Білавич галина василівна



Скачати 10.38 Mb.
Сторінка9/42
Дата конвертації22.12.2016
Розмір10.38 Mb.
1   ...   5   6   7   8   9   10   11   12   ...   42

Рис. 3.1. Місце курсів практичного спрямування в системі курсової фахової підготовки УПТ «Рідна школа» (1936/1937 н.р.)

Численними були загальноосвітні (українознавства, грамоти, підготовки до гімназії – 29 курсів), що становили майже 41% від загальної кількості курсів та кількості учасників. 5 курсів із 77 учасниками (5%) мали на меті духовний розвиток особистості, а найбільше – 38 курсів (54%) – мали практичне спрямування, готували «до життя»; з них 16 курсів із 410 учасниками («трикотарства», крою і шиття, «фарбярства») були спрямовані на формування «практичних» – «господарських» – навичок, що становило 28 % від загального числа, де здобували знання 27% українського жіноцтва. УПТ «Рідна школа» через мережу освітніх курсів вагомо спричинилося до підвищення агрономічної культури українського жіноцтва, виховання дівчат та жінок як «національно свідомих поступових господинь»: окрім традиційних та «профільних» курсів, улаштовувало ті, які слугували поширенню господарсько-економічного просвітництва, тобто товариство взяло на себе нетипові функції – провідні напрями діяльності товариств «Сільський господар» та Союзу українок.

Певний внесок у підготовку фахівців для домашнього та народного господарства зробила добре відома з 1928 р. у Галичині фахова школа сестер василіянок у Львові (додаток М.15), трирічне навчання та трирічна практика в ній давали належну підготовку дівчатам, які відкривали власні майстерні або ж працювали на підприємствах. Дванадцять висококваліфікованих педагогів допомагали опанувати ученицям не лише ті класичні дисципліни, що вивчались у такого роду освітній установі, але й костюмологію, основи моделювання та дизайну тощо. У 1933/1934 н.р. тут навчалося 78 дівчат [1323, с.32-33]. Проте це була єдина в Галичині професійна школа при монастирі, заслуга її, окрім іншого, полягає і в тому, що у 1937–1938 н. р. отримала статус першої української кравецької гімназії, що свідчило про високий освітній рівень цього навчального закладу, який надавав дівчатам не тільки загальну освіту, але й професійні знання, а також готував нову генерацію жінок-підприємців.

Певний поступ у розвиток професійного шкільництва вписали львівські торговельні навчальні заклади [1523-1524; 1527-1528; 1523-1537; та ін.], зміст освіти в яких (додатки М.16, М.17, М.18, М.19, М.20) уможливлював юнакам та дівчатам здобути якісну економічну освіту європейського зразка, їхня діяльність на ниві виховання господарської культури учнівського юнацтва висвітлена в низці наших монографічних та статейних публікацій [95; 97; 100; 103; 105; 106; 107; та ін.].

Проблема жіночої фахової освіти настільки була актуальною за того часу, що вона ставала предметом розгляду, а також і дискусій не тільки на шпальтах української педагогічної періодики, а й громадських часописів. З-поміж такого роду публікацій виокремлюємо одну з них з промовистою назвою «Чи служниці повинні більше бавитись, чи вчитись?», опублікованій у щоденнику «Діло» за 1939 рік (за 10 лютого) [994] (додаток М.21), де анонімний автор порушує питання змісту підготовки домашніх помічниць, яке «болюче торкається щоденного життя нашої господині дому» [994]. У цій же ділянці (за міжвоєнного періоду ХХ ст.) активно працював Жіночий союз Закарпаття. «Найбільшим його досягненням» у ділянці опіки над дітьми і юнацтвом, як зазначає дослідниця З. Нагачевська, стало заснування в Ужгороді «Руської народної кухні», де щоденно могли обідати понад 500 школярів із незаможних сімей [923]. Окрім цього, було організовано зимові курси для служниць – здебільшого дівчат-підлітків із гірських сіл, яких навчали не тільки читання, письма та математики, а й розвивали навички художнього ремесла [140].

