Білавич галина василівна



Скачати 10.38 Mb.
Сторінка40/42
Дата конвертації22.12.2016
Розмір10.38 Mb.
1   ...   34   35   36   37   38   39   40   41   42
Тема 9. Роль періодичної преси в підвищенні господарської культури селянства

Ключові поняття: господарсько-кооперативні знання, часописи, двомовні часописи, журнал «Сільський господар», календарі, бібліотека, видавництво.

Рекомендована література: [4; 6; 11; 59; 60; 61; 71; 75; 76; 79; 102; 117; 127; 133; 137; та ін.]

Періодична преса стала універсальним чинником поширення господарсько-кооперативних знань з-поміж різних верств населення впродовж досліджуваного періоду. У хронологічному відношенні в їхньому розвитку можна виокремити два головні періоди. Перший – остання третина XIX – 1914 р., коли з’являються перші господарські журнали, які шукають власне “обличчя“ і місце в масі суспільної періодики. Другий період охоплює 1920-1930-ті роки, коли за нових суспільних умов відбувається їх модернізація та вони підносяться на якісно новий рівень. За тематично-змістовими характеристиками періодичну пресу поділяємо на такі групи: 1) загальні суспільні (громадські, громадсько-політичні, культурно-освітні тощо) видання, де господарсько-економічна тематика, зокрема й просвітнього характеру, посідала більше чи менше місце, порівняно з іншими пріоритетними чи рівноправними змістовими складниками газет і журналів; 2) спеціалізовані господарсько-просвітницькі видання, які відігравали головну роль у поширені знань з різних галузей господарства; 3) кооперативні (господарсько-кооперативні) часописи, розраховані на різну читацьку аудиторію. Дві останні групи носили переважно науково-популярний характер та розраховувалися на широку читацьку аудиторію, однак поряд з ними існували й суто фахові та науково-аналітичні журнали, що призначалися для вужчого кола професіоналів і вчених. Поряд з “універсальними“ господарськими часописами, які прагнули охопити всі актуальні сфери виробничої життєдіяльності українського селянства, існували і вузькопрофільні журнали, які стосувалися її окремих напрямів, до прикладу, пасічництва, шовківництва та ін. В етнонаціональному відношенні домінували моноетнічні україномовні видання, розраховані на українське населення, насамперед селянство, хоча в певний час існували й білінгвістичні часописи, що, зокрема, видавалися українською та польською чи іншими мовами.

Австрійський уряд сприяв розвитку української сільськогосподарської періодики: 1910 р. міністерство сільського господарство виділило товариству «Сільський господар» 4 тис. кр. на розвиток видавничої справи (за того періоду виходила “Господарська часопись“ як його орган). Того ж року започатковано видання бібліотеки “Сільського господаря“, з’явилося 9 випусків у вигляді брошур, до 1927 р. – близько півсотні книжок, а вже наприкінці 1930-х років у бібліотечці “Сільського господаря“ з’явилося близько 160 видань усього вийшло близько 180 назв книжок, різноманітних за тематикою (до прикладу, «дослідництву» були присвячені книги А. Романенка та інших авторів, які видавали по два-три наклади і великими тиражами, а також передруки (“Про управу пшениці на західно-українських землях“ (1927 р.) чи збірки статей із часопису “Сільський господар“, відбитки окремих важливий статей надрукованих у 1926-1927 рр.: “Трієр, його ужиткування і господарська вартість“, “Сіль для худоби“, “Найліпший американський солом’яний вулик“, “Користи і спосіб уживання штучної вощини“ по 4-6 тис. примірників, половина з яких передано інституціям, що фінансували їх видання – Центросоюзу, Українській пасічній спілці, “Народній торгівлі“, таблиці “Добре приміщення тварин“, “Приміщення для курей“ по 3 тис. примірників. Господарська часопись“ стала чи не єдиним серед українських часописів такого профілю, який відновив діяльність під час Першої світової війни, у серпні 1915 р. Після другого короткотривалого відновлення “Господарської часописі“ у 1920 р. “Сільський господар“ близько п’яти років не мав власного органу, доки 1926 р. виник однойменний журнал, що став наймасовішим україномовним фаховим виданням на західноукраїнських земля у 1920 –1930-х рр. Задекларувавши мету “стати огнищем станових і господарських інтересів нашого селянства“, часопис перетворився на своєрідну “сільськогосподарську енциклопедію“, де кожен селянин-господар міг знайти корисні відомості й поради. Його окремі розділи могли скласти посібники з рільництва, тваринництва, садівництва, городництва, молочарства, пасічництва, домашнього господарства тощо. Помітну роль у підвищенні господарської культури українства регіону відіграли календарі «Сільського господаря» (“Сільський господар“ – ілюстрований календар-альманах товариства “Сільський господар“. – Львів, 1928-1944, який виходив щороку по 250-300 сторінок тексту накладом по 10 тис. примірників), які порушували організаційні справи та напрями діяльності товариства, що відображено у змістовому наповненні розділів часопису

