Білавич галина василівна



Скачати 10.38 Mb.
Сторінка17/42
Дата конвертації22.12.2016
Розмір10.38 Mb.
1   ...   13   14   15   16   17   18   19   20   ...   42

Рис. 5.5. Засоби й методи підвищення ефективності господарювання українців Галичини та Волині за досліджуваної доби

Велике значення в підвищенні рівня господарської культури українців провідні діячі «Сільського господаря» покладали на механізацію господарювання селян (додатки С.17, С.18), використання новітніх методів обробітку ґрунту [60; 127; 451; 615; 641; 767; 1197-1199; 1434; та ін.]. Провідне місце було відведено т.зв. досвідництву, що дає підстави стверджувати, що визначальною рисою системи господарсько-економічного просвітництва стало те, що селянство виступало не лише об’єктом здобуття готових знань і формування навичок, а й суб’єктом, що бере безпосередню участь у формуванні нових технологій і досвіду (рис. 5.6). Ідеться про їхнє включення до «дослідництва» у вигляді закладання і функціонування науково-дослідних ділянок (додаток С.19), «тваринницьких ферм», пасік, де під наглядом фахівців господарі апробовували нові передові технології рослинництва і тваринництва, агрономи знайомили з результатами цієї діяльності широкий селянський загал [436; 846].



Рис. 5.6. «Досвідництво» як провідний напрям, метод і форма піднесення господарської культури українців Галичини та Волині

Цілеспрямовану працю в цьому напрямі започаткувала «Просвіта» за довоєнного періоду ХХ ст. Завдяки застосуванню передових технологій дослідні поля (ділянки), що закладалися за ініціативи товариства, забезпечували високу врожайність різних видів рослинництва. Вони викликали зацікавлення з боку селянства, зважаючи на можливості безкоштовного отримання фахових знань та пільг щодо придбання насіння, агротехніки тощо. Незабаром через обмежені фінансові ресурси їх стали закладати на конкурсній основі. Так, у 1906-1907 рр. із близько 10 тис. заяв на участь у такій експериментальній роботі задовольнили лише 756 на висадку буряка і моркви, 186 – на використання добрив, 696 – на плекання збіжжя та сіножатей. Увесь комплекс робіт на них – від засіву до збирання врожаю – проводили під контролем агрономів, тож і показники зібраної продукції були на 10-30 % вищими, аніж середньостатистичні [606, с.23-27; 1136, с.124]. У землеробстві роз’яснювальна робота спрямовувалася на надання знань, формування умінь, навичок, що забезпечували відновлення і підвищення родючості ґрунтів та впровадження раціональної організації виробничого процесу (від підготовки ґрунту і сівби до збирання врожаю [40; 150-151; 326; 338; 375-376;728; 768; 882; 940;1655;та ін.].

Дослідні поля визнавали найкращим засобом раціоналізації господарства та прилучення селянства до передових технологій (додаток С.19, С.20). Вони фактично започаткували використання мінеральних хімічних добрив в українських дрібних землеволодіннях та стали основою для формування науково обґрунтованого розуміння механізмів вирощування кормових культур – буряка, картоплі, моркви, а також конюшини, люцерни тощо. На основі цієї моделі селяни (як власники дослідних полів, так і учасники екскурсій до них) вчилися здійснювати самостійні обрахунки всіх видатків та прибутків від такого господарювання, виводити загальний річний баланс, прогнозувати його позитивне чи негативне сальдо (додаток С.21). Результати функціонування дослідних полів обговорювалися і вивчалися на спеціальних майстер-класах, які проводили в окремих громадах чи повітах. Набутий таким чином досвід знаходив широке і швидке застосування.

