Білавич галина василівна



Скачати 10.38 Mb.
Сторінка37/42
Дата конвертації22.12.2016
Розмір10.38 Mb.
1   ...   34   35   36   37   38   39   40   41   42

Примітка. На деякі предмети подано по декілька викладачів для заступництва в разі якихось перешкод.

Джерело: [1201].



Додаток У

Екскурсії, виставки, свята як форми громадського господарсько-економічного просвітництва українства

Додаток У.1

Екскурсія ХВМ із Бучаччини до «садівничо-городничого заведення» А. Терпиляка (1939 р.)
Джерело: [772, с.274].

Додаток У.2

«Зразкове господарство» М. Луцького в Янчині як центр господарсько-просвітницького паломництва та навчально-виробничий комплекс

Джерела: [502; 772, с.131].



Додаток У.3

Господарсько-економічний істеблішмент Галичини та педагогічні кадри сільськогосподарської школи (курсів) у Янчині (1936 р.)
Джерело: [772, с.423].

Додаток У.4

Екскурсія секції господинь Коломийщини до зразкового господарства члена товариства «Сільський господар» у Воскресінцях

Джерело: [772, с.384].



Додаток У.5

Повітова сільськогосподарська виставка в Копичинцях (1928 р.)
Джерело: [1086].

Додаток У.6

Відзначення свята «Сільського господаря» в 1929 р.
Джерело: [1243].

Додаток У.7

Свято обжинок у Сокалі (1930 р.)
Джерело: [597].

Додаток У.8

Свято обжинок кружка товариства «Сільський господар» у с. Лабова (Лемківщина)
Джерело: [772, с.489].

Додаток Ф

Методичні рекомендації щодо проведення курсу за вибором «Теорія і практика виховання господарської культури дітей, юнацтва та дорослих у Західній Україні (кінець ХІХ – початок ХХ ст.)»
Таблиця Ф.7.1

Програма курсу за вибором «Теорія і практика виховання господарської культури дітей, юнацтва та дорослих у Західній Україні (кінець ХІХ – початок ХХ ст.)»


Тема


Кількість годин

лекції

практичні заняття

самостійна робота

Тема 1. Науково-методологічні засади виховання господарської культури особистості: історико-регіональний аспект


2

2

1

Тема 2. Зміст, методи і форми здобуття господарсько-економічних знань та формування умінь і навичок в українському шкільництві Західної України (кінець ХІХ – початок 40-х рр. ХХ ст.)


2

2

2

Тема 3. Підготовка кадрів для забезпечення формування господарської культури дітей та дорослих


2




2

Тема 4. Традиції української родини як основа виховання господарської культури дітей та дорослих

2

2

1

Тема 5. Становлення та розвиток приватного сільськогосподарського шкільництва

2




1

Тема 6. Діяльність громадських молодіжних організацій щодо здобуття господарсько-економічних знань, формування умінь і навичок у дітей

2

2

2

Тема 7. Виховання господарської культури юнаків та дівчат у Хліборобському вишколі молоді


2

2

2

Тема 8. Масове просвітництво як засіб поширення господарсько-економічних знань серед дорослого населення


4

2

2

Тема 9. Роль періодичної преси в підвищенні господарської культури селянства


2




1

Тема 10. Основні форми господарсько-економічного просвітництва юнацтва та дорослих у Західній Україні.


2




2

Тема 11. Творче використання досвіду виховання господарської культури особистості у вітчизняній освітній практиці


2




2

Усього

24

12

18

Тематика та змістове наповнення лекційних занять

Тема 1. Науково-методологічні засади виховання господарської культури особистості: історико-регіональний аспект

Ключові поняття: господарська культура, система господарської освіти, чинники формування господарської культури, функції господарської культури зміст господарської культури.

Рекомендована література: [10; 17; 25; 26; 27; 28; 29; 33; 48; 51; 53; 54; 55; 65; 80; 84; 115; 123; 130; 131; 141; 143 та ін.].

Сучасні наріжні освітні документи чітко увиразнюють мету щодо «виховання цивілізованого господаря», однак немає розробленої комплексної науково обґрунтованої програми формування господаря, яка б окреслювала як теоретико-методологічні підходи вивчення цієї проблеми, так і механізми впровадження її в практику, як і, урешті, створення цілісної національної моделі виховання господарської культури особистості.

