Білавич галина василівна



Скачати 10.38 Mb.
Сторінка19/42
Дата конвертації22.12.2016
Розмір10.38 Mb.
1   ...   15   16   17   18   19   20   21   22   ...   42

5.3 Екскурсії, виставки, свята як основні форми культурно-освітньої роботи з поширення господарсько-економічних знань

У системі масових форм громадського господарсько-економічного просвітництва важливе місце посідали екскурсії, виставки та свята, що мали масовий характер. Однією з провідних форм популяризації передового досвіду стали т. зв. прогульки (екскурсії) [1663], які супроводжувалися відвідинами промислових підприємств, «зразкових господарств», «дослідних полів» та інших об’єктів, що демонстрували передові технології поступу. Вони здійснювалися переважно пішки чи підводами, іноді залізницею. Поряд з одноденними (вони переважали), проводилися і кількаденні екскурсії. Уперше такі заходи влаштували члени «Сільського господаря» у 1912-1913 рр., наприкінці 1920-х років цю форму позашкільної освіти «реанімували» [816; 1091], а найбільшого піднесення вони одержали за 1930-х років, коли центрами «освітнього паломництва» стали «зразкове заведення» А. Терпиляка в Залукві (додаток У.1), Янчин – маєток М.Луцького (додатки У.2, У.3) та інші об’єкти сільськогосподарського поступу та дослідництва [502; 503] (додаток У.4). Лише 1938 р. заходами філій і кружків товариства та місцевих кооператив організували 18 екскурсій до Львова, у яких узяло участь 541 учасник із 72 сіл [605, с. 66]. А члени філії «Сільського господаря» у Тлустім 11-14 червня того ж року здійснили екскурсію за маршрутом Заліщики – Незвисько – Товмач – Миловання – Крилос – Залуква – Станіславів – Городенка. Таким чином вони відвідали поклади фосфоритів, господарські школи, приватні садівничо-городні заклади й школу та інші виробничі об’єкти [605, с. 66]. Обмін досвідом, ознайомлення з новими методами роботи та здобутками і подальшими планами розвитку господарської і підприємницької роботи стимулювали інтерес до опанування передовими технологіями, ініціативність, прагнення поповнити ряди кооперації тощо.

Поширенню агрокультурних знань серед селянства сприяли й господарські виставки. Як «маніфестація економічного і культурного поступу українського народу в Галичині» була оцінена організована «Просвітою» спільно з Крайовим молочарським союзом перша українська хліборобська виставка, що відбулася у вересні 1909 р. у Стрию. Понад 3 тис. представлених на ній експонатів відображали здобутки й перспективи розвитку окремих галузей господарства та поширення агрокультурних знань. Її оглянули 36 тис. відвідувачів – переважно селян та учнів фахових господарських шкіл краю [528]. В організації таких заходів «Просвіта» брала участь і за міжвоєнного періоду ХХ ст., коли їх головними організаторами виступали «Сільський господар» та інші громадські й кооперативні установи. Широкого резонансу набула проведена «Просвітою» та Союзом українок виставка домашнього промислу в Рудках у липні 1927 р. Представлені на ній 260 експонатів з Галичини та Волині – здебільшого вишивок і гаптування – яскраво демонстрували етнокультурну самобутність західного українства [1015].

Виставки влаштовували на всіх рівнях: не тільки «центральні» у Львові, Луцьку, Станиславові, Тернополі, інших містах [435; 1279; 1110] чи «філіальні» [57; 1403; 1492], а й велике значення мали «повітові» [1015; 1086] (додаток У.5), «дрібнорайонові» [462], «кружкові» [765] тощо, що відображали сільськогосподарський поступ певного регіону, на них хлібороби репрезентували результати своєї річної праці. Їх відвідували селяни з довколишніх та віддалених місцевостей, тож вони сприяли обміну досвідом й поширенню агрокультурних здобутків з-поміж широких верств населення.

