Білавич галина василівна



Скачати 10.38 Mb.
Сторінка20/42
Дата конвертації22.12.2016
Розмір10.38 Mb.
1   ...   16   17   18   19   20   21   22   23   ...   42

Рис. 5.12. Міжнародні контакти як форма поширення сільськогосподарських знань та підвищення господарської культури українців за досліджуваного періоду

Лише 1912 р. товариство направило 35 молодих селян на річну «господарську практику» до Чехії. Вони надрукували чимало статей у «Господарській часописі», а десять осіб виявили бажання навчатися на піврічних зимових господарських курсах у Чехії, для чого «Сільський господар» та чеська Рада культури виділяли щомісячну допомогу. Така практика повністю себе виправдала, адже українські інституції одержали висококваліфікованих фахівців [602, с. 4, 35].

Того ж та наступного років спільно з кооперативними установами було влаштовано кілька закордонних «наукових подорожей» керівників українських господарських і кооперативних спілок [602, с. 4, 35]. У травні 1912 р. для 71 селянина організували поїздку на крайову господарську виставку в Празі, яку поєднали з відвідинами зразкових господарств у Чехії та Моравії, зокрема заводу сільськогосподарських машин, господарської школи, сільської цукроварні, «електричної молочарні» (ферми) тощо. За 1930-х рр. активізувалися закордонні поїздки очільників товариства «Сільський господар» та його активістів. До прикладу, у серпні 1938 р. Є.Храпливий та А.Терпиляк представляли «Сільський господар» на XII Міжнародному садівничо-городничому конгресі в Берліні, звітом про це відрядження стала книга «По садах і городах Німеччини» (1938 р.) [605, с. 14], яка пропагувала досвід закордоння та стала своєрідним посібником для українських селян у ділянці садівництва та городництва.

Джерела увиразнюють зацікавлення європейських колег поступом у ділянці розвитку агрокультури українського селянства. У вересні 1935 р. до Галичини прибули представники Чехословацької сільськогосподарської академії в Празі, вони укали угоду про співпрацю: «зав’язали сталі стосунки» з філіями, «оглядали поступові господарства» [1122].

Другим напрямом двосторонніх контактів за міжвоєнного періоду ХХ ст. стала участь українців у міжнародних економічних форумах, де відбувався обмін досвідом, демонстрація здобутків національної кооперації та продукції українського сільськогосподарського виробника. На основі кооперативної секції Союзу українок виникла Жіноча кооперативна гільдія, станом на 1936 р. при філіях цієї жіночої організації діяло 19 кооперативних секцій, вони влаштовували спільні господарські наради, курси тощо. Лише 1936 р. за їхнім почином організували 37 нарад з міським та 85 сходин із сільським жіноцтвом у справах поширення кооперативних та господарських знань, улаштували шеститижневий курс вишколу кооперативних пропагандисток. Українське жіноцтво брало участь у конгресах Міжнародної жіночої кооперативної гільдії у Відні (1930 р.) та Лондоні (1937 р.), організувало виставки видань, кооперативних афіш, статей жінок-кооператорок, що отримали високу оцінку, зокрема було відзначено часопис «Нова хата», «карточки і візерунки», видані кооперативом «Українське народне мистецтво», світлини з праці й побуту кооператив тощо [218, с. 457]. Жіноча кооператива «Українське народне мистецтво» влаштувала виставки на Слов’янському сокільському конгресі в Празі (1932 р.), Міжнародній виставці в Чикаго (1935 р.) [602, с. 141-142].

Окремий вектор міжнародної співпраці становило навчання українського юнацтва за кордоном. За цю справу в Централі товариства «Сільський господар» відповідав Є. Нагірний, який ще восени 1910 р. про стажування за кордоном складав типові проекти і кошториси, прилаштовував їх до місцевих умов і потреб. Направлені товариством на навчання за кордон особи здобували передові фахові знання і з поверненням до рідних теренів починали їх реалізовувати на практиці [587, с. 23]. За період 1924 по 1927 рр. товариство «Сільський господар» забезпечило стипендіями трьох студентів у сільськогосподарській академії у Відні та сільськогосподарськім університеті у Кракові, для улаштування жіночої господарської школи в Коршеві направлено на навчання двох стипендіаток до шкільних закладів Австрії та ін. [587, с. 30]. «Сільський господар» ініціював акцію допомоги студентам, які «студіювали за кордоном», РСУК, Маслосоюз, «Народна торгівля», «Дністер», «греко-католицька Митрополія утримували по одному-двох студентів» [587, с. 23].

Таким чином були налагоджені сталі контакти із чеським Міністерством сільського господарства, УГА в Подєбрадах, іншими високими школами у Чехословаччині, «Сільський господар» одержував літературу на господарську тематику, обмінювався виданнями із чехами та «братами з Великої України», інформував краян про розвиток сільськогосподарського шкільництва «на Великій Україні» [199; 340; 645; 1138]. Можемо припустити, що досвід у ділянці виховання господарської культури дітей та дорослих радянської України теж був використаний галичанами при створенні різних форм господарсько-економічного просвітництва дорослих.

Отже, у системі господарського просвітництва важливу роль відігравали екскурсії, виставки як основні форми громадського позашкільного господарсько-економічного просвітництва, які демонстрували новітні методи господарювання, увиразнювали здобутки на ниві господарської культури, були шляхом обміну досвідом, мали не тільки пізнавальне, а й велике виховне значення, у концепції українського господарсько-економічного просвітництва їм відводили значення виразника постулату економічного націоналізму. Широкий комплекс культурно-освітніх завдань розв’язувала практика улаштування господарських і кооперативних свят, що поступово входили в народний побут та обрядовість і сприяли національній єдності західноукраїнського селянства. Швидко поширилася і здобула популярність традиція відзначати свята «Сільського господаря». Вони започатковували «тижні» «Сільського господаря», під час яких повсюдно відбувалися «відчити» з історії розвитку товариства, фахові «виклади» з окремих галузей господарства, виставки і демонстрації сільськогосподарської продукції, стартували змагання і конкурси з вирощування різних видів рослинної і тваринної продукції. Їхнє виховне значення полягало в пропаганді ідей спільної праці, взаємодопомоги та доведенні взаємозв’язку між загальним економічним піднесенням та підвищенням власного добробуту.

Окреслені вище положення, аналіз надбань педагогів другої половини ХІХ – середини 40-х рр. ХХ ст., сучасні педагогічні науково-методологічні розробки дозволяють реконструювати процес безперервного багатоступеневого виховання господарської культури учнів та дорослих на західноукраїнських землях за досліджуваного періоду, де головними чинниками виступили сім’я, освітня система (державне й приватне шкільництво), позашкільна громадська система освіти й виховання дітей («доріст», «Пласт», КАУМ «Орли», марійські дружини), система громадського просвітництва дорослих; ефективність цього процесу забезпечувала система підготовки кадрів для здійснення процесу виховання господарської культури дітей та дорослих (рис.5.13).

Рис. 5.13. Процес виховання господарської культури дітей та дорослих на західноукраїнських землях за досліджуваного періоду

Найбільш ефективними для формування господарської культури дітей та дорослого населення стали громадська освітня система, яка включала приватні навчально-освітні заклади, та позашкільна система просвітництва. До того ж вони стали найбільш репрезентативними та розгалуженими формами: найпоширенішими з яких були курси, народні університети, школи, показові господарства, «досвідні поля», свята, виставки, конкурси, ХВМ, різні форми дослідництва, науково-експериментальна діяльність, періодика, навчальні видання, радіо, кіно тощо, що найповніше реалізовували ввесь спектр функцій господарської культури (освітню, виховну, соціалізації, етнозберігаючу, трансляційну, економічну, прагматичну, світоглядну, ціннісноутворюючу, інтелектуально-мобілізаційну, інституційну).

