Білавич галина василівна



Скачати 10.38 Mb.
Сторінка8/42
Дата конвертації22.12.2016
Розмір10.38 Mb.
1   ...   4   5   6   7   8   9   10   11   ...   42

Висновки до другого розділу

Перебування за досліджуваного періоду західноукраїнських земель у складі різних державно-політичних систем зумовило нерозвиненість українського державного шкільництва, що відповідним чином позначалося на його ролі у формуванні господарської культури. Сприятливі умови для господарського навчання склалися наприкінці ХІХ – на початку ХХ ст. на Буковині, де воно охопило більшість українських дітей регіону (уроки ручної праці, праця на присадибних ділянках тощо). Однак у 20-30-х рр. ХХ ст. усі його здобутки були ліквідовані. Аналогічну тенденцію простежуємо в народних школах Галичини, де ситуація ускладнювалася тим, що українці не мали доступу до вищих (виділових) початкових шкіл. За довоєнного періоду ХХ ст. на Закарпатті фактично не було українських державних шкіл, але у 20-30-х рр. завдяки протекціоністській політиці чехословацького уряду доступ до них став відкритий для більшості українських дітей. На Волині за доби перебування у складі Російської імперії більшість українських дітей здобували початкову освіту в церковнопарафіяльних школах, де ручна праця фактично не викладалася, а з переходом під владу Речі Посполитої національне державне шкільництво у краї було майже зліквідовано. Спільним для Закарпаття, Галичини, Волині явищем стало запровадження в державних школах навчального предмета «ручні роботи» (під різними назвами), хоча зміст та методика його викладання мали свою специфіку, зумовлену особливостями освітньої політики, соціально-економічних відносин, освітньо-педагогічними традиціями тощо. Відокремлено розвивалася господарська освіта дівчат, яка загалом залишалася на низькому рівні, позаяк ручні роботи не відповідали потребам підготовки майбутньої «господині дому».

Потужним чинником формування господарської культури українського юнацтва стала система національного приватного шкільництва, однак ця тенденція стосується передусім Галичини, де вона досягла найвищого рівня розвитку. У навчальних закладах УПТ «Рідна школа», зокрема завдяки реалізації досвіду зарубіжних педагогів-реформаторів, відбулася комплексна оптимізації змісту господарської освіти; удосконалювалася методика навчання (екскурсії; наочні засоби викладання; індивідуалізація і гендерний підхід до організації практичних занять; мотивація інтересу до господарської праці; міжпредметні зв’язки; пріоритетність формуванні практичних умінь і навиків тощо). Акцентувалося на формування знань і навичок з «домашнього господарства» (городництво, садівництво, бджільництво, тваринництво); «домоведення» (кулінарія, шиття, догляд за оселею, городництво, квітникарство тощо); «ремісництва» (виготовлення предметів домашнього вжитку, шовківництво, бджільництво) та опануванні технікою безпеки. У 1930-х рр. викладання основ агрономічних знань стало поєднуватися з «наукою кооперації», яка, крім теорії, передбачала практичну роботу в шкільних касах ощадності, крамницях, кооперативах. У розвитку господарсько-економічного навчання українське приватне шкільництво значною мірою випередило шкільні реформи Польщі 1932 р., які, визначивши стратегічний курс на наближення навчання до потреб практичного життя, відкрили новий етап у розвитку господарської освіти.

Державні фахові школи потенційно могли стати важливим напрямом розвитку господарсько-економічної освіти і виховання дітей та юнацтва, однак вони відіграли незначну роль у розв’язанні цього завдання. Порівняно з Галичиною, Буковиною, Волинню, найвищого рівня фахові школи досягли на Закарпатті, вони давали знання і навички для продуктивної праці у приватному господарстві та готували кваліфікованих фахівців для роботи в різних галузях економіки – агрономії, кооперації, фінансово-кредитній сфері тощо. Педагоги активно використовували агрономічний досвід Чехословаччини та європейської фахової освіти, а практично-прикладна спрямованість навчального процесу забезпечувала якісне оволодіння агрономічними й кооперативними знаннями та навиками. Важливим чинником виховання господарської культури учнів та дорослого населення в Західній Україні за досліджуваного періоду стала підготовка педагогічних кадрів – шкільних учителів та фахівців для праці у царині масового господарського просвітництва. Вагому роль у її розвитку відігравали державні та передусім національні громадські інститути, які надавали різнобічну організаційно-фінансову та фахово-педагогічну підтримку діяльності у цій сфері.

Попри регіональну специфіку, за доби панування Австро-Угорщини зміст підготовки педагогічних кадрів до керівництва процесом виховання господарської культури мав багато спільного в Галичині, Буковині й Закарпатті. За міжвоєнного періоду ХХ ст. відбулися структурні зміни в розвитку навчальних закладів з підготовки вчителів для народних шкіл, що, зокрема, проявилося в запровадженні п’ятирічного терміну навчання в учительських семінаріях. Це зумовило оновлення змісту освіти у вигляді нових навчальних планів, програм, навчально-методичної літератури. Адміністрація семінарій здобула право добору навчальних програм залежно від рівня підготовки майбутніх учителів. У цей час в Польщі сформувалася складна система канікулярно-курсової підготовки та підвищення кваліфікації педагогічних кадрів. За доби Другої світової війни системна підготовка вчителів до виховання господарської культури дітей та юнацтва у школі була налагоджена лише на території ГГ. Відсутність фахівців із середньою та вищою освітою актуалізувало вишкіл кваліфікованих кадрів на громадських засадах через систему курсів за спеціальними програмами, що забезпечувало процес вихованя господарської культури юнацтва та дорослих.

Основні положення другого розділу відображено в публікаціях [70; 89; 90; 92; 93; 96; 100; 103; 105].



