Білавич галина василівна



Скачати 10.38 Mb.
Сторінка18/42
Дата конвертації22.12.2016
Розмір10.38 Mb.
1   ...   14   15   16   17   18   19   20   21   ...   42

Рис. 5.7. Мета, завдання, методи, засоби та форми виховання господарської культури дорослого населення в Західній Україні

сільських господарів, здобуття знань і формування відповідних умінь у всіх ділянках домашнього та сільського господарства, кооперації, ремесел тощо, через розвиток сільськогосподарської самоосвіти – до піднесення загальнокультурного рівня селянства, формування нової еліти нації.

Універсальним чинником поширення господарсько-кооперативних знань з-поміж різних верств населення впродовж досліджуваного періоду стала періодична преса та видання (більш докладно про це – у наших публікаціях [69; 71; 91; 74; 80; 104], тому з’ясування цієї проблеми зумовлює необхідність здійснення лише стислого змістовно-типологічного аналізу часописів відповідного спрямування. У хронологічному ракурсі в їхньому розвитку можна виокремити три головні періоди. Перший – остання третина XIX – 1914 р., коли з’являються перші господарські журнали, які шукають власне «обличчя» і місце в масі суспільної періодики. Другий період охоплює 1920-1930-ті роки, коли за нових суспільних умов відбувається їх модернізація та вони підносяться на якісно новий рівень. Третій період припадає на добу Другої світової війни, коли за часів нацистського режиму українська періодика виступила не тільки як джерело поширення господарських знань, а й як засіб українізації українських теренів та важливий чинник освіти.

За тематично-змістовими характеристиками періодичну пресу умовно поділяємо на декілька груп (рис. 5.8), зокрема, першу групу становили загальні суспільні (громадські, громадсько-політичні, культурно-освітні тощо) видання, де господарсько-економічна тематика, зокрема й просвітнього характеру, посідала певне (більше чи менше) місце, порівняно з іншими пріоритетними чи рівноправними змістовими складниками газет і журналів; другу – спеціалізовані господарсько-просвітницькі видання, які відігравали головну роль у поширені знань з різних галузей господарства; третю – господарсько-кооперативні часописи, розраховані на різну читацьку аудиторію; виокремлюємо також освітні часописи, які висвітлювали актуальні питання виховання господарської культури дітей та юнацтва. Друга та третя групи носили переважно науково-популярний характер та були розраховані на широку читацьку аудиторію, однак поряд з ними існували й суто фахові та науково-аналітичні журнали, призначені для вужчого кола професіоналів і вчених. Окрім «універсальних» господарських часописів, які прагнули охопити всі актуальні сфери виробничої життєдіяльності українського селянства, були й вузькопрофільні журнали, які стосувалися її окремих напрямів, до прикладу, пасічництва, шовківництва та ін. В етнонаціональній площині домінували моноетнічні україномовні видання, розраховані на українське населення, насамперед селянство, хоча за певного часу існували й білінгвістичні часописи, що, зокрема, видавалися українською та польською чи іншими мовами.



Рис. 5.8. Періодичні видання Західної України, які порушували проблеми виховання господарської культури дітей та дорослих за досліджуваного періоду

Помітну роль у підвищенні господарської культури українства регіону відіграли календарі (додаток Р.21) «Сільського господаря», які порушували організаційні справи та напрями діяльності товариства, що відображено у змістовому наповненні їх розділів («Хліборобство», «Меліорація і Камасація», «Луківництво», «Садівництво», «Городництво», «Плекання сіль.-госп. тварин», «Ветеренарія», «Молочарство», «Риболовство», «Птахівництво», «Куток господинь», «Пасічництво», «Шовківництво», «Сіль.-госп. будівництво», «Сільський адвокат», «Сіль.-госп. промисел» та ін.), які стисло дублювали зміст відповідних місячників та практично охопили всі ділянки агрономічних знань.

На нашу думку, пальма першості в цьому процесі належить товариству «Сільський господар» (рис. 5.9), який, окрім свого центрального органу з однойменною назвою, видавав близько десяти часописів, які стали не тільки трибуною для пропаганди сільськогосподарських знань з-поміж українства, а й важливим засобом національного виховання та джерелом підвищення загальнокультурного рівня дітей та дорослого населення. За різного часу

Рис. 5.9. Періодичні видання товариства «Сільський господар»

виходило з півтори десятки вузькопрофільних часописів та окремих додатків до журналів (як, до прикладу, до «Сільського господаря» (рис. 5.9; додаток Р.21)), покликаних сприяти піднесенню господарської культури особистості. Цікавим самобутнім явищем у розвитку господарської преси став орган пасічницької секції товариства «Сільський господар» і пасічницького кооперативи «Рій» «Український пасічник» (Львів, 1928-1939 рр.), який після припинення видання тернопільського і харківського журналів з подібними назвами був єдиним україномовним спеціалізованим періодичним виданням відповідного спрямування. За своєю інформативністю він перевищував значення вже згадуваних численних посібників і книг із бджільництва, позаяк не тільки окреслював зміст і послідовність роботи на пасіці, починаючи від закладання і «плекання роїв» та завершуючи технікою відкачування меду і зберігання продукції, також оперативно реагував на чергові проблеми і виклики, що висував на порядок денний стрімкий поступ цього виду промислу. Поряд з практичними порадами щодо сезонних особливостей догляду за бджолами публікували науково-популярні статті про методи пасічникування, будову бджоли, нові дослідження в пасічному господарстві, про шкідників і хвороби бджіл і лікування бджолиною отрутою тощо. У постійних рубриках «Для початкуючих», «Пасічницька молодь» редактори подавали рекомендації для початківців бджолярської справи; «Пасічницька старовина» вміщувала статті з історії її розвитку; рубрики «Для наших господинь» і «Вироби з меду» публікували корисні поради щодо використання меду як лікувального засобу й використання його для приготування страв тощо. Таким чином, часопис став своєрідним посібником із пасічництва не тільки для фахівців, а й для аматорів цієї справи, а також для всього читацького загалу.

Додатком до часопису «Сільський господар» було видання «Українська господиня» (додаток Р.21), який можна схарактеризувати як малу енциклопедію із хатнього господарства. Видання повністю виконувало своє завдання – підвищувало господарську культуру українського жіноцтва. «Сільський господар» та «Українська господиня» дуже влучно доповнювали одне одного, поєднуючи «чоловічий» та «жіночий» сегменти проблеми виховання господарської культури особистості. Це був органічний компонент господарської періодики. Їхні тематичні рубрики «Господарські поради», «Часть господарська», а також аналогічні рубрики та інші: «Що їсти», «Що мемо варити», «Що добре варити», «Ручні роботи» тощо, які вміщувала «Жіноча доля», можуть стати настільною книгою і для сучасних українських господинь [1647; 1649-1652; та ін.]. Новаторську працю з популяризації і практичного розвитку городництва та домашньої птиці проводив унікальний у своєму роді місячник «Український город і дріб», який у 1934-1937 рр. видавало стрийське товариство «Український городник». Обґрунтовуючи своє покликання і програму дій, його редакція на чолі з інженером Й.Бандерою стверджувала, що українське селянство «односторонньо масово проводить збіжеву господарку, а городництва не знає і тому не веде». «Рук не бракує, але знань мало», тож через свідомих селян й інтелігенцію слід розбудити масовий інтерес до цих галузей господарювання, здатних істотно поліпшити матеріальний добробут села [226]. Часопис знайомив із ефективними методами вирощування домашньої птиці, раціонального ведення городництва і збереження врожаю. Подача матеріалу супроводжувалася численними малюнками й ілюстраціями, виконаними на високому поліграфічному рівні.

Періодична преса стала універсальним чинником поширення господарсько-економічних знань з-поміж різних верств населення другої половини ХІХ – середини 40-х рр. ХХ ст. За нашими обрахунками, за цього часу в Західній Україні виходило близько 75 спеціалізованих господарських часописів, що становило близько 8-10 % від загальної кількості періодичних видань. Цей показник не є абсолютним (а умовним), позаяк, по-перше, він ураховує і додатки до різнопрофільних часописів, які часто мали статус окремих видань або ж з’являлися принагідно і поширювалися разом з ними безкоштовно тощо. По-друге, чимало часописів з’являлося лише в одному числі, окремі з них зазначені лише в бібліографічних виданнях, які своєю чергою не фіксують чимало часописів. Абсолютна більшість з них виходила в Галичині (60), зокрема у Львові, а решта – на Волині, Буковині, Закарпатті, де видавничий процес був нестабільним, менш динамічним, що особливо стосується Холмщини, Підляшшя, Полісся, близько десяти виходило за доби Другої світової війни на теренах ГГ.

