Білавич галина василівна



Скачати 10.38 Mb.
Сторінка38/42
Дата конвертації22.12.2016
Розмір10.38 Mb.
1   ...   34   35   36   37   38   39   40   41   42
Тема 4. Традиції української родини як основа виховання господарської культури дітей та дорослих

Ключові поняття: українська родина, сімя, традиції господарювання, усна народна творчість, народний календар, толока, господарська етнокультурна, громада.

Рекомендована література: [27; 28; 53; 54; 58; 82; 88; 91; 92; 95; 114; 144 та ін.].

Важливими складником і чинником педагогіки виховання господарської культури в Західній Україні наприкінці ХІХ – на початку 40-х рр. ХХ ст. стали традиції господарювання, під якими розуміємо виражений у соціально організованих стереотипах досвід господарювання, котрий через просторово-часові механізми передачі зберігається, відтворюється в межах малих соціальних груп (сім’ї, громади) як головних виробничих осередків. Традиції господарювання українців західного регіону формувалися впродовж тривалого періоду та мали свої регіональні особливості, спричинені природно-кліматичними, етнокультурними, соціально-економічними та іншими чинники. Їхній зміст і характер визначали основні галузі господарювання – землеробство, тваринництво, промисли. Розвиток тваринництва визначався традиційними правилами добору, розведення, відгодівлі, догляду за домашніми тваринами. Традиції землеробства передавалися через технології вирощування сільськогосподарських культур, обробітку ґрунту. Ці галузі визначали увесь уклад життя народу, його матеріальну й духовну культуру, ментальність. Пов’язані з ними обрядово-ритуальна традиційна культура і вірування (господарські магія, заборони, перестороги, народні календар, метеорологія, прикмети тощо) збереглися до сьогодні, що завдяки проведеним польовим дослідженням дозволяє екстраполювати їх і на досліджуваний період. Патріархальна західноукраїнська родина становила цілісне відносно замкнене «освітньо-виховне середовище», що забезпечувало реалізацію усього етнопедагогічного потенціалу з «трансмісії» та формування господарсько-побутових знань, умінь і навичок у дітей. Цей процес відбувався в органічній єдності з укладом життя та етнокультурними й побутовими традиціями; батьки змалечку системно і послідовно привчали дітей до побутового самообслуговування, посильної праці в господарстві. Потужним чинником виховання виступала праця, що ґрунтувалася на принципах духовності, народності, гуманізму, природовідповідності, зв’язку із життям. За безпосередньої участі у забезпеченні функціонування домогосподарства діти отримували уміння і навики з ведення хатнього господарства та агрономії – від весняно-осінніх польових робіт і догляду за свійськими тваринами до виготовлення знарядь праці тощо.



Особливість та ефективність реалізації виховного потенціалу етнопедагогіки з формування господарської культури дітей та юнацтва забезпечували дві важливі засади. Перша – це консервативність. Означений процес важко піддавався змінам та інноваціям, адже селянські родини господарювали за принципом «так робили наші батьки / діди, так робитимемо і ми та наші діти». За відсутності іншого досвіду та вкоріненні психокультурних стереотипів «дідівські методи» господарювання важко піддавалися модернізації й у середовищі дорослих. Друга засада – це природовідповідність та поступальність залучення дітей до посильної праці у сім’ї. У дошкільному віці їх перший наставник – мати – знайомила з повним обсягом домашніх робіт (порядкування, прибирання, прання, кулінарія тощо). Відтак вони проходили «вищий етап» – пастушество, що формував дисциплінованість і відповідальність за добробут сім’ї. У підлітковому віці відбувався гендерний перерозподіл функцій праці: хлопчики переходять під господарсько-виховну опіку батька (навчаються косити, орати, боронувати, сіяти, майструвати тощо), дівчатка залишаються помічницями матері в домашньому господарстві та різних виробничих процесах (город; шиття, прядіння, тощо). Паралельно виокремлюється така трудова функція, як догляд за меншими братами і сестрами. За традицією, у сільській громаді негативно оцінювали тих дітей, які не вміли виконувати відповідних до їхнього віку трудових операцій.

