Білавич галина василівна



Скачати 10.38 Mb.
Сторінка16/42
Дата конвертації22.12.2016
Розмір10.38 Mb.
1   ...   12   13   14   15   16   17   18   19   ...   42

Рис. 5.3. Провідні напрями господарського просвітництва на Волині (1928-1929 рр.)

На Закарпатті проблема розвитку господарської культури розроблялася головним чином педагогами-теоретиками та учителями-практиками в контексті господарського (трудового) навчання і виховання дітей та юнацтва (підрозд. 2.1). Будучи активними діячами «Просвіти», вони прагнули реалізувати свої ідеї за допомогою товариства як найвпливовішої національної інституції краю (про це більш докладно – у нашій окремій публікації [80]). Червоною ниткою через наукові пошукування педагогів-новаторів Ф.Агія [3-4], А. Аліськевича [14], М. Божука [141], А. Волошина [248] та інших [1097] проходить постулат щодо необхідності поєднання завдань національного виховання з практичними формами роботи в навчальних закладах краю і в позашкільній освіті [80]. Виходячи з досвіду європейських країн, вони розглядали національне виховання як необхідну передумову відродження українського народу [1686]. Національне виховання мало формувати в кожної людини усвідомлення того, що праця над самовдосконаленням є запорукою поліпшення народного добробуту, а становлення гармонійної особистості можливе лише за умов її включення в різні види суспільної діяльності, передусім у реальний виробничий процес.

Паралельно з виробленням ідеологічних і дидактичних засад господарсько-економічного просвітництва відбувався пошук та вдосконалення організаційних форм їх практичної реалізації. Увесь спектр напрямів господарського просвітництва відображено в роботі філій «Сільського господаря», цю масштабну діяльність ілюструє додаток С.9. Як видно з додатка, це знайшло прояв, у функціонуванні відповідних структурних підрозділів (комісій, секцій, комітетів) при керівних органах і низових осередках масових громадських організацій та освітніх підрозділів при кооперативних установах різних рівнів. Також ця проблема була предметом обговорення на різних формах колективних зібрань (віча, наради, з’їзди, конференції тощо), що визначали й корегували поступ українства в цій галузі.

Процес становлення таких структурних підрозділів демонструє еволюція «Сільського господаря», де їхня видозміна при Головній управі відображає пріоритетні вектори та потенційні можливості поширення окремих напрямів агрокультурних знань. Якщо за довоєнного періоду ХХ ст. їх фактично не було, то за 1930-х років діяло від 6 до 11 фахових та організаційних секцій при Головній управі товариства, які також створювалися при первинних осередках товариства залежно від потенційних можливостей розвитку окремих галузей господарства в певних місцевостях. Масштабність господарсько-економічного просвітництва дорослих на початку 1930-х рр. представлено на рис. 5.1, уміщеному в додатку С.10. Ця праця здійснювалася через діяльність 20 секцій. Після стабільного зростання кількості фахових секцій у другій половині 1920-х – першій половині 1930-х років упродовж 1936-1938 рр. цей тренд зберігався лише відносно шпихлірових секцій (для збереження зерна), число яких подвоїлося, та меншою мірою щодо садівничо-городничих і пасічницьких секцій, секцій годівлі рогатої худоби, натомість кількість секцій охорони тварин, годівлі свиней, годівлі «дробу» незворотно зменшувалася.

Ще на початку ХХ ст. навколо ідеї господарсько-економічного просвітництва українства об’єдналися громадські інституції, що виступили фактично єдиним національним фронтом. За того часу у фарватері цього руху була «Просвіта»: для розгортання цілеспрямованої пропагандистсько-економічної роботи 1906 р. при її Головному виділі у Львові створили господарсько-промислову комісію у складі відомих діячів – О.Гарасевича (голова), Р.Залозецького, В.Знайкевича, М.Коцюби. Сформульовані ними завдання і самі постаті членів комісії підносили її значення до свого роду «українського міністерства сільського господарства» в Австро-Угорщині. Задля реалізації мети – «пляново и интенсивно переводити в життє задачи товариства... [з] піднесення економічного добробуту руського народу» – вона мала «обняти пляновою, ситематичною, а тривалою акциєю всі области економічного життя» та «будити духа» щодо закладання спілок і кооперативів, «старатися о теоретичне і практичне образованє» тощо [606; 1578, арк. 1-3]. Функції відкритого 1908 р. торговельного відділу «Просвіти» незабаром передали «Сільському господарю», що стало першим кроком до розмежування компетенцій цих товариств [782, с. 280]. За таким прикладом для розвитку господарсько-економічного просвітництва діяли господарсько-промислові комісії при товариствах «Просвіти» на Волині та Закарпатті, що мали сприяти відкриттю економічних установ різного ґатунку та розвитку фахового шкільництва [534, с. 2; 1133]. Чимало провідних діячів РТП-УПТ «Рідна школа» (додаток С.11) активно працювали на ниві господарського просвітництва з-поміж дорослого населення Західної України.

