Білавич галина василівна



Скачати 10.38 Mb.
Сторінка6/42
Дата конвертації22.12.2016
Розмір10.38 Mb.
1   2   3   4   5   6   7   8   9   ...   42

2.2 Формування господарської культури в українських приватних загальноосвітніх школах

За умов перебування у складі різних державно-політичних утворень функціонуючі на західноукраїнських землях офіційні освітні системи не могли задовольнити культурно-освітніх запитів та інтересів корінного етнічного населення (додаток Д.1). Тому значні зусилля української спільноти були зосередженні на створенні національної за змістом альтернативної системи освіти (додаток Д.1), яка діяла в рамках чинної нормативно-правової бази, однак мала приватний характер, тож користувалася деякою автономією та свободою добору методів, форм, засобів організації навчально-виховного процесу. Вона розвивалася зусиллями громадських культурно-освітніх, педагогічних, жіночих, молодіжних організацій, за підтримки національних фінансово-економічних установ та всієї громадськості, відіграла важливу роль у вихованні господарської культури особистості.

Струнка розгалужена система альтернативної освіти, що складалася із дошкілля, народних, середніх, фахових шкіл та інших навчально-вихованих закладів, була сформована в останній третині ХІХ – 30-х рр. ХХ ст. лише в Галичині (рис.3.2, уміщений у додатку Ж). Наприкінці ХІХ – на початку ХХ ст. на Буковині українські громадські товариства організували навчальні заклади, на Волині за міжвоєнного двадцятиріччя ХХ століття діяло декілька українських приватних шкіл (про це більш докладно – у нашій публікації [110]. Її основу становили приватні освітні заклади РТП-УПТ «Рідна школа», загальна чисельність яких на середину 1930-х рр. досягла 367 із майже 21 тис. дітей [1173; 1186; 1406; 1407; 1529; 1530; 1532]. А станом на 1938 р. унаслідок реформування системи освіти та колонізаційної політики у школах УПТ навчалося 10100 дітей (рис. 2.2), зокрема в 33 народних школах (у тому числі й «збірних лекціях») навчалося 6100 учнів, у 12 гімназіях та 11 гімназіях – 2500 юнаків та дівчат, у 15 фахових школах – 1500 учнів [573; 574; 622-623; 921; 1172; 1175]. Звісно, що це був малий відсоток (5%) від загальної кількості учнів, які відвідували державні навчальні заклади.



Рис. 2.2. Кількість дітей, які навчалися в українських приватних школах (1938 р.)

На Буковині, Волині, Закарпатті приватна освітня система не мала такої цілісності, довершеності, позаяк складалася з окремих установ, що діяли періодично.

Виховання господарської культури в початковій ланці освіти, репрезентованій народними школами, «збірними лекціями» («збірні лекції» як форма початкової освіти УПТ «Рідна школа» з’являлися там, де влада не дозволяла відкрити народну школу, вони не мали «права прилюдності» (офіційного статусу школи), проте працювали за програмами державних навчальних закладів) та домашнім навчанням, носило більш системний цілеспрямований характер. Так, кількість створених і патронованих УПТ «Рідна школа» (18 народних шкіл у 1914 р.) досягла максимального рівня – 35 у 1935 р., а чисельність учнів у них за цього часу сягнула 5,4 тис. осіб. Внутрішню структуру народних шкіл УПТ увиразнює рис. 3.3, уміщений у додатку Ж. Отже, бачимо тенденцію до зростання числа старших класів в українських школах: семикласних (10 шкіл), шестикласних (2), п’ятикласних (6), чотирикласних (5), проте існували ще трикласні (2), двокласні (2) та однокласні (6) навчальні заклади (додаток Д.1). За соціальним станом 50% учнів становили вихідці із селянських, 21 % – із робітничих, 10 % – із ремісничих сімей [255-256; 263; 1134; 1172; 1322; 1323; ін.], що також певною мірою зумовлювало характер і спрямованість господарського виховання.

Хоча в народних школах УПТ «Рідна школа» навчалося лише близько 1,7 – 2 % українських дітей шкільного віку (у 1937/1938 н.р. у 33 приватних початкових школах здобувало освіту 6088 дітей [1172; 1175; та ін.]; понад 10% від кількості тих українських дітей, що напередодні Другої світової війни відвідували державні народні школи (підрозділ 2.1)), досвід діяльності «Рідної школи» з національного виховання особистості, зокрема й формування господарської культури, становить окрему сторінку в історії вітчизняної педагогіки. Надбання товариства в цій царині завдячуються генерації самовідданих освітян та вчених-педагогів, які синтезували й реалізували зарубіжні та вітчизняні інновації з теорії, практики навчання та виховання. Вагомим чинником такої діяльності стала тісна співпраця з різними суспільними інституціями.

Важливе місце у виховній системі українських виділових шкіл посідало господарське виховання, яке в навчально-методичних матеріалах, уміщених у часописах «Шлях виховання й навчання», «Українське слово», «Українська школа», «Рідна школа», фігурувало як «життєво-господарське», «утилітарно-господарське» (додаток З.1). Воно тісно поєднувалося з релігійно-моральним, суспільно-громадянським, фізичним, естетичним вихованням та охоплювало головні складники господарської культури – сільськогосподарський, кооперативний, громадсько-патріотичний тощо. Виходячи із синтезованого аналізу вміщених у них матеріалів, його наріжну мету можна окреслити як виховання культу праці, господарності, ощадності, гуманної підприємливості (не передбачало «кривду конкурентів»), любові і поваги до людей праці, передусім хліборобів; залучення дітей до науково-дослідницької праці в ділянці сільського господарства; формування шанобливого ставлення до народних господарських традицій, звичаїв і промислу, рідної землі і її природних багатств, свідомого вибору професії, громадянсько-патріотичної позиції; проведення харитативної діяльності; розвиток ініціативності, творчості, виховання вольових якостей характеру тощо [964; 1035; 1082; 1083; та ін.].