З огляду на сучасні освітні виклики і наукові парадигми, етнокультурну традицію українського народу поняття «господарський», «господарська культура», «господарське виховання», «господарська освіта» адекватніше відображають як історичну ретроспективу, так і сучасні реалії та перспективи розвитку освітньо-педагогічного процесу в Україні, аніж категорії «трудове виховання», «економічне виховання». Формальні підстави для обґрунтування такої позиції знаходимо в базових освітніх документах (Державна національна програма «Освіта: Україна ХХІ століття», Концепція національного виховання, ін.). Такий підхід виправданий також з позиції формування категоріально-понятійного апарату вітчизняної педагогічної науки та вдосконалення теорії і практики освіти й виховання зростаючого покоління, оскільки він відповідає як сучасним суспільним, зокрема й економічним реаліям, так і господарським та етнопедагогічним традиціям українського народу, його ментальності, етнопедагогічному досвіду українців. Національна господарська культура українців найрельєфніше проявляється в сільськогосподарській культурі, позаяк саме ця форма увиразнює її мету – формування господаря землі. Поняття «господарське» – універсальний базовий феномен, яке лежить в основі складного словосполучення «господарська культура», яке, будучи показником господарської діяльності людини, включає її ставлення до себе, до громади, до природи, виробництва, споживання матеріальних благ, духовних цінностей тощо.

Важливі аргументи для обґрунтування цієї позиції дає теорія і практика виховання господарської культури дітей та дорослих у Західній Україні наприкінці ХІХ – на початку 40-х рр. ХХ ст. Уже тоді в середовищі педагогів і науковців (А. Андрохович, М. Боровський, Д. Великанович, М. Галущинський, І. Герасимович, В. Доманицький, А. Жук, М. Каплистий, І. Карбулицький, А. Качор, Д. Коренець, І. Лучишин, Ю. Павликовський, А. Романенко, М. Росткович, С. Смаль-Стоцький, М. Творидло, М. Холевчук, Є. Храпливий, Й. Шимек, І. Ющишин, Л. Ясінчук та ін.) було розуміння того, що поняття «господарське виховання» ширше, глибше й об’ємніше, аніж «економічне виховання», яке, траплялося, зводили до «кооперативного виховання». Їх часто поєднували в складний прикметник «господарсько-економічне». У поглядах педагогів, окрім економічного складника, господарське життя охоплювало комплекс соціокультурних, морально-етичних, громадсько-патріотичних чинників і відносин. Тому наголошувалося на антропоцентризмі господарського виховання, яке було орієнтоване на людину з її ціннісними та мотиваційно-цільовими установками. Воно витворювало складний структурний комплекс господарсько-економічних відносин, спрямованих на формування господарсько-економічних знань, ціннісних орієнтацій, усебічний розвиток особистості, формування рис господаря-патріота-громадянина.

Утім, стверджувати про існування в західноукраїнському освітньо-педагогічному просторі кінця ХІХ – першої половини ХХ ст. науково-обґрунтованої концепції формування господарської культури не доводиться: її не було сформульовано і викладено в цілісному завершеному вигляді. Виняток тут становить концепція позашкільної хліборобської освіти дітей та юнацтва (хліборобського вишколу молоді), ґрунтовно та всебічно викладена в десятках праць Є. Храпливого; програма господарського виховання («життєво-господарське», «утилітарно-господарське»), у виділових школах, яку активно впроваджували в українських приватних навчальних закладах; теоретико-методологічні засади громадського господарсько-економічного просвітництва через систему різнопрофільних та різнотипових курсів для дорослих. Усі ці напрацювання у своїй сукупності достатньо виразно й повно окреслюють спосіб розуміння, базові трактування, різні точки зору та наріжну ідею й інші компоненти, що стверджують процес формування і кристалізації концепту господарського виховання, визначають мету і завдання – виховати «поступового господаря-громадянина-патріота» (тобто освіченого, цивілізованого, культурного, морального, з активною громадянською позицією, високим рівнем національної свідомості, гідності і патріотизму), обґрунтують методи, форми й різні базові аспекти формування господарської культури дітей, підлітків, дорослого населення. Вони окреслюють три основні аспекти змісту господарського виховання: а) роль сім’ї і дошкілля у вихованні дитини працею; б) значення загальноосвітньої і фахової школи та позашкільних установ у формуванні господарської культури учнівської молоді; в) громадсько-економічне просвітництво дорослих тощо.