За нашими обрахунки, за досліджуваного періоду в Західній Україні виходило близько 75 спеціалізованих господарських часописів, що становило близько 8-10 % від загальної кількості періодичних видань. Цей показник не є абсолютним (а умовним), позаяк, по-перше, він ураховує і додатки до різнопрофільних часописів, які часто мали статус окремих видань або ж з’являлися принагідно і поширювалися разом з ними безкоштовно тощо. По-друге, чимало часописів з’являлося лише в одному числі, окремі з них зазначені лише в бібліографічних виданнях, які своєю чергою не фіксують чимало часописів. Абсолютна більшість з них виходила в Галичині (60), зокрема у Львові, а решта – на Волині, Буковини, Закарпатті, де видавничий процес був нестабільним, менш динамічним, що особливо стосується Холмщини, Підляшшя, Полісся, близько десяти виходило за доби Другої світової війни на теренах ГГ (зі «старих» часописів - лише “Сільський господар“, “Господарсько-кооперативний часопис“ та “Український пасічник“, вимушено задекларувавши толерантність до пануючого нацистського режиму, вони стали «національними речниками», які продовжували орієнтувати різні версти українського населення на раціональне ведення господарства за складних воєнних умов).

На Буковині роль засобу поширення сільськогосподарських знань з-поміж українства зіграли не тільки крайові часописи («Буковина», «Час», «Каменярі», «Народний Голос», «Зоря», «Земля», «Народ», «Рідний край», «Час», «Самостійна думка», «Самостійність», ін.), а й різноманітні місячники. Їхнє значення, окрім іншого, полягало в тому, що ці видання були не тільки джерелом знань у ділянці агрономії, домашнього господарства, а й важливим чинником національного виховання. Можливо, цей аспект забезпечувала фахова освіта їх видавців: більшість з них були освітянами.

На Підкарпатській Русі одним з головних напрямів і засобів піднесення господарської культури особистості стала видавнича діяльність “Просвіти“. Цій проблемі була присвячена приблизно кожна п’ята зі 150 книжок, випущених товариством станом на 1935 р. загальним накладом у 45 тис. примірників. Серед них найбільшою популярністю з-поміж селянства користувалися такі універсальні за характером видання, як “Господарський Народний Календар “Просвіти“ на рік 1924“, “Короткий Порадник в господарстві“, підготовлений Т.Павличенком (Ужгород, 1925 р.) та ін. Вони містили конкретні викладені у стислій зрозумілій формі вказівки щодо ведення різних видів господарки за окремих періодів, тож стали свого роду важливим джерелом агрономічної інформації для сотень сільських господарів. У виданні літератури господарського призначення “Просвіта“ тісно співпрацювала з іншими національними господарсько-економічними інституціями, зокрема пасічним товариством “Рій“ в Ужгороді, що зумовило появу значної кількості змістовних видань з бджолярства, у цій ділянці Закарпаттю поступалася навіть Галичина. З-поміж них – книги П.Кукуруза “Приятель Пчоляра“ (1924 р.), “Короткий підручник Пчолярства“ (1925 р.), а також інші підготовлені у співавторстві порадники, що призначалися не лише для початківців-аматорів, а й для досвідчених пасічників.