Отже, система громадського господарсько-економічного просвітництва дорослих у Західній Україні за досліджуваного періоду мала за мету формувати «поступового» господаря (господиню) та була спрямована на реалізацію завдань з підвищення добробуту селянства, здобуття знань і формування відповідних умінь у всіх ділянках домашнього та сільського господарства, кооперації, ремесел тощо; через розвиток агроомічної самоосвіти – до піднесення загальнокультурного рівня селянства, формування нової еліти нації.

5.2 Роль фахових курсів у вихованні господарської культури дорослих

Спорадичні виступи у вигляді лекційної пропаганди не могли забезпечити істотного (якісного) підвищення рівня господарської культури українства, що потребувало системної цілеспрямованої роботи. Тому однією з головних ефективних форм досягнення цієї мети стали фахові курси, що набули масового повсюдного поширення в першій третині ХХ ст. (додатки Т.1, Т.2, Т.3, Т.4, Т.5, Т.6). Суспільна значущість, тематичне розмаїття та інші змістовні характеристики цього багатогранного явища утруднює його вивчення, тож, незважаючи на всю складність та умовність, пропонуємо власну класифікацію курсів (рис. 5.10).



Рис. 5.10. Видове розмаїття курсової підготовки українства в ділянці виховання господарської культури Фахові господарські курси вирізняємо за їхніми організаторами: «Просвіта», «Сільський господар», Союз українок, кооперативні та інші установи надавали їм відповідної спрямованості. За фаховою спрямованістю та пріоритетними завданнями поділяємо їх на: а) спеціалізовані (одногалузеві) – присвячені вивченню однієї сфери господарювання (молочарство, садівництво і городництво, пасічництво, ветеринарія, розведення різних видів свійських тварин тощо); б) комплексні – присвячувалися опануванню знаннями, уміннями, навичками з кількох галузей господарства. За суспільним призначенням розрізняємо курси суто фахові (господарські, кооперативні, господарсько-кооперативні тощо) та комбіновані – просвітньо-господарські, де викладали широкий спектр дисциплін культурно-освітнього та економічного спрямування. За складом учасників більшість курсів були загальнодоступними (участь у них зазвичай зумовлювалася лише віковими межами, сумою грошової оплати, подекуди освітнім рівнем), але поряд із цим участь у них могла регламентуватися за фахово-професійною (для працівників кооперації; для пасічників), статевою (жіночі курси господинь) чи іншими ознаками. За характером підготовки кадрів такі заходи можна ідентифікувати як «загальні», що готували фахівців для роботи в різних галузях господарства, та «інструкторські», які «вишколювали» організаторів і керівників цієї справи на місцевому рівні. По-шосте, за територіальним принципом курси поділялися на крайові та районні (повітові, місцеві), що відбувалися на базі філій чи навіть сільських первинних організацій (читалень, гуртків тощо). За критерієм «тривалості» дещо умовно курси можна поділити на короткотривалі (від одного, двох днів до кількох тижнів); середньотривалі (від одного до трьох місяців), довготривалі (від чотирьох місяців до року) (додатки Т.1, Т.2, Т.3, Т.4, Т.5, Т.6). В останньому випадку їхнє функціонування наближалося до фахових шкіл, тому їх організатори, як побачимо далі, уживали спеціальних формальних заходів, щоб не змінювати статусу курсів. Найбільш придатний час для заснування курсів вважався зимовий період, інколи в назвах курсів було присутнє слово «зимові» [628-630; 1074].

Динаміка розвитку фахово-господарських курсів визначалася актуальними потребами, запитами та різного роду змінами (економічними, законодавчими, технічними тощо) у розвитку певних галузей сільського й домашнього господарства.

Щоб заповнити брак фахівців у торговельній сфері, які були недостатньо обізнані у веденні крамниць і управлінні кооперативами, «Просвіта» започаткувала торговельні курси, на яких викладали діловодство, книговедення, купецькі відомості. Упродовж 1906-1909 рр. їх улаштували в семи повітових містах для майже 300 слухачів [606; 782, с. 279; 1578]. Надалі таку діяльність товариство стало проводити спільно із РСУК, Центросоюзом, Маслосоюзом, «Сільським господарем», що відповідним чином позначилося на їхніх навчальних програмах. На 14 улаштованих протягом 1908-1914 рр. торговельних курсах викладали загальноосвітні та фахові предмети (рільництво, організація та адміністрування господарства, годівля худоби, господарські рахунки, молочарство, садівництво, «основи спільництва», кооперативне книговодство, сільське будівництво, обробіток ґрунту). Для представників різних національностей навчання було безкоштовним, хоча перевагу надавали членам «Просвіти» [215; 606-608; 1479; 1578].

Провідним теоретиком «курсового кооперативного навчання» справедливо вважаємо К. Коберського, автора низки навчальних планів і програм (додаток Т.9).

Не випадково 1911 р. фахові курси і «виклади» в «різнородних областях науки» керівництво «Сільського господаря» визнало «одним з найважливіших засобів» піднесення культури виробництва і поліпшення добробуту селянських господарств [607, с. 19, 26-27]. Найбільшою популярністю тоді користувалися господарсько-садівничі курси, де викладали «фізіологію рослин», «хімічний склад землі», «штучні добрива», «перещеплювання дерев». Вони тривали по три-чотири дні та мали від 30 до 70 учасників. На їхнє влаштування були виділені субсидії краєвого виділу в розмірі 2,4 тис. кр. Вони стимулювали виготовлення проекту заснування садівничо-городничої школи у Скнилові, який затвердили в січні 1912 р. [607, с. 27, 108]. Цей досвід освітні діячі творчо використали за міжвоєнного двадцятиріччя ХХ ст., що створило передумови для виникнення господарсько-садівничої школи в Милованні. Другим пріоритетним напрямом такої діяльності товариства за довоєнного періоду ХХ ст. стала організація ветеринарно-господарських курсів, гостра потреба яких зумовлювалося «браком найелементарніших понять про те, як належить пізнавати хвороби худоби та зарадити їм» та «вкоріненням від віків всяких забобонних шкідливих способів лічення», що спричинили критичний стан у сільськогосподарському тваринництві [607, с. 118-119; 1578]. Улаштовані навесні 1911 р. перші ветеринарно-господарські курси викликали велике зацікавлення з-поміж селянства та засвідчили потребу підготувати хоча б одного фахівця на громаду, спроможного надати термінову кваліфіковану допомогу домашнім тваринам [607, с. 118]. Реалізовуючи цей план, у 1911- 1912 рр. організували 30 ветеринарно-господарських дво- і триденних курсів майже в кожному повіті для 1828 учасників. Завдяки цьому близько половини галицьких громад одержали власних «ветеринарів». На їхнє влаштування витратили 12,5 тис. кр. головним чином із крайових фондів. Курси проходили на доволі високому фаховому рівні, супроводжувалися «практичними показами» та «живими дискусіями» [607, с. 25, 134], особливо популярними вони були за 1930-х рр. (додатки Т.2, Т.6).

У 1912-1913 рр., як також випливає зі звітів, «Сільський господар» організував і кілька вузькопрофільних, до певної міри «екзотичних», курсів: з виготовлення солом’яних вуликів, виробництва овочевих вин, «управи сіножатей», із закладання дослідницьких ділянок, з годівлі «дробу», але через «витратність» і незначний попит надалі стали надавати перевагу тим заходам, що сприяли розвитку пріоритетних сфер господарської життєдіяльності.

Окремо відзначаємо факт проведення в лютому-березні 1912 р. безкоштовних семитижневих господарсько-економічних курсів для львівської інтелігенції – університетської молоді й «урядників» економічних інституцій. Їхня програма охоплювала спектр спеціальних дисциплін, а до викладання залучили провідних науковців, економістів, викладачів, фахівців-практиків: В. Шухевича, М. Коцюбу, С. Кузика, М. Творидла, Б. Дудикевича, Є. Олесницького, А. Жука, о.Т. Войнаровського та ін. Метою цього заходу стало зацікавлення слухачів господарсько-економічними справами та спонукання їх до наукових студій у цьому напрямі. Заняття проходили у вечірні години тричі на тиждень. Незабаром такий курс продублювали для студентів греко-католицької духовної семінарії [607, с. 26-28; 1575, арк. 2-5]. Проте надалі подібні заходи не практикували: усі зусилля спрямовували на поширення господарсько-економічних знань з-поміж селянства.

