Білавич галина василівна



Скачати 10.38 Mb.
Сторінка39/42
Дата конвертації22.12.2016
Розмір10.38 Mb.
1   ...   34   35   36   37   38   39   40   41   42
Тема 7. Педагогіка виховання господарської культури юнаків та дівчат у Хліборобському вишколі молоді

Ключові поняття: американські хліборобські клуби, Хліборобський вишкіл молоді, «змагун», «передовик», «опікун», конкурсні змагання, виставки, грядки, Волинський сільський союз молоді, агроном.

Рекомендована література: [4; 12; 20; 24; 35; 48; 55; 72; 78; 86; 102; 113; 125; 139; 140; 142; 143; та ін.].

Наприкінці ХІХ – 30-х рр. ХХ ст. на західноукраїнських землях були вироблені оригінальні концепція і система масового національного господарсько-економічного просвітництва дітей і юнацтва. У Галичині та Волині вони реалізувалися у вигляді позашкільної хліборобської освіти, на Буковині – у формі народних університетах, на Закарпатті така діяльність з розвитку приватної господарської освіти не набула поширення, позаяк тут основні потреби в цій галузі задовольняла система державного шкільництва. Попри відносну цілісність позашкільної системи формування господарської культури, вона мала свої регіональні особливості. За відсутності україномовних державних сільськогосподарських навчальних закладів та неспроможності приватних закладів відповідного спрямування задовольнити потреби українського населення у фаховій підготовці, провідні громадські діячі та освітяни були змушені шукати шляхи розвитку масової позашкільної освіти задля розв’язання цієї проблеми. Так, у Галичині виник хліборобський вишкіл молоді (ХВМ). Появу назви цієї освітньої моделі, як і саму ідею хліборобської освіти українського юнацтва, пов’язують з її головним ідеологом, відомим педагогом, громадським діячем, очільником «Сільського господаря» Є.Храпливим. Цілком правомірно ХВМ називали «доростом», який фактично забезпечував повний цикл його функціонування. Наріжним гаслом стала теза: щоб стати «добрим господарем», треба «на хлібороба вивчитися».

Виходячи з американського досвіду (у США 1925 р. створено перші т.зв. хліборобські клуби), який оптимально відповідав соціально-економічним умовам розвитку західноукраїнського регіону та запитам української спільноти: західноукраїнським педагогам та громадським діячам видалися близькими наріжні засади американської моделі позашкільної сільськогосподарської освіти, які спрямовували на те, щоб навчити сільського господарства; сформувати любов, пошану до власної професії; виховати розуміння і любов до природи; показати необхідність «співпраці з іншими»; підготувати майбутніх провідників цієї справи. Вона органічно відповідала духові і прагненням українського юнацтва завдяки покладеній в її основу «нахилу до суперництва і до всяких змагів», що дозволяло виявити й удосконалювати свої індивідуальні здібності та постійно самовдосконалюватися. Оцінюючи діяльність ХВМ з висоти часу, наголошуємо на його особливі ролі в масовому господарсько-економічному просвітництві дітей та юнацтва, високій фаховій підготовці майбутніх хліборобів, підготовці сільської еліти, яка становила осердя національного культурно-освітнього та господарсько-економічного життя села, тобто активістів - «добрих провідників села», «карних жертвенних і зразкових громадян свідомих своїх громадянських і національних обов’язків», у розвитку, організації та веденні власних фермерських господарств тощо. ХВМ, успішно апробований упродовж понад десятиріччя на західноукраїнських землях, сьогодні може стати перспективною і найбільш системною плановою та ефективною формою сільськогосподарської освіти. Запорукою успіху тут є сама природа сільського юнацтва, що зростає й виховується у сфері сільського господарства своїх власних батьків, де й дістає перші початки знання в ділянці агрономії.