Зростала популярність репрезентаційних заходів, що анонсували продукцію українського промислу. Ідеться про пасічницькі виставки у Стрию (1927 р.), Копичинцях (1928 р.), Сокалі (1934 р.), Старому Самборі (1935 р.), Перемишлі (1937 і 1938 рр.); садівничо-городничі виставки, які наприкінці 1930-х років відбулися в багатьох повітових містах, та ін. [144, с. 181; 145, с. 137]. З успіхом пройшли «вистави-покази», улаштовані місцевими організаціями. Лише 1936 р. філії «Сільського господаря» в Луцьку, Жидачеві, Перемишлі, Самборі, Яворові, Бірчі демонстрували доробок секцій сільських господинь; садівничо-городничих, пасічних та ін. [605, с. 29].

Пишучи про значення таких заходів, діячі «Сільського господаря» наголошували, що вони істотно стимулювали місцеві громади до практичного розвитку різних видів промислів, що проявлялося у закладанні «пробних пасік», «маточних садів» (розсадників) тощо [144, с. 181; 145, с. 137]. Цьому сприяло й улаштування таких заходів під час масових громадських акцій. Зокрема організовані Центросоюзом навесні 1933 р. дві виставки виробів українського приватного і кооперативного промислу, ремесел, торгівлі у Львові відвідало близько 5-6 тис. осіб, завдяки тому, що вони відбувалися під час конгресу католицької молоді, з’їздів РСУК та інших установ [649, с. 449].

Систематичну виставкову роботу проводила жіноча кооператива «Українське народне мистецтво» (заснована 1922 р.), що займалася збутом і модерним пристосуванням виробів народного мистецтва і домовиробництва. Вона не отримала значних матеріальних прибутків, однак, організувавши широку просвітницько-виховну діяльність, мала чималі успіхи в боротьбі з лихварством, від якого потерпали домовиробники, особливо з Гуцульщини та Яворівщини. На базі її крамниці у Львові діяла постійна виставка народного і прикладного мистецтва та його модерного застосування в сучасних ужиткових виробах. Улаштовувалися покази народної ноші з нагоди проведення різних національних свят та репрезентативних громадських форумів [218, с. 400-425]. У листопаді 1936 року секція господинь у Луцьку організувала мистецьку виставку народних виробів.

Успіхи українського селянства визнавали й державні урядовці. 1936 р. польський повітовий виділ улаштував сільськогосподарську виставку в залах борщівської тютюнової крамниці, де 50 метрів стіни було відведено для товариства «Сільський господар». Окрім демонстрування здобутків праці, які увиразнювали діаграми, таблиці тощо, експонувалися зразки польових, садових та городніх культур. Гостей виставки з Варшави, Познані та інших місцевостей вразила експозиція «Сільського господаря», до слова, виконана українською мовою. Комісія однозначно визнала першість за борщівською філією «Сільського господаря» та нагородила її золотою медаллю, а повітовий виділ виділив грошову премію – 3000 зл. Це був вагомий успіх українства передовсім з огляду на те, що у виставці брало участь 50 учасників [810, с.270].

На Буковині сільськогосподарські виставки не набули такого поширення, як у Галичині, однак краяни активно брали участь у цій формі позашкільного громадського просвітництва, демонструючи здобутки на ниві домашніх та художніх промислів. Великий успіх мали вироби народного вишивального рукомесництва буковинок, які гуртувалися у Вижницькому та Вашківському кружках «Жіночої громади» з виготовлення народних костюмів [591; 598, с.3], котрі набули великої популяризації, отримали широке визнання у краї та у світі завдяки діяльності спеціальної комісії жіночого товариства для збору вишивок і організації їх збуту (січень 1910 р.), а вже у квітні того ж року в Чернівцях влаштували виставку виробів, які успішно експонувалися у Відні й Гаазі. У Відні відбувся тріумф українського національного мистецтва: буковинки отримали золоту медаль, а група, яка представляла твори майстринь, була запрошена на бал, який улаштувало Товариство плекання домашнього промислу в столиці Австро-Угорської імперії [598, с.6]. Таким чином, перші кроки інтеграції в європейський громадсько-просвітницький простір виявилися успішними і засвідчили високий мистецький рівень українок Буковини, здатність українських виробів конкурувати на світовому ринку. За часів румунської окупації краю товариство «Жіноча громада» продовжувало працю щодо влаштування виставок (і продажу водночас) творів рукомесництва, зазвичай вишивання (1924, 1935, 1939 та ін. рр.). Ця діяльність продовжувалася аж до травня 1940 р. [1606]. Попри те, що за цієї доби в краї «завмерла українська освіта», товариство змогло налагодити працю з розвитку господарської культури українок через «кружки» художнього й домашнього промислу, крою та шиття. Окремим важливим складником господарського просвітництва в Галичині, як і на Буковині, стала діяльність з підвищення господарської культури жіноцтва, яка ґрунтувалася на його загальних формах і методах та водночас мала свою специфіку. Вона розгорталась у двох взаємопов’язаних напрямах: надання знань, формування умінь і навичок жінок щодо ведення хатнього господарства, а також усвідомлення необхідності підвищення їх суспільної ролі в розвитку кооперації та різного роду виробничих підприємствах.