За досліджуваного періоду було обґрунтовано модель неперервної господарської освіти, розроблено її понятійний апарат та науково-методичне й організаційно-педагогічне забезпечення. У практичній реалізації вона була орієнтована на відповідну інституційну структуру у вигляді національного приватного шкільництва, громадських організацій, кооперативних і наукових установ, а також на власний економічний, культурний, інтелектуальний потенціал українства. Освітяни господарську культуру розглядали як багатоаспектне, інтегральне явище, головними компонентами якої виступили господарські знання, господарські цінності (ціннісні орієнтації, господарське мислення, господарська ментальність, господарська відповідальність) та господарська діяльність (поведінка). Це проявлялося в системі відносин: людина-господарство, людина-людина, людина-громада, людина-держава, людина-природа.

Формування господарської культури синтезувало увесь комплекс виховних завдань, включаючи, окрім господарсько-економічного, морально-етичний, національно-патріотичний, громадянсько-правовий, художньо-естетичний, здоров’язберігаючий, екологічний та інші компоненти виховної системи дітей та юнацтва. Господарська культура трактувалася як доволі складний багатоаспектний і водночас синкретичний феномен: формування фахових господарсько-економічних знань ставилося в один ряд із підвищенням загального освітнього рівня, культивуванням високих духовно-моральних цінностей, розвитком національної самосвідомості, утвердженням патріотизму і громадянської позиції. Плекання матеріальних і духовних цінностей органічно переплелося, а останнім надавалося першочергового значення. Освітяни розробляли засоби і форми щодо наближення школи «до потреб господарського життя», підготовки юнацтва до практичного життя. У такому контексті господарське виховання й освіта виводилися на рівень профорієнтації та мали відігравати вирішальну роль у формуванні життєвої позиції учнівської молоді. В удосконаленні господарського виховання в школі вбачали чинник, який міг докорінно змінити становище українства: «спинити процес убожіння», забезпечити «усамостійнення нашого господарського організму».
Тема 2. Зміст, методи і форми здобуття господарсько-економічних знань та формування умінь і навичок в українському шкільництві Західної України (кінець ХІХ – початок 40-х рр. ХХ ст.)

Ключові поняття: Буковина, Галичина, Волинь, Закарпаття, зміст господарського виховання, асиміляційна політика, українські школи, горожанські школи.

Рекомендована література: [1; 2; 3; 19; 21; 22; 33; 37; 38; 40; 50; 52; 63; 85; 90; 96; 110; 116; 120; 123; 129; 132; 133; 137; 149; 150 та ін.].

Наприкінці ХІХ ст. в Австро-Угорщині була сформована багатоступенева система освіти, що складалася з вищої, професійної (фахової), середньої, неповної середньої, початкової, дошкільної ланок, кожну з них представляли різні типи навчальних закладів. Перебування українців у складі чужих держав відповідним чином позначалося на ролі й значенні державного шкільництва у формуванні їхньої господарської культури: воно не відповідало культурно-освітнім та господарсько-економічних потребам українців краю. Недосконала законодавча база зумовила прогалини у змісті господарської освіти, низький науково-методичний рівень викладання відповідних предметів та незадовільну практичну підготовку учнів; «занедбаною ділянкою шкільництва» була й господарська освіта дівчат, позаяк ручні роботи не відповідали потребам підготовки до сімейного життя майбутньої «господині дому». Сприятливі умови для господарського навчання і виховання склалися за цього періоду на Буковині, де у 216 українських народних школах навчалося близько 40 тис. учнів, тобто абсолютна більшість дітей шкільного віку краю. Викладання в них упродовж перших чотирьох років «ручних робіт» для хлопців передбачало виготовлення навчальних приладів і предметів домашнього господарства. Дівчата опановували ручні роботи як складник домашнього господарства: в’язання гачком і спицями, мереження, вишивання (хрестиком, гладдю) тощо. У старших класах формували уміння ремонту (латання) одягу, крою та шиття сорочок, прядіння, ткання на верстаті. Для формування сільськогосподарських знань, умінь і навичок при народних школах Буковини створювалися пришкільні городи та дослідницькі ділянки. На Закарпатті фактично не було українських державних шкіл, а на Волині більшість українських дітей здобували початкову освіту в церковнопарафіяльних школах, де ручну працю фактично не викладали. Тому в першому і другому випадках важко говорити про роль національного державного шкільництва у формуванні господарської культури українського юнацтва.

