Білавич галина василівна



Скачати 10.38 Mb.
Сторінка3/42
Дата конвертації22.12.2016
Розмір10.38 Mb.
1   2   3   4   5   6   7   8   9   ...   42

Рис. 1.1. Соціально-педагогічні чинники виховання господарської культури учнів та дорослих у західноукраїнському регіоні в другій половині ХІХ – у середині 40-х рр. ХХ ст.

Однією з головних передумов розв’язання цього завдання було досягнення «економічної автаркії», тобто максимального фінансового й матеріального самозабезпечення, що передбачало перебудову життя за принципом «свій до свого по своє» та реалізацію постулатів економічного націоналізму (див. підрозділи 1.2). Цілком зрозуміло, що одним з пріоритетів у реалізації таких прагнень ставало усебічне підвищення господарської культури західноукраїнського населення.

Важливе підґрунтя для цього давав другий макрочинник у вигляді етнокультурних традицій українців, що в такому ключі став предметом ґрунтовного вивчення вченими: педагогами, економістами, етнографами й громадськими діячами (В. Кубійович [26], С. Баран [32-34], В. Баричко [39-41], Ю. Винницький [213], М. Доберчак [448], І. Іванюк [654], В. Карп’як [695], І. Кузич-Березовський [783], С. Маланюк [876], А. Романенко [1208], Р. Савицький [1225], В. Созанський [1309], М. Творидло [1360], С. Шах [1626] та ін.). Узагальнювально-синтезований аналіз цього доробку дозволяє стверджувати, що саме традиції господарювання у вигляді господарських звичаїв, вірувань, народного календаря, етнопедагогічних знань, норм поведінки, усної народної творчості стали всеохопним чинником, що проектував зміст господарської культури, та універсальним методом і засобом її формування. Традиції господарювання визначали всю систему координат:

- програмували господарську свідомість людини на працю, що становить сенс життя, мірило достатку, джерело створення матеріальних і духовних цінностей, плекає абсолютні якості – працьовитість, добро, чесність, сумління тощо;

- проектували спосіб життя та норми поведінки і стосунки в сім’ї, громаді, суспільних установах (до прикладу, за досліджуваного періоду залишалися поширеними «забобонні методи» виховання у вигляді паремій, примовлянок, які через елементи залякування, передбачування корегували поведінку юнацтва і дорослих. Це знаходить вираз в установках щодо бережливого ставлення до хліба як універсального мірила праці і добробуту; у циклі сільськогосподарських робіт від сівби до збирання, зберігання, реалізації продукції; у догляді за худобою тощо);

- визначали методи, форми, способи залучення дітей і юнацтва до участі в господарсько-трудовій діяльності та арсенал етнопедагогічних засобів виховання господарської культури. Це невичерпне джерело педагогічної мудрості, колективна пам’ять народу передавалися з покоління в покоління. В українських родинах виховання відбувалося за принципом «ланцюгової реакції»: дід/баба – батько/мати – син/донька [161, с. 35]. Батьки несли відповідальність за господарське виховання дітей та передавали цю естафету іншим соціальним інститутам. Через родинно-генетичний зв'язок із землею реалізувалася установка на особисту участь і значущість праці дитини-підлітка-юнака-дорослого господаря; - утверджували ментальну установку на синкретичність особистих (приватних, власних) та колективних (національних, громадських, корпоративних) господарсько-економічних інтересів. Етнокультурна традиція українців на генетичному рівні формувала усвідомлення взаємозалежності між зростанням добробуту селянина/родини та громади/спільноти. За досліджуваного періоду вона трансформувалася в переконання, що лише спільними силами громади можна здолати злидні, здобути незалежність економічну та «працювати на будуччину» задля осягнення національної незалежності.