Широкий комплекс культурно-освітніх завдань розв’язувала практика влаштування господарських і кооперативних свят, що поступово входили в народний побут та обрядовість і сприяли національній єдності українців. Ця форма пропаганди і поширення сільськогосподарських знань з-поміж населення (додатки У.6, У.7, У.8) була покликана «ще більше заохотити селянство до участи в організованому співжитті в своїх установах» [855, с. 532]. Їхнє виховне, пізнавальне, освітнє значення передає стислий аналіз проведення 1930 р. низки свят «Сільського господаря» на Рогатинщині [1244]. До прикладу, Свято «Сільського Господаря» в Залужу відбулося 11 травня 1930 року, де після урочистого відкриття, служби Божої було виголошено реферат про завдання та значення «Сільського господаря», щоб «заоохотити селян масово записуватися до товариства», та у промовах звернено увагу на «конечну потребу рільничої організації», вказано «всі користі, що така організація принесе рільникові», наголошено на необхідності згуртування юнацтва «при Кружку товариства» та на нагальну потребу його господарського виховання та фахової підготовки. Наприкінці свята аматорський гурток дав виставу «Блудні вогники» [1244]. Подібний сценарій мали свята у Васючині (19 травня), у Лучинцях (16 травня) та Підгороддю, Жовчеві (29 травня) та інших селах [1252]. Просвітня частина присвячувалася проблемам господарського виховання дорослих та юнацтва, розкриттю ролі і значення товариства в розвитку господарської культури українського селянства. Художньо-мистецька частина представлена тематичними «декламаціями», у яких оспівувався культ землі, сумлінної праці на ній, значення «поступового господарювання», праці українства задля економічного унезалежнення тощо. Такі свята з-поміж низки завдань ставили ще й просвітницькі цілі: знайомили селянство з поступом агрономії, новітніми методами господарювання, агрономічним досвідом закордоння, давали чітку відповідь пересічному селянинові на запитання: «Що дає мені участь у товаристві «Сільський господар»? Аналіз вивчення джерельної бази уможливив зробити класифікацію свят (рис. 5.11).

Рис. 5.14. Класифікація свят як форми культурно-освітньої роботи з поширення господарсько-економічних знань українства Незважаючи на умовність такої класифікації, зазначаємо, що вона відображає основні напрями господарсько-економічного просвітництва українських громадських інституцій у Західній Україні, оскільки йдеться не тільки про власне сільськогосподарські (День «Сільського господаря», День сільської господині, Свято обжинків (додатки У.6, У.7, У.8)) чи кооперативні (Свято кооперації, День кооперації, Свято ощадності; нерідко важко було провести межу між суто сільськогосподарськими та кооперативними, насправді відбувалися свята «змішаного типу) свята, які влаштовувало товариство «Сільський господар» у Галичині та Волині, де, згідно зі статутом, воно діяло, а й інші такого роду заходи, організовані «Просвітою», «Жіночою громадою» чи іншими національними громадськими інституціями українців на Буковині та Закарпатті. Виокремивши за гендерною ознакою жіночі свята (Свято селянки, День господині), наголосимо, що на них були присутні чоловіки в ролі тих, хто виступав, чи глядачів, іноді навіть учасників. Також варто підкреслити, що зазвичай свята були масові (декілька тисяч, як, до прикладу, 1930 р. у Сокалі, де в заході взяло участь понад 16000 осіб [1631, с. 474], чи в інших місцевостях [599]), менш чисельні (сотні учасників).