Стрижневим компонентом змісту та методом і засобом утилітарно-господарського виховання рідношкільного юнацтва педагоги вважали працю, яка має «і соціальне, і психологічне значіння», позаяк дає учневі «можливість у конкретних образах, формах виявляти свій світ думок, уявлень, спостережень, фантазій», пробуджує «творчу силу» та «найкраще розвиває і змінює волю» [964]. Така позиція зумовлювалася поглядом на школу як на «зразок і складник суспільства», у якому дітям доведеться жити, тож саме праця мала стати універсальним чинником «об’єднання й організації учнів» для «спільного осягнення будь-якої практичної мети», «не лише для особистої розваги чи потреби, але й для загального добра – кляси, школи, колективу» [964].

Таким чином, на виділові школи покладалася не тільки «особлива місія» у плані протистояння асиміляції українського юнацтва (додаток З.2), а й велика відповідальність щодо його практичної підготовки до життя. У зв’язку із цим проводилася всебічна робота з організаційно-педагогічного та науково-методичного забезпечення прищеплення господарсько-економічних знань, формування відповідних умінь, навичок дітей та юнацтва в системі українського приватного шкільництва. Важливу роль у цьому сенсі відіграли друковані органи УПТ «Рідна школа» та інших освітніх товариств. Так, на сторінках «Рідної школи», «Учительського слова», «Української школи», «Шляху виховання й навчання» та інших видань друкувалися методичні знахідки українських педагогів, які, використовуючи надбання світової педагогічної думки, творчо адаптувавши їх до вітчизняного середовища, створювали цікаві «проекти» – навчальні плани, програми, підручники, використовуючи міждисциплінарний підхід, пов’язуючи вивчення навчальних дисциплін із українською дійсністю, із господарським та культурно-освітнім життям нації. Аналіз джерельної бази, зокрема матеріалів тодішніх педагогічних часописів, уможливлює висновок про те, що питання практичного характеру навчання, зв’язку теорії і практики, використання практичних методів навчання, підвищення якості освіти й подібні були в центрі уваги освітян, про що засвідчують самі назви статей. Так, Д.П. (вірогідно, Денис Петрів. – Г.Б.) у статті «Чи школа приготовляє до життя», уміщеній у додатку до «Учительського слова» під назвою «Методика і шкільна практика» за 1938 р., порушуючи проблему поверхневості знань учнів, зазначав: «Шкільне навчання вселюдної школи не заглиблює знання дітей: воно зберігає лиш безпосередні спостереження дітей – і формулює їх у словесний висказ». Педагог робить висновок про «примітивізм» навчання у всенародній школі [486] та висловлює стурбованість тими дітьми, які по закінченні вселюдної школи не продовжують навчання у середніх школах («Якже можна змагати до піднесення культури щоденного життя, рільничої культури чи іншої, якщо примітивізм у знанню учнів такий великий, що не дозволить ні кроком поступити вперед») [486, с. 65].

«Справжньою трагедією української школи» освітяни вважали брак національної за формою і змістом навчальної літератури. Ця проблема вже частково розглядалася у підрозділі 2.1, тож слід зазначити, що видані україномовні підручники використовувалися і в навчальних закладах УПТ.

Зміст виховання господарської культури особистості мали забезпечувати низка компонентів: урочна система через вивчення загальноосвітніх дисциплін (за допомогою міжпредметних зв’язків), спеціальних предметів (ручна праця, наука господарства) та позакласна, позаурочна й позашкільна робота, а також добір ефективних методів і засобів (рис. 2.3). Аналіз навчальних планів та інших нормативних документів свідчить, що зміст дисципліни «ручні роботи» не був усталений, а постійно видозмінювався. За довоєнного періоду ХХ ст. у жіночих та мішаних виділових школах вона викладалася в обсязі 2-3 год. на тиждень, а «домашнє господарство» – лише в останньому півріччі в п’яти- і шестикласних школах (по 2 год.). У 1920-х рр. на викладання в них ручних робіт виділялося по 1-2 год. на тиждень.

Порівняно з державними навчальними закладами фактично не було відмінностей в обсязі годин, що виділялися на вивчення зазначених предметів, однак в українських приватних школах використовувався широкий арсенал методів, засобів, форм господарського виховання, починаючи від шкільних городів і завершуючи навчанням кооперації, веденням шкільних крамниць, «кас ощадності» тощо (рис.2.3).



Рис. 2.3. Мета, завдання, методи, засоби та форми виховання господарської культури учнів в українському приватному шкільництві

Важливий стимул для підвищення статусу цих начальних дисциплін дали шкільні реформи Польщі. Закон про устрій шкільництва від 11 березня 1932 р. стверджував, що «конструкція» навчальних програм повинна відповідати психологічним і віковим особливостям учнів, оскільки школа має «виховувати, а не тільки навчати», перебувати у «сталім контакті з життям» і готувати «до праці в ньому», зокрема «через нове практичне охоплення матеріалу» [1165; 1167; 1168]. Виходячи з таких установок, ВПУВ та «Учительська громада» внесли до міносвіти і ЛШК «Проект практичної реалізації нових наукових програмів у загально-освітньому вкраїнському шкільництві», який передбачав наповнення «практичним змістом» навчальних планів з окремих предметів у 3-7 класах виділових шкіл [942]. Обговорюючи цей документ, українські освітяни наголошували на його інноваційному характері, котрий, зокрема, проявлявся в тому, що в його змістовому наповненні важливе місце посідала «господарська тематика», яку, виходячи з господарсько-економічних реалій, ставили в один рівень з іншими загальноосвітніми предметами [857; 864].