Створена багатоступенева система господарської підготовки дітей та юнацтва забезпечувала безперервний процес виховання господарської культури, неодмінним засобом якого стала наука, яка повністю була «покладена на службу» освіти. Практичний характер господарської освіти забезпечував оптимізацію процесу виховання господарської культури дітей та дорослих. Він відбувався насамперед у навчальному процесі шляхом вивчення відповідних навчальних предметів («ручні роботи», «наука господарства», «наука кооперації» тощо) та за допомогою міждисциплінарного підходу. Усі ланки цієї системи працювали на єдину мету – виховання поступового (зразкового) господаря, патріота, громадянина. Провідними формами позашкільної освіти у справі виховання господарської культури українців стала просвітницько-пропагандистська та консультаційно-порадницька діяльність у вигляді лекційної роботи («виклади», «відчити» тощо), яку в Галичині започаткувала «Просвіта», відтак продовжив «Сільський господар» та інші українські громадські інституції. Саме ці форми позашкільної громадської освіти підготували підґрунтя для створення невдовзі «людового університету» в Чернівцях. Ці унікальні форми громадського господарсько-економічного просвітництва на Буковині не тільки наслідували найкращі європейські зразки, а були результатом творчих пошукувань української інтелігенції. Важливу роль у поширенні господарських знань відігравали влаштовані «Просвітою» «виклади». Їхніми безпосередніми організаторами виступали т. зв. мандрівні учителі товариства, функції яких упродовж 1896-1914 рр. виконували досвідчені фахові агрономи О. Король, О.Гарасимович, С. Кузик, М. Твордило. Таким чином реалізовувалася практика розвитку суспільної агрономії, апробована у країнах Західної Європи в останній чверті XIX ст.

Завдяки масовій просвітницькій діяльності широкого фронту національних сил (українських громадських товариств, наукових установ, духовенства, політичних партій тощо) відбулися істотні зміни в господарській свідомості українців. За досліджуваної доби було сформоване покоління «поступових господарів» (власників приватних господарств, кооператорів, бізнесменів), а також молодої генерації хліборобів, з високим рівнем господарської культури, національно свідомих, активних громадських діячів села, провідників національного відродження, що мали стати підґрунтям майбутньої модерної української держави та були здатні забезпечити її господарсько-економічну самодостатність, а відтак і політичну незалежність.

Є підстави говорити про створення кількасот тисячного прошарку національної еліти селянства в особі «поступових господарів» та українського юнацтва, що гуртувалося в «дорості» (1936 р. у 873 гуртках «доросту» «Рідної школи» налічувалося 6200 юнацтва, цього ж року при Союзі українок працювало 145 гуртків «доросту», а 1934 р. при «Просвіті» – 262 гуртки; усього 1280 гуртків, можемо припустити, що в середньому в них гуртувалося понад 20000 юнаків та дівчат), українських молодіжних товариствах (зокрема й релігійного спрямування), хліборобському вишколі молоді, здобувало освіту в приватних навчальних закладах, у системі громадського позашкільного просвітництва. За нашими даними, узагальненими на основі джерельної бази (дані 1936-1939 рр., за винятком «Пласту» (1930 р.)), представленими на рис. 5.14, ідеться про 160 тис. селян-членів товариства «Сільський господар» (1944 р. – 250 тис. осіб), 700 тис. українців, які належали до кооперації, 20 тис. «змагунів» ХВМ (на Волині – ВССМ з 5712 членами), 10100 юнаків і дівчат, охоплених навчанням у приватних навчальних закладах освіти УПТ «Рідна школа», та 1200 учнів, які здобували освіту у 8 українських приватних школах Волині (1943 р. у ГГ 63946 українських юнаків та дівчат відвідувало сільськогосподарські школи), у молодіжних осередках до самовишкільної господарської підготовки було залучено близько 8000 пластунів; 22 тис. осіб гуртувалося в марійських дружинах та налічувалося 4979 «каумівців»). Зважаючи на те, що свідомі українці регіону належали водночас до декількох товариств (зазвичай «просвітяни» були активними в кооперативному русі, а члени УПТ «Рідна школа», «союзянки» – у просвітньому русі, члени «Сільського господаря» брали участь у різних формах кооперації і т.п.), можемо орієнтуватися на число, яке в декілька порядків вище за кількість осіб (160000), які належали до «Сільського господаря». З огляду на таку інституційну міграцію українства навіть припускаємо, зважаючи на членство в «Просвіті» – «Матері українських товариств», що організованим господарсько-економічним просвітництвом було охоплено й півмільйона українців.



Рис. 5.14. Кількісні показники громадської самоорганізації українства наприкінці 1930-х рр.

Проте важливим тут є не тільки цифри, за якими стоїть масштабність процесу виховання господарської культури дорослих та дітей, а наявність національного фронту українських громадських товариств, який забезпечив створення ефективної громадської (альтернативної державній) позашкільної системи господарсько-економічного просвітництва: фактично «державу в державі», де роль міністерств сільського господарства, економіки, освіти перебрали на себе провідні громадські національні інституції – «Сільський господар», РСУК, УПТ «Рідна школа», які поширили свою діяльність і на Волинь, а функції державних чинників (фахівців-агрономів, учителів, наставників, організаторів позашкільної освіти) виконували очільники освітнього та господарсько-економічного руху та сформована декількома десятиріччями невтомної праці національних провідників молода еліта української селянської інтелігенції, яка здобула сільськогосподарські знання в українських закладах та позашкільних установах, ставши найсвідомішим та найактивнішим прошарком українського суспільства – модерними поступовими господарями.

Усе викладене вище дає підстави виокремити основні періоди виховання господарської культури в Західній Україні за досліджуваної доби: перший (друга половина ХІХ ст.) – наслідування іноземних зразків господарського просвітництва та їхня адаптація до потреб українського селянства; другий (початок ХХ ст.) – перехід до вироблення національної ідеології та організаційної розбудови громадсько-економічного просвітництва, визначення його пріоритетного сільськогосподарського напряму, консолідація зусиль українства для діяльності в цій ділянці; третій (серпень 1914-1920 рр.) – згортання і занепад організованої праці в означеній сфері; четвертий (1920/21 – 1927/28 рр.) – утвердження засад ідеології економічного націоналізму у формуванні господарської культури, її цілеспрямоване, системне впровадження в ілянках шкільної та позашкільної освіти; п’ятий (1929/30 – 1931/32 рр.) – корекція ідейно-вихованих пріоритетів розвитку господарської культури й освіти з «традиційно-аграрних» на формування економічних знань, умінь, навичок, необхідних для діяльності за ринкових умов; посилення ролі кооперації в цьому процесі; шостий (1932/33–1939 рр.) – утвердження концепту «національної економічної автаркії»; перенесення акцентів на масове охоплення хліборобською освітою української молоді та на «промислово-індустріальний» складник господарської культури через її поширення з-поміж міського населення; сьомий (1939-1944 рр.) – пошук і апробація нових національно-орієнтованих змісту, форм, засобів виховання господарської культури українців за умов установлення нацистського режиму. Означені процеси й характеристики стосуються передусім Галичини, в інших регіонах вони проявлялися не так виразно, мали свої особливості.