Унаслідок асиміляційної освітньої політики Польщі кількість українських державних шкіл у Галичині та на Волині істотно зменшилася. Понад те, господарську освіту стали розглядати як чинник асиміляції зростаючого покоління, тому її розбудову на Волині оголосили «найважливішим завданням польського громадянства». Політика румунізації, за висловом І.Карбулицького, стала «сумерком українського шкільництва на Буковині». За міжвоєнного періоду ХХ ст. високого рівня розвитку досягла господарська освіта в початкових школах Закарпаття, кількість яких суттєво зросла. У навчальних планах на неї виділялася приблизно така ж кількість годин, як і в інших регіонах. Спрямованість «ручних робіт» чітко диференціювалася за статевою ознакою: мета хлоп’ячих ручних робіт полягала у привчанні та вихованні поваги і любові до праці, а дівочих – у заохоченні до праці в обсязі доступної діяльності та підготовці до виконання жіночих завдань у сім’ї і побуті. Програми передбачали для них навчальні види діяльності, пов’язані з ліпленням із глини, пластиліну, паперу, виготовленням геометричних форм, а також вирощуванням городини і садовини, ознайомленням з ремеслами. Дівчата мали займатися «ручними роботами» – вишиванням, плетенням, в’язанням та «домашньою наукою»: наведення порядку в домі, вирощування квітів, праця на присадибній ділянці й т. ін. У початкових школах Закарпаття регламентація послідовності проведення ручних робіт за роками навчання пов’язувалася із природним і соціальним середовищами, передбачала формування відповідних рис характеру і навичок, здійснювалася на основі міжпредметних зв’язків (математика, природознавство, малювання, «горожанська науки», ін.). Посиленню агрокультурного складника господарського виховання в народних школах краю за 1930-х рр. сприяло повсюдне запровадження, згідно з розпорядженням шкільної влади, пришкільних городів. Високий рівень господарської освіти забезпечували т. зв. горожанські (міські) школи Закарпаття, чисельність яких за 1919-1932 рр. зросла з 4 до 18 із 5811 учнями, з них 2120 становили українці, де предмети домашнє господарство і промисел передбачали для хлопців і дівчат опановування основ агротехніки (вирощування овочів, городини, квітів тощо) та садівництва (щеплення, «розмноження», догляд за фруктовими деревами, ін.); узимку дівчата займалися у класах рукоділлям і прядінням; хлопці вивчали народні ремесла, ремонтували приміщення, виготовляли сільськогосподарські знаряддя. Порівнюючи навчальні програми горожанських шкіл Закарпаття та виділових шкіл Галичині, дійшли висновку, що вони були доволі подібними за змістом, адже, окрім кравецької справи, охоплювали різні ділянки домашнього господарства й передбачали формування ширшого спектра знань і навичок.

За умов перебування західноукраїнських земель наприкінці ХІХ – 30-х рр. ХХ ст. у складі різних політичних утворень, система державного фахового шкільництва справила незначний вплив на формування господарської культури українців та стала одним із чинників їхньої денаціоналізації. Водночас ці процес носили діахронний характер та мали свої регіональні особливості. За довоєнного періоду ХХ ст. найвищого рівня розвитку державне україномовне шкільництво досягло на Буковині, тоді як на Закарпатті й Волині воно в цей час залишилося нерозвинутим. За міжвоєнних десятиріч ХХ ст. ситуація дзеркально змінилася, так що найсприятливіші умови для розв’язання цієї справи виникли на Підкарпатській Русі (Закарпатті). Попри всі намагання української громадськості в Галичині за цієї доби вдалося відкрити чи не єдиний україномовний професійний навчальний заклад – ліцей у Черниці.


Тема 3. Підготовка кадрів для забезпечення формування господарської культури дітей та дорослих

Ключові поняття: учительські семінарії, вакаційні курси, різнопрофільні сільськогосподарські курси, ручні роботи, «наука господарства», українські громадські товариства, РСУК.

Рекомендована література: [2; 5; 19; 21; 32; 44; 47; 48; 50; 56; 59; 60; 63; 69; 70; 72; 72; 73; 74; 75; 76; 79; 111; 113; 123; 131; 132; 133 та ін.].