Є всі підстави стверджувати, що ХВМ давало високий рівень хліборобської освіти дітям та юнацтву, його можна справедливо вважати навчальним закладом сільськогосподарського профілю та розглядати початковий етап фахової (сільськогосподарської освіти). В історії розвитку української господарської культури хліборобський вишкіл молоді став феноменальним освітньо-педагогічним явищем, що полягав у масовому залученні сільського юнацтва до сільськогосподарської освіти, підвищенні його господарської культури, не мав аналогів в освітній теорії і практиці, позаяк шляхом створення ХВМ у село впроваджувалася сільськогосподарська освіта і новітні методи господарювання. Порівняно з довоєнним поступом (1180 осередків з 13041 особою станом на 1938 р.) за доби німецької окупації 1943 р. у його 245 секціях працювало 6577 юнаків і дівчат.

ХВМ – це добре налагоджена система позашкільної освіти, в основі якої домінували практичні методи навчання, переважав творчий характер, приклад такої вишкільної праці, в основі якої лежала самоосвіта, самовиховання, змагальність («конкурсність»), при цьому панувала взаємодопомога, позаяк «передовики-змагуни» всіляко підтримували, заохочували, допомагали тим, хто був позаду. Гуртки ХВМ відзначалися зразковою дисципліною, що забезпечувало успішність праці. ХВМ не тільки слугувала підвищенню власного добробуту учнів, це була школа громадянсько-патріотичного виховання, зразок-модель економічного націоналізму, що сприяв формуванню господарської культури дітей і юнацтва Західної України, вихованню нового типу українського селянина – доброго господаря, зразкового хлібороба, громадянина-патріота рідної землі.

Завдяки подвижницькій праці досвідчених фахівців-авторів студій, доброчинній діяльності культурно-освітніх товариств краю, жертовності української прогресивної інтелігенції на західноукраїнських землях активно діяли українські початкові хліборобські школи, котрі змогли дати «так потрібних нашому народові незалежних і засібних людей, творців і організаторів нашого господарського життя; виховати не тільки добрих бізнесменів, а й свідомих своїх народних обов’язків та з умовами нашого життя і його потребами ознайомлених народних робітників.

На окрему увагу заслуговує започаткування хліборобського вишколу для міських дітей та юнацтва, що не тільки актуалізувало проблему позашкільної опіки міської молоді, а й намагання бодай якось розв’язати її.

ХВМ пройшов значний шлях у своєму організаційно-ідеологічному становленні та професійно-освітньому визначенні й досяг істотних успіхів у ділянці педагогіки виховання господарської культури особистості. Важливим здобутком стало поєднання навчання на різних професійно спрямованих курсах, самоосвіта, колективне опрацюванням членами Секцій ХВМ навчальних матеріалів на сільськогосподарську тематику з працею на власних грядках, городах, спостереженням і аналізом її результатів. Значну роль у підвищенні ефективності цієї самоосвітньої праці відіграли корпус інструкторів і агрономів товариства „Сільський Господар”, районні і місцеві (сільські) виставки-конкурси вирощеного врожаю та курси передовиків сільськогосподарського навчання і виробництва. Саме в ході останніх розв’язували проблему підготовки грамотного активу для Секцій ХВМ. Більшість національно свідомого юнацтва, випускників ХВМ, загинули внаслідок репресій радянського режиму, а згодом за часів німецької окупації були вивезені на примусові роботи до Німеччини, чи загнули в збройній боротьбі з окупантами під час Другої світової війни.

Хліборобський вишкіл молоді мав триступеневу організаційну структуру, що включав головну секцію хліборобського вишколу молоді при централі «Сільського господаря»; секції хліборобської молоді при філіях «Сільського господаря»; гуртки хліборобської молоді при «Сільському господарі». Велике значення для формування господарської культури юнацтва мали коротко-, довготривалі курси з різних галузей сільського господарства, загальногосподарські курси в різних місцевостях Західної України. ХВМ забезпечував загальну і фахову хліборобську освіту, розвивав самоосвіту юнаків і дівчат, які застосовували свої знання на власних земельних ділянках. Таким чином виховували новий тип українського селянина – доброго господаря, зразкового хлібороба, громадянина-патріота рідної землі.