Висновки до п’ятого розділу

За довоєнного часу ХХ ст. формування концепції національного господарсько-економічного просвітництва розгорталося у фарватері наслідування його змісту, методів та форм від інших народів Австро-Угорської імперії, передусім чехів і поляків. Виходячи з наріжних постулатів національного просвітництва, створювалася теорія і практика господарського просвітництва, які враховували потреби й перспективи модернізації і підвищення продуктивності селянських господарств відповідно до ринкових умов. Її квінтесенцію становила ідея «національної автаркії»: лише своїми силами, спираючись на власні природні, людські, матеріальні ресурси, можна забезпечити добробут та культурну зрілість українського народу, що змушений розвиватися у складі чужих державно-політичних систем. Господарське просвітництво здійснювалося шляхом курсів та «викладів» на сільськогосподарські теми за активної участі широких верств селянства. Поряд із загальними теоретичними й практичними постулатами теорії виховання господарської культури відпрацьовувалися засади щодо її підвищення з-поміж окремих груп населення.

Активно розроблялися організаційно-методичні засади господарської освіти жінок. За 1920-х років поширюється рух з їхнього залучення до участі в кооперативному русі та посилення ролі в розбудові національних економічних установ. Особливістю господарсько-економічного просвітництва з-поміж жінок на Волині було те, що, на відміну від Галичини, цю ділянку праці проводили не секції господинь «Сільського господаря», а «Союз українок», який у краї тісно співпрацював із «Сільським господарем». На Закарпатті проблеми розвитку господарської культури розробляли головним чином провідні громадські діячі та педагоги-теоретики й учителі-практики (Ф.Агій, А.Аліськевич, М.Божук, А.Волошин та ін.). Червоною ниткою через їхні напрацюваннях проходить постулат щодо необхідності поєднання завдань національного виховання з практичними формами господарсько-економічного виховання в навчальних закладах краю і в позашкільній освіті.

Паралельно з виробленням ідеологічних і дидактичних засад господарського просвітництва за міжвоєнної доби ХХ ст. у Західній Україні відбувалися пошук та вдосконалення організаційних форм їх практичної реалізації. Це знайшло прояв, по-перше, у функціонуванні відповідних структурних підрозділів (комісій, секцій, комітетів тощо) при керівних органах і низових осередках масових громадських організацій та освітніх підрозділів при кооперативних установах різних рівнів. По-друге, цій проблемі присвячували різні форми колективних зібрань (віча, наради, з’їзди, конференції тощо), що визначали і корегували поступ українства в цій царині. Такі форми виховання господарської культури дорослих були поширені і за німецької окупації Західної України.

Вагомий внесок в історію господарського просвітництва зробили науковці, експериментатори в ділянці агрономії, очільники товариства «Сільський господар» та провідні його діячі, пересічні агрономи, освітяни, священики, правники, громадські дячі та ін. Визначальною рисою системи позашкільної сільської освіти стало те, що селянство виступало не лише об’єктом здобуття готових знань і навичок, а й суб’єктом, що бере безпосередню участь у формуванні нових технологій і досвіду. Ідеться про їхнє включення до т. зв. досвідництва у вигляді закладання і функціонування науково-дослідних ділянок, «тваринницьких ферм», пасік, де під наглядом фахівців господарі апробовували нові передові технології рослинництва і тваринництва, знайомили з результатами цієї діяльності широкий селянський загал. Цілеспрямовану працю в цьому напрямі започаткувала «Просвіта» за довоєнного періоду ХХ ст., відтак цю ділянку взяв на себе «Сільський господар». Завдяки популяризації нових ідей і можливостей українські громадські організації за підтримки кооперації зробили справжній прорив у поширення і піднесення таких галузей, як садівництво і городництво, пасічництво, рибальство, шовківництво, збереження і переробка продукції, а також її збут, будівництво, промисли. З розвитком ринкових відносин вони стали розглядатися не лише як «допоміжний» засіб поліпшення життєдіяльності окремих господарств, а як перспективні напрями, що мажуть стати предметом широкого промислового виробництва й основним видом професійної діяльності, приносячи чималі прибутки.

Агрономічна пропаганда у вигляді позашкільного поширення сільськогосподарських знань мала підготувати селян до практичної діяльності з реформування їхніх приватних господарств, забезпечити їхню рентабельність та функціональну ефективність. Основними формами позашкільної освіти стала просвітницько-пропагандистська та консультаційно-порадницька діяльність у вигляді лекційної роботи («виклади», «відчити» тощо), народного університету, різноманітних курсів, спеціалізованих фахових виставок і свят, екскурсій тощо, що забезпечувала процес виховання господарської культури дорослих.

Важливим джерелом господарсько-економічного просвітництва стали міжнародні контакти українства, навчання юнаків та дівчат в європейських вищих школах, стажування за кордоном «поступових селян», участь у міжнародних форумах тощо.

Основні положення п’ятого розділу відображено в публікаціях [71; 74; 77; 78; 79; 80; 83; 85; 91; 92; 95; 101; 115].



РОЗДІЛ 6

ТВОРЧЕ ВИКОРИСТАННЯ ДОСВІДУ ВИХОВАННЯ ГОСПОДАРСЬКОЇ КУЛЬТУРИ ОСОБИСТОСТІ У ВІТЧИЗНЯНІЙ ОСВІТНІЙ ПРАКТИЦІ

6.1 Виховання господаря рідної землі в авторській концепції педагога-новатора В. Білавича
За радянського періоду в західному регіоні України тривали творчі пошуки педагогів у ділянці оптимізації теорії і практики трудового виховання школярів. Особливо ці процеси виразно простежуються в діяльності педагогів-новаторів та авторських шкіл, чому сприяла насамперед державна освітня політика, орієнтована на політехнізацію школи. Більшість таких інноваційних моделей діяли на базі сільських шкіл, практично кожна сільська середня школа своїм завданням у ділянці трудового виховання ставила надати учням знання із сільського господарства, сформувати агрономічні навички; активно поєднувалися трудове виховання та продуктивна праця, трудова підготовка та художньо-естетичний розвиток особистості, трудове виховання та суспільно корисна праця тощо.