Важливим чинником формування господарської культури учнів у Західній Україні за досліджуваного періоду стала підготовка вчителів та інших фахівців до реалізації цього процесу. Головні особливості діяльності в цьому напрямі полягали в тому, що, будучи тісно пов’язаною з усією системою освіти, передусім її педагогічним складником та життєдіяльністю українського вчительства, вагому роль у її розвитку відігравали як державні, так і громадські інститути у вигляді різнопрофільних національних самодіяльних організацій; вона була тісно пов’язана з функціонуванням економічних установ, які надавали не лише організаційно-фінансову, а й безпосередню фахову підтримку для розв’язання численних проблем у цій сфері. Попри регіональну специфіку, зміст підготовки вчителів до керівництва процесом виховання господарської культури особистості мав багато спільного в Галичині, Буковині й Закарпатті, особливо за часів панування Австро-Угорщини.

Головним типом навчальних закладів, що забезпечував підготовку педагогічних кадрів на західноукраїнських землях за досліджуваного періоду, були учительські семінарії (державні, приватні; жіночі, чоловічі). Ухвалені в Польщі 1924 р. законодавчі акти про мову викладання поставили під загрозу існування українських закладів з підготовки вчителів для народних шкіл. А остаточного удару їм завдала шкільна реформа 1932 р., згідно з якою замість учительських семінарій (фактично зникли 1937 р.) запроваджувалися педагогічні ліцеї, яких на території львівського шкільного округу функціонувало 10. Зіставлення структури і змісту навчальних планів учительських семінарій, що діяли на західноукраїнських землях за довоєнного періоду ХХ ст., увиразнює спільне й особливе в підготовці майбутніх педагогів до виховання господарської культури дітей та юнацтва, а також місце і значення відповідних дисциплін у навчально-виховному процесі. У педагогічних закладах як Галичини, так і Буковини поряд з релігією та дисциплінами педагогічного, мовного, математичного, природничого, історичного, мистецтвознавчого, фізкультурного циклів існували окремі предмети, що сприяли формуванню господарської культури. У жіночих семінаріях це були ручні роботи (зазвичай шиття і вишивання), котрі викладали впродовж чотирьох років і мали такий же статус, як і загальноосвітні та фахові предмети; наука домашнього господарства викладалася здебільшого на старших курсах. У чоловічих семінаріях науку сільського господарства (садівництво, огородництво тощо) викладали лише протягом півріччя на третьому і четвертому курсах, ураховуючи при цьому особливості «земельних (агрокультурних. – Г Б.) відносин» у краї.

За міжвоєнного періоду ХХ ст. відбулися структурні зміни в розвитку навчальних закладів з підготовки вчителів для народних шкіл, що, зокрема, проявилося в запровадженні п’ятирічного терміну навчання в учительських семінаріях. Це зумовило оновлення змісту освіти у вигляді нових навчальних планів, програм, навчально-методичної літератури. Адміністрація семінарій здобула право вибору навчальних програм залежно від рівня підготовки майбутніх учителів. За міжвоєнного періоду ХХ ст. у Польщі сформувалася складна система канікулярно-курсової підготовки та підвищення кваліфікації педагогічних кадрів. Її перший рівень передбачав проведення різних типів курсів для підготовки до вчительського іспиту некваліфікованих або тимчасово кваліфікованих учителів. У широкому спектрі різнопрофільних курсів для кваліфікованих учителів для підвищення рівня майстерності викладання в досліджуваному напрямі важливе значення мали спеціальні предметні курси з методики навчання ручної праці. З 1929 р. спільними зусиллями міністерств освіти та рільництва для вчителів народних шкіл Галичини й Волині стали влаштовувати сільськогосподарські курси з метою поглиблення знань про нові виробничі технології, зокрема з обробки ґрунтів, вирощування свійських тварин, розвитку різних видів промислу тощо. Вони зазвичай тривали один місяць, були платними (по 35-40 зл. зі слухача) та відзначалися високим фахово-методичним рівнем завдяки проведенню занять на базі рільничих шкіл та залученню до викладання досвідчених сільських господарів.

За доби Другої світової війни на окупованих західноукраїнських землях не вдалося налагодити системної підготовки учителів до виховання господарської культури дітей та юнацтва у школі, за винятком території Генерального губернаторства.

