Білавич галина василівна



Скачати 10.38 Mb.
Сторінка5/42
Дата конвертації22.12.2016
Розмір10.38 Mb.
1   2   3   4   5   6   7   8   9   ...   42

Висновки до першого розділу

У теорії і практиці сучасної освіти склалася певна суперечність, коли, з одного боку, основні державні документи, що визначають її розвиток, декларують мету щодо «виховання цивілізованого господаря». З іншого боку, ще не розроблено наукової концепції, яка б окреслювала науково-теоретичні підходи вивчення цієї проблеми, механізми впровадження її в практику та цілісну національну модель виховання господарської культури особистості.

Це складне інтегративне особистіно орієнтоване явище розглядаємо в декількох вимірах: педагогічному, історичному, етнокультурному, економічному, філософсько-психологічному тощо. Під кутом антропософсько-культурологічного підходу трактуємо господарську культуру через систему цінностей, знань, норм, зразків поведінки людини та крізь призму соціальної пам’яті економічного розвитку. Зважаючи на освітні виклики і наукові парадигми ХХІ ст., з одного боку, та етнокультурну традицію українського народу, з іншого, вважаємо, що поняття «господарський» «господарська культура», «господарське виховання», «господарська освіта» адекватніше відображають як історичну ретроспективу, так і перспективи розвитку освітньо-педагогічного процесу в Україні, аніж категорії «трудове виховання», «економічне виховання». Такий підхід виправданий з огляду на формування категоріально-понятійного апарату вітчизняної педагогічної науки та вдосконалення теорії і практики освіти й виховання зростаючого покоління.

У площині нашого дослідження національна господарська культура українців найрельєфніше проявляється в сільськогосподарській культурі: ця форма увиразнює її мету – виховання господаря землі. У рефлексіях педагогів досліджуваного періоду господарське життя охоплювало комплекс економічних та соціокультурних, морально-етичних, громадсько-патріотичних чинників і стосунків. Таким чином воно витворює багатошаровий культурно-освітній феномен, що адбсорбує формування господарсько-економічних знань, ціннісних орієнтацій, рис патріота-громадянина та усебічний розвиток особистості. На підставі аналізу тогочасних теоретичних здобутків педагогів, господарсько-кооперативних, громадських діячів можемо дати визначення господарської культури як багатоаспектного, інтегративного явища, наріжними складниками якого виступали господарські знання, господарські цінності (ціннісні орієнтації, господарське мислення, господарська ментальність, господарська відповідальність) та господарська діяльність (поведінка), що проявлялося в системі відносин: людина-господарство, людина-людина, людина-громада, людина-держава, людина-природа.

Розвиток теорії і практики господарської культури в Західній Україні за означеного періоду детермінували дві основні групи чинників об’єктивного і суб’єктивного порядку: 1) зміни в геополітичному становищі регіону та його етносоціальній структурі; процеси національного культурного відродження; модернізація соціально-економічних відносин тощо; 2) характер розвитку шкільної та позашкільної освітніх систем, громадських організацій, кооперативного руху. Її ідеологічне підґрунтя становить ідея економічного націоналізму, суголосна зі стрижневою метою українського національного руху – відновлення української державності, а допоки вона залишалася віддаленою перспективою, слід було домагатися політичного, соціально-економічного, культурно-духовного унезалежнення української суспільності у складі чужих державно-політичних систем. Однією з головних передумов розв’язання цього завдання було досягнення «економічної автаркії» у вигляді фінансового й матеріального самозабезпечення, що передбачало перебудову життя за принципом «свій до свого по своє».

У тогочасній західноукраїнській педагогічній думці не було в цілісному завершеному вигляді викладено науково-обґрунтованої концепції виховання господарської культури особистості. Водночас її представники запропонували унікальний концепт позашкільної хліборобської освіти дітей та юнацтва, який і до сьогодні не має аналогів та органічно поєднує господарсько-агрономічний, науково-теоретичний, освітньо-виховний складники, що забезпечило його широку практичну реалізацію у системах шкільної й передусім позашкільної освіти. Узагальнювально-синтезований аналіз доробку педагогів засвідчує вироблення доволі цілісної моделі формування господарської культури особистості. Її стрижнева мета – виховання освіченого, високоморального «поступового господаря-патріота» – мала реалізуватися у трьох основних напрямах: а) виховання дитини працею у сім’ї; б) розвиток фахового шкільництва та позашкільних установ; в) громадсько-економічне просвітництво дорослих. Функціонування цієї моделі спиралося на інституційну структуру у вигляді національного приватного шкільництва, громадських організацій, кооперативних і наукових установ, а також на економічний, культурний, інтелектуальний потенціал українства.

Основні положення першого розділу відображено в публікаціях [84; 87; 94; 96; 106; 109; 110; 111].

РОЗДІЛ 2

ТЕОРІЯ І ПРАКТИКА ГОСПОДАРСЬКО-ЕКОНОМІЧНОЇ ОСВІТИ ДІТЕЙ ТА ЮНАЦТВА НА ЗАХІДНОУКРАЇНСЬКИХ ЗЕМЛЯХ ОЗНАЧЕНОГО ПЕРІОДУ

2.1 Зміст, методи і форми здобуття основ господарсько-економічних знань, формування умінь і навичок в учнів державних навчальних закладів

За умов перебування за досліджуваного періоду західноукраїнських земель у складі різних державно-політичних систем переважала дискримінаційна асиміляторська культурно-освітня політика щодо їх титульної етноспільноти – українців. Це не могло не позначитися на ролі й значенні державного шкільництва у вихованні господарської культури особистості.

Наукове дослідження цієї проблеми ускладнюється тим, що за різних політичних режимів (Австро-Угорщина, відтак Польща, Чехословаччина, Румунія), доби німецької окупації західного регіону структура та зміст державної освіти мали регіональні особливості в Галичині та на Буковині, Волині й Закарпатті. Зважаючи на таку геополітичну та освітньо-педагогічну ситуацію, найбільш оптимальними вважаємо застосування структурно-диференційованого та проблемно-хронологічного підходів до вивчення порушеної проблеми, які дозволяють відстежувати еволюцію здобуття господарських знань і формування навичок за окремими періодами, регіонами, типами освітніх закладів тощо. У такому контексті з’ясовуються їхня роль і місце у змісті загальної освіти й характеризуються їх окремі компоненти.

Наприкінці ХІХ – на початку ХХ ст. у Галичині, що перебувала у складі Австро-Угорщини, сформувалася багатоступенева система освіти, що складалася з вищої, професійної (фахової), середньої, неповної середньої, початкової, дошкільної ланок. Кожну з них представляли різні типи навчальних закладів.

Закон крайового сейму від 21 грудня 1867 р. стверджував право кожної «народності» Галичини на навчання рідною мовою та поділяв народні школи за формою власності на державні і приватні, а за типами – на одно-, дво-, три-, чотири-, п’яти-, шестикласні, виділові, а також жіночі, чоловічі, мішані [1726]. Утім, через асиміляторську політику урядових кіл і польських чинників, що визначали освітню політику в Галичині, народне шкільництво не відповідало культурно-освітнім та господарсько-економічних потребам українців краю, про що постійно наголошували українські громадські часописи, зокрема щоденник «Діло» (додатки В.2, В.3). За різними даними, на перетині ХІХ – ХХ ст. лише 45-50 % українських дітей шкільного віку відвідували початкову школу, а в 4-8-х класах навчання продовжували 7 % [33; 943; 1460; 1463]. У краї не було жодної державної вищої початкової школи з українською мовою навчання [1186, с. 40]. Видані на основі грудневого 1867 р. закону нормативні документи передбачали викладання в початкових школах предметів ручні роботи («наука рукоділля»), а також «науку природи», «землепис», що давали знання господарського характеру [1726]. Однак залишалися відмінності щодо їх вивчення в різних типах закладів (додатки Ґ.1, Ґ.2). У міських школах ручні роботи викладалися по 2 год. щотижнево в молодших (з 2 класу) та по 4 год. – у старших класах. У сільських школах, де опановували третій і четвертий ступені народної освіти, ручні роботи запровадили лише в молодших класах [51; 1644], що було зовсім недостатньо для підготовки дітей до життя.

З-поміж офіційних чинників існувало розуміння того, що рівень господарського виховання в початковій школі не відповідає соціальній структурі населення, зокрема Галичини й Буковини, у плані підготовки дітей до праці в сільському господарстві та ремеслі. Для розв’язання цієї проблеми в травні 1875 р. згідно з розпорядженням КШР для учнів народних шкіл запровадили т. зв. недільне навчання. Воно тривало з 15 до 17 год. та ставило за мету надати сільським дітям «додаткові» теоретичні і практичні знання у галузях землеробства, тваринництва, хатнього господарства, «господарських рахунків», а міським – у сфері ремесла, промислу, торгівлі тощо [1347, с.70-72].