Важливе місце в діяльності «Просвіти» посіло створення господарських і кооперативних курсів, що давали основи фахових знань, умінь, навичок із заснування економічних підприємств та ведення домашнього господарства. Їх зазвичай улаштовували окремі філії з урахуванням місцевих потреб та умов розвитку комерційної діяльності. У процесі формування «нової генерації» фахівців із сільського господарства й кооперації мала органічно поєднуватися національна ідея із завданнями соціального, господарсько-економічного й культурного розвитку краю. Її потрібно було реалізовувати на засадах тісної співпраці викладачів та слухачів курсів, дотримання диференційованого підходу до організації таких заходів тощо. Такі засади випливають з віднайдених в архівних фондах програм з їхнього улаштовування.

Особливістю організації агрономічного просвітництва на Закарпатті стало те, що кооперативні та господарські курси здебільшого проводили окремо для сільської інтелігенції (фактично вчительства. – Г.Б.) та селянства. Перші акцентували на здобутті теоретичних знань, тож передбачали «виклади» з політекономії, теорії та історії кооперації, кооперативного права, основ організації споживчих спілок та інших предметів в обсязі 50-60 годин. Платня за участь у курсах для селян «в особі здібного юнацтва» була меншою. Така форма господарської освіти також надавала практичні знання для роботи в кооперативних підприємствах та для участі в них як членів управ чи наглядових рад. Для цього, за думкою організаторів, вистачало здобути популярні відомості про кооперацію та її розвиток на Підкарпатській Русі, основи знань з діловодства і ведення бухгалтерії та з інших дисциплін у загальному обсязі 40-45 год. Учасники курсів отримували конспекти «викладів» з усіх предметів та іншу фахову літературу, яку могли використовувати і в подальшій практичній роботі [80]. Це сприяло формуванню пізнавального інтересу, посилювало навчальну мотивацію, сприяло закріпленню знань, умінь і навичок у майбутніх господарсько-кооперативних діячів.

Головна управа Ужгородської «Просвіти» улаштовувала методичні й фахові курси з «ручних робіт» та природознавства для вчителів горожанських і господарських шкіл та виховательок дитячих садків. Ухил просвітяни робили на поліпшення рівня володіння «живою народною мовою» як ефективним засобом налагодження діалогу між вихователем, учителем та дитиною. Набутий досвід доводив, що останні краще розуміли і засвоювали знання та практичні навички з «ручних робіт», позаяк таким чином безпосередньо пов’язували їх зі своїми соціальним і природним середовищем, передусім родиною. Лише за 1922-1923 рр. чисельність таких курсів зросла з 12 до 22, а слухачів у них – із 400 до 660 [1636, с. 33]. Головний виділ Ужгородської «Просвіти» за сприяння державних органів лише в січні-лютому 1925 р. провів три господарсько-ветеринарні курси та організував кілька читалень товариства [80].

Прикметною рисою розвитку системи курсової підготовки юнацтва та дорослих у регіоні стало те, що, окрім «Просвіти», курси створювало Міністерство шкільництва і народної освіти, відповідні постанови якого регламентували навчання «нешколоповинної молоді», яке має ґрунтуватися на самоосвіті та носити практичний характер [1188]. Їх улаштовували при школах різного рівня підпорядкування і власності. Найбільш популярним, як зазначає дослідниця І.Дацків, було навчання на курсах домашнього промислу, де жіноцтво вивчало ткацтво, килимарство, вишивку, швацтво, лозоплетіння [368, с.125-135]. На Ужгородщині працювала мережа сільськогосподарських курсів, де селянство здобувало фахові знання в ділянці агрономії, ветеринарії, виноградарства, бджолярства, художніх і домашніх ремесел тощо. На них здобували освіту юнаки та дівчата, які закінчили народну або горожанську школи та не отримали освіти в доповнюючих ремісничих, торговельних і народних господарських школах. Термін та розклад навчання визначався статутом фахових курсів. Типовим було одно- та двоциклове навчання – за прикладом підготовки у народних школах. При організації фахових курсів враховувалися різні обставини: кількість учасників, сімейний стан, вибір професії, здібності, попередній трудовий досвід тощо [1187].

Наприкінці 20-х рр. ХХ ст. у Закарпатті діяли два спеціально створені центри вибору професій, які підпорядковувалися земському опікунству молоді. Центрами проводилося тестування молоді щодо доцільного вибору професії, зокрема тести групового дослідження інтелігентності, духовних потреб людини та практичних навичок, вправності (майстерності), підприємливості. Результати проведених досліджень оприлюднювалися через радіомережу та на сторінках періодичних видань. Важливо зазначити, що, діагностуючи практичні професійні навички (вправність, підприємливість) у вихідців із історичних чеських та руських земель, дослідники встановили однаковий і навіть на 10 % вищий рівень їх сформованості в місцевої молоді [368; 1610].



Тут, як і в Галичині, був створений фронт національних сил (державні чинники, громадські інституції та товариства, церковні інституції, кооперативи, приватні особи тощо), зусилля якого були спрямовані на розвиток господарсько-економічного просвітництва. Однак, на відміну від Галичини, де роль очільника цього руху виконувало товариство «Сільський господар» за активної підтримки інших українських товариств, на Закарпатті ці провідні функції виконували державні структури. Відповідно і дво-, тримісячна курсова підготовка майбутніх поступових господарів була безкоштовною: до викладання залучали вчителів шкіл, необхідне навчально-технічне та методичне забезпечення надавало Міністерство землеробства. Для сільської молоді організовувалося курсове навчання з фаху у вихідні дні. Так, до прикладу, молодь Рахівського округу в суботу та неділю мала можливість відвідувати курси, де вивчали основи видавничо-поліграфічної справи, діловодства, деревообробки, гаптування, вишивання та розпису. До викладання були залучені найкращі місцеві майстри. Відвідати курсові заняття запрошували вчителів навколишніх народних шкіл [805].

Курси здебільшого влаштовували для місцевого населення ввечері, тут зазвичай викладали вчителі з ремісничих шкіл; важливою прикметною ознакою освітнього процесу було те, що «курсантів ознайомлювали з новинками у межах їх ремісничих спеціальностей, а також здійснювалася підготовка творчих робіт для експонування на різних промислових виставках» [805].

Погоджуємося з думкою І. Дацків про те, що, хоча на Підкарпатській Русі «й не було сформовано цілісної мережі курсової професійної підготовки різних категорій незайнятого населення, а також, незважаючи на відсутність дидактично обґрунтованих і чітко структурованих навчальних планів та програм, нестачу викладацьких кадрів відповідної кваліфікації, навчальної літератури, засобів унаочнення та обладнання, все ж завдяки пильній увазі з боку чехословацького уряду та зацікавленості місцевої влади, а також за підтримки основної частини суспільства проблеми, пов’язані з професійним навчанням на фахових курсах, вирішувалися позитивно» [368]. Діяльнісна спрямованість сільськогосподарської освіти українства Закарпаття стала ефективною завдяки практичній значущості здобутих теоретичних знань, залучення учасників курсів до реального виробництва.

Безумовною перевагою (порівняно з іншими українськими етнічними землями, стало те, що на Підкарпатській Русі господарське просвітництво (школи, курси) було безкоштовне, що, по-перше, надавало рівні можливості всім місцевим мешканцям (зокрема й українцям) здобути освіту, по-друге, робило її соціально привабливою, доступною, по-третє, стало вагомим чинником долучення до європейського досвіду господарювання, важливим засобом підвищення господарської культури українства та подолання матеріальних нестатків, піднесення рівня власного добробуту тощо.

За міжвоєнної доби ХХ ст. засоби й форми поширення агрокультурних знань залишалися практично незмінними, однак відбувався постійний пошук шляхів і підходів щодо оптимізації їхнього змісту та організаційно-методичних прийомів проведення [1074; 1206-1207]. У першій половині 1920-х років громадські діячі та педагоги приділили увагу розробці спеціальних організаційно-методичних засад з улаштування таких заходів. Узагальнюючи напрацювання в галузі позашкільної освіти для дорослих, відома громадська та освітня діячка М.Струтинська визнала «різноманітні курси» однією з головних системних форм господарської освіти. У низці статей, надрукованих 1924 р. у часописі «Народня Просвіта» [1342-1344], вона обґрунтувала проект щодо їх проведення для анальфабетів (неписьменних) на двох рівнях: для дорослих та для молоді, що закінчила початкову школу, «але майже нічого не навчилася». Хоча він залишився не реалізованим, практичне втілення знайшли сформульовані педагогом-просвітителем методичні засади проведення курсів: нечисленність складу слухачів, доступність викладання, послідовність засвоєння знань; практичність (корисність); доцільність органічного поєднання набуття фахових знань із сільського і домашнього господарства з культурно-освітньою працею тощо. Послідовно проводилася думка щодо необхідності формування з-поміж селянства розуміння значення господарської освіти та пробудження природного бажання до оволодіння нею. Хоча ці вимоги і рекомендації стосувалися передусім курсів для жінок, вони повною мірою відображають чинні педагогічні підходи й погляди на цю найперспективнішу форму масового господарсько-економічного просвітництва.

