метою нашої роботи є розгляд деяких аспектів сучасної лінгвістичної проблеми в Україні та її відбиття в сфері освіти. Адже більшість авторів розглядали питання двомовності з націоналістичних позицій, тобто виходили з того, що українська мова є складовою творення незалежної держави. Але світ вступив у стадію глобалізації, інтернаціоналізації всіх процесів – економічних , політичних, соціальних, гуманітарних, і це вимагає нової мовної політики. Західні країни давно перейшли від монолінгвізму до мультилінгвізму, до мультикультурної освіти і виховання, тобто знання декількох мов стає складовою державної політики в галузі освіти.

Так, у 1997 році Рада Європи прийняла документ «Modern Lanuguages: Learning,Teaching,Assess ment. A Common European Framework of reference» («Сучасні мови: вивчення, навчання, оцінка. Загальноєвропейська компетенція»), мета якого – усунути мовні бар’єри.

Двомовна освіта робить учнів мобільними і толерантними, підвищує здатність до ефективної іншомовної комунікації.

В системі профтехосвіти автор працює понад тридцять років. В училище рідко приходять відмінники, в основному це учні з середнім і низьким рівнем знань. Але в останні роки якість знань навіть таких учнів значно понизилася, і для цього процесу є багато суттєвих причин, одна з яких – звуження застосування російської мови в освіті. Результат, як у відомому вислові Гегеля, – «вместе с водой выплеснули ребенка». Для наших учнів закрився цілий культурний пласт.

Саме проблемі українсько-російської двомовності та її значенню у викладанні суспільних дисциплін ми хочемо приділити увагу, адже для двомовної освіти найбільш доцільними є предмети, змістовно-структурний зміст яких пов’язаний з їх мовною представленістю. На нашу думку, другою мовою навчання для точних дисциплін повинна бути англійська, а для суспільних та гуманітарних дисциплін – російська мова.

Мовна ситуація в освіті України

Необхідність вивчення англійської або однієї з європейських мов в Україні ніхто не заперечує: ні Міністерство освіти, ні батьки. Значна частина школярів додатково займається з репетиторами, якщо батьки спроможні оплатити таку послугу. Це пояснюється перспективами можливого навчання в одній з європейських країн, умовами трудової міграції і навіть міжнаціональних шлюбів.

Україна теж має досвід і певні здобутки у цьому напрямку. Нині двомовні школи працюють здебільшого у великих містах: Києві, Львові, Харкові, Дніпропетровську та ін. Вивчення математики, географії та інформатики ведеться тут переважно англійською. В даному випадку мова йде про розвиток штучного білінгвізму, що вимагає великих зусиль від учнів.

Дискусія про українсько-російську двомовність завжди викликає неоднозначне відношення, незважаючи на те, що це, фактично, є процесом розвитку природної двомовності. Цей процес ускладнений ідеологічними і політичними факторами. Весь курс історії України будується навколо ідеї державності, незалежності, і статус української мови, як державної, є одним з головних критеріїв державної стабільності України. Говорити про вивчення російської мови в Україні вважається непатріотичним, хоча можна стверджувати протилежне – саме двомовність, на думку автора, зробить політичну ситуацію в Україні більш стабільною.

Чудово, що навіть політики Західної України розуміють це. Так, міський голова міста Львова Андрій Садовий говорив про те, що треба знати мову сусідів, тому в одному з ліцеїв міста дітям пропонують на вибір вивчення польської, чеської, словацької, угорської, німецької або російської мови.

А. Шевченко у статі «Неоголошена війна проти української мови» пише: «як заразна пошесть на нашому і так уже зрусифікованому до краю телебаченні поширюється російсько-українські дуети. Та що казати, у нас високі державні посади (навіть міністрів) незрідка посідають люди, які не володіють і не хочуть володіти державною мовою» [12, с.3].

За словами Анатолія Шевченка, склалась дивна ситуація: що більше з`являється в Україні російськомовної періодики, художньої та суспільно-політичної літератури, незрідка брутально антиукраїнської, то нахабніше претензії провідників російської меншини до Української держави.