За передвоєнних років ХХ ст. розвиток діяльності в цьому напрямі перебрав «Сільський господар». Лише 1912 р. на закладання і обслуговування дослідних ділянок під пшеницю, жито, льон, а також різні городні рослини призначалося по 4-6 тис. кр. на кожну [602, с. 54; 607]. Таким шляхом широкий загал селянства став долучатися до раціоналізації рослинництва та передових європейських агрокультурних технологій, що, зокрема, передбачав поділ і вираження земельних площ та зібраної продукції у конкретних величинах – арах, гектарах, кілограмах, центнерах тощо. Селяни, які долучалися до ведення дослідних ділянок, навчалися робити необхідні обчислення, вести записи, спостереження, використовувати нові технології в застосуванні добрив, оранки, сівби, догляду та збору врожаю. Вони набували вміння самостійно визначати врожайність і продуктивність та порівнювати свої показники із сусідами та селянами з інших регіонів. Водночас таку діяльність стримував низький загальноосвітній рівень хліборобів, які часто не могли самостійно опанувати інструкції та інші організаційно-методичні матеріали, а в багатьох громадах не було людини, яка могли б прокоментувати такі «поучування». За таких умов вирішальне значення мала допомога фахівців з філій товариства, що під час постійних «контрольних перевірок» самі визначали стан справ і давали поради щодо продовження роботи.

За міжвоєнного періоду ХХ ст. ця діяльність отримала подальше науково-методичне обґрунтування. Один з її відомих теоретиків, професор Української господарської академії в Подєбрадах В.Доманицький [457-462], виходячи із засад «районованості», висунув грандіозний проект організації мережі «досвідних станцій» для окремих районів Буковини, Галичини, Волині, Поділля, Полісся та ін. Його мета полягала в тому, щоб за єдиною програмою дослідити місцеві умови господарювання та відповідно до них визначити доцільні форми й напрями його вдосконалення. Нагромаджені таким чином «вищі форми» знання з різних галузей рослинництва і тваринництва мали реалізовуватися на «нищій стадії досвідної справи» через «досвідні поля», де отримані «висновки» місцеве населення мало апробовувати на практиці, перевіряючи їх технологічну й економічну доцільність. Є. Храпливий обґрунтував важливу думку, згідно з якою на сільськогосподарську організацію покладався обов’язок щодо масового залучення селянства до т. зв. економічного досвідництва. Перевіряючи на практиці висновки дослідних установ, вони таким чином за допомогою фахових агрономів набували знання і навички щодо використання різних видів насіння і добрив, застосування широкого спектру методів і засобів праці, визначення ефективності господарської діяльності тощо [1495, с. 68-70]. Навесні 1928 р. було закладено 1940 «дослідних полів», із них 1300 – із застосування штучних і органічних добрив, 60 – зі збіжжям, 60 – з городиною, а інші комбінували різні галузі рослинництва. Тоді ж заснували першу українську насіннєво-селекційну станцію у Коршеві, біля Коломиї [603, с. 17]. Відтак через обмеженість ресурсів та зацікавленість українських кооперативних установ головним напрямом цієї діяльності стало вивчення умов використання мінеральних добрив. Упродовж 1935-1936 рр. «демонстраційні досліди» велись із суперфосфатом [604, с. 33-34], а далі з різними видами міндобрив. 1938 р. у них брали участь 1746 господарств, яким безкоштовно чи за зниженими цінами реалізували 493 вагони добрив [605, с. 38]. Агрономи «Сільського господаря» опиралися на розроблену професором УГА в Подєбрадах А.Романенком методику проведення «демонстраційних дослідів», яка узалежнювала застосування різних видів мінеральних добрив від численних природних та інших чинників, а також визначення їхнього впливу на врожайність [1192; 1196; 1204]. Перед їхнім проведенням читали лекції, проводили інструктажі, роздавали спеціальну літературу. Результати такої діяльності активно пропагувалися з-поміж селянства, яке таким чином заохочувалося до використання нових засобів і технологій господарювання. Для пропаганди й поширення «пашних рослин» за посередництва «Сільського господаря» та кооперативних підприємств упродовж цього періоду реалізовано «4,7 тис. кг насіння буряка, моркви, кінського зуба, конюшини, люцерни, вика, сераделя, пелюшки та ін.», що супроводжувалося поясненням умов садіння та вирощування, збирання, зберігання [604, с, 36].

