Білавич галина василівна



Скачати 10.38 Mb.
Сторінка4/42
Дата конвертації22.12.2016
Розмір10.38 Mb.
1   2   3   4   5   6   7   8   9   ...   42

1.2 Економічний націоналізм як ідеологічна основа концепції виховання господарської культури особистості

Виховання господарської культури особистості в Західній Україні в другій половині XIX – на початку 40-х рр. ХХ ст. – проблема складна й багатогранна. Вона вимагає з’ясування комплексу детермінант, що на різних етапах історичного розвитку вможливлювали освітньо-виховну діяльність у цій царині. Визначаємо низку основних чинників, котрі умовно поділяємо на дві групи (рис. 1.4). До першої відносимо ті, що окреслюють тло, характер, спрямованість розвитку господарської культури у формі: змін у геополітичному становищі західноукраїнських земель; загальних процесів національного відродження та розгортання національного руху; етносоціальної структури населення; соціально-економічних відносин та ін. Другу групу становлять чинники, які безпосередньо запускали в дію та реалізовували механізми, методи, засоби, форми діяльності з підвищення господарської культури: державна політика в ділянці освіти та освітні системи – офіційна державна та альтернативна (приватна) зі шкільними й позашкільними підсистемами; громадські організації; кооперативний рух; ідеологія економічного націоналізму тощо. Вони тісно пов’язані між собою, взаємопроникають один в один та мають мультиплікативний характер у вигляді окремих елементів, що відображали розвиток різних сфер суспільного життя.



Рис. 1.4. Чинники, які впливали на процес виховання господарської культури українців за досліджуваної доби Розкриття змін у геополітичному становищі та загальної динаміки розгортання процесів національного відродження і національного руху передбачає визначення змісту етнополітики панівних державних режимів та етапність нагромадження націотворчого, інтелектуального потенціалу, що зумовлювали спільні й особливі тенденції розвитку різних західноукраїнських регіонів – Галичини, Волині, Буковини, Закарпаття. Підкреслимо, що в силу об’єктивних причин Галичина посідає основне місце у висвітленні проблеми виховання господарської культури дітей та дорослих на західноукраїнських землях, оскільки саме вона стала її головним генератором, так що українці Буковини, Волині, Закарпаття наслідували приклад галичан (більш докладно про це – у окремому підрозділі монографічного дослідження [106, с. 64-91]). Ідея виховання господарської культури, що ґрунтується на національних традиціях господарювання, була не новою в українському науковому середовищі: про окремі аспекти цієї проблеми писав І. Франко [1462; 1464], на необхідності «опертя» на власні господарські традиції, урахування господарського досвіду народу, здобутків національної культури наголошував М.Туган-Барановський [1388; 1389] та інші українські господарсько-економічні та громадські діячі. Вислів К. Левицького, одного з найвизначніших політичних діячів Західної України: «Чужинці приходять і відходять, в хаті залишається господар», що став крилатим, відображає розуміння провідниками українства важливості проблеми піднесення господарської культури населення. Як уже йшлося в попередньому підрозділі, господарська культура за досліджуваного періоду виконувала важливу етнозберігальну функцію. Споконвіку для української ментальності важливим і засадничим був архетип землі – годувальниці, основного джерела прибутку та достатку, духовних цінностей, морального задоволення, естетичної насолоди, реалізації потреб у створенні матеріальних і духовних цінностей. Той, хто був близький до землі, працював на ній, володів нею, тобто був господарем, ставав духовно багатий, ціннісно орієнтований. Той, хто був відступником, відійшов від землі, дистанціювався від неї, утрачав себе, губився на життєвих стежках, духовно біднів, пролетаризувався не тільки в матеріальному, а й у духовному сенсі. Найкраще ці процеси відобразив у своїх «селянських» творах український Гомер ХХ сторіччя У. Самчук (трилогія «Волинь», роман «Марія» та ін.), який виступив ідеологом нового українського селянства (радянські літературознавці називали його «письменником куркульства» [138]). Архетип господаря, що генетично пов’язаний із землею, що вміє вести поступову господарку, дотримується національних традицій розумного господарювання, безсумнівно, найкраще вербалізований саме у творчості У.Самчука (додаток В.1). Згідно із авторською концепцією, підвищення рівня господарської культури забезпечує піднесення національної свідомості, а це ключ до побудови власної держави, яка «створена для людей живих, для людей розумних, для людей, що вміють самі над собою панувати, для людей, що неволі не знають» [1235, с. 131]. Трилогія «Волинь» увиразнює еволюцію західноукраїнського селянина, його шлях від пересічного трудівника до поступового господаря, активного національно свідомого громадянина, який підвищує свою господарську культуру, загальноосвітній рівень, працює на національне відродження села (рис. 1.1 додатка В). Це гімн українським господарям-власникам, працьовитим, чесним, сумлінним, які власною добросовісною працею створюють матеріальні та духовні цінності, праця за власній землі стає смислом життя, архетип землі розкривається через формулу: власна земля розглядається як передумова майбутньої власної держави.