Інколи попри спільність завдань і цілей розгортання праці в означеному напрямі призводило до певних непорозумінь, суперечностей між окремими українськими інституціями. Ідеться, зокрема, про затяжний конфлікт між Союзом українок та «Сільським господарем» за пріоритетне право проведення діяльності з-поміж жіноцтва, адже перша організація вважала себе репрезентативною установою, що охоплювала всі сфери його життєдіяльності, а друга мала спрямовувати позашкільну господарську освіту серед усіх верств населення. Цілеспрямовану працю «Сільського господаря» мала вести створена 1918 р. при його Головній управі секція господинь із аналогічними підрозділами при філіях, однак реалізації такого плану перешкодила українсько-польська війна. За 1920-х років товариство активно співпрацювало із Союзом українок: за спільними програмами влаштовувалися господарські курси для жінок тощо. Причиною суперечностей між ними стало рішення Хліборобської палати у Львові перебрати під свій контроль справу господарської освіти жінок на західноукраїнських землях, що на практиці означало передачу цієї ділянки у відання польським «гурткам сільських господинь». Запобігаючи такому розвитку подій, «Сільський господар» узяв курс на відновлення і розбудову секцій господинь. На знак протесту Союз українок відкликав свою представницю з Головної ради товариства.

Створену в січні 1935 р. Головну секцію господинь при Головній управі «Сільського господаря» очолила сенаторка О.Кисілевська, а її референткою (штатною працівницею) стала д-р Х.Кононенко, випускниця Української господарської академії в Подєбрадах. У ній плідно працювали І.Домбчевська, О.Дучимінська, І.Макух-Павликовська та інші відомі педагоги і просвітні діячі, які активно друкувалися в тодішній українській періодиці [810, с. 269; 1145, с. 126-127; 1274, с.320; 1345; 1448, с. 274; 2295, с. 26; та ін.]. На 1938 р. чисельність секцій господинь при філіях товариства зросла до 17, а при кружках – до 564 із 22 тис. осіб [605, с. 57; 634]. Зміст, засоби, форми їх діяльності визначав спеціально розроблений «Правильник» секцій господинь, де наголошувалося, що жінки вміють краще застосовувати набуті знання на практиці, аніж чоловіки, тому вони повинні посісти рівне місце з ними у виробничій сфері [1228]. Авторитетним речником ідеї піднесення ролі й удосконалення діяльності громадських асоціацій з розвитку продуктивності праці селянок виступила Х.Кононенко, яка також обґрунтувала необхідність поглиблення співпраці Союзу українок та «Сільського господаря» в цьому напрямі та окреслила її пріоритети. Зокрема пропонувалося створити при філіях жіночого товариства спеціальні «сільськогосподарські референтури», які спільно з хліборобською організацією мали вести постійну просвітницько-агітаційну роботу таким засобами, як «відчити», виступи у пресі, створення фахових бібліотек тощо [682; 684, с.281; 739-740; 1280]. Утім, на практиці до повного порозуміння між цими організаціями так і не дійшло.

Перед Першою світовою війною у Галичині склалася система масового громадського господарсько-економічного просвітництва, яка постійно еволюціонувала та вдосконалювалася. На рис. 5.4 представлено її найосновніші форми. Улаштування колективних зібрань у різних формах у Галичині має глибоку традицію, адже українські громади таким чином розв’язували болючі питання своєї життєдіяльності. Про це виразно засвідчують віча, які за того часу влаштовували в містах і селах краю й інших західноукраїнських земель задля обговорення становища і перспектив розвитку різних сфер суспільного життя. Чимало з них присвячувалося господарським справам. Прикметною особливістю таких масових заходів стало те, що вони не лише висували на порядок денний актуальні господарсько-економічні проблеми та шляхом спільного обговорення шукали шляхи їх розв’язання, а й давали практичні рекомендації щодо ведення певних галузей господарства.