За освітнім законодавством виділові та недільні доповнюючі школи мали озброювати учнів знаннями, необхідними для вступу до фахових шкіл та роботи в сільському господарстві, торгівлі, промисловості [1721, s. 83]. Проте вони лише частково розв’язували проблему виховання господарської культури юнаків і дівчат. Українські педагоги і громадські діячі розуміли й критикували такий стан справ. За думкою І.Франка, саме недосконала законодавча база зумовила прогалини у змісті господарської освіти та низький науково-методичний рівень викладання відповідних предметів [1460; 1463]. Виступи освітян на сторінках часопису «Учитель» визначали шляхи і засоби поліпшення «доповнюючої науки». Вони вказували, що в сільській школі вивчається лише «рільничий напрям», який слід доповнити знаннями з інших галузей сільського господарства й ремесла [1029]. Стверджувалося, що вчителі обмежуються формальною подачею відомостей із сільського господарства, тож не формують в учнів відповідних практичних навичок [27].

Ще 1869 р. знаний письменник, лідер галицького москвофільства І.Наумович, який відіграв вагому роль у розвитку господарсько-економічного просвітництва в Галичині, у листі зі Стрільче (Городенківщина, що на Станиславівщині) зазначав, що з переходом народних шкіл краю під опіку КШР кількість учнів у них стала різко зменшуватися, оскільки вони зовсім перестали відповідати освітнім потребам народу. Вихід із ситуації він убачав у «розширенні науки рільництва» та наданні знань з бджільництва, шовківництва, інших промислів, які згодом можуть принести реальні доходи для хліборобської людності [943].

Зростало занепокоєння такою «занедбаною ділянкою шкільництва», як господарська освіта дівчат. Один із дописувачів до «Учителя» стверджував, що ручні роботи не відповідають потребам підготовки до сімейного життя майбутньої «господині дому»: «Скільки то дівчат селянських і міщанських виходять заміж, а не вміють навіть дранки полатати або гідного борщу зварити!...» Він доводив, що «наука домашнього господарства» має стати такою ж важливою, як і навчання інших предметів у народних школах [1644].

Як за досліджуваного, так і за сучасного періодів в українському освітньо-педагогічному просторі залишається актуальною проблема недооцінки навчальних предметів, що безпосередньо забезпечують формування господарських знань і навичок учнівського юнацтва. З таких позицій не втратила актуальності стаття К.Малицької з промовистою назвою «Найлекший спосіб фабрикованя ідіотів» (1906 р.). З-поміж причин «освітніх негараздів» відомий педагог називає нерозуміння значення «науки зручностей», яку вчителі трактують як «хвилі відпочинку для себе», незважаючи на те, що ручні роботи, рисунки, співи мають таку ж вартість у формуванні дитини, як й інші загальноосвітні предмети. Доводячи значущість «науки зручностей» для всебічного розвитку особистості, вона наполягала, що цю дисципліну слід вивести з кола «доповняючої науки» й надати їй статус «головної» [865].

Сприятливі умови для господарського навчання і виховання склалися наприкінці ХІХ – на початку ХХ ст. на Буковині, де у 216 українських народних школах навчалося близько 40 тис. учнів, тобто абсолютна більшість дітей шкільного віку краю [1048, с. 33]. Викладання в них упродовж перших чотирьох років предмета «ручні роботи» для хлопців передбачало виготовлення навчальних приладів і предметів домашнього господарства. Дівчата опановували ручні роботи як складник домашнього господарства: в’язання гачком і спицями, мереження, вишивання (хрестиком, гладдю) тощо. У старших класах формували уміння ремонту (латання) одягу, крою та шиття сорочок, прядіння, ткання на верстаті [1385].

Для прищеплення сільськогосподарських знань, формування умінь і навичок при народних школах Буковини створювалися пришкільні городи та дослідницькі ділянки. Принципи і зміст їх функціонування відображає «Підручник у справах шкільних» І.Герасимовича (1914 р.). Особлива увага зверталася на організацію індивідуальних і групових форм агрономічної освіти відповідно до вікових і статевих особливостей школярів. Підкреслювалося, що «плеканє шкільного огороду і ґаздованє на досвіднім поли» входить до компетенції керівництва школи, яке могло залучати до цієї роботи різних фахівців [286, с. 45]. Обговорюючи шляхи вдосконалення методики викладання ручних робіт у народній школі Буковини, відомий педагог О.Попович наполягав, що, на відміну від інших загальноосвітніх предметів, вона має носити не теоретичний, а суто практичний характер, спиратися на власний досвід учня: «Дитина знає лише те, що сама собі напрацює, дитина забуває, що виділа або чула, але ніколи не забуде того, що робила» [1102, с. 170].

Однак у силу різних причин господарське виховання в народній школі Буковини та Галичини наприкінці ХІХ – на початку ХХ ст. не зовсім відповіло потребам практичного життя. Окрім недостатньої професійної підготовки вчителя та слабкої матеріальної бази школи, не вдалося здолати стереотипу «другорядності» ручних робіт, які залишалися «побічним предметом». Про це свідчить і ставлення самих учнів, які стверджували, що ці дисципліни не давали того, що «буде нам колись потрібно» [1385].

За довоєнного періоду ХХ ст. на Закарпатті фактично не було українських державних шкіл, а на Волині більшість українських дітей здобували початкову освіту в церковнопарафіяльних школах, де ручна праця не викладалася. Тому в першому і другому випадках важко говорити про роль національного державного шкільництва у формуванні господарської культури українського юнацтва.

За міжвоєнного періоду ХХ ст. у цій сфері відбулися певні зрушення, незважаючи на асиміляційну політику панівних режимів щодо українців (додаток Д). Педагогічні часописи, зокрема «Рідна школа», на своїх шпальтах постійно порушували питання національної освіти, часто популярний щоденник «Діло» уміщував передруки цих статей (додаток Д.1). Як видно з цього додатка, а також як засвідчують й інші численні публікації, уміщені в часописі «Рідна школа» впродовж 1937-1939 рр., кількість українських державних шкіл у Галичині й на Волині істотно зменшилася (на Волині було 853 школи з польською мовою навчання й українською мовою як предметом, 520 шкіл з польською і українською мовою навчання і 8 шкіл з українською мовою навчання (6 приватних), де вчилося 1230 дітей) [255; 256; 370; 632; 966; 967; 935; 1096; та ін.]. Господарська освіта стала розглядалася як чинник асиміляції зростаючого покоління, тому її розбудова на Волині оголошувалася «найважливішим завданням польського громадянства» [245].

Зміни в системі початкової освіти в Галичині за досліджуваного періоду ілюструє рис. 2.1, уміщений у додатку Д. Так, унаслідок політики полонізації передвоєнні здобутки українського шкільництва було фактично втрачено (кількість шкіл зменшилася майже в шість разів (з 2510 до 453), великого розмаху набув процес українізації освіти за доби нацистської окупації в Генеральній губернії (ГГ) 1942-1943 н.р. (4173 українських народних шкіл) [290; 659, с. 952; 981; 987].

Аналогічною була тенденція охоплення шкільною освітою дітей у краї (додаток Д.1). Якщо напередодні Першої світової школу відвідувало 440000 українських дітей, то станом на 1939 р. цей показник зменшився у вісім разів (57600 учнів), практично повністю початковим навчанням були охоплені діти, які мешкали на теренах ГГ за нацистського режиму (601600 учнів) [290; 659, с. 952; 987].

Політика румунізації, за висловом І. Карбулицького, стала «сумерком українського шкільництва на Буковині» (додаток Д.2), оскільки вже 1922 р. його «реорганізували» в 155 початкових утраквістичних шкіл [693-694]. Липневий 1924 р. Закон «Про освіту» офіційною мовою навчання визнавав лише румунську [1049, с. 156], розвиток української освіти був практично паралізований (додатки Д.2, Д.3).

На Закарпатті на тлі національного відродження відбувалися зворотні процеси (рисунки 2.2, 2.3, уміщені в додатку Д.4): порівняно з 1906 р., коли практично всі українські школи в краї були змадяризовані (з 351 1881 р. станом на 1906 р. залишилося 23), з 1920 р. відбувається стрімке зростання українського початкового шкільництва, до прикладу, 1920 р. – у краї працює 321 українська школа, 1931 р. – 425, 1936 р. – 465 українських шкіл [254; 391; 392; 394-396; 869; 936; 938; 1121; 1291; та ін.] (додаток Д.4). Таким чином, українське юнацтво одержало достатні можливості для здобуття освіти [254; 391; 392; 869; 936; 938; 1121; 1291;та ін.]. До прикладу, за чотири роки (з 1932 р. по 1936 р. число школярів зросло майже на 16000 учнів, сягнувши позначки – 75585 осіб [254; 1291; та ін.].

