Білавич галина василівна



Скачати 10.38 Mb.
Сторінка22/42
Дата конвертації22.12.2016
Розмір10.38 Mb.
1   ...   18   19   20   21   22   23   24   25   ...   42

Висновки до шостого розділу

За радянського періоду в західному регіоні України тривали творчі пошуки педагогів у ділянці оптимізації процесу трудового виховання школярів. Особливо це виразно простежуються в діяльності педагогів-новаторів та авторських шкіл, чому сприяла насамперед державна освітня політика, орієнтована на політехнізацію школи. Більшість таких інноваційних моделей діяли на базі сільських шкіл, практично кожна сільська середня школа своїм завданням у ділянці трудового виховання ставила надати учням знання із сільського господарства, сформувати агрономічні навички; активно поєднувалися трудове виховання та продуктивна праця, трудова підготовка та художньо-естетичний розвиток особистості, трудове виховання та суспільно корисна праця тощо. Цікавим явищем у вітчизняній науці радянського періоду стало те, що за 1970-1980-х рр. був успішно використаний досвід формування господарської культури особистості в Західній Україні у другій половині ХІХ – середині 40-х рр. ХХ ст. у Середньобрезівській середній школі, що на Косівщині (Івано-Франківська область). Концепцію виховання господаря рідної землі утілював її директор В. Білавич. Він продуктивно використав здобутки галицьких педагогів і теоретиків та творчо адаптував до нових суспільно-політичних реалій, відтак обґрунтував власну концепцію виховання господаря рідної землі. Мета цього педагогічного експерименту суголосна цілям, які ставили очільники товариства «Сільський господар», організатори ХВМ та громадського господарсько-економічного просвітництва: навчити дітей і дорослих раціонального ведення домашнього господарства, підвищити їхню господарську культуру, формувати «добрих господарів», підносити загальну культуру людей, поліпшувати їхній добробут, сприяти культурно-освітньому, соціально-економічному розвитку села тощо. На початок 1980-х років, коли було створено навчально-виробничий комплекс, припадає кристалізація авторської концепції В.Білавича. Його новаторська педагогічна система утверджувала погляд на шкільне навчально-виробниче господарство не тільки як на продовольчу базу, але й як творчу лабораторію та школу економічних знань, як заклад, де відбувалося формування майбутнього сільського господаря.

Окреме місце в педагогічній системі В. Білавича посіла жіноча освіта, що передбачала формування «майбутньої господині дому». Вагоме місце в ній відводилося сільській школі – центру роботи не тільки з дітьми, а й культурно-освітнього та господарсько-економічного просвітництва з дорослими. Педагог-новатор впроваджував нову форму співпраці школи – виробництва – села: учителі та учні проводили лекції-концерти, пропагували здоровий спосіб життя, залучали батьків до життя школи через спільні «господарські толоки» тощо; для мешканців села й довколишніх населених пунктів улаштовували масові заходи: свята врожаю, свята квітів тощо. Авторська концепція виховання господаря рідної землі випереджала свій час та працювала на перспективу, мала не тільки велику освітню значущість (готувала майбутнього сільського господаря), а й економічну, соціально-культурну, оскільки її реалізація слугувала розв’язанню проблем працевлаштування сільської молоді, підготовки юнацтва до життя в селі, зберігала та примножувала сільський потенціал. Отож В. Білавич успішно втілив у життя елементи теорії і практики виховання господарської культури дітей та юнацтва, теоретико-методичні засади якої були закладені у другій половині ХІХ – середині 40-х рр. ХХ ст., що уможливлює висновок-припущення про можливість його реалізації і за нинішніх умов розвитку української школи.