За міжвоєнного періоду ХХ ст. прагнули поширити часопис на північно-західні українські землі через т. зв. сокальський кордон, поліція часто конфісковувала «Сільський господар» на пошті та спалювала її в комендатурі. Склалося унікальне явище в історії розвитку українського господарсько-просвітницького руху, коли видання доправляли на північноукраїнські терени фактично контрабандою – через місцевих купців-євреїв – заховані в скрині з товаром, їх доставляли передплатникам. Про те, що волиняни, поліщуки їх отримували та читали, засвідчують листи, уміщені в часописі «Сільський господар». Окремим відносно незначним сегментом поширення господарської культури стали двомовні часописи, які видавали офіційні владні структури та, окрім суто просвітницьких, мали виконувати ще й асиміляторські функції. Такими яскравими прикладами можуть слугувати “Часопис для спілок рільничих“ (видавець – Краєве бюро патронату над Спілками ощадностей і позичок у Львові), який у 1904-1914 рр. виходив паралельно польською та українською мовами (окремі стовпчики), 1921 р. – окремо двома мовами, відтак до 1924 р. – лише польською. Часопис набрав виразної пропагандистської спрямованості, зосередивши увагу на показі значення сільськогосподарської освіти для дітей, юнацтва та селян, він таким чином намагався закріпити пріоритет поляків у цій сфері відносин. Поряд зі звітами спілок та матеріалами, що мали сприяти вдосконаленню їхньої діяльності, видання містило окремі статті про ведення господарства. Велике значення для поширення господарських знань українців краю мали місячник “Нова скиба“ – орган товариства “Сільський господар“, тижневик “Рільник“ у Луцьку – орган польського “Об’єднання гуртків рільничих“. Своєрідну концепцію модернізації та “єпропеїзації“ волинського села реалізовував часопис Волинського союзу сільської молоді “Молоде село“ (Луцьк, 1929-1939 рр.), у якому матеріали також подавалися двома мовами – польською (переважали) та українською.

Отже, періодична преса в Західній Україні за досліджуваного періоду була важливим джерелом господарсько-економічного просвітництва. універсальним чинником поширення господарсько-кооперативних знань з-поміж різних


Тема 10. Основні форми господарсько-економічного просвітництва юнацтва та дорослих у Західній Україні

Ключові поняття: сільськогосподарська освіта, класифікація, різнопрофільні сільськогосподарські курси, виставки, екскурсії, свята, «виклади», «відчити», «народний університет», молочарство, садівництво, городництво, пасічництво, ветеринарія, розведення різних видів свійських тварин, домашнє господарство, Галичина, Буковина, «поступовий господар».

Рекомендована література: [ 9; 15; 18; 31; 32; 42; 43; 45; 46; 474 66; 69; 71; 74; 75; 76; 79; 87; 88; 89; 92; 94; 95; 111; 113; 116;124; 126; 127; 133; 138; 147 та ін.].