Як показує наш аналіз, за міжвоєнного періоду ХХ ст. навчальний предмет «ручні роботи» (під різними назвами) був запроваджений у всіх державних початкових школах названих регіонів. Зміст та інші аспекти його викладання мали свої особливості, зумовлені характером освітньої політики, соціально-економічних відносин, освітніми традиціями, іншими чинниками. Так, у Галичині та Волині, де близько 80% українського населення займалося сільським господарством, господарська підготовка учнів фокусувалася на здобутті знань і формуванні навичок з ведення «домашнього господарства» (городництво, садівництво, бджільництво, тваринництво) (рис. 2.1). При цьому зберігався поділ за статевою ознакою: «домоведення» (куховарство, шиття, догляд за оселею, городництво, квітникарство тощо) було пріоритетом дівчат, а «ремісництво» (виготовлення предметів домашнього вжитку, шовківництво, бджільництво тощо) – прерогативою хлопців. За 1930-х рр. надання агрономічних знань (рослинництво, тваринництво тощо) стало доповнюватися «наукою кооперації», котра у приватних закладах поєднувала теорію та практику роботи у шкільних касах ощадності, крамницях, кооперативах (докл. про це – у підрозділі 2.2.). Оскільки «наука кооперації» запроваджувалася у старших класах виділових шкіл (таких українських державних навчальних закладів у регіоні практично не було), то цей навчальний предмет не істотно вплинув на формування господарської культури українських дітей, які відвідували державні школи.



Рис. 2.1. Мета, завдання, методи, засоби та форми господарського виховання учнів в українських державних народних школах Галичини та Волині за досліджуваного періоду

В освітніх планах був реалізований принцип ступеневого зростання обсягу навчальних годин на викладання предмета «ручні роботи»: у 1 класі – 1 год. на два тижні, у 2-3 класах – 1 год. на тиждень, у 4 класі – 2 год. на тиждень [16-17; 286; 301; 662; 1385; 1522; 1616; та ін.].

Хоча зміст господарської підготовки регламентували освітні документи (закони, розпорядження міністерства і КШР), до розробки навчальних програм з ручних робіт долучалися українські науковці та освітяни, які при цьому враховували національні традиції господарювання. Заслуговує на увагу розроблена А.Андрохович «Наукова програма до ведення курсів жіночого господарства», опублікована в часописі «Учитель» за 1925 р., для використання в державних і приватних школах при навчанні ручних робіт дівчат-старшокласниць. Це вимагало не лише високого професіоналізму вчителя і відповідного матеріально-технічного оснащення школи, а й певного рівня знань і досвіду самих учениць. «Науку господарства» починали опановувати з куховарства (технологія приготування страв, квашення, маринування продуктів з місцевої продукції рослинництва і тваринництва). Далі вивчали основи ведення домашнього господарства (від складання бюджету до прання, прасування, куховарство, прибирання у приміщеннях і т. ін.), а на третьому році навчання – фізіологічні процеси травлення, санітарно-гігієнічні норми життєдіяльності, роботи з паперу і картону тощо (додаток Ґ.4) [16]. Педагоги – теоретики і практики – усвідомлювали проблеми господарського виховання юнацтва, пов’язані з його відірваністю від потреб життя, тому ці питання стали предметом активних дискусій. Не лише теоретико-методологічне, про що вже йшлося, а й важливе організаційно-методичне значення в цьому відношенні мали опубліковані в галицьких часописах напрацювання С. Русової [1313]. Так, у роботі «Єдина діяльна (трудова) школа» (1923 р.) вона показала ручну працю як важливий метод навчання і виховання та визначила умови оптимізації її викладання у школі: використання недорогих матеріалів; доступність у виконанні; зацікавленість і задоволення дитини тощо [1217, с. 33]. Особлива увага зверталася на забезпечення міжпредметних зв’язків у вивченні цього предмета. До порад відомого педагога дослухалися галицькі освітяни, які також активно шукали шляхи вдосконалення господарського виховання учнівського юнацтва. Так, В. Чолій у статті з промовистою назвою «Чи можна вести систематичну науку господарства в нар. школах?», уміщеній у журналі «Шлях навчання і виховання» за 1929 р., наполягав на обов’язковості запровадження в навчальні програми виділових народних шкіл «науки господарства» як основного предмета. Його зміст мав полягати в засвоєнні «азів знань» упродовж перших чотирьох років навчання, а в наступних класах відбувалося їхнє застосування на практиці [1616].

У статті «Поверховість у дітей», надрукованій в «Учительському слові» (1939 р.), анонімний автор також доводив, що цю ваду можна здолати лише через ґрунтовність вивчення «науки господарства» та забезпечення міцного зв’язку навчання із життям. Для пробудження і розвитку зацікавлення господарською працею він пропонував улаштовувати відвідини дітьми шкільних городів і довколишніх луків, де «багато цвітів… садових і лісових дерев… всякого роду зеленина… Тут і там декотра дівчина зацікавиться цвітами. Інші … ягідками чи яблучками». Отак, за думкою автора, формується уява про господарське середовище та бажання докласти власних зусиль до його «облагородження» [9].

Саме життям диктувало суголосність таких поглядів українських освітян та офіційної педагогіки й урядових чинників [9; 865; 1616; 1695; 1698; 1715; та ін.]. Свідченням цього стали шкільні реформи Польщі 1932 р., які, визначаючи стратегічний курс на наближення навчання до потреб практичного життя, відкрили новий етап у розвитку господарської освіти. Їхні автори одне із наріжних завдань народної школи вбачали в запровадженні засад виховання і загальної освіти, які б відповідали віковим і природним особливостям дитини, були «потрібні загалові громадян» та забезпечували її «суспільно-громадське підготовлення з увагою на потреби господарського життя» [976; 1165; 1167; 1168; 1692; 1710]. У світлі цих вимог змінився статус ручних робіт, котрі введено як основний предмет до навчальних планів початкових шкіл. Свій внесок у їхню розробку здійснили українські освітяни, запропонувавши міністерству освіти та ЛШК авторські навчальні програми, які повніше враховували національний характер та економічні потреби краю. По-новаторському визначалися завдання цієї дисципліни: «…розвивати любов і пошану до фізичної праці; привчати молодь на конкретному матеріалі до життєвої порадності й незалежності; розвивати добрі привички щоденного культурного життя та притягати молодь до індивідуальної і суспільної праці в школі, вдомі й середовищі». Її зміст пропонували розділити на три блоки: а) «праці в обсягу культури щоденного життя»; б) «рукодільні праці»; в) «праці городничі, годівельні із ділянки домашнього господарства» (додаток Ґ.5). Українські педагоги акцентували на потребі створення пришкільних городів та іншої матеріально-технічної бази для вивчення «на другому і третьому програмовому рівні» городництва, садівництва, бджільництва, годівлі тварин, науки про боротьбу зі шкідниками тощо. Передбачалися інновації щодо наповнення змісту предмета «ручні роботи»: формування знань і навичок з «обсягу культури щоденного життя»; «наука господарства» виводилася за межі «домашнього побуту» й доповнювалася городництвом, садівництвом, бджільництвом, тваринництвом. Проте в питаннях надання практичних умінь і навичок ця програма залишалася доволі консервативною [726].

Проблеми вдосконалення господарської освіти особистості освітяни обговорювали на сторінках педагогічної періодики. Зокрема, львівська вчителька І. Петрів доводила доцільність при вивченні різних навчальних тем у 1 і 2 класах влаштовувати навчальні екскурсії «в довкілля» – пасовища, домашні господарства тощо [1069]. Учитель зі Снятинщини В. Хронович, виходячи зі здобутків зарубіжної і вітчизняної науки та власного десятирічного досвіду, пропонував нові засоби викладання ручних робіт у зимовий період (виготовлення виробів з картону, паперу, соломи тощо) та розробив методичні підходи щодо індивідуалізації і почергової організації практичних робіт для хлопців і дівчат на шкільному городі і в саду. Він звертав особливу увагу на необхідність дотримуватися правил техніки безпеки та мотивування учнівського інтересу до такої праці [1522].

Використовуючи досвід зарубіжних педагогів-реформаторів, українські освітяни (І. Антонів та ін.) намагалися налагодити господарське виховання розумово відсталих дітей у т. зв. помічних школах. Показовими в цьому сенсі є конспект уроку, проведеного І.Антонівим у 2 класі такого закладу, що міг використовуватися й у звичайній школі. Спираючись на метод Декролі, на тематичних уроках «Дріб. Кури» для ознайомлення дітей з їхнім життям і доглядом за ними пропонувалися різні методичні прийоми: розповідь учителя, бесіда, голосне читання, переказування, створення розповіді на основі побаченого, споглядання за поведінкою курей тощо. Важливе підґрунтя для цього давали влаштована напередодні екскурсія на зразкове господарство, де діти вивчали домашню птицю і свійських тварин, а також принесена до класу «жива птиця», яку вони власноруч годували і поїли. Відтак учні малювали чи виготовляли їхні макети; організовували виставку власних робіт і самі визначали найкращі серед них [21]. Такий підхід демонструє низку ефективних прийомів, спрямованих на формування інтересу до навчального матеріалу, розвиток творчої ініціативи, пізнавальної активності, мовлення, практичних умінь годівлі свійських тварин тощо.