Це явище увиразнюють господарські та господарські-кооперативні віча, організовані «Просвітою», «Сільським господарем» спільно з іншими інституціями. 1912 р. вони відбулися майже в усіх містах і містечках Галичини, збираючи від 50 до 600 учасників з довколишніх сіл. На них обговорювали широкий комплекс господарсько-економічних питань: про значення і необхідність поширення «просвіти господарської»; заснування спілок господарсько-торговельних; збут овочів і розвиток садівництва; значення станової організації в житті хліборобів; розведення нових порід свійських тварин та їх раціональне годування; перспективи сільськогосподарської кооперації і промислу; управа сіножатей та ін. [602; 607].

Рис. 5.4. Основні форми масового господарсько-економічного просвітництва дорослих у Галичині за досліджуваного періоду

За міжвоєнного періоду ХХ ст. посилалася агітаційно-пропагандистська спрямованість господарських віч, які стали значно масовішими та вустами знаних кооперативних і культурних діячів декларували потребу гуртуватися у спілки та закликали до опанування новими господарськими знаннями й технологіями. Таким промовистим прикладом слугує лютневе 1932 р. хліборобське віче у Станіславі, що зібрало 5 тис. селян. Ухвалена на ньому резолюція стверджувала потребу в розбудові національного господарсько-економічного життя орієнтуватися на «власні сили» та розвивати фахову вишкільну працю як один з головних чинників досягнення окремішності національного організму та «його внутрішнє скріплення» [208].

Лише впродовж 1925-1927 рр. «Сільський господар», кооперативні й інші економічні установи влаштували 32 господарські віча, у яких пересічно брали участь 350 осіб. Вони послідовно реалізовували визначені у відповідних інструкціях завдання: ознайомити українське селянство із сучасними умовами ведення господарства; зацікавити його справою організації господарських товариств і споживчих кооператив; виявити протест проти державної економічної політики щодо українського хліборобського населення західноукраїнських земель; мобілізувати його до «самооборони перед подальшою господарською руїною» [587, с. 28].

За 1920-х, особливо 1930-х рр., Союз українок спільно з іншими національними інституціями в містах і селах улаштовував жіночі просвітньо-господарські та господарсько-кооперативні віча, які збирали від кількох десятків до 6 тис. учасників, переважно селянок. На них ухвалювали рішення про необхідність поширення господарської та кооперативної освіти, організації фахових шкіл і курсів для жінок, забезпечення їх масового членства в кооперативах, створення для них окремих підприємств тощо [1228, с. 158-158].

Подібні завдання та ідеї й гасла (але вже на місцевому локальному рівні) розв’язували й пропагували «селянські сходини», що влаштовувалися в окремих селах чи громадах та мали по кілька десятків учасників. Лише протягом 1925-1927 рр. відбулося близько 1250 таких «вужчих» нарад [587, с. 28], а надалі їх кількість невпинно зростала. Віча і «сходини» «розбурхували» традиційно консервативну селянську масу, змушували її включатися у вир ринкових відносин, формували розуміння нових перспектив і можливостей та водночас загроз і перешкод, які вони висували, а також спонукали до оволодіння новими знаннями і навичками господарювання.

Велике освітнє значення мали «анкети» (наради) членів товариства «Сільський господар», на яких розглядали не тільки актуальні поточні питання розвитку життєдіяльності товариства (додатки С.1, С.8), а й улаштовували своєрідний агрономічний лекторій, який ставав джерелом здобуття знань селянства [227; 776; 1445; та ін.]. З метою координації праці, пропаганди найкращого досвіду філія товариства «Сільський господар» у Коломиї запровадила проведення шестимісячних районних нарад голів кружків товариства «Сільський господар» та періодичні наради голів кружкових секцій «одного типу». Їх організовували разом з «практичними показами» або відвідуванням сільськогосподарських об’єктів (молочарень, «яринних заведень», польових дослідів членів кружків товариства «Сільський господар», зразкових господарств тощо). Для кращих «вислідів під час зборів», рефератів та курсів по селах філія товариства «Сільський господар» у Коломиї придбала проекційний апарат і близько 20 серій фільмів на сільськогосподарську тематику, що їх агрономи коментували. Це «кіно», яке активно анонсували друковані афіші, мало «такий успіх, що зали сільських читалень «Просвіти» не могли всіх охочих умістити» [446, с. 385-386; 545].