Питання організації фахового шкільництва докладно обговорювалися на Першому педагогічному конгресі, що відбувся у Львові 1935 р. У його матеріалах (зокрема, у тезах галицького педагога Є. Храпливого) наголошувалося, що «завдання хліборобської школи – це не тільки вишколення доброго фахівця-хлібороба, це також виховання доброго громадянина. Нація потребує не тільки людей, що б вміли використати ріллю, – вона потребує громадян, що творили б її основу не лише тим, що будуть матеріально незалежні, але й передусім тим, що на її характері і волі будуємо основи для загальнонаціонального життя» [1061]. У резолюції конгресу було записано, що необхідно створити при комісії для промислового шкільництва УПТ «Рідна школа», яка існувала ще з 1924 р., секцію хліборобських шкіл, що мала дбати про українські рільничі школи.

Фахова освіта Буковини кінця ХІХ сторіччя великою мірою була детермінована соціально-економічним розвитком краю. Як і Галичина, вона була сільськогосподарським регіоном, що наклало відбиток і на організацію професійного шкільництва. За того часу (1873 р.) у Чернівцях була відкрита Державна промислова школа, яка стала, за висновком Д. Пенішкевич, «важливою подією в історії розвитку фахової освіти Буковини» [1049, с. 218], однак, на нашу думку, оскільки цей навчальний заклад був німецькомовний і тут навчалися здебільшого німці та євреї, для формування господарської культури українців він не відіграв помітної ролі: діти українців у ньому практично не здобували освіти.

Аналіз джерел уможливлює виокремити ще один напрям професійного шкільництва Буковини: підготовка фахівців «домашнього промислу». Так, на початку ХХ ст. естафету фахового шкільництва в краї підхопила дворічна ткацька школа для дівчат, створена 1906 р. у Чернівцях, де існували чотиримісячні курси для юних селянок, які отримували стипендію (20 крон), тут майбутні ткачині глибоко опановували свій фах [419]. «Нижчою» ланкою фахової освіти була й різьбярська школа у Вижниці, що готувала професійних майстрів народного гуцульського мистецтва, яку очолив відомий у краї різьбяр В. Шкрібляк. Попри те, що згадані школи готували висококваліфікованих фахівців з домашнього промислу, включали до навчальних програм фактично два блоки дисциплін: загальноосвітні, фахові та практичний цикл, утім, вони були «закритого типу», «тупикові», оскільки як «фахові школи нижчого типу» не забезпечували своїм випускникам продовження освіти у вищих чи спеціальних середніх школах, за винятком рільничих чи промислових.

Чи не найбільш занедбаною ділянкою шкільництва у краї була жіноча освіта. Це добре усвідомлювали очільники українських громадських товариств Буковини. Так, ще у травні 1895 р. «Общество руських женщин» у Чернівцях у створило десятимісячну кравецьку школу, метою якої було дати бідним дівчатам-міщанкам безкоштовну освіту, тобто «спосіб до существованья», та пробудити в серцях «щиру й гарячу любов до св. Руси». Керувала нею заступник очільника «Общества руських женщин» М. Матковська [986; 1643].

Важливість школи усвідомлювали буковинці, тож якщо на початку (перший місяць навчання) фахову освіту (а також загальноосвітні знання) здобувало лише троє учениць, то через півроку – 25 осіб. Доброчинність української громадськості, ініційована товариством, уможливлювала ученицям отримати теплий одяг, взуття, також налагодили забезпечення медикаментами, дівчата отримували навіть подарунки. «Буковинські відомості» широко висвітлювали діяльність закладу, навчально-виховний процес, інформували, що дівчата щороку влаштовували «коляду», ставили театральні, а також «святомиколаївські» постановки. Товариство організувало в школі курси «вищих робіт» (гаптування на шовку, художні артистичні вишивки, малювання на атласі) [167; 172; 176-178]. Жіночі костюми, які виконували учениці в школі, відзначалися високою якістю. За наставництва М. Матковської успішно була налагоджена робота з вишивання і гаптування. За найкращу роботу дівчатам виплачували грошові премії [179]. Одночасно розвивалася в школі просвітницька діяльність: проводили вечорниці з «відчитами», улаштовували виступи художньої самодіяльності, до яких учениці самі шили костюми. Про один з таких концертів, що відбувався у березні 1896 р. у німецькому театрі, позитивно відгукнулася газета «Буковина» [168]. Є підстави стверджувати про прагнення керівництва школи дати дівчатам національне виховання, виховати почуття любові до рідної мови, культури, церкви, розвивати природні здібності буковинок. Так, до прикладу, 1896 р. виділ «Общества руських женщин» направив 4 дівчат із кравецької школи навчатися співу до школи чернівецького музичного товариства [985]. Освітньо-виховній, благодійницькій праці товариства українство краю давало найвищі оцінки, а воно ставало добрим прикладом для наслідування [958]. Цікавим для сьогодення є досвід національно-патріотичного виховання дівчат, розвиток творчих здібностей, зв’язок професійної освіти з практичними потребами регіону, а також стимулювання освітніх та професійних успіхів учениць.