За умов малоземелля, дискримінаційної політики панівних державно-політичних режимів щодо українства, яке не мало значних фінансово-матеріальних ресурсів, навчання селян та використання ними фахових знань стало одним з головних чинників піднесення продуктивності сільськогосподарського виробництва, де знання вважалося умовою «хліборобського поступу», яке здобувається: «1. У хліборобські школі, 2. На господарських курсах, 3. Через читання фахової преси, книжки і календарів «Сільського Господаря, а «ударними кличами» – «не буде байдужих до сільсько-господарської освіти та знання», «фахова сільсько-господарська книжка до рук найбіднішого хлібороба». Агрономічна пропаганда у вигляді позашкільного поширення сільськогосподарських знань мала підготувати селян до практичної діяльності з реформування їхніх приватних господарств, забезпечити їхню рентабельність та функціональну ефективність. Основними формами позашкільної освіти в цьому напрямі стала просвітницько-пропагандистська та консультаційно-порадницька діяльність у вигляді лекційної роботи (т. зв. виклади, реферати тощо), різноманітних курсів, спеціалізованих фахових виставок і свят, екскурсій тощо. За досліджуваного періоду в Західній Україні були створені унікальні форми громадського господарсько-економічного просвітництва, що, з одного боку, наслідували найкращі європейські зразки, а з іншого, – були результатом творчих пошукувань української інтелігенції. До таких небуденних подій в історико-освітньому поступі буковинців відносимо створення «людового університету» (народного університету) (Чернівці, 1910 р.). Є підстави стверджувати, що позашкільна сільськогосподарська освіта, як і сільськогосподарське шкільництво в Західній Україні, беруть свої початки на Буковині, оскільки саме тут дещо швидше, аніж у Галичині, були створені перші українські рільничі школи (1897 р. у Кіцмані; 1905 р. у Вижниці; 1906 р. – ткацька школа в Чернівцях, Сторожинецька кошикарська школа, ін.), перші сільськогосподарські курси (1894 р.). Особливістю розвитку сільськогосподарського шкільництва в Буковинському краї стало те, що розвиток господарської культури відбувався паралельно з ліквідацією неписьменності селянства та підвищенням рівня загальноосвітнього розвитку. Прикметною рисою господарського просвітництва жіноцтва було те, що тут був увиразнений «комерційний» аспект: жінки не просто здобували відповідні господарські знання, формували уміння та навички, а й навчалися успішно реалізовувати свою продукцію, здобуту освіту перетворювати в засіб підвищення свого матеріального добробуту чи своєї сім’ї. Таким чином, опанування народними ремеслами та домашніми промислами (випікання хліба, збір пір’я для продажу, квашення капусти, огірків для продажу, сушіння овочів і ярини, ін.) ставало джерелом і матеріального благополуччя.



Аналогічні процеси в ділянці педагогіки виховання господарської культури українства відбувалися в Галичині. Господарсько-економічна позашкільна освіта в Галичині еволюціонувала від окремих спорадичних агітаційно-пропагандистських заходів (бесіди і виступи під час віч, нарад, сільських сходин тощо) до системних форм, що відповідали запитам і потребам селянського загалу. До таких відносимо курси. Фахові господарські курси, вирізняємо за низкою ознак: за їхніми організаторами, позаяк “Просвіта“, “Сільський господар“, кооперативні та інші установи надавали їх відповідної спрямованості; за фаховою спрямованістю та пріоритетними завданнями поділяємо їх на: а) спеціалізовані (одногалузеві) – присвячені вивченню однієї сфери господарювання (молочарство, садівництво і городництво, пасічництво, ветеринарія, розведення різних видів свійських тварин тощо); б) комплексні – присвячувалися опануванню знаннями, уміннями, навичками з кількох галузей господарства; за суспільним призначенням розрізняємо курси суто фахові (господарські, кооперативні, господарсько-кооперативні тощо) та комбіновані – просвітньо-господарські, де викладали широкий аспект дисциплін культурно-освітнього та економічного спрямування; за складом учасників більшість курсів були загальнодоступними (участь у них зазвичай обумовлювалася лише віковими межами, сумою грошової оплати, подекуди освітнім рівнем), але поряд із цим участь у них могла регламентуватися за фахово-професійною (для працівників кооперації; для пасічників), статевою (жіночі курси господинь) чи іншими ознаками; за характером підготовки кадрів такі заходи можна ідентифікувати як “загальні“, що готували фахівців для роботи в різних галузях господарства, та “інструкторські“, які вишколювали організаторів і керівників цієї справи на місцевому рівні; за територіальним принципом курси поділялися на крайові та районні (повітові, місцеві), що відбувалися на базі філій чи навіть сільських первинних організацій (читальнях, гуртках тощо); за критерієм “тривалості“ дещо умовно курси можна поділити на короткотривалі (від одного, двох днів до кількох тижнів); середньотривалі (від одного до трьох місяців), довготривалі (від чотирьох місяців до року). В останньому випадку їхнє функціонування наближалося до фахових шкіл. Найбільш придатний час для заснування курсів вважався зимовий період, інколи в назвах курсів була присутня назва «зимові». Динаміка розвитку фахово-господарських курсів визначалася актуальними потребами, запитами та різного роду змінами (економічними, законодавчими, технічними тощо) у розвитку певних галузей сільського і домашнього господарства. Кінець 1920-х – початок 1930-х рр. ознаменувався справжнім «бумом» організації освітньо-господарських курсів. Аналіз навчальних програм курсів дає підстави для висновку, що вони відбувалися не за «трафаретною програмою», а з огляду на місцеві умови, освітні цілі їхніх учасників, викладацький склад, тощо та включали широкий спектр знань не тільки з агрономії, а й із питань загальної та правової культури, здорового способу життя. Популярністю з-поміж селянства користувалися курси «садівництва і городництва та пасічництва», ветеринарії, домашнього господарства. Відзначаємо особливо важливу роль курсів у час глобальної економічної кризи, яка охопила і Західну Україну, коли, замість занепаду селянських господарств, тотального зубожіння населення та інших кризових явищ, саме завдяки господарсько-економічному просвітництву розпочинається стрімке піднесення господарської культури українства, активізація методів і форм господарського просвітництва. Упродовж 1933-1937 рр. відбувалося по 200-270 одно- чи двотижневих курсів, а 1938 р. їхня чисельність зросла до 500. Вони мали спеціалізований характер (господарсько-кооперативні, годівельно-ветеринарні, садівничо-городні, пасічні, домашнього господарства, для господинь та ін.) або ж комбінували навчання з окремих галузей господарства залежно від запитів селян і можливостей місцевих установ, що їх організовували.