РОЗДІЛ 3

СТВОРЕННЯ СИСТЕМИ НЕПЕРЕРВНОЇ БАГАТОСТУПЕНЕВОЇ СІЛЬСЬКОГОСПОДАРСЬКОЇ ОСВІТИ В ЗАХІДНОМУ РЕГІОНІ УКРАЇНИ ДОСЛІДЖУВАНОЇ ДОБИ

3.1 Становлення приватного сільськогосподарського шкільництва

Важливими складником і чинником виховання господарської культури в Західній Україні за досліджуваного періоду стали традиції господарювання, під якими розуміємо виражений у соціально організованих стереотипах досвід господарювання, котрий через просторово-часові механізми передачі зберігається, відтворюється в межах малих соціальних груп (сім’ї, громади) як головних виробничих осередків. етнотрадиції господарювання формувалися впродовж тривалого періоду та мали свої регіональні особливості, спричинені природно-кліматичними, етнокультурними, соціально-економічними та іншими чинники. Їхній зміст і характер визначали основні галузі господарювання – землеробство, тваринництво, промисли. Розвиток тваринництва передбачав традиційні правила добору, розведення, відгодівлі, догляду за домашніми тваринами. Традиції землеробства передавалися через технології вирощування сільськогосподарських культур, обробітку ґрунту. Ці галузі проектували ввесь уклад життя народу, його матеріальну й духовну культуру, ментальність. Пов’язані з ними обрядово-ритуальна традиційна культура і вірування (господарські магія, заборони, перестороги, народні календар, метеорологія, прикмети тощо) збереглися до сьогодні, що завдяки проведеним нами впродовж 2000-2015 рр. польовим дослідженням [106, с. 178-195] дозволяє екстраполювати їх і на досліджуваний період.



Головним осередком збереження і передачі традиційних господарських знань, умінь, навичок була родина, у якій механізм цього процесу проходив через усталений розподіл трудових обов’язків між її членами, що відбувався за віковими, статевими та іншими ознаками. Характер передачі досвіду господарювання від батьків до дітей зумовлювався традиціями господарювання. Пов’язані з ними стереотипні уявлення і «неписані правила» визначали зміст і механізми передачі трудового досвіду й порушувалися у виняткових випадках. Патріархальна західноукраїнська родина становила цілісне відносно замкнене «освітньо-виховне середовище», що забезпечувало реалізацію всього етнопедагогічного потенціалу з «трансмісії» та здобуття господарсько-побутових знань, формування умінь і навичок у дітей. Цей процес відбувався в органічній єдності з укладом життя та етнокультурними й побутовими традиціями; батьки змалечку системно й послідовно привчали дітей до побутового самообслуговування, посильної праці в господарстві. Неодмінним чинником виховання виступала праця, що ґрунтувалася на принципах духовності, народності, гуманізму, природовідповідності, зв’язку із життям. За безпосередньої участі в забезпеченні функціонування домогосподарства діти отримували уміння і навики з ведення хатнього господарства та агрономії – від весняно-осінніх польових робіт і догляду за свійськими тваринами до виготовлення знарядь праці тощо. Механізм цього процесу відбувався через усталений (консервативний) розподіл трудових обов’язків між членами сім’ї (родини): дівчата (жінки) займалися городництвом, куховарством, веденням домашнього господарства, доглядом за «дробом» (домашня птиця) і под., чоловіки – тваринництвом, садівництвом, пасічництвом, сівбою, оранням, вирощуванням зернових культур, шляхом регулювання трудового ритму хліборобської сім’ї. Звідси – і мета виховання господарської культури зростаючої особистості в межах сім’ї – перейняти від батьків їхній господарський досвід. Саме сім’я традиційно готувала дітей до самостійного життя, до активної участі у всіх галузях сільського господарства. Вона була тим осередком, де формувалися основи господарської культури, провідними чинниками якої виступали традиції господарювання, етнопедагогічні знання в ділянці господарювання, народний календар, господарська магія, усна народна творчість тощо. Важливими народнопедагогічними засобами виховання господарської культури дітей у сім’ї була усна народна творчість, народні ігри та забави, що імітували трудові дії, звичаї та обряди, пов’язані з виробничою діяльністю людей та ін. Спостереження за господарською діяльністю батьків, старших членів родини, природне (хліборобське) середовище, у якому зростала дитина, фольклор господарського змісту, – усе це формувало агрономічний світогляд зростаючої особистості, проектувало на майбутню працю в сільському господарстві, формувало психологічну готовність до праці хлібороба. Більш докладно роль традицій української родини як основи виховання господарської культури дітей та дорослих у Західній Україні в другій половині ХІХ – у середині 40-х рр. ХХ ст. висвітлено в нашій монографії [106, с. 178-195].

Зважаючи на соціальний склад населення Західної України, де селянство за досліджуваного періоду становило близько 90 % [779], розвиток фахової сільськогосподарської освіти став важливим чинником його життєдіяльності. Утім, держава не могла забезпечити її належного рівня, як уже йшлося, за відсутності україномовних шкіл в інших патронованих нею навчальних закладах відповідного профілю навчалося лише 5% українського юнацтва. За таких обставин українство взяло курс на створення приватного сільськогосподарського шкільництва, ареалом поширення якого стала Галичина, де найактивніше діяло УПТ «Рідна школа», яке виступило організатором альтернативної державній системи освіти.

Окрім УПТ «Рідна школа» і «Просвіти», винятково важливу роль у її розбудові відіграв «Сільський господар». Цілеспрямована діяльність у цьому напрямі розпочалася за довоєнного десятиріччя ХХ ст., а системні зрушення відбулися в середині 1920-х рр., коли на березневому 1926 р. з’їзді товариства проголосили, що українське сільськогосподарське шкільництво має виступити основним чинником розвитку «господарської культури взагалі, а сільсько-господарської з окрема», тому воно повинно було «стати першим питанням в шкільній політиці українського народа» [1365] (додаток М.1). У його резолюції визначено основні форми і засоби розбудови сільськогосподарської освіти (курси, школи, народний університет, видання навчально-методичної літератури тощо) та стверджувалося про необхідність розгортання масового господарського просвітництва з-поміж дорослого населення [148, с. 93; 587].

Задля реалізації цих завдань 1928 р. при централі «Сільського господаря» створили секцію сільськогосподарського шкільництва, мета якої полягала в тому, щоб «дати українській молоді ґрунтовнішу господарську освіту в своїх національних фахових сільсько-господарських школах та підготовити не тільки досвідчених господарів, а й кадри своїх заступників-провідників хліборобського стану на майбутнє». Її очолив відомий педагог-агроном о. Й. Чайковський, а одним з найдієвіших членів виступив педагог-інженер-агроном Є. Храпливий [148, с. 93].