За участю організаторів виокремлюємо спільні (за участі низки товариств та духовенства) і свята, влаштовані окремими товариствами (перші домінували, що свідчило про те, що ідея господарського просвітництва була провідною в діяльності багатьох українських громадських інституцій та українського греко-католицького духовенства).

Спільною особливістю всіх свят стали їхній добровільний характер, участь дітей та юнацтва, національно-патріотичне спрямування, демонстрація здобутків сільськогосподарського дослідництва, раціонального ведення власного господарства, інновацій в агрономії, механізації сільського господарства й под., а також мета – сприяти розвитку господарського культури через просвітництво («відчити», «виклади», виступи громадських і господарських діячів, духовенства).

Як показує аналіз джерельної бази, швидко поширилася і здобула популярність традиція відзначати Свято «Сільського господаря», яке за постановою березневого 1928 р. з’їзду філій товариства стали влаштовували 16 травня – у день ліквідації панщини [378; 603, с.11-13; 1023; 1243-1244; 1371; 1396; 1483; 1506; 1669-1673; та ін.]. Вони започатковували «тижні» «Сільського господаря», під час яких повсюдно відбувалися «відчити» з історії розвитку товариства, фахові «виклади» з окремих галузей господарства, виставки і демонстрації сільськогосподарської продукції, стартували змагання і конкурси з вирощування різних видів рослинної і тваринної продукції тощо. Свято мало різні назви: «День свободи» (на честь скасування панщини в Галичині 1848 р.), «Свято хліборобів», «День «Сільського Господаря», «День Свободи селянина», «Свято Сільського господаря», «Великий День Українських Хліборобів», «День українського хлібороба». А вже через рік (1929 року) провідний діяч товариства «Сільський господар» Є. Храпливий зазначав, що «вперше свята відвідало понад 100 000 хліборобів… на них прочитано реферати, пропаговано новітні способи господарювання» та закликав об’єднати навколо відзначення цього свята 1929 р. «усіх громадян Волині, Холмщини, Підляшшя та Полісся» [1506].

На це свято покладали вагоме змістове навантаження, воно мало виконувати «велике просвітнє значіння» [1396]. Травневий випуск часопису «Сільський господар» за 1937 рік опублікував статтю «16 травня – День Сільського Господаря», де, зокрема, зазначалося: «Не достатньо влаштовувати урочистості та масові святкування, треба скріпити нашу селянську організацію морально і матеріально, тому в День «Сільського Господаря» слід ширити і господарську освіту, у першу чергу приєднаймо передплатників час. «Хліборобська Молодь», «Сільського Господаря» і «Український Пасічник» та поширім всі книжки товариства. В День «Сільського Господаря» винесімо постанову: спільними силами чи то заложити шпихлір, чи осушити луки, загосподарити неужитки, згуртувати сільську молодь при Кружку «С.Г.» і т. ін.» [1396].