За цього періоду така діяльність розглядалася «Просвітою» як один з важливих напрямів господарської освіти для дорослих. Товариство долучилося до пропаганди потреби господарської освіти з-поміж селянського загалу. Про це засвідчують поширювані листівки-звернення із закликом: «Селяни, дайте своїм синам фахову освіту!», «Поможіть селянським дітям вчитися сільського господарства!», «Без фахової освіти відродження українського села неможливе!», «Кожному селу – принайменше одного абсольвента господарської школи!» та ін. Широку громадськість та національні установи (читальні, кооперативи тощо) закликали всіляко підтримувати цю справу, бо інвестування в неї – «це буде позичка, яку можна буде з часом повернути» [1550; 1573; 1574-1576; та ін.].

Намагаючись надати позашкільній господарській освіті системного цілеспрямованого характеру, «Просвіта», виходячи із наявних ресурсів і можливостей, розвивала її у двох напрямах: через філії і читальні та свою садівничо-городничу школу в Милованні [347-348].

Пальма першості у створенні осередків агрономічного просвітництва селянства за міжвоєнного двадцятиріччя ХХ ст. належить товариству «Сільський господар». Показовим прикладом тут слугує Коршів, що на Коломийщині, де товариство на базі курсів «для вишколу контролерів молочності і господарських контролерів» (додаток Т.2), які проводила коломийська філія за керівництва В.Дмитренка, прагнуло створити сільськогосподарську школу, очільником призначили відомого господарського та освітнього діяча краю, фахівця з європейським досвідом М.Панашія [1553-1554]. Підстави для цього були: і навчальна база, і відповідний викладацький склад (М.Холєвчук, М.Каплистий, С.Шаргун, М.Боровський, К.Михайлюк, А.Моспанюк, В.Дмитренко – директор курсу та двоє вчителів української гімназії в Коломиї), і кількість охочих навчатися (до прикладу, узимку 1929 р. на тримісячний курс зголосилося 60 осіб: 8 – з інших повітів, решта – з Коломийщини тощо), і навчальна програма, яка охоплювала практично всі ділянки сільського господарства, що дало підстави директорові Централі «Сільського господаря» М.Холєвчуку порівняти їх «до однорічної сільськогосподарської школи» [446, с. 373].

За керівництва М. Панашія 1930 р. відбувся чотиритижневий курс «контролі молочності», у якому взяли участь селяни із Коломийщини. За ініціативи сенаторки О.Кисілевської «Централя в порозумінні з філією» влаштувала низку курсів для інструкторок домашнього господарства в Коломиї. Утім, «урухомити постійну сільськогосподарську школу» в Коршеві не вдалося і тут відбувалися принагідні різні курси, які влаштовувала коломийська філія «Сільського господаря» (додаток Т.1). Це дало можливість застосовувати набуті теоретичні знання на практиці. Випускники цих курсів ставали помічниками агрономів. Так з’явилися перші контролери та господарські референти на Коломийщині, що невдовзі перетворило повіт в «найкраще зорганізований з огляду господарсько-економічного» [446, с. 373; 625; 1194]. 1933-1934 рр. був улаштований «перший великий курс для передовиків у Коршеві» [446, с. 373; 625; 1194; 1553-1554]. Отже, Коршів також став місцем, де з 1928 р. проводили годівельно-ветеринарні курси [314; 797; 1553-1554].

Своєрідним освітнім і дослідницьким сільськогосподарським центром був Янчин – зразкове господарство М. Луцького, де за 1930-х років упродовж зимового періоду в маєтку очільника філії «Сільського господаря» в Перемишлянах декілька разів улаштовували курси. Янчин ставав кузнею, звідки виходили «свіжі кадри свідомих господарів-годівельників, які мають повести наше село до добробуту» [122, с. 420; 189; 1117] (додаток Т.6). Завдяки активній діяльності та викладанню М. Луцького на Перемишлянщині зимовими місяцями майже в кожному гуртку товариства «Сільський господар» проводилися 2-3-денні господарсько-кооперативні, садівничі курси, курси домашнього господарства й «управи ярини» [122, с. 420].

На базі філій, подекуди читалень організовували численні просвітньо-господарські курси (їхнє розмаїття увиразнюють додатки Т.1, Т.2, Т.3, Т.4, Т.5, Т.6). Аналіз їхніх програм, що друкувалися в різних часописах як рекламні оголошення, засвідчують, що вони мали часто надзвичайно широкий обсяг різноманітних предметів (по 20-25), на який відводили лише по кілька навчальних годин. Теоретичні «виклади» майже не супроводжувалися практикою, тож такі заходи не давали ґрунтовних фахових знань, а готували насамперед просвітянських активістів, обізнаних у питаннях заснування і функціонування різних суспільних інституцій та в загальних проблемах культурно-освітнього й господарсько-економічного життя села. До прикладу, лише впродовж 1935 року відбулося 104 курси з різних ділянок сільського господарства [1195, с. 26]. Частина таких курсів була зорієнтована на надання ґрунтовніших господарсько-економічних знань, тож вони ставали вагомим чинником соціалізації та виховання українства. Одним з таких яскравих прикладів слугують створені філією «Просвіти» в Тернополі постійні зимові просвітні курси для дорослих (віком від 14 до 35 років). На щоденних заняттях викладали по три дисципліни – з теорії кооперації (70 год.), агрономії (25 год.), організації спілок і молочарство (по 10 год.), а також з української літератури, режисерської справи, суспільно-політичних наук (по 33-30 год.), фізичного виховання, історії та географії. Їхні випускники отримували свідоцтво про закінчення курсів, а також подарункові книги про кооперацію від РСУК.

Як і в Галичині, на Буковині на початку 1930-х рр. були започатковані курси «рахункового діловодства» та кооперативні курси, що знаменувало зародження та розвиток громадського господарсько-кооперативного руху в краї [1372; 1598; 1601; 1602; та ін.] (додаток Т.9). Після скасування стану «облоги» (1928 р.) зусиллями українських громадських товариств «Руська громада», «Українська школа», «Жіноча громада» з’являються читальні, засновуються кооперативи тощо, у краї відроджуються традиції позашкільної громадської освіти: станом на 1929 р. 21 українська читальня відновила свою діяльність [1597]. Вони активізували сільськогосподарське просвітництво з-поміж українців: створено низку курсів рахункового діловодства, крою і шиття, народного прикладного мистецтва [173, с. 843; 1602].

Ця доба, як і в Галичині, позначена актуалізацією господарського кооперативного руху, що відобразилося насамперед на створенні «Жіночою громадою» 1932 р. господарських курсів, де пріоритетним напрямом підготовки слухачів була кооперація [1372; 1599]. Програмними засадами для господарсько-економічного поступу буковинок стали рішення жіночого з’їзду, що відбувся 13 вересня 1931 р. у Чернівцях [519], який ухвалив «засновувати кооперативні курси і відновлювати працю на кооперативнім полі». Аналіз складу учасників кооперативних курсів, створених «Жіночою громадою» 1932 р., окреслює таку особливість господарсько-економічного поступу буковинців: на відміну від Галичини, тут «жіночі товариства» організовували кооперативі курси і для чоловіків. Прикладом того є діяльність безкоштовного шеститижневого кооперативного курсу (1932 р.), у якому взяли участь три жінки та 34 чоловіків, що знаменувало втілення настанов цього жіночого форуму в життя [1599]. Це були особи різного віку – від 17 до 43 років, загалом селяни, які теж мали різний рівень освітньої підготовки. Усі витрати щодо організації курсів (проживання учасників) узяла на себе «Жіноча громада». Навчальний план охоплював 168 год., тижневе навантаження становило 28 годин, навчальна програма була подібною до аналогічних курсів, які влаштовували в Галичині: «Суть і теорія кооперації» (Л.Когут), «Кооперативні закони в Румунії» (Л.Когут), «Книговодство» (Гриник), «Кореспонденція», «Арифметика», «Реклама» (Тимчук), «Товарознавство» (Пумнул), «Купецька поведінка» (Пігуляк), «Гігієна в магазині» (В.Гузар) [1598-1599]. Традиційно відбувалося закінчення курсів: у святі, яке влаштували абсольвенти 28 лютого 1932 р., узяли участь очільники товариства, які вручили свідоцтва про закінчення курсів, подарували на пам’ять книжечки та письмові роботи [1600]. Наступною особливістю розвитку цієї форми освіти для українства на Буковині стала актуалізація в ідеології громадського просвітництва народних промислів. За 1930-х рр. стимулом для розвитку народних промислів на «комерційній основі» була праця товариства «Порадня практичного шиття і пристосування до нього народних вишивок», а в лютому 1937 р. створено спеціальні тримісячні курси для членів товариства [420; 1372].