Естафету «Общества руських женщин» підхопило товариство «Жіноча громада», створене 1906 р., його очільницею стала Е. Кумановська. Ця інституція була покликана «дбати про усвідомлення ролі українського жіноцтва як сільського так і міського та економічне піднесення українського народу через розвиток господарства і домашнього промислу» [591]. Часопис «Буковина» за 1907 р. повідомляв про створення низки гуртків, де дівчата оволодівали вишиванням, виготовленням народного одягу тощо [591], а також окремої майстерні-вишивальні, вироби буковинських майстринь мали великий успіх не тільки в краю, а й поза його межами, експонувалися в Києві, Відні, Лондоні тощо [1376]. Щоб згуртувати якнайбільше міської молоді і навчити чогось корисного, у жовтні 1908 р. «Кружок жіночої громади» започаткував у Чернівцях курси ручних робіт, виконаних за народними мотивами. Вони стали популярними, до кінця року тут навчалося 43 учениці. Курси ручних робіт «Жіноча громада» влаштовувала щороку, про що засвідчують газетні публікації того періоду. «Звичними в діяльності сільських філій «Жіночої громади» були зимові курси, на яких юнацтво опановувало основи ведення домашнього господарства, куховарства, випікання хліба, догляду за дітьми й хворими, вчилися вести господарські розрахунки – усе, що необхідно в господарстві, що «дає значні доходи і підносить добробут родини» [287, с.12].

Отже, зважаючи на соціальний склад населення Західної України, де селянство на початку ХХ ст. становило близько 90 %, розвиток фахової сільськогосподарської освіти виступив важливим чинником його життєдіяльності. Утім, держава не могла забезпечити її належного рівня, тож за відсутності рідномовних шкіл українство взяло курс на створення приватного сільськогосподарського шкільництва, що відіграло вагому роль у вихованні господарської культури дітей та юнацтва. Так, українські громадські товариства («Просвіта», «Сільський господар», Союз українок, УПТ «Рідна школа» та ін.) вагомо спричинилися до організації сільськогосподарської освіти дітей та юнацтва, організації фахової освіти. Епіцентром розвитку національної агрономічної освіти стали Буковина й Галичина, де наприкінці ХІХ – на початку ХХ ст. громадські інституції створювали професійні навчальні заклади, відкривали курси, які давали змогу юнацтву підвищити рівень господарської культури. За міжвоєнного періоду ХХ ст. приватна агрономічна освіта розвивалася в Галичині, її ключовим репрезентантом стало УПТ «Рідна школа». Приватні навчальні заклади, звісно, не могли істотно вплинути на розвиток професійного шкільництва в регіоні, проте вони зробили певний поступ у поширенні господарських знань з-поміж українства, вагомі здобутки національних товариств у вихованні господині та громадянки-патріотки.



3.2 Особливості розвитку українського сільськогосподарського шкільництва в Генеральній губернії (1939-1944 рр.)

Початок Другої світової війни спричинив епохальні зміни в геополітичній ситуації в Європі та започаткував якісно новий період розвитку західноукраїнських етнічних земель, які черговий раз були перекроєні й опинилися під владою чужих держав. На теренах Східної Галичини, Волині, Буковини, Закарпаття був установлений жорсткий сталінський режим, Холмщина й Підляшшя опинилися під німецькою окупацією.