Як і в Галичині, за міжвоєнного періоду ХХ ст. проблеми виховання господарської культури дітей були предметом уваги педагогів Закарпаття. Оскільки в Підкарпатській Русі за активного сприяння державних освітніх структур та урядових чинників, зокрема великої особистої прихильності до закарпатських українців президента Чехословаччини Т. Масарика, успішно розвивалося українське початкове шкільництво, відповідно активізувалися творчі пошуки українських педагогів, які були реалізовані в шкільній практиці, наслідком чого стало те, що в початкових школах краю господарська освіта досягла високого рівня розвитку (додаток Д.4 ). Уміщений у додатку Д.4 рис. 2.4 відображає зміст, мету, завдання, методи, засоби та форми господарського виховання українських дітей у початкових школах Підкарпатської Русі, змістове наповнення цих компонентів господарської культури дає підстави стверджувати про значно ширший зміст господарської підготовки юнаків та дівчат, більш ґрунтовну початкову агрономічну освіту (порівняно з державними школами Галичини, Волині та Буковини).

У навчальних планах на ручні роботи виділялася приблизно така ж кількість годин, як і в інших регіонах. Цей предмет був віднесений до «допоміжних предметів», на котрі поряд з рисунком, співами, гімнастикою припадало 22,5 % навчального навантаження. Їхня спрямованість чітко диференціювалася за статевою ознакою: мета хлоп’ячих ручних робіт полягала у привчанні до праці, вихованні поваги і любові до праці, а дівочих – у заохоченні до праці в обсязі доступної діяльності та підготовці до виконання «жіночих завдань» у сім’ї й побуті [185; 327; 393; 395-399; 1216, с. 115-116; та ін.]. На уроках праці особлива увага зверталася на дотримання санітарно-гігієнічних норм. Зокрема, на заняттях для хлопців заборонялися важкі та шкідливі для здоров’я роботи: такі, що псують меблі, дороги; пов’язані з промисловістю, копіюванням, фарбуванням тощо. Програми передбачали для них навчальні види діяльності, пов’язані з ліпленням із глини, пластиліну, паперу, виготовленням геометричних форм, а також вирощуванням городини й садовини, ознайомленням з ремеслами. Дівчата мали займатися «ручними роботами» – вишиванням, в’язанням та «домашньою наукою»: «наведення порядку в домі», вирощування квітів, праця на присадибній ділянці й т. ін. [1216, с. 115-116].

У початкових школах Закарпаття регламентація послідовності проведення ручних робіт за роками навчання пов’язувалася із природним і соціальним середовищами та передбачала формування відповідних рис характеру і навичок. Так, на заняттях у першому (родинний дім, життя в сім’ї, школа, громада) і другому класах (село, околиця, город, сад, ліс, нива, пасовисько) мали формувати чемність, увічливість, привчання до порядку й чистоти тощо. При їх проведенні здійснювалися міжпредметні зв’язки, особливо з математики, природознавства, малювання, «горожанської науки» [327; 393; 395-399; 1216, с. 115-116].

Посиленню агрокультурного складника господарського виховання в народних школах краю за 1930-х рр. сприяло повсюдне запровадження, згідно з розпорядженням шкільної влади, пришкільних городів [327].

Освітні діячі Закарпаття, зокрема А.Алиськевич, усвідомлювали, що «…знання нашої молоді, особливо у вищих класах слабе і для дальших вищих студій мало вистачаюче…» [13, с. 93], тому прикладали зусиль для забезпечення піднесення рівня господарської культури випускників народних шкіл, подальшого навчання та підготовки їх до самостійного життя. Високий рівень господарської освіти покликані були забезпечити т. зв. горожанські (міські) школи Закарпаття, у яких навчалися діти впродовж чотирьох років по закінченні п’ятого класу початкової школи, чисельність таких навчальних закладів за 1919-1932 рр. зросла з 4 до 18 із 5811 учнями, з них 2120 осіб становили українці. Загалом упродовж 1919-1939 рр. було відкрито 21 горожанську школу з «русинською» мовою навчання [254; 396, арк. 9-11] (додаток Д.5). Прикметними ознаками їх розвитку за міжвоєнного двадцятиріччя ХХ ст. стало те, що ці школи почали створювати не тільки в містах, а й у сільській місцевості, зміст навчально-виховного процесу набрав виразних національно-патріотичних ознак, у стінах горожанських шкіл давали нижчу професійну освіту, їхні випускники здобували навички для праці як помічники, обслуговуючий персонал тощо в торговельних закладах, у сфері послуг, адміністративних, господарських установах тощо, у них виховували патріотизм, національну свідомість, громадянські почуття, а також підприємливість, ініціативність, творчість тощо.

Відповідно до т. зв. малого шкільного закону 1922 р. у цих закладах запроваджувалися такі предмети, як ручні роботи, домашнє господарство, промисел [869]. Зокрема, навчальний план ручних робіт для дівчат передбачав їх вивчення впродовж 2 год. щотижня задля формування необхідних для ведення господарства навичок та естетичних смаків. Набуття відповідних знань і умінь постійно ускладнювалося: у 1 класі вивчали основи кравецької справи («шиття простих речей»; латання; ручне шиття, обробка рушників, шиття ланцюжком та хрестиком); у 2-му – шиття на тонкій білизні, обметування; у 3-му – шиття на машинці, викройки, народна вишивка; у 4 класі – викройка, шиття білизни тощо [185]. Предмети «домашнє господарство» і «промисел» спрямовували на опановування дітьми основ агротехніки (вирощування овочів, городини, квітів тощо) та садівництва (щеплення, «розмноження», догляд за фруктовими деревами тощо). Узимку дівчата займалися у класах рукоділлям і прядінням; хлопці вивчали народні ремесла, ремонтували приміщення, виготовляли сільськогосподарські знаряддя [185; 327]. Таким чином, зміст освіти був досить чутливим до викликів часу та оновлювався.

Порівнюючи навчальні програми горожанських шкіл Закарпаття та виділових шкіл Галичини, доходимо висновку, що вони були доволі подібними за змістом, адже, окрім кравецької справи, охоплювали різні ділянки домашнього господарства й передбачали формування ширшого спектру знань і навичок; українські педагоги активно застосовували практичні та наочні методи, акцент робили на підготовці юнацтва до самостійного життя, відповідно в навчальному процесі практикували дослідницько-пошукові методи; як можливе творче надбання для сьогоднішньої загальноосвітньої школи відзначаємо запровадження профільної диференціації, яку можна здійснювати у старших класах за різними освітніми напрямами й програмами.

Вагомим здобутком у ділянці створення та вдосконалення навчально-методичного забезпечення процесу виховання господарської культури учнів у Галичині став методичний посібник Т.Андрухович «Ручна праця в вихованню» (Львів, 1923), підготовлений на основі програми науки ручних робіт Міністерства освіти й віросповідань. У передмові до цього відомий галицький педагог І. Ющишин запропонував основні напрями вивчення «науки господарства» (Додаток Ж), де зміст цього навчального предмета забезпечував комплексну господарську підготовку: включав широкий спектр знань у галузі агрономії та домашнього господарства (класичні «науки» – городництво, садівництво, молочарство, плекання худоби, пасічництво, шиття, куховарство, ін.), а також передбачав опанування школярами основами виробничих промислів – виготовлення білизни, її ремонт та догляд; пошиття, ремонт взуття та догляд за ним; ін.»; охоплював комплекс тих виробничих операцій, які вивчали школярі на уроках ручних робіт (вироби з паперу і картону; вироби з дроту та ін.), важливе місце у змісті «науки господарства» посіло формування умінь виготовляти шкільне навчальне приладдя для різних дисциплін та здійснювати його ремонт (рис. 3.1, уміщений у додатку Ж). Зміст цього предмета мав виразне практичне спрямування, усебічно готував випускника народної школи до життя, ураховував гендерний аспект та забезпечував формування господарської культури юнацтва.

Реферований посібник подає докладну характеристику змісту знань, умінь, навичок, якими повинна оволодіти дитина на уроках ручних робіт у 1-4 класах народної школи, та деталізує форми, прийоми, засоби, підручні матеріали для реалізації цього завдання. Навчальна програма із цієї дисципліни носила міждисциплінарний (ручна праця, геометрія, мова тощо), практично- й екологічно-орієнтований, творчий, доступний характер: учні навчалися виготовляти предмети, пов’язані зі шкільним життям, довкіллям, домашнім побутом, використовуючи при цьому природний матеріал (папір, глину, лепеху, солому тощо) та елементи моделювання, дизайну [18].