Окремим важливим складником господарсько-економічного просвітництва стала діяльність з підвищення господарської культури жіноцтва, яка ґрунтувалася на його загальних формах і методах та водночас мала свою специфіку. Вона розгорталась у двох взаємопов’язаних напрямах: надання знань, умінь і навичок жінкам у ділянці ведення хатнього господарства через створення відповідних курсів та формування усвідомлення щодо необхідності підвищення її суспільної ролі в розвитку кооперації та різного роду виробничих підприємствах.

Акцією з ведення сільськогосподарського рахівництва товариство “Сільський господар“ та РСУК започаткували 1927-1928 рр. науковий підхід до питання виховання господарської культури особистості: «свідомий» господар має володіти науковими знаннями, для того щоб зуміти зробити своє господарство «поплатним». Для цього його варто залучити до дослідницької діяльності: здійснювати «опис власного господарства», уміти аналізувати, прогнозувати дохід, уміти господарювати на перспективу. Результати цієї акції перевищили всі очікування, адже за умов правильного розподілу та використання матеріальних, організаційних та інших людських ресурсів ефективність ведення домогосподарства зростала щонайменше на третину. Попри перспективність продовження такого експериментування від нього відмовилися через брак коштів, однак набуті результати активно реалізовувалися в практиці у вигляді численних обіжників та навчально-методичних матеріалів.

Важливою формою популяризації передового досвіду стали т. зв. прогульки (екскурсії), які супроводжувалися відвідинами промислових підприємств, “зразкових господарств“, “дослідних полів“ та інших об’єктів, що демонстрували передові технології поступу, за 1930-х років центрами «освітнього паломництва» стали «зразкове заведення» А. Терпиляка в Залукві, Янчин – маєток М. Луцького та інші об’єкти сільськогосподарського поступу та дослідництва. Обмін досвідом, ознайомлення з новими методами роботи та здобутками і задумами розвитку господарської і підприємницької роботи, що відбувався під час таких заходів, стимулювали інтерес до опанування передовими технологіями, ініціативність, прагнення поповнити ряди кооперації.

Окрім преси, у пропаганді господарських знань стали активно використовувати інші засоби масової інформації, зокрема радіо і кіно, музичне мистецтво.