У. Самчук у контексті теорії «економічного посилення» (економічного націоналізму), про який ітиметься далі, розкриває алгоритм (передумови) формування господарської культури західноукраїнського селянина (додаток В.1). Отже, сумлінна праця на власній землі, високий рівень національної свідомості та громадської активності особистості, а також високі моральні чесноти забезпечать успіх формування нового українського селянства.

Саме селянство трактувалося як ядро української нації, осердя національного організму. Тому пауперизоване селянство несло в собі велику загрозу втрати зв’язку із землею, нацією, духовністю, проявлялося в суспільній депресії, масовій маргіналізації, спричиненій безробіттям, асиміляційних процесах, викликаних трудовою еміграцією до інших країн, тощо. Панацею цих згубних для українського етносу соціальних явищ убачали у формуванні господаря (власника) землі, який володіє нею, працює на ній, постійно живить своє «етнічне Я», підтримує зв’язок з раціональним господарським організмом, зберігає, транслює господарські цінності. Так окреслювалася важлива концептуальна засада ідеології господарського просвітництва: тільки господар (власник) є запорукою господарської окремішності українства (на відміну від комуністичної ідеології, де суб’єктом господарських процесів ставав пролетарій, «трудящийся» (трудівник). Тут – й істотна відмінність у підходах до педагогіки господарського виховання громадських діячів Західної України та радянських теоретиків.

Отже, формування поколінь господарів-власників уможливить господарське самопосилення нації, що стане неодмінною умовою перемоги в національно-визвольних змаганнях українців, відповідно бідність української нації є істотною перешкодою в цій боротьбі [456, с. 31].

Розвиток теорії і практики виховання господарської культури в Західній Україні відбувався не ізольовано від європейського та світового контексту. Західноукраїнські діячі, вивчаючи концепцію західної трудової школи, організацію сільськогосподарської освіти юнацтва в Чехословаччині, продуктивні ідеї агрономічної освіти дорослих у Данії та інших європейських країн, запозичивши американську ідею фермерської освіти юнаків та дівчат, творчо розвивали їх на національному ґрунті, інтерпретували до реалій суспільно-політичного та соціоекономічного розвитку української нації, досягаючи при цьому за невеликий проміжок часу реальних успіхів. Таким чином феномен господарської культури був не ізольованим від європейського і світового континууму явищем. Закономірним видається той факт, що саме концепція господарського (економічного) націоналізму стала ідеологічним підґрунтям теорії і практики виховання господарської культури дітей та дорослих у Західній Україні (друга половина ХХ – середина 40-х рр. ХХ ст.).

Водночас «класичним дискурсом сучасного тлумачення сутності націоналізму» є твердження про економічне самопосилення «як про доктрину захисту прав конкретної спільноти». Як зазначає С. Долганов, «…імператив реалізації сповідуваних завдань тією чи іншою нацією зумовлює актуальність проблеми визначення тих методів, використання яких дозволить їм досягти бажаного для себе результату» [456, с.58].