Практика виховання господарської культури дітей та дорослих у Західній Україні досліджуваної доби утверджує позицію щодо необхідності кардинальної зміни концептуальних підходів до чинної теорії і практики трудового виховання, змістом якої має стати підготовка випускників школи до самостійного практичного життя, набуття ними знань, умінь, навичок з певної сільськогосподарської чи виробничої професії, виховання їх як майбутніх господарів та господинь, патріотів та активних громадян держави. Цьому сприятимуть стратегічні заходи, які варто реалізувати в суспільній та освітній сферах на державному рівні, зокрема: створення нової концепції господарсько-економічного розвитку сучасної України, в основі якої лежали б ідеї «національної автаркії» та економічного націоналізму; надання пріоритетного розвитку в державній освітній політиці професійному сільськогосподарському шкільництву; створення фронту національних сил у ділянці виховання господарської культури особистості зусиллями спільної і тісної співпраці школи, громадськості, батьків, науковців, церкви, агрономів, господарсько-економічних спілок та інституцій, банків тощо та відродження товариства «Сільський господар», який би став очільником цього процесу, тощо.

Вагоме і ключове слово в ділянці піднесення господарської культури дітей, юнацтва та дорослих повинна сказати агрономічна та педагогічна науки, створивши нову ідеологію (доктрину), яку можна визначити формулою: «наука – на службу й допомогу учневі, учителеві, селянинові-господареві». Педагогічна наука зобов’язана випрацювати нову стратегію процесу виховання господарської культури особистості впродовж усього життя.

Виховати і навчити господаря – означає здійснити комплекс необхідних освітніх заходів, з-поміж яких:

- запровадження обов’язкової початкової агрономічної освіти в сільських школах; організація пришкільних городів та створення навчально-виробничих комплексів, які були б не тільки освітніми господарсько-економічними центрами, де учні оволодівають фаховими уміннями й навичками з городництва, садівництва, тваринництва, пасічництва, економіки, торгівлі тощо, а й за ринкових умов стали надійним джерелом самофінансування та саморозвитку навчального закладу, місцем продуктивної праці учнів, заробляння коштів на розвиток інфраструктури школи та для власних потреб;

- забезпечення необхідного навчально-методичного супроводу цього процесу;

- надання процесу виховання господарської культури особистості практично-орієнтованого характеру;

- оновлення змісту економічної освіти, із цією метою організація шкільних кооперативів (крамниць), у яких діти мали б змогу вдосконалювати знання з економіки, торгівлі, формувати уміння налагодити та успішно вести бізнес, продавати вироблену продукцію, здобувати досвід працювати в команді, виховувати в собі риси керівника, лідера, формувати якості активного громадянина, реалізувати широку соціальну програму, здійснювати благодійницьку діяльність тощо;

- запровадження «акції ощадності», мета якої – навчити учнів економно розпоряджатися своїми коштами, заощаджувати їх, уміти вдало зробити вклади, фінансово допомагати тим, хто потребує матеріальної підтримки (за хвороби, нещасного випадку, за інших потреб), за активної співпраці з банками та іншими фінансовими установами в ділянці пільгового кредитування створення вигідних депозитів, навчання банківської справи тощо;

- уведення інтегрованого навчального предмета «Основи агрономії, домашнього господарства, народних промислів та економіки», що забезпечив би здобуття обов’язкової початкової сільськогосподарської та економічної освіти дітей та юнацтва, ґрунтувався б на гендерному та диференційованому підходах;

- створення навчально-освітніх центрів агрономічної освіти для юнацтва та дорослого населення і на їх базі проведення різноманітних господарсько-просвітницьких та навчальних заходів (курси, виставки, екскурсії, дослідні показові господарства, тренінги, майстер-класи тощо), зокрема й дистанційної та заочної форми; тощо.

Основні положення шостого розділу відображено в публікаціях [75; 76; 105; 106].



ВИСНОВКИ
У дисертації узагальнено досвід виховання господарської культури учнів та дорослого населення у Західній Україні у другій половині ХІХ – середині 40 х рр. ХХ ст. Результати проведеного дослідження засвідчили досягнення мети, розв’язання поставлених завдань і уможливили сформулювати такі висновки:

1. Українські вчені (фахові історики педагогіки, історики, економісти, філософи, культурологи тощо) спричинилися до вивчення окремих аспектів складної, багатогранної проблеми виховання господарської культури особистості в західноукраїнському регіоні в другій половині ХІХ – у середині 40-х рр. ХХ ст. Зокрема, її розглядали через призму суспільної праці українських громадських організацій та кооперації; розвитку етнопедагогіки; історії трудового виховання в Україні тощо. Однак вона не стала предметом цілісного комплексного дослідження. У науково-методологічному сенсі, зокрема й в історико-педагогічному регіональному контексті, проблему виховання господарської культури розглядаємо як інтегративне особистісно орієнтоване явище та досліджуємо його на міждисциплінарному рівні в педагогічному, історичному, економічному, етнокультурному та інших вимірах. Застосований автором антропософський підхід дав підстави осмислювати цей феномен через призму цінностей, знань, норм поведінки та етногосподарських традицій українського народу. Виходячи з таких позицій та освітніх викликів і наукових парадигм початку ХХІ ст., доводимо, що поняття «господарська культура», «господарське виховання», «господарська освіта» більш адекватно в науковому й суспільному сенсі відображають як ретроспективу, так і сучасні реалії й перспективи розвитку освітньо-педагогічного процесу в Україні, аніж категорії «трудове виховання», «економічне виховання» тощо. Теорію і практику виховання господарської культури за досліджуваного періоду трактуємо як складний багатоаспектний синкретичний феномен: здобуття фахових господарсько-економічних знань, формування умінь, навичок ставилося в один ряд із підвищенням загальноосвітнього рівня юнацтва та дорослих, культивуванням високих духовно-моральних цінностей, розвитком національної самосвідомості, утвердженням патріотизму і громадянської позиції.

У площині здійсненого дослідження феномен господарської культури найрельєфніше проявляється в сільськогосподарській освіті. Така позиція випливає й з доробку вчених-педагогів означеного періоду, які акцентували на антропоцентризмі господарського виховання, орієнтованого на людину з її ціннісними та мотиваційно-цільовими установками. Освітні та господарсько-економічні діячі не створили цілісної наукової концепції виховання господарської культури, але визначили її базову мету – виховання «поступового господаря-громадянина-патріота» та обґрунтовували її основні вектори: виховання дитини працею в родині; роль і значення загальноосвітньої і фахової школи та позашкільних установ у цьому процесі; громадсько-економічне просвітництво дорослих тощо. У їхніх рефлексіях господарська культура постає як багатоаспектне, інтегральне явище, наріжними складниками якого виступали господарські знання, господарські цінності (ціннісні орієнтації, господарське мислення, господарська ментальність, господарська відповідальність) та господарська діяльність (поведінка), що проявлялося в системі відносин: людина-господарство, людина-людина, людина-громада, людина-держава, людина-природа. Синтезований аналіз педагогічних ідей та практичної діяльності в цьому напрямі дозволив обґрунтувати авторську модель функціонування неперервної господарської освіти в західному регіоні Україні наприкінці ХІХ – у середині 40-х рр. ХХ ст., зокрема визначити її понятійний апарат, науково-методичне й організаційно-педагогічне забезпечення тощо.

Характер і спрямованість виховання господарської культури зумовлювали три основні групи детермінант: сталі, фундаментальні макрочинники (природно-кліматичні умови, господарські традиції, етнопедагогічний досвід українців; етносоціальний склад населення); більш кон’юнктурні мезочинники (політика панівних державних режимів; соціально-економічні умови тощо); динамічні й суб’єктивні мікрочинники (освітньо-виховне середовище; інституційна база українства; форми й засоби виховання господарської культури та ін.).