Мезочинники у вигляді державної політики та соціально-економічного становища західноукраїнського регіону визначали зовнішні впливи, загальне тло, характер відносин та диктували чергові виклики щодо розвитку господарського життя українства. Це проявлялося в державній нормативно-правовій базі, характері міжетнічних стосунків, макроекономічній ситуації, інших суспільних умовах і викликах, які визначали зміст та пріоритети господарської освіти і виховання. Мікрочинники окреслюють взаємопов’язані між собою освітньо-виховне середовище, механізми, засоби формування господарської культури. Вони показують послідовність, усеосяжність і неперервність цього процесу, який супроводжував усю життєдіяльність особи: у сім’ї закладалися її базові основи; у закладах освіти вона здобувала основи загальних та фахових знань, формувала уміння, навички з ведення господарства; суспільні інституції, починаючи від різнотипних громадських організацій і завершуючи національними фінансово-економічними структурами, забезпечували їх подальше вдосконалення згідно із черговими соціальними потребами та функціонування унікальних у своєму роді підсистем позашкільної сільськогосподарської освіти дітей та дорослих, що витворилися в Західній Україні за міжвоєнного періоду ХХ ст. Саме вони завершували форматування моделі господарського виховання та несли відповідальність за його рівень і якісні показники. Важливим чинником виховання господарської культури українства виступили господарсько-економічна, педагогічна та громадська періодика, сільськогосподарські видання, засоби масової інформації тощо.

Попри відсутність стрункої, завершеної концепції господарського виховання, структурно-синтезований аналіз надбань представників західноукраїнської педагогічної думки міжвоєнного періоду ХХ ст. [121; 453; 496; 562; 650; 774; 1008; 1197; 1479; 1486; 1491; 1504; 1510; 1637; 1674; 1687; та ін.] дозволяє реконструювати його основні сутнісні характеристики.

Цілі господарського виховання в загальних рисах визначала кінцева постанова Першого українського педагогічного конгресу: «піднесення культурного і господарського рівня нашого села та національне зміцнення основи нації – селянства»; «виховувати в молоді ті прикмети характеру, що саме збільшують господарську життєдіяльність нації» [1061, с. 228-229]. У документі ці «прикмети» не уточнювалися, однак галицькі педагоги Р. Білинський, Є. Храпливий та інші постійно акцентували на потребі виховання «поступового» [прогресивного. – Г.Б.] господаря, тобто освіченого, цивілізованого, культурного, морального, з активною громадянською позицією, високим рівнем національної свідомості, гідності і патріотизму (М. Галущинський [271-274], П. Біланюк [116; 117; 118], Р. Білинський [121], Є. Храпливий [1504; 1510; 1515], І. Ющишин [1665] та ін).

За досліджуваної доби існувало загальне переконання, що «господарське виховання» важливіше «господарського навчання» (економічної освіти). При цьому вчені-педагоги вказували, що успіх людини в господарському житті вирішують не «тільки знання й розум, але і особливі прикмети характеру, як активність, меткість, підприємливість, рішучість… послідовність, роботящість, витривалість, словність, точність і солідність». Особливого значення надавалося «вольовому чиннику», котрий в українців «не дуже сильно розвинений», тож й усі названі вище прикмети «в нас не занадто часті» (П.Біланюк [116; 117], Р.Білинський [121, с. 168] та ін.).

Важливо підкреслити, що виховання господарської культури синтезувало весь комплекс виховних завдань, включаючи, окрім господарсько-економічного, морально-етичний, національно-патріотичний, громадянсько-правовий, художньо-естетичний, здоров’язберігальний, екологічний та інші компоненти виховної системи дітей та юнацтва. Отож, якщо підходити до цієї проблеми з позицій сучасної теорії виховання, яка передбачає конкретизацію мети господарського виховання через систему окремих завдань, то вирізняти їх пріоритетність можна лише умовно. Воно уявлялося синкретичним (неподільно єдиним): здобуття фахово-економічних знань з різних галузей господарювання ставилося в один ряд із підвищенням загального освітнього рівня, культивуванням високих духовно-моральних цінностей, розвитком національної самосвідомості, утвердженням патріотизму і громадянської позиції. Виховання матеріальних і духовних цінностей органічно переплелося, а останнім надавалося першочергового значення. При цьому українські педагоги постійно застерігали, що за умов, коли «питома вага господарських справ у нашому житті зростає і буде дальше зростати, постулят збагачування ставимо щораз більше осередним (другорядним. – Г. Б.) питанням… Заходить небезпека, щоб це змагання до матеріального не стало домінуючим… самоціллю, а матеріальні користі – єдино ціненними… Тому потрібна противага в виді сильно розвиненого суспільного інстинкту і відповідної світоглядної підбудови» [121, с. 169].