Навчальна книга – букварі, читанки для початкових класів загальноосвітніх шкіл – спрямовували на формування любові і поваги до свого народу, рідної землі, культу праці, що прямо чи опосередковано сприяло формуванню господарської культури школярів. Ця проблема розв’язувалася комплексно: у тісному зв’язку з національно-патріотичним, морально-етичним, іншими напрямами виховання. Як приклад відзначаємо один з найпоширеніших в українських школах Галичини підручник М.Матвійчука «Перша книжка», що з’явився 1922 р. та кількаразово перевидавався. У ньому тісно переплітаються ідеї любові «до України-Вітчизни», родинного виховання, працелюбства, що знаходило вияв у вміщених творах відповідного змісту («Праця хлібороба», «До праці», «Ледачий син», «Праця людини не понижає» та ін.) [886]. За словами самого педагога, при укладанні підручників він не розмежовував формування окремих рис характеру людини, а прагнув дібрати матеріал, що пробуджував у дітей «радість, утіху і охоту до життя і праці» [887, с. 54].

У початкових школах Волині за міжвоєнного періоду ХХ ст. використовували ті ж навчальні книги, що й у Галичині, хоча було видано й кілька підручників, наповнених місцевим колоритом. Однією з них стала читанка «Життя й праця» для 3-го і 4-го класів (1935 р.). Її назва і зміст фокусували на тому, що Волинь – це мальовничий край трудівників, які завдяки щоденній праці на полях і ланах, де родиться жито і пшениця, створюють добробут в усій державі. Саме в такому ракурсі: Волинь – український край – невід’ємний складник Польської держави – формувалося у дітей розуміння значення і потреби хліборобської праці [510; 511].

Така спрямованість притаманна і навчальній книзі для буковинських дітей («Український Букварь для народних шкіл» (1922 р.) [1411]; «Українська читанка для 3 кляси народніх шкіл Румунії» (1933 р.) та ін.), де у віршах, казках, оповіданнях світоглядно-виховного характеру перепліталися ідеї, що формували уявлення про багатство й красу рідного краю, поваги до державних (румунських) символів та загальнолюдських чеснот, зокрема працелюбства (твори у букварі «Маленька швачка», «Грядка», «Ремісники» та ін.) [1405].

Навчальну книгу для молодших школярів Закарпаття, яка, окрім дидактичних та ідейних проблем, переживала ще й складні мовнолінгвістичні метаморфози, репрезентують надбання відомого педагога О.Маркуша. Його буквар «Зорниця», який на конкурсі підручників Підкарпатської Русі 1924 р. був нагороджений першою премією та видавався у 1925, 1926, 1930 рр., відзначається системотворчим підходом до різних напрямів виховання. Органічно доповнюючи один одного, у ньому розміщені твори, що культивували любов і повагу до рідного краю і його культури («Родный край», «Мы Русины», «Мово рідна», ін.), до матері («Мати», «Сирота», «Без матері»), до тварин («Вол и жаба», «Зайчик», ін.) й до праці («Медведь и пчолы», «Помагав», «Хлыбець» тощо) [883]. Ця книга увиразнює пріоритети щодо формування в молодших школярів розуміння значущості й необхідності праці, пошани до людей праці, розширення пізнавальних можливостей про різні види трудової діяльності. Таку ж спрямованість має граматика «Родне слово» (автори А.Маркуш, С.Бочек, Л.Хоружа, Ужгород, 1923 р.), яка наповнена творами і завданнями, що знайомлять зі змістом і різними видами праці в селі й місті та, засуджуючи лінощі, виховують працелюбство у школярів («Косарь», «Женці», «Лен», «Ремесельники», «Шевкиня», «Кто працює, не бідує» тощо).

Зрозуміла й закономірна, зважаючи на соціальний склад західноукраїнського населення та перспективи життєдіяльності учнівського юнацтва, зосередженість навчальних програм і літератури на «сільській тематиці» викликала неоднозначну реакцію в середовищі освітян. Зокрема, знаний педагог М.Федусевич у першому номері часопису «Українська школа» за 1939 р. критично зауважував, що в «наших читанках» всі суспільні та життєві проблеми розглядаються винятково з «селянсько-мужицького» погляду. Тож, на думку автора, варто більше уваги приділяти таким верствам населення, як інтелігенція, священики, котрі посідають вагоме місце в житті української громадськості.

Проблема господарського виховання посідала окреме місце і в начальній літературі із загальної педагогіки та теорії і практики виховання. Прикладом є відомий підручник І. Бартошевського «Педагогія або наука о вихованю» (Львів, 1909), де також визначалися зміст, методи, форми опанування ученицями науки домогосподарства. Так, педагог рекомендував: «Три чверти часу нехай на се посвячують шити гафтувати, церовати повини уміти якъ найлучше. Чи есть рьчею можливою ознакомляти їхъ на столько зъ медициною, шоби могли доглядати въ потребь хорихъ, удьлити першой лькарской помочи, не хочу самъ того рьшати. Зъ жарнею и кухнею повинни бути добре обознани. Я бажавъ би, щоби кажда наша вихованция вийшовши замужъ, стаючи на чоль свого господарства умьла не только скроити и ушить собь и дьтям сукнь и бьлизну, ной въ потребь зварити обядь...» [50, с. 316]. Така рефлексія відображає панівний на початку ХХ ст. підхід до проблеми жіночої освіти, який фокусував на вихованні майбутньої «господині дому» – матері, дружини – і не передбачав формування знань і навичок, необхідних для суспільної праці.

Таким чином, проведений аналіз науково-методичного забезпечення ілюструє, наскільки глибоким і всеосяжним був підхід до виховання господарської культури засобами навчальної літератури.

Важливим напрямом розвитку господарсько-економічної освіти українських учнів потенційно могли стати державні фахові школи, однак вони відіграли незначну роль у розв’язанні цього завдання. Сказане стосується передусім Галичини, де на межі ХІХ-ХХ ст. формується розгалужена мережа державних фахово-професійних навчальних закладів. У Галичині працювало 11 реальних гімназій і 14 реальних шкіл, а на Буковині – відповідно 4 і 1, на Закарпатті єдиним закладом такого типу стала Берегівська реальна гімназія [1240]. Чи не найпродуктивніше розвивалося торговельне шкільництво: лише у Східній Галичині 1911 р. було створено 20 торговельних навчальних закладів, у яких навчалося 1706 учнів. Цю фахову освіту репрезентували 2 академії, 3 державні, 5 приватних, 10 доповнюючих торговельних шкіл. Утім, задовольнити освітні запити українців ці навчальні заклади все одно не могли: вони становили близько 3% чисельності всіх учнів торговельних шкіл Австро-Угорщини [124, с. 16; 795, с. 23]. На кінець 1930-х рр. їхня чисельність зросла до 251, але серед них не було жодного україномовного навчального закладу, а відсоток українських учнів у них був мізерним: з-поміж 4550 випускників 1938 р. налічувалося 183 греко-католиків (у Галичині. – Г. Б.) та 547 православних (на Волині) [35; 51; 703, с. 10].

Одна з причин такого становища полягала в тому, що сільські народні школи були «тупиковими», тож навіть після шести років навчання українські діти не одержували права на подальше здобуття освіти в середніх агрономічних чи промислових навчальних закладах, адже вступати до них могли лише особи, які закінчили виділову школу. Отож головним шляхом здобуття професійної освіти для юнацтва ставали національні фахові приватні школи (підрозділ 2.2). Однак у середині 1930-х pp. польський уряд заборонив створювати не тільки державні, а й приватні фахові школи з українською мовою навчання [35].

За такої ситуації виокремлюємо декілька державних фахових шкіл, де українці становили вагоміший відсоток учнівського контингенту. Ідеться передусім про заклади, що давали аграрну освіту. У створеній ще 1847 р. рільничій школі в Городенці, що стала «додатком» до маєтку барона Ромашкана, учні виконували всі сільськогосподарські роботи безкоштовно, за що з ними по кілька годин на тиждень проводили теоретичні заняття, а головні фахові знання і навики здобували у процесі трудової діяльності [927, с. 92].

Наприкінці ХІХ – на початку ХХ ст. чимало українських юнаків навчалося у крайовій рільничій школі в Дублянах на Львівщині [1347, с.71]. Рівень навчання в подібних закладах був примітивним. За твердженням І.Франка, вони «зовсім не відповідали потребам, бо не виховували рільників, котрі б вміли самостійно із хистом вести дрібне або й середнє рільне господарство» [1461, с. 410].

