Білавич галина василівна



Скачати 10.38 Mb.
Сторінка7/42
Дата конвертації22.12.2016
Розмір10.38 Mb.
1   2   3   4   5   6   7   8   9   10   ...   42

2.3 Підготовка кадрів для забезпечення виховання господарської культури дітей та дорослих

Одним з вирішальних чинників виховання господарської культури дітей та дорослих на західноукраїнських землях за досліджуваного періоду була підготовка фахових кадрів та підвищення їх кваліфікації (рис.2.4).



Рис. 2.4. Система підготовка фахових кадрів та підвищення їх кваліфікації

Особливості діяльності в цьому напрямі полягають у тому, що, по-перше, будучи тісно пов’язаною з усією системою освіти, передусім її педагогічним складником та життєдіяльністю українського вчительства, вагому роль у її розвитку відігравали як державні, так і громадські інститути у вигляді різнопрофільних національних самодіяльних організацій. По-друге, вона була тісно пов’язана з функціонуванням господарсько-економічних установ, які надавали не лише організаційно-фінансову, а й безпосередню фахову підтримку для розв’язання численних проблем у цій сфері. Головним типом навчальних закладів, що забезпечував підготовку педагогічних кадрів, були учительські семінарії. Проблема їх розвитку та функціонування в Галичині, на Волині, Буковині й Закарпатті знайшла докладне відображення в ґрунтованих працях М. Барни, В. Гомонная, Т. Завгородньої, В. Кеменя, Л. Кобилянської, С. Коляденко, В. Павленко, О. Пенішкевич, І. Петрюк, В.Росула, Б. Ступарика, П. Ходанича та ін. Це позбавляє необхідності докладного розгляду їх функціонування та актуалізує потребу глибше з’ясувати питання професійної підготовки вчительських кадрів до викладання спеціальних предметів у школі та проведення широкої господарсько-просвітницької праці. Представлені в таблиці 2.1 дані про розвиток учительських семінарій у Галичині на початку ХХ ст. відображають зміни в статусі (державні, приватні), характері (жіночі, чоловічі) та національному складі учнів цього типу закладів, що не могло не позначитися на змісті викладання загальноосвітніх і спеціальних дисциплін та інших аспектах підготовки майбутніх педагогів. Ухвалені в Польщі 1924 р. законодавчі акти про мову викладання поставили під загрозу існування українських закладів з підготовки вчителів для народних шкіл. А остаточного удару їм завдала шкільна реформа 1932 р., згідно з якою замість учительських семінарій (фактично зникли 1937 р.) запроваджувалися педагогічні ліцеї, яких на території львівського шкільного округу функціонувало 10 [533, с. 168-181].



Таблиця 2.1

Кількісні показники розвитку учительських семінарій у Галичині в 1906-1907 та 1935-1936 навчальних роках

Навчальний

рік


Державні / приватні

Дівочі / ч чоловічі

Українські


Кількість учнів/ за а/українців

1 1906-1907

5/12

9/5

4

4673 / 1021

1 1935-1936

15/6

-

16



Джерела: [44; 533, с. 168-181].

Розвиток учительських семінарій у Закарпатті та Буковині був слабшим та мав свої особливості. Відкрита 1794 р. Ужгородська учительська семінарія, що вважається одним з найдавніших середніх педагогічних закладів не лише на українських землях, а й у Східній Європі загалом, дала перший досвід з вивчення «науки ручної праці», сільськогосподарських робіт, садівництва й організації практичних занять на власній земельній ділянці. До піднесення статусу цих дисциплін за міжвоєнного періоду ХХ ст. спричинився А.Ерделі, що викладав у гімназії ручну працю, малювання, музику, а згодом виступив фундатором художньої освіти у краї.

Важливу роль у формуванні вчительських кадрів на Закарпатті відіграли діючі на 1938 р. п’ять учительських семінарій (Ужгороді, Мукачевому, Береговому, Хусті, ін.) [221, с. 151; 321], а на Буковині – Чернівецька вчительська семінарія (мала чоловіче і жіноче відділення, підготовчі курси) та відкрита товариством «Українська школа» приватна жіноча семінарія [1048, с. 198-199].

Попри регіональну специфіку, зміст підготовки вчителів до керівництва процесом виховання господарської культури особистості мав багато спільного в Галичині, Буковині й Закарпатті, особливо за часів панування Австро-Угорщини. Важливі підстави для цього дав шкільний закон 1869 р., що, зокрема, зобов’язував створювати при вчительських семінаріях земельні ділянки для «проведення вправ з господарських робіт» [851]. Хоча ця вимога згодом повсякчас порушувалася, а зі шкільних актів Польщі вона фактично зникла, упродовж десятиріч такі пришкільні ділянки продовжували діяли при багатьох навчальних закладах та «виконували свої функції».

Ухвалений у липні 1870 р. Міністерством віросповідань та освіти Австро-Угорщини навчальний план рекомендував поряд з релігією, наукою виховання і викладання, математикою, натуральною історією, географією організувати вивчення «науки сільського господарства». Метою викладання цього предмета було ознайомлення з «важливими методами відгодівлі і розведення сільськогосподарських тварин, з основними питаннями рибальства, вирощування шовкопрядів, бджільництва, землеробства, садівництва». Документ передбачав ведення учнями практичної роботи на присадибних ділянках й у садах [1048, с. 186-188].

Згідно з положеннями сеймового закону 1907 р., КШР видала нові правила підготовки вчителів і встановила два типи семінарій: мовно-рисункові та природничо-господарські. Вони відповідали двом типам народних шкіл та спричинили відповідні зміни до навчальних планів: у семінаріях, що готували вчителів для міських шкіл, переважали мова і рисунок, а в тих, котрі готували кадри для сільських шкіл, акценти змістилися на природничі науки та предмети, пов’язані з господарством. На цій основі 1909 р. відбулася відповідна реорганізація чоловічих семінарій, а жіночі такому поділу не підлягали [1711]. На основі ухваленого того ж року нового Статуту учительських семінарій при чоловічих закладах передбачалося влаштування рільничих учительських курсів задля підвищення фахового рівня працюючих педагогів [1711].