Ставлячи на порядок денний завдання щодо наближення школи «до потреб нашого господарського життя», Перший педагогічний конгрес наголосив на необхідності «виховувати в молоді ті прикмети характеру, що саме збільшують господарську життєздатність людини; видвигати ширше господарську освіту». У такому контексті господарське виховання й освіта виводилися на рівень профорієнтації та мали відігравати вирішальну роль у формуванні життєвої позиції учнівської молоді. Стверджувалося, що у старших класах з юнацтвом необхідно проводити бесіди «на тему праці, заробітку та прожитку, будити в них зацікавлення для господарських справ, зрозуміння механіки господарського життя та його найважливішіх законів… знайомити із нашими господарськими завданнями та випливаючими з них зарібковими можливостями… вести розмови про доцільні і потрібні фахи та як до них дістатися». Ставилося наріжне завдання: переконати учня в тому, що «він учиться не для свідоцтва», а для «створення собі самому варстат праці», а «хто не зуміє цього зробити, той засуджений на безробіття і нужду» [1061, c. 164-168, 228-229]. Ця остання теза наскрізно проходить через усі напрацювання з теорії і практики господарського виховання і становить стрижневу мотивацію для їх розвитку, зважаючи на соціальну структуру й матеріальне становище українського населення регіону. Отож в удосконаленні господарського виховання в школі вбачався чинник, який міг докорінно «змінити становище української суспільності»: «спинити процес убожіння», забезпечити «систематичне скріплювання і усамостійнення нашого господарського організму… Перестати бідніти і зачати багатіти!» [1061, с. 161].

Попри невипрацюваність концепції виховання господарської культури за досліджуваного періоду, виходячи з напрацювань українських педагогів регіону, можемо визначити її головні структурні компоненти (рис. 1.2), які відображають важливі сутнісні характеристики та змістову спрямованість порушеної проблеми.

Рис. 1.2. Структурні компоненти виховання господарської культури особистості в Західній Україні в першій третині ХХ ст.

До господарського мислення відносили передусім господарсько-економічні знання та вміння застосовувати їх на практиці. До учня висували низку вимог: глибоко проникати в сутність економічних процесів і явищ, шукати шляхи розв’язання конкретних господарських проблем, виявляти господарську ініціативу та застосовувати творчий підхід для їх розв’язання. Прикметною особливістю цього компонента стало поступове зміщення акцентів з формування «мислення господаря-власника» на формування «національного господарського мислення»: «поступовий господар» мав думати не лише про себе, а й про розв’язання національних господарських проблем, проектованих на майбутню економічну незалежність України. Це вже було господарське мислення вищого порядку – господаря-громадянина-патріота, який набуті господарські знання та уміння застосовує для загального добра нації. Отже, важливо підкреслити, у цьому випадку йдеться про формування «загальнонаціонального господарського мислення».

Під ціннісними господарськими орієнтаціями розумілися господарські інтереси та потреби українців, морально-етичні норми ставлення до праці, господарювання, участі в житті окремої громади та всього національного організму тощо. Вони засвідчують пріоритетне значення господарських цінностей у формуванні господарської культури особистості, відтак у підвищенні власного добробуту та економічного унезалежнення української спільноти. Такі орієнтації були загальноприйнятими – об’єднували всі вікові групи – від школярів до дорослого населення. Процес формування господарських цінностей ґрунтувався на загальнолюдських принципах (гуманізму, взаємодопомоги, чесності) та національних інтересах (патріотизм, громадянськість та ін.), що слугувало вихованню духовності особистості. Оцінюючи з таких позицій стан і перспективи розвитку господарського виховання, учасники Першого українського педагогічного конгресу резюмували: «переоцінка нинішніх наших життєвих вартостей, творення нового життєвого стилю стає і в нас твердою конечністю. На місце нинішньої переваги матеріальних вартостей мусять зрости в ціні ідеальні вартості; на місце надмірної пошани для моргів, посади, грошей… мусять прийти культ суспільної пожиточності… культ самої праці, як чинника, що творить силу і могутність нації... Прищеплення його… учням повинно стати одним з уважніших завдань нашої школи» [1061, с. 170-171].