Економічний націоналізм проектував на формування модерної української нації, вибудуваної за європейськими зразками. Він створював реальне підґрунтя для політичної незалежності українців [58, с. 6], адже, за Ф. Лістом, основоположником теорії економічного націоналізму, основою могутності і єдності будь-якої націє є насамперед її економічна сила [833]. Географічна близькість Західної України із країнами Західної Європи уможливлювала запозичення європейського досвіду, важливе місце мав і політичний чинник: українці, як й інші недержавні нації (чехи, словаки, поляки), мали спільне минуле в межах існування Австро-Угорської монархії. Тому ідеї економічного націоналізму, що наприкінці ХІХ ст. почали нуртувати в європейському організмі, так легко знайшли підґрунтя на західноукраїнських землях і розумілися як неодмінна підстава для здобуття політичної незалежності. Великою перешкодою на цьому шляху став низький рівень національної і політичної свідомості пауперизованого українського селянства, яке, перебуваючи на межі виживання, часто власні господарські інтереси ставило вище, аніж національні. Окрім того, давалося взнаки і те, що Західна Україна з-поміж «кресів» Другої Речі Посполитої посідала позиції господарських аутсайдерів, що відображалося і на господарській свідомості українців.

Як і в європейських державах, так і в Західній Україні економічний націоналізм виник як захисна реакція на політику економічної дискримінації. Опинившись у колоніальному становищі, відчуваючи на собі всі форми національного, соціального та економічного гноблення [1042], українці природно створили рівень економічного самозахисту що, власне, слугувало каталізатором виникнення ідеології економічного націоналізму.

Це поняття трактуватимемо в контексті методичних напрацювань учених, педагогів, громадських діячів регіону досліджуваного періоду. Важливо підкреслити, що господарсько-економічні лідери, громадські активісти, педагоги (на відміну від окремих політичних сил) обстоювали тактику господарського самозахисту та самопосилення мирним способом.

За визначенням сучасного дослідника П. Долганова, український економічний націоналізм – це «теорія і практика соціально-економічних відносин, яка полягала в реалізації стратегії економічного самосилення нації з метою досягнення достатніх для реалізації державницьких прагнень національної єдності, економічної самостійності й сили. Ця стратегія реалізовувалася шляхом стимулювання різновекторного економічного розвитку нації з метою її соціальної структуризації досягнення автаркії та боротьби за встановленням національного контролю над економічними ресурсами і всіма сферами економіки регіону шляхом витіснення інших націй з економічних позицій, які вони займали засобами економічної конкуренції та силових методів боротьби» [456, с.61].

За умов саморозвитку бездержавної нації успіх «вживлення» ідей господарського націоналізму в організм українського селянства, відповідно і підвищення господарської культури, великою мірою був зумовлений рівнем національної свідомості і політичної зрілості сільських господарів, урешті, залежав від їхньої господарської свідомості та економічної самодисципліни, потреби в українській фаховій освіті, усвідомлення здійснювати всі господарські дії, економічні операції, розвивати власне господарство тощо через українських представників (посередників). Часопис «Свобода» 1923 р., аналізуючи суспільно-політичну, соціально-економічну ситуацію, у якій опинилась українська нація на початку 1920-х рр., коли її господарські ініціативи фактично являли собою боротьбу «за виживання»: «свого» (на індивідуальному рівні) і «нації» (на колективному рівні)», закликав українців консолідуватися та «проти страшної навали, яка сунеться на нас …протиставити якнайзавзятіший опір», «солідарністю засвідчити нашу силу». Формула успіху була відома: «Купуймо лише в своїх, полагоджуймо лише в своїх усі свої справи» [1265].

Піднесення рівня господарської культури українського селянства забезпечувало і підвищення національної свідомості, активізацію громадянської позиції, де господарські ініціативи та інтереси мотивувалися (зумовлювалися) реалізацією принципу «свій до свого по своє», що в ділянці освіти проявлялося в реалізації гасла: «Українці – до українських шкіл». Про потребу фахової освіти наголошував провідний освітній діяч Л. Ясінчук, який підкреслював особливу роль «на ниві рідного промислу й торгівлі» «підприємливих й добре кваліфікованих фахових сил», котрі спрямують свою працю «на господарську ділянку», «бо господарська независимість є у високій мірі підставою независимости нації» [1682, с.94-95].