Виходячи з окреслених чинників та характеру, динаміки процесу виховання господарської культури в регіоні, визначено його основні періоди: перший (друга половина ХІХ ст.) – наслідування іноземних зразків господарського просвітництва та їхня адаптація до потреб українського селянства; другий (початок ХХ ст.) – перехід до вироблення національної ідеології та організаційної розбудови громадсько-економічного просвітництва, визначення його пріоритетного сільськогосподарського напряму, консолідація зусиль українства для діяльності в цій ділянці; третій (серпень 1914 – 1920 рр.) – згортання і занепад організованої праці в означеній сфері; четвертий (1920/1921 – 1927/1928 рр.) – утвердження засад ідеології економічного націоналізму у формуванні господарської культури, її цілеспрямоване, системне впровадження в царинах шкільної та позашкільної освіти; п’ятий (1929/1930 – 1931/1932 рр.) – корекція ідейно-вихованих пріоритетів розвитку господарської культури й освіти з «традиційно-аграрних» на формування економічних знань, умінь, навичок, необхідних для діяльності за ринкових умов; посилення ролі кооперації в цьому процесі; шостий (1932/1933 – 1939 рр.) – утвердження концепту «національної економічної автаркії»; перенесення акцентів на масове охоплення хліборобською освітою української молоді та на «промислово-індустріальний» складник господарської культури через її поширення з-поміж міського населення; сьомий (1939 – 1944 рр.) – пошук і апробація нових національно-орієнтованих змісту, форм, засобів виховання господарської культури з-посеред українського юнацтва за умов встановлення нацистського режиму. Означені процеси й характеристики стосуються передусім Галичини, в інших західноукраїнських регіонах вони проявлялися не так виразно.

2. Означені та інші чинники зумовили особливості змісту, методів, форм, засобів здобуття господарсько-економічних знань, формування умінь, навичок в учнів українських загальноосвітніх закладах. Почергове запроваджене з 1867 р. у початкових школах Галичини викладання «ручних робіт», «науки природи», «землепису» мало свої відмінності в державних міських та сільських закладах, а до вищих (виділових) шкіл українське юнацтво майже не мало доступу. Неістотно вплинуло на його підготовку й ініційоване 1875 р. недільне навчання «науки господарства». За довоєнного періоду ХХ ст. національно орієнтоване господарське виховання досягло найвищого рівня розвитку на Буковині, де більшість українських дітей навчалися в народній школі, а на Закарпатті та Волині воно залишилося в зародковому стані. За міжвоєнної доби ХХ ст. ситуація кардинально змінилася: найбільші успіхи в означеній сфері завдяки гуманістичним ініціативам політики президента Чехословаччини Т. Масарика репрезентувала освітня система Закарпаття; а в Галичині, особливо Волині та Буковині, у ній посилювалися негативні тенденції через занепад українського державного шкільництва. Свої особливості мала навчально-виховна діяльність зі здобуття учнями господарсько-економічних знань, формування відповідних умінь, навичок у системі української приватної освіти, яка розвинулася головно в Галичині зусиллями УПТ «Рідна школа».

Визначальними рисами й тенденціями організації та змісту господарсько-економічної освіти в українських загальноосвітніх закладах західного регіону України стали: акцентування на «науці домашнього господарства» (городництво, садівництво, бджільництво, тваринництво); поділ за статевою ознакою («домоведення» для дівчат, «ремісництво» для хлопців); реалізація принципу ступеневого зростання обсягу навчальних годин на викладання «ручних робіт»; посилення за 1930-х рр. «науки кооперації» у приватних школах; нарощування матеріально-технічної бази (пришкільні городи, сади, пасіки; верстати) тощо. Удосконалюючи навчальні програми та навчально-виховний процес загалом, українські освітяни прагнули пов’язати національний досвід із зарубіжними педагогічними інноваціями; забезпечити міждисциплінарний та диференційований підходи для поєднання теорії та практики господарського виховання та при доборі його ефективних методів, форм, засобів; стимулювати творчу активність та ініціативність в оволодінні господарсько-економічними знаннями й навичками. Зростав рівень науково-методичного забезпечення діяльності в цьому напрямі.

Установлено, що асиміляторська політика панівних режимів стримала розвиток українських державних фахових шкіл: на Буковині їхню довоєнну розгалужену мережу знищили на початку 1920-х рр., а в Галичині – у середині 1930-х pp., тож лише на Закарпатті за цього часу діяло 25 закладів нижчого і вищого ступенів, які забезпечували фахову підготовку до праці в приватному господарстві та суспільній агрономії, кооперації, фінансово-кредитній і торговельній сферах.