Саме раннє (з 3-4 років) залучення дитини до посильної, але реальної праці в домашньому та сільському господарстві з подальшим поглибленням її гендерної спеціалізації становило основну сутність і засіб виховання дитини в родині та ставало головною передумовою, підґрунтям формування її подальшої господарської культури. Поряд зі щоденною працею та вербальних і невербальних контактів між батьками і дітьми, що забезпечували передачу останнім господарських знань, умінь, навичок, використовувався арсенал інших родиннопедагогічних засобів формування їх практичної та психічної готовності до трудової діяльності: усна народна творчість (казки, бувальщини, паремії (прислів’я, приказки, приповідки), ін.), пісні (календарно-обрядові, жниварські, гагілки, колядки, щедрівки, ін.), ігри; народний календар (обрядові свята, ритуали, урочистості) тощо. Ігрова побутово-господарська праця дитини стала потужним педагогічним чинником формування зацікавленого ставлення до побутового й сільського господарства, агрономічних знань, елементарних трудових навичок, виховання працелюбності й інших якостей, необхідних для формування особистості майбутнього господаря та розв’язання повсякденних господарських проблем. Вона поступово переростала в повноцінну, відповідну до віку реальну продуктивну трудову діяльність, під час якої діти імітували дії, вчинки, обов’язки, які здійснювали дорослі при виконанні різних сільськогосподарських виробничих процесів. У західному, можливо, більше, аніж в інших регіонах України, були поширені елементи української міфології, пов’язані із «забобонними» методами впливу на особистість, які корегували дитячу поведінку в напрямах заохочення до сумлінної праці, бережливого ставлення до її плодів тощо. Вони виявлялися у вигляді примовлянок та повір’їв, багато з яких були пов’язані з культом хліба: «Якщо хліб упаде, треба його підняти, тричі поцілувати, щоб не було голоду в хаті»; «Не можна залишати на столі недоїденого шматка хліба, бо прийдуть біда і злидні в родину» (або діти залишаться сиротами); «Не щипай хліба з цілої хлібини, бо лика задеруться на пальцях»; «Не викидай хліба, бо він святий», «Не можна кусати від хліба великого шматка, бо вийдеш заміж далеко від рідних»; «Коли замітаєш хату (подвір’я), не віддавай нікому віника, не закінчивши роботи, бо залишить тебе у танці хлопець (дівчина)»; «Не вимітай сміття з хати через поріг, бо все добро виметеш»; «Не можна даром зелень рвати, бо буде дощ», ін. Хоча сучасна педагогіка із застереженням ставиться до «залякувальних» методів впливу, вони справляли досить ефективний виховний вплив, позаяк слугували формуванню загальнолюдських цінностей, зокрема шанобливого ставлення до людей праці та плодів їхньої праці. Вони вкарбовувалися в дитячу свідомість, виробляючи усталені звички, правила, яким вона керувалася впродовж життя. Таке ж формувальне значення мали народні паремії, господарсько-побутові примовлянки, які несли різне змістове навантаження. Органічним складником виховання господаря, що наскрізно проходить через традиційно-звичаєву культуру є народний календар, що супроводжував буденну господарську діяльність, визначав систему сезонних святкувань та передбачав специфічні ритуальні форми господарської діяльності. У західноукраїнському регіоні побували традиції, згідно з якими дівчата самі готували частину власного посагу (вишили і виготовляли обрядові речі, тощо). Батьки залучали дітей у процес підготовки до сезонних календарно-обрядових свят, зокрема перед Різдвом і Великоднем хлопці разом з батьком різали свині та засвоювали технологію виготовлення святкових страв (вудили, виготовляли ковбаси і шинки, ін.); дівчатка писали писанки, готували святкові ритуальні страви. Важливим складником господарсько-виробничого процесу, пов’язаного із циклом весняно-польових робіт, було вивчення гаївок, хороводів, танців, які символізували прихід весни.