Кінець 1920-х – початок 1930-х рр. ознаменувався справжнім ренесансом організації освітньо-господарських курсів у Галичині. Аналіз навчальних програм курсів [630; 1195; 1283-1285; 1434; та ін.] дає підстави для висновку, що вони відбувалися не за «трафаретною програмою», а з огляду на місцеві умови, освітні цілі їхніх учасників, викладацький склад, тощо та включали широкий спектр знань не тільки з агрономії, а й із питань загальної та правової культури. До прикладу, 90 слухачів сільськогосподарських курсів, які відбулися 16-21 лютого 1930 р. у Лисичинці (Збаражчина), отримали відомості не тільки про годівлю сільськогосподарських тварин, молочарство, організацію молочарських спілок, продукцію сільськогосподарських рослин, а й про суспільну та домашню гігієну, актуальні соціальні проблеми (наприкінці курсів управитель місцевої школи І. Ющишин виголосив реферат «Антиалькоголізм») [1283]. 70 учасників таких курсів на Збаражчині у с. Кошляки знайомилися, окрім іншого, із відомостями з ділянки сільськогосподарського права [1285].

Звіт з діяльності товариства «Сільський господар» за 1934 р. увиразнює розмаїття освітніх курсів, де вагоме місце посідали ті, які слугували розвитку усіх складників агрокультури селянства (господарський, економічний, національно-патріотичний, естетичний тощо). Такі курси відбувалися за активної підтримки українських громадських інституцій: «Просвіти» [751], ПСК [750], товариства «Луг» [1148], інших організацій, метою яких з-поміж іншого було «викликати серед свідоміших елементів на селі зацікавлення до нових раціональних методів господарювання і виховання перших пропагаторів ідеї організації селян в кружках С.Г.» [1444]. У другій половині 1930-х у Галичині «Просвіта», «Сільський господар», ПСК улаштовували двомісячні господарсько-економічні курси (за 192 годинною програмою), які включали товарознавство (10 год.), агрономію (24 год.), адміністративне і кооперативне право (6 год.), історію кооперації (6 год.), економіку (6 год.), а решту становили культурно-освітні предмети [765, с. 352].

Як зазначає агроном філії товариства «Сільський господар» у Калуші П. Дубрівний, популярністю з-поміж селянства користувалися курси «садівництва і городництва та пасічництва» (додатки Т.3, Т.4), один з таких у с. Студінці «зібрав понад 40 осіб». Практичні вправи відбувалися в садках слухачів курсів, що включали «омолодження дерев, просвітлювання крон, обприскування фруктових дерев» з метою боротьби зі шкідниками та хворобами і найголовніше – закладення півморгового зразкового саду слухачами курсу в господаря М. Гринева. Ці курси дали поштовх для закладання зразкових садів у повіті. Новітніми були не тільки методи викладання навчальних дисциплін, а й зміст, форми навчання з елементами дослідництва, практичний характер навчання та безпосередня участь тих, хто навчався, у вирощуванні нових культур – «морелей» (абрикосів), винограду, помідорів, каляфіорів (цвітної капусти), квасолі спаржевої, шпинату, інших ранніх овочевих культур, що були «майже не знані» галичанам [492, с.341].

Більш вузькопрофільний характер мали створені «Просвітою» та ПСК (повітовими) чи ОСК (окружними) союзами кооператив кооперативно-торговельні та кооперативно-господарські курси, які охоплювали ширший обсяг предметів та готували повноцінних організаторів і працівників сільських спілок. Так, на чотири-п’ятитижневих курсах кооперативно-торговельного профілю викладали теорію та історію кооперації, товарознавство, організацію і ведення кооперативів, купецькі рахунки, книговедення та податки, торговельне мистецтво, суспільну економію, кооперативне, торговельне, вексельне законодавство, сільське господарство, садівництво й городництво тощо. Останні з названих предметів мали пріоритетне значення при проведенні господарсько-просвітніх курсів.

Спільно з іншими громадськими товариствами й кооперативними установами «Просвіта» намагалася налагодити функціонування різнопрофільних фахових курсів на базі господарсько-садівничої школі в Милованню. У 1921-1922 рр. тут улаштовували господарсько-молочарські курси на основі розроблених напередодні Першої світової війни навчальних планів, складених за зразком вищих курсів народних університетів. Вони передбачали підготовку діловодів для роботи в сільських молочарських спілках, навчальна програма складалася із 240 годин, 2/3 яких припадало на фахову підготовку (годівля тварин, ветеринарія, молочарство тощо).

У 1925-1926 рр. на базі Милованської школи проводилися восьмитижневі курси кооперативного книговодства (книговедення) і діловодства за начальними програмами, розробленими РСУК. Упродовж 1927-1929 рр. організували п’яти- і семимісячні господарсько-садівничі курси. Окрім вузькопрофільних дисциплін, вони давали основи знань з різних галузей сільського господарства. Ці заходи засвідчують щільний розклад занять і взагалі напружений ритм роботи, притаманний фаховим господарським курсам загалом, а також дозволяють типологізувати склад учасників, їхній побут тощо. Навчальні програми, розраховані на 400-420 годин, реалізовувалися на заняттях, що тривали від 7-ої до 12-ої год. та від 14-ої до 17-ої год. Двічі чи тричі на тиждень відбувалися практичні заняття в полі, саду, стайні, на городі, пасіці. Вікова категорія слухачів коливалася в діапазоні від 15-16 до 36-37 років, а кількість курсантів – від 16-18 до 25-45 осіб, більшість з яких представляли різні повіти Галичини, а кожен четвертий-п’ятий – Волинь і Полісся [1568; 1573; 1576]. «Просвіта» розробила систему заходів щодо поширення своєї праці на Волинь [1568].

До представницького складу випускних комісій входили відомі педагоги, громадські та кооперативні діячі. Прикінцеві іспити на «відмінно» й «добре» складала приблизно однакова кількість слухачів, однак доволі високим (10- 20 %) був відсоток осіб, яких відсіювали під час навчання.

Після проведеної реорганізації школи в Милованні паралельно із однорічним навчанням на її базі проводилися різнофахові дво-, п’яти-, семитижневі курси: сільськогосподарські, годівельно-ветеринарні, господарсько-городничі, кооперативно-економічні, кооперативні, що пересічно мали по 15-25 учасників. Їхні навчальні плани, що включали здебільшого 36- 39 год. тижневого навантаження, поряд з предметами, що відповідали профілю курсів («для годівельно-ветеринарних – годівля тварин, птахівництво, молочарство, ветеринарія, організація контролю за домашніми тваринами, енциклопедія рільництва, енциклопедія городництва і сад, енциклопедія господарської економіки; для господарсько-городничого – догляд ріллі і рослин, городництво, садівництво, пасічництво, енциклопедія годівлі, енциклопедія господарської економіки; кооперативно-економічних – економія і адміністрація господарства, господарське птахівництво, рільниче законодавство, народне господарство, історія розвитку кооперації, книговодство у споживчій і кредитній кооперації, книговодство молочної кооперації, значення і види кооперації, організація і ведення кооператив, товарознавство, кооперативне законодавство, енциклопедія рільництва, енциклопедія годівлі), передбачали опанування низкою загальноосвітніх дисциплін: хімія, зоологія, релігія, українознавство, польське народознавство, устрій Польщі, зоологія, ботаніка, математика, ін.» [648; 649, с. 455-460; 1262]. Ці загальноосвітні та професійні цикли навчальних дисциплін якнайповніше забезпечували підготовку «поступового господаря». Відновлення і розгортання масової господарсько-просвітницької роботи «Сільського господаря» в середині 1920-х років розпочиналися на основі довоєнного досвіду та поступово набирало нових модерних форм і проявів, що відповідали потребам розвитку селянських господарств та черговим викликам ринкової економіки. Слідом за численними вічами і нарадами, що розробляли ідейно-організаційні засади масового господарського просвітництва, товариство фактично відродило практику діяльності «мандрівних учителів», у ролі яких тепер уже виступали його агрономи. Таким шляхом намагалися реалізовувати місіонерський план щодо підвищення господарської культури галицького селянства.

