Білавич галина василівна



Скачати 10.38 Mb.
Сторінка2/42
Дата конвертації22.12.2016
Розмір10.38 Mb.
1   2   3   4   5   6   7   8   9   ...   42

Методологічну основу дослідження становлять провідні положення теорії наукового пізнання; принцип єдності теорії та практики; системно-структурний та культурологічний підходи до вивчення освітніх і педагогічних явищ та процесів; концептуальні положення педагогіки про всебічний розвиток особистості, трудове виховання; порівняльно-педагогічний підхід до аналізу процесу виховання господарської культури особистості в різних регіонах Західної України в другій половині ХІХ – середині 40-х рр. ХХ ст. Діяльнісний і синергетичний підходи уможливили цілісний усебічний аналіз теорії та практики виховання господарської культури особистості на західноукраїнських землях за означеного періоду як багатовимірного складного педагогічного явища. Культурологічний підхід дав можливість розглядати порушену проблему в контексті розвитку української етнопедагогічної традиції та крізь призму усної народної творчості й української класичної літератури. Антропософська рефлексія сприяла осмисленню цього феномену в ракурсі властивих західноукраїнській громадськості цінностей і світоглядних поглядів.

Методи дослідження. При проведенні науково-дослідницької роботи використано комплекс загальнонаукових та спеціальних методів: евристично-бібліографічний (виявлення, нагромадження, систематизація наукової й навчально-методичної літератури, архівних матеріалів, документів, періодичної преси); історіографічний (визначення ступеня наукового осмислення різних аспектів досліджуваної проблеми); генетичний (з’ясування передумов, витоків, причинно-наслідкових зв’язків формування та розвитку різних складників виховання господарської культури); герменевтичний і парадигмальний (аналіз ідей і поглядів учених-педагогів, освітян, економістів, громадських діячів на формування господарської культури за різних суспільних умов); порівняльно-аналітичний (з’ясування та зіставлення ефективності використання певних методів, форм, засобів процесу виховання господарської культури особистості); біографічний (вивчення ідей, поглядів, внеску освітян і педагогів у розвиток теорії і практики виховання господарської культури) та ін. Вибіркове комбінування і творче застосування означених та інших методів поєднувалося із технологічними прийомами аналізу, синтезу та реконструкції досліджуваних освітньо-педагогічних процесів і явищ.

Хронологічні межі дослідження охоплюють другу половину ХІХ – середину 40-х рр. ХХ ст. За нижню межу умовно слугує 1867 р., коли ухвалені в Австро-Угорській імперії нормативно-правові акти відкрили новий етап розвитку української системи шкільництва та громадських організацій. За верхню межу взято 1944 р., коли з ліквідацією нацистського режиму та відновлення радянської влади в західноукраїнському регіоні відбувся докорінний злам принципів і засад національної системи освіти й виховання.

Територіальні межі дослідження охоплюють західноукраїнські етнічні землі, що за певних історичних періодів перебували у складі різних державно-політичних систем та переживали особливі суспільні й освітні процеси. Східна Галичина, Буковина, Закарпаття з кінця XVIII ст. до 1918 р. розвивалися під владою Австро-Угорської імперії, за міжвоєнного періоду ХХ ст. були інтегровані відповідно Польщею, Румунією, Чехословаччиною, а за доби Другої світової війни спочатку опинилися у складі СРСР, а відтак у різних територіально-політичних утвореннях, контрольованих нацистським режимом. Волинь до 1917 р. перебувала у складі Російської імперії, за 1920 – 1930-х рр. під владою Польщі, а потім під гітлерівською окупацією. У науковій та суспільній літературі означені регіони асоціюються із поняттями «Західна Україна», «західноукраїнські землі», «західний регіон України», який згідно із сучасним територіально-адміністративним поділом охоплює Волинську, Закарпатську, Івано-Франківську, Львівську, Рівненську, Тернопільську, Чернівецьку області.

Джерельна база дослідження складається з комплексу різновидових (монографії, дисертації, автореферати, статті, матеріали конференцій, довідникові, документальні видання та ін.), різнопрофільних (педагогічні, історико-педагогічні, історичні, філософські, культурологічні, соціологічні), різножанрових (наукові, науково-популярні, навчально-методичні, мемуарні, публіцистичні) творів і наукових студій другої половини ХІХ – початку ХХІ ст., що висвітлюють проблеми розвитку освіти, шкільництва, педагогічної думки в Західному регіоні України за досліджуваного періоду. Фактологічний матеріал роботи базується на документах з Центрального державного історичного архіву України у Львові (фонди Ф. 179 «Кураторія Львівського шкільного округу, м. Львів, Ф. 206 «Українське педагогічне товариство, м. Львів», Ф. 302 «Крайове сільськогосподарське товариство «Сільський Господар» м. Львів. 1899 – 1944 рр.», Ф. 319 «Центральне українське товариство «Союз українок» м. Львів, 1917 – 1939 рр.», Ф. 389 «Верховне командування «Пласту» у Львові. 1921 – 1930 рр.», Ф. 348 «Товариство «Просвіта» м. Львів. 1868–1939 рр.» та ін.) та державних архівів Волинської, Закарпатської, Івано-Франківської, Рівненської, Тернопільської, Чернівецької областей. З теми дисертаційної роботи були опрацьовані матеріли з відділу рукописів Національної бібліотеки України ім. В. Вернадського, а також періодичні видання й дидактичні джерела означеної доби (науково-методичні здобутки педагогів; навчальні програми, навчальні плани, підручники і навчальні посібники; інструктивні й організаційно-методичні матеріали господарсько-економічного спрямування), сучасна педагогічна література тощо. До наукового обігу введено невідомі й маловідомі документальні матеріали, праці теоретиків господарського виховання та факти й дані щодо становлення, розвитку господарської освіти на західноукраїнських землях за досліджуваного періоду.