Зіставлення структури і змісту навчальних планів учительських семінарій, що діяли на західноукраїнських землях за довоєнного періоду ХХ ст., увиразнює спільне й особливе в підготовці майбутніх педагогів до виховання господарської культури дітей та юнацтва, а також місце і значення відповідних дисциплін у навчально-виховному процесі (додаток К.1). У педагогічних закладах як Галичини, так і Буковини поряд з релігією та дисциплінами педагогічного, мовного, математичного, природничого, історичного, мистецтвознавчого, фізкультурного циклів існували окремі предмети, що сприяли формуванню господарської культури. У жіночих семінаріях це були «ручні роботи» (зазвичай шиття і вишивання), котрі викладалися впродовж чотирьох років і мали такий же статус, як і загальноосвітні та фахові предмети; «науку домашнього господарства» вивчали здебільшого на старших курсах. У чоловічих семінаріях «науку сільського господарства» (садівництво, огородництво тощо) викладали лише протягом півріччя на третьому і четвертому курсах, ураховуючи при цьому особливості «земельних (агрокультурних. – Г Б.) відносин» у краї [1347, с. 58]. Аналіз віднайдених з-поміж архівних матеріалів «екзаменаційних листків» дозволяє стверджувати, що із цих дисциплін складали окремі іспити, причому вони носили диференційований характер. До прикладу, у Станіславській чоловічій учительській семінарії випускники, поряд із загальноосвітніми предметами, складали «науку господарства», важливо зауважити, що за рільництво, садівництво, бджільництво, садівництво виставлялися оцінки як за окремі предмети [1347, с. 68]. Таким чином, підготовку майбутніх учителів до здійснення господарського виховання дітей забезпечували шляхом вивчення низки навчальних дисциплін: ручних робіт, науки домашнього господарства, сільського господарства тощо, до опанування якими ставилися високі вимоги.

Гостра нестача вчительських кадрів та брак грошей на відкриття нових семінарій спричинив появу такого явища, як «учителька ручних робіт» (саме слово «учителька» в Галичині початку ХХ ст. часто мало зневажливий відтінок: так називали молодих педагогів, яких готували за «скороченою програмою»). Такий статус одержували дівчата, які після закінчення семи, восьми чи дев’яти класів виділової школи складали іспит «вчительської матури», до якого входили наука релігії, читання, писання, рахунки та «домашнє примітивне шиття» [1347, с. 99-100]. Утім, така практика не набула в регіоні поширення.

Аналіз доступних матеріалів дозволяє стверджувати, що зміст такої «трудової підготовки» майбутніх учителів мав утилітарну спрямованість, тобто зводився до формування окремих, часто примітивних знань, умінь, навичок з виконання певних видів сільськогосподарських робіт і домашнього господарювання. На це вказують і деякі аналітичні розвідки в педагогічній пресі, які увиразнюють той факт, що кандидатам на вчительське звання слід було давати «найповніші відомості як з теорії, так і практики» ведення сільського господарства: цю справу не можна зводити до «рівня звичайного побуту», позаяк і сам учитель має бути взірцем у веденні господарства у сільський громаді [724, с. 198].

Про розуміння освітянським загалом потреби змін у цій сфері засвідчують з’їзди вчителів у Відні (1906 р.; з-поміж 900 делегатів з різних земель Австро-Угорщини було численне українське представництво) та Львові (1907 р.). Серед злободенних питань, пов’язаних з удосконаленням підготовки педагогічних кадрів, делегати виступали за необхідність виділення семінаріям земельних ділянок для поліпшення «науки господарювання», запровадження в жіночих закладах «науки огородництва» та введення до їхнього штату окремих викладачів із цих дисциплін [635; 1433].

За міжвоєнного періоду ХХ ст. відбулися структурні зміни в розвитку навчальних закладів з підготовки вчителів для народних шкіл, що, зокрема, проявилося в запровадженні п’ятирічного терміну навчання в учительських семінаріях. Це зумовило оновлення змісту освіти у вигляді нових навчальних планів, програм, навчально-методичної літератури. Адміністрація семінарій одержала право вибору навчальних програм залежно від рівня підготовки майбутніх учителів. Офіційно вони змінювалися двічі, спричиняючи відповідні зміни в структурі загального розподілу навчальних годин. У 1921-1926 рр., порівняно із 1926-1937 рр., відсоток загальноосвітніх предметів гуманітарної групи зріс з 25,3 до 34,5 %, а двох інших груп – зменшився: природничо-математичної – з 27,5 до 24,9 %, мистецько-технічної – з 28,1 до 21,5 % [1709, s. 13]. Як засвідчує наш аналіз, такі зміни призвели до істотного (на 10-15 %) скорочення кількості годин, що призначалися на ручні роботи, адже вони належали до мистецько-технічних предметів поряд із рисунком, фізичними вправами та співами і музикою. Згідно із затвердженим 1926 р. Міністерством освіти новим навчальним планом, на ручні роботи виділялося по 2 год. щотижнево на першому, другому, третьому курсах та по 1 год. – на п’ятому курсі державних учительських семінарій. Це було менше, аніж на будь-який інший загальноосвітній навчальний предмет [1709, s. 21]. Така ж тенденція зберігалася із запровадженням 1937 р. навчальних планів для педагогічних ліцеїв, де на ручну працю відводили 2 год. щотижнево на другому курсі та 1 год. на третьому курсі [533, с. 200].

Таке послаблення питомої ваги ручної праці в загальному обсязі навчального навантаження семінаристів дещо компенсувалося завдяки посиленню інтеграції окремих предметів, зокрема поєднанню її викладання із рисунком. Чинні приписи чітко визначали, якою мовою, польською чи українською, мали викладатися більшість загальноосвітніх предметів. Однак для ручної праці, співів, малюнку таких вимог не було, тож вибір мови для них залежав від рішення вчителя та адміністрації навчального закладу [1153, с. 56].