Така концепція виховання господарської культури була настільки близькою і зрозумілою українцям, так уписувалася в національну ментальність, органічно накладалася на колективне несвідоме, відповідала архетипові господаря, що знайшла абсолютне розуміння в середовищі українства та не викликала появи якихось альтернативних (інших) варіантів. Ідея економічного націоналізму стала природною для пересічного сільського господаря, позаяк національна ідея опанувала українством ще наприкінці ХІХ ст.

Не випадково концепція виховання господарської культури, в основі якої лежала ідея економічного націоналізму, стратегічно орієнтувала, з одного боку, на національні господарські пріоритети, господарське самопосилення нації, здобуття господарсько-економічної самостійності, господарської автаркії, державницьких прагнень українців, забезпечення соціальної емансипації, з іншого боку, на підвищення добробуту сільських господарів, загальноосвітнього та культурного рівня, іншими словами, виховання «поступового господаря». Таким чином, є підстави стверджувати, що виховання господарської культури українців передбачало і створення громадського суспільства. А вихідною точкою в осмисленні сутності поняття «господарська культура» стало поняття «нація», саме ця дефініція уможливлювала розкрити глибокий зміст цього складного феномену: «об’єднана спільним минулим, колективною пам’яттю, мовою, релігією традицією, тощо, вона створює той «простір», який «призвичаєний» для виявлення колективних інтересів у різних сферах суспільного життя і економічних процесах» [456, с. 50].

Окрім низки політичних партій, виразниками ідеї економічного націоналізму стали українські громадські інституції: товариство «Сільський господар», Ревізійний союз українських кооператив (РСУК), Союз українських купців і промисловців (СУКіП). Активно генерували концепцію економічного самопосилення і «неекономічні товариства» – Союз українок, товариство «Відродження», УПТ «Рідна школа», «Просвіта» та ін.

У піднесенні рівня господарської культури освітні, громадські, господарсько-економічні діячі бачили не тільки чинник підвищення господарсько-економічного добробуту особистості, а й високий рівень зростання національної та політичної свідомості насамперед пауперизованого селянства: створювалося міцне господарсько-економічне підґрунтя для прийдешнього національного державотворення через «економічне та політичне посилення» нації [456, с. 51].

Потенційні можливості для здійснення цієї мети мав кооперативний рух, саме «економічна самоорганізація українців» у ньому закладала надійний фундамент не тільки для економічного захисту («економічного самопосилення») за умов «польської колонізації», а й для політичного поступу на шляху до здобуття незалежності. Цю думку увиразнив громадський і освітній діяч М. Галущинський у праці «Одиниця і громада» [273, с. 16, 21]. Виховання господаря (власника) відбувалося за схемою: формування господаря власного домашнього господарства, господаря землі, господаря майбутньої держави (власника). Як зазначав С. Ленкавський, уже сьогодні він, селянин, представник бездержавної нації, стає будівничим майбутньої держави, створюючи власну державу в межах чужої держави, таким чином українці перетворюються в автаркійну націю, стають самодостатніми в господарсько-економічному відношенні в межах Другої Речі Посполитої, відбувається процес економічного самопосилення [829, с. 150, 171]. Засади такої політики економічної та господарської відокремленості, що звільняє державу від ввезення найважливіших предметів споживання, створює замкнуте самодостатнє господарство, свого часу були закладені в господарській свідомості українців за доби Австро-Угорщини (1867-1918 рр.), коли імперія була єдиним економічним і валютним союзом з населенням понад 50 мільйонів осіб, не залежала від світового ринку.