На Волині ХВМ був мало розвинений (за винятком Луцької філії та ін.). Причиною цього стало розгортання діяльності під патронатом офіційної влади польсько-української організації Волинський союз сільської молоді (ВССМ), який розвинувся із зорганізованого 1920 р. Товариства сторожа кресова (Towarzystwo Strazy Kresowej). Курс на приєднання до нього української молоді проголосили ще 1922 р., однак справа зрушилася лише 1928 р. з утворенням на його базі ВССМ. відтак він розвинув потужну організаційну мережу, при цьому істотно збільшилася питома вага українців, які, однак, зазнали потужної полонізації. Так, 1937 р. у 328 гуртках брали участь 5712 українських юнаків і дівчат, які з-поміж загальної чисельності 7451 осіб становили 76,6% (польської молоді було 21,9%). Зміст і напрями формування господарської культури у ВССМ та ХВМ мали багато спільного, хоча в ідейному відношенні ці організації кардинально відрізнялися. Стрижневі засади ВССМ: «в єдности сила та шлях до освіти» передбачали поєднання загальноосвітньої та професійної підготовки. При цьому в програмних документах наголошувалося, що «ідеться не про абсолютну перевагу сільськогосподарських професій над іншими і зокрема загальноосвітніми, а про рівномірний їх поділ з метою забезпечення всебічного розвитку молоді». На цій основі виводилася «головна формула»: «як не можна бути зразковим сільськогосподарським працівником не маючи загальної культури, так і важко сільськогосподарському працівникові знаходитися на певному рівні культури без можливостей господарського характеру». Отож сільськогосподарська підготовка оголошувалася головною і обов’язковою для кожною її члена, для кожного гуртка. Господарсько-економічний вишкіл в польсько-українському ВССМ фактично дублював діяльність польських гуртків «Рільничої підготовки» та мав багато подібного до галицького ХВМ: сільськогосподарська освіта в гуртках здійснювалася за триступеневою системою, розрахованою на 4-5 років: перший ступінь тривав 2 роки, другий – 1-2 роки, третій – 1 рік. На кожному з них ішло поступальне поглиблення теоретичної і практичної підготовки. Посилювалася увага до кооперативного навчання, однак цей процес не носив централізованого характеру, а залежав від можливостей та ініціативності місцевих осередків. Попри те, що ВССМ – неоднозначне явище в історії розвитку української освіти на Волині, яке об’єктивно слід оцінювати всебічно, за умов відсутності українських фахових шкіл у краї готувала юнацтво до самостійного життя, знайомила з новітніми методами господарювання, підвищувала їхній загальноосвітній рівень, формувала господарську культуру.

Таким чином, ХВМ (як і загалом усю структуру громадської системи української позашкільної освіти, можемо назвати педагогічним феноменом в історії української освіти, що не мало аналогів, де відбувався масовий самовишкіл декілька десятків тисяч юнаків та дівчат у ділянці формування господарської культури, раціонального господарювання, виховувалося молода генерація «поступових господарів» (фермерів), підприємливих, активних і творчих особистостей, національно свідомих патріотів-громадян, у яких убачали міцне підґрунтя для майбутньої незалежної української держави.

Тема 8. Масове просвітництво як засіб поширення господарсько-економічних знань серед дорослого населення

Ключові поняття: господарсько-економічне просвітництво, доросле населення, концепція виховання господарської культури українства, «національна автаркія», М. Боровський, М.Галущинський, І. Герасимович, А. Романенко, С. Смаль-Стоцький, Є. Храпливий.

Рекомендована література: [8; 9; 15; 18; 31; 32; 42; 43; 45; 46; 474 66; 69; 71; 74; 75; 76; 79; 87; 88; 89; 92; 94; 95; 111; 113; 116;124; 126; 127; 133; 138; 147 та ін.].