Освітянська громадськість несхвально сприйняла факт вилучення польськими урядовцями на початку 1920-х рр. «науки домашнього господарства» з навчальних планів учительських семінарій, що було найбільш актуально й важливо для українських педагогів, які працювали на селі та мали формувати господарську культури не лише учнівського юнацтва, а й усієї сільської громади. Артикулюючи тодішні рефлексії, знаний учений-педагог І.Филипчак 1938 р. стверджував, що таке необґрунтоване рішення негативно позначилося на рівні підготовки «повоєнних вихованців» Самбірської учительської семінарії, які мали доволі абстрактні уявлення про цю ділянку навчально-виховної роботи й були змушені компенсувати цю прогалину різними «допоміжними» заходами та шляхом самоосвіти [1441]. Найвищий статус ручна праця мала в педагогіях. Згідно з навчальними планами, на цей предмет призначалося по 4 год. щотижнево на першому і другому курсах, що, до речі, було вдвічі більше, аніж на співи і фізкультуру (мистецько-технічний цикл), а також на педагогічну психологію, історію виховання, загальну педагогіку тощо [1715, s. 121]. Професійна підготовка також переважала на однорічних фахових учительських курсах, що працювали за навчальними планами учительських семінарій з українською мовою навчання, затвердженими Міністерством освіти 1926 р.

Важливою підставою для підготовки майбутніх учителів до виховання господарської культури дітей та юнацтва стало розширення та вдосконалення матеріально-технічної бази в семінаріях. Поряд зі реманентом для згадуваних дитячих пришкільних городів, що продовжували функціонувати при багатьох навчальних закладах, ідеться передусім про обладнання майстерень для ручних робіт. Доступні матеріали дозволяють стверджувати, що в більшості семінарій, особливо тих, що існували тривалий час, був необхідний набір інструментів для проведення всього комплексу робіт, передбачених програмою. До прикладу, у Тернопільській приватній учительській семінарії лише впродовж 1929 –1930 рр. його асортимент зріс із 38 до 57 позицій, з-поміж них були різні види ножиців, ножів, посуду, машинок для шиття тощо [1716, s. 16-20]. У кожному окремому випадку набір приладів залежав від спеціалізації підготовки майбутніх педагогів до викладання ручних робіт.

Закінчення навчальних закладів з підготовки педагогічних кадрів давало право на викладання в народних школах лише як кандидатів на вчительське звання. Це зумовило формування та постійне вдосконалення системи підвищення їхньої кваліфікації. Особливого значення в цьому процесі набувало піднесення рівня підготовки з викладання саме науки господарства, позаяк дедалі відчутнішим ставав розрив між здобутими під час навчання знаннями, уміннями і навичками та потребою підвищення рівня господарської культури як учнівського юнацтва, так і широких верств дорослого населення. З утвердженням польської влади в Західній Україні ця проблеми набула найбільшої актуальності саме для українських учителів, адже із часів Австро-Угорщини з-поміж них був значний відсоток (усього близько 23 тис. осіб) некваліфікованих (мали освіту нижчу від шести класів загальноосвітньої школи) та тимчасово кваліфікованих освітян [1694, s. 126]. Згідно із сеймовою постановою 1919 р., перша категорія педагогів зобов’язувалася скласти кваліфікаційний іспит до вересня 1928 р., в іншому разі їм загрожувало звільнення [1694, s. 126]. Відтак і надалі це питання залишалося злободенним, адже, відповідно до березневого 1928 р. президентського указу, викладати ручну працю і домашнє господарство, як також і релігію, співи, іноземну мову, фізкультуру, могли лише вчителі, що мали відповідну кваліфікацію із зазначених предметів. Додаткову кваліфікацію мали здобути вчителі, які не мали таких спеціальних кваліфікацій та викладали в народних школах усі предмети.

Визначальним складником формування кадрового потенціалу з піднесення господарської культури не лише з-поміж дітей та юнацтва, а й дорослого населення стала професійна підготовка вчителів до ведення фахової діяльності в цій ділянці. Важливі уявлення про її зміст, характер, значення випливають із творчої спадщини знаних педагогів першої третини ХХ ст. Так, С.Русова, стверджуючи, що важливою передумовою створення нової школи є добре підготовлений учитель, відзначала, що одним з пріоритетних напрямів розв’язання цієї проблеми є запровадження у семінаріях вивчення ремесла, оскільки воно «мусить стояти на педагогічних принципах» [1217, с. 26].

Виходячи з того, що більшість українських освітян спрямовувалися на працю в села, галицький педагог М. Росткович у контексті заходів з реформування освіти в Польщі закликав запровадити в учительських семінаріях «спеціальну науку» сільського господарства і кооперації. За його думкою, докладне вивчення «управи ріллі, плекання садів, бджільництва» повинно зблизити їх з потребами села і селян. Він виступав за посилення «господарської спрямованості» у викладанні загальноосвітніх предметів, до прикладу, навчаючи біології, активно знайомити з правилами догляду за свійськими тваринами, з «гігієною людини і хати» тощо [1212, с.15]. Закликаючи до поглибленого вивчення основ кооперації в учительських семінаріях, Д. Коренець уважав, що це забезпечить формування нового господарського (економічного) мислення, яке відповідає сучасним суспільним викликам та потребам формування окремішнього самодостатнього національного організму [755].

Розгорнуту програму підготовки українського вчительства до ведення господарсько-освітньої та просвітницької праці окреслив Перший український педагогічний конгрес 1935 р. у Львові. В ухваленій із цього приводу на основі доповідей С. Балея, Р. Білинського, Є. Храпливого резолюції відзначалося, що «в цілості повного національного виховання в усіх ступенях, категоріях і щаблях шкільних і виховних установ господарське настановлення є одним із основних програмових елементів, а освіту вчительство повинно заокруглювати також знання економічних та господарських наук». Стверджувалося, що оскільки «українське вчительство пильно зацікавилося нашим господарським життям, співдіяло в його розбудові через виховання… суспільно й фахово висококваліфікованих працівників», слід удосконалювати його спеціальну підготовку в цій царині, зокрема через видання навчальної літератури, яка б відображала загальне економічне становище «української людності» та вказувала на потреби і можливості української спільноти у розбудові своєї економічної діяльності [1061].