Варто зазначити, що «досвіди» над оптимізацією насіннєвого матеріалу [435; 604, с, 36; 789; 1054] дали вагомі результати: до прикладу, дворічне експериментування на Борщівщині уможливило визнати пшеницю «Секач» найпродуктивнішим сортом зернових та поширити його на Борщівщині. Перед Другою світовою війною ПСК збував близько 900 вагонів збіжжя щорічно [810, с. 266]. Аналогічні успіхи були й у інших повітах краю [151; 277; 304; 319; 776; 1200; 1203; 1446; 1447; та ін.]. Поряд із сівозмінами активно роз’яснювалося значення використання «погноїв» (добрив), передусім тих, які можна виробляти у власному господарстві (гноївка (обірник), компост (зелені погної) тощо)) [150-151; 304; 840; 1200; 1203; та ін.], а застосовувати мінеральні добрива вартувало лише за нагальної потреби і лише під культури, які цього вимагали й «окуповувалися» [277; 319; 728; 814; 820; 824; 965; 1204; та ін.]. Власне, на підставі цих дослідів господарі переконувалися в доцільності вживання мінеральних погноїв, тому потреба в них щороку зростала. У галузі агротехніки показувалося значення і перспективи проведення меліорації і камасації земель [366; 493; 1010-1011; 1446; 1501].

У галузі тваринництва просвітницько-пропагандистська робота зосереджувалася на необхідності використання нових порід, підвищенні продуктивності худоби і птиці [54; 671; 723; 1474; 1688], а також упровадженні нових технологій виробництва, пов’язаних із раціональним годуванням [590; 681; 1191; 1476-1478; та ін.], ветеринарним обслуговуванням, утриманням у чистоті господарських приміщень тощо [213; 684; 817; 822; 871; 902; 1474].

Таким же шляхом започаткували цілеспрямовану діяльність з піднесення агрокультури тваринництва, що забезпечувало прищеплення знань, формування умінь, навичок, які стосувалися раціоналізації процесу вирощування та утримання свійських тварин, селекції, ветеринарного обслуговування, переробки та організації збуту продукції тощо. Цікавою формою поширення знань у цій ділянці стали вміщені в рубриці «Веселий куток» часопису «Сільський господар» малюнки-карикатури, які в дотепній формі висміювали «дідівські методи» праці (додаток С.22).

За фінансової допомоги та організаційно-методичного забезпечення «Сільського господаря» розгорнули акцію з будівлі «взірцевих стаєнь і гноївень». Лише в 1911-1912 рр. на зведення таких 32 стаєнь і 34 гноївень у 30 повітах Галичини витратили 45 тис. кр. [607, с. 141-142]. Вони ставали зразком для поширення відповідних споруд у довколишніх громадах, тож фактично весь регіон дістав можливість будувати приміщення для свійських тварин за новими зразками, позаяк за наступних років основні зусилля спрямували на пропаганду цієї справи.

Водночас на виділені товариством 4,7 тис. кр. заклали 38 «зародових хлівень» – розплідників породистих овець і свиней, а виведення і поширення нових порід дрібної птиці було визначено «справою першорядної ваги». Для господарств, що стали базою для проведення таких експериментів, чиї власники могли спостерігати й наслідувати їх проведення, роздавали інструкції та «поучення» щодо зведення розплідників та умов утримання в них тварин [607, с. 144-147].