Таку господарсько-економічну концепцію провідники українського національного руху В. Богуш [137], М. Галущинський [271; 272; 273], Д. Донцов [469], М. Сціборський [1355; 1356], інші діячі [457; 459; 460] представили в низці розроблених програмних документів [1241; та ін.]. Зокрема, в брошурі Організації Українських націоналістів Західної України «Розбудова нації» зазначалося, що «…кожна держава у всіх господарських справах хоче витягнути всі користі передовсім для себе… Ось так на практиці постає господарський націоналізм, що своєю ціллю ставить економічний інтерес нації» [385]. Водночас теоретики та ідеологи господарсько-кооперативного руху обстоювали позицію надпартійності і ставили за мету намагатися не допустити втягнення українського селянства в політичну міжнаціональну боротьбу, зберегти монолітність українського селянства. Відтак не дати польським чинникам підстав для заборони господарсько-економічних інституцій. Ідейне осмислення, вироблення теоретичних положень економічного націоналізму, як, урешті, й основних засадничих положень господарського просвітництва, відбувалося як у стінах УГА в Подєбрадах, де були зосереджені найкращі фахові сили (В. Баричко, О. Мицюк, М. Сціборський та ін.), так і в межах громадських та господарсько-економічних товариств, які діяли в Галичині (М. Боровський, М. Галущинський, Ю. Павликовський, А. Романенко, Є. Храпливий, Л. Ясінчук та ін.). Чимало фахівців, які доносили до українського загалу ідеї економічного націоналізму, консолідації українського суспільства, часто підписували свої матеріали криптонімами або не вказували авторства. Теоретиками ідеології виступили очільники та практичні працівники низки господарсько-економічних товариств, установ та інституцій (К. Коберський, М. Луцький, В. Несторович, Ю. Павликовський та ін.), які публікували свої ідеї щодо розвитку господарської культури українців на засадах економічного націоналізму на сторінках «Сільського господаря», «Господарсько-кооперативного часопису», «Кооперативної республіки», «Діла», «Нового часу», «Торговлі і промислу» та ін. Стисло їхні положення можна передати такою схемою (рис. 1.5).



Рис. 1.5. Перспективні завдання формування господарської культури українців

Тому стратегічне завдання – підвищення рівня господарської культури українців – провідниками національного руху бачилося, з-поміж іншого, і в згуртуванні «української суспільності» під «стягом національних ідеалів та інтересів» для подолання господарсько-економічного відставання від провідних європейських країн, навіть попри те, що Україна була «колоніальним господарським додатком» [137, с.11]. Так, за твердженням В. Богуша, «Українська Нація має всі можливости стати заможньою і культурною, але тоді, коли вона здобуде собі повну державну волю», утім, лише «самостійна соборна Україна зможе відогравати у світовім господарськім житті ту питому ролю, яка їй дійсно належиться» [137, с.16]. Підставою для таких висновків ідеологів українського економічного націоналізму, очільників українського господарсько-кооперативного руху, громадських та освітніх діячів у Західній Україні були реальні успіхи вітчизняних господарських та економічних установ, вихід українського виробника на європейський та світовий ринки, успіхи української кооперації, Маслосоюзу, РСУК, Центросоюзу, підвищення рівня конкурентоздатності українських товарів на міжнародному ринку. Є підстави стверджувати про створення за досліджуваного періоду в Західній Україні так званого господарсько-економічного фронту національних сил (рис. 1.6), які, консолідувавши зусилля в ділянці розвитку національного господарського організму, не тільки розробили продуктивну концепцію формування господарської культури українців, що ґрунтувалася на засадах «економічного посилення», поширили її з-поміж загалу, а й зуміли налагодити практичний механізм її втілення, активізувавши широкі верстви українства, створивши систему фахового шкільництва, позашкільної громадської освіти та мережу громадського господарсько-економічного просвітництва.

У фарватері цього господарського руху були громадські товариства (про це – більш докладно у розділі 5), професійні інституції (Союз українських купців і промисловців (СУКіП) (1937 р. – 3137 осіб); Союз українських хліборобів (нараховував майже 700 великих землевласників, у володінні яких було приблизно 500 тисяч моргів землі); Союз українських кам’яничників (лише у Львові власників будинків налічувалося щонайменше 400 осіб) та ін.