Окремий напрям розвитку теорії і практики трудового виховання за цієї доби – це здійснення професійної підготовки в окремих загальноосвітніх школах-інтернатах. Так, у ділянках трудового допрофесійного, професійного навчання значні успіхи мали школи на Закарпатті: Хустська школа-інтернат за керівництва І. Магули, де у швейному, столярному керамічному, радіомонтажному цехах учні виробляли меблі, кахель, гончарні вироби, радіовузли, що давало змогу школі від реалізованої продукції отримати великі прибутки (до прикладу, 1960 р. – близько 6000 крб.). Подібні виробничі бази було створено в Рахівській СШ, де учні виготовляли шкільні парти для навчальних закладів району, у Великолучківській СШ Мукачівського району [322, с. 176; 888а]. Таку ж ефективну роботу з трудового навчання налагодили дирекція та педагогічні колективи Н.Ворітської школи-інтернату, яку очолював І.Шумський, Буштинської (І.Болдарєва), Виноградівської (І.Матола) та інших навчальних закладів Закарпаття, головними характеристиками якого стали спрямованість на колективну, суспільно корисну діяльність, використання практичних методів навчання, колективних, бригадно-лабораторних методів навчання, оволодіння вихованцями однією або кількома робітничими професіями [888а]. Таким чином, можемо простежити подібність змісту трудової підготовки шкіл радянської доби з окремими елементами виховання господарської культури юнацтва Підкарпатської Русі в горожанських школах, де акцент робили на господарській освіті, підготовці випускників до життя, набутті певної професії, виготовленню та ремонту навчального приладдя та устаткування тощо. Наступну особливість реалізації трудового виховання за цього періоду в школах Закарпаття бачимо в збереженні традицій і наступності розвитку сільськогосподарської освіти, оскільки за 1960-1980-тих рр. агрономічний напрям трудової підготовки успішно розвивали Великолучківська, Макарівська, Залужанська, Кузьминська (Мукачівський район), Білківська, Великораковецька, Довжанська (Іршавський район), Великолазівська, Добронська, Середнянська школи (Ужгородський район) [322, с.181; 888а], у більшості місцевостей за 1920-1930-тих рр. діяли сільськогосподарські школи чи працювали агрономічні курси, отож була необхідна матеріально-технічна база та кваліфіковані кадри із числа колишніх учнів агрономічних шкіл. За цієї доби десятки шкіл західного регіону активно здійснювали сільськогосподарський напрям трудової підготовки дітей та юнацтва шляхом їхньої участі в навчально-виробничих бригадах, праці на пришкільних ділянках і господарствах тощо. Прикладом може слугувати Гірська середня школа Миколаївського району Львівської області та ін.

На підставі вивчення матеріалів Центральної картотеки передового педагогічного досвіду Української РСР окреслюємо один із напрямів здійснення трудового виховання за радянського періоду в західному регіоні України – поглиблене вивчення трудового навчання з поєднанням народних промислів. Яскравими прикладами такого підходу можуть слугувати Львівська середня школа №80 та Яворівська середня школа Косівського району Івано-Франківської області [2; 15 а; та ін.].

Так, завдяки високому професіоналізму, великій любові до народного мистецтва, подвижницькій праці на ниві освіти, творчому підходу до педагогічної діяльності Зени Романівни Краковецької вивчення трудового навчання у Львівській СШ №80 відбувалося в контексті опанування українського народного мистецтва, виступало важливим стимулом творення краси в праці. Школярі, до прикладу, за два роки засвоювали різні сторони техніки вишивання, оволодівали понад 40 техніками народної вишивки (гладь, низь, штампівка, косиця, хрестиковий шов, мереживо тощо), вчилися виготовляти не тільки предмети інтер’єрного, а й одягового характеру, вироби з кераміки, гутного скла, різьби по дереву. З. Краковецька – одна з перших учителів, які почали знайомити школярів з новим предметом – трудовим навчанням з народного помислу. Можемо стверджувати про створення відповідного середовища, де пробудження на уроках живого інтересу до художньої творчості породжувало в учнів бажання працювати й у позаурочний час; екскурсії в музеї, художній виш м. Львова, зустрічі з митцями, народними умільцями значно сприяло якості навчання, їх запрошували до проведення занять гуртків «Умілі руки» та художньої творчості. До кожного свята та ювілею учні готували виставки, експозиції, їх виставляли в шкільному музеї. За керівництва З. Краковецької діти проводили пошукову роботу з предмета «Трудове навчання з народного промислу», збирали й зберігали твори народних умільців. Значення передового досвіду вчителя трудового навчання З.Краковецької полягало в тому, що вона навчала школярів привносити прекрасне в життя, побут, працю, глибинно знайомила з українським мистецтвом, з історією декоративного і прикладного мистецтва, народних промислів, учні засвоювали наукові основи і художні засади української народної вишивки і її розвитку за сучасних умов, які набули нових форм та змісту. Наприкінці навчального року учням 10 класу разом з атестатом про середню освіту вручали путівки-запрошення в трудові колективи міста, у яких їх урочисто посвячували в робітники [15а].

На прикладі Яворівської середньої школи простежуємо тяглість використання традицій та етнопедагогічних засобів у вихованні особистості, підготовці дітей та юнацтва до господарювання за складних умов гірської місцевості. Не випадково ще на початку 1960-тих рр. Петро Васильович Лосюк, очоливши місцеву гірську школу, став утілювати в життя авторську концепцію, в основі якої – поєднання мистецтва та праці. У науковій праці «Декоративно-прикладне мистецтво в школі» (1979 р.) П. Лосюк обґрунтував теоретико-методологічні засади виховних можливостей занять учнів декоративно-прикладним мистецтвом, експериментально підтвердив необхідність і педагогічну доцільність поєднання мистецтва і праці в школі. Педагог-новатор опирався на багаті місцеві мистецькі та освітні традиції: Яворів упродовж двох сторіч славилося гуцульським рукомесництвом (різьба по дереву, вишивка, ткацтво, бондарство, ліжникарство тощо), саме тут жив і створював неповторні твори основоположник гуцульської плоскої різьби по дереву Ю.Шкрібляк, розвивали традиції народного мистецтва його діти, онуки, численні учні та послідовники великого митця. Не випадково ця національна зорієнтованість трудового виховання лягла в основу авторської концепції організаційно-педагогічних основ діяльності гуцульської школи як регіональної української національної, яку її автор успішно реалізував за доби незалежності України [840а]. Сьогодні Гуцульська школа є носієм автентичної культури горян, адже виховання школярів на народних звичаях, обрядах, традиціях господарювання є першоосновою у вивченні гуцульського фольклору і народного мистецтва, формуванні господарської культури, метою якої є виховання випускників школи на «добрих ґаздів і ґаздинь». Цей досвід, на нашу думку, може стати особливо цінний за умов сьогодення для інших етнографічних регіонів України.

Цікавим і небуденним явищем у вітчизняній науці радянського періоду стало те, що за 1970-1980-тих рр. був успішно використаний досвід виховання господарської культури особистості, який склався в Галичині наприкінці ХІХ – на початку ХХ ст. Ідеться про Середньобрезівську середню школу, що на Косівщині (Івано-Франківська область), де утілював у життя концепцію виховання господаря рідної землі її директор В. Білавич. Він продуктивно використав здобутки галицьких педагогів і теоретиків, з яким ознайомився зі слів матері своєї дружини – учительки А. Кузич, яка свого часу належала до УПТ «Рідна школа», «Просвіти», «Сільського господаря», «Відродження», та навчально-методичних матеріалів з проблеми національного та господарського виховання міжвоєнної доби ХХ ст., які були в її домашній бібліотеці, а також надбання на ниві української культури, шкільництва знаного вченого і громадського діяча, педагога І. Кузича-Березовського й загалом глибокі освітні традиції краю, де народився (ідеться про низку сіл Нижній Березів, Середній Березів, Верхній Березів, Баня Березів), які на початку ХХ ст. уособлювали Галичину в мініатюрі, позаяк тут, окрім державних шкіл, активно працювали «збірні лекції», початкова школа УПТ, приватне домашнє навчання під егідою «Рідної школи», активно діяли осередки всіх наймасовіших українських громадських інституцій, зокрема й «Сільського господаря», народний університет, читальня «Просвіти», низка курсів тощо.