Таке враження, що Україна існує на інший планеті, а не в Європі. Те, що європейці вважають демократичною нормою, у нас порівнюється з заразною пошестю.

«Исторически подаренный Украине билингвизм – это богатство, от такого не отказываются». Це заява міністра освіти Дмитра Табачника [9].

«Когда мы говорим о двуязычиии, то мы же говорим о том, что в школьном и высшем образовании должно быть изучение государственного языка. Эта обязательность – аксиома, которую никто не обсуждает… Я считаю, что билингвизм – это наше богатство. Когда в Украине каждый знает украинский – это его обязанность как гражданина, но не стоит терять того, что у нас практически все знали русский язык», – сказав міністр [9].

8 серпня 2012 року Президент України підписав Закон «Про засади державної мовної політики», який вводить в українське законодавче поле поняття регіональної мови.

Чи створює цей закон загрозу українській мові? Наталія Юрійчук, кандидат педагогічних наук, доцент кафедри української мови та методики навчання Переяслав-Хмельницького державного педагогічного університету, у статті «Сучасний стан мовлення школярів в аспекті українсько-російської двомовності» [12, с.12] посилається на роботи лінгвістів Л. Ставицької та В. Радчука, які вважають, що двомовність – це зло, якого всякий здоровий суспільний організм намагається так чи інакше позбутися.

Чи це насправді так? Ще в 2005 році в журналі «Історія в школі» було надруковано статтю Володимира Звиняцьківського, доктора філологічних наук, проректора Українсько-Американського гуманітарного інституту, під назвою «Зачем моим детям русский язык?». Він висловлює дуже цікаву думку: «Одна из аксиом современной педагогической науки гласит о том, что естественное, здоровое воспитание ребенок может получить только в семье. Но сегодня в нашей стране, прямо у нас на глазах, даже дети богатых и счастливых родителей в результате школьного обучения теряют свою идентичность.

Каким образом, каким путем? Именно образом и путем не только физического, но и душевного, и духовного отрыва языка коллективного обучения и воспитания от языка домашнего общения и воспитания. Эту страшную удавку родители собственными руками, из наилучших побуждений, набрасывают на шею ребенку: «Мы-то думаем и говорим по-русски, это наш родной язык... Но наши дети будут жить в стране, где все это будет по-украински. Поэтому – пусть они с детства учат и хорошо знают язык».

Но учить и знать язык (что само по себе очень важно, и чем больше языков, тем лучше) – это совсем не то же самое, что учиться, развивать функции головного мозга и познавать мир с помощью этого языка. Для этого пригоден только родной язык – язык семьи.

В брежневские годы эстонские психологи провели смелое по тем временам исследование: они сравнивали, как развиваются функции головного мозга у первоклассников из эстонских семей (т. е. семей, говорящих и думающих по-эстонски), обучающихся в эстонских и русских школах. У первой группы (эстоноязычная школа) все шло в пределах нормы, у второй (русскоязычная школа), независимо от индивидуальных психофизиологических особенностей детей, элементарные функции головного мозга (кроме механической памяти ) не прогрессировали, а деградировали. Итак, обучение не на родном языке – это дрессировка попугая, механическое запоминание бессмысленного набора иностранных слов» [3, с.63-64].

Ми згодні з В. Звиняцьківським, адже дитинство та юність автора пройшли в російськомовному середовищі, є можливість проаналізувати дану ситуацію на власному досвіді. Отже, «нахабні претензії провідників російської меншини» мають підстави навіть з точки зору науки.

Ми поцікавились міркуванням вчених щодо двомовності творчості Тараса Шевченка. Покійний професор О.О. Котляревський висловив таку думку про твори Шевченка великоруською мовою: «Твори Шевченка, написані загальноросійською літературною мовою, – бліді, безбарвні творіння. Яка сумна картина зусиль генія, що на час ухилився з прямого шляху, своєї місії» [10, с.212].