Наукова новизна та теоретичне значення результатів дисертаційного дослідження полягають у тому, що вперше:

цілісно висвітлено процес виховання господарської культури учнів та дорослих у західному регіоні України в другій половині ХІХ – середині 40-х рр. ХХ ст., зокрема: теоретико-методологічні засади виховання господарської культури особистості в історико-регіональному контексті (здобутки Р. Білинського, М. Боровського, М. Галущинського, М. Крушельницької, О. Луцького, А. Романенка, М. Ростковича, Р. Стельмахіва, М. Творидла, М. Холевчука, Є. Храпливого та ін.); суть господарсько-економічного націоналізму як концептуально-ідеологічної основи розвитку господарської культури, що орієнтував на формування модерної української нації та здобуття «економічної автаркії» українців у межах панівних іноземних режимів; зміст, методи, форми здобуття господарсько-економічних знань та формування умінь і навичок в українських учнів державних і приватних загальноосвітніх закладів; підготовку різнопрофільних освітніх кадрів для діяльності з виховання господарської культури; особливості функціонування українського фахового шкільництва в Генеральній губернії у 1939 – 1944 рр. (обов’язковість початкової сільськогосподарської освіти, аграрна орієнтованість професійних шкіл, використання німецької моделі розвитку агрономічної освіти, розширення змісту жіночої фахової освіти та ін.); використання досвіду виховання господарської культури особистості досліджуваного періоду в авторських школах педагогів-новаторів західного регіону України другої половини ХХ – початку ХХІ ст. (В. Білавич, П. Лосюк, З. Краковецька та ін.);

реконструйовано процес виховання господарської культури особистості на західноукраїнських землях за досліджуваної доби, основними чинниками якого були родина, традиції і засоби народної педагогіки; навчальні заклади (українські державні і приватні школи; заклади підготовки до здійснення господарського виховання дітей та дорослих); громадські форми позашкільної освіти (курси, народні університети, мандрівні школи, хліборобський вишкіл молоді (ХВМ), свята, виставки, екскурсії, показові господарства, дослідництво, наради, з’їзди, міжнародні контакти та ін.); українські громадські товариства («доріст» як молодіжна надбудова товариств «Просвіта», «Сільський господар», Українське педагогічне товариство (УПТ) «Рідна школа», Союз українок, а також «Пласт», Католицька акція української молоді (КАУМ) «Орли», марійські дружини та ін.); кооперативні установи (Маслосоюз та ін.); засоби масової інформації (преса, радіо, кіно); література та мистецтво; громадська агрономія; наукові інституції тощо;

проаналізовано процес виховання господарської культури дітей та юнацтва в системі української громадської позашкільної освіти: у «дорості» – формування основ агарних знань і навичок, підготовка до самостійного життя тощо; у «Пласті» – «вишкільні програми» з формування пластових «проб» і «фахових умілостей»; пластові крамниці й кооперативи тощо; особливості оволодіння господарськими знаннями та формування навичок у молодіжних релігійних інституціях (КАУМ «Орли», марійські дружини); виховання генерації поступових господарів-патріотів-громадян, спроможних забезпечити економічну незалежність української нації у ХВМ як масовій формі ступеневої сільськогосподарської освіти;

визначено періодизацію процесу виховання господарської культури учнів та дорослих у Західній Україні за досліджуваного періоду, що пройшов такі етапи розвитку: перший (друга половина ХІХ ст.) – наслідування іноземних зразків господарського просвітництва та їхня адаптація до потреб українського селянства; другий (початок ХХ ст.) – перехід до вироблення національної ідеології та організаційної розбудови громадсько-економічного просвітництва, визначення його пріоритетного аграрного напряму, консолідація зусиль українства для діяльності в цій ділянці; третій (серпень 1914 – 1920 рр.) – згортання і занепад організованої праці в означеній сфері; четвертий (1920/1921 – 1927/1928 рр.) – утвердження засад ідеології економічного націоналізму у формуванні господарської культури, її цілеспрямоване, системне впровадження в царині шкільної та позашкільної освіти; п’ятий (1929/1930 – 1931/1932 рр.) – корекція ідейно-вихованих пріоритетів розвитку господарської культури й освіти з «традиційно-аграрних» на формування економічних знань, умінь, навичок, необхідних для діяльності за ринкових умов; посилення ролі кооперації в цьому процесі; шостий (1932/1933 – 1939 рр.) – утвердження концепту «національної економічної автаркії»; перенесення акцентів на масове охоплення хліборобською освітою української молоді та на «промислово-індустріальний» складник господарської культури через її поширення з-поміж міського населення; сьомий (1939 – 1944 рр.) – пошук і апробація нових національно-орієнтованих змісту, форм, засобів виховання господарської культури з-посеред українського юнацтва за умов установлення нацистського режиму. Означені процеси й характеристики стосуються передусім Галичини, а на Буковині, Закарпатті, Волині вони проявлялися не так виразно, мали свої регіональні особливості;

узагальнено можливості й перспективи творчого використання продуктивних ідей та історико-педагогічного досвіду виховання господарської культури особистості в Західній Україні наприкінці ХІХ – середині 40-х рр. ХХ ст. у розвитку сучасної теорії і практики національного виховання;



уточнено: понятійно-категоріальний апарат теорії і практики господарського виховання особистості та структуру розвитку фахового (професійного) шкільництва в Галичині, Буковині, Закарпатті, Волині за дослідженого періоду;

подальшого розвитку набули: розробка методологічних засад вивчення теорії і практики виховання господарської культури особистості; осмислення ролі та значення української родини в означеному процесі; висвітлення діяльності українських громадських товариств з поширення господарсько-економічних знань, формування відповідних умінь і навичок у дітей та дорослого населення Західної України в другій половині ХІХ – середині 40-х рр. ХХ ст.; положення щодо доцільності історико-педагогічного вивчення досвіду виховання господарської культури особистості за досліджуваного періоду й можливостей екстраполяції його ідей у сучасну педагогіку.