Естетичний компонент господарсько-трудової діяльності пов’язаний з вихованням естетичних смаків, потреб, цінностей, побудованих за законами краси. Вони виступають універсальним мотивом і критерієм формування почуття прекрасного та сприйняття довкілля при виконанні різних видів господарської діяльності – починаючи від хатньої («охайно», «зі смаком» прибрати оселю тощо) і завершуючи працею в полі, городі, саду, стайні. Через стосунки в такому середовищі та іншими людьми виявлялися індивідуальні здібності, естетичні потреби й інтереси, гармонізувалися творчі, моральні, матеріальні цінності.

Наступним структурним компонентом складного поняття «виховання господарської культури» особистості стали правові знання. Тогочасні педагоги, господарсько-економічні та громадські діячі наголошували, що обов’язок, відповідальність визначають соціально-правове підґрунтя формування господарської культури, що передбачало набуття та застосовування юнацтвом і селянством правових знань, умінь, навичок у різних видах господарсько-економічної діяльності, починаючи від торговельно-купівельних операцій і завершуючи розв’язанням майнових спорів тощо. Необхідність розв’язання цього завдання активізувало діяльність школи й передусім культурно-освітніх організацій у напрямах здолання правового нігілізму через розширення доступу до відповідної інформації. «Ніхто не може боронитися тим, що не знає закони. Хто не знає закони, той наносить нею шкоди цего незнання», – зазначав науковець та громадський діяч Галичини О. Суховерський [1353, с. 5] та закликав озброювати селянство правовими знаннями. Його виконання ускладнювало перебування західних українців у складі чужих державно-політичних систем: вони не могли адекватно відповідати на ігнорування їхніми національними інтересами, а були змушені виконувати нав’язані нормативно-правові акти, що регулювали соціально-економічні відносини.

Одним із чинників виховання господарської культури дітей та юнацтва за досліджуваного періоду стала боротьба за здоровий спосіб життя, що за того часу уособлювалася з антиалкогольним рухом та протинікотиновими акціями. У приватних навчальних закладах педагоги проводили активну антиалкогольну пропаганду, створювали відповідні гуртки, очільником цієї ділянки національної суспільної праці стало товариство «Відродження» (більш докладно про це йдеться у нашій окремих статтях [109; 111]). 1929 рік українські товариства присвятили боротьбі з алкоголізмом [1039]. Не менш важливим був ще один аспект виховання господарської культури дітей та юнацтва, а саме – морально-екологічний. Процес виховання господарської культури українців спирався на гуманні стосунки людини і природи, що ґрунтувалися на одвічному одухотвореному ставленні до землі як до годувальниці та до довкілля. Таким чином актуалізувалося питання екологічного виховання, причому не стільки у форматі сучасного стереотипу «бережливого ставлення до дикої флори і фауни», скільки гуманного культивування господарського рослинництва і тваринництва. До прикладу, господарі, що розводили худобу, мали дбати не лише про «добрий харч» і дбайливий догляд за нею, а й не допускати насилля над тваринами й до цього привчати своїх дітей. Так, вони переконували, що можна «відучити і лінивих і найгірших коней від їх поганих звичок не силою, биттям і тортурами, але лагідністю, похвалою і добрим обходженням» [62].