Сучасні підручники з історії України одностайно засуджують політику русифікації, яка в різні історичні періоди мала місце в Україні. З нашої точки зору, фундатори незалежної України наступили на ті ж граблі, розпочавши прискорену українізацію державної і політичної сфер життя, освітнього і культурного простору. Якби мовне питання не було таким болючим, то політики різних кольорів не могли б спекулювати на ньому більше 20 років з наближенням чергових виборів. Жоден закон, а це стосується і мовного питання, не може однаково задовольнити всіх. Тому інколи краще зробити так, як роблять ландшафтні дизайнери: спочатку дають людям прокласти зручні для них стежки, і лише потім розплановують місцевість під декоративні газони.

В зв`язку з цим не буде зайвим згадати англійців. Якщо у Великобританії виникає дискусійний проект, англійці пропонують: «На цьому треба поспати». Тобто, не треба поспішати. Реальне життя врешті-решт дасть правильне рішення. А реформаторам, які в короткий час прагнуть вирішити проблему, можна нагадати рядки Костянтина Побєдоносцева.

Срывая с дерева засохшие листы,

Вы не разбудите заснувшую природу,

Не вызовите вы, сквозь снег и непогоду,

Весенней зелени, весенней теплоты!

Придет пора - тепло весеннее дохнёт,

В застывших соках жизнь и сила разольется,

И сам собою лист засохший отпадет,

Лишь только свежий лист на ветке развернется [5].

Розглянемо питання білінгвізму при вивченні суспільних дисциплін, історії зокрема. Двомовне навчання – це навчання, у процесі якого передбачається використання двох мов: російської і української. В сучасних умовах, коли світ переходить у стадію високо інформаційного суспільства, метою освітнього процесу є формування здібностей особи учня, його здатності до самоосвіти. Тому одним із завдань учителя історії є навчити учнів використовувати різні джерела інформації, при цьому однаково правильно розуміти тексти російською і українською мовами. Що це за джерела?

Насамперед, це історичні документи. Враховуючи, що Україна декілька століть перебувала у складі Російської імперії, а потім – Радянського Союзу, документи збереглися переважно російською мовою.

У першій редакції підручника з історії України В. Турченка документи друкувались мовою оригіналу. І це прекрасно, тому що вони точно передавали дух цієї епохи, почуття людей та історичну обстановку, казенність офіційних документів. Однак деякі учні відмовлялись аналізувати документ, мотивуючи своє рішення тим, що не розуміють російської мови. У них це виглядало, як демонстрація патріотизму (так під час Великої Вітчизняної війни деякі учні демонстративно відмовлялись вчити німецьку мову).

Другим джерелом є художня література. У відеофільмі «Виртуальная агрессия» наведено дослідження Російської Академії Наук щодо впливу комп’ютерних ігор на інтелект і розвиток мозку людини. Виявилось, що для нормального розвитку розумових і творчих здібностей необхідно дві речі: нормальна сім’я і читання.

Йосиф Бродський у Нобелівській промові теж сказав «Человек – это продукт чтения» [2].

Старше покоління сучасників було виховано у великій повазі до книги – читати і збирати власну бібліотеку було дуже престижно, чого не скажеш про теперішніх учнів. На жаль, лише одиниці з них читають, а для багатьох прочитати параграф з підручника – це непосильна справа.

Художня книга залишає образний слід в учнівському пізнанні, розширює світогляд, вчить любити прекрасне і уникати потворного. Як можна уявити історичну епоху тільки з сухого тексту підручника ? Як можна пояснити паразитизм російського дворянства без «Недоросля» Фонвізіна або «Мертвых душ» Гоголя (де, між іншим, змальовані українські пани ). А війну 1812 року – без епопеї Л.Толстого «Війна и мир», громадянську війну – без оповідань Б.Лавреньова («Сорок первый»), «Тихого Дона» М. Шолохова, колективізацію без шолоховської «Піднятої цілини»? Для обдарованих дітей книга – і російська, і українська – це чудова можливість розширити свою історичну уяву.

Ще одним з джерел освіти є мемуарна література. Мемуари можуть охоплювати і розкривати незнані факти, зовсім не висвітлені у підручнику, стосуватися визначних історичних подій, якими цікавляться учні.