За міжвоєнного періоду ХХ ст. у розвитку просвітницької роботи в галузі тваринництва акценти змістилися на пропаганду вдосконалення вирощування трав як передумови раціонального плекання худоби та необхідності поліпшення гігієнічних умов її утримання. У концентрованому вигляді вона проявилася в різнобічній діяльності з т. зв. контролі молочності [379, с. 260; 896; 902; 912; 1476; 1689; та ін.] (додатки С.23, С.24), якою заходами Маслосоюзу, «Сільського господаря» та інших установ було охоплено практично всі повіти. Лише в 12 селах Коломийського, Яворівського, Товмацького повітів, де вона проводилися найкраще, цю форму «дослідництва» забезпечували 12 контролерів, що стежили за 1114 коровами, господарі яких пройшли відповідне фахове навчання. Завдяки раціональному утриманню надої корів у середньому зростали на 33 %, а щоденна рентабельність годівлі однієї тварини змінювалася із 46 гр. витратності на 96 гр. прибутковості [585, с. 14]. На основі численних джерел можемо стверджувати, що безсумнівним лідером у справі проведення акції «контролю молочності» стали с. Балинці Коломийського повіту [446; 545; 896; 912; 1032; 1191; 1478; та ін.] (додаток С.24). Приклад Балинець та довколишніх сіл – узірець того, як за умов чужої держави завдяки цілеспрямованій праці громадських, освітніх, господарсько-економічних діячів, упровадження концепції економічного націоналізму, реалізації програми господарського просвітництва можна було досягти реальних результатів щодо піднесення рівня життя народу, підвищення його агрокультури, виховати декілька поколінь «поступових господарів».

Системна цілеспрямована робота з роз’яснення необхідності переходу на нові раціональні методи утримання молочної худоби зумовила якісні зрушення в масовій свідомості українського селянства. У такій роз’яснювальній роботі вирішальне значення мали аргументи, що засвідчували можливості реальних досягнень. Так, найбільший вплив на них справляли показники, згідно з якими в «неправильно годованих» корів продуктивність становила 2230 л, а утримання була витратним –24 зл., тоді як у «частково правильно годованих» ці показники становили 2400 л і 45 зл. прибутковості, а в «правильно годованих» – відповідно до 3777 л та 98 зл. Звіти «Сільського господаря» засвідчують, що за 1930-х років чисельність корів і господарств, які брали участь в акції з контролю молочності, подвоювалася щороку [604, с. 35-36]. Селяни почали масово перебудовувати старі стайні і зводити нові, на третину розширилася «паша» на полях.

Завдяки просвітницько-пропагандистській роботі в другій половині 1930-х років виникли передумови для якісних зрушень у розведенні нових порід домашньої птиці, кролів, а також овець, хоча вівчарство мало давні глибокі традиції на Гуцульщині. Важливими організаційними осередками популяризації і розвитку цієї справи стали секції «плекання дробу, плекання кролів, годівлі овець» при філіях та кружках «Сільського господаря». Численні інструктивно-методичні матеріали та спеціальна література інформували про переваги та особливості догляду за новими породами курей кармазинів, що доставлялися з домогосподарства Котецької в Боднарові Станіславівського повіту та з Українського інституту для дівчат у Перемишлі (Львівська хліборобська палата визнала їх найкращими в Галичині) [604, с. 39]; про породу великої білої англійської свині; про породи кролів – «чинчилі», гаванські бобри, ангори, срібні віденські, які були значно продуктивнішими від місцевих тощо. 1935 р. сім секцій «Сільського господаря» із сотнею молодих вівчарів, які пройшли спеціальну фахову підготовку, розпочали селекцію місцевих порід овець із завезеними «мереносами». Вона супроводжувалася експериментальною роботою щодо раціоналізації їх годівлі та ведення «контролю молочності» [604, с. 38-40].

Перспективною ділянкою вважалося пасічництво [25; 61; 31; 216; 446, с. 376; 619; 821; 871, с.286-289; 1448, с.274; та ін.], де в сільських господарів-пасічників були вагомі успіхи: до прикладу, філіальна секція пасічництва в Бучачі обслуговувала навіть поляків, які не були членами товариства «Сільський господар» [1448, с. 274]; у Бережанському повіті пасічники мали 8000 пнів бджоло-родин, 1936 р. вони організували філію Подільської пасічничої спілки в Тернополі, яка успішно розвивалися до 1939 р. [31, с. 244]; на Журавщині «найкраща і взірцево проваджена» пасіка була у відомого в Галичині бджоляра о. декана В. Пилипчука в с. Любша [871, с. 289].