Джерела засвідчують увагу духовенства та громадськості щодо гуманної поведінки дітей та дорослих стосовно домашніх тварин. У тодішній періодиці нами віднайдено низку публікацій, присвячених проблемі «людяного», бережливого ставлення до тварин. Так, видання «Мета» від 9 жовтня 1938 р. писало, що митрополит А. Шептицький закликає «по людяному обходитися зі звірятами» [501]. Цю проблему порушував і громадський часопис «Діло», до прикладу, 30 вересня 1938 р. умістив статтю «Проти знущання над звірятами», де, зокрема, зазначалося, що «управа Ліґи охорони звірят у Львові взиває мешканців Львова, щоб не дозволяли візникам перетяжувати і знущатися над кіньми…» [1140]. Визначальними рисами виховання господарської культури за означеного періоду стали його практично-активізуючий, особистісно орієнтований, творчо-креативний характер. Усі її форми й засоби орієнтували на формування практичних умінь і навичок, де домінували практичні методи навчання. Практична діяльність ставала і результатом оволодіння необхідними знаннями, і формою самонавчання, саморозвитку; спонукала учасників навчально-виробничого процесу до вдосконалення їхніх природних нахилів, здібностей, творчості, ініціативи тощо. При цьому мали створюватися належні умови для реалізації молоддю свого природного потенціалу, щоб вона виступала активним суб’єктом, а не пасивними об’єктом виробничого процесу. Її спрямовували не на просте відтворення набутого виробничого досвіду, а на його постійне творче вдосконалення шляхом власного експерименту. Зокрема, «батько» Хліборобського вишколу молоді Є.Храпливий наголошував, що «…на молодь мусимо звернути увагу, якщо хочемо мати з неї добрих громадян і розумних господарів, виховати молодь, защепити їй усі добрі прикмети, загартувати її волю, сталити її характер, плекати її душу...» [1484, с. 43].

Українські педагоги окреслили коло якостей, які потрібно було виховати у дітей, формуючи їхню господарську культуру, – працьовитість, господарність, ощадність, охайність тощо. У зв’язку із цим 1935 р. задля глибокого «пізнання дитячої генерації» у Галичині групою науковців, що вже апробували свої експериментальні пошуки на Закарпатті (с. Вишне Студене), було ініційоване дослідження сільського побуту дітей. В експерименті брали участь діти віком до 14 років. Для цього була укладена програма дослідження. Автор анкети застерігав учителів про те, що при заповненні анкети «не слід також відповідати загальниками, а подавати вповні конкретний матеріял». Проф. О.Мицюк підкреслював, що питання «не вичерпують повноту», їх можна доповнювати з огляду «на місцеві умови». З-поміж 36 запитань низка стосувалися питань визначення стану господарської культури: «Від якого року зачинають діти помагати родині в роботі і в якій саме? Як забавляються діти на пасовиськах і які співають пісні? Що сідають, обідають, вечеряють? Який відсоток дітей терпить від недоїдання? До якої школи ходять діти? Чи не перешкоджає тому роботи дітей у господарстві? Дати дітям ріжного віку самостійно накреслити щось з свого родинного оточення (як збавляються, помагають у господарстві, пасуть скотину, тощо» [903].

Розв’язання цих завдань ускладнювало видове розмаїття господарсько-виховної діяльності. Воно мало чіткий поділ за гендерною і деякою мірою віковою ознаками та повсякчас наповнювалася новим змістом: до «традиційних» знань із сільського господарства (рослинництво, тваринництво, ветеринарія, садівництво, городництво тощо) і домашньо-побутової роботи (куховарство, швацтво, столярство й т. ін.) додалися кооперативні (організатор кооперації та підприємницької діяльності зі збереження, переробки, збуту, реалізації продукції тощо). Поряд із традиційними знаннями і навичками в ділянці народних промислів і ремесел юнацтво оволодівало цілком новаторськими, що вимагала праця механізатора, науковця-дослідника тощо.

Роль і місце господарської культури в життєдіяльності українців за досліджуваної доби, головні освітньо-виховні напрями і засоби, через які вона реалізувалася, відображають її функції. Хоча вони визначені і сформульовані на основі чинних у сучасній науці підходів [157] (рис. 1.3), така функціональність досліджуваного феномену також випливає з аналізу тогочасних здобутків українських педагогів та практики господарсько-економічного виховання. Виконуючи своє специфічне призначення та будучи тісно пов’язаними між собою, ці функції частково накладалися й таким чином ніби переходили одна в одну, забезпечуючи створення матеріальних і духовних цінностей та господарсько-економічне зростання людини, окремої громади, усієї української спільноти. Це спонукає до їхнього поділу та розгляду за окремими групами.