Зі свідчень Г. Кузич, праць провідних господарсько-економічних діячів та інформації про розвиток сільськогосподарського шкільництва із часописів, які були в домашній бібліотеці, а також із розповідей про просвітницьку діяльність І. Кузича-Березовського, організатора рідної школи, народного університету для дорослих, очільника чи секретаря осередків «Сільського господаря», «Рідної школи», «Просвіти» в Нижньому Березові, вчителя та директора Середньоберезівської середньої школи (1939-1943 рр.), у радянського педагога склалося певне уявлення про теорію і практику виховання господарської культури дітей та дорослих у Галичині на початку ХХ ст., цими знаннями він і скористався, обґрунтовуючи власну концепцію виховання господаря рідної землі за 1970-1980-х рр., творчо застосував та адаптував до нових суспільно-політичних реалій. Звісно, з ідеологічних міркувань про це В. Білавич ніде не зазначав у своїх працях. Зі здобутків своїх попередників педагог-новатор використав терміни «господар рідної землі», «виховання хлібороба», «виховання дівчини-господині», «виховання господаря», «сільськогосподарська освіта» і под. Наголосимо: радянська наука оперувала тоді іншими поняттями – «трудова підготовка», «трудове навчання» тощо.

Мета – «виховати господаря рідної землі», яку означив у своїй авторській концепції В. Білавич, суголосна цілям, які ставили очільники товариства «Сільський господар» (1889-1944 рр.), організатори ХВМ та громадського господарсько-економічного просвітництва – навчити дітей і дорослих раціонального ведення домашнього господарства, підвищити їхню господарську культуру, формувати «добрих господарів», підносити загальну культуру людей, поліпшувати їхній добробут, сприяти культурно-освітньому, соціально-економічному розвитку села тощо.

Ставлячи перед собою, освітою і загалом суспільством запитання «Хто потрібен сьогодні суспільству (і раніше був потрібен)?», педагог давав однозначну відповідь: «Чесний господар, який уміє мислити новими економічними категоріями, чітко обдумати і обґрунтувати кожний трудовий крок, професійно підготовлений, здоровий, переконаний у досягненні високого і якісного кінцевого результату своєї праці чи навчання» [73, с.24]. Саме такий тип людини має підготувати школа.

Окрім цього, для виникнення, обґрунтування та реалізації авторської концепції В. Білавича були й інші передумови, які слугували розробці теоретичних засад трудового виховання особистості, метою якого стало виховання господаря землі. З властивою йому відвертістю і гумором педагог, аналізуючи тодішні суспільно-політичні й освітні реалії, зазначав: «На початку вісімдесятих років бідним став стіл у шкільній їдальні. Нудота і бездіяльність панували в шкільних майстернях. Ми готували в школі теоретиків і проповдувачів праці». Звідси і викристалізувалося наріжне завдання його авторської концепції: «кожен учень за десять років у школі повинен навчитися в першу чергу працювати на землі, вирощувати всі культури, які ростуть у нашому краї, змусити плодоносити кожен клаптик землі… при мінімальних затратах збирати високий врожай, навчитися доглядати корів, коней, овець, свиней, птицю. Розумітися на породах тварин, навчитися при необхідних затратах одержувати від тварин високий приріст, надої» [73, с.24]. Отож наріжною стає ідея виховання господаря, породжена і сільським побутуванням та стратегічним завданням – збереження села.

Своєрідним зверненням-заповітом до прийдешніх поколінь учнів звучать сьогодні слова зі статті «Кого ростити школі», опублікованої в тодішньому центральному українському педагогічному часописі «Радянська школа» (1989 р.): «Навчити самостійно працювати біля землі, брати від неї більше якісного продукту, берегти землю і її родючість як національне багатство» [73, с.25]. Господар землі, за В. Білавичем, – це професія. І далеко нелегка. Важливість її в тому, щоб «господар землі із середньою освітою, який уміє не тільки обробляти її механізмами і вручну, а й мислити в процесі роботи, рахувати здешевлювати продукцію землеробства, бути на ній чи орендатором, чи навіть фермером – суть не в назві, а в кінцевому результаті, став чесним годувальником країни, господарем» [73, с. 25]. Ці слова абсолютно співзвучні з ідеями освітніх та громадських діячів Галичини досліджуваного періоду.

Упровадженню ідей педагога-новатора сприяла тодішня освітня нормативно-правова база, адже друга половина ХХ ст. – це період політичних та соціально-економічних трансформацій, що сприяв спрямованості державної освітньої політики на трудову підготовку школярів, зокрема сільської місцевості [2; 5, с.3-24; 76, с.176]. Відтак активізують наукові пошуки автори нових ідей та концепцій у ділянці трудового виховання сільської молоді. Їхній досвід набуває поширення завдяки діяльності Міністерства освіти УРСР, Інституту педагогіки, Центрального інституту удосконалення учителів тощо. Так, рішенням колегії Міністерства освіти УРСР від 28 березня 1984 року було схвалено досвід роботи педагогічного колективу Середньоберезівської школи щодо організації продуктивної праці школярів і включено до Центральної картотеки передового педагогічного досвіду [569, с.3-10; 570].

Відомо, що необхідною засадою передового педагогічного досвіду є педагогічне новаторство – діяльність учителів та вихователів, що спрямована на поліпшення, раціоналізацію процесу навчання і виховання [688]. До когорти таких сьогоднішні науковці долучають і В. Білавича, метою педагогічної системи якого «була така школа, що здійснює максимальну конкретизацію трудового навчання без прогалин та пауз у навчальному процесі», а «високий рівень професійної підготовки давав можливість учням по закінченні школи вливатись у виробничі колективи» [2; 5; 673; 688; 1046; та ін.]. Учена В.Моцак у Педагогічному словнику за редакції дійсного члена АПН України М.Ярмаченка (К., 2001) зазначає: «Білавич Василь Іванович (1941-1989) – укр. педагог-новатор 70-х рр. 20 ст. Працював у Середньоберезівській школі Івано-Франків. обл. вчителем математики, завучем (1964-72), директором школи (1972-1989). В основу навчання і виховання в цій школі було покладено концепцію про вирішальну роль у формуванні особистості поєднання навчання з реальною продуктивною працею учнів. Вона дала блискучі результати. Досвід школи вивчали делегації пед. колективів багатьох республік колишнього СРСР. Б. опублікував 10 праць з досвіду роботи Средньоберезівської серед. школи. Обирався делегатом Y з‘їзду вчителів України (1987) та Всесоюзного з‘їзду вчителів (1978)» [1046, с.55].

Авторські ідеї педагога в ділянці трудового виховання формувалися на початку 1970-х рр., коли в школі, очільником якої він став, було започатковане поглиблене виробниче навчання. Окрім іншого, це уможливило забезпечення так званого всеобучу, упродовж 1972-1979 рр. кількість учнів у старших класах збільшилася у 2,5 разів. Привабливою для старшокласників стала можливість отримати навики виробничих професій за місцем проживання. І більшість з них залишилася в селі. Так, юнаки по закінченні школи отримували не лише атестат про середню освіту, а й свідоцтво механізатора-тракториста. Близько 400 випускників змогли навчитися кермувати сільськогосподарською технікою, що давало можливість понад 50% з них працевлаштуватися в сільському господарстві [67, с.119]. Матеріально-технічну базу школи кінця 1970-х рр. можна схарактеризувати більш аніж достатню: тут було 5 колісних тракторів, три гусеничних, 2 комбайни, 2 грейферних навантажувачів, усе необхідне причепне та навісне устаткування. До послуг школярів – 2 автобуси, 2 вантажівки, трактородром, а також навчальні поля. Усе це уможливлювало всебічно підготувати механізатора, майбутнього сільського господаря [67, с.120].