Практичне значення дослідження. Матеріали дисертації можуть стати основою для розробки теоретико-методологічних засад, концептуальних ідей виховання господарської культури учнів та дорослих за умов трансформації системи освіти України. Вони були успішно апробовані в процесі розробки та викладання курсів з історії і теорії педагогіки, спецкурсу «Теорія і практика виховання господарської культури дітей, юнацтва та дорослих у Західній Україні (кінець ХІХ – початок ХХ ст.)» для студентів ВНЗ. Сформульовані й нагромаджені в процесі дослідницької роботи теоретичні положення та фактографічний матеріал можуть бути використані при: розробці освітніх програм і концепцій модернізації системи виховання учнівської та студентської молоді; організації, удосконаленні процесу виховання в різних типах навчальних закладів та підвищення кваліфікації вчителів; підготовці навчально-методичної літератури для загальноосвітніх шкіл; розробці та читанні лекційних і проведенні практичних занять з навчальних дисциплін «Педагогіка», «Історія педагогіки», «Методика виховної роботи», а також різного роду спецкурсів тощо.

Результати дослідження впроваджено в навчальний процес ДВНЗ «Прикарпатський національний університет імені Василя Стефаника» (довідка № 01-15/03/1874 від 19.11.2015); ДВНЗ «Харківський національний педагогічний університет імені Г.С.Сковороди» (довідка № 01/10-1023 від 27.11.2015); ДВНЗ «Кіровоградський державний педагогічний університет імені Володимира Винниченка» (довідка № 219-н від 24.11.2015); Хмельницької гуманітарно-педагогічної академії (довідка № 797 від 01.12.2015); Педагогічного коледжу Львівського національного університету імені Івана Франка (довідка № 163 від 23.11.2015); Коломийського педагогічного коледжу Івано-франківської обласної ради (довідка № 155 від 30.11.2015); Середньоберезівської загальноосвітньої школи І-ІІІ ступенів Косівської районної ради Івано-Франківської області (довідка від 18.11.2015); Снідавської загальноосвітньої школи І-ІІ ступенів Косівської районної ради Івано-Франківської області (№ 26/02-03 від 11.11.2015).

Особистий внесок здобувача. У працях, опублікованих у співавторстві, особистим внеском здобувача є: у навчальному посібнику [55] з грифом МОН України авторові належить підрозділ про О. Барвінського; у навчально-методичних посібниках [53; 54] та статтях [50, 51; 59] – висвітлення ролі і місця засобів української етнопедагогіки у вихованні господарської культури дітей; у статтях [43; 44; 45; 46; 47] – аналіз теоретико-методологічних засад виховання всебічно розвиненої, національно свідомої особистості; у статтях [2; 4; 5; 27; 32; 40; 41; 42; 49; 52; 56; 60] – висвітлення внеску українських громадських товариств, окремих персоналій у розвиток національної освіти та виховання, формування господарської культури учнів та дорослих, підготовку кадрів для здійснення цього процесу (кінець ХІХ – 1930-ті рр. ХХ ст.); у статтях [20; 21; 24] – аналіз системи неперервної сільськогосподарської освіти в Західній Україні за досліджуваного періоду, висвітлення змісту, методів та форм виховання господарської культури дітей та юнацтва в українських приватних навчальних закладах.

Апробація результатів дослідження здійснювалася на науково-практичних конференціях різного рівня, зокрема міжнародних: «Українсько-польські відносини у Галичині у ХХ ст.» (Івано-Франківськ, 1996), «Освіта і виховання в Польщі і Україні в ХІХ-ХХ ст.» (Львів, 1998), «Ідея опіки дітей і молоді в історико-педагогічній науці» (Івано-Франківськ, 2005), «Духовна вісь України: Галичина – Наддніпрянщина – Донеччина» (Івано-Франківськ, 2005), «Сучасні тенденції розвитку освіти в Україні та за кордоном» (Горлівка – Івано-Франківськ, 2007), «Інтеграція системи безперервної освіти України в Європейський освітній простір: стан, проблеми, перспективи» (Чернівці, 2009), «Особистість у просторі культури» (Севастополь, 2010), «Вища освіта України у контексті інтеграції до європейського освітнього простору» (Київ, 2010), «Народознавчі технології охорони і збереження здоров’я дітей та молоді» (Івано-Франківськ, 2010), «Розвиток особистості та професіоналізму фахівця в системі неперервної освіти в контексті викликів ХХІ ст.» (Чернівці, 2011), «Українська педагогічна наука у контексті сучасних цивілізаційних процесів» (Івано-Франківськ, 2011), «Туризм і розвиток регіону» (Івано-Франківськ-Яремче, 2011), «Особистість – соціум – культура у часі-просторі життя (Чернівці, 2011), «Формування мовної особистості в багатоступеневій системі освіти: досвід, реалії, перспективи» (Івано-Франківськ, 2013); «Педагогічна наука в умовах класичного університету: традиції, проблеми, перспективи» (Львів, 2013), «Карпати-Аппалачі: формування особистості в контексті сталого розвитку гірських регіонів» (Івано-Франківськ, 2013), «Педагогічна освіта і наука в умовах класичного університету: традиції, проблеми, перспективи» (Львів, 2013), інтернет-конференция «Актуальные исследования и их практическое применение. Современное состояние и пути развития» (Іваново, Російська Федерація, 2013 р.), интернет-конференция «Современные проблемы и пути их решения в науке, транспорте, производстве и образовании» (Одеса, 2013), «Aktualne problemy w współczesnej nauki» (Варшава, Польська Республіка, 2013), «Perspektywy rozwoju badań naukowych w 21 wieku» (Щецин, Польська Республіка, 2013), «Teoria i praktyka – znaczenie badań naukowych» (Люблін, Польська Республіка, 2013), «Tendencje, zbiory danych innowacje, praktyka w nauce» (Люблін, Польська Республіка, 2014), «Педагогічна теорія і практика в контексті інтеграційних процесів» (Тернопіль, 2014), «Основні напрями підготовки сучасного вчителя: глобалізація, стандартизація, інтеграція» (Умань, 2014), «Розвиток іншомовної компетентності: методичні, психологічні, лінгвістичні аспекти» (Тернопіль, 2015), «Scientific achievements 2015» (Відень, Австрія, 2015), «Современные направления теоретических и прикладных исследований '2015» (Іваново, Російська Федерація, 2015); всеукраїнських: «Українознавство у педагогічному процесі освітніх установ» (Івано-Франківськ, 1997), «Підготовка педагогічних кадрів і діяльність навчальних закладів нового типу в системі національної освіти: досвід і перспективи розвитку» (Чернівці, 1998), «Ідеї народної та наукової педагогіки у вихованні дітей і молоді» (Івано-Франківськ, 1999), «Українська система розвитку: проблеми, перспективи» (Івано-Франківськ, 1999), «Проблеми української народної педагогіки в науковій спадщині Мирослава Стельмаховича» (Івано-Франківськ, 2004), «Етнопедагогічний вимір творчої спадщини Романа Скульського» (Івано-Франківськ, 2009), «Підготовка молоді до сімейного життя: проблеми і перспективи» (Івано-Франківськ, 2009), «Формування професійної компетентності вчителя початкових класів в контексті «об’єктивної парадигми освіти» (Київ, 2012), «Галицьке боярство-шляхта на тлі історії України і світу в ХІХ – ХХІ століттях» (Івано-Франківськ, 2013), Інтернет-конференція «Педагогічна освіта і наука: традиції, реалії, перспективи» (Умань, 2013), «Реформування освітньої системи в Україні в контексті європейської інтеграції» (Львів, 2014); «Мирослав Гнатович Стельмахович – видатний український педагог» (Івано-Франківськ, 2014), «Виховний потенціал сучасної освіти: теоретичні засади та практичні досягнення» (Київ, 2014); регіональній: «Видатні педагоги Буковини: погляд крізь сучасність» (Чернівці, 2010).