За довоєнного періоду ХХ ст. формування концепції національного господарсько-економічного просвітництва розгорталося у фарватері наслідування його змісту, методів та форм від інших народів Австро-Угорської імперії, передусім чехів і поляків. Таким шляхом через запозичення різних організаційних моделей виникли громадські асоціації різного суспільного покликання – починаючи від “Просвіти“ й завершуючи “Сільським господарем“ та жіночими й молодіжними організаціями. «Сільський господар» став виразником ідеї національного сільськогосподарського просвітництва. Його виникнення було на часі та мотивоване викликами, які стояли перед західноукраїнським селянством напередодні нового сторіччя. Із появою в керівництві товариства Є. Олесницького акцент у діяльності «Сільського господаря» робиться на підвищення господарської культури селянства і таким чином праця спрямовується за двома напрямами: «оборона селянських справ» та «піднесення господарської культури села.

Ключовою «точкою» у процесі виховання господарської культури українства став інститут суспільних агрономів, вихованих у стінах УГА в Подєбрадах. Дидактичні основи їхньої праці, викладені у програмах і планах практичної діяльності, які повинні були пристосовані до тодішніх природно-кліматичних і суспільних (національно-політичних, ринково-економічних) умов та зорієнтовані на задоволення не окремих специфічних, а загальних потреб масового сільськогосподарського виробника. Вони мали відзначатися лаконічністю змісту, доступністю засобів реалізації та відповідати культурному рівню, потребам та очікуванням хліборобів. Піднесення їх господарського й культурного рівня узалежнювалося від власної ініціативності, яка зростала в міру сприйняття “культурних прийомів ведення господарства“. У зв’язку із цим філії і кружки мали подбати, щоб у кожнім селі відбувся як не курс, то бодай кілька «викладів» на сільськогосподарські теми. М. Холевчук, наголошуючи на важливості агрономічної освіти, зазначав, що перед Першою світовою війною не було достатньої кількості фахівців, але освітня праця проводилась досить успішно. Так, 1913 р. при 82 філіях товариства працювало 374 члени «із рамени Викладових комітетів». Вони «дали того року 1617 викладів» на різні господарські теми у 864 місцевостях, у яких взяли участь 85146 селян. Окрім того, 1913 р. відбулося 24 ветеринарні курси. Тому завданням номер один стояло створення при кожному кружку товариства секції сільськогосподарської освіти, членами яких мають стати місцеві інтелігенти і свідомі селяни. Варто було залучати жіноцтво. Відповідний план праці з «усталеними темами сільсько-господарських викладів» мав стати альфою і омегою сільськогосподарського просвітництва, одним із чинників підвищення сільськогосподарської культури українського селянства. Відтак «така праця створить підґрунтя для проведення тривалих аналогічних курсів чи викладів». Популяризувалася ідея співпраці кооперації та громадських господарських товариств, насамперед “Сільського господаря“, як необхідна передумова поглиблення і поширення агрономічних знань. Стверджувалося, що вони не конкуренти, а навпаки підтримують і взаємодоповнюють один одного, позаяк мають спільну мету: забезпечити тривку основу економічного та культурного розвитку села. “Сільський господар“ мав таким чином сприяти поліпшенню якості сільськогосподарської продукції та її реалізації через кооперацію, яка зі свого боку була реально зацікавлена в усебічному розвитку і навчанні сільського виробника.

Головним універсальним підручником із суспільної агрономії стала праця Є.Храпливого “За хлібробську справу. Про те як основувати кружки та філії “Сільського господаря“ та як в них працювати“ (1932 р.), що витримала низку перевидань та окреслювала її зміст, форми і методи. Через книгу наскрізно проходить ідея, що агрономічна допомога має надаватися селянам, які ведуть господарство за “власною волею і розумінням“. Визначалися також головні напрями впливу на їхні “розум, волю, свідомість“, з-поміж яких – масове просвітництво селянства, позашкільне теоретичне і практичне навчання; усна пропаганда і друковане слово тощо. До основних методів, форм і засобів, які забезпечували проведення такої діяльності належали бесіди, «відчити», курси, періодична преса, фахова література, виставки, екскурсії, показово-демонстраційні заходи та ін.