Сюди ж можна віднести спогади. В той час, коли на історію виділялось більше учбових годин, автор використовувала збірку С.П. Мельгунова «Красный террор в России 1918-1923», спогади військового перекладача Олени Ржевської, «Берлин. Май 1945-го», «Блокадную книгу» Олеся Адамовича і Даніїла Граніна, журнальні (журнал «Родина») та газетні статті – «Детство в клетке» (діти в сталінських концтаборах), спогади космонавтів, спортсменів тощо.

Зараз в історичній науці велика увага приділяється історії повсякденності, яка написана на основі свідчень учасників подій. Можливо, ці свідчення суб’єктивні, не завжди історично достовірні, але вони дозволяють «оживити» історію і за безліччю дат, цифр і подій побачити та почути живу людину.

Відомо, що наука виникла з практичних потреб людини. Не повинно бути науки заради науки. Предмети, що вивчають в школі, мають готувати учнів до реального життя. Суспільні науки формують світогляд людини. Історичні факти і події цінні не самі по собі, а тим, що показують, якою може бути людина – і величною, і страшною, якими можуть бути наслідки людської діяльності (згадаємо Г. Державіна: «Я царь – я раб, я червь – я Бог!»).

Тому на уроках з основ філософських знань та з курсу «Людина і суспільство» (коли цей предмет існував), автор широко використовує притчі, оригінальні вірші, афоризми, казки, які видані російською мовою. Наприклад, казка Лєскова «Отчего на свете доброе не ладится?» спонукає учнів замислитися над питанням, що в нашому житті є справжньою цінністю.

Український письменник-філософ Іван Франко зазначав, що твори літератури європейської їм подобались, збуджували їх естетичний смак і їхню фантазію, а твори російські мучили їх, чіпляли їх совість, будили в них людину.

Ці прекрасні слова можна віднести і до суспільних наук, які повинні не тільки розвивати розум, а й будити совість.

Хтось може заперечити, адже можна користуватись перекладом. Для перекладу, крім знання мови, потрібно володіти іншими навичками. Лінгвісти виокремлюють навіть окремий тип білінгвізму – комбінаторний, який передбачає вміння перекладача обирати оптимальний варіант перекладу в результаті співставлення форм висловлювання в двох мовах. Наприклад: спробуйте перекласти українське прислів’я «на городі – бузина, а в Києві дядько».

З цього приводу існують спогади Віктора Суходрева – перекладача Хрущова та Брежнєва. Він згадує суперечку між Річардом Ніксоном і Хрущовим на першій виставці США в Москві: «...Никита Сергеевич привычно заговорил, что Советский Союз догонит и перегонит Америку, и, мол, вообще: «Покажем мы вам кузькину мать!». Переводчик от неожиданности растерялся и произнес неловкую фразу о матери Кузьмы. В США так и не поняли, что же подразумевал советских времен вождь.

У Никиты Сергеевича было еще одно изречение, доставившее массу хлопот нашим дипломатам. Как-то в полемическом задоре Хрущев, обращаясь к невидимым американским оппонентам, сказал: «Мы вас похороним!». За рубежом слова главы СССР восприняли еле-еле ни как военную угрозу» [8].

Чукотський письменник Юрій Ритхеу [6] розповідав, що вперше з поезією Пушкіна познайомився в перекладі, що його зробив шкільний учитель для своїх учнів. Він намагався пояснити все незрозуміле, враховуючи, що деяких слів в чукотській мові взагалі не існує, тому одержав такий приклад:

«У берега, очертания которого похожи на изгиб лука, стоит зелёное дерево, из которого делают копылья для нарт. На этом дереве весит цепь из денежного металла, из того самого, из чего два зуба у нашего директора школы. И днём, и ночью вокруг этого дерева ходит животное, похожее на собаку, но помельче, и очень ловкое. Это животное учёное, говорящее…».

Як говорять росіяни, «комментарии излишни». Звичайно, існують чудові переклади, які дають можливість ознайомитись із світовою літературою й історичними документами. Але головний герой фільму «Ностальгія», почувши італійський переклад віршів А. Тарковського, говорить: «Выбросьте это. Стихи не переводятся». На мою думку, кожен переклад в тій же мірі далекий від оригіналу, як портрет від живої людини. Ми не знаємо європейських мов і тому користуємося перекладом. Але яка необхідність перекладати російські історичні літературні джерела, якщо у нас – ще раз цитуємо міністра Д.Табачника – «практически все знали русский язык».