За шкільною реформою 1932 р., навчання ручної праці стало обов’язковим предметом у загальноосвітніх школах. Актуалізація необхідності оновлення його змісту, мети, завдань спричинила дискусії на шпальтах українських освітніх часописів. Так, учитель львівської народної школи УПТ імені Б. Грінченка, відомий педагог Д.Петрів доводив, що «ручна праця є дуже важливим засобом розвитку духовних диспозицій», бо вказує на «степінь здатності наших рук, зміцнює силу і умілість волі» [1067, с. 130, 119]. Учений-педагог Ю.Дзерович акцентував на «практичному» і «моральному» аспектах цієї дисципліни, яка навчає «цінити ручну працю», дає «змогу у майбутньому порадити собі у житті» [426, с. 149]. Так cамо і С.Маланюк вказував, що вона не тільки вдосконалює «техніку ручних робіт», а й стає «добрим звичаєм у щоденному житті», виробляє «знання в організації колективної праці», тож при визначенні її змісту слід виходити з «потреб дійсного оточення школяра» [876, с. 210]. Наголошуючи на ролі ручної праці в розвитку естетичних смаків і почуттів, І.Лавришин показав її значення для розвитку пам’яті, уяви, логічного мислення, розуму, волі, терплячості, охайності та інших рис характеру, адже «вона учить дитину, підлітка поціновувати працю» та поважати людей праці [812]. На такому тлі стають активними науково-методичні пошуки щодо підходів і шляхів удосконалення викладання ручних робіт та формування господарської культури дітей і юнацтва загалом. Часопис «Шлях виховання і навчання» кінця 1920-х – початку 1930-х рр. рясніє розробками «лекцій» з ручних робіт і науки господарства, зокрема таких знаних галицьких і буковинських педагогів, як Т. Когут, Я. Кузьмів, Д.Петрів, І.Петрів, В.Чолій, ін. [726; 785-786; 1067; 1069-1070; 1616; та ін.]. Багато з них досі не втратили педагогічної вартості. Я. Кузьмів запропонував план-конспект уроку з ручних робіт для хлопців 4-го класу народної школи, на якому учні розглядали розробку технологічної картки з розписаними операціями та кресленнями виробу. Педагог доводив, що не варто дітей змушувати «виконувати роботи, непотрібні нікому», тож «вид праці повинен відповідати їхнім зацікавленням», а зроблений предмет має «стати власністю учнів» та ін. [785-786].

Розробляючи методичні поради з викладання ручних робіт, Т. Когут визначив і систематизував загальні підходи і засади виховання господарської культури школярів у Західній Україні, що відповідали освітнім і соціально-економічним реаліям та творчим пошукуванням українських педагогів міжвоєнного періоду ХХ ст. (додаток Ґ.5). Із позицій сучасної педагогіки вони передбачали дотримання таких принципів і завдань, як тісний зв’язок господарського навчання із життям і виховним середовищем; системна мотивація дітей до набуття знань, умінь і навичок у сфері господарства; використання практичних інноваційних методів навчання та поступове ускладнення його завдань; додержання морально-етичних норм та правил безпеки; опертя на особистий приклад вчителя і творчі нахили дитини; раціональне використання знарядь праці та робочих матеріалів, розуміння їх вартості; залучення дітей до облаштування шкільних приміщень і подвір’я; улаштування екскурсій на підприємства, зокрема задля того, щоб учні могли порівнювати свої вироби з ремісничими; використання наочних засобів (ілюстрації, часописи, книжки, фільми тощо) для стимулювання їх чуттєвої та пізнавальної активності тощо [726].

Заслуговує на увагу і обґрунтована педагогами І.Біденком та Д.Петрівим ідея формування «культури щоденного життя». Її суть полягає в тому, що, спираючись на природну схильність дітей «радо виконувати спільну працю», учителі повинні «уміти підшукати» такі її форми, щоб охопити якнайбільшу громаду учнів корисною фізичною працею для суспільства. За їхньою думкою, для цього найкраще надавалася «праця в шкільнім городі, саді, в пасіках, взагалі там, де труд нагороджує очевидний вислід праці і викликує загальне вдовілля». Педагоги радили проводити заняття не тільки на «нижчих відділах навчання», а й на «вищих степенях науки» [72; 1065].

У молодших класах виділових шкіл УПТ важливу роль у вихованні господарської культури відігравав народознавчий компонент, зокрема весняний календарно-обрядовий фольклор. У такому ракурсі цікавими виглядають здійснені вчителями О.Бариляк і М.Пастернак оригінальні методичні розробки з використанням гагілок, що завдяки «мельодії та живих рухів викликають погідний настрій… оживляють почування любови до рідної пісні і рідних звичаїв». Запропонована ними система ігор і забав («Ягіл-ягілочка», «Жучок», «Кривий танець», «Огірочки», «Грушечка» та ін.) через імітацію певних виробничих процесів виховувала у свідомості дитини «радісне і світле» ставлення до праці, тож їх педагоги активно застосовували не лише в позаурочній роботі, особливо на перервах, а й у навчальних заняттях [37; 1041].

Аналіз навчальних програм (додаток З.3), змісту викладання загальноосвітніх предметів у виділових школах УПТ дозволяє зробити важливий висновок про те, що через його зміст червоною ниткою проходить ідея виховання господарської культури. У своїй сукупності вони реалізували «вихідну підставу для виховання дитини» – формували «житьово-практичний характер», що відповідає особливостям її психічного і вікового розвитку [468; 486; 736; 879; 1422; 1676-1679; 1710, s. 9-10]. До прикладу, зміст «утилітарно-господарського виховання» в 5-7 класах визначався так: «V кляса. Утилітарно-господарське виховання. Пляновість, систематичність і певність праці. Подолання перепон. Ощадність. Пошанування багатств природи. Пошанування чужої праці. VІ кляса. Утилітарно-господарське виховання. Підприємчивість, що не злучена з кривдою других. Культ праці без огляду на її характер. В зв’язку з наукою географії. Зрозуміння, що багатство народу не конче залежить від природних багатств краю; наслідки підприємчивости, ощадности та замилування до плянової праці у нас та інших народів. VІІ кляса. Утилітарно-господарське виховання. Пошанування народнього промислу. Попирання краєвої продукції. Змагання до самовистарчальности. Плянова господарка. Нотування (приходів, розходів, узгіднюваня). Пошана праці рільника. Вибір звання» [1135, с. 69-70]. Отже, метою та завданнями утилітарно-господарського виховання, що здійснювалося в українській виділовій школі, були виховання культу праці, господарності, підприємливості, яка не «злучена з кривдою других», ощадності в дітей, культивування любові до праці та людей праці, де особливе місце відводилося професії рільника (хлібороба), шанобливе ставлення до природних багатств, пошанування народного промислу, свідомого вибору звання (професії) тощо. Більш ширше проблему навчально-методичного забезпечення процесу виховання господарської культури особистості висвітлено в наших окремих публікаціях [89; 107].