Унаслідок радикальних змін, спричинених воєнно-революційними потрясіннями 1914-1920 рр., та практичної реалізації гасел політичного, економічного, етнокультурного унезалежнення українства, відбувається чергова модернізації програми їх господарсько-економічного просвітництва, розробку якої забезпечила нова генерація діячів, що мали ґрунтовні педагогічні й фахові знання та європейський кругозір. Формування загальних та фахово-професійних знань з-поміж українського населення ставало органічним складником загальної концепції позашкільної освіти дорослих і юнацтва, представленої в надбаннях Л. Бачинського, М. Боровського, М.Галущинського, І. Герасимовича, М.Дужого, А.Жука, О.Мегаляса, А. Романенка, С. Смаль-Стоцького, М. Холєвчука, Є. Храпливого, І. Филипчака, І.Ющишина та інших педагогів-просвітителів міжвоєнного періоду ХХ ст. Її головні засоби й форми залишалися майже незмінними, однак наголос переноситься на консолідацію та опертя на власні духовні сили нації для протистояння польському наступу.

Виходячи з наріжних постулатів національного просвітництва, освітяни та громадські діячі формували теорію і практику господарського (господарсько-економічного) просвітництва, які враховували потреби й перспективи модернізації і підвищення продуктивності селянських господарств відповідно до ринкових умов. Її квінтесенцію становила ідея “національної автаркії“: лише своїми силами, спираючись на власні природні, людські, матеріальні ресурси, можна забезпечити добробут та культурну зрілість українського народу, що змушений розвиватися у складі чужих державно-політичних систем. Зважаючи на етносоціальну структуру західноукраїнського населення, головну увагу очільники господарсько-економічного руху закономірно спрямовували на селянство. Господарське просвітництво розглядалося насамперед як складник національної аграрної програми.

Просвітницька діяльність здійснювалася за окремими напрямами (землеробство, рослинництво, тваринництво, кормовиробництво, спеціальні галузі, промислу тощо), що відповідали пріоритетам розвитку сільського та домашнього господарства. Кожен з них передбачав розв’язання своїх конкретних специфічних завдань. У землеробстві роз’яснювальна роботу зосереджували на надання знань, умінь, навичок, що забезпечували відновлення і підвищення родючості ґрунтів, та впровадження раціональної організації виробничого процесу – від підготовки ґрунту і сівби – до збирання врожаю). Тут головну увагу спрямовували на “управу ріллі і рослин“: повчання господарів, як їх треба обробляти, щоб без додаткових витрат збирати кращі та якісніші врожаї. Поряд із сівозмінами активно пояснювалося значення використання “погноїв“ (добрив), передусім тих, які можна виробляти у власному господарстві (гноївка, компост тощо), а застосовувати мінеральних добрив вартувало лише в разі нагальної потреби і лише під культури, які цього вимагали й окуповувалися. У галузі агротехніки показували значення і перспективи проведення меліорації і камасації земель. У галузі тваринництва просвітницько-пропагандистську роботу зосереджували на необхідності використання та вирощування нових порід, підвищенні продуктивності худоби і птиці, а також упровадженні нових технологій виробництва, пов’язаних із раціональним годуванням, ветеринарним обслуговуванням тощо. Розв’язанню цих завдань мала сприяти робота спеціалізованих секцій “Сільського господаря“ (ветеринарна; плекання рогатої худоби; плекання свиней; плекання дробу і кріликів; плекання овець і кіз, тісна співпраця з Маслосоюзом, а також застосування спеціалізованих ефективних методів роботи у вигляді “контролю молочності“ та ін.

За 1930-х років гострота просвітницько-пропагандистської праці з-поміж селянства зосередилася на необхідності пов’язати в одне ціле виробництво і реалізацію їхньої продукції через українську кооперацію, що зумовлювало потребу підвищення її якості і стандартизації. Найбільш актуальною вона була для молочарської кооперації, тут проводили роз’яснювальну роботу щодо раціонального годування корів упродовж року, визначення видів рослин (збіжевих, окопових, паших), які найкраще підходять для вирощування в окремих районах, застосування різного роду сумішей трав і «окопових рослин» тощо.