Важливу роль у розвитку та популяризації пасічництва відігравали засновані у 1936-1937 рр. дослідні пасічні станції в Тухлі та в Білій (біля Тернополя). Вони проводили метеорологічні й фенологічні (цвітіння та медування рослин) дослідження задля вивчення впливу природно-атмосферних особливостей Карпат на використання різних систем вуликів. Таку ж діяльність започаткували засновані в багатьох місцевостях «40 пасічних контрольних гнізд», де були кореспонденти, які вели записи про їхнє функціонування впродовж медоносного сезону. Результати таких спостережень узагальнювалися та популяризувалися з-поміж бджолярів із наданням відповідних практичних рекомендацій [144], а також поширювався досвід закордоння. Таким чином очільники товариства «Сільський господар» закликали відроджувати «добрі звичаї наших предків» у ділянці бджолярства, наголошували на важливості культивування «медового промислу», «відживлювання медом» дітей, необхідності споживання меду в дитячому харчуванні, а також повернення до життя традицій медоваріння: медові напої мали б «замінити горілку» [1360]. За висхідною лінією відбувся розвиток пасічництва на Волині, де, як відзначають джерела, «1925 рік був дуже успішним», зокрема в ділянці збуту меду та воску «через власні українські організації та кооперативи» [1363].

«Занедбаною ділянкою» за досліджуваного періоду вважалося городництво. Провідні діячі товариства «Сільський господар» намагалися допомогти селянству подолати стереотипи щодо вирощування яринних культур, які абсолютно не викликали «зацікавлення», пропонували численні методичні рекомендації, висуваючи аргументи щодо того, що городництво – це насамперед прибуткова справа. До прикладу, станом на квітень 1937 р. ціни на продукцію садівництва та городництва були такими: «яблука ренет 1.50 зл; яблука пепіна Паркера – 1.30 зл.; горіхи волоські – 2.00 зл.; сушня сливок – 2.00 зл.; сушня яблук – 1.20 зл.; одна головка салати – 0, 20 зл.; в’язка цибулі зеленої – 0, 05 зл.; 1 кг шпінату – 0, 60 зл.; пучок редиски – 0,20 зл.» [129; 306; 310; 1594]. Вирощування ранніх овочів вимагало знань щодо їх «переховування» (зберігання), створення «товарного вигляду», що вимагало знань у галузі естетики, гігієни, уміння рекламувати продукцію та успішно збувати тощо [240; 311]. Одним зі шляхів досягнення успіхів було закладання парників [306; 1088-1089; 1465]. Відтак на сторінках «жіночих часописів», а також «Сільського господаря» наголошувалося на тому, що, по-перше, вирощування яринних культур сприятиме розширенню «хатнього меню», урізноманітнить харчування сім’ї, по-друге, посилить «вітамінний» складник у щоденному раціоні, а також, що основне, сприятиме здоровому способу життя дітей та дорослих, оскільки забезпечить харчування дітей вітамінами, з-поміж іншого, також підвищить матеріальний добробут сім’ї [560; 1103; 1330; 1607-1608; 1647; 1649-1652; та ін.]. Автори статей пропонували експериментувати, опановувати вирощування нових культур, до прикладу, сою [685, с.295; 687; 672, с.324-325; 1466], печериці [541], цикорій [298; 685], кавуни і дині [810, с.268; 1089], фісташки [810, с.268] тощо.