Прикметними особливостями підготовки педагогічних кадрів для діяльності в означеному напрямі стали її здійснення різнопрофільними державними й громадськими інституціями та організаційно-матеріальна підтримка з боку національних економічних установ. За 20 – 30-х рр. ХХ ст. посилився «господарський компонент» в організації навчально-виховного процесу в учительських семінаріях та в системі канікулярно-курсової підготовки й підвищення кваліфікації українських освітян Галичини, де також здійснювалося цілеспрямоване навчання фахівців на спеціалізованих курсах, що діяли на громадських засадах. Своєрідна система професійної підготовки освітян для господарсько-економічного виховання юнацтва формувалася в Генеральній губернії. Велику роль у забезпеченні професійними кадрами процесу розвитку господарської освіти в Західній Україні відіграла Українська господарська академія в Подєбрадах.

3. Провідними чинниками виховання сільськогосподарської культури особистості в західному регіоні України за досліджуваного періоду виступили національні громадські інституції та кооперація. Ідеологічним та організаційним підґрунтям цього процесу став досвід закордоння: за довоєнного періоду ХХ ст. орієнтувалися на скандинавські країни (охоплення усіх аграріїв фаховою освітою), відтак переважила диференційована за організаційними формами, змістом і методами навчання «чеська модель». Через обмежені організаційно-фінансові ресурси та владні утиски не вдалося реалізувати численні проекти, що генерувало західне українство в цій ділянці, однак факт відкриття і високий рівень навчально-вихованого процесу в українських сільськогосподарських школах у Милованні, Угорцях Винявських, Стрию, Шибалині, Заліщиках вписуються окремим рядком в історію національної господарсько-економічної освіти України. З’ясовано, що особливостями функціонування українського фахового шкільництва в Генеральній губернії в 1939 – 1944 рр. стали обов’язковість початкової сільськогосподарської освіти, аграрна орієнтованість професійних шкіл, використання німецької моделі розвитку агрономічної освіти, розширення змісту жіночої фахової освіти тощо. Хоча зміст і характер господарсько-економічної освіти визначався і контролювався нацистським окупаційним режимом, учні здобували ґрунтовні базові знання і навички з ведення сільського й домашнього господарства та професійно-технічної діяльності, що органічно поєднувалося з формуванням християнських чеснот та готовності до ведення громадської праці.

4. Неспроможність державних та приватних загальноосвітніх закладів задовольнити запити українства у вихованні господарської культури юнацтва зумовило формування та зростання ролі системи позашкільної освіти в розв’язанні цієї проблеми. Її ідейно-організаційна модель складалася з трьох взаємопов’язаних компонентів: а) «доріст» (молодіжна надбудова УПТ «Рідна школа», «Просвіти», Союзу українок); б) молодіжні організації («Пласт», КАУМ «Орли» та ін.); в) ХВМ, сформований товариством «Сільський господар». Два перші складники дали оригінальний досвід господарської та «політекономічної» самоосвіти, коли, спираючись на спеціальні методичні програми, юнацтво власними силами осмислювало господарські проблеми в історичному й сучасному суспільно-економічному контекстах, визначало матеріально-фінансові потреби нації й окремої особистості, займалося профорієнтацією та набувало відповідні теоретичні знання й практичні уміння і навички. Процес виховання господарської культури особистості синтезував комплекс завдань, включаючи морально-етичні, патріотичні, громадянсько-правові, здоров’язберігальні, художньо-естетичні, екологічні та ін.