Процеси радянізації суспільного життя західноукраїнського регіону мали неоднозначні наслідки для розвитку системи освіти і виховання, зокрема й формування господарської культури дітей, юнацтва, дорослих. З одного боку, вони супроводжувалися масштабною боротьбою з неписьменністю, організацією безкоштовної початкової освіти, створенням доступної середньої освіти, відкриттям вищих навчальних закладів. З іншого боку, сталінська ідеологічна машина перервала розвій національних культурно-освітніх традицій та звела нанівець надбання в царині господарської культури. У руслі нав’язаних соціально-класових доктрин було деформоване саме поняття «господар», яке з позицій курсу на ліквідацію приватної власності стало асоціюватися зі словом-тавром «куркуль», що як «ворожий елемент» підлягав знищенню. Відповідно й господарське виховання (освіта, шкільництво) з їх традиційним змістовим наповненням почало розцінюватися як «буржуазне виховання», що формувало «приватновласницькі інтереси».

Усі українські громадські організації, політичні партії, фінансово-економічні установи були оголошені «ворожими», «буржуазно-націоналістичними» та припинили діяльність. Така ж доля спіткала і товариство «Сільський господар», що об’єднувало близько 200 тис. селян. Унаслідок т. зв. націоналізації в них почали відбирати землю задля створення колективних господарств. Ідеологічна доктрина економічного націоналізму стала витіснятися державним курсом на усуспільнення землі та селянських господарств. Апробована в радянській Україні політика «ліквідація куркулів як класу» в західному регіоні була спрямована проти «куркулів» (поступових господарів) та «буржуазних націоналістів», які ототожнювалися з українською інтелігенцією – учителями, агрономами, працівниками кооперації тощо. Упродовж 1939-1941 рр. у Західній Україні було арештовано, вислано, ув’язнено, знищено близько 400-500 тис. осіб [1404].



За таких умов, поряд зі створенням радянської системи загальноосвітніх закладів, ліквідовувалися всі державні та приватні фахові школи, хоча деякі з них намагалися реорганізувати у профільні професійні навчальні заклади.

Подальше розгортання військово-політичних подій та радянсько-німецька війна зумовили чергові геополітичні зміни на західноукраїнських землях. Згідно з планами нацистського керівництва Німеччини, на окупованих українських етнічних землях у вересні 1941 р. було створено Рейхскомісаріат України (з центром у Рівному) – адміністративно-політичну одиницю, що охоплювала Волинь, Полісся, більшість Правобережжя. Відповідно до офіційної доктрини вони мали стати джерелом викачування продовольства і сировини для потреб німецького Рейху [1628]. Інші західноукраїнські землі опинилися в різному геополітичному становищі. Північна Буковина відійшла до Румунії, Закарпатська Україна опинилася під румунською окупацією, тож усе культурно-освітнє життя в цих регіонах завмерло. У серпні 1941 р. Галичина була приєднана до утвореної раніше на теренах окупованої Польщі ГГ як її п’ятий дистрикт (область) під назвою «Галичина». Він охоплював більшість території Львівщини, Станіславщини, Тернопільщини із 7 млн. населенням, де українці становили 4 млн. Нацистський режим тут був м’якшим. Хоча культурно-освітня сфера суворо регламентувалася, створювалися народні та професійні школи, що давали елементарні загальноосвітні знання та готували молодь до роботи в сільському господарстві, промисловості, ремеслі, торгівлі [780, с. 10-11; 1350]. Важливим чинником розвитку діяльності в означеному напрямі стало переміщення до ГГ чільних діячів «Сільського господаря», кооперативних установ та інших національних інституцій, які за нових умов продовжували розвивати господарську культуру українців. «Історія українців у Генеральній Губернії, – зауважував В. Кубійович, – різниться від історії наших українських земель з двох поглядів: у цій частині наших земель німецький окупаційний режим був найменш суворий, наші втрати були тут найменші, і тут було найменше воєнне знищення. По-друге, серед загальної сірини бачимо тут деякі проблиски: насамперед національне відродження наших західних окраїн Холмщини і Лемківщини» [780, с.10, 11]. Ці та інші обставини зумовили характер та особливості освітньої політики в ГГ, що виразно позначилися й на формуванні господарської культури українського населення. По-перше, освітня сфера ретельно контролювалася і регулювалася панівним режимом (шкільництво було під юрисдикцією відділу науки, виховання і народної освіти при уряді ГГ), при цьому будь-які опозиційні виступи і «свавільні дії» наражалися на гострі репресії. По-друге, зміст і спрямованість освітньої політики нацистів полягали в підготовці підкорених спільнот до праці в різних виробничих сферах, передусім сільському господарстві. Це передбачало надання елементарних загальноосвітніх знань, а головна увага зверталася на формування фахових умінь і навичок для продуктивної роботи задля забезпечення матеріальних потреб Рейху. По-третє, українці в особі своїх офіційних громадсько-культурних інституцій одержали реальні важелі і можливості щодо розбудови національного шкільництва, яке в силу названих причин зазнало суцільного одержавлення.