освітня

економічна, прагматична



виховна

інноваційна

інституційна

світоглядна, ціннісноутворююча, інтелектуально-мобілізаційна

соціалізації

розвивальна

енергозберігаюча, трансляційна

Рис. 1.3. Основні групи функцій господарської культури особистості на західноукраїнських землях у другій половині ХІХ – у середині 40-х рр. ХХ ст.

Наріжна освітня функція, забезпечуючи отримання господарських знань, умінь і навиків, ретранслювала інноваційну, розвивальну функції, які стимулювали запозичення прогресивних господарських ініціатив з інших господарських культур, створення та впровадження новітніх технологій, що відповідали вимогам ціннісно-орієнтованого розвитку українського господарського організму. Слушно із цього приводу висловився освітній діяч М. Росткович, який, дискутуючи з приводу «нових освітньо-шкільних завдань», 1929 р. досить гостро закидав, що «наша школа виховує національних інвалідів, які майже нічого не знають, а хотять, щоби їх кормили; людей без творчости, підприємливости, життєвої енергії, людей неспосібних створити собі верстат праці серед своїх і для своїх» [1212, с.9]. У такому ж руслі педагог В. Кузьмович закликав відмовитися від формального поверхневого підходу щодо підготовки юнацтва до життя: слід ставити за мету не лише «виховання національно свідомого Українця зі всебічно оформленим умом, серцем, волею і тілом», але й українця, спеціально зорієнтованого на працю [788, с.12].

Виховна функція спрямовувала на формування в особистості засадничих установок про «нероздільну єдність людини і праці» та природовідповідність виховання господарської культури. Це знаходило вияв у таких базових якостях особистості, як працьовитість, господарність, чесність, людяність, доброта, ощадність та ін. Вони «перетікали» і віддзеркалювалися у функціях інтелектуально-мобілізаційній, котра активізувала творче мислення дитини (виміри, підрахунки, планування і т. ін.), та світоглядній і ціннісноутворюючій, які забезпечували орієнтири та передачу й безперервне оновлення пріоритетів прищеплення цінностей і норм господарської діяльності. Виховна функція органічно доповнювала освітню.

Такі підходи й перспективи розкривають опубліковані в галицьких часописах статті С. Русової, що визначали низку концептуальних ідей про «єдину трудову школу», значення соціального виховання в громадському житті, обґрунтовували роль праці у формування особистості [1217; 1221; 1222; 1223]. Важливою передумовою соціального виховання, за думкою педагога, мало стати прищеплення дитині любові до праці, звички вважати її головним обов’язком, тож вона мала бути не одноманітною, а посильною й відповідати природним смакам та нахилам особистості [1223, с.68]. Для «підготовки людини, здатної до роботи» та виховання самодіяльності і самостійності учня, наполягала С. Русова, у школі поряд із загальноосвітніми предметами варто обов’язково створити умови для їхньої роботи у шкільному господарстві та заняття будь-яким ремеслами [1220, с.111; 1221, с.7]. В унісон їй галицький освітній діяч Я. Кузьмів доводив, що при реалізації головного завдання школи – підготовки дитини до життя і праці – саме її здібності й задатки мають стати основою процесу виховання, тож учитель повинен допомагати учневі в самореалізації та самоутвердженні [534, с.13–14].

Роль і значення господарської культури в консолідації українців на мікро- та макрорівнях відображали дві функції: соціалізації – об’єднання українців навколо ідеї господарського самозабезпечення, взаємодопомоги (шпихліри, допомогові комітети, толоки, супряги тощо); етнозберігаюча – відповідала «колективному несвідомому» та національному господарському архетипу господаря-власника (С. Кримський [775]), що апріорі вирізняло і згуртовувало їх у поліетнічному середовищі регіону, мобілізувало на виконання спільних соціально значущих завдань. Цьому сприяла і трансляційна функція, яка забезпечувала вивчення, культивування, селекцію, передачу національного досвіду від минувшини через теперішнє в майбутнє та засвідчувала наступність, неперервність трансляції господарських цінностей, норм, мотивів поведінки. Економічна й прагматична функції господарської культури у своєму поєднанні відображали реалізацію господарсько-економічних потреб та інтересів особистості. Вони орієнтували на розв’язання широкого контенту завдань – від організації різних ланок виробничого процесу згідно із черговими суспільними викликами до привчання дітей ощадливо використовувати робочі матеріали, раціонально планувати час тощо.