Часопис «Сільський господар» кінця 1920 – початку 1930-х рр. рясніє публікаціями інформативного характеру про відзначення Дня «Сільського господаря», яке вважали Святом свободи, тому за традицією скрізь відбувалися «процесійні походи до пам’ятних хрестів Свободи», де місцеві священики відправляли молебні, виголошували відповідні проповіді. Усі ці публікації засвідчували велику популярність з-поміж селянства таких заходів, масштабність їхнього проведення, а також виховне значення для дітей та юнацтва, котрі активно долучалися до таких акцій та продовжували наступність традицій господарювання. Це яскраво ілюструє Свято «Сільського господаря» в с. Пігородю (на Станіславщині), яке відбулося 15 серпня 1930 р. Щоб увиразнити «сільськогосподарські здобутки», селяни демонстрували новітні «сільськогосподарські знаряддя, ручні сівалки», «інші машини». Про перебіг заходу інформувала преса: «Свято почалося одокілометровим походом усіх учасників через три села, у якому взяло участь понад 2000 осіб. Очолювала його 30-ти кінна «бандерія» козаків. За нею – три алегоричні вози, які зображували часи панщини, добу культурно-господарського піднесення українського народу та новітні часи господарської техніки. За алегоричними возами слідували чети Луговиків та Луговичок. За четами бадьоро йшла дітвора (від 4 років) у народних строях. Діти несли таблиці з дуже вимовними написами: «Ми не заведем!», «Україно, будь спокійна!» За дітворою слідували численні гості з Галича, Комарова, Викторова. За гістьми йшли організовані селяни громад Підгородє, Четвертки, Крилос. Переважало жіноцтво, що є дуже відрадним явищем, бо це показує, що і жіноцтво цікавиться хліборобськими справами. Численні транспаранти: «Вступайте в члени «Сільського Господаря!», «Нехай живе вільний хліборобський стан!», «Жадаємо співпраці інтелігенції з селом!» Похід закінчився святковою промовою студ. прав С.Гошовського з Крилоса. Увечері влаштовано «Святковий Вечір», який відкрив інж. агр. Василь Баричко господарським рефератом, у якому з’ясував знесення панщини та його вплив на господарське становище народу, вказав на розвій наших господарських та господарсько-кооперативних установ, опертий числовими даними. Реферат пояснив значення селянства для народу, держави і всесвіту, потребу організації та самоосвіти, ролю і завдання жінки в сільському господарстві. Реферат закінчив духовною присягою, щоб усі зібрані зістали вірні своєму народові, його мові, традиціям, прадідівській землі та щоб зі всіх сил працювали для господарського і культурного добробуту села та народу… Це свято відбилося радісним гомоном та додавало нових сил, свіжости та бадьорости до дальшої праці для кращої майбутности українського хліборобського стану» [1252].

У вигляді свят обжинків відродили прадавній звичай відзначати завершення збирання врожаю. Лише упродовж 1936-1938 рр., згідно з нашими обрахунками, відбулося 77 таких заходів за участі близько 146 тис. осіб [605, с.33]. Продумані як повітові свята, вони перетворилися в огляди загальних здобутків господарської праці окремих округів чи районів. Їхнє виховне значення полягало в пропаганді ідей спільної праці, взаємодопомоги та доведенні взаємозв’язку між загальним господарсько-економічним піднесенням та поліпшенням добробуту кожного селянина зокрема. Свята обжинків зазвичай проходили у серпні-вересні, звідси й назва «обжинки», які увиразнювали «звершення цілорічної праці над піднесенням сільського господарства в повіті» [446, с. 272; 1087; 1250; 1270, с. 401]. Інколи такі свята тривали і два дні [1249], у своїй програмі вони обов’язково мали виступи хорів, у репертуарі яких були календарно-обрядові пісні, зокрема й обжинкові, а також «обжинкові вправи» [1087]. Свята обжинків як кінцева оцінка з праці «поступової господарки» була найкращою рекламою успіху й раціоналізації сільського господарства, надзвичайно ефективним методом заохочення до поширення агрономічних знань з-поміж селянства. Такі заходи гуртували навколо себе всі українські національні інституції, вони були «цементуючою ланкою», «містком єднання», «маніфестацією того, що наше селянство живе на власній землі та є її господарем» [1270, с. 401]. Ці масові урочистості потребували від організаторів великих зусиль: потрібно було скоординувати дії, «відбути проби», щоб синхронно виконувати дії, вправи тощо, урешті, підготувати концертну програму, продумати «просвітню частину» тощо. На наше глибоке переконання, це потребувало не тільки знань у ділянці самодільного мистецтва, вокалу та декламації, а й високого рівня режисури та постановки масових видовищних акцій (додатки У.7, У.8). На жаль, практично в жодних матеріалах ми не віднайшли прізвищ осіб, які займалися постановкою цих сільськогосподарських свят. Однак з огляду на високий мистецький рівень проведених заходів, про що засвідчують архівні матеріали та дані періодики, це були фахівці високого професійного рівня, що мали неабиякий досвід улаштування таких дійств. Можемо припустити, що ними, окрім «професійних фахових сил», могли бути очільники місцевих та філіальних осередків українських громадських товариств, а також талановиті селяни, які здобули освіту на мистецьких курсах, які влаштовувала «Рідна школа», «Просвіта», а також студентство.