Поряд з виділовими школами, господарське виховання активно й цілеспрямовано здійснювалося в гімназіях РТП-УПТ, де здобувало загальну середню освіту близько третини українського юнацтва Галичини, яке навчалося в державних гімназіях. Порівняно з 1914 р. на 1938 р. їхня кількість зросла з 8 до 12, а учнів у них – з 1931 у 1911/1912 н.р. до 2340 осіб (для порівняння: 1914 р. українці мали шість державних гімназій з українською мовою навчання, а при двох польських були паралельні українські класи (у Стрию і Бережанах)). З-поміж учнів, які здобували середню освіту 1938 р. у приватних навчальних закладах УПТ «Рідна школа», діти селян становили 37 %, державних і приватних службовців – 30 %, священиків – 10%, ремісників – 10 %, робітників – 3 % та ін. [294; 295; 921; 1172-1175; 1185; 1186; 1322; 1323, с.89; та ін.].

За характером і рівнем організації господарсько-економічного виховання українські приватні гімназії Галичини випереджали освітній поступ Польської держави в цій ділянці. Із цього приводу часопис «Шлях виховання й навчання» зазначав, що «провідна ідея» реформування освіти у 1932 р. щодо «зближеня навчання з практичним життя» для рідношкільних гімназій не стало «чимось новим», позаяк про це «постійно писалося у фахових статтях, говорилося на анкетах, нарадах». За 1920-х рр. у цих закладах активно впроваджувалося «навчання кооперації, стенографії, писання на машині, столярство, переплетництво, шиття тощо». Як ішлося у звітах про діяльність УПТ «Рідна школа», українські гімназії завжди «готували молодь до життя», а не тільки до навчання у вищих школах, прагнули «давати [їй] якийсь фах», організували практичні зайняття… щоб вивчити дитину ремесла… щоб вона могла зрозуміти технічну працю, зацікавитися нею й навчитися цінити фізичне зайняття» [921; 1165; 1167-1168; 1172-1175; 1185; 1186; 1322; 1323, с.89; 1368; 1622; 1627; та ін.]. Ця позиція обґрунтовується у виступах знаних педагогів Л.Шанковського, М.Терлецького, інших, які наголошували на необхідності комплексного виховання юнацтва в українському середньому шкільництві [1622; 1627].

У 1933-1934 н. р. у зв’язку із реформою 1932 р. до навчального плану 1 класу гімназій з українською мовою навчання та утраквістичних гімназій запроваджувалося вивчення ручних робіт як обов’язкового предмета (до цього часу він мав статус «надобов’язкового»), що підвищило її місце і значення в організації навчально-виховного процесу, зокрема спричинило необхідність забезпечення освітніх закладів УПТ відповідною матеріально-технічною базою у вигляді шкільних майстерень, городів тощо (додаток Й.3). Ураховуючи те, що над розв’язанням цих завдань у приватних гімназіях активно працювали ще у 1920-х рр., вони досягли чималих успіхів у цьому напрямі. Як засвідчують звіти Головної управи УПТ «Рідна школа», на 1937 р. практично всі патроновані нею гімназії мали оснащені кабінети і «робітні» для ручних робіт та активно набували необхідне обладнання [255-256; 623; 642; 935; 982; 1006; 1134; 1323, с.90; та ін.]. До прикладу, у Тернопільській гімназії упродовж 1938-1939 н. р. кількість необхідного устаткування та засобів праці для ручних робіт збільшилася на 131 одиницю, у тому числі придбали швейну машинку, 26 знарядь для обробітку дерева і металу тощо [921].

Фактично всі виділові школи УПТ мали власні шкільні городи, що здебільшого розташовувалися біля самих закладів, а іноді на міських околицях. Потреба запровадження ефективних методів і форм їх використання детермінувала необхідність тісної співпраці шкільного вчителя як ключової постаті в процесі виховання господарсько-економічної культури учнів та суспільного агронома, що мав стати його «найкращим помічником». За їх допомогою рідношкільні вчителі одержали можливість організувати не лише «найпростіші» сільськогосподарські роботи, а й ставити «складні експерименти, досліди». Це підвищувало ефективність навчання, адже учитель удосконалював таким чином свої знання і навички, а учні отримували «подвійну користь»: вчилися «правильно переводити роботи» та головне – «привчалися до праці і не цуралися її». Така співпраця забезпечувала добір «здібних юнаків і дівчат для направлення на навчання до сільськогосподарських шкіл», давала батькам «свідомих і дисциплінованих працівників у господарстві», а суспільству – «добрих громадян» [288; 683].

Агрономи товариства «Сільський господар» проводили заняття у школах із садівництва, використовуючи комплекс засобів і форм навчання. Зокрема, вони залучили рідношкільне юнацтво до такого «скромного джерела доходів», як збір зернят з фруктів, які згодом використовували в селекційній роботі. Така співпраця, за словами Л.Бачинського, сприяла формуванню в учнів підприємницького хисту та стала яскравим виявом реалізації гасла «свій до свого по своє» [56, с. 264].

Водночас, досліджуючи цю проблему, педагог М. Каплистий стверджував, що селянство, тим паче міщанство, службовці не завжди адекватно сприймали такі інновації, коли вчитель «примушує дітей «хлопську роботу» виконувати, замість того, щоб грамоти вчити» (додаток Й.1). Така ситуація спричинила потребу проведення роз’яснювальної роботи з батьками, які повинні розуміти, що «фізична праця корисна і для тіла, і для душі дитини», тож учитель і агроном «мусять спільно творити кращі умови для її праці» [683].

У 1930-х рр. зростала вага позакласної роботи у вихованні господарської культури в приватних народних школах: у різнопрофільних гуртках і курсах хлопці вивчали ремісництво, садівництво, бджільництво, городництво, а дівчата – домогосподарство, куховарство, крій і шиття та ін. Розвиток такої діяльності стимулювали спеціальні методичні розробки. Так, у «Плані виховної праці в школі», уміщеному в часописі «Методика і шкільна практика» (1935 р.), пропонувалися сценарії тематичних заходів («Світ держиться працею», «Англійці, найбільш працьовитий народ, багатий і перший у світі», «Плекай садовину – будеш мати веселу днину» та ін.). Вихованню у дітей працьовитості й інших чеснот мала сприяти діяльність щодо облагородження довкілля, догляду за могилами тощо [1082] (додаток Й.2).