Усі вищезгадані функції взаємопов’язані з інституційною у вигляді налагодженого механізму діяльності національних освітніх закладів, громадських об’єднань, економічних установ. За чинних наприкінці ХІХ – у першій половині ХХ ст. соціально-економічних умов і нормативно-правової бази вони забезпечували координацію та консолідацію зусиль з формування нової генерації господарів, які реалізували свій потенціал у вигляді набутих знань, умінь, навичок щодо підвищення власного добробуту та економічного, національного, політичного унезалежнення українців у межах панівних державних систем. Цю концептуальну ідею увиразнює погляд громадського й освітнього діяча О. Луцького, який, розробляючи засади національно-державного виховання сільського юнацтва, наголошував на необхідності виховання «підприємливості… сильної волі, духу солідарності, відповідальності». На досягнення цього слід спрямувати зусилля усіх суспільних інститутів – школи, громади, культурно-освітніх і молодіжних товариств, господарсько-економічних установ, які мають стати «трудовою громадою», школою професійного зростання молоді [845, с.127]. А педагог І.Лучишин організацію загальної фахової (господарсько-економічної. – Г. Б.) освіти «широкого загалу народу» вважав вирішальним завданням національної і соціальної політики західноукраїнської суспільності. Від його розв’язання залежить, чи втримається вона на своїй землі як її неподільний господар, адже «при сучасному поступі науки й техніки рішає не чисельність народу, але його освіта й культура, а разом з цим його господарська сила» [850, с.19].

Визначальний внесок у розробку теорії і практики господарського виховання дітей та юнацтва зробили західноукраїнські педагоги за міжвоєнного періоду ХХ ст., хоча це питання повсякчас порушувалося й за інших історичних часів. Зокрема, розробляючи концепцію формування «нової національної школи» за доби ЗУНР, референт міністерства освіти і віросповідань С.Сірополко вагоме місце в ній відводив підготовці юнацтва до самостійного трудового життя. Ідеальна школа, за його думкою, є «школою праці», що у своїй основі має ґрунтуватися на «трудовому принципі» [1289]. Обговорюючи цю проблему на з’їзді вчителів середніх і вищих шкіл (Станіславів, березень 1919 р.), делегати у своїй ухвалі наголосили, що національна за змістом школа має не лише готувати людей до навчання в університеті, але й до продуктивної праці в різних галузях господарства.

Отже, обґрунтовуючи теоретико-методологічні засади виховання господарської культури дітей та дорослих, учені-педагоги досліджуваного періоду розробляли її понятійний апарат. У практичній реалізації процес виховання господарської культури особистості був орієнтований на відповідну інституційну структуру у вигляді національного приватного шкільництва, громадських організацій, кооперативних і наукових установ, а також на власний економічний, культурний, інтелектуальний потенціал українства. Господарська культура розглядалася як багатоаспектне, інтегративне явище, головними компонентами якої виступають господарські знання, господарські цінності (ціннісні орієнтації, господарське мислення, господарська ментальність, господарська відповідальність) та господарська діяльність (поведінка). Це проявлялося в системі відносин: людина-господарство, людина-людина, людина-громада, людина-держава, людина-природа. Педагоги, окрім економічного складника господарської культури, підкреслювали, що господарське життя охоплює комплекс соціокультурних, морально-етичних, громадсько-патріотичних чинників і відносин, тому наголошували на антропоцентризмі господарського виховання, яке було орієнтоване на людину з її ціннісними та мотиваційно-цільовими установками.




Поділіться з Вашими друзьями:
1   2   3   4   5   6   7   8   9   ...   42


База даних захищена авторським правом ©divovo.in.ua 2017
звернутися до адміністрації

войти | регистрация
    Головна сторінка


загрузить материал