Рис. 1.6. Українські товариства, які найбільше спричинилися до процесу виховання господарської культури дітей та дорослих за досліджуваного періоду Важливим складником національного життя українства став Хліборобський вишкіл молоді (ХВМ, а наймасовішим компонентом руху українців за «господарсько-економічне самопосилення» стала кооперація, у якій станом на 1937 р. гуртувалося 700 тисяч осіб, вона мала великі потенційні можливості забезпечити селянству, яке входило в кредитні, споживчі й торговельні спілки, організовані в Центробанку, Центросоюзі, «Народній торгівлі», імпортувати на західноєвропейські ринки сільськогосподарську продукцію (м’ясні вироби, яйця тощо). Особливість кооперативного руху в Західній Україні полягала в тому, що він у своїй більшості був «сільськогосподарським» [729], до прикладу, до 1939 року в Маслосоюзі налічувалося 500 тис. з 800 тисяч господарств усієї Західної України. Отже, практично кожне українське селянське господарство було його членом (решта 40% були неукраїнськими) [970]. Усе це дало підстави В. Богушеві 1930 р. спрогнозувати місце і «ролю соборної України» за умов здобуття політичної незалежності не тільки в «східноєвропейському масштабі», а й світовому господарстві в найближчій перспективі, коли промислове виробництво піднесеться в 4-5 разів, сільське господарство – в 2-3 рази, хліборобська продукція «на ґрунті машинізації виробництва та інтенсифікації сільського господарства» «даватиме в кілька разів більше прибутку, аніж нині, тому що врожайність землі безперечно подвоїться» [137].

Відмінною рисою концепції виховання господарської культури в регіоні за досліджуваного періоду був національний (громадсько-патріотичний) акцент, що став важливим інтегруючим чинником громадського життя українців і вимагав системи тактичних дій, де першорядне значення відводилося сільськогосподарській освіті, масовому громадському агрономічному просвітництву. З огляду на колоніальне становище Західної України такі форми господарського просвітництва мали непересічне значення: вони вийшли за межі освітніх функцій (формування «поступових» (зразкових) господарів), а ставали осередками, де в юнацтва та дорослих виховувалися національно-патріотичні почуття, формувалися господарські цінності та національно-господарська свідомість, активна громадянська позиція, що забезпечувала формування господаря рідної землі, який працює для майбутньої економічної та політичної незалежності держави; окрім іншого, тут відбувалися активні інтеграційні консолідуючі процеси українства навколо ідеї господарського розвитку.

Про високий рівень сформованості господарської культури за досліджуваного періоду засвідчує і факт добровільного оподаткування себе на користь не існуючої української держави, масові пожертви українства на розвиток української освіти, зростання доброчинності на «національні справи», фінансування здобуття освіти українським юнацтвом в українських школах та «високих агрономічних школах» за кордоном тощо. Українці практично щодня засвідчували високий рівень громадянської свідомості господарської культури, втілюючи в життя гасло «українські гроші – в українські руки – на українські справи». Це було реальними кроками до створення громадянського суспільства як кінцевий етап генези розвитку ідеї формування господарської культури на засадах «господарського самопосилення» (економічного націоналізму). Таким чином, концепція виховання господарської культури українців увиразнювалася у формулі: від власного добробуту через господарське посилення, національний господарський самозахист до створення економічно сильної нації, а відтак до політичної незалежності нації та державотворення, створення власної держави, яка через державний захист, соціальну опіку приведе до добробуту та господарського піднесення кожного громадянина.

В ідеології господарсько-економічного просвітництва, що ґрунтувалася на ідеї економічного націоналізму, увиразнено стратегічне завдання цього процесу: підвищення рівня господарської культури українців має слугувати великій меті – здобуття політичної незалежності («спільними силами і спільною працею таки поставимо сильно нашу організацію, бо вона є основою для осягнення політичної незалежності» [959], де кооперація виступала засобом економічного самозахисту українців за умов дискримінаційної політики Другої Речі Посполитої [351, с.390].