Діяльність учнівської виробничої бригади Середньоберезівської СШ, у якій працювало 250 учнів, теж випереджала час. Це не була «паперова організація», а справжній виробничий підрозділ колгоспу, який самостійно за допомогою шкільної техніки виконував усі види агроробіт, понад те, увесь цикл виробничих операцій, пов’язаних з вирощуванням коренеплодів, картоплі, озимих. Це давало змогу навчити випускника школи виконувати повний цикл механізованих робіт: від підготовки ґрунту до посівів, висаджування культур до збору врожаю. Про ефективність діяльності учнівської виробничої бригади свідчить той факт, що, скажімо, 1978 р. вона своїми силами зібрала і вивезла з поля до 150 т. кормового буряка [67, с.120]. Утім, учнівська виробнича бригада наприкінці 1970-х рр. утратила своє значення і суть. Як альтернативу педагог запропонував створення при школі навчально-виробничого господарства, структура якого (аграрний і промисловий відділи) уможливили б «охопити кожну дитину від першого по десятий клас конкретною посильною працею» [73, с. 25]. Цей «варіант Білавича» передбачав формування господаря, хлібороба. Завдання було цілком посильне, адже в розпорядженні школи було 9 га землі. І власне на цій землі школярів навчали бути її господарями. Частину площ обробляли, орали, висаджували сільськогосподарські культури (буряк квасоля, картопля, городина), непридатні землі для обробітку – косили.

Кожен клас – це окремий трудовий колектив, який працював на засадах орендного підряду. Спрацьовував принцип наступності: у кожному класі знайомили з новою культурою, складнішою технікою вирощування. Унаслідок такої системи учні по закінченні школи уміли садити, сіяти, вирощувати городні й агрономічні культури, квіти, доглядати сад, косити, сушити сіно, «складати його в копиці, перевозити та складати в обороги чи стодолу». Кожен отримував клаптик землі, на якому працював і бачив плоди своєї праці. За працю виставляли оцінку, до того ж не завжди позитивну. У такий спосіб підвищували виховну роль оцінювання, зокрема оцінки за працю. Вона ставала вагомою, у Средньоберезівській СШ її підняли до рівня оцінки із інших загальноосвітніх предметів. Виховний метод В. Білавича полягав ще й у тому, що оцінка за поведінку не могла бути вищою за оцінку з праці, оскільки «вона мірило вихованості людини» [73, с.26].

Практика підтвердила всю доцільність створення інноваційної системи педагога. Наукова гіпотеза про те, що повноцінній сільській школі майбутнього слід розвиватися шляхом формування господаря землі, а саме: дати необхідні фахові знання в ділянці сільського господарства (окрім іншого, вивчення сільськогосподарської техніки (трактора і комбайна) із 7 класу), з метою завершення єдиного політехнічного циклу в трудовому навчанні слід посилити міжпредметні зв’язки трудового навчання із фізикою, хімією, біологією й іншими навчальними дисциплінами, обов’язковою умовою має стати вивчення нової техніки на рівні ознайомлення на факультативних заняттях, мати необхідну матеріально-технічну базу, механізми, техніку, для вирощування сільськогосподарських культур, обробітку ґрунту, зокрема кожних 10-15 старшокласників забезпечити трактором і комплектом навісного устаткування, 10-15 га землі з розрахунку на один трактор; посилити практичну значущість трудового політехнічного навчання через тісний зв’язок навчальної і практичної діяльності, що передбачає поєднання вивчення справи водіння трактором із суспільно корисною працею (перевезення урожаю, пального, добрив, будматеріалів тощо), що забезпечувало отримання додаткових прибутків (до прикладу, 7-8 тис. крб. станом на 1979 рік [67, с.120], – така гіпотеза була успішно перевірена й апробована часом.

Навчання і виробнича праця розглядалася в новаторській системі В.Білавича в тісному органічному зв’язку: її трактували як основу трудового виховання. У гармонійному поєднанні трудової і розумової діяльності, коли праця «вросла в навчально-виховний процес», а навчання «стало нероздільним компонентом трудової діяльності», педагог бачив успіх і запоруку своєї концепції [68].

Необхідною умовою налагодження виробничої праці в школі був добір трудових завдань, які відповідали віковим особливостям розвитку дітей та їх розумовому рівню, зважаючи на їхні знання з різних навчальних предметів. Педагог виходив з того, що праця принесе користь і задоволення школяреві за умови, коли він зможе самостійно виконувати певні творчі завдання, буде залучений до різних форм трудової діяльності, коли праця буде посильною. До виробничої діяльності були залучені і молодші школярі та підлітки. Так, до прикладу, навесні 1985 р. учні початкових класів пропололи озиму пшеницю на площі 300 га, звільнивши при цьому 3 трактори, 10 колгоспників принаймні на тиждень від трудової діяльності в полі. А восени молодші школярі збирали яблука в колгоспному саду. Садівництвом займалися всі школярі. Виконуючи різні види робіт, діти отримували навички обрізування саду, щеплення нових сортів дерев, виготовлення штахетника для огорожі тощо. Іншою формою виробничої праці став збір лікарських рослин (трави, плоди калини, шипшини тощо). Щороку школа здавала близько 2,5 т лікарської сировини [68, с.63].

На початок 1980-х рр. припадає кристалізація авторської концепції В.Білавича, яку було названо в освітній передачі центрального українського телевізійного каналу «Варіант В. Білавича» (вийшла в ефір з однойменною назвою та «Урок без дзвоника»). 1985 р. у школі був створений навчально-виробничий комплекс – столярний, токарний, транспортний, тваринницький цехи, дослідна ділянка. Тваринницький цех з 1987 р. повністю забезпечував шкільну їдальню м’ясною та молочною продукцією, надлишки продавали державі. Цікаво, що виробництво м’яса максимально здешевили, позаяк корми школярі заготовляли самі. Новаторська педагогічна система утверджувала погляд на шкільне навчально-виробниче господарство не тільки як на продовольчу базу, але й як біологічну лабораторію та школу господарсько-економічних знань, як заклад, де відбувалося виховання майбутнього сільського господаря, оскільки діти не отримували знання про життя за важких умов села, а вже жили й активно господарювали в ньому: обробляли землю, вирощували агрокультури, будували приміщення, виготовляли необхідний інвентар, опановували техніку, використовували її та мінеральні добрива для інтенсивного землеробства, доглядали тварин тощо [76]. Таким чином, був творчо використаний досвід ХВМ.

Розвиваючи тваринництво в межах навчально-господарського виробництва, педагогічний колектив розв’язував соціальну проблему, мав за мету завдання державної ваги, яке сьогодні відносять до архіважливих стратегічних завдань збереження і розвитку села: ідеться про «постійне зменшення поголів’я свійських тварин у селі, збіднення прилавка на ринку, високі ціни на м’ясо і молоко», осиротіле сільське подвір’я. В.Білавич окреслює важливу виховну проблему, яку породжує такий стан, із сільських лук зникли пастушки, щезли дитячі ігри та забави, відтак – «щирість, доброта, ласка до тварин», а також освітню: «роками ми вчили дітей спостерігати корову, вівцю, свиню, птицю, їх повадки на плакатах», а це виховувало у дітей «зневагу, відчуженість до живності» [73, с. 26]. Тому шкільна ферма, де були корови, ягнята, свині, качки, кури, стала не тільки джерелом поповнення шкільного бюджету, а й своєрідною навчальною лабораторією, де діти здобували знання із біології, і потужним виховним засобом. Шкільна ферма виробляла щорічно 5 т. м’яса, 15 т. молока. Темпи розвитку були настільки вагомими, що вже із січня 1988 р. перейшли на самофінансування, повний госпрозрахунок. Виробництво продукції (щорічно на суму понад 25 тис крб.) вивело господарство на рівень 40% рентабельності. Опікувалися шкільною фермою працівники-наставники, фонд зарплати яких становив щорічно 5 тис крб., учні отримували – 1200 крб. [73, с. 26].