Крім того, не слід забувати, що перспектива трудової міграції, навчання і міжнаціональних шлюбів стосується не тільки країн Європейського Союзу, США, Канади та Латинської Америки. Українці працюють, навчаються, одружуються в Росії, а це вимагає знання російської мови. Тобто, до білінгвізму потрібно відноситись з точки зору здорового глузду. Адже мова – це не тільки «душа народу». Це засіб спілкування. І якщо цей засіб сприяє самореалізації людини, її існуванню, праці, творчості, його треба використовувати не в політичних дебатах, а в реальному житті. Діти мігрантів одержують додатковий плюс у конкурентній боротьбі, як результат реальної інтеграції в інше суспільство. Знання мови дає можливість стати торгівельним представником, менеджером, співробітником виставок, психологом, соціальним працівником…

Якщо говорити про соціальне значення двомовності, то можна послатися на дані, які приводять Ірина Авдєєва, проректор Севастопольського міського гуманітарного університету, і Жанна Слюсар, заступник начальника управління освіти і науки Севастопольської міської держадміністрації в статті «Психологічні аспекти двомовності та двомовної освіти: за і проти»:

«По-перше, людина, яка володіє двома мовами, є більш пристосованою і мобільною, їй доступно більше інформації для орієнтації та ухвалення рішень. Тому білінгви винахідливіші і легше знаходять вирішення проблем, ніж монолінгви (згадаймо відомий вираз, «хто інформований, той озброєний...»)

По-друге, білінгви мають більше можливостей для встановлення безпосередньо комунікативних стосунків з носіями і однієї, і другої мови.

По-третє білінгви більше, порівняно з монолінгвами, захищені в ситуаціях етнічного різноманіття, невизначеності...» [1, с.18-23].

Назавжди запам’ятався автору епізод з студентського життя. Під час весняних шкільних канікул ми, студенти педінституту, підробляли груповодами. До Вінниці в той час приїхали на екскурсію школярі з Мурманська, Архангельська і дві групи з Казахстану. Перша група – з Алма-Ата, друга – з Гур’єва. Столичні учні та класний керівник прекрасно володіли російською мовою, тому під час прощального вечора відпочинку спілкувались з іншими туристами, танцювали, обмінювалися адресами. Хлопці з Гур’єва погано володіли мовою, тому простояли весь вечір біля паркану разом зі своїм вчителем. Крім того, вчителька з Алма-Ата, використовуючи «безпосередні комунікативні стосунки», домовилась, що останній день поїздки вони проведуть у Києві, відчувши, що екскурсійні можливості Вінниці вичерпані.

Щодо ситуації в Україні, то так звані двомовні громадяни складають доволі значну групу. У період з 12 по 22 серпня 2011 року компанією Research & Branding Group було досліджено суспільну думку населення України про відношення українців до мовної ситуації в державі. Дослідження дало такі результати: 47% населення України в сім’ї спілкуються українською; 37% – російською; 15% спілкуються в однаковій мірі українською і російською [13].

За регіональним принципом: українською в сім’ї спілкуються 95% жителів Західної України і 60% – Центральної України, а російською – 66% жителів Південно-Східної України [13].

За тим же регіональним принципом на роботі або за місцем навчання українською спілкується 93% жителів Західної України і 54% – Центральної України, російською – 63% жителів Південно-Східної України [13].

Відносно вибору державної мови думки українців розділились практично порівну – за українську мову, як єдину державну, виступає 48%, а за дві державні мови (українську і російську) – 49% українців [13].

Можна зробити висновок, що вивчення російської мови не є актуальним тільки для західних регіонів України.

Настав час підвести підсумки.

Що налаштовує проти двомовності?


  1. Формування суржику (але це було завжди, і залежить від бажання самої людини говорити грамотно).

  2. Побоювання втратити українську мову. Це не можливо. А якщо люди роблять вибір на користь іншої мови, то треба проаналізувати причини.