Поряд з родиною вагому роль у формуванні господарської етнокультури відігравала сільська громада, яка, забезпечуючи передачу відповідних знань, умінь, навичок та трудового досвіду, ставала важливим чинником виховання таких моральних якостей, як почуття колективізму, взаємодопомога, жертовності й відповідальності за долю ближнього, ін. Поширені в західноукраїнських селах такі форми трудових контактів, як толока, супряга, були своєрідною школою сільськогосподарських знань, де шліфувалися та вдосконалювалися виробничі уміння дітей та дорослих, інтенсифікувався трудовий процес. Громадська думка ставала не лише стимулом, а й важливим критерієм оцінки господарських умінь і навичок особистості. І досі в Галичині поширеною є толока – спільна безоплатна праця на громадських роботах чи в окремого господаря (виконання різноманітної праці – від сінокосів, жнив на полях, саджання картоплі чи інших сільськогосподарських культур, збирання урожаю до будівельних робіт, чищення кукурудзи, вибирання, льону тощо, дертя пір’я, розчистки лісу «під пасіку» тощо. Супрягу – одну з поширених форм взаємодопомоги українців західного регіону – використовували під час проведення весняних та осінніх оранок. Така кооперація зусиль ставала важливим чинником передачі господарських знань і навичок та життєдіяльності сільської громади («Без толоки – як без руки: ні хати не зробиш, ні сіна не скосиш»), трудомістка колективна праця формувала почуття взаємної підтримки, відповідальності, жертовності й готовності прийти на допомогу ближньому.

Таким чином, будучи головним осередком формування агрономічного світогляду та господарсько-трудового досвіду, родинне середовище проектувало дитину на майбутню працю в сільському господарстві та морально і психологічно утверджувало її готовність і здатність до праці хлібороба. У ролі головного центру профорієнтації воно часто не залишало права вибору, а апріорі прирікало на «вибір» долі сільського трударя. Утім, це відбувалося без жодного насилля, а природним шляхом, про що свідчать обряди і ритуали, які супроводжували все життя людини. Діти мимовільно в природному середовищі сім’ї знайомилися із господарською ситуацією, стежили за виробничим процесом, за господарськими діями батьків та старших членів родини. Наслідуючи приклад батьків та інших членів сім’ї, вони поступово оволодівали доступними уміннями та навичками, тобто ідентифікували цінності оточуючого середовища. Таким чином діти в селянській сім’ї не мислили себе без праці. Унаслідок включення в господарську діяльність у них формувалися власні уявлення про те, яким має бути справжній господар, «добра господарка», тобто формувався ідеал (модель) господарювання. Тому праця ставала своєрідною нормою життя, життєвим кредо. Тодішні педагоги порушували питання про посильність фізичної праці дітей. Питання працювати чи не працювати дітям узагалі не ставилося, позаяк за тодішніх умов в українській сім’ї споконвіку культивувалися народнопедагогічні традиції виховання працею і через працю. При цьому існувало розуміння того, що праця в землеробстві, тваринництві, хатньому господарстві, промислі була неможливою поза традиціями, етнодосвідом господарювання.

Тема 5. Становлення та розвиток приватного сільськогосподарського шкільництва

Ключові поняття: українська приватна сільськогосподарська освіта, садівничо-городнича школа в Милованню; школа домашнього господарства в Угерцях Винявських; молочарська школа в Стрию (1913 р.); господинська школа в Шибалині; обовязкові сільськогосподарські школи, «званеві» школи.

Рекомендована література: [1; 2; 3; 19; 21; 22; 23; 25; 30; 39; 40; 41; 48; 49; 59; 60; 62; 67; 68; 69; 70; 71; 72; 73; 74; 75; 76; 77; 78; 79; 89; 91; 93; 94; 97; 101; 103; 104; 105; 106; 107; 109; 118; 121; 122; 131; 135; 137 та ін. ].