Залучення українців до праці в кооперативній ділянці розвитку національного господарського організму мало слугувати подоланню їхньої регіональної ідентичності та забезпечити загальнонаціональну консолідацію на ґрунті економічного націоналізму, ставало надійним засобом «розгерметизації» сільських «гетто», трансформації їх у частину єдиного національного господарського організму [843, с.1; 1272]. Саме розвиток господарства та кооперації, за думкою очільників господарсько-кооперативного руху, ідеологів кооперації (Ю. Павликовський та ін.), можуть сконсолідувати українців у націю [1025], а їхня масова участь у господарсько-кооперативному русі сформують самодисципліну, вольові якості, господарський і підприємницький хист, активність, творчість, громадську активність, солідарність, взаємодопомогу задля досягнення великої мети – виховання модерної суспільної еліти нації, яка в майбутньому мала б піднести національно-визвольний рух за здобуття незалежної держави на якісно вищий політичний рівень. Отже, відбувалися істотні зміни у формуванні господарських цінностей українців, трансформації свідомості українців у бік їхньої громадсько-політичної активності, піднесення рівня національної самосвідомості. Утілити концепцію формування такого типу господаря сприяла активна пропаганда національно-господарських гасел «Ви не даєте нам жити – ми не дамо вам панувати!», «Свій до свого по своє», «Українські гроші – в українські руки – на українські справи» тощо [1241].

За переконанням ідеологів кооперативного руху (К. Коберський, Ю. Павликовський, П. Росткович та ін.), найголовнішим шляхом і запорукою реалізації концепції виховання господарсько-економічної культури («кооперативного виховання», за П. Ростковичем) мала стати господарсько-економічна освіта [714; 715; 716; 1211; 1014; 1017; 1025; 1028]. Освітяни, господарсько-економічні діячі (В. Баричко, І. Блажкевич, П. Росткович та ін.) підкреслювали, що паралельно з посиленням хліборобського складника [1646] відбувається збільшення питомої частки в структурі господарської культури кооперативно-торговельного чинника, що знайшло прояв у соціальній структуризації українського суспільства (середина 1930-х рр.) та «русі за українізацію міст» (початок 1920-х рр. ([39; 41; 128; 550; 557; 1112; 1210; 1211; 1630])), а це призводило до поступової зміни соціальних ролей українців. Необхідно було пробудити господарську ініціативу підприємництва в «землеробській свідомості» українців як винятково селянської нації, «перевиховати душу самостійного гречкосія на душу свідомого й зорганізованого купця» [538]. Отже, відбувався процес соціальної структуризації українського суспільства, у якому вбачали запоруку майбутньої політичної «окремішності». На практиці генератором цих ідей став СУКіП, виразником – часопис «Торговля і промисел», через який, артикулюючи цю концепцію, ідеологи товариства прагнули розв’язати надважливу господарську проблему: зупинити визиск українського села інонаціональним елементом, замінити єврейського посередника між ним і містом на українського [466].

Органічним складником господарської культури за досліджуваного періоду стало виховання здорового способу життя, зокрема антиалкогольний та протинікотиновий рух, який поширився Західною Україною. У статті «Соціально-економічні проблеми українського націоналізму» невідомий автор наголошував: «окрему сторінку в історії соціально-економічної боротьби українського села відкриває протикорчемна акція» [1314], яка набула рис не тільки виразної соціально-економічної боротьби за оздоровлення української нації (фізичне, моральне, духовне здоров’я дітей, юнацтва та дорослих), а й політичного звучання: адже, витрачаючи гроші на придбання алкоголю та тютюну у виробників-продавців (поляків, євреїв), український споживач фінансував чужий бізнес, послаблював національний економічний організм, позаяк «гріш викинений … на алкоголь і тютюн переходить у чужі руки і скільки хто видав на алкоголь і тютюн, настільки наш народ стає постійно біднішим, а наші противники стають настільки сильніші» [289; 385]. Отже, антиалкогольний рух став не просто боротьбою з антисоціальними явищами, він позначився ще й виразним національним громадсько-патріотичним та господарсько-економічним контекстом.