Такі форми колективного обговорення проблем виховання господарської культури дорослих були поширені і за німецької окупації Західної України. Проводилися районні наради, предметом обговорення на яких стало застосування мінеральних добрив на луках і полях, «техніка рільничої господарки», годівля молочної худоби тощо. Іншою формою поширення сільськогосподарських знань були з’їзди УДК, які відбувалися в Сяноці. Утім, усі заходи освітньої праці «були доривочні й мали радше консультативний характер» [1625, с. 482].

Питання стратегії, напрямів, змісту та форм господарського просвітництва обговорювалися на численних нарадах українських економічних та культурно-освітніх установ, а також на з’їздах масових громадських організацій [588; 924; 1056; та ін.]. До прикладу, березнева 1930 р. нарада чільних діячів українських господарських кооперативних установ, визначаючи «план боротьби з селянською нуждою», на перше місце висунула завдання «навчити [селян] господарити по новітньому, щоби господарство давало якнайбільші зиски» [649, с. 446]. Аналізуючи стан та кристалізуючи ідеологію й організаційні форми діяльності, такі заходи демонстрували пріоритетність цієї справи та необхідність консолідації всіх національних сил щодо її розв’язання.

До випрацювання засадничих положень подальшої праці в ділянці господарського просвітництва спричинився Перший просвітньо-економічний конгрес у Львові, який «був першим нашим підрахунком всього, що зроблено, першим поставленим питанням, що належить в будучому зробити на шляху суспільної агрономії… над піднесенням сільсько-господарської культури на західно-українських землях» [1500, с.12].

Таке ж значення мали щорічні з’їзди товариства «Сільський господар», які за участі очільників національних економічних, кооперативних і культурно-освітніх установ визначали пріоритети й концептуальні засади позашкільної фахово-господарської освіти українства. Перший повоєнний з’їзд товариства, що відбувся в листопаді 1924 р., та нарада його філій і кружків (липень1925 р.) ствердили, що агрокультурна допомога села – пріоритетна мета діяльності «Сільського господаря», яке уособлює національні потреби й бере на себе головну відповідальність за розв’язання цієї справи. Розроблена тоді програма агрокультурної допомоги селянам носила комплексний характер і передбачала розгортання системної праці з поширення знань з агротехніки, зоотехніки, садівництва, городництва, пасічництва, промислів тощо [587, с. 5-7; 931; 1056].

Вагомі корективи в розвиток господарського просвітництва внесла низка господарських нарад, проведених у зв’язку з економічною кризою 1929-1933 рр. (додатки С.1, С.8). Їхні ухвали стверджували необхідність піднесення агрокультурної діяльності як виняткового чинника раціоналізації ведення сільського й домашнього господарства [1158, с. 158-159]. Підвищувалося значення первинних осередків масових громадських організацій як визначальних ланок поширення господарської освіти з-поміж своїх членів. Про їхнє покликання типово й красномовно свідчить один з «комунікантів» Головної управи «Сільського господаря»: кружок товариства повинен бути для членів «своїм порадником у всіх господарських справах, помічником при купівлі і продажі товарів, учителем у пошуках кращих способів господарювання». Для цього «необхідно згуртувати якнайбільше членів, які саме тут повинні одержати перші ґрунтовні знання з «нової поступової [прогресивної] господарки через часописи, книжки, виклади, курси, дослідні поля» [1158, с.158-159].

Важливу роль у досягненні цього завдання відіграв Перший з’їзд голів філій «Сільського господаря» і агрономів, що відбувся в березні 1928 р., зібравши 71 учасника. Він проголосив новий стратегічний курс на перетворення філій та насамперед кружків товариства із об’єктів на суб’єктів опанування «премудростями агрокультурних методів». Задля цього запроваджувалися два нові основні методи праці: перший – «самодопомоговий» – мав забезпечувати обмін досвідом, знаннями й навичками між самими членами; другий – «гуртовий» – мав сприяти їх подальшому колективному опануванню шляхом читання фахової літератури та в інший спосіб [603; 1056]. Актуальні проблеми агрономії з-поміж українського жіноцтва порушували філіальні з’їзди секцій господинь (додаток С.12).