Помітнішу роль у розвитку сільськогосподарської освіти українців Галичини відіграла дворічна чоловіча садівничо-городнича школа в Заліщиках, що готувала «фахівців-городників… для більших маєтків». Близько половини із «30-40 контингенту учнів» цього закладу становили українці. До навчальної програми поряд з традиційними фаховими дисциплінами (городництво, садівництво тощо) входили і такі «екзотичні» для початку ХХ ст. предмети, як виноградарство, «квітництво», «декоративні кущі і дерева» [148, c.104]. Другою інноваційною рисою стало залучення учнів до науково-дослідної селекційної роботи. Зокрема, за керівництва проф. К. Бжезінського вони апробували вирощування «морель[груш]-абрикосів», експериментальний матеріал для чого доставляли з Франції. Утім, зважаючи на кліматичні умови краю, значно продуктивнішими виявилися досліди українських агрономів-священників І.Коцика і Й. Раковського, котрі в приміському селі Добрівляни (як філії Заліщицької школи) заклали «шкілку фруктових дерев». Вона стала «справжнім розсадником кращих сортів овочевих дерев на південному Поділлі» [148, c. 104]. Проте в першій половині 1920-х рр. до школи спрямовується потік дітей польських осадників, тож доступ українців до неї фактично припинився.

Новим явищем у розвитку сільськогосподарської освіти в Галичині стало створення у серпні 1935 р. державного рільничого ліцею у Черниці (Жидачівщина), що було результатом тривалої боротьби українських послів у парламенті та діячів Українського комітету у Варшаві. Це був чи не єдиний державний україномовний заклад професійної освіти, що існував у краї за досліджуваного періоду. По закінченні трирічного терміну навчання юнаки отримували спеціальність «сільськогосподарський технік», завданням школи стала підготовка не тільки поступових господарів», а й фахівців для роботи в сільськогосподарських установах. Ліцей давав можливість випускникам продовжувати навчання у вищих школах. Він мав потужну матеріально-технічну базу: шкільні й господарські приміщення; інтернат і їдальню; 120 га орного поля, 2 морги саду, великий парк, а також півтора десятка коней, 40 високопродуктивних корів і биків, свиней, модерні курники тощо [149, с. 24-25]. Навчально-виховний процес у ліцеї будувався за європейськими зразками. На трирічне навчання приймали юнаків, які закінчили 4 класи т. зв. нових гімназій чи мали середню освіту. Професійно орієнтовані загальноосвітні предмети (ботаніка, зоологія, хімія тощо) доповнював широкий спектр вузькопрофільних дисциплін: годівля домашніх тварин, ветеринарія, сільськогосподарська хімія і технологія та ін. За новітніми методиками відбувалися практичні заняття в лабораторіях і шкільному господарстві, «технологічні прогульки» та стажування у броварнях, млинах, цукроварнях, гарбарнях, миловарнях, цегельнях тощо [148-149].

Є підстави стверджувати, що організатором, натхненником створення державного рільничого ліцею в Черниці стало товариство «Сільський господар», підтвердженням чому – низка фактів: члени секції сільськогосподарського шкільництва при Централі товариства розробили навчальний план для школи, здійснювали освітню опіку цим навчальним закладом, залучили до праці в ньому висококваліфіковані педагогічні кадри – теоретиків і практиків з Української господарської академії в Подєбрадах: проф. Б. Іваницького, проф. інженера-технолога В. Іваниса; директором ліцею призначено відомого господарсько-економічного та освітнього діяча М.Холєвчука, а господарем маєтку (завгоспом) – Є.Брилинського, який мав досвід такої роботи в школі в Милованні. Усе це забезпечувало високий рівень викладання. Брак навчально-методичної літератури компенсували шляхом створення учнями «рукописних підручників» на основі нотаток лекцій професури, відтак їх передавали молодшим учням. Згодом відкрили власне видавництво, де надрукували перші україномовні курси лекцій із сільськогосподарської хімії, ботаніки, «польоводства», авторами яких були згадані викладачі закладу [148-149]. Зростанню популярності ліцею сприяла орієнтація на попит у фахівцях із сільського господарства і кооперації: перший випуск 1937 р. становив чотири, другий – 15 учнів, третій мав сягнути 40 осіб, однак він не завершився через початок Другої світової війни. Радянська влада відразу закрила заклад, однак за доби німецької окупації його відновили як дворічну державну сільськогосподарську школу, де здійснювали підготовку фахівців для сільського господарства [148-149].

За довоєнного періоду ХХ ст. високого рівня розвитку державна українська професійна освіта досягла на Буковині, профільний характер якої зумовлювався соціально-економічними потребами краю. Так, за відносно сприятливих суспільно-політичних умов вона стала свого роду викликом нерозумінню значення модерних агрономічних знань більшістю населення краю [771]. Покликаючись на приклад інших етнічних груп краю, українці домоглися відкриття у жовтні 1871 р. власної сільськогосподарської школи в Чернівцях, яка 1895 р. набула статусу середнього освітнього закладу із трирічним терміном навчання [167; 176-178]. На нашу думку, про його високий рівень засвідчують вимоги до педагогічного складу (суворий конкурсний відбір; запрошення осіб із науковим ступенем) та до прийому учнів (закінчення чотирьох класів гімназії чи реальної школи; свідоцтво про «моральний стан» тощо). Випускники школи мали «довести знання з фізики, рільничої хімії, описової геометрії, з основ поміру полів та кліматології», а також «з анатомії і фізіології домашніх тварин, технології лісничої хімії, лісничого креслення, планування, масштабування». Вони одержували право вступу до сільськогосподарської чи лісотехнічної академій. Як і в галицьких школах, тут зміст навчання становили профільні та професійно орієнтовані загальноосвітні предмети [167; 176-178; 692; 1047].

Попри належне матеріально-технічне й фінансове забезпечення, кількість охочих здобувати освіту в чернівецькій агрошколі зменшувалася, що пояснювалося не стільки високою платнею за навчання, скільки незатребуваністю фахівців високої кваліфікації, позаяк неорганізоване українське селянство краю не могло в індивідуальному порядку сплачувати їхні послуги, а головне – не було готове вносити інновації в традиційну систему господарювання.

Більш популярною стала дворічна рільнича школа з українською мовою навчання в Кіцмані, яка давала «нижчу» фахову освіту, орієнтовану на потреби загалу дрібного селянства. Про це свідчить її мета – підготувати «мужицьких синів», «щоби вони селянську господарку самостійно раціонально могли вести» [421; 979; 1180]. Устрій і матеріально-технічна база (додаток Ґ.3) та кваліфікований склад педагогів на чолі з Є.Жуковським забезпечували високий рівень фахової підготовки в цьому навчальному закладі. Типовий зміст освіти ілюструє Кіцманська рільнича школа, де викладали широкий перелік загальноосвітніх (релігія, рідна та німецька мови, арифметика, геометрія, рисунки, наука про землю, географія, історія) та фахових дисциплін (законодавство, «науки природні» (фізика, хімія), «натуральна історія» (природознавство), «наука про будову рослин» (ботаніка), «наука про продуктивність звірят» (зоологія), «наука властивої господарки» (сільське господарство), «наука про удержання здоров’я звірят» (ветеринарія), «наука лісового господарства»). Практичні заняття проводилися за окремими блоками: вирощування овочів і фруктів; обробка землі; догляд за свійськими тваринами; переробка молока; праця на сільськогосподарських знаряддях і машинах; ведення бухгалтерії тощо. Юнаки оволодівали знаннями і навичками з різних ремесел: столярство, різьбярство, кошикарство, римарство [421; 979].

Другим напрямом розвитку українського професійного шкільництва Буковини за довоєнного періоду ХХ ст. стала підготовка фахівців у галузі домашнього промислу. З-поміж таких закладів – відкрита 1906 р. у Чернівцях жіноча державна дворічна ткацька школа, при якій діяли чотиримісячні курси для сільських дівчат, та різьбярська школа у Вижниці, де готували професійних майстрів народного гуцульського мистецтва. Навчальні програми шкіл нижчого типу включали загальноосвітні й фахові дисципліни та практичну підготовку, однак вони були «тупикові», оскільки їхні випускники не мали права продовжувати освіту у вищих освітніх закладах та середніх спеціальних школах (за винятком рільничих чи промислових) [170; 980; 1049, с. 218-222]. За 1920-х рр. усі довоєнні українські професійні освітні заклади Буковини були зрумунізовані або закриті [174; 285; 494; 693-694; 1684; ін.], що згубно вплинуло на виховання господарської культури українців регіону.

Стан фахового шкільництва на Волині, Лемківщині та Поліссі за міжвоєнного періоду ХХ ст. часопис «Рідна школа» визначив як «катастрофічний» [696; 1093-1096]. Ідеться про відсутність україномовних навчальних закладів. Українці здобували професійну освіту в польськомовних професійних школах: до прикладу, серед 266 фахових шкіл, що існували у Польщі станом на 1927 р., на Західній Волині упродовж 1928-1929 pp. працювало 27 фахових шкіл, де навчалося 1777 учнів, а також дев’ять місцевих курсів і 48 відділів (філіалів) [28; 439]. Це були заклади різного підпорядкування (державні, приватні, органів самоврядування) та освітнього рівня (нижчого, гімназійного, фахові курси). Із 3475 учнів, які в них навчалися у 1938 р., українці становили близько половини [29-30; 963; 1723].