Виявлено тенденцію щодо поєднання культурно-освітніх заходів національно-патріотичного спрямування із формуванням елементів господарської культури. Типовим і яскравим прикладом тут може слугувати науково-методична розробка І. Михалевського «Шевченків вечір як спроба кореляційного навчання» (1935 р.), яка впроваджувалася в навчально-виховній роботі українських шкіл Галичини. При вивченні теми «Шевченків вечір» у 4 класі автор пропонував першу годину присвятити українській мові, другу – малюванню, третю – співам, а відтак практичні заняття провести у полі, де учні вивчають плуг, знайомляться з різними видами оранки тощо [900]. До слова, здобули широке визнання навчально-методичні розробки цього учителя-новатора щодо виготовлення моделей сільськогосподарських знарядь з дерева і металу, ознайомлення учнів з різними способами обробітку ґрунту тощо [900]. Їхня інноваційність полягала ще й у тому, що в сільських школах наука господарства традиційно зосереджувалася на городництві та садівництві.

Одним із пріоритетних напрямів господарсько-економічної підготовки дітей та юнацтва в рідношкільних навчальних закладах стало кооперативне виховання. Важливим мотивом і чинником його розвитку було розгортання українського кооперативного руху, що відкривав нові перспективи для професійного становлення і самореалізації дітей та юнацтва. У зв’язку із цим у всіх патронованих УПТ «Рідна школа» народних школах і гімназіях з початком 1932 р. запроваджувалася «наука кооперації». Маловідомим залишається факт, що цього вдалося досягти лише після подання товариством відповідного клопотання до міністерства освіти: спочатку ЛШК відхилила прохання товариства про «додаткове навчання кооперації» як «предмету надзвичайно необхідного в наших тяжких умовах» [1529; 1174, с. 382-383].

«Наука кооперації» складалася з двох частин: теоретичної, що передбачала набуття знань у ділянці кооперації, економіки, та практичної – формування умінь і навичок учнів шляхом праці у шкільних кооперативах та участі в господарсько-економічній діяльності [1171]. Теоретичний курс кооперації передбачав ознайомлення із широким спектром економічних знань та формування відповідних умінь і навичок залежно від типу навчальних закладів. При цьому педагоги «Рідної школи» реалізовували ключову мету: навчання кооперації має стати «морально-ідеологічним підґрунтям виховання молоді в дусі високоетичних ідей спільництва і солідарності» та забезпечити необхідну базу для фахової підготовки кооператорів-практиків [186; 187; 299; 455; 714; 716; 717; 922; та ін.]. Так, до прикладу, «науку кооперації» вивчали в старших класах виділових шкіл по 1-2 год. на тиждень; у 6-7 класах гімназій – по 2 год.; на ІІІ-IV курсах учительських семінарій – по 1-2 год. щотижня. Зміст лекційного матеріалу в цих закладах не мав істотних розбіжностей, хоча варіювався за обсягом подачі теоретичної інформації, зокрема економічних термінів, складністю економічних обчислень тощо. У структурно-тематичному аспекті його можна умовно поділити на чотири основні блоки: 1) відомості про характер і структуру економічних відносин у Польщі та українських землях, що перебували в її складі; 2) теорія і практика кооперативної справи (історія розвитку, поняття і терміни; нормативно-правові й організаційні засади діяльності кооператив; їх внутрішня документація – статути, звіти тощо); 3) основи фінансово-економічних знань (від оперування спеціальною термінологією «баланс», «кредит» тощо до проведення певних обрахунків, складання бюджету підприємства): 4) суспільні товарно-грошові відносини (зиск, прибуток, конкуренція не повинні суперечити морально-етичним цінностям) тощо [1529].

У три- і чотирирічних народних школах кооперативне виховання проводилося у формі популярних оповідань та методом бесід, де вчитель на основі історичних фактів, суспільних явищ, прикладів із життєдіяльності міста, села, родини доступно пояснював суть елементарних кооперативно-економічних категорій і процесів. Воно значною мірою будувалося на засадах етнопедагогіки шляхом добору казок, байок, математичних завдань, що давали уявлення про суть господарських механізмів, значення колективної праці та суспільної взаємодопомоги. Така «теоретична» підготовка нероздільно пов’язувалася з практикою. Після відвідин «місцевої кооперативи» діти спільно з учителем розпочинали створення «власної шкільної кооперативи»: на класних зборах обговорювали й укладали її статут, назву, напрям діяльності, записувалися у члени, обирали керівний склад тощо [467]. Опанування знаннями в ділянці кооперації відбувалося у вигляді «забави в кооперативу», коли учні через рольові ігри починали розуміти її складні механізми та особисту відповідальність за спільну справу [488; 526; 714; 716; 1375].

Заняття з «науки кооперації» давали необхідні знання для їх реалізації в практичному навчанні, яке здійснювалося в шкільних крамницях, касах ощадності та інших формах позакласної і позашкільної роботи. Зміст, методи, засоби та форми такої діяльності визначалися і постійно вдосконалювалися у спеціальних організаційно-методичних виданнях (додаток Й.4) [717-719; 756; та ін.] та розпорядженнях Головної управи «Рідної школи» [1529; 1530; 1532]. Відповідальні за цю справу вчителі-опікуни чітко дотримувалися офіційних норм і вимог, щоб не наразитися на заборони з боку шкільної влади [1623].

Механізм функціонування учнівських кооперативів у рідношкільних закладах у типологізованому вигляді відображає стаття К. Ліщинського «Малі кооператори», надрукована в часописі «Рідна школа» за 1933 р. Автор показав, як здобуті на заняттях та під час рольових ігор знання і навички членів управи безпосередньо реалізувалися на практиці: «справники» замовляють і доставляють товар; «крамарі» його «відбирають і продають», «калькують фактури та вписують до книги», «касири – орудують грішми і ведуть записи в касовій книзі; книговоди – всі грошові, рахункові орудки записують в головній книзі й полагоджують письма та ведуть конторові книги; бібліотекарі – завідують кооперативною книгозбірнею, збирають членські ощадности і ведуть їхній облік; референти полагоджує всі членські справи» тощо [839].