У наукових розробках, що окреслювали «образ, прикмети, вимоги» до українського вчителя, вказувалися риси, які мали визначати його ставлення і готовність до формування господарської культури особистості. Так, здійснюючи класифікацію типів учителів, психолог І. Кухта, поряд з «теоретичним», «суспільним», «деспотичним», «релігійним», також визначив «шкідливий», «практично-економічний, утилітарний» типи педагога, який виховує «до практичного життя» або егоїста, або «матеріаліста», котрий ставить за ціль життя лише те, щоб «добитися маєтку» [808].

Основною формою підвищення кваліфікації та професійного вдосконалення вчителів на західноукраїнських землях були курси різного типу і фахового спрямування. Особливість улаштування курсів з підвищення рівня господарської культури та освіти зумовлювалася тим, що до цієї справи активно залучалися різного роду економічні установи та громадські організації. Перший продуктивний досвід їхньої організації отримали ще на початку 1870-х рр., коли зусиллями «Просвіти» для вчителів народних шкіл провели низку «мандрівних» рільничих курсів у Кракові, Тарнові, Городку, Станіславові. На них зазвичай вивчали городництво, садівництво, «сушіння овочів», шовківництво, бджільництво, догляд за свійськими тваринами, ветеринарію та ін. Теоретичні виклади поєднувалися із практичними заняттями, екскурсіями тощо [1347, с. 69]. Відтак, зокрема й за міжвоєнного періоду ХХ ст., таке «доучування» учителів переважно відбувалося в літній період на т. зв. вакаційних (канікулярних) курсах. При цьому варто розрізняти статус таких заходів. Курси з різних загальноосвітніх предметів проводили за міністерськими програмами за керівництва місцевих органів шкільної влади, після їх закінчення та складання іспитів слухачам видавали офіційні посвідчення про підвищення вчительської кваліфікації. При цьому економічні та громадські інституції також улаштовували курси для вчителів, які не мали такого офіційного статусу, але давали реальні знання і навички для роботи з піднесення господарської культури як у сільській громаді, так і в школі.

Матеріали часопису «Учитель» та архівні джерела фіксують проведення наприкінці ХІХ – на початку ХХ ст. численних вакаційних курсів з науки господарства. Їхні організатори використовували різні форми і засоби навчання та залучали до їх проведення кваліфікованих досвідчених викладачів. Починаючи з 1891 р., такі курси майже щороку відбувалися у Сокалі (на базі виділової школи) та Кракові за участі від 87 до 60 слухачів із різних частин Галичини, до їх проведення запрошували українських та польських фахівців, котрі пройшли професійну підготовку закордоном. Перед їх початком улаштували виставку дитячих ручних робіт, що «задавала орієнтири» для подальшої роботи з учнями. Вивчаючи досвід таких заходів, знаний педагог Т.Біленький писав, що знання, вміння і навички з «науки зручності» майбутні вчителі повинні здобувати передусім у семінаріях, а літні курси не можуть замінити їх у повному обсязі, тож вони повинні сприяти вдосконаленню вже набутої кваліфікації [120; 730]. Такі думки були суголосні з виступом О. Барвінського в палаті послів, що саме по собі засвідчує значущість цієї справи. Авторитетний педагог і громадський діяч доводив, що, спрямувавши зусилля на організацію в краї сільськогосподарських курсів, влада приділяє недостатню увагу їхньому влаштуванню для учителів виділових шкіл під час канікул. А позаяк сільськогосподарські курси не можуть розв’язати проблеми підготовки кваліфікованих кадрів для ведення науки господарства, то варто відкривати нові семінарії [65, с. 146].

Одним зі шляхів розв’язання цієї проблеми стала організація агрономічних курсів. Уже на початку ХХ ст. за сприяння Крайового товариства бджільництва та огородництва у два етапи (по 8-10 днів навесні та влітку) улаштовували бджільничо-огородні курси на базі ботанічного музею Львівського університету за участі провідних науковців та фахівців-практиків з лісового господарства. Для їх 20-25 учасників, переважно із числа педагогів, окрім лекційних і практичних занять, організовували екскурсії до рільничої академії та «зразкових» підприємств. Вони слугували взірцем для улаштування подібних заходів у провінції [708].

За міжвоєнного періоду ХХ ст. у Польщі сформувалася складна система вакаційно (канікулярно)-курсової підготовки та підвищення кваліфікації педагогічних кадрів. Її перший рівень передбачав проведення різних типів курсів для підготовки до вчительського іспиту некваліфікованих або тимчасово кваліфікованих учителів. Вони носили двоступеневий характер, тож на першому етапі кандидатів упродовж місяця готували до самостійної підготовки з різних груп предметів, зокрема й мистецько-технічного циклу (ручна праця з малюванням, співи і фізкультура). Відтак після року самостійної підготовки вони складали іспит на право викладання певної групи дисциплін.

Для підготовки кадрів для забезпечення формування господарської культури дітей та юнацтва важливе значення мали спеціальні предметні курси з методики навчання ручної праці. З-поміж сільських учителів великою популярністю користувалися господарсько-економічні курси, де вивчали городництво, бджільництво, жіночі роботи, кооперативну справу тощо. Їх улаштовували за підтримки кооперативних установ, «Сільського господаря», «Просвіти», інших економічних та громадських інституцій, організатори ставили за мету не лише підвищити фахово-методичний рівень українських освітян для роботи в школі, а й залучити їх до господарсько-просвітницької праці з-поміж селянства.