Найбільше українців здобувало освіту в сільськогосподарських школах: з 11 діючих на Волині 1936 р. таких закладів було дев’ять державних (282 учні), а два належали органам місцевого самоврядування (70 учнів) [452, с. 15; 1732, с. 51]. Однорічне навчання в них будувалося за окремими програмами, що відповідали профільній спрямованості закладу. До прикладу, у відкритій 1928 р. школі у Вишневці на Кременеччині вивчали рільництво, городництво, садівництво, бджільництво, ветеринарію, кооперацію. Навчання було безкоштовним, окрім щомісячної оплати 20 зл. за проживання та харчування в інтернаті, а найкращі учні навіть одержували стипендії від місцевого сеймика. За вісім років діяльності фахову освіту в ній здобули близько 200 учнів, з яких 2/3 становили українці [452; 1179; 1181, с. 238]. Такий же характер мала єдина середня державна сільськогосподарська чоловіча школа у с. Білокриниця Кременецького повіту, що разом із ремісничо-промисловою школою нижчого рівня у Смизі, курсами городництва у Лідихові, народними університетами в Михайлівці та Ружині входила до структури Кременецького ліцею [390, арк.2; 408; 452; 1111; 1113].

На Волині жіноча освіта, репрезентована однорічними жіночими сільськогосподарськими школами, була орієнтована на ведення хатнього господарства. Так, відкритий 1927 р. такий заклад у Гориньгороді Рівненського повіту ставив за мету підготовку дівчат як «взірцевих господинь і корисних громадянок для нашого волинського суспільства». Поряд з фаховими (городництво, годівля худоби, шовківництво, ткацтво, крій і шиття, в’язання, гаптування тощо), тут викладали загальноосвітні предмети, зокрема польську мову, історію Польщі, математику, кооперацію, гігієну, співи [381; 1111; 1113].

Своєрідним освітнім явищем став розвиток т. зв. мандрівних сільськогосподарських шкіл, які упродовж 4-5 місяців проводили навчання в певній сільській чи міській громаді, відтак переносилися в інше місце. З кінця 1920-х рр. на Волині діяли такі три жіночі – у Дубенському, Горохівському, Здолбунівському та три чоловічі заклади у Сарненському, Здолбунівському, Ковельському повітах [452; 875]. Перша державна мандрівнича жіноча рільнича школа у 1930-1934 рр. улаштувала навчання в 15 населених пунктах Дубенщини для понад 300 осіб, а Охлопівська школа у 1930-1936 рр. провела 9 навчальних п’ятимісячних курсів на Горохівщині для 150 учасників. Їх навчальні плани (300 год.) передбачали викладання загальноосвітніх предметів (історія, етика, кооперація тощо) та проведення теоретичних і практичних занять з «домового господарства», городництва, куховарства, переробки й зберігання овочів, крою та шиття, в’язання, гаптування, прання, прасування [452; 875]. Доступні джерела не фіксують національного складу їхніх учасників, але, зважаючи на етнічну структуру місцевого населення, можемо припустити, що питома вага українців серед них була високою.

Діяльності державних сільськогосподарських шкіл на Волині важко дати однозначну оцінку. З одного боку, вони сприяли асиміляції українського юнацтва, оскільки навчання велося польською мовою, а «просякнуті польським патріотизмом і католицькою релігією» загальноосвітні предмети ставали «важливим інструментом виховання лояльних громадян держави» [1706, s. 126, 130]. З іншого боку, це був реальний чинник підвищення рівня господарської культури на Волині. Цей факт безсумнівний навіть, якщо брати до уваги, що їхні випускники, на відміну від українських господарських шкіл в Галичині (Милованнє, Шибалине), не займалися пропагандою агрокультурних знань у своїх громадах, а господарювали в одноосібних приватних садибах. До прикладу, зі 195 осіб, які у 1924-1928 рр. закінчили Тростянецьку рільничу школу, 65 % працювали у власних, а решта – помічниками в інших господарствах [452; 1111; 1113]. Слід погодитися з твердженням луцького часопису «Рільник» за 1936 р., що для 500 тис. селянських господарств із 2 млн. населенням відсоток аграріїв, які здобули освіту у фахових школах, був «мізерним» [938; 1113]. Утім, ті близько 2,5-3,5 тис. осіб, які за міжвоєнного періоду ХХ ст. щороку закінчували фахові школи (з них українці становили 50-55 %), мали значно вищий рівень господарських знань і навичок, порівняно з масою юнацтва, яке було позбавлене можливості здобути аграрну освіту.

На окреме відзначення заслуговує діяльність з розвитку сільськогосподарської освіти Кременецького ліцею, який для юнаків та дівчат 18-29-ти років провадив народні університети, зокрема в Михайлівці (біля Дубного), Ружині (біля Ковеля) та ін. Із 300 учнів, котрі у 1932–1939 рp. навчалися у Михайлівцях, українці становили 2/3, решту – поляки; а в Ружині, де такий заклад діяв з 1935 р. за керівництва Г. Юршової, поряд з українцями освіту здобували ще й чехи [452; 937; 1265, с. 98-100].

Функціонування народних університетів здійснювалося з фондів Кременецького ліцею та місцевих органів влади, тож учні сплачували лише за проживання і харчування по 40 зл. щомісячно. Тут була належна матеріально-технічна база – орні поля, городи, сади, де відбувалися практичні заняття, а також бібліотеки, що мали необхідну літературу (часописи, підручники) для самопідготовки. Навчальні програми передбачали вивчення як польської, так і української мови та історії. Проте це було наслідком не цивілізованої полікультурної толерантності, як в інших європейських країнах, а результатом реалізованої на Волині урядової політики «регіоналізму», яка передбачала «зближення польського і українського народів» та намагання відірвати її від «деструктивного впливу» Галичини. Зважаючи на це, з певним застереженням слід сприймати твердження тогочасних освітніх діячів про їх «проукраїнський характер», тож трактувати їх як «національну освітню оазу українців» та зіставляти з українськими приватними сільськогосподарськими школами Галичини видається не зовсім обґрунтованим. Порівняно з Галичиною, Буковиною, Волинню, вищого ступеня досягло державне фахове шкільництво у 20-30-х рр. ХХ ст. на Закарпатті, яке було репрезентоване такими навчальними закладами: «1) фахово-доповняючі, ремісничі і промислові школи, метою яких було підготувати молодь «на інтелігентних ремісників» різних професій; 2) технічні школи, що готують техніків в галузях будівельної справи, дорожнього і водного будівництва, землемірства, млинарства, хімії, ткацтва, гірництва та ін.; 3) сільськогосподарські (аграрні) школи, метою яких є підготовка рибарів, спиртоварів, рільників, молочарів, годівельників, городників, садоводів, виноградарів та господинь; 4) торгівельні школи, що дають молоді ще й додаткову освіту в галузі книговодства, кореспонденції, купівлі й продажу, банкової справи та ін.; 5) жіночі фахові школи різних спеціальностей, а це: торгівельні, промислові з відділами кравецьким, коронкарським (мереживним), ткацько-килимарським, рільничим, школи домашнього господарювання, кооперативні школи і курси тощо, які надавали жінкам можливість осібного заробітку та стати справжньою рівноправною і незалежною громадянкою» [849, с. 9].

На кінець 1930-х рр. на теренах краю було близько 25 закладів нижчого і вищого ступеня (у Берегові, Білках, Великому Бичкові, Довгому, Хусті, Іршаві, Ясіні, Косівській Поляні, Королеві, Мукачевому, Перечині, Рахові, Виноградові, Сваляві, Ужгороді, Міжгір’ї та ін.): перші давали знання і навички для продуктивної праці у приватному господарстві; другі – готували кваліфікованих фахівців для роботи в суспільних інституціях різних галузей економіки – агрономія, кооперація, фінансово-кредитна сфера тощо. З-поміж останніх відзначаємо дворічні сільськогосподарські школи (Сентміклошська, Білківська, Дункофаліська, Сасівська, Хустська), що були доступними для українського селянства та відзначилися високим рівнем фахової підготовки [401; 402]. У них використовували агрономічний досвід Чехословаччини та здобутки європейської фахової освіти. Зокрема, кооперацію викладали як складник народного господарства та торгівлі. Практично-прикладна спрямованість навчального процесу забезпечувала якісну підготовку майбутніх господарів, які володіли не тільки агрономічними, а й кооперативним знаннями та навичками [1137; 1266; 1106]. За цієї доби, як наголошує сучасна дослідниця історії розвитку професійної освіти на Підкарпатській Русі І. Дацків, «була сформована цілісна система професійної освіти, яка мала чітко окреслену спрямованість на промислове виробництво, торгівлю й культурно-просвітницьку діяльність», «з огляду на потреби представників промислових, торгівельних і фінансових суб’єктів, а також за умов національного піднесення свідомості громадськості краю професійні навчальні заклади стали, з одного боку, осередками підготовки висококваліфікованих фахівців для різних галузей народного господарства, а з іншого – центрами формування патріотичних громадян з високим рівнем національної самосвідомості» [368, с. 107]. На ремісничі школи держава, українська громадськість регіону покладали важливі цілі: «дати майбутньому реміснику достатню підготовку для самостійного життя, доповнити його практичні знання, отримані ним у майстерні його роботодавця, новішими методами і технологією виробництва», «підготувати його до самостійного проведення калькуляцій продуктів виробництва, а також ознайомити його з ремісничими законами і основами народного господарства», ін. [892, с. 107].