Зважаючи на соціальний склад населення Західної України, де селянство становило близько 90 %, розвиток фахової сільськогосподарської освіти став важливим чинником його життєдіяльності. Позаяк держава не могла забезпечити її належний рівень, а за відсутності україномовних шкіл в інших патронованих нею навчальних закладах відповідного профілю навчалося лише 5% українського юнацтва, українство взяло курс на створення приватного сільськогосподарського шкільництва, що відіграло вагому роль у вихованні господарської культури дітей та юнацтва. До його розвитку спричинилися національні громадські організації (УПТ «Рідна школа», «Просвіта», ін.). Винятково важлива роль належить «Сільському господарю», цілеспрямована діяльність у цьому напрямі розпочалася за довоєнного десятиріччя ХХ ст., а системні зрушення відбулися в середині 1920-х рр., коли на березневому 1926 р. з’їзді товариства проголосили, що українське сільськогосподарське шкільництво має стати основним чинником розвитку «господарської культури взагалі, а сільсько-господарської з окрема», тому воно «повинно стати першим питанням в шкільній політиці українського народа». У його резолюції були визначені основні форми і засоби розбудови сільськогосподарського шкільництва (курси, школи, народний університет, видання навчально-методичної літератури тощо) та стверджувалася необхідність розгортання масового господарського просвітництва для українства.

Важливим ідеологічним та організаційним підґрунтям у розбудові українського сільськогосподарського шкільництва став досвід закордоння, передусім Чехословаччини, Німеччини, скандинавських країн та ін. Окрім вивчення відповідної літератури, наріжним джерелом його каналізування в Галичині були різні форми безпосередніх контактів і зв’язків: навчання українських студентів закордоном; стажування українських фахівців в іноземних підприємствах і навчальних закладах та екскурсії до них; участь у зарубіжних освітніх форумах і господарсько-економічних виставках тощо. Були налагоджені системні відносини із Українською господарською академією в Подєбрадах (Чехословаччина), фахівці якої відіграли помітну роль у розвитку аграрної науки й просвітництва в Західній Україні, наука повністю була поставлена на службу українському селянству.

Численні проекти, що генерувало українство Галичини з розвитку приватної аграрної школи, не вдалося реалізувати через обмежені організаційно-фінансові можливості та владні утиски, однак реальні досягнення в цій ділянці вписуються окремим рядком в історію розвитку національної агрономічної освіти України. Таким своєрідним явищем стали школи в Милованню (1909 р.), на Товмаччині; Угерцях Винявських, повіт Рудки, Львівщина (1912 р.); Стрию (1913 р.); Шибалині (1932 р.), які завдяки співпраці громадських інституцій (насамперед «Просвіти», «Рідної школи», «Сільського господаря, Маслосоюзу), УГКЦ, фахових педагогів та аграріїв за різного часу перетворилися на визнані кузні професійних сільськогосподарських кадрів західноукраїнського регіону.