Єдиною офіційною, контрольованою німцями, суспільно-громадською репрезентацією українців ГГ став створений у липні 1940 р. у Кракові Український центральний комітет (УЦК) на чолі з В.Кубійовичем. До його структури ввійшли т. зв. українські допомогові комітети (УДК), що діяли на зразок ідентичних польських та єврейських інституцій для розв’язання нагальних соціально-побутових та культурно-освітніх проблем. Усі українські громадські організації могли функціонувати як т. зв. об’єднання праці при УЦК. Його головною метою було утвердження національної самосвідомості та виховання в юнацтва патріотизму, любові до рідної мови, культури, звичаїв, а основним засобом її досягнення – розвиток власного шкільництва. Спершу цією справою займався культурно-освітній відділ при УЦК на чолі з І. Зілинським, відтак його виділено в окрему структуру, якою почергово керували М. Гірняк, І. Тесля, а з травня 1941 р. – відомий громадсько-культурний діяч П. Ісаїв [22, с.25].

Будучи ключовою ланкою розбудови українського дошкілля, позашкілля та початкових і середніх шкіл на західноукраїнських землях, що входили до складу ГГ, УЦК займався усім комплексом справ, пов’язаних з організаційно-методичним, кадровим, матеріальним забезпечення їх функціонування. Відновлена за умов німецької окупації українська кооперація не могла надати такої вагомої підтримки розвитку національної фахової освіти, як за польського періоду. Вона перебувала під жорстким контролем влади та була змушена спрямовувати головні зусилля на здачу т. зв. контингентів – матеріальних ресурсів на військові потреби. При цьому господарський відділ УЦК виконував організаційно-координуючі функції щодо розвитку Маслосоюзу та інших галузевих кооперативних структур (скликав з’їзди купців і ремісників; створював відповідні об’єднання праці тощо) й таким чином міг перерозподіляти деякі фінансові й матеріальні засоби на культурно-освітні цілі українців. Отже, фактично УЦК, українські громадські інституції розпочали працю над розбудовою національного фахового шкільництва. Сучасна дослідниця Н. Антонюк стверджує, що «УЦК як легальна установа українського культурного життя в ГГ проводив т. зв. реальну політику, яка полягала в тому, щоб при дотриманні формальної лояльності супроти німецької влади зберегти українське населення від переслідувань, зміцнити становище українців, опановуючи адміністрацію і готуючи різних фахівців» [22, с.25]. За такої ситуації восени 1941 р. у більшості українських сіл запрацювала мережа рідномовних навчальних закладів, зокрема і фахових (додаток Н.1), а також українські кооперативи. У 80 % з них діяли українські освітні товариства (УОТ), що постали на місці колишніх осередків «Просвіти», «Сільського господаря», УПТ «Рідна школа», у 50 % – курені молоді і дитячі садки [1120]. 1942 р. сільськогосподарськими школами було охоплено 23000 учнів (рис. 3.2). Рис. 3.2. Розвиток українського сільськогосподарського шкільництва в Генеральній губернії 1942 р. Сільськогосподарську освіту репрезентували 2 фахові школи, 65 обов’язкових, 11 «званевих» сільськогосподарських професійних шкіл. Окрім того, дівчата навчалися у 8 господинських школах [1120; 1409-1410].

За територіальною ознакою розвиток української професійної освіти в ГГ можна умовно поділити на два періоди. Перший – кінець 1939 р. – середина 1941 рр. – характеризувався створенням перших українських шкіл у Західній Галичині – Лемківщині та Ярославщині, де, рятуючись від більшовицьких репресій, опинилося близько 30 тис. українців, зокрема багато освітніх діячів, кооператорів, агрономів. Другий – середина 1941 р. – осінь 1944 р., коли агрономічне шкільництво поширюється на території, що охоплюють дистрикт «Галичина», Холмщину, а також Волинь, що перебувала у складі Рейхскомісаріату. Історичне значення цього процесу полягає в тому, що національне фахове шкільництво вперше охоплює українські етнічні землі Лемківщини, Холмщини, Підляшшя, які за попередніх десятиріч уважалися найбільш відсталими в культурній і господарській сферах.