Шкільні кооперативи функціонували на засадах самоврядування та ротації керівного складу, так що кожен її член почергово виконував різні обов’язки, набуваючи відповідних знань, умінь і навичок. Наскільки продуктивним і виправданим виявився такий підхід, засвідчує виконання однієї з найскладніших функцій – книговедення, яку реалізували «за американською системою», так що діти вчили «одні одних і через те легше пізнавали суть і ціль ділових книжок у кооперативному підприємстві» [1616]. Типовим виглядає «зразковий досвід» кооперативу «Наше добро», що діяв у виділовій школі ім. Шевченка УПТ «Ріда школа» в Дрогобичі. З-поміж «найдіяльніших» членів переважали сільські діти, які виявляли більшу зацікавленість та обізнаність у кооперативних справах (додаток Й.5). Упродовж дворічної реалізації сільськогосподарської продукції оборотний капітал кооперативу зріс до 250-300 зл., що заохочувало до праці нових членів [839; 885].

Учнівські кооперативи як цілком нові за змістом і цілями самодіяльні об’єднання органічно вписувалися у сформовану десятиріччями традиційну систему гімназійних громадських об’єднань культурно-освітнього та громадсько-патріотичного спрямування. Яскравим прикладом цього слугує Яворівська гімназія УПТ, яку із часу створення 1908 р. до 1935 р. закінчило 4657 осіб. За керівництва І.Велигорського її педколектив, що складався з 12-17 учителів, органічно поєднував засади національного та господарсько-економічного виховання, тож поряд зі шкільною громадою та учнівськими читальнею, хором, оркестром, гуртком «Відродження», марійською дружиною з кінця 1920-х рр. тут успішно працювали «щаднича каса» та дівочий гурток господинь. Зусиллями останніх функціонувала «крамниця з перекусками», дохід з якої призначили для малозабезпечених учениць; гімназистки доглядали квітник; утримували порядок у приміщеннях; улаштовували т. зв. буфети під час шкільних імпрез тощо. Дівочий гурток працював за програмою секції господинь Союзу українок, формуючи всебічні знання і навички з кравецької справи, куховарства тощо [294]. Аналогічні засоби виховання господарської культури дівчат побутували і в інших українських приватних жіночих та коедукаційних гімназіях [295; 921; 1323; 1524; 1527; 1537; 1685; та ін.].

Новим перспективним напрямом такої діяльності стало намагання пов’язати виробничу діяльність на уроках ручної праці, «науку господарства», дослідницьку роботу на пришкільних городах і в садах із діяльністю учнівських кооперативів. Збут виробів, уласноруч виготовлених на практичних заняттях, та вирощеної сільськогосподарської продукції в учнівських крамницях підвищувало рентабельність усієї економічної діяльності та уможливлювало вкладання отриманих коштів у розвиток господарства й інфраструктури шкільного закладу [1225; 1375]. У цьому вбачаємо подвійний педагогічний ефект, адже господарсько-економічне навчання ставало школою громадянсько-патріотичного виховання та формування господаря, який уміє не тільки виготовити продукцію, а й вигідно її збути, раціонально вести господарство й заощаджувати зароблені власною працею гроші.

Усеохоплюючим напрямом і засадою господарського виховання стало прищеплення рідношкільному юнацтву ідеї ощадності. У сучасних історико-педагогічних дослідженнях побутує не зовсім правильний погляд, згідно з яким вона виникла й утвердилася лише за міжвоєнного періоду ХХ ст. А втім, є підстави стверджувати, що ця ідея зародилася раніше і поштовхом для її генерування стали ухвали Просвітньо-економічного конгресу 1909 р. у Львові [749]. Спираючись на них, педагог С.Канюк у двох числах часопису «Каменярі» за 1911 р. опублікував ґрунтовну статтю «Про ощадність», де, виходячи із політичних, соціально-економічних та культурно-освітніх умов розвитку краю, обґрунтував принципи, зміст, форми реалізації цієї ідеї в господарсько-економічному вихованні української молоді. Зокрема, він визначив низку проблем, підходів, засобів і форм, які вчителі могли використати в організації навчально-виховного процесу: «поодинокі випадки уживання гроша дітьми»; «домашня щаднича скарбничка»; «сільська щаднича каса»; «почтова щадниця»; «ужиток зложення для щадниці грошей на уділованє позичок»; «процентованє, обрахувань відсотків, вправи в обчислюванні відсотків» тощо [676].

Отже, ідея ощадності в теорії і практиці виховання українського юнацтва Галичини виникла за передвоєнних років, але цілеспрямовано й послідовно вона стала реалізуватися у другій половині 1920-х рр. [747]. Важливу роль у цьому відіграло утвердження традиції проведення 31 жовтня свят ощадності, які мали важливе господарсько-економічне та громадсько-патріотичне значення. Їхні програми (додаток Й.6) зазвичай складалися з двох частин. Спершу вчителі пояснювали мету заходу: складанням дрібних пожертв до шкільної щадниці виховується доброчинність (жертовність) та готовність працювати для загальної справи. Оприлюднювалися результати збірок. Відтак відбувалися концерти з піснями і декламаціями, що популяризували відповідні ідеї. Унаслідок таких акцій «дрібної ощадності» лише в 1932-1933 н. р. у школах УПТ зібрали 1828 зл. [1257; 1431]. Велике виховне значення мали свята молоді, які були масовими (інколи сягали й 12000 учасників), вони виховували юнацтво в національному дусі, утверджували ідею самобутності українства та пропагували ідеї економічного націоналізму тощо [206; 209; 1247; 1248; 1251; 1660; та ін.]. До прикладу, у рідношкільному святі 1934 р. у Львові взяло участь 1600 юнаків і дівчат, які влаштували святкове дійство, де певне місце посідала господарська тематика [1247; 1248; 1251; 1660] (додаток Й.7).

Незважаючи на поширення кооперативної ідеї з-поміж україців, в освітянських колах визрівало розуміння того, що виховний потенціал «ідеї ощадності» використовується недостатньо, тому робота повинна носити більш системний і практично орієнтований характер. Із цією метою пропонувалося ширше використовувати твори І.Франка, Ю.Шкрумеляка, інших письменників, які мали стати важливим чинником формування як «патріотичного настановлення», так і господарської культури дітей та юнацтва [1036].