ХВМ як окрема підсистема української позашкільної агрономічної освіти відіграв визначну роль у масовому господарсько-економічному просвітництві та формуванні нової фахово підготовленої генерації фермерів – «карних жертвенних і зразкових громадян, свідомих своїх національних обов’язків». Покладений у його основу американський досвід модернізували відповідно до потреб західноукраїнської суспільності. Ступеневий характер організації навчально-виховного процесу в поєднанні з оригінальними змістом, методами, формами, засобами теоретичної і практичної підготовки, що супроводжувалася різними видами самоконтролю, дозволяє трактувати ХВМ як цілісну, циклічну, оригінальну національно орієнтовану субсистему сільськогосподарської освіти, що забезпечувала реалізацію природного потенціалу юнацтва, яке виступало активним суб’єктом господарського процесу через постійне творче самовдосконалення шляхом власної дослідницько-експериментаторської роботи. Невдалу спробу поширити ХВМ на Волинь зумовило розгортання діяльності Волинського союзу сільської молоді (ВССМ), що створив у краї розгалужену організаційну мережу та обстоював засади польсько-української співпраці. Цьому явищу важко дати однозначну оцінку, адже, з одного боку, через брак фахових шкіл ВССМ став головним чинником виховання господарсько-економічної культури, загальноосвітніх знань та громадянської активності українського юнацтва 16 – 19 років, з іншого, – потужним засобом його полонізації.

5. Доведено, що за досліджуваного періоду в західному регіоні Україні сформувалася оригінальна концепція масового господарсько-економічного просвітництва українського населення. Спочатку вона наслідувала зміст, методи, форми роботи інших народів Австро-Угорської імперії, а у 1920 – 1930-х рр. стала еволюціонувати на принципах економічного націоналізму й «національної автаркії». Це увиразнило її регіональні особливості: у Галичині акцентували на посиленні ролі жіноцтва в національних економічних установах, зокрема кооперації; на Закарпатті громадські діячі, педагоги-теоретики й учителі-практики намагалися органічно поєднати розв’язання завдань національного виховання та формування господарсько-економічних знань і навичок у навчальних і позашкільних закладах; на Волині виховання господарської культури юнацтва стимулювало піднесення його загальноосвітнього рівня тощо. Утілення в життя концепції господарського просвітництва забезпечував арсенал методів, форм, засобів, що реалізувався національними інституціями в трьох основних напрямах: а) організаційний (створення спеціальних комісій, секцій при їхніх центральних органах і низових осередках; функціонування інституту суспільних агрономів; проведення публічних заходів громадського волевиявлення (віча, наради, «анкети», з’їзди, конференції тощо)); б) практичний («досвідництво» – закладання експериментальних ділянок, тваринницьких ферм, пасік, де під наглядом фахівців селяни апробували передові технології рослинництва й тваринництва; розбудова спеціальних та нових галузей – садівництво, городництво, пасічництво, рибальство, шовківництво, будівництво, промисли; збереження, переробка, збут продукції тощо); в) просвітницько-пропагандистський і консультаційно-порадницький (масова лекційна робота й народні університети; всеосяжна система різновидових, різнопрофільних курсів: спеціалізовані одногалузеві, комплексні багатогалузеві, комбіновані просвітньо-господарські, фахово-професійні, інструкторські, різновікові, різностатеві, крайові й локальні тощо; спеціалізовані фахові виставки, екскурсії, свята тощо). Вони носили демократичний диференційований характер: були загальнодоступними, часто безкоштовними, розраховані на учасників з різним рівнем загальної та фахової освіти й т. ін. Використання значних потенційних можливостей діяльності в цій сфері стримували низький загальноосвітній рівень українського селянства, а також малоземелля, дискримінаційна політика панівних політичних режимів, обмеженість фінансово-матеріальних ресурсів українства. За досліджуваного періоду важливим чинником процесу виховання господарської культури учнів та дорослих виступила наука.

6. За радянської доби в західному регіоні України тривали творчі пошуки педагогів у ділянці оптимізації процесу трудового виховання школярів, це виразно простежується в діяльності педагогів-новаторів та авторських шкіл, чому сприяла насамперед державна освітня політика, орієнтована на політехнізацію школи. Так, за 1970 – 1980-х рр. був успішно використаний досвід виховання господарської культури особистості, який склався в Західній Україні в другій половині ХІХ – середині 40-х рр. ХХ ст., у Середньобрезівській середній школі (Косівський район Івано-Франківської області), де втілював у життя концепцію виховання господаря рідної землі її директор В. Білавич. Він не тільки продуктивно використав здобутки галицьких педагогів і теоретиків, а й творчо адаптував до нових суспільно-політичних реалій, відтак обґрунтував власну концепцію, метою якої було «виховати господаря рідної землі». Наріжною стала ідея виховання господаря, породжена і сільським побутуванням та стратегічним завданням – збереження села.