Юний аграрій оволодівав навичками догляду за тваринами: навчався раціональної годівлі, складати режим і раціон догляду, чистити, напувати тощо. Тут, на шкільній фермі, звертали увагу на виробничу естетику, культуру господарювання: були облаштовані кімнати зоотехніка, душові, кухня, кімната психологічного розвантаження [73, с.26].

Окреме місце в педагогічній системі В. Білавича посіла жіноча освіта, формування «майбутньої господині дому». Кулінарний і швейний цехи – це те місце, де дівчаток виховували на господинь. На думку В.Білавича, тодішня програма з трудового навчання настільки широка, що «якщо її чесно виконати», то це завдання можна цілком зреалізувати. Отож у школі були створені всі умови не тільки для теоретичного опанування трудовим навчанням, а все необхідне для формування практичних навиків майбутніх господинь (один кулінарний та три швейні цехи). Принцип наступності та посильності забезпечував опанування дівчатками-підлітками навичок пошиття мішкотари для Косівської фірми «Динамо», дев’ятикласниці виготовляли одяг для шкільних майстерень району, а випускниці із матеріалів споживчої кооперації шили на замовлення сукні, халати, блузки, які реалізовували через крамниці. Дівчатка молодшого шкільного віку пришивали ґудзики, етикетки, обметували петлі, прасували, упаковували продукцію.

Важлива умова життєдіяльності навчально-виробничого господарства – пошук надійних замовників на учнівську продукцію, тобто ринків збуту. Позаяк асортимент продукції був досить широким, відповідно таким виявився і спектр ринків збуту: від лісництв Коломийського і Делятинського лісокомбінатів до Косівської фірми «Динамо» [73, с. 26]. До прикладу, хлопці 7-8-х класів, які працювали у слюсарно-токарному цеху, виготовляли болти, гайки, шайби для тракторних бригад колгоспу, автопарку, ферм. Окремі учні опановували ковальське мистецтво, знайомилися з технологіями електро-, газозварювання металів. Учні 9-10-х класів, вивчаючи тракторну справу, формували професійні навички управління колісним і гусеничним тракторами з причепами, плугами, боронами, сівалками, іншими механізмами. Такі навички ставали в пригоді не тільки майбутнім механізаторам, а й на заводі, у приватному житті. Формування господарської культури школярів передбачало отримання знань у ділянці будівництва. Учні-старшокласники могли спробувати себе і тут: щороку в навчально-виробничому господарстві зводили якісь будівлі чи реконструювали старі приміщення. Доброю традицією стало те, що випускники по собі залишали «пам’ятку школі» – зведену споруду – гаражі, тир, овочесховище, господарський комплекс для утримання корів, свиней, птиці, велося будівництво теплиці. Такі навички, безперечно, були потрібні кожному молодому сільському господареві.

З-поміж актуальних і сьогодні проблем у педагогічній системі В.Білавича виокремлюємо і таку, як співвідношення праці і навчання в освітньому процесі. Педагог обстоював ту позицію, що праця жодним чином ніколи не завадить навчанню дитини, навпаки – сприяє інтелектуальному й загальному розвитку[73, с. 26-27].

Навчально-виробниче господарство сприяло розв’язанню ще однієї важливої проблеми – працевлаштування випускників: в автопарку, будівельних тракторних бригадах, теплицях, швейних цехах. А це своєю чергою слугувало забезпеченню села професійними кадрами.

На всебічний розвиток особистості була спрямована вся система виховної роботи з учнями, в основі якої – суспільно корисна й виробнича праця, технічна і художня творчість, спорт, фізкультура, туризм і краєзнавство тощо [66, с.84]. У школі було створено все необхідне для цього. Діяло понад 30 гуртків (авіамодельний, радіотехнічний, моделювання сільгосптехніки, одягу, меблів тощо). Ансамбль пісні і танцю «Веселка» об’єднував практично всіх учнів школи, тут брало участь понад 120 аматорів, які знаходили себе в трьох танцювальних, 2 хорових колективах, вокальних ансамблях «Горяни» та «Ровесник». Діти вправлялися в акторському мистецтві: працював драматичний гурток та декламації, отримували перші навики журналістської діяльності: у школі діяли радіовузол, радіоклуб політінформаторів, кінотеатр. Систематично відбувалися календарні ігри на першість школи з гандболу, футболу, волейболу. У зимовий період діти забезпечувалися лижами, уроки фізкультури відбувалися на свіжому повітрі. Туристична і краєзнавча діяльність не обмежувалася традиційними мандрівками довколишніми місцями чи екскурсіями краєм, численні екскурсії до Риги, Вільнюса, Москви, Новгорода, Ленінграда, Бреста, Одеси, Києва, Кубані, Криму, Молдови, Азербайджану не тільки приносили емоційно-естетичне задоволення дітям, а й істотно розширювали знання з історії, географії, формували пізнавальний інтерес, виховували високі художньо-мистецькі смаки шляхом знайомства з мистецькими пам’ятками відвіданих міст, музеїв, галерей тощо.

У своїй авторській концепції педагог-новатор вагоме місце відводив сільській школі – центру роботи не тільки з дітьми, а й дорослими. Формами роботи з батьками, окрім традиційних (обов’язкові (двічі на рік) візити класного керівника до сім’ї школяра чи напередодні навчального року відвідання вчителем-класоводом свого майбутнього учня; батьківські збори; діяльність товариства «Знання» тощо), активно впроваджували нову форму співпраці: разом з дітьми практикувалися лекції-концерти, вели пропаганду здорового способу життя, максимально залучали батьків до життя школи через спільне проведення «господарської толоки» тощо. Традиційно влаштовувати не лише для батьків, а й усіх мешканців села та довколишніх населених пунктів масові заходи: спортивні змагання, концерти, свята врожаю, свята квітів тощо. Ефективною формою роботи стало й те, що у школі була не тільки дошка пошани учнів, а й батьків. Таким чином більшість батьків ставали надійними помічниками вчительського колективу, однодумцями, союзниками у спільній педагогічній діяльності. Власне, школі, на глибоке переконання В. Білавича, під силу було «повернути селу сільський спосіб життя, зробити його не тільки економічно змістовним, а й висококультурним» [66; 73].

Концепція виховання господаря передбачала і «другий варіант», за умови, коли життя «приведе молоду людину до міста». Система трудової підготовки забезпечувала отримання юнаками і дівчатами навичок роботи у столярному та токарному цехах, на шкільних будівельних майданчиках, у швейних майстернях. Ці вміння не зайвими були й у сільському господарстві.