Наріжним ідеологічним та організаційним підґрунтям у розбудові українського сільськогосподарського шкільництва став досвід закордоння, передусім Чехословаччини, Німеччини, Скандинавських країн та ін. Окрім вивчення відповідної літератури, важливим джерелом його каналізування в Галичині були різні форми безпосередніх контактів і зв’язків: навчання українських студентів закордоном; стажування українських фахівців на підприємствах і навчальних закладах Європи та екскурсії до них; участь у зарубіжних освітніх форумах і господарсько-економічних виставках тощо. Налагоджено також системні відносини із Українською господарською академією в Подєбрадах (Чехословаччина), фахівці якої відіграли помітну роль у розвитку аграрної освіти і просвітництва в Галичині [201; 377].

Їхня організація спиралася на різні системи сільськогосподарської освіти закордоння та водночас зберігала свою самобутність, зумовлену особливостями місцевих соціально-економічних умов та педагогічними традиціями. Вивчення цієї проблеми дозволяє стверджувати, що за довоєнного періоду ХХ ст. переважала орієнтація на «скандинавську модель». Про її популярність свідчить стаття в «Ілюстрованому Народному Калєндарі Товариства «Просвіта» за 1911 р., де стверджувалося, що в Данії є загальне розуміння виняткової ролі загальної хліборобської освіти у вигляді вищих народних шкіл і селянських спілок, оскіьки саме вони стали «запорукою успіху розвитку сільського господарства». Якщо в Галичині одна державна сільськогосподарська школа (з-поміж них не було жодної української) припадала на 25 тис. господарств, то в Данії – на 6 тис. осіб, а в Японії – на 400 громадян [57, с.156].

Обговорюючи питання про створення першої в Галичині української аграрної школи, що мала стати «огнищем господарського знання та поступу», Р.Яців також указував на потребу звернути увагу на «данські традиції господарювання»: там «батьки не ділять господарство між дітьми, а записують його комусь одному, всіх інших синів та доньок відправляють до навчання у господарські школи чи курси». Надзвичайно повчальним видавався йому той факт, що, починаючи із 14 років, юнаки «відбувають практику не в батьківському господарстві, а при чужих господарях», а відтак «заводять власну гарну господарку». При цьому данські селяни «постійно читають» та підвищують свій рівень господарської культури [1687]. Не випадково за міжвоєнного періоду ХХ ст. українські освітяни актуалізували досвід Данії, акцентуючи на обов’язковості аграрної освіти. Типовим у цьому сенсі став виступ священика й відомого педагога Й.Раковського, який зазначав, що в цій країні «кожний селянин, заки стає самостійним господарем, мусить скінчити якусь господарську школу або селянський університет», тож і галицький селян повинен нарешті усвідомити «конечну необхідність цієї справи» [1157].

Між тим, за змістом і формою в розбудову українського приватного аграрного шкільництва освітні та господарсько-економічні діячі за міжвоєнного двадцятиріччя ХХ ст. поклали «чеську модель» (додаток М.2). Вона краще відповідала місцевим реаліям, оскільки була більш диференційованою (існували різнотипні «високі» і «нищі» рільничі, професійні, однорічні, «спеціально-професіональні, огородничо-садівничо-виноградникові» й інші школи) та передбачала використання широкого арсеналу засобів і форм позашкільного масового сільськогосподарського просвітництва. При цьому освітні заклади функціонували на полікультурній основі та мали різний статус підпорядкування (державні, приватні, земські тощо) [1282; 1622; 1436; 1687]. Попри те, що ці та інші численні проекти, що генерувало українство Галичини з розвитку приватної аграрної школи, не вдалося реалізувати через обмежені організаційно-фінансові можливості та владні утиски, однак реальні досягнення в цій ділянці вписуються окремим рядком в історію розвитку національної сільськогосподарської освіти України. Таким своєрідним явищем стала школа в Милованню, на Товмаччині (нині Тлумаччина, що на Івано-Франківщині), яка завдяки співпраці громадських інституцій, УГКЦ, фахових педагогів та аграріїв перетворилася у визнану кузню професійних хліборобських кадрів західноукраїнського регіону [1574-1575]. Її генеза пов’язана з діяльністю «мандрівних учителів» товариства «Просвіта» В. Короля (1900-1902 рр.), А. Гарасевича (1902-1904 рр.), С. Кузика (1904-1909 рр.), які через організацію сільськогосподарських лекцій, курсів утвердили ідею щодо створення сталого навчального закладу, який би давав фахову сільськогосподарську освіту молодим селянам [148, с. 94]. Більш докладно ці процеси висвітлено в авторській монографії [106, с. 197-204].

Перша в Галичині українська «зразкова сільськогосподарська школа» працювала у формі сільськогосподарських курсів. Визначився фахово-спеціалізований пріоритет – садівництво, що окреслило перспективи науково-дослідницької праці, характер навчання та забезпечувало стабільне джерело прибутку від продажу щеп та саджанців, що підносило значення Милованської школи як важливого освітнього, наукового, виробничого осередку. Цей перший досвід мав важливе значення для подальшого розвитку українського сільськогосподарського шкільництва в Галичині. Він показав не лише велику потребу, а й розуміння широким загалом селянства необхідності і значення здобуття фахової освіти. Про це свідчить віковий склад учасників курсів, з-поміж яких переважали 20-ти та 14-19-ти річні юнаки, хоча значний відсоток становило доросле населення, зокрема були й 50-70-річні господарі. Досвід діяльності «навчання в Милованні», окрім іншого, продемонстрував, що «протягом шість тижнів учасники не є в силі набути тілько відомостей, що для поступового господаря і свідомого громадянина потрібно» [606, с.109]. За цього часу не вщухали дискусії щодо шляхів оптимізації та розвитку сільськогосподарської освіти. Тому закономірним видається той факт, що з-поміж різних проектів перемогла позиція щодо реформування Милованської школи в «постійно діючий» навчальний заклад з однорічним курсом навчання. Це передбачало перехід на навчальні програми, затверджені міністерством освіти для державних шкіл [1576]. Таким чином вона підлягала контролю з боку польської шкільної влади, але як приватний заклад зберігала певну автономію щодо добору кадрів, запровадження дисциплін гуманітарного циклу тощо [1123; 1377, c. 32]. Очільники «Сільського господаря» та УПТ «Рідна школа» офіційно такі зміни мотивували тим, що проведення «коротких зимових курсів» недостатньо для «здобуття всестороннього знання, потрібного хліборобові для ведення поступово свойого господарства» [617]. Утім, гадаємо, однією з головних причин такого кроку було намагання піднести ще й формальний статус закладу, позаяк, окрім певного обсягу знань, підготовка на курсах не давала жодних статусних преференцій випускникам Милованської школи в їх кар’єрному зростанні.