Публікації. Результати дослідження відображено в 62 публікаціях, серед них: 1 – монографія; 3 – навчально-методичні посібники, 23 – статті в наукових фахових виданнях, 11 публікацій – у виданнях, що входять до науково метричних баз інших держав, з них 8 статей – у наукових періодичних виданнях, 17 статей, які додатково відображають результати дослідження, та 7 статей апробаційного характеру.

Кандидатську дисертацію «Українське педагогічне товариство «Рідна школа» і розвиток національного шкільництва в Галичині» (1881 – 1939 рр.» (спеціальність 13.00.01 – загальна педагогіка та історія педагогіки) було захищено 1997 р. Її матеріали в докторській дисертації не використовувалися.

Структура і обсяг дисертації. Робота складається зі вступу, шести розділів, висновків до кожного з них, загальних висновків, списку використаних джерел (1726 найменувань, з них 111 архівних матеріалів) та 21 додатка. У дисертації подано 8 таблиць та 43 рисунки. Текст дисертації викладено на 402 сторінках, повний обсяг роботи становить 708 сторінок.

РОЗДІЛ 1

ВИХОВАННЯ ГОСПОДАРСЬКОЇ КУЛЬТУРИ ОСОБИСТОСТІ НА ЗАХІДНОУКРАЇНСЬКИХ ЗЕМЛЯХ (ДРУГА ПОЛОВИНА ХІХ – СЕРЕДИНА 40-Х РР. ХХ СТ.) ЯК НАУКОВА ПРОБЛЕМА

1.1 Теоретико-методологічні засади формування господарської культури особистості: історико-регіональний аспект

Важливою передумовою вивчення проблеми виховання господарської культури учнів та дорослих у Західній Україні в другій половині ХІХ – середині 40-х рр. ХХ ст. є з’ясування її теоретико-методологічних засад. Це передусім вимагає уточнення понятійно-категоріального апарату та науково-оперативного інструментарію порушеної проблеми.

У теорії і практиці сучасної освіти склалася певна суперечність, коли, з одного боку, основні державні документи («Концепція розвитку професійної освіти в Україні» (2004), Концепція Державної цільової програми розвитку професійно-технічної освіти на 2011 – 2015 рр.» (2010), Державний стандарт базової і повної загальної середньої освіти (2011 р.), «Національна стратегія розвитку освіти в Україні на 2012 – 2021 рр.» (2012), Закон України «Про вищу освіту» (2014) та ін.) спрямовують на вдосконалення професійної освіти особистості, підготовки юнацтва до самостійного життя за сучасних умов, формування ціннісних ставлень до трудових традицій, створення умов для самореалізації, розвитку підприємливості та професійного самовизначення кожного учня. Так, ще 1994 р. Державна національна програма «Освіта: Україна ХХІ століття» увиразнила як пріоритетне таке завдання національного виховання, як «формування творчої, працелюбної особистості, виховання цивілізованого господаря» [380], а «Концепція національного виховання» того ж року акцентувала на необхідності «формування почуття господаря й господарської відповідальності, підприємливості та ініціативи, підготовки дітей до життя в умовах ринкових відносин» [743]. З іншого боку, ще не розроблена комплексна науково обґрунтована програма формування господаря, яка б окреслювала як науково-теоретичні підходи до вивчення цієї проблеми, так і механізми впровадження її в практику та, урешті, створення цілісної національної моделі виховання господарської культури особистості.

Оскільки в сучасній вітчизняній педагогічній науці досі ґрунтовно не розроблено теоретико-методологічних основ формування господарської культури та її окремих компонентів і дотичних до неї категорій, тому науковці часто довільно трактують такі базові поняття, як «господарська культура», «господарське виховання», «економічне виховання», «трудове виховання», підлаштовуючи їх під свою авторську концепцію. Показовим у цьому сенсі є аналіз репрезентативних академічних видань з педагогіки. Зокрема, «Енциклопедія освіти» (2008 р.) не подає цих базових для нашого дослідження дефініцій, а пропонує поняття «економічне виховання населення». Його суть і мета, за думкою укладачів, полягають у «пізнанні окремим індивідом, соціальною групою, суспільством в цілому свого мислення в економічних відносинах і відпрацювання на цій основі своєї економічної поведінки», що являє «узагальнене, опосередковане відображення економічної дійсності, сукупність поглядів, уявлень, підходів до оцінювання закономірностей економічного розвитку, економічних явищ, процесів і прийняття рішень щодо господарської діяльності». За такою логікою економічне виховання населення повинно «сприяти не тільки комплексному вивченню економічних відносин як форм суспільного виробництва, розумінню економічних законів і категорій, аналізу реальних процесів ринкової економіки, а й перетворенню отриманих економічних знань на переконання, уміння мислити економічно грамотно, успішно застосовувати одержані теоретичні знання і в практичній діяльності, повсякденному житті, усвідомлення значення своєї професії, своєї участі в різних формах господарювання» [504, с. 252].