Опис перебігу одного з таких свят у Любачеві є цьому підтвердження: «Зранку ціле місто заполонило селяни: з подальших сіл їхали возами, з близьких приходили пішки… здисциплінованими рядами жінки-селяни в народних строях, господарі і сільська молоді маршували під звуки оркестри вулицями Любачева на площу, де відбувалося свято… Виступили хори «Просвіти». Під звуки оркестри й співу народних пісень відбулись вільноручні вправи з серпами й рушниками жінок, яких було понад 200 осіб. Поміж вправами з серпами й рушниками виступили з вправами господарі – сіячі з коробками. Дуже імпозантно відбулись вправи косарів, яких було понад три сотні. Дисципліноване маршування на площі з косами на раменах і з піснею, а відтак розстановка їх до покосу, ритмічне гостріння коси, трикратний брязкітливий удар галайдою по косі та наслідування праці косаря, все це робило на глядачів незабутнє вражіння. Великою сенсацією свята було алегоричне відтворення чотирьох пір року: весни, літа, осені й зими. На першому возі перед глядачами їхали дівчата в народних строях, уквітчані польовими квітами, а серед них одна дівчина представляла алегоричну «Весну». На другому драбинчастому возі на снопах сиділи дівчата з серпами, а хлопці з косами і співали обжинкових пісень, це представлено було «Літо». На третьому – їхали дівчата, уквітчані вінками з листя та намистами з овочів дикої рожі і везли з собою повні коші овочів і городовини – це була «Осінь», а закінчувала похід «Зима». Хоч це була рання осінь, але коні тягли сани, а на них сиділи сивоволосі господарі в кожухах з приправленими білими бородами. Глядачі зустрічали все це з великою овацією. Потім відбулись виступи з декламаціями і співом сільських хорів чит. «Просвіти» [1270, с.401].

У другій половині 1930-х рр. в окремих місцевостях набрали популярності започатковані «Сільським господарем» свята садження фруктових дерев, що, окрім «відчитів», супроводжувалися їх показовим висаджуванням, щепленням, реєстрацією садів, яким згодом надавалася допомога, тощо [145, с. 137].

Значний виховний потенціал несли в собі свята кооперації, які зазвичай відзначали в найближчу до церковного свята Софії та її доньок Віри, Надії, Любові (30 вересня) неділю. Вони швидко поширювалися новими місцевостями, так що у 1936-1937 рр. відбулося 437 таких заходів [218, с.471; 1257]. Матеріали преси, що переповідають про їхній перебіг, дозволяють визначити типовий зміст таких урочистостей: після Богослужінь виступали відомі в окрузі кооператори; місцеві кооперативи наочно демонстрували свої вироби та поступ (до прикладу, у графічних діаграмах). Мистецьку частину зазвичай заповнювало «поступове юнацтво», що таким чином долучалося до кооперативної ідеї та засвідчувало свою солідарність із кооперативного рухом. Організатори свята масово поширювали листівки й афіші, що пропагували гасла української кооперації та закликали до її підтримки.

За подібним сценарієм у 1930-х рр. відбувалися свята ощадності, які пропагували ідею дрібних заощаджень. Організаційно-методичним осередком громадської праці на ниві господарсько-економічного просвітництва стало Товариство українських кооператорів, створене наприкінці 1920-х рр., яке розгорнуло активну діяльність з відновленням у 1936 р., зокрема щодо організації «кооперативних свят». Жовтень, що вважався «місяцем українського кооперативного свята», був і «місяцем свята «Сільського Господаря», бо він – «найблища сестра кооперативної організації». Так, 1926 р. його відзначали «2000 кооператив з понад 200 000 членів» [236]. За 1930-х рр. такі свята відбувалися спільно із товариством «Сільський господар», що так і називалися – «Свято «Сільського Господаря» і кооперації» [149-1153; 1242; 1253; ін.], вони теж відбувалися за аналогічними програмами, були масовими (охоплювали участю мешканців навіть 12 сіл [1253]), у таких заходах брали участь й інші товариства, зокрема й молодіжні, активно включалося жіноцтво та діти, супроводжувалися «кінною бандерією» (сягала навіть 500 кіннотників [1242]). Значення таких урочистостей полягало з-поміж іншого в тому, що вони утверджували «у вірі, що господарська освіта, організація наших широких мас і кооперація скоро виведуть нас із нужди і поневолення» [1256], а участь «дітвори маніфестувала, що в нас є і сила, свідомість і добра воля до праці, що в нас великий поступ» [1151]. «Жіночим» сільськогосподарським святом став День української господині [684, с. 281].