У системі господарського просвітництва важливу роль відводили виставкам як формі позашкільної освіти. Це не тільки була форма збутової діяльності. За досліджуваного періоду вони відігравали роль джерела освіти, демонстрували новітні методи господарювання, увиразнювали здобутки на ниві господарської культури, були шляхом обміну досвідом, урешті, мали не тільки пізнавальне, а й велике виховне значення, у концепції українського господарсько-економічного просвітництва їм відводили значення виразника постулату господарсько-економічного націоналізму.

Широкий комплекс культурно-освітніх завдань розв’язувала практика улаштування господарських і кооперативних свят, що поступово входили в народний побут та обрядовість і сприяли національній єдності західноукраїнського населення. Швидко поширилася і здобула популярність традиція відзначати свято “Сільського господаря“, які стали за постановою березневого 1928 р. з’їзду філій товариства улаштовували 16 травня – у день ліквідації панщини. Вони започатковували “тижні“ “Сільського господаря“, під час яких повсюдно відбувалися відчити з історії розвитку товариства, фахові виклади з окремих галузей господарства, виставки й демонстрації сільськогосподарської продукції, стартували змагання і конкурси з вирощування різних видів рослинної і тваринної продукції. У вигляді свят обжинків відродили прадавній звичай відзначати завершення збирання врожаю. Лише у 1936-1938 рр., за нашими обрахунками, відбулося 77 таких заходів за участі близько 146 тис. осіб. Продумані як повітове свято вони перетворилися на огляди загальних здобутків господарської праці окремих округів чи районів. Їхнє виховне значення полягало в пропаганді ідей спільної праці, взаємодопомоги та доведенні взаємозв’язку між загальним економічним піднесенням та покращенням індивідуального добробуту. У другій половині 1930-х рр. в окремих місцевостях набрали популярності започатковані “Сільським господарем“ свята садження фруктових дерев, що крім відчитами супроводжувалися їх показовим висаджуванням, щепленням, реєстрацією садів, яким згодом надавалася допомога тощо. Значний виховний потенціал несли в собі свята кооперації, які зазвичай відбувалися в найближчу до церковного свято Софії та її доньок Віри, Надії, Любові (30 вересня) неділю. Вони швидко поширювалися краєм, матеріали преси, що переповідають про їхній перебіг, дозволяють визначити типовий зміст таких урочистостей: після Богослужінь виступали відомі в окрузі кооператори; місцеві кооперативи демонстрували свої вироби та поступ у графічних діаграмах. Мистецьку частину зазвичай заповнювало юнацтво, що таким чином долучалося до кооперативного руху та засвідчувало свою солідарність із ним. Масово поширювалися листівки й афіші, що пропагували гасла української кооперації та закликали до її підтримки. За подібним сценарієм за 1930-х років відбувалися свята ощадності, які пропагували ідею дрібних заощаджень.

Феномен налагодження «господарського, рівно ж як і національного життя» на всіх північноукраїнських землях, полягає насамперед у подвижницькій праці українських громадських діячів, які об’єдналися навколо національної ідеї, коли велика копітка напружена й жертовна праця дала «вражаючі плоди»: на «пустирі» забуяв «український сад». Є всі підстави стверджувати, що товариство «Сільський господар» за активної підтримки інших українських громадських товариств та інституцій за умов воєнного часу, німецької окупації виступило очільником національного життя українців північноукраїнських земель, організатором культурно-освітнього та господарсько-економічного поступу селянства. На прикладі здобутків діяльності на ниві господарського просвітництва, масштабністю охоплення різними формами сільськогосподарської освіти селянства можна говорити про реалізацію концепції господарсько-економічного націоналізму, яка успішно була втілена не тільки в Галичині за доби Австро-Угорщини та Другої Речі Посполитої, а й на інших українських землях під час Другої світової війни. Ця концепція була ефективною, оскільки була випробувана як часом, так і різними історичними умовами розвитку українства. Відтак саме товариство «Сільський господар» за періоду Другої світової війни (спільно з іншими національними інституціями) стало у фарватері процесу українізації населення північноукраїнських теренів. Цей історичний урок можна використати за умов сьогодення на Сході України, коли, на нашу думку, українські громадські, освітні, культурні, господарські діячі спільно з державними структурами шляхом національного просвітництва зможуть утвердити національну ідею, прикладами ефективного господарювання, власної самовідданої діяльності заохотити мешканців регіону до праці для підвищення власного добробуту та держави.