Унаслідок господарського просвітництва істотні зрушення відбулися в ділянці садівництва. На прикладі Борщівщини можна побачити, як край (південні райони Борщівщини та Заліщивщіни) перетворювався на осередок наукового дослідництва, де успішно проводилися експерименти з вирощування не тільки високопродуктивних сортів фруктів, а й щодо виведення нових сортів «овочевих дерев» та започаткування вирощування «екзотичних» для краю сортів винограду, морелі (абрикоси), фісташкових дерев тощо [810, с.267]. Таким чином великі абрикосові сади були закладені в с. Горошова, а менші – практичному в кожному селі на півдні регіону. Перед початком Другої світової війни ПСК започаткував збут абрикосів. Філія «Сільського господаря» рекомендувала селянам зайнятися культивуванням кущових вишень та дерену як сировини для виготовлення повидла, наливки тощо. 1938 р. ПСК Борщівшини продав польському магнатові Четвертинському для його підприємства з виготовлення сливовиці в Медлині біля Варшави 8 вагонів слив за ціною 0,50 зл за кг. Своєрідною дослідною станцією став восьмиморговий виноградник у с. Кулаківці, найбільший (14-18 моргів) – у Кукуревича [810]. Широкий комплекс джерел увиразнює успіхи селян у цій галузі та заходи товариства щодо пропаганди знань у ділянці садівництва [38; 42; 57; 130; 303; 309; 764; 806; 810; 1195; та ін.], де важливе місце посідали виставки, які наочно демонстрували досягнення селянства. Важливими напрямами популяризації садівництва й городництва стало поширення сортового насіннєвого матеріалу та заснування опорно-демонстраційних пунктів, де апробувалася така агрокультурна діяльність [436; 846]. Уже за довоєнного періоду ХХ ст. «Сільський господар» заклав 14 зразкових садів і один яринний город та роздав близько 30 тис. саджанців [145, с. 140]. Така діяльність продовжувалася, тож уявлення про її масштаби дає факт, що 1938 р. місцевими секціями товариства було реалізовано й засаджено в селянських господарствах близько 28 тис. фруктових дерев, а також закладено кілька одноморгових садів [145].

За свідченням агрономів-організаторів, перелом у розвитку садівництва відбувся у середині 1930-х років, коли селяни зрозуміли, що «ліпше мати мало, але добрих дерев, чим багато, а лихих». Це стало наслідком тривалої цілеспрямованої роботи з поширення знань, умінь і навичок у цій сфері. Повсюдно закладалися розсадники фруктових дерев-дичок, на яких господарі набували умінь і навичок зі щеплення та з інших садівничих операцій. Домогосподарства залучалися до різних форм дослідницької і практичної роботи, зокрема апробували посадковий матеріал з двох дослідницьких садів – о.Фолиса в Склинові, біля Львова, та господарсько-садівничої школи в Милованні. За підсумками обстеження найкращих господарських садів і їхньої реєстрації реалізовувалися нові сорти плодових дерев. Придбавши десятки оприскувачів, члени садівничо-городничих секцій започаткували боротьбу зі шкідниками. З-поміж членів товариства, здебільшого на Поділлі, реалізовували десятки тисяч щеп, причому без жодних пільг [145; 604, с. 41].

Підсумовуючи здобутки такої багаторічної праці, М. Боровський зазначав, що завдяки просвітницько-пропагандистській роботі «край вкрився садами і городами», а сільські господарі «на своїх навіть малих нивках садили овочеві дерева і почали масово плекати городину для відживлення своєї родини, а також на продаж». Деякі райони «вкрилися» промисловими садами: у Комарно (на Львівщині), яке могло стати «нашою будучою Каліфорнією» [889], засадили 60 тис. дерев; на Косівщині з її сприятливим мікрокліматом на 300 моргах засадили нові сорти черешень, груш, яблук, винограду, слив, а на Золочівщині під садівництво було зайнято 600 моргів землі [145, с. 141].