Не буде зайвим нагадати про місце російської мови у світовому мовному просторі. Російська мова в першу десятку в світі за використанням. Вона є мовою Інтернету. Віталій Скороходов, експерт Фонду суспільної безпеки, висловлює таку думку: «…русский язык – это язык международного общения. На нем говорят более 200 млн. человек. Русский язык – язык духовности, высокоразвитой культуры фундаментальной науки и техники» [7].

Що свідчить на користь двомовності?

Спеціалісти дійшли висновку що двомовність позитивно впливає на розвиток пам’яті, вміння розуміти, аналізувати, на швидкість реакції, математичні навички і логіку.

Білінгви, як правило, добре вчаться і краще засвоюють абстрактні науки, літературу, іноземні мови. Білінгв відчуває, що одне і те ж поняття можна висловити різними мовами. У білінгва більший досвід мовного спілкування. Картина світу у свідомості білінгвів більш об’єктивна і багатогранна.

І останнє: процес взаємопроникнення українськомовного і російськомовного середовища повільно, але йде, і більшість громадян згодні з тим, що українці повинні знати і українську, і російську, і, бажано, англійську. Саме це, а не створення історичних міфів, здатне зберегти єдність України.

Комусь дуже вигідно розпалювати взаємну неприязнь українців і росіян. Таким хотілось би відповісти словами Дмитра Сергійовича Ліхачова, відомого літературознавця, академіка: «Осознанная любовь к своему народу не соединима с ненавистью к другим. Любя свой народ, свою семью, скорее будешь любить другие народы и другие семьи и людей… Поэтому ненависть к другим народам (шовинизм) рано или поздно переходит и на часть своего народа – хотя бы на тех, кто не признает национализма.

Национализм - это проявление слабости нации, а не её силы… Великий народ, народ со своей большой культурой, со своими национальными традициями, обязан быть добрым, особенно если с ним соединена судьба малого народа. Великий народ должен помогать малому сохранить себя, свой язык, свою культуру» [4].

Якщо ми хочемо бачити своїх громадян освіченими і толерантними треба переглянути свої погляди на проблему україно-російської двомовності.



Література:

  1. Авдєєва І. Психологічні аспекти двомовності та двомовної освіти: за і проти//І.Авдєєва, Ж. Слюсар// Українська мова й література в середніх школах, гімназіях, ліцеях та колегіумах. – 2009. - № 10.

  2. Бродский И. Нобелевская лекция 15 июля 1999 г.

  3. Звиняцьківський В. Історія в школі. – 2005. - № 3-4

  4. Лихачёв Д. Заметки о русском. Електронний ресурс http://zavalishin-arh.narod.ru/file06.htm

  5. Победоносцев К. Електроний ресурс krotov.info.librari/18_8/te/panov_01.htm

  6. Ритхеу Ю. Електроний ресурс dic.akademic.ru

  7. Скороходов В. Електроний ресурс http://www.from-ua.com/voice/bc71980add77e.html

  8. Суходрев В. Електроний ресурс info@izvestia.ru

  9. Табачник Д. Інтерв’ю газеті «Zaxid.net»

  10. Чалий М. Життя і твори Тараса Шевченка. – К.: «Веселка», 2011.

  11. Шевченко А. Неоголошена війна проти української мови.//Дивослово// 2002. - № 12.

  12. Юрійчук Н. Сучасний стан мовлення школярів в аспекті українсько-російської двомовності// Українська мова і література в школі. – 2009. - № 3.

  13. www.pravda.com.ua/news/2011...656622

Відомості про автора

ПІП

Курилець Ірина Андріївна

Посада

Викладач історії та суспільствознавства

Категорія

«Спеціаліст вищої категорії»

Звання

Старший викладач

Місце роботи

Вище професійне училище №11 м. Вінниці

Адреса місця роботи

м. Вінниця, вул. Немирівське шосе, 78

Контактний телефон

096 465 03 69


Поділіться з Вашими друзьями:


База даних захищена авторським правом ©divovo.in.ua 2017
звернутися до адміністрації

войти | регистрация
    Головна сторінка


загрузить материал