Вибух Другої світової війни спричинив епохальні зміни в геополітичній ситуації в Європі та започаткував якісно новий період розвитку західноукраїнських етнічних земель, які черговий раз були перекроєні й опинилися під владою чужих держав. На теренах Східної Галичини, Волині, Буковини, Закарпаття був установлений жорсткий сталінський режим, Холмщина і Підляшшя опинилися під німецькою окупацією. Процеси радянізації суспільного життя західноукраїнського регіону мали неоднозначні наслідки для розвитку системи освіти і виховання, зокрема й формування господарської культури дітей, юнацтва, дорослих. Подальше розгортання військово-політичних подій та радянсько-німецька війна зумовили чергові геополітичні зміни на західноукраїнських землях, найбільш сприятливі умови для національного розвитку українців склалися в Галичині, яка в серпні 1941 р. була приєднана до утвореної раніше на теренах окупованої Польщі Генеральної губернії (ГГ) як її п’ятий дистрикт (область), де нацистський режим, на відміну від Буковини та Закарпаття, а також Волині, був м’якшим. Хоча культурно-освітня сфера суворо регламентувалася, створювалися народні та професійні школи, що давали елементарні загальноосвітні знання та готували дітей та юнацтво до праці в сільському господарстві, промисловості, ремеслі, торгівлі. Важливим чинником розвитку діяльності в цьому напрямі стало переміщення до ГГ чільних діячів «Сільського господаря», кооперативних установ та інших національних інституцій, які за нових умов продовжували розвивати господарську культуру українців. Ці та інші обставини зумовили характер та особливості німецької освітньої політики в ГГ, що виразно позначилися й на формуванні господарської культури українства. Українське фахове, передусім сільськогосподарське, шкільництво за доби німецької окупації західноукраїнських земель здійснило короткочасний бурхливий поступ та набуло істотних особливостей порівняно з попередніми австрійським і польським періодами. При цьому воно розвинулося здебільшого на територіях, що входили до складу Генеральної губернії, зокрема істотні зрушення в цьому напрямі продемонстрували Лемківщина, Підляшшя, Холмщина, а в Галичині, поряд з новими активно відновлювалися старі фахові школи. Професійна освіта стала обов’язковою і всеохоплюючою та винятково державною й україномовною. Її зміст і характер жорстко контролювався офіційною владою, хоча згуртовані навколо УЦК українські суспільні чинники всіляко стимулювали піднесення господарської культури юнацтва. У структурному відношенні фахове шкільництво втратило видове розмаїття, тож поділялося на дві головні групи: обов’язкові «званеві» школи, що доповнювали знання і навички, одержані у народній школі, та одно- і дворічні навчальні заклади переважно сільськогосподарського спрямування. Попри нагальні потреби нацистського режиму у кваліфікованих робітничих кадрах, воно залишилося аграрно-орієнтованим; торговельні та професійно-технічні навчальні заклади дещо розширили перелік підготовки спеціалістів, але не змогли розвинутися через відсутність таких освітніх традицій та відповідного кадрового педагогічного потенціалу. Прикметними рисами цього процесу стали його демократизація (розширення доступу до здобуття фахової освіти через ліквідацію матеріально-фінансових і соціально-станових бар’єрів; лише 1942 р. сільськогосподарськими школами було охоплено 23000 юнаків і дівчат: освіту здобували у 2 фахових школах, 65 обов’язкових, 11 званевих сільськогосподарських професійних школах, дівчата навчалися у 8 господинських школах; 1943 р. у 196 агрономічних школах навчалося 62621 учні) та певні гендерні новації у вигляді створення коедукаційних навчальних закладів при збереженні окремого навчання для юнаків і дівчат. Наступність і спадковість розвитку професійної освіти найвиразніше проявлялися в її науково-методичному та організаційно-педагогічному забезпеченні. Про це свідчать перевидання навчальної літератури та підготовка навчальних програм і планів, які наслідували зразки міжвоєнного періоду. У здійсненні навчально-методичного супроводу виняткову роль відігравали фахові та громадські часописи.

Таким чином, українські громадські товариства («Просвіта», “Сільський господар“, Союз українок, Українське педагогічне товариство “Рідна школа“, ін.) вагомо спричинилися до організації сільськогосподарської освіти та дітей та юнацтва, організації фахової освіти. Епіцентром розвитку національної агрономічної освіти стали Буковина й Галичина, де наприкінці ХІХ – на початку ХХ ст. було створено професійні навчальні заклади, відкрито курси, які давали змогу юнацтву підвищити рівень господарської культури. За міжвоєнного періоду ХХ ст. приватна сільськогосподарська освіта розвивалася в Галичині, її ключовим репрезентантом стало Українське педагогічне товариство «Рідна школа». Навчальні заклади, утримувані "Рідною школою", «Просвітою», “Сільським господарем“, звісно, не могли істотно вплинути на розвиток професійного шкільництва в регіоні, проте вони зробили певний поступ у поширенні господарських знань з-поміж українства, вагомі здобутки національних інституцій у вихованні господині та громадянки-патріотки. За доби нацистської окупації західноукраїнських земель сільськогосподарське шкільництво здійснило короткочасний бурхливий поступ та набуло істотних особливостей порівняно з попередніми австрійським і польським періодами (обов’язковий і масовий характер, україномовні державні заклади).