Серед інших відносно нових і перспективних видів промислу вдалося популяризувати й започаткувати розвиток шовківництва. Є підстави стверджувати, що «батьком» шовківництва в Західній Україні можна вважати викладача учительської семінарії в Самборі І.Филипчака (додаток С.25), який не тільки ввійшов в історію розвитку історико-педагогічної думки як педагог-новатор, а й долучився до розробки концепції господарсько-економічного просвітництва (відбувся не лише як теоретик, а й практик), його перові належить низка науково-популярних статей про розвиток шовківництва, методичних і практичних рекомендацій щодо вирощування шовкопряда, «програми збагачення» щодо розвитку шовківництва в приватних господарствах [1439-1443]. Після низки виступів у пресі та поширення інформативно-пропагандистської літератури про користь і перспективність цієї справи [1440; 1443] 1928 р. при «Сільському господарі» створили відділ шовківництва, відкрили «дослідну шовківничу станцію» у Ялівці, почали видавати часопис «Шовківництво» [603, с. 32]. З метою популяризування ідеї розвитку шовківництва влаштовували відповідне навчання («годівлю», курси), у яких велике місце відводилося практичним вправам щодо вирощування шовкопряда [324; 807; ін.] (додаток С.26). Утім, спершу така агітаційна кампанія не принесла очікуваних наслідків, оскільки не мала належної фінансової підтримки. Лише зі створенням кооперативи «Шовк» та відповідних філіальних секції «Сільського господаря» в середині 1930-х років шовкопряд стали розводити в 10 повітах Галичини «сотки людей», а сировину відправляли до ткальні кооперативу «Шовк». До цього промислу було залучено кілька десятків безземельних селян [302; 604, с. 40-4; 1144; 1383; 1617; та ін.]. Цей приклад слугує яскравим свідченням того, що господарсько-економічне просвітництво давало ефект у тому випадку, якщо спиралося на реальну матеріально-фінансову підтримку, самовіддану працю суспільних агрономів та розуміння з боку селянства, оскільки в інших випадках багато цікавих, новаторських, прибуткових проектів залишалися нереалізованими.

Отже, завдяки популяризації нових ідей і можливостей українські громадські організації за підтримки кооперації зробили справжній прорив у поширення і піднесення таких спеціальних галузей, як садівництво і городництво, пасічництво, рибальство [878], шовківництво (додатки С.25, С.26), збереження і переробка продукції, а також її збут [492; 613; 672, с. 324-325; 685; 855; 975; 1370; 1631, с. 475; та ін.], будівництво [282], промисли [39-41]. З розвитком ринкових відносин вони стали розглядатися не лише як «допоміжні» засоби поліпшення життєдіяльності окремих господарств, а як перспективні галузі, що мажуть стати предметом широкого промислового виробництва й основним видом професійної діяльності, приносячи чималі прибутки. Із цією метою, поряд із традиційними секціями, 1936 р. при централі та філіях і кружках «Сільського господаря» виникли три нові: плантаторів тютюну; плантаторів цукрового буряка; плантаторів волокнистих рослин (або переробки льону, коноплі) (додаток С.10). Згідно з «правильниками», що визначали зміст роботи, їхні члени мали розв’язувати спільне завдання: «а) поглиблювати свої знання через влаштування спеціяльних відчитів, анкет, курсів та виписування й читання відповідних фахових часописів і книжок; б) в організований спосіб обстоювати свої права та захищати свої інтереси»; а також улаштовувати спеціальні майстер-класи для вдосконалення знань і навичок з технології виробництва відповідної продукції тощо [605, с. 36].

За досліджуваного періоду просвітницька діяльність здійснювалася за окремими напрямами (землеробство, рослинництво, тваринництво, кормовиробництво, спеціальні галузі, промисел тощо), що відповідали пріоритетам розвитку сільського та домашнього господарства. Кожен з них передбачав розв’язання своїх конкретних специфічних завдань. У землеробстві роз’яснювальну роботу зосереджували на надання знань, умінь, навичок, що забезпечувало відновлення і підвищення родючості ґрунтів, та впровадження раціональної організації виробничого процесу – від підготовки ґрунту і сівби – до збирання врожаю. Тут головну увагу спрямовували на «управу ріллі і рослин»: повчання господарів, як її треба обробляти, щоб без додаткових витрат збирати кращі та якісніші врожаї. Поряд із сівозмінами пояснювали значення використання «погноїв» (добрив), передусім тих, які можна виробляти у власному господарстві (гноївка, компост тощо), а застосовувати мінеральні добрива вартувало з певними застереженнями. У ділянці агротехніки показували значення і перспективи проведення меліорації і камасації земель. У галузі тваринництва просвітницько-пропагандистську роботу зосереджували на необхідності використання та вирощування нових порід, підвищення продуктивності худоби й птиці, а також упровадження нових технологій виробництва, пов’язаних із раціональним годуванням, ветеринарним обслуговуванням тощо. Розв’язанню цих завдань мала сприяти робота спеціалізованих секцій «Сільського господаря» («ветеринарна»; «плекання рогатої худоби»; «плекання свиней»; «плекання дробу і кріликів»; «плекання овець і кіз»), тісна співпраця з Маслосоюзом, а також застосування спеціалізованих ефективних методів роботи у вигляді «контролі молочности» та ін. За 1930-х років гострота просвітницько-пропагандистської праці з-поміж селянства зосередилася на необхідності пов’язати в одне ціле виробництво і реалізацію їхньої продукції через українську кооперацію, що зумовлювало потребу підвищення її якості і стандартизації. Найбільш актуальною вона була для молочарської кооперації, тут проводили роз’яснювальну роботу щодо раціонального годування корів упродовж року, визначення видів рослин («збіжевих», «окопових», «пашних»), які найкраще підходять для вирощування в окремих районах, застосування різного роду сумішей трав і «окопових рослин» тощо. Усе це слугувало підвищенню господарської культури українства, піднесенню рівня його добробуту.