У 1930-х рр. у виділових школах і гімназіях УПТ за керівництва педагогів почали діяти гуртки та каси ощадності. Лише у 1936-1937 н. р. їхні члени спільно з учнівськими кооперативами влаштували 685 класних, загальношкільних імпрез, свят і заходів, що пояснювали, популяризували й пропагували «ідею ощадності». Також організували 831 екскурсію на виробничі підприємства й економічні установи. Проведена того ж року акція ощадності у 24 школах дала 23,3 тис. зл., а товарообіг крамниць, які діяли при них, досяг 6,7 тис. зл., дохід – 833 зл. [1323, с.76-77].

Важливим наслідком і здобутком такої роботи стало «кооперативне освідомлення» рідношкільного юнацтва, яке починало розуміти механізми функціонування комерційного підприємства, суть і значення продуктивної праці, що має ґрунтуватися на морально-етичних засадах та поєднувати особисті й загальні інтереси. Про це красномовно засвідчують результати учнівських письмових робіт, уміщені в часописі «Рідна школа». На питання «У чому полягають цілі і значення діяльності кооперативної крамниці» учень 6 класу школи УПТ у Копичинцях В.Іванків підкреслював, що доходи повинні перерозподілялися не на власне задоволення, а «на товарові звороти», «на запасний фонд» і, найголовніше, – на «народні цілі». А учениця 7 класу Т.Клим у відповіді на запитання «Що це є дохід, а що розхід і яка користь з обчислювання своїх доходів і розходів?» ствердила, що наступить час, коли «всі наші селяни і робітники будуть обчислювати доходи й розходи, і тоді буде цілком ліпше кожному поводитися» [748]. Виявлено тенденцію щодо зростання впливу позакласної роботи на господарсько-економічне виховання рідношкільного юнацтва (додаток Й.2). Поряд зі святами ощадності й екскурсіями це знаходило прояв в участі юнаків і дівчат у сільських та районних святкуваннях, улаштованих «Сільським господарем», педагогічних виставках, господарсько-економічних з’їздах та інших культурно-громадських акціях [1060; 1061; 1043-1045; 1242-1258; та ін.]. Хорові й театральні колективи шкіл УПТ виступали на імпрезах «Сільського господаря», святах кооперації, обжинків, ощадності, тверезості тощо. Господарська тематика посідала вагоме місце в їхньому репертуарі. Зокрема, завдяки спеціальним методичним розробкам стала популярною стилізована композиція «Обжинки», що супроводжувалася алегоричними вправами із серпами, народними танками, врученням обжинкових вінків громадським діячам, кооператорам, знаним сільським господарям [206; 209; 1247-1251; 1660; та ін.]. Про масштабність і системність цієї роботи говорить хоча б той факт, що лише в 1936-1937 н. р. в освітніх закладах УПТ було влаштовано 4188 імпрез, 211 фестинів, 1262 забави [116-117; 350; 485; 1323, с. 77; та ін.], які справляли всебічний вплив на дітей та юнацтво через виховання морально-етичних, національно-патріотичних, колективістських почувань, громадянської відповідальності, любові до рідної землі, праці.

Школярі влаштовували власні та брали активну участь у загальнонаціональних репрезентативних господарсько-економічних заходах, демонструючи свої досягнення в цій царині. Широке громадське визнання знайшли експозиції, що увиразнювали їхні вироби з «ручних робіт», рукомесництва (народні промисли) та сільськогосподарської продукції на львівських виставці українського помислу 1937 р. та педагогічній виставці 1938 р. Представлені експонати демонстрували високий рівень практичних умінь, навичок, мистецького хисту учнів та засвідчували їхню готовність до продуктивної праці в різних сферах виробничої діяльності, глибоку обізнаність з господарськими традиціями українського народу [1043-1045] (додаток Й.8).

Послідовно реалізуючи принцип «співпраці школи і дому», освітяни УПТ проводили активну роботу з поширення педагогічних знань з-поміж батьків щодо всебічного виховання та привчання до праці їхніх дітей: лише у 1936-1937 н. р. для батьків улаштували близько 250 лекцій та 230 спільних з учителями конференцій, які супроводжувалися бурхливими дискусіями [742; 1323, с. 76-77]. Педагоги активізували масову культурно-просвітницьку працю: за вказаний період для 48,3 тис. членів «Рідної школи» було прочитано 2011 рефератів з проблем виховання і навчання дітей та юнацтва [1323, с.77].

Аналогічну працю на Волині, окрім «Просвіти», яка 1921 р. створила українську приватну гімназію в Рівному, утримувала її та опікувалася нею, проводили й інші українські громадські товариства: «Українська школа», яка з 1931 р. узяла під свій патронат єдину в місті українську приватну шестикласну школу, українську приватну гімназію та створений при ній ліцей, де наприкінці 1930-х років у цих трьох закладах навчалося 500 учнів. Помітне місце в розвитку національного шкільництва краю посіла Кременецька українська приватна гімназія, створена 1919 р., яка, на відміну від названих навчальних закладів, а також української приватної гімназії у Луцьку, практично «не виказувала лояльності» до польської влади, тому 1938 р. була ліквідована. Складні процеси переживала й українська приватна гімназія у Луцьку, створена заходами Товариства ім. Лесі Українки, та відкритий при ній 1936 р. ліцей (станом на 1938 р. у них навчалося 250 дітей, працювало 55 учителів) [110]. 1938 р. у цих шістьох навчальних закладах (шестикласній школі, 3 гімназіях та 2 ліцеях) навчалося понад 950 учнів [110]. Важко дати однозначну оцінку діяльності цих «регіоналістських» товариств, однак, попри політику лояльності до чинної влади, вони прагнули зберегти самостійний статус, національне обличчя, сприяли розв’язанню актуальної проблеми – виховання господарської культури українського юнацтва, підготовки їх до практичного життя.

Уважаємо за доцільне виокремити проблему господарсько-економічного виховання українського жіноцтва, якій РТП-УПТ надавало особливого значення. Перші здійснені на перетині ХІХ-ХХ ст. цілеспрямовані кроки в цьому напрямі виглядали як цілком новаторська справа для західноукраїнської спільноти. Ще 1896 р. тернопільська філія РТП спільно із чином сестер-служебниць зініціювали відкриття дівочого інституту (бурси), де замешкало до 30 дітей міщанок, які навчалися в місцевій виділовій школі. Для них за керівництва О.Витошинської проводили навчання шиття, крою та вишивки, що дало перший позашкільний досвід такої роботи з дівчатами [355; 646].