Тема 6. Діяльність громадських молодіжних організацій щодо здобуття господарсько-економічних знань, формування умінь і навичок у дітей

Ключові поняття: «Пласт», «доріст», «Молода «Просвіта», КАУМ «Орли», марійські дружини, пластові «умілості», Селопласт.

Рекомендована література: [21; 24; 34; 43; 44; 45; 57; 59; 60; 67; 68; 81; 82; 83; 884 95; 100; 107; 108; 111; 114; 126; 128; 134; 144; та ін.].

Зусиллями громадських інституцій у Західній Україні за міжвоєнного періоду ХХ ст. розвинулася потужна система позашкільної освіти та виховання, що відіграла вагому роль у формуванні господарсько-економічних знань, умінь, навичок. У структурному й ідеологічному відношеннях вона не була цілісною, оскільки складалася з компонентів, що діяли на різних організаційних та ідейних засадах та використовували власні форми та засоби діяльності. З таких позицій їх, дещо умовно, можна поділити на три основні групи: а) т. зв. доріст, що існував як надбудова у «дорослих» організаціях – УПТ «Рідна школа», «Просвіта», «Союз Українок»; б) власне молодіжні організації, передусім «Пласт», Католицька акція української молоді (КАУМ) «Орли» та інші, які розв’язували означені виховні завдання в розрізі своїх світоглядних постулатів; в) хліборобський вишкіл молоді (ХВМ) – сформована в лоні «Сільського господаря» освітньо-виховна модель, що забезпечувала всебічну підготовку юнацтва до праці в аграрному секторі. Така градація стосується насамперед Галичини та має свої регіональні особливості щодо Волині, Буковини, Закарпаття.



Вагомо спричинившись до педагогіки виховання господарської культури особистості в системі української позашкільної освіти, українські громадські інституції використовували як спільні, так і особливі форми і засоби діяльності у цьому напрямі. У «дорості» «Рідної школи», «Просвіти», Союзу українок формування економічних знань, умінь, навичок органічно поєднувалося з іншими виховними завданнями. Свої особливості мала освітньо-виховна діяльність у цьому напрямі «Молодої «Просвіти», перший гурток якої виник 1922 р. Її правовий статус був оформлений у травні 1924 р., коли, згідно з новим статутом, товариство одержало право створювати «молодіжні відділи» й самоосвітні гуртки при бібліотеках і читальнях. Через 10 років їх було 262. «Порівняно з «доростом» «Рідної школи» діяльність «Молодої «Просвіти», куди входило українське юнацтво віком від 14 років, носила виразніший господарсько-орієнтований характер, що зумовлювалося вагомою роллю товариства в розвитку економічного просвітництва. З організаційно-методичних матеріалів та практичної діяльності цієї інституції випливає, що вона будувалася на засадах ідеології господарського націоналізму. В основі її змісту, методів, засобів і форм (поширення кооперативної ідеї, антиалкогольні акції, доброчинність, просвітництво, фахова підготовка тощо) лежала засада «Свій до свого по своє!». Таку ж ідейну спрямованість мала і форма вітання молодих просвітян: «Для щастя України!» – «Живемо щодень!» 1936 р. «доріст» при Союзі українок налічував 145 гуртків.