Цей висновок опосередковано підтверджує аналіз численних публікацій в українській пресі кінця 20-х – початку 30-х рр. ХХ ст., які анонсували навчальний заклад як такий, що дає не лише знання, потрібні «поступовому (прогресивному) господарю», але й відкриває українському юнацтву нові перспективи для працевлаштування та професійного зростання в різних суспільно-економічних сферах [257-258; 617; 621; 733-734; 897-899; 1105-1106; 1157; 1334; та ін.]. 1938 р. він отримав офіційний статус – приватна господарська чоловіча школа. Таким чином із січня 1930 р., коли школу в Милованні було оформлено як «однорічну господарсько-садівничу з нормальною програмою», вона постійно зміцнювала свою інфраструктуру, тож на цей час становила цілісний навчально-виробничий комплекс та освітній і науково-дослідницький центр агрономії і садівництва не тільки Галичини, а й північноукраїнських земель. Важливими підставами для цього стало зміцнення її матеріальної бази («маєток» закладу в Милованні становив 6 га «під будівлями» (шкільні й господарські приміщення, включаючи сад), 40,7 га орного поля, 8,8 га пасовиськ, 74 арів сіножатей, 6 арів «неужитків» та 3 га лісу [148, с. 96-97]) та вдосконалення навчальних програм і всього освітнього процесу. Навчальний план охоплював фахові дисципліни: садівництво, городництво, ветеринарію, пасічництво, рослинництво, молочарство, зоотехніку, організацію господарства, кооперацію, на які відводилося 723 год., загальноосвітні предмети та українознавство (484 год.) [585]. Шпальти української преси 1929-1932 рр. рясніли закликами до українського юнацтва та їхніх батьків вступати до Милованської школи (додаток М.4), яка має «все, чого лиш треба для корисного висліду науки»: «Давайте-ж своїх синів, хай там вчаться на пожиточних і провідних господарів-громадян, яких нам так дуже бракує в кожному нашому селі» [257-258; 257-258; 617; 621; 733-734; 835-836; 897-899; 1105-1106; 1157; 1334; та ін.].

Аналіз джерельної бази уможливив виокремити низку й інших тенденцій, характерних для розвитку Милованської школи наприкінці 1920-х рр. [1550; 1576]. Так, збільшилася кількість охочих здобувати хліборобську освіту із північнозахідних українських земель (додаток М.5): школу 1928 р. закінчив 31 слухач, 11 – з північних земель, уперше з Полісся і Холмщини, а також розширилася «галицька географія» тих, хто навчався: порівняно із першими курсами, на яких здобували освіту слухачі із 2-3 довколишніх регіонів, 1928 р. вони репрезентували 17 повітів, до прикладу, з Львівщини – 5, з Товмаччини – 4, така ж тенденція зберігалася і надалі. За соціальним складом школа була «винятково селянською». Цікавими видаються дані щодо майнового статусу батьків: «двоє – з безземельних селян, 5 – мали менше 5 моргів, 9 – від 5 до 10 моргів, 6 – від 10 до 20 моргів, 4 – від 20 до 30 моргів, 3 – 30-40 моргів, 1 – 40-50 моргів, 1 був сином 450 моргового хлібороба» [897-898; 1542]. Отже, сільські господарі, посилаючи синів до «науки», прагнули насамперед у майбутньому передати свої «господарства та маєтки» в надійні руки, удосконалити домашнє господарство, підвищити його ефективність тощо. Хоча і повільно, зростала мотивація до здобуття сільськогосподарської освіти та усвідомлення ваги агрономічних знань з-поміж української інтелігенції та священичого стану. Показовим є той факт, коли один священик для свого сина «купив кількадесят моргів землі й по закінченні 4 класу гімназії надіслав на науку до Милованської школи зі словами: «Маєш дурно мучитися в школі, на це, щоб по укінченню кланятися чужим за посадою та все одно її не дістати – то вчися господарити і будь господар на власному» [898; 1542].

Є підстави говорити про високий рівень освітньої підготовки учнів, якщо, до прикладу, 1928 р. двадцять троє абітурієнтів були випускниками народної школи, а восьмеро – гімназії. Школа дещо розширила межі вікового діапазону абітурієнтів: тут навчалися охочі віком від 17 до 27 років (порівняно з 14-24-річними, як було раніше). Попри явне «подорослішання» учнів, більшу увагу приділили виховному процесу: у школі діяло декілька самоосвітніх організацій, просвітній кружок імені Франка, шкільний кооператив, руханковий гурток «Сокіл», «Пласт»; традицією стало перед закінченням навчання влаштували театральні вистави, святкові заходи, як-от: Шевченківське свято «з вправами і концертом» [1542]. Усе це слугувало всебічному розвитку особистості українського юнацтва.

На відміну від довоєнного періоду, коли в Милованській школі юнацтво здобувало знання і навички для праці у власному господарстві, за 1930-х рр. у ній стали готували кваліфікованих працівників для праці у хліборобських і кооперативних організаціях (від т. зв. контролерів молочності до кооперативних діловодів тощо), хоча чіткого переліку спеціальностей не було [621; 1064; 1377]. Цьому слугував широкий спектр навчальних предметів: поряд із загальноосвітніми дисциплінами та українознавством акценти робили на фахові дисципліни: «рослинна продукція», «годівля домашніх тварин», «молочарство», пасічництво, садівництво, городництво, ветеринарія, організація господарств, комерція тощо. Практичні заняття проводили в шкільному господарстві: у саду, городі, на пасіці, в стайнях, курнику, місцевій молочарні, а також у ковальській та столярській майстернях [621; 1157]. На цьому другому етапі розвитку Милованської школи, поряд із садівництвом, окреслився ще один пріоритетний напрям підготовки фахівців – тваринницький. Він розвинувся за підтримки Маслосоюзу, який спонсорував створення відповідної навчальної бази: «зародової обори молочної худоби», «зародових хлівів», «зразкових курників» тощо. Практичні заняття проводили на власній пасіці. Хоча школа формально підпорядковувалася офіційній шкільній владі, вона не одержувала жодних державних субсидій, однак була «самовистачальною», оскільки існувала й успішно розвивалася за рахунок надходжень з власного прибуткового господарства. Їх головним джерелом стала реалізація на ринку продуктів садівництва (головно щепи, саджанці), городництва, тваринництва (яйця, «расові» кури, свині), пасічництва, а також допомога українських фінансово-економічних інституцій [621; 1064; 1377].