Приклади копіткої жертовної праці окремих діячів засвідчують зміст, методи, форми цієї праці та пов’язані з нею численні труднощі. Так, агроном Перемишлянської філії товариства І.Лапчук із травня 1926 р. до грудня 1927 р. провів 41 лекцію та 7 курсів у 20 селах за загальної участі 7261 слухача [819]. А діяльність агронома Золочівської філії І. Калиновича порівнювалася із «пересувним університетом»: лише 1930 р. він провів 11 дво- і п’ятиденних зоотехнічних курсів для 370 слухачів із 53 сіл повіту, а загалом здійснив 35 виїздів для проведення «відчитів» і нарад, подолавши таким чином 452 км, зокрема 132 км підводою та 129 км пішки [1552]. У грудні 1927 р. – січні 1928 р. члени Товариства українських агрономів здійснили спробу організувати т. зв. мандрівну школу, провівши в п’яти містах і селах двотижневі навчальні заняття на 21 сільськогосподарську тему для 345 осіб [190]. Але надалі проект довелося згорнути через організаційно-фінансові труднощі.

Загалом на цьому першому повоєнному етапі господарського просвітництва 1925-1927 рр. зусиллями агрономів філій «Сільського господаря» та фахівців ПСК було влаштовано близько 120 місцевих кількаденних різнопрофільних курсів. Вони загалом мали по 50 учасників та давали основи знань і навички з рільництва, годівлі тварин, садівництва і городництва тощо [587, с. 28-29].

За наступних років «Сільський господар» спільно з «Просвітою» та кооперативними організаціями влаштовували спільні фахові курси на базі школи товариства в Коршеві та згадуваної школи в Милованні. Зокрема, 1928 р. у Коршеві провели сім курсів «продуктивності домашніх звірят» [603, с. 29], а 1931 р. спільно із РСУК, Маслосоюзом – два курси «контролі молочності», у яких узяло участь 48 осіб [585, с. 14] (додаток Т.2). Поряд із цим наприкінці 1920-х – у першій половині 1930-х років на базі філій та окремих кружків організовували по кілька дво-, тримісячних курсів сільських господинь, сільського господарства, ветеринарії тощо, що мали по 16-24 учасників, які вивчали фахові предмети відповідного профілю [587-588; 597; 599; 603-605; 873-874; 855, с. 531].

Після загальної економічної кризи, яка негативно позначилася на розвитку «Сільського господаря» та української кооперації, розпочинається стрімке піднесення діяльності в ділянці формування господарської культури українства. Упродовж 1933-1937 рр. відбувалося по 200-270 одно- чи двотижневих курсів, а 1938 р. їхня чисельність зросла до 500 [344-345; 604, с. 48-49; 605, с. 32]. Вони мали спеціалізований характер (господарсько-кооперативні, годівельно-ветеринарні, садівничо-городні, пасічні, домашнього господарства, для господинь та ін.) або ж комбінували навчання з окремих галузей господарства залежно від запитів селян і можливостей місцевих установ, що їх організовували. Про динаміку розвитку та популярності їх з-поміж населення засвідчує інформація про господарський курс у Коровниках, що на Перемишльщині [336], у якому «взяли участь господарі, почавши від дуже глибокого віку, хлопці, жінки, дівчата і дітвора в шкільному віці», коли «найбільше число виносило понад 100, пересічно 58, найменше 43 учасники». Із 24 «лекцій скористало 1392 особи». «Плян науки», що становив такі «точки»: «1) Управа ріллі з узглядненням знарядів і машин, 2 години. 2) Органічні навози та консервування їх, 2 години. 3) Штучні навози демонстраціями, 2 години. 4) Добір насінь, набуття і приготування, 2 години. 5) Полеві шкідники і хвороби рослин, байцовання, 2 години. 6) Трієр і сівалка, 2 години. 7) Управа пасовиськ і сіножатей, 2 години. 8) Годівля, плекання і приміщення рогатого скоту, безрог і птиць, 6 годин. 9) Услів’я видатности молока, 2 години. 10) Сільсько-гоподарська кооперація, 2 години» [336], охоплював необхідну для селянства інформацію щодо раціонального ведення власного господарства.

Найбільшою популярністю користувалися дво-, тримісячні ветеринарні та ветеринарно-господарські курси, які організовували районні молочарні та філії «Сільського господаря» «кущовим» способом, щоб охопити окремі терени певних повітів (додатки Т.2, Т.6). Їх улаштовували в містах і містечках для шести-дев’яти громад, так що їхні слухачі з ближчих сіл добиралися щоденно, а з віддалених – мешкали в «гуртожитках» (у місцевих хатах – з харчуванням). До програм цих курсів входили такі предмети, як «корми для домашніх тварин, спеціальна зоотехніка, ветеринарія (гігієна домашніх тварин), організація «сметанкових збірень», чистота і доставка молока та ін.» [913, с. 217], що давало можливість «поступовим господарям» активно включитися в «контролю молочности». При цьому організатори курсів орієнтувалися на місцеві потреби й особливості ведення господарства. Зважаючи на цю тенденцію, відбувалися і доволі вузькопрофільні заходи, як, до прикладу, двотижневий курс зі збирання, шаткування, сушення грибів і лікарських рослин, що провели 1938 р. у Ворохті, та ін. [145, с. 138].

Такі курси забезпечували ґрунтовні знання, формували уміння і навички щодо можливостей та способів розширення і поліпшення «пашних земель» для худоби шляхом їх удобрення і меліорації, застосування сівозмін, а також щодо облаштування стаєнь, користування ветеринарним приладдям тощо. При цьому активно використовували такі методи, як «показова меліорація», «показова будова стаєнь», тощо [218, с. 425-426]. Окрім того, вони сприяли підвищенню загальноосвітнього рівня селян, зокрема, знайомили з основами природознавства, давали елементарні уявлення про функціонування ринкової економіки, а також пропагували агротехнічні інновації та формували усвідомлення доцільності і корисності їх практичного застосування.

Маслосоюз власними силами проводив одно-, три-, чотиримісячні курси для осіб, яких «скерували для навчання» місцеві кооперативи та установи (зазвичай 16 – 25 осіб), для них навчання і проживання були безкоштовні. Освітні програми одномісячних курсів (32 год.) носили вузькопрофільний характер: молочарське діловодство, годівля худоби, «контроля молочности», ветеринарія, причому третину годин відводили на повторення. Такі ж курси влаштовували на Волині та Поліссі [1568; 1573, арк. 30].

Як уже йшлося, ще перед Першою світовою війною товариство «Сільський господар» організовувало ветеринарні курси. З 1923 р. до краю стали повертатися фахівці з різних ділянок сільського господарства, зокрема і фахівці «молочарського знання», які здобули відповідну освіту в чехословацьких молочарських школах. Завдяки їхній подвижницькій праці виникають «сметанкові збірні», які 1930 р. організаційно об’єдналися в «кооперативних Районових Молочарнях (Р.М.)», які своєю чергою – у Крайовому молочарському союзі Маслосоюз у Стрию. Товариство «Сільський господар» тісно співпрацювало із Маслосоюзом. Прикладом такої співпраці є влаштування низки курсів [212; 314-317; 334; 341-343; 629; 689; 751; 855; 917; 1482; та ін.], «мандрівної зимової господарсько-ветеринарійної школи» [873]. Таким чином було започатковано створення системи позашкільної освіти в ділянці ветеринарії. Деякі з курсів мали «крайове» значення: на них здобували освіту не тільки місцеві мешканці, а й представники інших регіонів Західної України, як, до прикладу, у влаштованому 1935 року філією «Сільського господаря» в Калуші і дирекцією Районової молочарні у Войнилові на двомісячному годівельно-ветеринарному курсі, де навчалися не тільки охочі з Калущини, а й Перемишльщини, Жидачівщини та один слухач з Луцька [855, с. 532]. Закономірно, що в них селянство охоче брало участь, інколи кількість учасників перевищувала позначку 120 осіб [12]. Характерною особливістю організації ветеринарних курсів стало домінування практичних методів навчання. При їх проведенні у Дрогобичі міський ветеринарний лікар не тільки використовував необхідне унаочнення, а й улаштовував заняття «в міській різні», де наочно показував на тваринах хвороби, способи лікування, ставив експерименти [684], чи як, приміром, під час проведення ветеринарно-годівельного курсу в Рогатині, який відбувся з 16 січня по 9 лютого 1930 р., де викладали «ветеринарію, сільськогосподарську кооперацію, управу сіножатей та пасовиськ, заготівлю кормів, управу кормових рослин, переховування та підготовку їх, годівлю худоби, контролю молочности» та «способи поліпшення нашої худоби», гігієну, а належні практичні вміння й навички здобували таким шляхом: господарі довколишніх сіл приносили хворих тварин, на них курсанти мали змогу практично познайомитися з хворобами, разом із ветеринарним лікарем їздили до найближчих сіл до хворих тварин на виклики [629]. Окрім перелічених теоретичних та практичних методів навчання, використовували дискусію, а також наочні (картки, схеми, діаграми тощо) та технічні засоби (демонстраційний пристрій скіоптикон) [1337].