Завдяки популяризації нових ідей і можливостей українські громадські організації за підтримки кооперації зробили справжній прорив у поширення і піднесення таких спеціальних галузей, як садівництво і городництво, пасічництво, рибальство, шовківництво, збереження і переробка продукції, а також її збут, будівництво, промисли. З розвитком ринкових відносин вони стали розглядатися не лише як “домоміжні“ засіб поліпшення життєдіяльності окремих господарств, а як перспективні галузі, що мажуть стати предметом широкого промислового виробництва й основним видом професійної діяльності, приносячи чималі прибутки. Із цією метою поряд із традиційними секціями 1936 р. при централі та філіях і кружках “Сільського господаря“ виникли три нові: плантаторів тютюну; плантаторів цукрового буряка; плантаторів волокнистих рослин (або переробки льону, коноплі).

Таким чином, завданнями господарсько-економічого просвітництва українства за досліджуваного періоду стали:

підвищення добробуту сільських господарів;


  • здобуття знань і формування навичок у ділянці землеробства, городництва, тваринництва та ветеринарії, агротехніки, садівництва, пасічництва, шовківництва, селекції сільськогосподарських рослин, насіння та фруктових дерев, тварин; домашнього господарства, промислу, кооперації, бухгалтерії, ремесел тощо;

  • формування ощадності;

  • розвиток сільськогосподарської самоосвіти; підвищення загальноосвітнього та культурного рівня українства;

    • професійна підготовка;

    • виховання високих моральних якостей ;

    • формування національно-патріотичних почуттів, активної громадянської позиції; громадянської і політичної самосвідомості;

    • виховання жінки-господині, хоронительки дому, патріотки-гомадянки;

    • виховання солідарності, взаємодопомоги, доброчинності;

    • забезпечення соціальної структуризації українського суспільства, зміни соціальних ролей, піднести селянство до рівня еліти нації; навчити його працювати в національних господарсько-економічних та просвітніх інституціях;

    • сприяти правовому захисту інтересів селянства;

    • розвивати народні промисли;

    • виховання здорового способу життя;

    • виховання естетичних смаків;

    • оволодіння ефективними методами господарювання, збільшення «поплатності господарки»;

    • формування підприємливості, активності, творчості, господарської мобільності за умов ринкової економіки та економічної кризи; уміння організувати та вести власну справу, фермерське господарство, крамницю тощо;

    • забезпечення економічної незалежності селянина; підвищення якості сільскогосподарської продукції, збільшення ії конкурентоздаьності на вітчизняному, а також світовому ринках тощо.

Ці завдання освітяни та громадські діячі реалізовували шляхом різоманітних засобів та форм: "виклади" і "відчити". "народний університет", курси продовженого навчання; "мандрівні учителі"; школи; пришкільні городи, майстерні, шкільні господарства та виробництва; каси ощадності, шпихліри; каси взаємодопомоги; читальні; українські громадські товариства та інституції; інститут суспільних агрономів; церква; крамниці; "анкети" (наради), з'їзди, конгреси, гуртки, свята, виставки, екскурсії, курси, часописи; лекційно-пропагандиствська робота з батьками; "показові господарства", конкурси;засоби масової інформації; наукові установи; дослідницькі станції ; навчання за кордоном та міжнародні контакти тощо

Таким чином, наприкінці ХІХ – на початку 1940-х рр. ХХ ст. на західноукраїнських землях були вироблені оригінальні концепція і система масового національного господарсько-економічного просвітництва українського населення. Це твердження стосується передусім Галичини, позаяк на Буковині, Волині, Закарпатті, де суспільне життя мало свої особливості, українство не лише поглядало на досвід галичан, а й висунуло чимало цінних ідей і думок у цій ділянці. Можна говорити про відносну цілісність позашкільної системи розвитку господарської культури, адже хоча її складниками були різні за характером суспільні інституції, вони мали єдину мету та використовували спільні методи, засоби і форми роботи.





Поділіться з Вашими друзьями:
1   ...   34   35   36   37   38   39   40   41   42


База даних захищена авторським правом ©divovo.in.ua 2017
звернутися до адміністрації

войти | регистрация
    Головна сторінка


загрузить материал