Третім найбільш прогресуючим напрямом організації навчального процесу в Милованській школі в 1930-х рр. став кооперативний, розвиток якого всіляко підтримували і стимулювали українські фінансово-економічні установи. Його започаткували 1925 р., коли за допомогою РСУК стали проводити кооперативні курси. На 1932 р. улаштували вісім таких курсів, які вважалися «елітарними» та відзначалися найбільш напруженим графіком навчання. Більшість їхніх слухачів віком від 15 до 37 років мали закінчену народну школу (до 80 %), а решта – чотирикласну гімназію, один чи два роки учительської семінарії тощо. Заняття тривали щоденно із 7 до 18 год. [1064].

Наука кооперації в Милованській школі носила «сільськогосподарсько-орієнтований характер»: до її програми (усього 406 год.) входили загальноосвітні (українознавство, рахунки) і фахово-кооперативні предмети (історія, теорія кооперація, організація і ведення підприємств, діловодство, книговедення, сільськогосподарське рахівництво тощо), а третина навчального навантаження відводилася на дисципліни господарського циклу – «основи годівлі й організації контролі молочности», ветеринарію, пасічництво тощо. До викладання на них залучалися найкращі фахівці РСУК, Маслосоюзу (О. Дяків, М. Мазурок та ін.) [148, с. 96]. Таким чином, вивчення городництва, садівництва, тваринництва та кооперації забезпечувало всебічність агрономічної підготовки випускників, а практичний характер навчання слугував формуванню господарських умінь і навичок українського юнацтва.

Навчальний процес у Милованській школі, що тісно поєднувався із дослідницькою роботою, забезпечував професійний педагогічний колектив. За 1930-х рр. її очолювали провідний господарсько-економічний діяч Галичини Є. Брилинський, відтак агрономи М. Панашій та інші відомі фахівці в ділянці агрономії. Фахові предмети викладали вчителі та інструктори практичного навчання, а також приїжджі зі Львова фахівці М. Боровський, М. Ганушевський, Р. Голод, М. Холєвчук, Є. Храпливий, А. Моспанюк та ін. [148, с. 96]. Залучення провідних діячів товариства «Сільський господар», Маслосоюзу істотно підвищило освітній рівень агрономічної школи в Милованні. Навчальний процес спрямовували на реалізацію стрижневої ідеї – виховання поступового господаря (додаток М.6) і мав практично-орієнтований характер, причому під час праці в господарсько-виробничому комплексі учні не лише оволодівали фаховими уміннями й навичками з городництва, садівництва, тваринництва, пасічництва тощо, а й на власному досвіді навчалися рентабельного ведення господарства в завершеному циклі – від виробництва до реалізації продукції (додаток М.3). Це дозволяло краще зрозуміти роль фахової освіти в підвищенні продуктивності праці, зокрема використання інноваційних технологій у вирощуванні агрономічних культур тощо.

Установлено, що книга (сільськогосподарські часописи, агрономічна література, посібники тощо) стали важливим джерелом освіти, з огляду на це вчителі звертали увагу на організацію самостійної роботи, зокрема методи й прийоми роботи з книгою (голосне читання, переказ, бесіда, дискусія на основі прочитаного тощо) (більш докладно про це йдеться в нашій окремій публікації [69]). Високу ефективність навчання юнацтва, на нашу думку, забезпечувало використання наочних та практичних методів навчання, для цього в школі були створена необхідна база, яка дозволяла не лише застосувати методи ілюстрації, а й вивчати, до прикладу, городництво, тваринництво «наживо», у їхньому натуральному вигляді, відстежувати процеси вирощування зернових, «пашних» культур, «продуктів городництва», догляду за садом, простежувати динаміку проведення «контролю молочности» тощо Усе це слугувало розвитку пізнавальної діяльності учнів, де помітне місце педагоги відводили пояснювально-ілюстративному, дослідницькому та евристичному методам, які забезпечували формування господарських умінь і навичок. Тут домінували праця в «зародовому господарстві», у молочарні, у «шкілці» та саду, на городі тощо. Успішному засвоєнню знань учнів сприяли навчальні екскурсії задля ознайомлення з досвідом роботи «зразкових господарств», «садівничих і городничих заведень», молочарень тощо.

Діяльність Милованської школи увиразнює ситуацію, коли незважаючи на потенційні можливості, що давало фахове шкільництво для розвитку сільського господарства, українська громадськість Галичини продовжувала недооцінювати його значення. Про це засвідчує лист одного з її випускників: «Восьмий рік працює школа серед надзвичайно важких матеріальних умов... На превеликий жаль, вона не находить належного зрозуміння серед громадянства. Ця нехіть до всяких фахових шкіл, а зокрема до господарських шкіл, є шкідливою спадщиною.. яке давала австрійська школа… Без фахової освіти економічне відродження українського села немислиме… Наш клич: в кожному селі має бути щороку при найменше один абсольвент господарської школи» [898]. Обговорюючи цю проблему, відомий педагог-агроном Й. Раковський (додаток М.7) шляхом порівняльного аналізу показав, що в Данії і Чехословаччині господарську освіту щороку здобуває в сотні разів більше селян, аніж у Галичині, тому і продуктивність усіх галузей сільського господарства в цих країнах є вищою у три-п’ять разів [1157].

Зі школою в Милованні тісно пов’язана історія створення і короткочасного розвитку Коршівської жіночої школи, яку 1926 р. намагалися «урухомити» діячі «Сільського господаря». 4 листопада 1928 р. її відкрили як господарську школу, де навчання мало тривати п’ять місяців [1553]. Школа мала 9,29 га землі. У лютому-квітні 1927 р. тут улаштували перші курси для жінок, на які записалося всього 9 осіб. З 1928 р. до 1931 рр. провели шість різнотривалих (одно-тримісячних) курсів (ветеринарних, домашнього господарства, помічників повітових агрономів), на яких агрономічну освіту здобули 166 учасників [1551, арк.5].