Найбільш цікавий і продуктивний для сьогодення досвід такої роботи дав «Пласт», що виник 1912 р. у Галичині, відтак поширився іншими західноукраїнськими землями, на час заборони польською владою його офіційного існування в краї (1930 р.) товариство мало розгалужену структуру, що складалася з 93 юнацьких куренів, 25 куренів УСП і УПС, разом 6000 пластунів, поділених на 10 округ. Упродовж 1922-1928 рр. «Пласт» здійснив короткочасний бурхливий поступ на Волині, де поряд з міською згуртував чимало сільської молоді, а також на Закарпатті, де, до прикладу, 1928 р. діяло 37 куренів із 768 членами, а на початку 1930-х рр. у 30 українських куренях гуртувалося 1361 пластун. Найменш численним був український скаутинг на Буковині. «Пласт» який запропонував цілісну модель виховання господарсько-економічної культури, що ґрунтувалася на знаннях з основ агрономії, кооперації, торгівлі, банківської справи та широкого спектру виробничих професій. Її визначальні риси полягають у тому, що формування господарської культури, по-перше, розглядалося як важливий напрям і засіб самовдосконалення особистості; по-друге, одержані теоретичні знання і навички, зокрема й під час «рольових ігор», відразу апробувалися, кристалізувалися у практичній діяльності; по-третє, вона носила диференційований характер, що, з одного боку, проявлялося у широкому виборі професійних «умілостей», з іншого, у можливості їх подальшого вдосконалення при підготовці до кожної наступної пластової «проби». Проблеми фахового вишколу, здобуття знань, умінь, навичок із різних сфер господарсько-економічного життя були предметом обговорення на усіх пластових з’їздах та пронизують усі складники його виховної системи. Це дозволяє говорити про сформованість окремої унікальної у своєму роді моделі формування господарської культури у «Пласті», головними напрямами і аспектами якої стали фахово-професійна підготовка, громадсько-суспільна робота, благодійницько-доброчинна праця. Фахові «умілості» передбачали набуття знань, умінь, навичок з різних професій та ділянок господарсько-економічного життя – кооперації, торгівлі, промислу, ремесла, домашнього та з різних галузей сільського господарства тощо. Вони мали практичну спрямованість для забезпечення буденно-побутової життєдіяльності, навчання, здобуття професії, громадської праці юнацтва. До прикладу, спектр «умілостей» з основ ведення домашнього господарства включав: традиційні «прання», «куховарство», «шиття», «домашнє господарство», «домашній порядок» – практично ті ділянки, які вивчалися на курсах домогосподарства чи жіночих господарських школах. Утім, новизною цієї вишкільної програми майбутнього господаря/господині став розділ «Всезнайство», який охоплював «нетрадиційні» уміння: «уміти виконати всі принагідні направки в домашнім господарстві», такі «умілості» потребували доволі глибоких знань та умінь у ділянці ведення домашнього господарства, свідчили про те, що той, хто його успішно склав, міг називатися «добрим господарем» чи «доброю господинею». Перелік пластових умілостей постійно зростав і на 1929 р. перевищував сто позицій. В основу підготовки до них були покладені принципи: «хочеш щось мати – зроби сам»; «мусиш присвятити труду і часу, щоб навчитися початків якогось ремесла». Опанування фаховими «умілостями» було обов’язковим для пластуна та слугувало доказом його «ручної справності» при складанні кожної з трьох «проб». Оскільки «Пласт» охоплював різні вікові категорії – від дітей молодшого шкільного віку («вовченята», «лисички») до підлітків (юнацтво) та людей середнього віку («сеньйори»), у ньому реалізувалася модель виховання господарської культури, упродовж усього життя. Формування господарсько-економічних знань здійснювалося на засадах природовідповідності, наступності. Усі вони мали виразний практично-орієнтований характер. Порівняльний аналіз показав, що змістове наповнення програм «з основ ведення сільського господарства», які визначали вимоги до фахових умілостей пластунів, значною мірою перегукувалися з навчальними планами сільськогосподарських курсів, улаштованих «Сільським господарем». Вочевидь, вони активно користали з вишкільних програм ХВМ, акцентуючи при цьому на науково-дослідницькій роботі в галузі агрономії. Така діяльність набрала цілеспрямованого характеру, коли навесні 1928 р. у львівських пластових осередках поширився рух за опанування «нового джерела доходу»: в оренду бралася земля і засівалась яриною та засаджувалася городиною. Окрім матеріальних прибутків, пластунам, котрі займались цією справою, зараховувався іспит «вмілостей» з «огородництва». З іншого боку, український скаутинг спричинився до формування господарської культури і з-поміж сільського юнацтва, що знайшло вираз у змісті діяльності такої організаційного складника, як Селопласт, що об’єднував не лише учнівське, а й передусім юнацтво, яке працювало у приватних господарствах.