Аналіз міністерських розпоряджень, зокрема у «Віснику урядовому релігійних визнань та публічної освіти Речі Посполитої», які оголошували проведення вакаційних учительських курсів на кожен наступний рік, дозволяє відстежити динаміку, місце, час та інші характеристики влаштування таких заходів. Згідно з розробленим проектом перепідготовки учителів народних шкіл у канікулярний період, перші курси з методики викладання ручних робіт мали відбутися 1920 р. у Влацлавську [1153, с. 89]. Відтак їхня географія поширюється на західноукраїнські землі. Компенсуючи брак знань з основ науки сільського господарства (зокрема через вилучення цього предмета з учительських семінарій), за 1920-х років практикували т. зв. інструкційні курси (Скалат, Броди, Самбір та ін.), де викладали такі предмети, як рільництво, ветеринарію, годівлю тварин, бджільництво тощо. У них брали участь по 45-60 учителів, які викладали предмети не лише мистецько-технічного, а й природничо-математичного циклів [1153, с.90-92]. Це було ефективним засобом здобуття агрономічних знань учителями, підвищення рівня їхньої господарської культури та умовою здійснювати господарське виховання в школі. З 1929 р. спільними зусиллями міністерств освіти та рільництва для вчителів народних шкіл Галичини й Волині стали влаштовувати сільськогосподарські курси з метою поглиблення знань про нові виробничі технології, зокрема з обробки ґрунтів, вирощування свійських тварин, розвитку різних видів промислу тощо. Вони зазвичай тривали один місяць, були платними (по 35-40 зл. зі слухача) та відзначалися високим фахово-методичним рівнем завдяки проведенню занять на базі рільничих шкіл та залученню до викладання досвідчених сільських господарів [337; 343; 349; 797; 798; 801; 807; 1153, с.91; та ін.].

Проблема підготовки вчителя до здійснення господарського виховання учнів у школі була предметом постійного обговорення українських освітян. Аналізуючи в такому контексті на шпальтах часопису «Учитель» проблему підвищення професійної кваліфікації і майстерності учителів, авторитетні педагоги Т.Біленький та Ю.Павлюк констатували загалом невисокий, а в багатьох випадках доволі низький рівень підготовки вчителів, які здійснювали господарське виховання учнів у загальноосвітніх школах Галичини й Буковини. Причину такого становища вони вбачали насамперед у недостатньому навчально-методичному забезпеченні та невмінні вчителів системно й наполегливо займатися самоосвітою [119, с. 180; 1029, с. 51]. Аналогічні висновки випливали і з результатів проведеного 1927 р. Головною управою «Рідної школи» анкетування, результати якого засвідчували прогалини в підготовці вчителів до організації навчально-виховного процесу в школі, зокрема й щодо формування господарської культури особистості під час викладання різних загальноосвітніх предметів [786, с. 7].

У зв’язку із запровадженням науки кооперації в навчальних закладах УПТ «Рідної школи» (підрозд. 2.2) набули поширення приватні курси відповідного спрямування, які охопили фактично всіх освітян західноукраїнського регіону. Так, улітку 1930 р. під егідою товариства у Львові відбулися курси повітових інструкторів за участі 62 учителів із 53 шкільних повітів. Відтак їхні учасники проводили «кооперативні конференції» у школах регіону, який вони представляли, а також зорганізували районні курси для 2,4 тис. місцевих учителів. Паралельно УПТ «Рідна школа» налагодила проведення заочних кооперативних курсів. Того ж року їх закінчило 57 осіб із числа вчителів народних шкіл, гімназій, семінарій, фахово-доповнюючих шкіл, які таким чином здобули право на викладання курсу кооперації в рідношкільних навчальних закладах [847].

За підтримки РСУК у 1932-1933 рр. проводили т. зв. кореспондентські (заочні. – Г. Б.) кооперативні курси, на які з кожного навчального закладу направляли по 2-3 учителі. За індивідуальним графіком вони самостійно опановували підготовлені провідними українськими економістами й педагогами навчально-інформативні матеріали й посібники. З-поміж них згадаємо широковідомі кооперативні букварі й посібник з ведення кредитних спілок К. Коберського [714; 716; 718] та популярні підручники з історії кооперації А. Божиковського [139], з основ кооперації В. Тотоміянца [1381], із сільської кооперації А. Гаврилка [268] та ін. Окремо відзначаємо унікальний у своєму роді «практичний порадник для учительства» «Дитяча кооператива» І. Войчака, що деталізував процес їхнього створення і функціонування у шкільних закладах та став «настільною книгою» педагогів і учнів [296, с.62-63].

Учасники курсів також вивчали «спис додаткової літератури», що складався з творів відомих українських і зарубіжних економістів, педагогів, громадських діячів, зокрема І. Франка, Д. Расселя, Ю. Павликовського, Г. Нянчура та ін. [296, с.62-64]. Опрацьовані таким чином матеріали педагоги згодом активно використовували в організації навчально-виховної роботи з учнями.

Окрім списку літератури і стислих рекомендацій щодо його опрацювання, основу методичного забезпечення заочних курсів становив перелік питань, які учасники самостійно готували й у визначений час надсилали відповіді їхнім організаторам. Учителі, які не склали іспиту «кореспондентським» способом, могли зробити це в усній формі. Після цього їм видавали посвідчення, котрі надавали право викладати «науку кооперації» [1529]. Вірогідно, що така форма підготовки не була досконалою, тому рідношкільне вчительство зобов’язувалося до подальшої системної самопідготовки з підвищення рівня кваліфікації для розв’язання складних завдань, що передбачала економічна освіта, та вдосконалення шляхів оптимізації процесу виховання господарської культури учнів. Це усвідомлювало керівництво «Рідної школи», яке також наголошувало, що «тактовний учитель» зуміє «методично правильно навчати дітей кооперації» лише за умови тісної співпраці із сім’єю та місцевими господарськими інституціями [1531, арк. 24-25]. Таким чином, важливе підґрунтя для «ведення науки кооперації» в навчально-виховних закладах УПТ «Рідна школа» давала спеціальна підготовка вчительства, без якої педагоги не мали права вести цей предмет. За погодженням з ЛШК приватні курси для вчителів улаштовували й інші українські громадські організації. Порівняно із такими заходами, що відбувалися під патронатом шкільної влади, вони носили більш гнучкий характер у тому розумінні, що оперативно реагували на виклики та проблеми, які поставали перед освітянами. Це явище увиразнюють щорічні курси, які товариство Взаємна поміч українського учительства проводило у Львові та різних повітових містах. Їхні програми оновлювалися відповідно до чергових змін в освітній політиці та виявлення прогалин у фаховій підготовці вчителів. У такому ключі цілком правомірним стало запровадження з 1929 р. до програм курсів 20 год. для вдосконалення знань і навичок з методики викладання ручних робіт і рисунків.