Мала кількість охочих навчатися, проблеми із фінансуванням, повільні темпи розвитку інфраструктури, упорядкування матеріально-технічної бази, спричинені відсутністю необхідних коштів, зумовили те, що зусилля української громадськості через матеріальну скруту черговий раз не увінчалися успіхом: 1933 р. польська влада, покликаючись на вищезазначені причини (насправді з огляду на неприхильне ставлення до розвитку українського приватного сільськогосподарського шкільництва. – Г.Б.), не дала дозволу на відкриття однорічної жіночої школи [1545]. За цього часу (1932 р.) школа в Милованні переживала не найкращий період: на жовтень 1932 р. мала 100000 зл. боргу. Тяжке матеріальне становище закладу призвело до того, що низка навчально-виробничих підрозділів (сад, курник, пасіка, «зародові» (племенні. – Г.Б.) пункти, столярна та ковальська майстерні) перестали функціонувати. На нашу думку, саме тому, усвідомлюючи, що школа в Милованні постала перед серйозними випробуваннями, фактично перед загрозою закриття, провідні господарсько-економічні, освітні діячі ухвалили рішення про призупинення розвитку школи в Коршеві: два навчальні заклади українська громадськість не мала змоги утримувати. Щоб уберегти Милованську школу, очільники товариства «Сільський господар» певним чином пожертвували школою в Коршеві, тому відмовилися від її організації та «ведення», а основні зусилля спрямували «на порятунок» Милованської школи, для цього було ухвалено низку ефективних та оперативних заходів: 4 жовтня 1932 р. створено Педагогічний патронат опікунського комітету управи школи, а вже 27 жовтня Централя товариства випрацювала програму розвитку агрономічної школи в Милованні, що уможливило в березні 1933 р. відновити навчання, яке було програмоване на успіх: тут зосередилися найкращі «педагогічні фахові сили того часу» (М. Боровський, В. Голод, В. Кучера, Ю.Павликовський, М.Панашій, М. Холєвчук, Є. Храпливий), теоретики і практики агрономічної освіти, організатори сільськогосподарського шкільництва [1553, арк.5]. Навчально-методичне забезпечення, інвентар Коршівської школи передали сільськогосподарській школі в Милованні [1545; 1550].

Другим відомим осередком розвитку української сільськогосподарської освіти стала Жіноча школа домашнього господарства в Угорцях Винявських (повіт Рудки, Львівщина). Її було організовано заходами «Просвіти» 1912 р. завдяки доброчинству М. Малецького, який «відписав» товариству свій маєток, що складався із житлового будинку, господарських приміщень та 354,5 моргів поля, лісу і саду. Пристосувавши приміщення для навчальних потреб, того ж року влаштували п’ятимісячний «господинський курс», на який записалося 14 дівчат віком від 16 до 20 років, які закінчили народну школу. Головними організаторами закладу виступили галицькі громадські діячі А. Гарасевич, М. Коцюба та буковинська учителька О. Жураківська, управителькою стала Б. Дзерович, учителькою – А. Ґоцка (обидві навчалися і стажувалися у господарських жіночих школах Австрії і Чехії), опікуном і катехитом – о. С. Кульчицький. Для «нагляду справ школи» Головний виділ «Просвіти» організував кураторію, до якої, окрім названих осіб, входили К. Малицька і С.Кузик. Школа утримувалася завдяки щорічним субвенціям Крайового виділу в розмірі 2 тис. кр., тому дівчата оплачували лише харчування і проживання (20-25 кр. щомісяця) [607; 608; 1575]. Навчальна програма школи включала дисципліни загальноосвітні (українська мова, історія літератури, історія України, географія, рахунки) та спеціальні – куховарство, гігієна кухні і хати, шиття і крій, прасування, вирощування городини, годівля домашньої птиці і тварин, ведення домашнього господарства, тобто охоплювала певний спектр предметів, які дозволяли українським дівчатам здобувати знання з домашнього та сільського господарства, а викладання дисциплін українознавчого циклу слугувало формуванню майбутніх господинь як свідомих українок та патріоток.

До праці в школі були залучені агрономи «Сільського господаря», тож, щоб мати «власні вчительські кадри», у серпні 1912 р. направили трьох «кандидаток на студиї до краєвих і заграничних заводових шкіл». Зусиллями Б.Дзерович і А.Ґоцки у школі впроваджувався європейський досвід організації жіночої господарської освіти, вона відразу перетворилася на «взірцеву школу сільських господинь». Наступного, 1913 р. «господинський курс» закінчила 21 учениця, а на шестимісячні курси крою і шиття зголосилося 37 осіб, але інтернат не міг умістити усіх охочих, тому прийняли лише 20 слухачок [148, с. 97; 1575], що засвідчує популярність школи з-поміж галичанок та усвідомлення ними необхідності підвищення рівня господарської освіти.

Багатообіцяючий поступ школи в Угорцях Винявських, її становлення і розвиток як європейського закладу перервали воєнно-революційні події 1914-1919 рр.: «живий і мертвий інвентар розграбовано, будинки понищено… ліс вирубано». Щоб «урятувати те, що залишилося», керівництво «Просвіти» вирішило продати селянам 108 моргів поля, а решту маєтку здали в оренду на 12 років. Відтак приміщення передали під захоронку для сільських дітей, яку до 1939 р. проводили сестри василіянки [148, с. 97; 1575].

За повоєнного періоду ХХ ст. вдалося відновити й розвинути однорічну молочарську школу в Стрию, котра, як й інші українські аграрні навчальні заклади, пройшла свій складний шлях поступу. Її організував улітку 1913 р. Маслосоюз задля «вишколу працівників в молочарській кооперації – техніків, годівельних референтів, асистентів молочности корів». Управителем призначили агронома М. Хомишина. До вибуху Першої світової війни влаштували два тримісячні курсів молочарства [149, с.8], далі школа не працювала. Через перешкоди з боку польської влади її повноцінну діяльність відновили лише 1925 р. Відтак вона функціонувала у вигляді три- і шестимісячних курсів, доки, отримавши 1931 р. державний статус, перетворилася в однорічну сільськогосподарську школу (додаток М.8). Про високий статус закладу засвідчує той факт, що на навчання приймали осіб 18-30-ти років із закінченою середньою освітою, які складали вступні іспити з математики, української мови та молочарської практики. Воно було платне: «вписове» – 30 зл., харчування і проживання – 40-45 зл. (мешкали в інтернаті, «спільну кухню» утримували самі курсанти) [148, с. 98].