Він знайшов продовження в діяльності Інституту ім. св. Ольги, де проживало до 70 учениць п’тикласної виділової школи ім. Т.Шевченка у Львові. При утриманні цього закладу рідношкільні діячі зробили ухил на формування «культури побуту». Це увиразнюють умови «конкурсу на принятє дївчат до Інституту ім. сьв. Ольги на рік шкільний 1914/15», де акцентовано на вимогах до абітурієнток щодо їхнього зовнішнього вигляду, дотримання правил особистої гігієни тощо (додаток Й.9). Через кількамісячні курси крою і шиття, куховарства, «домового господарства», які почергово тут діяли, «проходили» всі «інститутки». У закладі була створена особлива атмосфера, яка привчала до утримання порядку в приміщенні, раціонального ведення домашнього господарства, давала знання і навички роботи на присадибній ділянці тощо [735]. Таке побутування в інституті було складником системи господарського виховання, що склалася у виділовій дівочій школі ім. Т. Шевченка, де, до прикладу, 1908 р. навчалося 154 учениці, що походили із сімей селян (29), учителів (18), священиків (32), ремісників (8), службовців (42) тощо [263; 657; 866; 867]. Вона поєднувала формування активної життєвої позиції із підприємливістю і господарсько-економічною ініціативністю. Так, коли в середині 1920-х рр. при школі відкривали захоронку, для старшокласниць зорганізували тримісячні курси «забавкарства» за керівництва М.Козловської. Відтак вони відкрили майстерню з виробництва іграшок і ялинкових прикрас, дохід від продажу яких спрямували на створення матеріально-технічної бази дитячого садка [522; 1533, арк. 29, 32]. Улаштовувані ученицями культурно-освітні заходи для містян Львова супроводжували т. зв. фінансові імпрези у вигляді різдвяних ярмарок, великодніх базарів тощо, де реалізовували продукцію власного виробництва та інших українських підприємств. Дохід від них ішов на зміцнення матеріальної бази школи й інші виховні цілі [522]. Також заслуговує на увагу досвід формування господарської культури особистості в Українському інституті для дівчат у Перемишлі. Завдяки поєднанню теоретичної підготовки із практичним навчанням у ньому витворився свого роду «освітньо-господарський комплекс», що поєднував власні виробництво і збут продукції, забезпечуючи матеріальні потреби закладу (додаток Й.10). Зусиллями відомого педагога й кооперативного діяча Л.Бачинського в другій половині 1920-х рр. тут була створена високорентабельна «куряча господарка», яка постійно нарощувала обсяги виробництва. Учениці займалися «науковим дослідництвом» у галузі тваринництва: на початку 1930-х рр. спільно з Українським інститутом у Перемишлі проводили експерименти з «контролю молочности» у довколишніх господарствах: завдяки їх фаховим порадам надої зростали на 30-50% [52; 55].

Проаналізований вище довоєнний досвід стимулював розробку концептуальних основ виховання господарської культури з-поміж жіноцтва. Важливим кроком на цьому шляху став опублікований у 12 числах «Учителя» за 1912-1913 рр. нарис «Будуча жіноча виділова школа» В. Жуковецької-Вільшанецької [229]. Спираючись на аналіз жіночої освіти та стану дівочих виділових шкіл, вона доводить, що через значні «теоретичні і практичні хиби» їхні випускниці не були належним чином підготовлені до практичного життя, тож не мали змоги власною працею «здобувати хліба». Виходячи із цього, педагог обґрунтовувала власний підхід до виховання у виділовій жіночій школі «просвіченої і самостійної, свідомої своїх обов’язків ґаздині дому і горожанки». В. Жуковецька-Вільшанецька доводила, що рівень викладання у виділових школах ручних робіт не відповідає вимогам практичного життя: учениці не здобувають необхідних знань, умінь навіть для ведення хатнього господарства, яке залишалося «доволі занедбаним» складником жіночого виховання. Для розв’язання цих завдань педагог розробила авторську програму «практично-корисної» дисципліни домашнього господарства, що враховувала тогочасні досягнення з «хімії, гігієни, пошиття білизни» та передбачала ступеневе формування в учениць відповідних знань, умінь і навичок. Через прив’язку до ручних робіт та орієнтованість на «потреби практичного життя» окреслювався такий аспект господарської культури, як економічний, що було новим словом у розвитку педагогічної думки. Це знаходило прояв у поступовому ускладненні змісту навчання та створенні для цього належної методичної бази [229].

У руслі розвитку суспільного руху за емансипацію жінки та формування її активної життєвої позиції актуалізувалося питання виховання господарської культури в гімназіях. Таку позицію типологізує виступ О.Бережницької (1907 р.), яка стверджувала: фахова освіта дівчат є визначальною передумовою для «зрівняння у правах із чоловіками» та їхнього «економічного усамостійнення», у гімназіях ця справа повинна мати пріоритетний характер, що потребує запровадження спеціальних навчальних дисциплін [64]. Аналогічні погляди висловлювала буковинська вчитеька М. Трусевич [1385].

Отже, наприкінці ХІХ – у 30-х рр. ХХ ст. відбувалося стале зростання ролі й значення господарського навчання і виховання в розвитку українського приватного шкільництва Галичини та підвищення організаційно-методичного рівня забезпечення педагогіки виховання господарської культури дітей та юнацтва. Ця тенденція виразно проявилася в діяльності виділових шкіл та особливо гімназій, де після реформи 1932 р. до навчальних планів запроваджено навчальний предмет «ручні роботи». Своєрідним явищем в історії української педагогіки стало налагодження в рідношкільних закладах системи кооперативного виховання у вигляді окремої дисципліни та діяльності шкільних кооперативів, крамниць, кас ощадності тощо. Її важливим складником була реалізація «ідеї ощадності». Розгортання діяльності в цій ділянці супроводжувалося дискусіями в освітянському середовищі та активними творчими пошуками українських педагогів, що стимулювало розвиток і вдосконалення організаційно-педагогічного та науково-методичного забезпечення процесу виховання господарської культури особистості.




Поділіться з Вашими друзьями:
1   2   3   4   5   6   7   8   9   ...   42


База даних захищена авторським правом ©divovo.in.ua 2017
звернутися до адміністрації

войти | регистрация
    Головна сторінка


загрузить материал