Сутність трудового виховання рефероване видання зводить до «системи виховних впливів, мета яких полягає у морально-психологічній підготовці учнів до майбутньої професійної діяльності» [504, с. 252]. «Український педагогічний словник» С. Гончаренка декларує «традиційну» тезу, згідно з якою «трудове виховання притаманне всім економічним формаціям і є найстарішою формою виховання», тому його «характер і місце в системі виховання визначаються конкретними історичними умовами», а головна мета полягає у залученні дітей і юнацтва до трудової діяльності задля їх загального розвитку [323, с.335].

Розлоге трактування економічного виховання [504, с. 252] не в повному обсязі відображає його сутнісні ознаки, зокрема не враховує характеристики господарського виховання, а, по суті, звужується до сфери економіки, зациклює суб’єкта виховання на економічних знаннях та економічному мисленні.

Пропоновані дефініції не зовсім відповідають сучасним викликам педагогічної науки, зокрема не враховують національні традиції господарювання, світогляд українців та ціннісній підхід до виховання загалом. Поза увагою науковців залишається такий атрибут, як праця в усіх її формах, що становить головну відмінність господарського виховання від економічного.

Відсутність випрацюваного понятійно-категоріального апарату проблеми господарської культури актуалізує її осмислення в науковому дискурсі. Першим кроком на цьому шляху має стати пошук методологічних підходів, які б забезпечували з’ясування її сутності. Цей процес повинен рухатися в напрямі врахування тисячорічного досвіду культури господарювання українців, яка передбачала виховання почуття господаря (власника) землі. Доречно зазначити, що вчені, з’ясовуючи наукові засади вивчення господарської культури в економічному вимірі, доводять доцільність змінити акценти від аналізу економіки на аналіз господарства (О. Броницький [157]; С. Василевич [191]; П. Матковський [888] та ін.).

У новочасній педагогічній науці не простежуємо якихось помітних зрушень у розробці теоретичних засад трудового виховання та особливо формування господарської культури (за винятком напрацювань Н. Калініченко, Н. Слюсаренко). Між тим, у 1990-х рр. ця проблема залишалася пріоритетною. Її увиразнили згадані вище освітні документи (Державна національна програма «Освіта: Україна ХХІ століття», «Концепція національного виховання»). Тоді була захищена низка дисертаційних досліджень, що розкривали різні аспекти трудової підготовки особистості (додаток А). За наступних десятиріч ця дослідницька активність науковців знижується.

На цьому тлі відбулося зміщення акцентів від «традиційної» – радянської парадигми трудового виховання – до осмислення феномену формування господарської культури з позицій етнокультурних традицій українського народу. Пальму першості тут слід віддати дослідникам О. Будник і Р. Скульському, які реанімували й повернули до наукового обігу поняття «господарське виховання», обґрунтувавши нові підходи до їх тлумачення за умов відродження української національної школи [159; 160; 161; 1294]. Так, Р.Скульський, 1996 р. зазначав, що «сьогодні поняття «господар» переживає своє друге народження та наповнюється традиційним змістом», а під господарською культурою Р.Скульський та О.Будник розуміли «систему позитивних людських якостей (емоційно-вольових, духовно-моральних, інтелектуальних, трудових, естетичних та ін.), що зумовлюють характер її поведінки у світі матеріальних і духовних цінностей, зокрема у їх створенні, збереженні, використанні тощо» [161, с.17].

Заслуговують на увагу напрацювання фахівців у ділянці економічної теорії (О. Броницький [157]; С. Василевич [191]; П. Матковський [888] та ін.), зокрема, вивчення О. Броницьким феномену господарської культури як чинника ефективного економічного розвитку за умов глобалізації. У розрізі макроекономіки вона визначається «як іманентно притаманна людській природі форма розв’язання протиріч між умовами життєдіяльності (відтворення), що постійно ускладнюються, та існуючими межами й типами господарської діяльності». Становить інтерес ціннісний антропософський підхід ученого до господарської культури. Він осмислює поняття «господарська культура» через «систему цінностей, норм, знань, навичок, зразків поведінки, що відображають цілісну органічну взаємодію людей і природи, та реалізується через вдосконалення внутрішнього світу людини шляхом духовного освоєння універсума й створення нових цінностей людського буття» [157, с. 3-4].

Вартісним для нашого дослідження є етнокультурний підхід С.Василевич до з’ясування сутності категорії «національна господарсько-економічна культура» як «сукупності загальнолюдських і національних соціально-економічних цінностей і норм, що визначають логіку, моделі, принципи економічної поведінки та виконують роль соціальної пам’яті економічного розвитку, спонукають до відбору, трансляції та оновлення цінностей, потреб у сфері економіки й орієнтують людей на певні форми економічної активності» [191, с.3]. При цьому науковець акцентує на особистісно орієнтованому характері господарсько-економічної культури: це «явище суб’єктивно-об’єктивне, адже немає культури без її носія – людини, як немає людини без певної культури», тож вона «визначається соціально-економічною свідомістю, яка створює цю культуру і є її складовою» [191, с.3-5]. С. Василевич виокремлює низку форм господарсько-економічної культури: культура праці (промислова міська та сільськогосподарська культура, культура трудового колективу, культура професій, культура обслуговування тощо); культура управління і підприємництва; інформаційна культура; культура виробництва; культура розподілу; культура обміну; культура споживання тощо [191, с.7].

Відзначаємо, що у площині нашого дискурсу національна господарська культура українців найрельєфніше проявляється в сільськогосподарській культурі, позаяк саме ця форма увиразнює її мету – формування господаря землі. Розглядаючи господарсько-економічну культуру як соціально-економічну категорію, теоретики-економісти активно оперують поняттями «господарська культура», «господарський» та актуалізують проблему виховання господаря. Утім, ці здобутки не дають цілісного розуміння базового для нашого дослідження поняття «господарська культура», що потребує його докладнішого з’ясування, зокрема в галузі педагогічної науки. Розв’язання цього завдання потребує міждисциплінарного підходу.