Після заборони «Пласту» (1928 р. – на Волині; 1930 р. – у Галичині; 1934 р. – на Буковині) апробовані часом принципи і досвід організаційно-педагогічної діяльності з виховання всебічно розвинутої особистості, зокрема й формування господарської культури, були запозичені іншими громадськими інституціями. Його активними послідовниками виступили юнацькі товариства релігійно-католицького спрямування, які, виходячи зі своїх ідеологічних засад, також концептуалізували виховання, орієнтоване на реалізацію засади щоденної праці. Ідеться передовсім про Католицьку акцію української молоді (КАУМ) «Орли» (її ще називали «Католицьким Пластом») (1933 -1939 рр.) та марійські організації різного спрямування. За підтримки УГКЦ, не відчуваючи перешкод з боку влади, у Галичині вони розвинулися в масові громадсько-релігійні об’єднання: так, станом на 1939 р. КАУМ у 189 гуртках, з яких 25 були жіночими, налічувалося 4979 осіб, а Марійське товариство молоді 1936 р. мало 314 дружин із близько 22 тис. особами.

У практичній діяльності з розвитку господарської культури молодіжні католицькі організації тісно співпрацювали з іншими українськими громадськими організаціями. Попри подібність ідеологічних засад, на відміну від «Пласту», КАУМ орієнтувався на згуртування не гімназійного, а сільського юнацтва, що об’єктивно зближувало його із «Сільським господарем». За зразком ХВМ у структурі «Орлів» 1934 р. розпочалося створення власних гуртків хліборобського вишколу молоді, в його основу були покладені три ключових аспекти виховання господарської культури: фахова підготовка («оволодіння «вмілостями»), практична підготовка до життя, благодійництво. Практику «заробляння грошей на власні цілі» члени «Орлів» перейняли від «Пласту», для чого прагнули оволодівати «різними корисними вмілостями». Із цією метою влаштовували вишкільні курси, де «фахові заняття і роботи» щодо набуття знань і навичок з городництва, садівництва, догляду за свійськими тваринами поєднувалося з вивченням історії церкви, історії України, «гутірками» на морально-етичні теми тощо. У 1934-1938 рр. відбувся перехід від епізодичних заходів до системної роботи з виховання господарської культури, яка набирала характеру цілеспрямованого навчально-вихованого процесу (навчальні програми, рубіжний контроль у вигляді іспитів тощо). Узірцем такої діяльності слугує праця гуртка КАУМ при церкві св. Юра у Львові, який проводив однорічний «народний ремісний університет». Поряд з вивченням загальноосвітніх предметів його слухачі (від 20 до 30 осіб) опановували справу «заснування і ведення промислових підприємств». Прикінцеві іспити засвідчували їхню готовність працювати не лише робітниками, а відкривати власні ремісничі підприємства широкого профілю. Молодіжні товариства католицького спрямування спричинилися до виховання господарської культури українського юнацтва завдяки своїй масовості. При цьому вони намагалися органічно поєднати засади християнства та економічного націоналізму. Спільним для усіх національних інституцій став концепт праці, яку розглядали не лише засіб «заробляння грошей», але й як джерело духовного розвитку, благодійності, допомоги ближньому. Вони спільними зусиллями утверджували переконання про необхідність підвищення продуктивності праці шляхом постійної освіти і навчання.



Поділіться з Вашими друзьями:
1   ...   34   35   36   37   38   39   40   41   42


База даних захищена авторським правом ©divovo.in.ua 2017
звернутися до адміністрації

войти | регистрация
    Головна сторінка


загрузить материал