З метою транспортування ідей «економічного самопосилення» на Волинь 1927 р. господарсько-економічні діячі створили інспекторат РСУК, програма діяльності якого, за даними польської поліції, була оперта «на націоналістичному ґрунті», РСУК прагнув установити контроль над усім кооперативним рухом регіону, щоб таким чином «унезалежнитися від впливів польської кооперації» [407, арк.24]. Утілюючи ідею «сокальського кордону», влада заборонила українським купцям краю належати до СУКіП та створювала перепони щодо розвитку господарсько-кооперативного руху [382; 383; 406]. Ідея економічного націоналізму розвивалася стихійно, була ініціативою «знизу» (наприкінці 1920-х рр. активізується господарське життя українців, створюються філії «Сільського господаря», «Народної торгівлі», Маслосоюзу) і не знайшла свого програмного оформлення. Специфіка діяльності господарсько-економічних інституцій полягала в тому, що один із векторів своєї діяльності їхні очільники спрямували на посилення боротьби за вплив на ті осередки, які мали поліетнічний склад. Вони певною мірою намагалися заблокувати туди масовий вступ українців [382; 407, арк. 46; 412, арк. 4].

У другій половині 1930-х років процес формування господарської культури українців на Волині продовжувався через систему господарського просвітництва. За умов жорсткої асиміляторської політики в краї очільники громадського руху здійснювали нелегальні спроби поширити концепцію виховання господаря на засадах економічного націоналізму, однак не завжди вдавалося отримати вагомі успіхи [406, арк. 160]. Так, 1938 р. були ліквідовані останні філії «Сільського господаря» у Луцькому та Рівненському повітах [456, с. 135]. Ураховуючи особливості розвитку національного життя українців краю, активісти всіляко забезпечували ідею «господарського самопосилення», прагнули запобігти польсько-українській співпраці [339]. Вважаємо, що саме така національна концепція, яка лягла в основу ідеології виховання господарської культури особистості, забезпечила успіх у сфері господарського поступу українців Волині, позаяк, керуючись «кличем свій до свого по своє», вони досягли істотних успіхів у господарській сфері завдяки діяльності «Сільського господаря», РСУК (станом на 1932 р. РСУК підпорядковувалися 35 потових філій і 3200 локальних кооперативів [382, арк. 19-20]), Центросоюзу, Маслосоюзу, «Народній торгівлі», іншим інституціям (наприкінці 20-х р. ХХ ст. на Волині «було вже близько 300 українських сільськогосподарських і кредитних кооперативів» [456, с. 136]. Вони слугували прикладом національної самоорганізації українців, ефективної господарської праці, налагодження повноцінного функціонування національного господарського організму. За умов бездержавності нації ці структури перетворилися на «державу в державі», довівши ефективність моделі господарського націоналізму, економічного самопосилення, слугували структуризації українців, їхній соціалізації, що стало свідченням піднесення господарської культури.

До вироблення засадничих положень концепції формування господарської культури за вказаної доби, окрім господарсько-економічних діячів [383; 385; 469; 829; 1355; 1356; 1618; 1653], активістів антиалкогольного та протинікотинового товариства «Відродження», спричинилися й освітні та громадські діячі, які розробляли окремі елементи економічного націоналізму. Це, до прикладу, виразно простежується в програмних документах Союзу українок, «Пласту», «Просвіти», УПТ «Рідна школа» та ін. [1325; 1326; 1327; 1328; 1329; 1426; 1427; 1428; 1429; 1538;1561; 1567; 1580].

Отже, концепція економічного націоналізму (політика господарсько-економічного самопосилення як засіб реалізації національних інтересів) відобразилася і на ідеології виховання господарської культури українців досліджуваного регіону наприкінці ХІХ – у середині 40-х рр. ХХ ст. Попри різні суспільно-політичні режими, соціоекономічні та культурно-освітні відмінності, їх об’єднувало те, що вони були недержавною загалом селянською нацією. Ключовою постаттю в концепції виховання господарської культури став господар, що в колективному несвідомому виступає як архетип доброго господаря, пана господаря, людини працьовитої, власника землі, творця матеріальних та духовних благ, який асоціюється (накладається) з іншим спорідненим архетипом землі (годувальниці), джерелом добробуту. Виразною була національна платформа української кооперації.



Поділіться з Вашими друзьями:
1   2   3   4   5   6   7   8   9   ...   42


База даних захищена авторським правом ©divovo.in.ua 2017
звернутися до адміністрації

войти | регистрация
    Головна сторінка


загрузить материал