Завдяки широкій просвітницькій діяльності широкого фронту національних сил (українських громадських товариств, наукових установ, духовенства, політичних партій тощо) відбулися істотні зміни в господарській свідомості українців. За досліджуваної доби було сформоване покоління «поступових господарів» (власників приватних господарств, фермерських господарств, кооператорів, бізнесменів), а також молодої генерації хліборобів, з високим рівнем господарської культури, національно свідомих, активних громадських діячів села, провідників національного відродження, що мали стати підґрунтям майбутньої модерної української держави та були здатні забезпечити її господарсько-економічну самодостатність, а відтак і політичну незалежність. Є підстави говорити про створення кількасот тисячного прошарку національної еліти селянства в особі «поступових господарів» та українського юнацтва, що гуртувалося в «дорості», українських молодіжних товариствах (зокрема і релігійного спрямування), хліборобському вишколі молоді, здобувало освіту в приватних навчальних закладах, у системі громадського позашкільного просвітництва. За нашими приблизними загальними обрахунками, ідеться про 160 тис. селян-членів товариства «Сільський господар» (1944 р. – 250 тис. осіб), 700 тис. українців, які належали до кооперації, 20 тис. «змагунів» ХВМ (на Волині – ВССМ з 5712 членами), 10100 юнаків і дівчат, охоплених навчанням у приватних навчальних закладах освіти УПТ «Рідна школа», та 1200 учнів, які здобували освіту у 8 українських приватних школах Волині (1943 р. у Генеральній Губернії 63946 українських юнаків та дівчат відвідувало сільськогосподарські школи), у молодіжних осередках до самовишкільної господарської підготовки були залучені (близько 8000 пластунів; 22 тис. осіб у марійських дружинах та 4979 «каумівців»). Зважаючи на те, що свідомі українці регіону належали водночас до декількох товариств (зазвичай «просвітяни» були активними в кооперативному русі, а члени УПТ «Рідна школа», «союзянки» - у просвітньому русі, члени «Сільського господаря» брали участь у різних формах кооперації і т.п.), можемо орієнтуватися на число, яке в декілька порядків вище за кількість осіб (160000), що належали до «Сільського господаря». З огляду на таку інституційну міграцію українства можна навіть припустити, зважаючи на членство в «Просвіті» - «Матері українських товариств», що організованим господарсько-економічним просвітництвом було охоплено й півмільйона українців. Утім, важливим тут є не тільки цифри, за якими стоїть масштабність процесу виховання господарської культури дорослих та дітей, а наявність національного фронту українських громадських товариств, який забезпечив створення ефективної громадської (альтернативної державній) позашкільної системи господарсько-економічного просвітництва: фактично «державу в державі», де роль міністерств сільського господарства, економіки, освіти перебрали на себе провідні громадські національні інституції – «Сільський господар», РСУК, УПТ «Рідна школа», які поширили свою діяльність і на Волинь, а функції державних чиновників (фахівців-агрономів, учителів, наставників, організаторів позашкільної освіти) виконували очільники освітнього та господарсько-економічного руху та сформована декількома десятиріччями невтомної праці національних провідників молода еліта української селянської інтелігенції, що здобула сільськогосподарські знання в українських закладах та позашкільних установах, ставши найсвідомішим та найактивнішим прошарком українського суспільства - модерними поступовими господарями.



Поділіться з Вашими друзьями:
1   ...   34   35   36   37   38   39   40   41   42


База даних захищена авторським правом ©divovo.in.ua 2017
звернутися до адміністрації

войти | регистрация
    Головна сторінка


загрузить материал