Оскільки відбувалося суцільне одержавлення системи освіти в ГГ, господарська підготовка дітей та юнацтва здійснювалася у двох головних напрямах (рівнях) – народних школах та різнопрофільних професійних навчальних закладах. Зміст, характер, динаміку її розвитку детермінували потреби поповнення матеріальними ресурсами Рейху, соціально-економічні умови розвитку Західної України та інші чинники. За умов, коли близько 80% населення займалося сільським господарством (промисловість перебувала в зародковому стані), головним пріоритетом стало формування в юнацтва знань і умінь в аграрній сфері (городництво, садівництво, бджільництво, тваринництво), а також навчання ремесла і промислу. Про зміст господарської освіти на першому з названих рівнів засвідчує «Програма навчання в українських народних школах в ген. Губернаторстві Українського Центрального комітету», що з’явилася в серпні 1941 р. та окреслювала характер практичних занять для хлопців. Вона, по-перше, містила елементи традиційно-звичаєвої культури, коли йшлося про підготовку шкільних приміщень до свят; по-друге, мала виразну утилітарно-прикладну спрямованість, що знаходило вияв у виготовленні предметів домашнього вжитку, сільськогосподарських знарядь, будівельних матеріалів тощо. Так, у 5 класі на «заняттях ремісничих» учнів мали навчити виготовляти «хосенні речі» з п’яти порід дерева, використовуючи різні знаряддя («пили, струги, молотки, кліщі») та виконуючи доволі складні операції з креслення, різання, свердління, склеювання тощо. «Огородні заняття», що зазвичай проводилися на пришкільних ділянках, охоплювали цикл робіт «з плекання городини», а також давали практичні знання і навички з вирощування окремих зернових культур, догляду за садом тощо. Зміст навчального процесу регламентувався за порами року, загалом відповідав віковим особливостям учнів та був орієнтований на місцеві умови господарювання [1130]. При викладанні цих предметів для дівчат програма навчання в українських народних школах орієнтувала на формування умінь і навичок з ведення хатнього господарства та городництва [1130].

У старших класах вимоги до проведення уроків з ручних робіт ускладнювались, посилювалися їх міжпредметні зв’язки. При цьому автори програми подавали вказівки, на що слід звернути увагу при викладанні конкретних тем, до прикладу: «в зв’язку з географією: пісковиці і вітровкази; в зв’язку з неживою природою: мала піч з цегли, зразок папки (сикавка з боку); у зв’язку з геометрією: зразки брил з картону й текстури; у зв'язку з різними заінтересуваннями молоді: літаки, луки, зразки пластунських шатер, різдвяні звізди, шапки для колядників, хрести, зразки капличок; легкі роботи переплетницькі, підклеювання мап, образів, пояснювання образів, витятих з часописів, направа книжок» [1130].

У руслі освітньої політики нацистів професійне шкільництво в ГГ набуло пріоритетного значення. За характером і змістом освіти воно поділялося на два основні типи навчальних закладів: а) т. зв. званеві, що були обов’язковими для всіх, хто закінчив народну школу та не бажав продовжувати навчання; б) вузькопрофільні, де готували фахівців з певних спеціальностей (додатки Н.1, Н.2). Таку структуру в загальних рисах визначали опубліковані в січнево-лютневому випуску 1941 р. «Урядового денника відділу науки, виховання й народної освіти» розпорядження про розвиток сільськогосподарського шкільництва та план організації мережі «українських обов’язкових і фахових шкіл для звань, що споріднені із сільським господарством» [22, c. 49].