У ділянці господарського просвітництва загострювалася конкуренція з відповідним польськими інституціями, які, опираючись на значну фінансову підтримку з боку держави, розглядали його як один з перспективних напрямів денаціоналізації українського населення. Траплялося, що конкуренція в цій царині настільки загострювалася, що доходило до відкритих суперечностей. Так, філія «Сільського господаря» у Стрию на 25 вересня – 2 жовтня 1927 р. планувала проведення української сільськогосподарської виставки. У той же час Малопольське товариство рольниче мало влаштувати в місті свій ідентичний захід. Тому воєводське управління вимагало об’єднати ці два заходи у спільну «Воєводську виставку рільничу», брало на себе всі відповідні витрати. Утім, українська сторона відмовилася від такої пропозиції та з великим успіхом самостійно провела репрезентацію свого національного господарсько-економічного здобутку [145; 603; 1542]. Цілеспрямований наступ на українське село розгорнуло Малопольське товариство рольниче, що всіма засобами намагалося втягнути селян та юнацтво до своїх рільничих гуртків, яких на середину 1930-х рр. налічувалося близько тисячі [837]. Спільно з польським Товариством школи людовей (ТШЛ) вони повсюдно проводили безкоштовні освітньо-рільничі курси, у яких нерідко брали участь й українці. Чимало їх було і з-поміж слухачів улаштованих ТШЛ загальноосвітніх і фахових курсів, яких лише 1935 р. відбулося 111 [28].

Національна свідомість українського селянства зросла настільки, що воно з великою пересторогою ставилося до будь-яких подачок з боку польських урядових чинників [189; 446, с. 281-282; 545]. Прикметною у цьому контексті стала полеміка, що розгорілася на березневому 1929 р. крайовому з’їзді «Сільського господаря» з приводу вимог українського сеймового клубу виділити на українське товариство 300 тис. зл. – таку ж суму, як і на інші ідентичні польські інституції. Вона переросла в дискусію про асиміляторський вплив «польської господарської культури» на українство, що ставило під загрозу збереження його культурної та економічної самостійності. Узявши з цього приводу «голос», селянин з Борщівщини заявив: «Коли щось комусь дають, то ніколи задурно, а вимагають за те для себе чогось. Не можна гратись в подвійну бухгальтерію: стреміти до незалежності всіх проявів культурного і економічного життя та рівночасно брати підмогу, бо така тактика деморалізує» [571]. Таким чином, система громадського господарсько-економічного просвітництва дорослих у Західній Україні за досліджуваного періоду (рис. 5.7), що мала за мету формування «поступового» господаря (господині), була спрямована на реалізацію наріжних завдань – підвищення добробуту




Поділіться з Вашими друзьями:
1   ...   13   14   15   16   17   18   19   20   ...   42


База даних захищена авторським правом ©divovo.in.ua 2017
звернутися до адміністрації

войти | регистрация
    Головна сторінка


загрузить материал