Певних успіхів досягла реміснича освіта: так, якщо в 1921 – 1922 н. р. на теренах Підкарпатської Русі налічувалося 16 ремісничих шкіл, у яких навчалося 1258 учнів, то вже через десять років, у 1931 – 1932 н. р. їх кількість зросла вдвічі – до 2220 осіб, яких навчало 176 вчителів та інструкторів [368, с. 72-78; 398-401]. Відповідно до тогочасних чинних освітніх документів («Приписы для управы, научованя и надзора при самостойных ремесельных доповняючых (учньовских) школах на Словаччинъ и Подкарпатской Руси», 1926 р.), юнацтво здобувало освіту в таких галузях: «механіка, металообробка, ковальство, ювелірство, електрика, столярство, бондарство, кошикарство, моделювання, пошиття і декор одягу або взуття, бібліотечна справа, годинникарство, перукарство, фотографічна і зуботехнічна справа» та ін. Усього «за урядовим розпорядженням реміснича підготовка проводилася з 53 напрямів, кожен з яких забезпечував зростаючі вимоги економіки Підкарпатської Русі» [1128, с. 7]. Поступальний розвиток фахової освіти стримували відсутність належного фінансування, відповідної матеріально-технічної бази, навчально-методичного забезпечення, урешті, проблеми соціоекономічного та культурно-освітнього розвитку, які Підкарпатська Русь успадкувала за австро-угорського періоду.

Українські вчені (С. Віднянський, Б. Євтух, М. Євтух, В. Кемінь, В. Маркусь, С. Наріжний, В. Трощинський та ін.), досліджуючи питання розвитку української освіти в державах Східної Європи, слушно відзначають роль президента Т. Масарика, гуманістичну просвітницьку спрямованість його політики щодо українців, зокрема його програму «Ruská pomocná akce» («Руська допомогова акція»), що передбачала широку допомогу й підтримку українським емігрантам. У площині нашого дослідження з огляду на його предмет та завдання, а також обмежений формат дисертаційної роботи ми окремим штрихом тільки обумовимо значення для розвитку національного фахового шкільництва у Західній Україні УГА в Подєбрадах (додаток Ґ.6), при якій за різного часу працювала низка курсів. Заочні (дистанційні. – Г.Б.) курси домашнього господарства (додаток Ґ.7) включали широкий комплекс освітніх послуг у ділянці сільського господарства, домашнього господарства, економіки, педагогіки та навіть дизайну – «естетики в національному стилі». Навчальна програма цих курсів істотно відрізнялася від аналогічних курсів, які влаштовували в Галичині. Їхній порівняльний аналіз уможливлює виокремити відмінні й спільні риси. З-поміж відмінностей виокремлюємо такі: зміст навчання у Подєбрадах мав більш універсальний, класичний характер, максимально наближений до змісту чехословацьких господарських шкіл; велику увагу відводили проблемам родинного виховання, методиці освіти й виховання дітей, вивченню психології дитини; вивчення фахових предметів ґрунтувалося на загальноосвітніх дисциплінах, яким зосередили велику увагу; у ділянці садівництва акцент зроблено на розвитку парникових господарств, декоративному садівництві; акцентовано на виховання здорового способу життя, правильне харчування, особливостях дієтичного харчування; присутня естетизація навчання майбутніх «хоронительок дому», національні аспекти облаштування оселі, її дизайну, декорування тощо. Спільними рисами були такі: освітній процес забезпечував знання у всіх ділянках сільського господарства (рослинництво, тваринництво, садівництво, бджільництво та ін.); а також домашнього господарства (облаштування оселі, створення затишку, порядкування, опалення, освітлення, прання, догляд за одягом, меблями тощо), куховарення, молочарство тощо, а також кооперації та сфері суспільних відносин [558]. Найбільша роль УГА в Подєбрадах у контексті нашої проблеми – це формування плеяди фахівців «суспільних агрономів», які стали промотором господарсько-економічного просвітництва в Галичині.

Незважаючи на рух українців Галичини за створення української вищої агрономічної ланки освіти, відкрити такий навчальний заклад не вдалося, вищу фахову освіту юнаки здобували у Львівській політехніці, де організували Кружок студентів-рільників при товаристві «Основа», який проводив змістовну, цікаву й потрібну роботу щодо підвищення сільськогосподарської культури юнацтва та дорослих. Зі звіту діяльності цього Кружка студентів-рільників за 1929-1930 рр. випливає, що всіх студентів-українців «на рільничому відділенні Львівської Техніки – 50: на 4 курсі – 2 особи, на 3 курсі – 9, на 2 курсу – 14, на 1 курсі – 25 осіб. Отже, кількість студентів на високих агрономічних студіях щорічно збільшується» [594]. З документа дізнаємося про масштабну працю Кружка студентів-рільників на ниві поглиблення агрономічних знань його членів, національного виховання майбутніх агрономів (створення драматичного гуртка, студентського хору, допомогового комітету), тісну співпрацю із товариством «Сільський господар». До прикладу, його заходами для студентства було влаштовано низку «рефератів»: Є.Храпливим «Про завдання «Сільського Господаря» (2 реферати); Г.Герасимовичем «Меліорація і комасація» (2 реф.); А. Романенком «Значіння сільського господарства для народу» та «Методика полевого досвіду»; Р. Руденським «Праця студентів у галузі дослідництва»; П. Дубрівним «Історія дослідної справи взагалі та на Україні зокрема»; М. Каплистим «Праця студента у суспільній агрономії під час ферій» [594]. Цікаво, що напередодні канікул («святкових чи літніх ферій») відбувалися засідання Кружка студентів-рільників при товаристві «Основа», на яких окреслювався план праці господарсько-економічного просвітництва сільських господарів для членів гуртка. Із тематики лекційного матеріалу видно, що, по-перше, у цьому освітньому лекторії брало участь і студентство, по-друге, тематична добірка виступів відповідала наріжним завданням, які стояли перед українством на ниві сільськогосподарської освіти, по-третє, акцент зроблено на дослідницькій діяльності як провідній умові розвитку «поступової агрономії», по-четверте, виокремлено важливе місце українського студентства в суспільній агрономії, процесі оптимізації сільського господарства тощо. Таким чином, товариство «Основа» разом із «Сільським господарем» формувало новий тип фахівця із сільського господарства – національно свідомого агронома-суспільника, завдання якого – самовіддано працювати над піднесенням господарської культури українського селянина.

Отже, за досліджуваного періоду система державного фахового шкільництва (за винятком короткочасного розвитку доби Другої світової війни) справила незначний вплив на формування господарської культури українців та стала одним із чинників їхньої денаціоналізації. Водночас ці процеси носили діахронний характер та мали свої регіональні особливості. За довоєнного періоду ХХ ст. найвищого рівня розвитку державне україномовне шкільництво досягло на Буковині, тоді як на Закарпатті і Волині воно за цього часу залишилося нерозвинутим. За міжвоєнних десятиріч ХХ століття ситуація дзеркально змінилася, так що найсприятливіші умови (завдяки гуманістичним, просвітницьким та демократичним ініціативам уряду президента Т. Масарика) для розв’язання цієї справи виникли на Підкарпатській Русі. Попри всі намагання української громадськості в Галичині за цієї доби вдалося відкрити чи не єдиний україномовний професійний навчальний заклад – ліцей у Черниці.

Українські освітяни в міру можливого долучалися до вдосконалення навчальних програм з викладання ручних робіт і науки господарства в народних школах, зокрема уклали низку читанок, букварів для початкових класів, які наскрізно просякає ідея виховання працелюбства та поваги до людей праці. Своєрідні форми підготовки дітей та юнацтва до господарювання виникли у 20-30-х рр. ХХ ст. на Волині, а в Галичині, щоб компенсувати брак державних українських професійних навчальних закладів, пішли шляхом творення окремої системи приватного фахового шкільництва.



Поділіться з Вашими друзьями:
1   2   3   4   5   6   7   8   9   ...   42


База даних захищена авторським правом ©divovo.in.ua 2017
звернутися до адміністрації

войти | регистрация
    Головна сторінка


загрузить материал