Офіційна статистика не вирізняє слухачів курсів за національною ознакою. Однак можемо припустити, що протягом 1919-1927 рр. абсолютна більшість українських учителів народних шкіл пройшла ту чи іншу форму курсової підготовки. За даними авторитетного дослідника Т. Завгородньої, за цього часу 72000 педагогів Польщі взяло участь у 1629 державних чи приватних курсах [533, с.256].

На Закарпатті така діяльність проводилася на тлі розгортання дискусії про концептуальні засади української національної школи, яка, за думкою місцевих діячів [250], мала бути загальнодоступною, демократичною, рідномовною, спиратися на новітні здобутки педагогіки і психології, забезпечуючи таким чином усебічний розвиток дитини [1373]. Ці засади реалізовувалися на т. зв. вакаційних наукових курсах, що організовувалися для вчителів народних і державних шкіл. Про їхній зміст і спрямованість свідчать такі перші заходи, улаштовані в травні 1920 р. у вчительських семінаріях Ужгорода і Мукачевого. Вони здійснювали підготовку педагогічних кадрів у напрямі економічної й агрономічної освіти через викладання таких дисциплін, як управа землі і господарських рослин, годівля домашньої худоби, ветеринарія, господарський промисел і ремесло, господарський устрій, господарські рахунки, законодавство, машини і знаряддя тощо. Закінчення курсів давало право викладати «науку господарства» в народних школах [944].

Подібну структурно-організаційну основу мали курси для вчителів середніх шкіл та закладів з підготовки вчителів у регіоні, проте зміст навчання на них був значно вищим, що проявлялося в наданні поглиблених знань з теорії і методики навчання і виховання. Зокрема, не лише на курсах з ручних робіт і рисунків, а й з інших профільних предметів значну увагу приділяли формуванню знань про Карпатський регіон, його флору, фауну, лісове господарство, екологічні проблеми тощо [533, с. 265]. У Львові працювали єдині в Західній Україні державні Вищі учительські курси, де впродовж двох років слухачі навчалися у групах з різнопрофільних предметів, зокрема й ручних робіт. Окрім вакаційних, періодично влаштовували т. зв. методичні курси з різних предметів, що зазвичай тривали 3-5 днів. Поряд з теоретичними лекціями, головну увагу акцентували на вдосконаленні практичних навичок, тому основними формами навчання були екскурсії та практичні заняття, які часто проводили в майстернях, на виробництві, де учителів знайомили з новими технологіями, активно вивчався досвід закордоння. Усе це сприяло підвищенню загальної господарської культури освітян.

Аналогічну спрямованість мали районні конференції, що зазвичай відбувалися 4-5 разів на рік, участь учителів у них була обов’язковою. Міські учительські конференції проводилися за принципами територіальним та за предметом викладання. Системного характеру таким формам роботи надавали педагогічні гуртки, що здебільшого об’єднували вчителів-предметників окремих повітів. Періодично, у міру потреби (зміни в навчальних планах, поява нової методичної літератури тощо) з ними проводили педагогічні наради. Такі заходи за дорученням органів освіти організовували та скеровували шкільні інспектори, які призначалися із числа авторитетних учителів. На них заслуховували реферати (лекції) з актуальних проблем організації навчально-виховного процесу, викладання окремих предметів, відбувався обмін досвідом, обговорювалися нові навчальні видання. Часто вони проходили на базі навчальних закладів, що мали «зразкове» обладнання та значні традиції викладання певних дисциплін. Одним з них, до прикладу, була Сокальська виділова школа, що мала успішний досвід з організації господарського виховання учнів та належне матеріально-технічне забезпечення. На її базі окружний інспектор Й. Шпітс проводив профільні педагогічні наради та засідання педагогічного гуртка з учителями, які викладали «науку сільського господарства» та ручні роботи [1153, с. 113]. Такі форми роботи загалом сприяли підвищенню загального рівня педагогічної майстерності та методики викладання цієї дисципліни.

Ще на початку ХХ ст. українська педагогічна преса виступала за необхідність підвищувати рівень знань, умінь та навичок з «науки сільського господарства» не лише вчителів, які викладали цей предмет у школах, але й усіх освітян, котрі працювали в сільських школах. Мешкаючи на селі та займаючись городництвом, садівництвом, бджільництвом, вони мали подавати приклад ведення господарства та мати власне приладдя для виготовлення знарядь праці й предметів побуту [1667].

За доби Другої світової війни на окупованих західноукраїнських землях не вдалося налагодити системної підготовки учителів до виховання господарської культури дітей та юнацтва у школі. Певні практичні кроки в цьому напрямі здійснювалися лише на території ГГ, де, зважаючи на брак 2 тис. учителів для українського шкільництва, у 1940-1941 рр. відкрили дворічну вчительську семінарію в Криниці та діяли шестимісячні курси для некваліфікованих учителів-помічників і двотижневі курси для кваліфікованих учителів у Криниці, Сяноці, Ярославі, Грубешеві, Холмі, Білій Підляській, Риманові (додаток К.2). Їхні навчальні програми і плани не були усталені, перебували у стадії формування. Однак з огляду на політику нацистського режиму акценти в них змістилися на підготовку українських учителів до формування в учнівського юнацтва умінь, навичок насамперед з основ ведення сільського і певною мірою домашнього господарства, а також з оволодіння деякими робітничими професіями. За рахунок скорочення годин на вивчення загальноосвітніх предметів посилювалася увага до опанування вчителями азами продуктивного розвитку сільськогосподарського рослинництва, тваринництва й окремими видами промислів [934; 987; 1639]. Великі потенційні можливості відкривали сільськогосподарські курси, створені 1943 р. у Коршеві, де відбувалася підготовка сільськогосподарських «дорадників», які повинні були допомагати агрономам та учителям у школах [148, с.108].