Педагог порушив ще одну важливу освітню проблему державного рівня – питання підготовки фахівців-хліборобів у міських ПТУ, наголошував на ризиках, які виникають, коли чотирнадцятирічна дитина «в місті вчиться на хлібороба на асфальті, в барах, на дискотеках». Це, стверджував він, з одного боку, малоефективний шлях здобуття сільськогосподарської освіти, який певним чином деморалізує юнацтво, відриває його від землі, з іншого боку, село поступово залишається без молоді, а значить, і без людей. Розв’язати таке завдання цілком під силу сільській школі, досвід діяльності Середньоберезівської СШ (1970-1980-х рр.) підтвердив слушність і життєвість, практичну значущість цих ідей. Актуальними звучать сьогодні слова: «Кожна молода людина повинна із школи вийти готовою до життя, бути здоровою, мати певні трудові навички і вміння, а основне – бажання бути корисним суспільству, не споживачем, а творцем благ» [73, с.24]. Цікавою є думка педагога про те, що діти – це справжнє майбутнє вітчизняного села, саме через формування в них господарської культури, через участь у навчально-виробничому господарстві можна врятувати село: «через дітей ми зможемо повернути і дорослих до належного трудового ритму». У селі «особливо добре видно землю», її щедрість, коли там працює дбайливий господар. Між тим, вона «не приймає ледаря, брехуна, недбайливця». Тут, у селі, є і ризики для формування в дитини почуття господаря: великим лихом є для дитини спостерігати безгосподарність: погано скошену траву, непросапані культури, не зібраний учасно врожай тощо. Такі явища «знецінюють тисячі уроків, бесід». Звідси – «ключове завдання – оберігати школу від безгосподарності, формувати у праці і для праці господаря села, годувальника країни (не на словах, а на ділі) [73]. Такі думки поціновуємо як надзвичайно злободенні для сьогодення.

Такими, що випереджали час, є також ідеї В. Білавича про оплату учнівської праці, яка відбувалася за результатами виробничої діяльності школярів, у школі утверджували принципи об’єктивності, чесності й прозорості в її оцінювані, яке здійснювали відповідно до якості та кількості виробленої учнем продукції. Оплата могла сягати від 10 коп. до 40 крб. за місяць (порівняймо: стільки становила стипендія у ВНЗ). Пригадується 1981-ий рік, коли автор дослідження, учениця цієї школи, винятково за зароблені кошти поїхала на екскурсію до Ленінграда та придбала на власні гроші подарунки для батьків. Таке явище було типовим у Середньоберезівській школі.

Про ефективність «варіанту Білавича», який ми назвали інноваційною педагогічною системою, говорять самі цифри. Загалом щомісячно всім учням виплачувалося до 2000 крб., понад 250 учнів отримували одночасно заробітну плату. Зауважмо, що до 10 тис. крб. витрачалося на оплату туристичних путівок [73, с.25-26]. Уже 1989 р. оплата праці здійснювалася практично за виконання всіх робіт у шкільному навчально-виробничому господарстві. Зокрема, столярний цех, де навчалися і працювали хлопці 4-6 класів, котрі випускали сільськогосподарський інвентар: держаки до сап, лопат, ящики для вазонів, указки, ящики тарні, шпаківні, граблі для збирання сіна, стільчики для доїння корів, першим завершив запровадження оплати праці.

Обрахунки щодо встановлення норм виробітку за урок, відповідного хронометражу, складання калькуляції на виготовлення певного виробу/продукції, установлення його собівартості здійснювала учнівська економічна служба за керівництва вчителя математики. Тут діти здобували економічні знання (зазначаємо, що таких знань тодішня загальноосвітня школа не давала), вчилися мислити, рахувати, шукати шляхи здешевлення собівартості продукції, вели первинний облік під контролем учителя праці. Відтак кінцеві обрахунки здійснював шкільний бухгалтер, якого утримували за спеціальні кошти. Школярі також навчалися основ бригадного підряду господарювання, а члени відділу технічного контролю виробів опановували навики обліку і контролю виготовленої продукції [73, с.25-26]. Питання оплати праці школярам і досі є проблемним та предметом різних трактувань педагогами. В. Білавич однозначно обстоював свою позицію: працю учня треба оплачувати, якщо вона є продуктивна, має практичну значущість, оскільки в кінцевий продукт трудової діяльності вкладена праця дитини, то вона, поза всяким сумнівом, має бути оплачена. За В. Білавичем, це важливий засіб виховання: «…які ж можуть бути розмови навколо питання, виплатити учневі зароблені гроші чи ні. Якщо не учневі, то кому? І не треба боятися, що в дитини розвинуться споживацькі інтереси. Це добре, що ми розвиваємо у неї потребу заробити карбованець, навчимо розумно тратити його, берегти, бо він – мірило нашої парці. Гірше, якщо дитина привикне «тягнути» карбованця від батьків, «розкидатися» ним і шукати його не в праці» [73, с.25]. Отримуючи гроші, кожен учень усвідомлював, що «копійку треба заробити своїми руками», відчував почуття гордості, у нього підвищувалася самооцінка; спрацьовував ще й той момент, коли дитина, у силу різних причин не маючи задатків до математики, фізики, інших наук, з праці отримувала відмінну оцінку та ще й приносила додому заробітну плату, матеріально допомагала своїм батькам. При обліку праці, коли нараховували зарплатню, діти демонстрували високу виробничу культуру, об’єктивність, у них формувалося почуття чесності, а боротьба за «високу марку шкільного виробу» виховувала почуття гордості, відповідальності, господарську культуру, громадянськість.

У творчому спадку педагога-новатора – 10 статей, численні виступи на освітню тематику на всякого роду зібраннях, а також рукописи статей та дисертаційного дослідження, які чекають на глибоке опрацювання та видання.

Аналіз концепції виховання господаря рідної землі В. Білавича уможливлює низку висновків. Є підстави стверджувати, що завдання, які ставив у своїй авторській системі педагог і успішно реалізував разом із педагогічним та учнівським колективами в Середньоберезівській середній школі, випереджали час та працювали на перспективу, мали не тільки велику освітню значущість, а й економічну, соціально-культурну: їхнє виконання слугувало розв’язанню проблем працевлаштування сільської молоді, підготовки юнацтва до життя в селі, зберігало та примножувало сільський потенціал. Наріжною ідеєю його системи трудової підготовки юнацтва стало виховання господарської культури, формування навичок господаря рідної землі. Її утілювали шляхом створення шкільного навчально-виробничого господарства. Новаторські теоретичні і практичні здобутки В.Білавича науковці окреслюють трьома напрямами: запровадження комплексного підходу щодо навчання, виховання і практичної роботи із чітким педагогічним контролем, створення навчально-виробничого комплексу з кабінетами, майстернями, тваринницьким комплексом, навчально-дослідницьким полем, автотракторним парком на 15 одиниць техніки, діяльність учнівської бригади, яка стала структурним підрозділом місцевого колгоспу. Його педагогічна система включала поєднання навчання з конкретною продуктивною працею. У школі було створено всі умови для трудової підготовки, усебічного розвитку особистості учня, профорієнтації та працевлаштування школярів, вона виконувала завдання – готувала господарів землі, хліборобів, учні з першого по десятий клас опановували практично всі види агрономічних робіт, щоб навчитися всього, що потрібно буде в майбутньому для продуктивного життя за умов села. Таким чином, В. Білавич успішно втілив у життя елементи теорії і практики виховання господарської культури дітей та юнацтва, теоретико-методичні засади якої були закладені у другій половині ХІХ – у середині 40-х рр. ХХ ст., що дає підстави для висновку-припущення про можливість реалізації цього досвіду і за нинішніх умов розвитку української школи.



Поділіться з Вашими друзьями:
1   ...   16   17   18   19   20   21   22   23   ...   42


База даних захищена авторським правом ©divovo.in.ua 2017
звернутися до адміністрації

войти | регистрация
    Головна сторінка


загрузить материал