Є дані про те, що селяни постійно підвищували свій рівень господарської культури, оновлювали знання, задовольняли власні освітні потреби в новітніх методах господарювання, систематично беручи участь у них упродовж декількох років. За свідченням агронома В. Вакуловського, узимку філія товариства «Сільський господар» у Рогатині систематично влаштовувала три-чотиритижневі ветеринарно-годівельні курси, у яких щорічно постійно упродовж 4-5 років брали участь 30-40 осіб, щоб отримати «ґрунтовні знання і навички в лікуванні домашніх тварин» [188; 189, с. 437-438].

Окремим важливим складником господарсько-економічного просвітництва стала діяльність з підвищення господарської культури жіноцтва, яка ґрунтувалася на його загальних формах і методах та водночас мала свою специфіку. Вона розгорталась у двох взаємопов’язаних напрямах: надання знань, формування умінь і навичок жінок у ділянці ведення хатнього господарства через створення відповідних курсів [336; 372-373; 678; 1084; 1345; 1274] (додаток Т.1) та формування усвідомлення щодо підвищення її суспільної ролі в розвитку кооперації та різного роду виробничих підприємствах [515; 523; 559; 625; 739; 797-798; та ін.].

Велика заслуга в організації та проведенні господарських курсів для жіноцтва належить Секції господинь при Централі товариства «Сільський господар» та її низовим осередкам. Слід підкреслити добре продуману систему матеріально-технічного забезпечення та організації таких курсів, які ґрунтувалися на самообслуговуванні, інструкторки прагнули налагодити рентабельне міні-господарство. Чергові курсантки під наглядом інструктора готували обід за встановленим меню, інші займалися прибиранням, виконували ручні роботи: в’язали, вишивали, гаптували тощо. По обіді відбувалися теоретичні заняття з куховарства, хатнього господарства, вирощування ярини, розведення курей, телят, догляду корів, кооперації. Отже, змістове наповнення програми курсів засвідчує, що навчання – практичне і теоретичне – забезпечувало реалізацію наріжної мети – підготувати «зразкову господиню» [492, с. 347; 798; 802-804; 1084; та ін.]. Цю діяльність продовжили і за часів німецької окупації Західної України, центром координації дій стала Головна секція господинь Централі «Сільського господаря» у Львові [1146, с.407; 1659].

Таку ж діяльність проводило і УПТ «Рідна школа» із середини 1930-х років, улаштовуючи жіночі чотири-, п’ятимісячні курси домашнього господарства для осіб віком від 16-24 років, метою яких було «підготувати сільських дівчат до самостійності у господарстві та виховати з них господинь, свідомих своїх родинних і суспільних завдань». Програма вивчення домашнього господарства передбачала «приготування їжі», кравецтво, догляд за домашніми тваринами, городництво, гігієну, обрахунки, загальноосвітні предмети. Вартість навчання становила 20-25 зл. на місяць [105; 1532].

Цікавою формою поширення освіти стали жіночі курси, організовані УПТ «Рідна школа» для «організаторок і провідниць дитячих садків», метою яких було навчити слухачок на «інструкторок», які б при кружках створювали курси куховарства, трикотарства, національних танків тощо. 1935 р. відбулося на Підгаєччині 9 таких курсів, у яких узяло участь 348 осіб, для них було прочитано 351 лекцію [523]. Про те, що таких фахівців потрібно, свідчить той факт, що організаторами курсів були чоловіки. Селяни навчалися не тільки «практичних речей», а й того, «як прибирати хату і стіл, як заховуватися при столі», «як уладнати перекусню («буфет») на час забави», дізнавалися про «рідний промисел, про ощадність, про Рідну Школу, про кооперацію… як вести працю в жіночих гуртках, як ходити коло немовлят, чи коло хорих, про великих людей, про ролю жінки в народі, в господарстві» тощо [523; 559; 1681].

Окрім «господарського» складника, у системі виховання господарської культури жінок важливе місце відводили й іншим компонентам цієї «моделі» – економічному [129; 344-345; 990], естетичному [ 307; 1040], громадянському [706-707; 989], валеологічному [23; 306; 1037-1039; 1154; 1650-1652; 1668; та ін.], екологічному вихованню (до прикладу, розвиваючи тваринництво, господарі повинні дбати не тільки про «добрий харч» для худоби, правильний і дбайливий їх догляд, а й про те, щоб у жодному випадку не чинити насилля над тваринами, до цього привчати своїх дітей) [62] (додаток С.6). Окремий сегмент господарського просвітництва пов’язаний з поширенням знань про розвиток різних видів промислу (гарбарства (чинбарства), кушнірства, лимарства тощо) [695; 1264; 1312; 1354; та ін.] (додаток Т.5). Він відзначався вузькою спеціалізацією та високим рівнем ефективності. Товариство «Сільський господар» започаткувало низку дво-триденних курсів з виробництва солом’яних вуликів, які в 1911-1912 рр. улаштували філії. Теоретичні виклади на них супроводжувалися демонстрацією систем і видів вуликів та нових систем обладнання і технічних приладів для ведення раціонального пасічництва, а на практичних заняттях навчали їхнього виготовлення. При цьому досвідчені фахівці ділилися багаторічним досвідом своєї роботи [602, с. 156-157].

Подібний характер носили пасічні курси в другій половині 1920-х –1930-х роках, яких щороку відбувалося по сім-десять, зокрема й на Волині. Утім, якщо лави пасічників-аматорів зростали досить швидко, то доволі швидко виявився і брак висококваліфікованих фахівців у цій галузі, здатних начати інших та за ринкових умов управляти окремими промисловими підприємствами. Про це свідчить той факт, що засновані «Сільським господарем» 6 пасічних районних кооперативів із цієї причини та через брак фінансування не проіснували більше двох-трьох років [144, с. 178; 603, с. 30]. Для виправлення такої ситуації тоді провели кілька інструкторських курсів.

Підготовка кадрів для кожухарського промислу забезпечувалася на білошкірно-кожухарських курсах (додаток Т.5), які влаштовували спільно з Технологічним інститутом у Львові, які проводив його інструктор П.Карп’як за участі інших викладачів. Діяльність у цьому напрямі активізувалася після з’їзду українських кожухарів навесні 1928 р. у Косові. Закінчення таких курсів та постійна праця над підвищенням своєї кваліфікації стали необхідною умовою для роботи в заснованих після з’їзду Спілки кожухарів Гуцульщини в Косові та ще однієї спілки кожухарів у Яворові, біля Львова [603, с. 32; 695].

Популяризації і залученню нових прихильників до справи раціоналізації тваринництва сприяли численні конкурси, зокрема: з «умовин годівлі тварин»; з «вихову теличок»; з «плекання дробу»; з «плекання поросят», а також «контролю стаєнь», «новітніх конкурсів» з «годівлі кролів, шиншил», «вирощування молочних кіз» та ін. До участі в них залучалося від 10-15 до 300-450 і більше господарств у десятках і сотнях сіл, а спостерігали за їхнім перебігом тисячі селян. Широко популяризували результати таких конкурсів, адже завдяки переходу на раціональне годування денний приріст живої ваги конкурсних тварин на 30-60% перевищував середньостатистичні показники, що переконувало тваринників в опануванні передовими технологіями й методами вирощування свійських тварин. Популяризації і залученню нових прихильників до справи раціоналізації тваринництва сприяли десятки курсів «продуктивності домашніх звірят», «курс-показ годівлі корів за нормами» та ін. [262; 492, с.242-244; 802-803; 871, с. 288]. Є підстави стверджувати, що активне застосування дослідницьких методів навчання забезпечувало освітній успіх такої форми навчання українців, які на власному прикладі переконувалися в умовах раціоналізації домашнього господарства.