Якщо виставки та курси як форми господарсько-економічного просвітництва не набули значного поширення на північноукраїнських землях у силу різних причин, то свята на Західній Волині українська громадськість улаштовувала досить часто, вони відбувалися доволі урочисто, за великої кількості учасників, завжди закінчувалися концертною програмою, нерідко ще й спортивними змаганнями [595; 1258]. На цих теренах одне з перших масових свят відбулося в Белзі 1927 р., друге «більш імпозантне» – 1930 р., де «великий похід косарів, женців замикали сільськогосподарські машини: сівалки, косарки, жниварки, культиватори та інші знаряддя». Осердям свята стало «20000 сільської молоді, здебільшого організованої в товариствах «Січ», «Луг», «Просвіта» та ін. Це була справжня «національна маніфестація української селянської маси» [895, с. 254]. Таким чином за умов посилення асиміляційної політики Польщі та практично заборони національного розвитку українства така форма громадського просвітництва виконувала винятково важливу роль.

Феномен налагодження «господарського, рівно ж як і національного життя» на всіх північноукраїнських землях полягає насамперед у подвижницькій праці українських громадських діячів, які об’єдналися навколо національної ідеї, коли велика копітка напружена і жертовна праця дала «вражаючі плоди»: на «пустирі» забуяв «український сад». Є підстави стверджувати, що товариство «Сільський господар» за активної підтримки інших українських громадських товариств та інституцій за умов німецької окупації виступило очільником національного життя українців цього регіону, організатором культурно-освітнього та господарсько-економічного поступу селянства. На прикладі здобутків діяльності на ниві господарського просвітництва, масштабності охоплення різними формами агрономічної освіти селянства можна говорити про реалізацію концепції господарсько-економічного націоналізму, яка успішно була втілена не тільки в Галичині за доби Австро-Угорщини та Другої Речі Посполитої, а й на інших українських землях під час Другої світової війни. Ця концепція була ефективною, оскільки випробувана як часом, так і різними історичними умовами розвитку українства. Відтак саме товариство «Сільський господар» за цього періоду (спільно з іншими національними інституціями) виступило у фарватері процесу українізації населення північноукраїнських теренів. На нашу думку, цей історичний урок можна використати за умов сьогодення на Сході України, коли українські громадські, освітні, культурні, господарські діячі спільно з державними структурами шляхом національного просвітництва можуть утверджувати національну ідею, проводити політику українізації, а прикладами ефективного господарювання, власної самовідданої діяльності заохотити мешканців регіону до праці для підвищення власного добробуту та господарсько-економічного розвитку держави.