Критично-конструктивний аналіз надбань вітчизняних та зарубіжних учених (О. Богуславський [136], С. Мочерний [915], С. Богуславська та Н. Мухамеджанова [919], В. Попов [1101] та ін.) з культурології, економіки, філософії, інших галузей знань дозволяє в загальнофілософському вимірі трактувати господарську культуру як особливу соціалізовану культурну сферу, пов’язану з формуванням, організацією, відтворенням стосунків між членами суспільства, що складаються в процесі їхньої діяльності, спрямованої на життєзабезпечення і задоволення первинних потреб у їжі, житлі й інших товарах, послугах. Це поняття пов’язує економіку з культурним середовищем, у якій вона існує, видозмінюється, відтворюється. Так, В. Попов, здійснюючи соціально-філософський аналіз стереотипів і настанов, що характеризують особливості світосприйняття та господарської поведінки українців, виокремлює головні риси українського господарського менталітету: індивідуалізм, завзятість у праці, розвинуті приватновласницькі інстинкти, толерантність до інших культур, та зазначає, що вони формувалися на підставі культурних архетипів під впливом географічних, соціально-історичних, релігійних та ідеологічних чинників [1101].

Головні ракурси виховання господарської культури, за твердженням С. Богуславської, відображають такі групи структурних складників: а) загальні організаційні форми (тип господарювання – колективні чи індивідуальні; великі чи дрібні господарські одиниці, жорстка чи вільна регламентація праці; інтенсивність освоєння економічного простору і технологій тощо); б) стереотипи поведінки суб'єктів господарської діяльності (зразки і норми організації соціальної взаємодії; уявлення та способи і механізми відтворення і трансляції господарської поведінки; навчання і соціалізація господарських суб'єктів); в) суспільна рефлексія господарської культури (рівень і структура економічних потреб; стереотипи споживання; ціннісно-мотиваційне ставлення до праці, багатства) [919, с. 35-37].

Зважаючи на сучасні освітні виклики і наукові парадигми, з одного боку, та етнокультурну традицію українського народу, з іншого, вважаємо, що поняття «господарський» «господарська культура», «господарське виховання», «господарська освіта» адекватніше відображають як історичну ретроспективу, так і сучасні реалії та перспективи розвитку освітньо-педагогічного процесу в Україні, аніж категорії «трудове виховання», «економічне виховання». Формальні підстави для обґрунтування такої позиції знаходимо в базових освітніх документах. Такий підхід виправданий з позиції формування категорійно-понятійного апарату вітчизняної педагогічної науки та вдосконалення теорії і практики освіти й виховання зростаючого покоління, оскільки він відповідає як сучасним суспільним, зокрема й економічним, реаліям, так і господарським і етнопедагогічним традиціям українського народу, його ментальності. У цьому контексті вважаємо за необхідне з’ясувати деякі етимологічні аспекти досліджуваної проблеми. Репрезентативні енциклопедичні видання суголосні у визначенні семантики поняття «господар», яке пов’язують зі словами «володіння», «власність». Отож господар – це власник чого-небудь», а те, чим він володів, називали «господарством» [505. – Т.2. – С. 419]. Титул «доброго господаря» – це вияв поваги до людини, визнання її особистісних та громадянських якостей. Слова «господар», «праця» та похідні від них відсутні в російській мові, але присутні в білоруській – «гаспадар», «праца»; у польській – «praca», словацькій і чеській – «práce» тощо. У мовній картині слов’янського світу праця асоціюється передусім з діяльністю на землі, спрямованою на створення матеріальних і духовних цінностей. Її переважно характеризують прикметники «вільна», «успішна», «чесна», «сумлінна». Водночас російській відповідник «труд» асоціюється з важкою, підневільною роботою, рабством [1624, c. 264, 325]. Так, у словнику В. Даля подається синонімічний ряд: «труд: робота, заняття, справа» із такими властивостями: «все, що потребує затрат, старання, турботи, все, що стомлює; напруга, тривала хвороба, неспокій» [365. – Т.4. – С. 206]. Сучасні російські лінгвісти етимологію слова «труд» пов’язують з такими явищами, як «біль», «скорбота», «хвороба», «мука», «горе», «страждання», «раб» і т. ін. [1101].

У цьому сенсі російська ментальність діаметрально протилежна українській. Питомі українські слова «господар», «праця», хоча, вірогідно, запозичені зі слов’янських мов, асоціюються із творчим началом, пов’язані з архетипом господаря, що охоче, сумлінно працює на землі, створюючи матеріальні та духовні цінності. В українському колективному несвідомому праця асоціюється з господарем – володарем, власником, а не рабом. Отже, як з позиції етимології, так і світоглядно українцям ближчі поняття «господар», «господарське виховання», аніж «труд», «трудове виховання».

Поняття «трудове виховання», «трудове навчання» тощо з’явилися в українському лексиконі за радянської доби, а відповідного смислового навантаження надали їм так звані колективізація, індустріалізація та жахіття Голодомору, коли вільна, сумлінна праця господаря-власника перетворилися на підневільний «труд» задля реалізації антигуманних соціалістичних проектів. Репресивна комуністична ідеологія затаврувала працьовитого, шанованого господаря «куркулем», «ворогом народу». Утративши первісний сенс, воно трансформувалося в поняття «господарник», що стало асоціюватися передусім з керівниками сільськогосподарських виробничих об’єднань. З’ясовуючи такі метаморфози, Р. Скульський зазначав, що соціалістична власність, яку проголошували «всенародним добром», стала дієвим чинником відлучення людей від господарських цінностей, від землі. На довгі роки було втрачено традиційне прагнення українців володіти землею та її обробляти. Господарність українців зазнала помітної деградації, а в їхній господарській свідомості за радянської дійсності почали закріплюватися антиподи цього поняття – безгосподарність, байдужість до господарських проблем, марнотратство, соціальний песимізм, споживацьке ставлення до землі тощо [1294, c.14].