Провідні діячі «Сільського господаря» проводили системну цілеспрямовану діяльність зі здобуття і поширення основних ветеринарних знань, формування відповідних навичок, необхідність і значущість яких актуалізували періодичні пошесті, що спричиняли масову загибель домашньої худоби, та переважання застарілих методів лікування та численних забобонів. Головним організаційно-методичним центром такої діяльності виступила заснована 1926 р. ветеринарна й годівельна секція при Головній управі «Сільського господаря», що незабаром передала свої повноваження Бюро ветеринарної поради. Під проводом старшого ветлікаря М. Старуховського воно працювало винятково у «ветеринарно-освітньому напрямі»: поширювало літературу, улаштовувало курси, надавало численні індивідуальні поради, активно виступало в пресі з науково-популярними статтями [144; 603]. Розроблялися плани щодо відкриття ветеринарної порадні у Львові, але вони через фінансові труднощі залишилися нереалізованими.

Своїх відмінних рис у цій ділянці набула діяльність крайового товариства «Сільський господар» на інших українських теренах. Так, активізація національного життя на північнозахідних землях наприкінці 1939 р. спричинена насамперед тим, що тут опинилася велика армія української інтелігенції – агрономів, освітян, науковців, лікарів, правників тощо, які втікали від радянської анексії західноукраїнських земель. По-друге, саме вони зуміли активізувати нечисленну місцеву інтелігенцію, яка радо почала працювати на національну ідею, унаслідок чого цей регіон, де були українські села, покрився мережею українських шкіл. По-третє, завдяки самовідданій безкоштовній праці українських громадських діячів за небачено короткий термін вдалося організувати практично всю систему громадського господарсько-економічного просвітництва – від курсів, дослідницьких полів, конкурсів, свят, нарад тощо до створення сільськогосподарських шкіл. Успіхи цієї праці «були настільки переконливі», що «колись занедбані в національному плані» Полісся, Лемківщина, Холмщина, Підляшшя, Ярославщина, Сяноччина «стали повністю українськими» [53; 312; 544; 546; 1206; 1625; 1659; та ін.].

Особливість розгортання «господарсько-економічної акції» на цих теренах полягала ще й у тому, що заходи з розвитку господарської культури селянства включали й широку культурно-освітню працю, спрямовану на українізацію населення, підвищення його загального освітньо-культурного рівня тощо. Тут проводили господарське просвітництво в найширшому форматі: воно включало господарсько-економічні знання, загальнокультурний та освітній (ліквідація неграмотності) розвиток, наскрізною через ці складники проходила національна ідея. За німецької окупації краю товариство «Сільський господар» активізувало працю в ділянці господарсько-економічного просвітництва на Сяноччині та Лемківщині, де влаштувало низку короткотривалих сільськогосподарсько-кооперативних курсів [312, с. 510]. Наслідком подвижницької праці українських громадських діячів стало те, що «Холмщина стала українською», тут «20 волосних урядів очолювали українці» [1201]. Українська еліта за умов нацистського режиму докладала всіх зусиль, щоб захистити українське селянство: на чолі з Українським допомоговим комітетом «несла селу різну посильну поміч, передусім захист від контингентів», «рівночасно з цим … ширила між господарями та їх молоддю поступову сіл.-господарську науку» [1201, с. 523].

Саме на Холмщині був створений безпрецедентний «акт» воднораз масового охоплення сільськогосподарською освітою місцевого населення, коли впродовж понад одного року (423 дні) до навчання залучили понад 50 тисяч селян. На нашу думку, цей сміливий освітній експеримент очільників «Сільського господаря», який успішно був реалізований, довів свою ефективність. Утілюючи в життя цю мету, провідні діячі розробили систему заходів (організаційних, навчально-методичних та ін.), наріжне місце в якій посідало сільськогосподарське шкільництво, шляхом влаштування двотижневих мандрівних сільськогосподарських курсів для селян усіх 20 повітів таким чином, щоб щодня один із 14 викладачів навчав свого предмета. Ці двотижневі курси відбувалися в чотири тури в 17 волостях, охопивши 270 сіл, а це 39173 чоловіків, 13612 жінок (разом – 52785 осіб) [1201, с. 523]. Тут на особливу увагу заслуговує подвижницька праця викладачів, кожен з них на навчання селян витратив понад місяць (34 днів), пересічно 102-136 годин. Перебіг цих подій докладно фіксували щоденники, які вели викладачі в кожному осередку, де чітко «записували навчальну програму, години, число учасників, останній з викладачів у турі забирав із собою до Холма і здавав до місцевого УДК» (навчальну програму курсів подано в додатку Т.10). Змістове наповнення курсів (16 предметів) нагадувало зміст навчання господарсько-кооперативних курсів, які практикували в Галичині наприкінці 1920-1930-х рр. Також використовували різні методи навчання – лекцію, пояснення, показ, бесіду тощо, викладач надавав кваліфіковані відповіді та методичні і практичні поради. Понад те, практикували безпосереднє відвідання лектором селянських господарств, де той відповідав на запитання та давав численні поради щодо раціонального ведення домашнього чи сільського господарства [1201, с. 523-525]. Окрім зазначених методів навчання, до прикладу, для учасників курсів в Ярославі (1940-1941 рр.) активно використовували навчальні екскурсії до цукроварні в Переворську та мандрівки до приватних зразкових господарств, де українці мали змогу наочно побачити високий рівень господарської культури людей, методи й форми ефективного господарювання. Екскурсії на селекційні станції чи дослідницькі поля та сади відігравали теж вагому роль у вихованні культури господарювання українства [53]. Таким чином, прикметою особливістю такої форми навчання, як і в Галичині, був практичний характер з елементами дослідництва (більш докладно про це – у нашій окремій публікації [77]).

«Сільський господар» за часів воєнного лихоліття налагодив справу агрономічного шкільництва, знайшов необхідні високопрофесійні кадри, уможливив створення матеріально-технічної бази. Між тим, як трапилося на прикладі ярославських освітніх курсів (травень 1940 р.), інколи охочих навчатися було небагато, оскільки, як слушно зауважував Л.Бачинський, «…люди боялися покидати місце свого осідку, коли транспорт був у жахливому стані. В поїздах не було світла, відбувалися нічні ревізії, німецька поліція поводилася брутально, страх висів над головою кожного» [53, с. 33].

Під освітньою опікою українських громадських діячів перебувало і жіноцтво. Відзначаємо спільну співпрацю товариства «Сільський господар» і Союзу українок та інших українських інституцій на ниві господарсько-економічного просвітництва. Секція господинь спільно із Союзом українок проводили конкурси на «чепурне прибирання і чистоту оселі», улаштовували низку курсів із домашнього господарства, куховарства, управи ярини та консервації, годівлі курей тощо. Особливу увагу звертали на гігієну родини та догляд за немовлятами тощо [312, с. 505]. У галузі позашкільної агроосвіти дорослих на Волині активно працювали Союз українок та «Просвіта», а також жіночі секції при осередках «Сільського господаря», які влаштовували «вишколи крою та шиття, конкурс чистоти хати, одягу, білизни, посуду, комор», господарські курси та «курси куховарства, переробки овочів та фруктів», «трикотарські» тощо [182; 337; 547; 624; 636; 863; та ін.].

Отже, фахові курси стали повідною формою виховання господарської культури дорослих. Їхніми організаторами виступили «Просвіта», «Сільський господар», Союз українок, УПТ «Рідна школа», кооперативні та інші установи, які надавали їм відповідної спрямованості. Часто функціонування курсів наближалося до фахових шкіл. Динаміка курсової підготовки визначалася актуальними потребами, запитами та різного роду змінами (економічними, законодавчими, технічними тощо) у розвитку певних галузей сільського й домашнього господарства. Успіх праці освітніх діячів забезпечувала ефективна методика просвітницької праці: власний приклад та особиста присутність, живе спілкування зі слухачами, науково-популярна форма викладу, наочні методи навчання, екскурсії, демонстрування тощо, а також високий рівень національної свідомості, патріотизм, громадянська позиція, помножена на подвижництво, які фактично не мали аналога в історії розвитку вітчизняної освіти.



Поділіться з Вашими друзьями:
1   ...   14   15   16   17   18   19   20   21   ...   42


База даних захищена авторським правом ©divovo.in.ua 2017
звернутися до адміністрації

войти | регистрация
    Головна сторінка


загрузить материал