1931 року із 95 абітурієнтів через брак місць у інтернаті прийняли 43 учнів, а закінчило навчання 39 осіб. Приблизно такий же тренд зберігався і за наступних років, так що, згідно з нашими обрахунками, з 1924 р. до 1938 р. школа випустила близько 470 «молочарських фахівців». З-поміж них були вихідці не тільки з Галичини, а й Волині, Холмщини, Підляшшя [149, с. 9; 1634]. У програмі навчання (13 дисциплін; 337 год.) поряд із загальноосвітніми основне місце посідали фахові предмети: «молочарство – 35 год.; маслярство – 28 год., молочарське книговодство – 41 год.; машинознавство – 28 год., загальне книговодство – 55 год., молочарська бактеріологія і хімія – 28 год., ветеринарія – 51 год., годівля домашніх тварин – 21 год, контроль молочности – 10 год., організація кооперативного молочарства – 26 год., рахунки і калькуляція – 7 год., мікроскопічні дослідження – 4 год., будова молочарень – 5 год.» тощо. Проведенню «навчання з теорії» (щоденно з 14.00 до 18.00 год.) передували практичні заняття (7.30 – 12.00 год.), які відбувалися у молочарні Маслосоюзу. Вони передбачали формування таких умінь і навичок, як відбір молока, вироблення масла, досліди в лабораторіях тощо [148, с. 98; 1634]. До викладання залучалися викладачі гімназій та фахівці кооперації – О.Лис, І.Лопатнюк, В.Помірко, О.Рейнарович, П.Сікач, М.Хроновят та ін. За такою ж програмою у 1942-1944 рр. Маслосоюз за керівництва С.Онищука на короткий час відновив діяльність однорічної молочарської школи [1286-1288]. Цілком слушною була інша назва Стрийської молочарської школи, яку їй дала українська громадськість, – «практична гімназія»: окрім загальноосвітніх дисциплін, велику увагу звертали на формування практичних навичок у ділянці садівництва, пасічництва, рільництва, кооперації тощо.

Оскільки на теренах Станіславівщини (Миловання) та Львівщини (Угорці Винявські, Стрий) діяли агрономічні школи, провід «Сільського господаря» актуалізував завдання відкриття такого закладу на Тернопільщині. Так, 1932 р. на Бережанщині, у Шибалині, постав «новий тип української хліборобської школи» – однорічна рільнича школа для хлопців і дівчат (додаток М.9). Її ініціатором та доброчинцем виступив учитель М.Васьків, а першим директором став агроном інженер С. Онищук [149, с.10-12]. До неї приймали юнаків і дівчат віком 14 – 19 років, які закінчили народну школу. Опікувалася закладом бережанська філія товариства «Сільський господар». Навчання було безкоштовне, однак за проживання і харчування учні платили 25 зл. щомісячно, 5 зл. коштував медичний догляд.



Є підстави стверджувати, що школа в Шибалині мала непогані освітні перспективи для розвитку та певним чином вирізнялася з-поміж українських приватних навчальних закладів такого типу передовсім тим, що освітній курс був розрахований на два роки, упродовж яких учні опановували як загальноосвітні, так і «фахово спрямовуючі» предмети, що практично охоплювали весь спектр сільського та домашнього господарства (рільництво, годівлю домашніх тварин, городництво, садівництво, куховарство, крій і шиття тощо) та забезпечували формування високого рівня господарської культури українського юнацтва. Наступною особливістю стало те, що школу в Шибалині можна вважати новаторським навчальним закладом, вона розвивалася за авторською програмою вчителя М. Васьківа, що уможливлює говорити про педагогічні ініціативи цього освітянина, який, власне, і став одним з її ініціаторів та організаторів, піклувався про матеріально-технічну базу та інфраструктуру закладу та разом із колегами-однодумцями вдосконалював освітній процес, запроваджував нові й цікаві форми навчання та виховання. Ідеться, до прикладу, про активне використання різних форм навчання, де вчителі віддавали перевагу роботі в невеликих підгрупах із 4-6 осіб, що забезпечувало ефективність проведення практичних занять та сприяло формуванню господарських умінь і навичок у дівчат. Також учениці самі «провадили кухню», де вдосконалювали уміння «у веденні хатнього господарства». До педагогічних інновацій відносимо і застосування навчальних екскурсій, які активно практикували в Шибалині. З метою розширення історико-краєзнавчих знань, набуття практичного досвіду організації сільського господарства щороку в липні для учениць улаштовували навчальну екскурсію («краєзнавчу прогульку») маршрутом: Львів-Дрогобич-Борислав-Стрий-Галич-Крилос-Калуш, гори Карпати. Мандрівка відбувалася залізницею, на яку школа мала знижку. Дівчата відвідували центри господарського розвитку Галичини, знайомилися з діяльністю українських громадських товариств; «прогульки» мали освітньо-виховне значення, слугували формуванню національної свідомості учениць: «наші волинячки і холмщанки глибоко переживали бачене під час прогульки і росли на дусі, а холмщанки лише в Шибалині навчились добре говорити по-українськи» [148, с.101] (додаток М.10). Школа постійно еволюціонувала, педагогічний колектив шукав шляхи оптимізації навчального процесу, прагнув перетворити навчальний заклад у конкурентоздатний з аналогічними державними польськими школами та створити таку господарську школу, яка б стала привабливою для українців зі всіх куточків регіону. До освітнього рівня учениць педагоги ставили високі вимоги: щороку на навчання приймали 25-30 осіб, з яких лише від 60 до 80 % закінчували навчання [148, с.99]; першого року на навчання подали заяви 30 осіб, а закінчило 18 юнаків і дівчат [149, с.19-20; 1281; 1645]. Значення школи в Шибалині, окрім іншого, полягає і в тому, що тут здобувала освіту молодь із Волині, Лемківщини та Холмщини, тобто з тих регіонів, де діяльність товариства «Сільський господар» обмежувала польська влада, а «Просвіта» діяла не так активно, як у Галичині.