Утвердження поняття «господарське виховання» замість «трудового виховання» відповідає етнопедагогічному досвіду українства, вербалізованому в його пареміях, фольклорі, пісенній творчості. Календарно-обрядовий фольклор, записаний нами на Івано-Франківщині (додатки Б.1, Б.2), пересипаний звичними словами «праця», «господар» та акумулює у поняттях «господар»/«господиня», ґазда/ґаздиня найкращі якості особистості: працелюбність, чесність, порядність, ін. Так, утвердилася ментальна установка: передати ці риси дітям, які, успадкувавши набуте сумлінною працею майно, господарство, повинні його таким же чином примножувати.

Поняттями «культура господарювання», «господарська культура» («сільсько-господарська культура») педагоги, господарсько-економічні, громадські діячі досліджуваної доби активно послуговувалися, проте не роблячи спроб їх чіткого визначення. Науковці та теоретики усвідомлювали складність і багатогранність цих понять, зокрема – більш загального, родового поняття «культура», що походить від латинського слова «culture», яке в перекладі означає «обробіток землі, догляд», при цьому у визначення поняття «культура» вкладали первісний зміст – творчу перетворювальну діяльність людини в матеріальній і духовній сферах разом з її результатами («удосконалення світу довкола нас і світу у нас самих, творення й плекання цінностей духовного й матеріяльного характеру людськими спільнотами» [505, с. 694]), рівень освіченості та вихованості людини, систему духовних цінностей, а також підкреслювали, що вона символізує національний світогляд, етичні, естетичні, соціальні та інші аспекти життя народу на кожному етапі його розвитку [1263, с. ХХІ]. У такому сенсі поняття «культура» тісно корелювало з поняттям «господарська» – це універсальний базовий феномен, який лежить в основі складного словосполучення «господарська культура» і, будучи показником господарської діяльності людини, включає її ставлення до себе, громади, природи, виробництва, споживання матеріальних благ, духовних цінностей тощо.



Важливі аргументи для обґрунтування цієї позиції дає теорія і практика виховання господарської культури учнів та дорослих у Західній Україні наприкінці ХІХ – у середині 40-х рр. ХХ ст. Уже тоді в середовищі педагогів, науковців, господарсько-економічних діячів [121; 128; 153; 271; 453; 459; 531; 679; 717; 758; 1028; 1212; 1331; 1389; 1391; 1491; 1616; 1665; та ін.] було розуміння того, що поняття «господарське виховання» ширше, глибше й об’ємніше, аніж «економічне виховання», яке зводили до «кооперативного виховання». Їх часто поєднували в складний прикметник «господарсько-економічне». Педагоги (Р. Білинський, І. Блажкевич, М. Галущинський, І. Герасимович, О. Жураківська, М. Росткович, Ф. Стахова, М. Холєвчук, Є. Храпливий та ін.), окрім економічного складника, підкреслювали, що господарське життя охоплює комплекс соціокультурних, морально-етичних, громадсько-патріотичних чинників і відносин, тому наголошувалося на антропоцентризмі господарського виховання, яке було орієнтоване на людину з її ціннісними та мотиваційно-цільовими установками. Воно витворювало складний структурний комплекс господарсько-економічних відносин, спрямованих на формування господарсько-економічних знань, ціннісних орієнтацій, усебічний розвиток особистості, формування рис господаря-патріота-громадянина, який ефективно працює у власному господарстві. Для порівняння відзначаємо, що поняття «господарське виховання», «виховання господаря» використовувалося і в українській радянській педагогіці 1920-1930-х рр. Вагомий внесок у розробку цієї проблеми зробив А. Макаренко. Наріжним чинником організації господарського виховання він уважав залучення юнацтва до реальних виробничих відносин, виробничого процесу, ефективної сумлінної праці, розумного використання зароблених грошей. Класик української педагогіки актуалізував ціннісний підхід до формування господарської культури, тож важливого теоретико-методологічного значення набуває його вчення про «господарську турботу» як відправну точку виховного процесу та сам факт використання понять «господарське виховання», «формування господаря», «дбайливий господар» і под. [856. – Т.1. – С. 10-35]. 1922 р. А. Макаренко зазначав: «Російська трудова школа повинна абсолютно заново перебудовуватися ... на новий шлях – організацію школи, де переважає не «праця-робота» (установка в основному на навчання праці), а «праця-турбота», що має на увазі виховання основоположних якостей особистості на основі ефективності праці та її мотивації, соціально-моральних відносин, властивих тій чи іншій організації праці» [856. – Т. 1. – С. 33]. Новаторський підхід А. Макаренка передбачав авторську етику і філософію господарського виховання, адже він спрямовував на створення «простору реальної дії», який забезпечує організацію учнівського виробництва, підготовки юнацтва до трудової діяльності та «зв’язок школи і життя» [856. – Т.1. – С.14; Т. 5. – С. 260]. Можемо стверджувати про свого роду «соборність» поглядів українських радянських та західноукраїнських педагогів міжвоєнного періоду ХХ ст. на природу господарського виховання особистості.