Важливим і доволі перспективним чинником поширення агрономічних знань з-поміж українства стали засоби масової інформації. Окрім преси (більш докладно – у наших публікаціях [69; 101; 104; 115]), у другій половині 1930-х років у пропаганді господарських знань стали активно використовувати радіо й кіно. Так, 1934 р. львівське радіо випустило в ефір кілька україномовних передач про пасічництво [144, с. 177]. За наступних років радіо періодично транслювало передачі з інших актуальних питань господарського життя, зокрема про розвиток садівництва, про значення і необхідність проведення меліорації і камасації ґрунтів тощо. До прикладу, 12 квітня 1937 р. в ефір вийшла радіопередача про садівництво, де автор «реферату» припустився помилки «про те, що біла акація є розсадником шкідників», а провідний діяч товариства «Сільський господар» М. Боровський спростовував і прокоментував «ці моменти» [143]. Низові осередки влаштовували колективне прослуховування таких недільних передач на сходинах кружків «Сільського господаря», читалень «Просвіти» та інших громадських організацій. Для кращих «вислідів під час зборів, рефератів та курсів» по селах філії товариства «Сільський господар» за допомогою проекційного апарату демонстрували документальні фільми на сільськогосподарську тематику, такі перегляди обов’язково супроводжувалися фаховими коментарями та поясненнями агрономів. Такий досвід, як уже часткового згадувалося, склався в Коломийській філії, де, окрім використання такого інтерактивного навчання українства, застосовували й інші технології: «помічними», до прикладу, були створені моделі зразкової стайні для худоби та свинарники, які місцевий агроном виготовив для філії товариства «Сільський господар» і для Районних молочарень на Коломийщині. Ними зацікавилися навіть сільські майстри-будівельники та почали споруджувати господарські приміщення за такими зразками [446, с. 386; 545].

На окреме відзначення заслуговує поява першого українського довгометражного фільму на кооперативну тематику «До добра і краси», який відзняли в 1936-1937 рр. на кошти РСУК (бюджет кінострічки становив 10000 зл.). Сценарій до нього написали В. Софронів-Левицький і Р.Купчинський, режисером картини став Ю. Дорош, а в головній ролі виступили молоді артисти А. Поліщук і М. Сафіян. Сюжет фільму простий і близький, зрозумілий глядачам: під впливом коханої дівчини-«передовиці», яка перебувала у вирі громадського господарсько-кооперативного руху, ледачкуватий парубок став передовим діячем кооперації. У картину вплетено багато сюжетів зі звичаїв і побуту українського села, колядки, гагілки, весілля, праця в полі і в кооперативі тощо. Упродовж двох передвоєнних років її продемонстрували в сотнях українських громад [218, с.473].

З метою популяризації господарсько-кооперативної ідеї український театр під проводом М. Бенцаля 1938 р. поставив музичну п’єсу «Дівча з Маслосоюзу», музику до якої написав Я. Барнич, лібретто – Р. Павлусевич. У ній, окрім іншого, утверджувалися ідеї про важливість для українства цієї інституції, про чесність, порядність, працьовитість працівників Маслосоюзу.

Пропагуючи інновації в сільському господарстві, кооперативний поступ, сільськогосподарське просвітництво та розмаїття форм агрономічної освіти, українські громадські діячі покликалися на досвід закордоння. Прикладом для наслідування були найближчі сусіди – Чехословаччина [1137], Болгарія [152], а також провідні європейські країни (Німеччина [974]) та Скандинавія [891; 1687], США та Канада [331] тощо.

Як уже згадувалося частково згадувалося в підрозділі 3.1, важливий вплив на процес формування господарської культури українства на західноукраїнських землях мали міжнародні контакти, що знаходило прояв у різних формах і напрямах діяльності (рис. 5.12), зокрема стажування «поступових господарів», навчання здібних юнаків за кордоном, навчання селян на агрономічних курсах, їхня участь у міжнародних виставках, а також наукові відрядження чільних діячів та активістів місцевих осередків за кордон, участь у різного роду господарсько-економічних форумах тощо. На відміну від свят, виставок, курсів тощо, ці форми не були настільки масовими, позаяк передбачали значні матеріальні витрати для українських громадських товариств, однак були досить ефективними та перспективними з огляду на інтегрування українства в європейський простір, здобуття світового досвіду та поширення його на рідних теренах. Так, уже за довоєнного періоду ХХ ст. існувала практика направлення українських селян за кордон для проходження стажування та ознайомлення з передовим досвідом роботи зразкових господарств. «Сільський господар» оголошував відозви до філій про добір кандидатів «на господарську практику» до різних європейських країнах.




Поділіться з Вашими друзьями:
1   ...   15   16   17   18   19   20   21   22   ...   42


База даних захищена авторським правом ©divovo.in.ua 2017
звернутися до адміністрації

войти | регистрация
    Головна сторінка


загрузить материал