Уміщене в цьому ж урядовому органі розпорядження про професійні школи від 25 квітня 1941 р. регламентувало розвиток фахового шкільництва, яке у структурному сенсі складалося з обов’язкових навчальних закладів та «фахового переддошкілля». В обов’язкових державних школах («званевих») учні мали доповнювати практичний досвід і теоретичні знання, отримані в початковій школі, та вдосконалювати їх, працюючи у приватних (батьківських) господарствах. Юнаки і дівчата, які закінчили народну школу та не відвідували навчання в інших навчальних закладах і «не перебували на службі праці», зобов’язувалися щотижнево відвідувати фахові школи. За ухиляння від цього загрожувало «притягування до поліції» [1141]. Розпорядження головного відділу науки і освіти ГГ від 8 вересня 1941 р. розширювало перелік таких фахових шкіл (до сільськогосподарських додавалися торговельні, промислові, ремісничі та ін.) та визначало високі вимоги до абітурієнтів, якими могли стати особи віком від 14 до 18 років, що закінчили чотири класи гімназії нового типу або шість класів «старої гімназії», або однорічну господарську школу та мали трирічну практику «у своєму званні» (сільське господарство, садівництво, городництво, домашнє господарство) [1141-1142].

Навчання у «званевих» школах тривало два роки, відбувалося раз у тиждень по 6 год. та мало виразну гендерну орієнтованість: хлопці переважно опановували знання і навички в галузі сільського, а дівчата – домашнього господарства (додаток Н.2). Більшість закладів мали невеликі «господарські ділянки» для «показових вправ», які демонстрували вчителі, а головні практичні уміння і навички учні здобували в батьківських господарствах, котрі мали стати «зразковими для всіх селян». Такі школи утримувалися спільно німецькою владою (оплачувала 2/3 зарплатні вчителів) та громадами, які забезпечували необхідні умови й засоби навчання, зокрема приміщення, реманент тощо [148, с. 107].

Тогочасна українська преса визнавала, що такі заклади створювалися на зразок фахових сільськогосподарських шкіл у Німеччині, тому, окрім практичної підготовки до ефективної праці в сільському господарстві, у них багато уваги приділяли формуванню навиків громадської роботи та вихованню християнських чеснот [1293].

Ці агрономічні школи фактично започаткували розвиток української сільськогосподарської освіти на Лемківщині, де 1941 р. діяло близько двох десятків «званевих» шкіл. Перша з них виникла в Одрехові та розгорнула активну діяльність завдяки матеріальній базі місцевого ХВМ. За допомогою «Сільського господаря» їх відкрили в Боську, Новосільцях, Пельні та Сеньковій Волі. Заняття проводили на базі народних шкіл місцеві вчителі, які пройшли спеціальну господарсько-педагогічну підготовку на курсах у Риманові (додаток К.2). «Званеві» школи також працювали в Команчі, Тісній, Долині, Устіяновій, Тиряві Волоській, Гівчі, однак їхня діяльність була менш успішною через відсутність належної матеріальної бази та брак учителів, які одержували за таку працю мізерну зарплатню від німецької влади. Як зазначають джерела, у 1942-1943 рр. у школах краю навчалося 850 юнаків і дівчат 14-18-ти років, а до викладання було залучено 24 педагоги [659; 148, с. 108; 1286-1288].

Порівняно з австрійським і польським періодами, доба німецької окупації внесла істотні корективи в територіальну локалізацію українського фахового шкільництва. У той час, коли в Галичині встановився радянський режим, наприкінці 1939 р. його центр переміщується на Лемківщину, Холмщину, Ярославщину. Їх головні міста Сянок і Ярослав стали основними осередками перебування товариства «Сільський господар», яке продовжувало концентрувати вагомий організаційний і кадрово-педагогічний потенціал українського аграрного шкільництва [149, с.35-40]. Упродовж 1940 р. завдяки співпраці освітян, громадських діячів і духовенства тут розпочали діяльність 8 дворічних «вищих» фахових державних шкіл із численним контингентом учнів: в Одреховій (450), Радимні (420), Белигороді (350), Тісній (280), Кривчі (250), Маластові (250), Криниці (160), Журавиці (90). Поряд з ними було створено 6 однорічних шкіл домашнього господарства в Ярославі, Сяноці, Холмі, Володаві, Голі, Кристинополі [290; 544; 930] та ін. (див. рис. 3.3).






Поділіться з Вашими друзьями:
1   ...   5   6   7   8   9   10   11   12   ...   42


База даних захищена авторським правом ©divovo.in.ua 2017
звернутися до адміністрації

войти | регистрация
    Головна сторінка


загрузить материал