Практика виховання господарської культури дітей та дорослих у Західній Україні (друга половина ХІХ – середина 40-х рр. ХХ ст.) утверджує в думці про кардинальну зміну концептуальних підходів до чинної педагогіки трудового виховання, змістом якої має стати підготовка випускників школи до самостійного практичного життя, зокрема й сімейного, набуття ними основ певної сільськогосподарської чи виробничої професії, виховання їх як майбутніх господарів та господинь, патріотів та активних громадян держави. Вагоме і ключове слово в процесі піднесення господарської культури дітей, юнацтва та дорослих, як за досліджуваного періоду, повинна сказати педагогічна та агрономічна науки, створивши нову ідеологію (доктрину) свого розвитку, яку можна визначити формулою «наука – на службу й допомогу учневі, учителеві, селянинові-господареві».

Авторська стратегія виховання господарської культури особистості впродовж усього її життя передбачає наріжну мету – виховання господаря, що означає злам старих стереотипів і формування якісно нових світоглядних, ментальних орієнтирів і поглядів на становище й перспективи суспільного життя українства, відродження глибоких традицій господарювання; утвердження архетипу господаря-власника, зростання інтересу до господарсько-економічних знань як чинника підвищення добробуту держави й окремої людини, розуміння господарської культури як феномена, що зберігає, передає (транслює) від батьків до дітей, від одного покоління до іншого систему господарських знань, цінностей, норм господарської поведінки тощо, отже, слугує чинником збереження національної ідентичності та забезпечує історичну відтворюваність. Реалізація цієї мети зумовлює здійснити комплекс необхідних освітніх заходів, з-поміж яких насамперед запровадження обов’язкової початкової агрономічної освіти в сільських школах, організація пришкільних городів, на яких діти могли б не тільки вдосконалювати свої знання в ділянці сільського господарства, а й вирощувати продукцію, заробляючи гроші; забезпечення необхідного навчально-методичного супроводу цього процесу; надання процесу виховання господарської культури особистості практично та життєво-орієнтованого характеру; уведення до змісту освіти інтегрованого навчального предмета «Основи агрономії, домашнього господарства, народних промислів та економіки» та оновлення змісту економічної освіти шляхом організації шкільних крамниць, запровадження «акції ощадності»; створення мережі неперервної господарсько-економічної освіти дітей, юнацтва та дорослих шляхом організації позашкільних громадських інституцій, шкіл (на зразок «Школи майбутнього фермера», «Школи майбутнього бізнесмена»), курсів тощо; а також упровадження оптимальної моделі господарського дорадництва батьків та ін. Авторська концепція виховання господарської культури особистості орієнтує на здобуття знань у ділянці агрономії, економіки, домашнього господарства, народних промислів; опанування виробничою чи сільськогосподарською професією; успішну та продуктивну працю в приватних домашніх фермерських господарствах; залучення дітей до ремонту шкільних приміщень, виготовлення сільськогосподарських знарядь та засобів навчання; набуття першого досвіду праці в сільському господарстві, на виробництві, торгівлі, в національних господарсько-економічних та громадських інституціях; залучення дітей та юнацтва до громадсько-суспільної праці; виховання юнаків та дівчат як господарів і господинь тощо.



Проведене дослідження не вичерпує всіх аспектів окресленої проблеми. Подальшого дослідження потребує вивчення проблеми виховання господарської культури міського юнацтва в другій половині ХІХ – на початку 40-х рр. ХХ ст., зокрема в ремісничих школах; питання здобуття господарських знань та формування відповідних умінь і навичок у дітей, які відвідували неукраїнські державні навчальні заклади; становлення і розвиток вищої господарсько-економічної освіти у Західній Україні тощо.


Поділіться з Вашими друзьями:
1   ...   18   19   20   21   22   23   24   25   ...   42


База даних захищена авторським правом ©divovo.in.ua 2017
звернутися до адміністрації

войти | регистрация
    Головна сторінка


загрузить материал