Гострий брак фахівців, готових працювати над піднесенням господарської культури юнацтва та дорослих, та необхідність розширювати діяльність у цій ділянці детермінували потребу підготовки кваліфікованих кадрів на громадських засадах через апробовану систему курсів за спеціальними програмами. Така діяльність мала вузькопрофільний характер, тобто фахівців готували для роботи в певних самодіяльних організаціях – «Сільському господарі», «Просвіті», Союзі українок, кооперативних установах, тож і налагоджували її переважно власними силами, зазвичай на базі господарських шкіл чи передових підприємств.

З 1927 р. «Сільський господар» щороку влаштовував двомісячні курси з підготовки помічників повітових агрономів та асистентів-контролерів молочності, які спершу відбувалися на базі Коршівської, а згодом Милованської шкіл [603, с. 29]. Для викладання на них запрошували викладачів з Української господарської академії в Подєбрадах. Постійно вдосконалювалися їхні програми, тож на середину 1930-х років контролерів молочності готували за 87-годинним навчальним планом, де головне місце посідали зоотехніка (47 год.), рослинництво (15), а також кормовиробництво і «організація лукпасовищного господарства», ветеринарія, «контроля молочности», реєстрація породистої худоби тощо [1540; 1543-1545; 1547-1548; 1550; 1552; 1553-1554; 1560]. У зв’язку із поширенням шовківництва Західною Україною освітні діячі влаштовували відповідні курси інструкторів, де велику увагу відводили практичній підготовці фахівців (додаток К.3).

З 1933 р. «Сільський господар» став проводити інструкторські курси в Янчині на базі зразкового господарства відомого агронома, члена Львівської хліборобської палати у Львові М. Луцького (додаток К.4). Завдяки його зусиллям на їхнє проведення, окрім дотацій українських установ, почали виділяти державні субсидії в розмірі 3 тис. зл. Навчальна програма курсів була розрахована на один рік, тому їхнє проведення потребувало спеціального дозволу міністерства освіти. Щоб уникнути протекторату польських органів освіти, їх розділили на шість частин за сезонним принципом, так що формально проводили двомісячні курси: «садівничо-городничі; пасічно-шовківничі; управа сільсько-господарських рослин; годівельно-ветеринарні; сільськогосподарської кооперації; організаційно-інструкторські». Попри такий розподіл навчальних курсів головні предмети (рільництво, годівля тварин, садівництво, ветеринарія) вивчалися впродовж року [305]. За обсягом відведених годин практична частина навчання на інструкторських курсах у Янчині переважала над теоретичною. До викладання залучали найкращих українських фахівців з різних галузей знань: Р. Яціва (рільництво), А. Моспанюка (тваринництво), В.Струка (садівництво, городництво), Б.Гнатевича (пасічництво, садівництво, рибальство) та ін. Окрім 27 учасників курсів із різних повітів Галичини, Лемківщини, Волині, Полісся (більшість мали середню освіту), 1933 р. у них брали участь і «вільні слухачі», які опановували окремі галузі сільського господарства. Курси будувалися на засадах «самовистачальності»: індивідуальна оплата за навчання і харчування становила 50 зл.; для деяких осіб практикували 50 % знижки або їхнє утримання оплачували місцеві громадські чи кооперативні організації. Наступного 1934 р. такі курси за подібною програмою проводили для помічників повітових агрономів та працівників сільськогосподарської кооперації [305].

Зважаючи на стрімке розширення пасічництва, що потребувало кваліфікованого кадрового забезпечення, 1934 р. на базі «показової пасіки» у Ялівцях, біля Львова, був проведений перший інструкторський курс для 28 осіб. Прикметною рисою першого шестимісячного курсу з підготовки «інструкторів для роботи на терені садівництва і городництва» (1937 р.) стало те, що його 16 учасників активно поєднували навчання із просвітньо-практичною працею: проводили перегляд і реєстрацію садів у різних повітах, обстежували їхній стан і давали господарям поради щодо закладання садів, пересаджування і щеплення дерев [145, с. 136-137]. А наступного 1938 р. провели комбінований інструкторський курс для пасічників (20 осіб) і садоводів (15 учасників), де теоретичні й практичні заняття чергувалися. Характерна особливість організації таких курсів – активне проведення екскурсій на «поступові» підприємства [145, с. 136-137]. Тоді ж «Сільський господар» спільно з Маслосоюзом і РСУК улаштовував дво- і тримісячні курси інструкторів, що готували діловодів і референтів для сільських кооперативів і районних молочарень [580-582]. Економічні діячі організовували курси для підготовки фахівців зі збуту сільськогосподарських тварин (додаток К.5).

У середині 1930-х рр. дедалі відчутнішою ставала потреба в підготовці й перепідготовці інструкторок для ведення секцій господинь при товаристві «Сільський господар». Пояснюється це тим, що тодішні кадрові працівники влаштовували лише курси домашнього господарства. До прикладу, тільки 1935 р. відбулося 360 курсів для господинь, що тривали від двох тижнів до трьох місяців та мали понад 4,6 тис. учасниць; для 600 осіб організували 42 одно- й двотижневі курси з консервування, прання, випікання тощо [581, с. 41]. Така значна робота проводилася зусиллями лише 21 інструкторки; ця масштабна діяльність актуалізувала потребу готувати широкий загал жіноцтва не лише для хатньої роботи, але й для підвищення рівня знань та умінь у виробничому сільськогосподарському секторі.

Тому для перепідготовки працюючих і підготовки нових фахових інструкторок 1936 р. «Сільський господар» провів два шестимісячні інструкторські курси у Львові (додаток К.6). На них навчалися 62 особи з Галичини й Волині, які мали середню освіту – переважно випускниці учительських семінарій. Половина з них отримувала стипендії від філій товариства чи повітових союзів кооперативів. На курсах викладали провідні фахівці в галузі сільськогосподарської освіти: М. Боровський, Р. Голод, І. Домбчевська, М. Зелена, О.Кисілевська, Х. Кононенко, К. Коберський, С. Кузик, І. Лапчук, Ю. Мудрак, І. Павликовська, С.Парфанович, С. Романкевич, М. Твордило та ін. [580; 582]. Широка навчальна програма була пристосована до вимог побуту і ведення домашнього господарства на селі. Викладання базових навчальних дисциплін і предметів спеціалізації (рослинництво, молочарство, пасічництво, садівництво, городництво тощо) поєднувалося з практичними заняттями, які проводили в підгрупах: куховарство, ручні роботи; крій і шиття та ін. Щодня курсантки укладали меню, записували рецепти страв та складали калькуляцію їхнього приготування, що навчало ощадності й раціонального використання коштів. Практику проходили в господарстві отців студитів і в садівничій школі у Замарстинові. Використовували навчальні екскурсії до зразкових приватних господарств і «садівничо-городніх» закладів, як, до прикладу, до Янчина (додаток К.6) [1145].