Стверджуати про існування в західноукраїнському освітньо-педагогічному просторі кінця ХІХ – першої половини ХХ ст. науково-обґрунтованої концепції формування господарської культури необхідно із певними застереженнями. З одного боку, вона не була сформульована і викладена в цілісному завершеному вигляді здобутків одного чи групи вчених-педагогів. З іншого боку, у своїй сукупності їхні праці достатньо виразно й повно окреслюють спосіб розуміння, базові трактування, різні точки зору та наріжну ідею й інші компоненти, що стверджують процес формування і кристалізації концепту господарського виховання. Такий висновок випливає з аналізу праць Р. Білинського [121], М. Боровського [144-149], М. Галущинського [271-276], М. Крушельницької [777], А. Романенка [1198-1208], М. Ростковича [1212], Р. Стельмахіва [1334], М.Творидла [1360-1365], М. Холєвчука [1475-1490], Є. Храпливого [1483-1517], інших учених-педагогів та громадських, кооперативних діячів, які визначили мету і завдання, обґрунтували методи, форми й різні базові аспекти виховання господарської культури дітей, підлітків, дорослого населення. Вони окреслюють три основні напрями змісту господарського виховання: а) роль сім’ї й дошкілля у вихованні дитини працею; б) значення загальноосвітньої і фахової школи та позашкільних установ у формуванні господарської культури учнів; в) громадсько-економічне просвітництво дорослих тощо. Західноукраїнські педагоги активно оперували поняттями «виховання господаря», «господарське виховання», «господарська культура», «хліборобська культура» тощо. Поряд із цим, в освітянській пресі кінця ХІХ – середини 40-х рр. ХХ ст. зустрічаємо багато дотичних термінів, якими послуговувалися у висвітленні цієї проблеми: «сільсько-господарська культура», «сільсько-господарська освіта», «сільсько-господарське шкільництво», «хліборобський вишкіл», «хліборобська освіта», «хліборобське шкільництво», «рільничі школи», «економічна освіта», «кооперативна освіта» та ін. [11; 453; 496; 562; 650; 774; 1008; 1197; 1479; 1486; 1491; 1504-1505; 1510; 1637; 1674; 1687; та ін.]. Це, з одного боку, дозволяє говорити, що при висвітленні питань виховання господарської культури дітей, юнацтва та дорослих автори спиралися на широкий, усталений категоріально-понятійний апарат, який наслідував українську етнолінгвістичну традицію. З іншого боку, у лексиконі західного українства фактично не знаходимо словосполучення «трудове виховання» та похідних від нього, у яких був би присутній прикметник «трудовий» чи іменник «труд».

Обґрунтовуючи модель неперервної господарської освіти, учені-педагоги розробляли її понятійний апарат та науково-методичне й організаційно-педагогічне забезпечення. У практичній реалізації вона була орієнтована на відповідну інституційну структуру у вигляді національного приватного шкільництва, громадських організацій, кооперативних і наукових установ, а також на власний економічний, культурний, інтелектуальний потенціал українства. Таким чином, на підставі аналізу тогочасних теоретичних здобутків педагогів, господарсько-кооперативних, громадських діячів можемо дати визначення господарської культури як багатоаспектного, інтегративного явища, наріжними складниками якого виступали господарські знання, господарські цінності (ціннісні орієнтації, господарське мислення, господарська ментальність, господарська відповідальність) та господарська діяльність (поведінка), що проявлялося в системі відносин: людина-господарство, людина-людина, людина-громада, людина-держава, людина-природа.

Актуалізований педагогічний доробок не містить аналізу науково-теоретичних основ господарського виховання (як і визначень понять «культура», «господарська культура»), тож поряд з ним практично як синонімічні вживалися поняття «хліборобська освіта», «хліборобське шкільництво» та ін. При цьому було доволі чітко визначено його роль і місце в системі виховання західноукраїнської спільноти першої третини ХХ ст. Цю проблему увиразнюють матеріали Першого українського педагогічного конгресу (Львів, 1935 р.), який окреслював її наріжні концептуальні засади. У заключній дискусії, що абсорбує погляди учасників форуму, Я. Кузьмів резюмував: «Виховання, в широкому й повному розумінні, може і мусить бути національне… Не існує окремо побіч національного виховання ще й релігійне, моральне, суспільне, інтелектуальне, естетичне чи господарське виховання, але всі вони є частинами національного виховання і кожне з них носить на собі знамя національного виховання. Тому мусить воно реалізуватися і в школі, і дома, і в цілій суспільності» [1061, с. 222-223]. Конгрес підвищив статус господарського виховання: у його резолюції, що визначала пріоритети розвитку виховної системи, воно стоїть на четвертому місці після релігійно-морального, національного та суспільного [1061, с. 225-237]. Вихідним аспектом концепції виховання господарської культури є її детермінування комплексом суспільно-політичних, соціокультурних, економічних та інших чинників. З-поміж педагогів (теоретиків і практиків [11; 121; 453; 496; 562; 650; 774; 1008; 1197; 1479; 1486; 1491; 1504; 1510; 1637; 1674; 1687; та ін.]) присутнє розуміння її динамізму: вона повинна повсякчас реагувати на виклики часу, оскільки перебуває в прямій залежності від еволюції систем господарювання й освіти та суспільних запитів. Доречно відзначити, що цей теоретичний конструкт реалізувався у практиці. Зокрема, світова економічна криза початку 1930-х рр., що охопила й західноукраїнський регіон, спонукала до модернізації всієї системи господарського виховання, тому акценти були перенесені на популяризацію нових форм і засобів розвитку городництва, садівництва, тваринництва, які дозволяли без додаткових витрат підносити їх продуктивність (докл. 5.1). Отже, витворювався надійний механізм виховання господарської культури, що виявився імунітетом до різного роду суспільно-політичних, соціоекономічних і навіть воєнних катаклізмів, процес виховання господарської культури українців був програмований на успіх.

Розроблена нами схема (рис. 1.1) показує три рівні соціально-педагогічних детермінант виховання господарської культури учнів та дорослих за досліджуваного періоду. Кожен з них містить сталі та мінливі чинники, які з різною силою впливали та змушували модернізувати цей процес. За своїм характером вони відображають усі сфери суспільного життя – суспільно-політичну, соціально-економічну, культурно-освітню, духовно-релігійну, освітню, психолого-педагогічну ділянку в усьому розмаїтті їх проявів. До макрочинників віднесено глобальні, усталені детермінанти, які попри будь-які зміни й катаклізми визначали основні вектори і стратегію формування господарської культури західних українців. Їх національний суспільний рух мав стрижневу мету – відновлення української державності, а допоки вона залишалася віддаленою перспективою, треба було домагатися максимального політичного, соціально-економічного, культурно-духовного унезалежнення української суспільності у складі чужих державно-політичних систем.



Поділіться з Вашими друзьями:
1   2   3   4   5   6   7   8   9   ...   42


База даних захищена авторським правом ©divovo.in.ua 2017
звернутися до адміністрації

войти | регистрация
    Головна сторінка


загрузить материал