Наступного 1933 р. рільничу школу в Шибалині реорганізовано на однорічну жіночу, відповідно внесли зміни до статуту та програми навчання. Вона отримала «право прилюдности», дві ставки вчителів та кілька стипендій для учениць. На відміну від коедукаційної рільничої школи, тут було зменшено кількість годин на вивчення рільництва та годівлю домашніх тварин, натомість збільшено навчальний час для опанування домашнього господарства, перевагу віддавала практичним методам навчання (додаток М.11). Навчально-виховний процес передбачав усебічний розвиток жіноцтва: діяли освітні гуртки, працював хор під орудою А. Мороза, улаштовані товариські забави та спортивні заходи сприяли естетичному та фізичному розвитку особистості. Педагогічний колектив («Б. Соболта (годівля домашніх тварин і рільництво; Дидик – шиття і крій; Н. Мигоцька – домашнє господарство; О. Гудзяк (городництво); О. Кульматицька – домашнє господарство; А.Басальська – домашнє господарство; О. Попович – крій і шиття, домашнє господарство») працював у напрямі згуртування учнівського колективу, піклувався про самоорганізацію дівчат; релігійним вихованням опікувався о. Д. Мигоцький, про здоров’я учнів дбав шкільний лікар. На окрему увагу заслуговує сумлінна «ідейна», «жертовна» праця усього вчительського складу, зокрема агронома, інженера, першого директора С. Онищука, учителя керівника школи М. Васьківа та ін. [148, с.100; 1281; 1645]. Як засвідчують статистичні дані, за час семирічної діяльності школи сільськогосподарську освіту здобуло 25 хлопців та 160 дівчат, деякі з них продовжували навчання в рільничому ліцеї в Черниці. Випускники з північнозахідних українських земель працювали на своїх теренах господарськими інструкторками, поширюючи господарське просвітництво [194-195; 148, с. 100; 482; 1281; 1568; 1645].

Отже, школи в Шибалині, Милованні, Угорцях Винявських, Стрию репрезентували українське приватне сільськогосподарське шкільництво, тут українське юнацтво підвищувало рівень господарської культури та несло до широкого громадського загалу в інших регіонах (Волинь та інші північноукраїнські землі) новітні агрономічні знання, показувало приклад «поступового господарювання» і ставало «осердям економічного поступу» та тим активним потенціалом, який генерував господарське просвітництво.

До системи приватної сільськогосподарської освіти входили й інші навчальні заклади, створені українськими громадськими товариствами: курси, професійні школи (не сільськогосподарського профілю), де здійснювали різного рівня підготовку фахівців. Курси стали чи не найбільш ефективною за тих умов формою сільськогосподарської освіти, вони тривали 3-6 місяців, для отримання певної кваліфікації або тих знань, які допомагали слухачам грамотно й раціонально вести домашнє господарство (про це більш докладно йдеться в наших публікаціях [77-78; 85; 92; 95; 97; 99-100; 103; 105; 113]).

До прикладу, на теренах Гуцульщини діяло 6 ремісничих шкіл, гуртки ткачів, килимарів і різьбярів, ремісничі цехи, кооперативи, зокрема й найбільший – косівська «Гуцульщина», курси, де вивчали будівельну справу, фарбування і полірування деревини, пошиття рукавиць, жіночого й чоловічого одягу та мундирів, забою великої рогатої худоби, виробництва м’ясних виробів тощо. Така форма фахової освіти сприяла відродженню та розквіту народних промислів і ремесел, збереженню народних традицій [105, с. 143].

Велику роботу з-поміж жінок проводило товариство Союз українок. Так, створений ще 1902 р. «Жіночий кружок» «Домашня жіноча спілка гуцульського промислу» в Коломиї утримувала «школу» і «дівочу» бурсу, займалася збутом товарів домашнього виробництва [948; 1228, с. 161]. Союз українок співпрацював із «Сільським господарем» та кооперативними установами в напрямі «піднесення загальної господарської культури жіноцтва» [1560; 1562-1565; 1568]. Праця стала інтенсивнішою на початку 1930-х років: Союз українок проводив господарсько-економічну діяльність з-поміж жінок під гаслами: «Скріпимо кооперацію масовим членством», «Свій до свого по своє!» Унаслідок цього та інших заходів кількість українок у кооперативному русі зросла до 55 тис., що становило 12,9% від загального числа його членів [505, с. 1122; 983-984; 1565]. Як свідчать архівні матеріали, господарська секція при Головній управі товариства лише впродовж 1936-1937 років улаштувала 271 курс для 3,6 тис. учасниць, найпопулярнішими з яких були куховарські (45%), «трикотарські» (30%), крою та шиття (14%) та ін. [1566, арк. 49]. Отже, піднесення господарської культури жіноцтва стало тією ланкою, яка об’єднувала діяльність українських громадських інституцій, зокрема Союзу українок та «Сільського господаря» [1560]. Чимало провідних діячок Союзу українок (на різних рівнях) належали й до «Сільського господаря» і навпаки. З метою поширити ідею господарського просвітництва «через науку» товариство «Сільський господар» створило «Стипендійний фонд імені о. митрата Тита Войнаровського» для матеріальної допомоги юнакам і дівчатам, які «бажали навчатися в сільськогосподарських школах». За короткий час цей фонд становив понад 10000 зл. [605, с.51].

Таким чином, у другій половині 1930-х рр. найпоширенішою формою фахової освіти стали курси, які влаштовували теренами краю українські громадські товариства (УПТ «Рідна школа», Союз українок, «Сільський господар» та ін.) (див. додаток М.14). Як видно з таблиці 3.1, уміщеної в додатку М.14, що складена на основі звіту з діяльності «Рідної школи» за 1936/1937 н.р., у 36 повітах 59 кружків УПТ вели 72 різні курси, у яких було 1510 учасників, зокрема юнацтво та їхні батьки (рис.3.1).



Поділіться з Вашими друзьями:
1   ...   4   5   6   7   8   9   10   11   ...   42


База даних захищена авторським правом ©divovo.in.ua 2017
звернутися до адміністрації

войти | регистрация
    Головна сторінка


загрузить материал