Ще на початку ХХ ст. українська педагогічна преса виступала за необхідність підвищувати рівень знань, умінь та навичок з «науки сільського господарства» не лише вчителів, які викладали цей предмет у школах, але й усіх освітян, котрі працювали в сільських школах. Мешкаючи на селі та займаючись городництвом, садівництвом, бджільництвом, вони мали подавати приклад ведення господарства та мати власне приладдя для виготовлення знарядь праці й предметів побуту. У зв’язку із запровадженням науки кооперації в навчальних закладах «Рідної школи» набули поширення приватні курси відповідного спрямування, які охопили фактично всіх освітян західноукраїнського регіону. Так, улітку 1930 р. під егідою товариства у Львові відбулися курси повітових інструкторів за участі 62 учителів із 53 шкільних повітів. Відтак їхні учасники проводили «кооперативні конференції» у школах регіону, який вони представляли, а також зорганізували районні курси для 2,4 тис. місцевих учителів. Паралельно товариство налагодило проведення заочних кооперативних курсів. За підтримки РСУК у 1932-1933 рр. проводили т. зв. кореспондентські (заочні) кооперативні курси, на які з кожного навчального закладу направляли по 2-3 учителі. За індивідуальним графіком вони самостійно опановували підготовлені провідними українськими економістами й педагогами навчально-інформативні матеріали й посібники.

Гострий брак фахівців, готових працювати над піднесенням господарської культури юнацтва та дорослих, та необхідність розширювати діяльність у цій ділянці детермінували потребу підготовки кваліфікованих кадрів на громадських засадах через апробовану систему курсів за спеціальними програмами. Така діяльність мала вузькопрофільний характер, тобто фахівців готували для роботи в певних самодіяльних організаціях – “Сільському господарі“, “Просвіті“, Союзі українок, кооперативних установах, тож і налагоджували її переважно власними силами, зазвичай на базі господарських шкіл чи передових підприємств. Так, з 1933 р. “Сільський господар“ став проводити інструкторські курси в Янчині на базі зразкового господарства відомого агронома, члена Львівської хліборобської палати у Львові М. Луцького, де влаштовували двомісячні курси впродовж року: «садівничо-городничі; пасічно-шовківничі; управа сільсько-господарських рослин; годівельно-ветеринарні; сільсько-господарської кооперації; організаційно-інструкторські», на кожному з яких викладали «головні предмети» (рільництво, годівля тварин, садівництво, ветеринарія. У середині 1930-х рр. дедалі відчутнішою ставала потреба в підготовці й перепідготовці інструкторок для ведення секцій господинь у “Сільському господарі“. Пояснюється це тим, що тодішні кадрові працівники влаштовували лише курси домашнього господарства. До прикладу, тільки 1935 р. відбулося 360 курсів для господинь, що тривали від двох тижнів до трьох місяців та мали понад 4,6 тис. учасниць; для 600 осіб улаштували 42 одно- й двотижневі курси з консервування, прання, випікання тощо. Для перепідготовки працюючих і підготовки нових фахових інструкторок 1936 р. “Сільський господар“ провів два шестимісячні інструкторські курси у Львові. На них навчалися 62 особи. Специфічну спрямованість мали влаштовані в середині 1930-х років РСУК курси для кооперативних референтів за участі членів “Просвіти“ і “Сільського господаря“. Їхня двотижнева навчальна програма (78 год.) мала забезпечити ведення гуртків “заочного навчання“, які їхні випускники повинні були організовувати в місцевих осередках. На них викладали такі доволі специфічні дисципліни, як методика кооперативно-виховної справи на селі (8 год), методика громадських виступів (12), організація кооперативних бібліотек (2), спів кооперативних пісень (12), правові засади проведення зборів (2), діловодство (2) тощо.

Отже, одним з вирішальних чинників формування господарської культури дітей та дорослих на західноукраїнських землях за досліджуваного періоду була підготовка фахових кадрів та підвищення їх кваліфікації. Головні особливості діяльності в цьому напрямі полягають у тому, що, по-перше, будучи тісно пов’язаною з усією системою освіти, передусім її педагогічним складником та життєдіяльністю українського вчительства, вагому роль у її розвитку відігравали як державні, так і громадські інститути у вигляді різнопрофільних національних самодіяльних організацій. По-друге, вона була тісно пов’язана з функціонуванням господарсько-економічних установ, які надавали не лише організаційно-фінансову, а й безпосередню фахову підтримку для розв’язання численних проблем у цій сфері.





Поділіться з Вашими друзьями:
1   ...   34   35   36   37   38   39   40   41   42


База даних захищена авторським правом ©divovo.in.ua 2017
звернутися до адміністрації

войти | регистрация
    Головна сторінка


загрузить материал