Спогади однієї з курсанток С. Радиш засвідчують використання інтерактивних стимулюючих методів і прийомів навчання, які забезпечували формування адаптивних навичок майбутніх інструкторок [1145]. Заняття і самостійну роботу проводили за щільним графіком, окрім того, дівчат залучали до підготовки культурно-освітніх заходів: вечорів народної ноші, народних танців, сучасної моди тощо [1145]. Такого роду курси забезпечували високий рівень підготовки майбутніх інструкторок секцій господинь, які у своїх місцевих осередках налагоджували справу поширення сільськогосподарських знань з-поміж українського жіноцтва.

Формування системи підвищення кваліфікації інструкторок секцій сільських господинь «Сільського господаря» знайшло прояв і в скликанні їхніх щорічних з’їздів, які поєднувалися зі з’їздами повітових агрономів. Для них періодично проводили дво-триденні спеціалізовані курси з переробки садовини й городини, птахівництва, консервації продуктів тощо [634]. Такі форми освіти забезпечували належну практичну фахову підготовку інструкторок.

Специфічною спрямованістю відзначалися влаштовані РСУК у середині 1930-х років курси для кооперативних референтів за участі членів «Просвіти» і «Сільського господаря». Їхня двотижнева навчальна програма (78 год.) мала забезпечити ведення гуртків «заочного навчання», які їхні випускники повинні були організовувати в місцевих осередках. На них викладали такі доволі специфічні дисципліни, як методика кооперативно-виховної справи на селі (8 год), методика громадських виступів (12), організація кооперативних бібліотек (2), спів кооперативних пісень (12), правові засади проведення зборів (2), діловодство (2) тощо [580-582]. Тому можемо стверджувати, що кооперативні курси заочного навчання (референт К. Коберський, асистент Є. Вербицька), які діяли при РСУК, є прообразом дистанційної освіти, оскільки тут учасники навчалися (як індивідуально, так і «за гуртковою системою») за літературою, яку отримували поштою; відтак могли складати іспити як усно (безпосередньо в присутності викладача), так і письмово, надсилаючи виконані завдання для перевірки. У навчальному процесі педагоги робили акцент на здобуття майбутніми фахівцями практичних навичок з книговедення для різних видів кооператив, «для крамарів»; був уведений і загальний курс «кооперативного освідомлення» для членів і прихильників кооперації.

Популярними стали вакаційні курси РСУК для провідників і прихильників кооперативного руху, у яких брали участь по 50-60 осіб, їх улаштовували влітку в гірських місцевостях: (у Косові (1935 р.), Ямному (1936, 1939 рр.), Гребенові (1937 р.), Ворохті (1938 р.)). На них викладали провідні діячі кооперативного руху, очільники товариства «Сільський господар», зокрема Ю. Павликовський, О. Луцький, К. Коберський, А. Жук, І. Витанович. Організовували й десятки тимчасових курсів «на короткий термін». Тут проводили свого роду майстер-класи, де старші досвідчені кооператори передавали свої знання, уміння і навички молодій генерації фахівців. Так, 1938 р. на таких курсах пройшли підготовку 242 осіб. Очільники кооперативного руху висловлювали сподівання, щоб «через них пройшли перепідготовку всі працівники повітових і окружних союзів кооператив» [582]. Реалізації цих планів перешкодила Друга світова війна. При РСУК періодично відбувалися курси з підготовки кооперативних інструкторів, короткотермінові дво-, триденні курси та конференції, семінари з підвищення кваліфікації «книговодів окружних союзів кооператив». Усього через систему різних форм підготовки й перепідготовки при РСУК на 1938 р. отримало кваліфікацію чи підвищило її близько 4 тис. осіб. Важливу організаційно-методичну роль у цьому процесі відігравала бібліотека РСУК, яка налічувала 4 тис. книжок кооперативного й суспільно-економічного змісту та кооперативні часописи, зокрема й іноземними мовами. Вона стала базою для створення «курсових мандрівних бібліотек», що обслуговували окружні й низові кооперативи [582, с. 34]. РСУК активно спричинився до розв’язання проблеми забезпечення висококваліфікованими кадрами свої місцеві осередки, які ставали центрами поширення кооперативних знань з-поміж українства.

Отже, важливим чинником виховання господарської культури учнів та дорослого населення в Західній Україні за досліджуваного періоду була підготовка вчителів та інших фахівців до реалізації цього процесу. Головні особливості діяльності в означеному напрямі полягали в тому, що, будучи тісно пов’язаною з усією системою освіти, передусім її педагогічним складником та життєдіяльністю українського вчительства, вагому роль у її розвитку відігравали як державні, так і громадські інститути у вигляді різнопрофільних національних самодіяльних організацій; економічні установи надавали не лише організаційно-фінансову, а й безпосередню фахову підтримку для розв’язання численних проблем у цій сфері. За доби Другої світової війни на окупованих західноукраїнських землях не вдалося налагодити системної підготовки учителів до виховання господарської культури дітей та юнацтва у школі, за винятком території ГГ. Відсутність фахівців із середньою та вищою освітою, які могли б працювати над піднесенням господарської культури особистості, необхідність розширювати діяльність у цій ділянці актуалізували потребу підготовки кваліфікованих кадрів на громадських засадах, яка була реалізована через систему курсів за спеціальними програмами.



Поділіться з Вашими друзьями:
1   2   3   4   5   6   7   8   9   10   ...   42


База даних захищена авторським правом ©divovo.in.ua 2017
звернутися до адміністрації

войти | регистрация
    Головна сторінка


загрузить материал