За таких обставин зростала роль «сходин» як основної апробованої форми життєдіяльності низових осередків. Якщо раніше вони виконували головним чином формальні організаційно-інформативні функції (обговорювали стан і перспективи розвитку товариства), то тепер на них покладалася роз’яснювально-виховна місія щодо поширення знань про нові технології господарювання, умови ринкових відносин тощо. Таким чином, згідно з нашими обрахунками на основі звітів, у 1930-х роках здебільшого в осінньо-зимовий період відбувалося по чотири-шість загальних «сходин» кружків «Сільського господаря», на яких їхні члени слухали науково-популярні «виклади», відбувалося «голосне» читання часописів і книжок, колективне прослуховування радіо тощо [604, с. 48-49; 605, с. 65; 774].

Виняткове значення у поширенні агрокультурних знань і досвіду дорослих мали фахівці з низки галузей господарства, що в різний спосіб гуртувалися і працювали в громадських об’єднаннях, передусім у «Сільському господарі», а також священики [277; 672, с.321-328; 678; 681; 684, с. 275; 685; 820; 871, с.286; ін.], їхні дружини та доньки [672, с. 321; 871, с. 289; 1274, с. 320; та ін.]. Про інтелектуальний потенціал проводу товариства засвідчує той факт, що вже на початку відновлення повоєнної діяльності товариства в секціях організаційній, видавничій, садівничо-городничій, шкільній працювали 47 інженерів-агрономів, 4 юристи, 3 ветеринарні лікарі, 21 інженер, 2 економісти, 25 фахівців з різних галузей сільського господарства [603, с. 10]. До прикладу, лише 1924 р. по закінченні агрономічних студій у Політехніці м. Праги С. Куропась «разом з інженерами агрономами В. Воробцем, О. Охримом, І. Галевичем, Ю.Темником, М. Бурим, І. Черником, Б. Поповичем, З. Охримовичем, Г. Еліяшевським, Т. Паславським, А. Палієм повернувся для праці на рідних землях» [796, с. 260].

Для розвитку господарського просвітництва вагомо спричинилися практики ідеї сільськогосподарської освіти, науковці, експериментатори в ділянці агрономії, очільники товариства «Сільський господар» (додаток С.11) та провідні його діячі (додаток С.10), пересічні агрономи (М. Гнатюк [312]; А. Гнатовський [308-309; 311]; В. Доманицький [457-461]; М.Каплистий [678-681; 683-685; та ін.]; І. Крижанівський [774], І. Лапчук [814-824] та інші, які шляхом безпосередньої агрономічної праці, власного досвіду, а також теоретичних надбань спричинилися до виховання господарської культури українського селянства (цей аспект увиразнює агрономічна діяльність товариства (додаток С.13)). Особливо важливе значення для підвищенні господарської культури українства мали фахівці та провідні діячі товариства «Сільський господар» за доби Другої світової війни на теренах ГГ. Ідеться насамперед про те, що саме завдяки їхній самовідданій наполегливій праці впродовж п’яти років відбулися радикальні зміни в ділянці сільськогосподарського шкільництва українства на північнозахідних землях [53; 147; 544; 546; 895; 1625; 1659; та ін.]. Завдяки зусиллям очільників товариства «Сільський господар», а також невтомній праці фахових працівників та громадських діячів тут вдалося відновити організаційну мережу товариства, знищену радянською владою 1939 р., налагодити працю осередків, продовжити діяльність над розвитком агрономічної культури українців, яка за цього періоду була «не систематична і під воєнною психозою нервова» [1659, с. 252]. На протидію «господарсько-економічній програмі» німецької влади товариство «Сільський господар» намагався створити свою, проводячи політику господарсько-економічного просвітництва з метою «облегшити українському хліборобові важкий тягар контингентів, даючи йому фахову допомогу, опіку та охорону перед зловживанням» [1195, с. 39].

Розвитку окремих напрямів просвітницької роботи сприяли також і колективні зібрання фахівців з різних галузей господарства. Так, восени 1934, 1936, 1937, 1938 рр. проходили з’їзди українських садівників і городників, де присутні від 34 до 100 делегатів обмінювалися досвідом та обговорювали шляхи й перспективи розвитку цієї справи [145]. Таке ж покликання виконували щорічні з’їзди українських пасічників 1929-1939 рр., що представляли членів секцій пасічників «Сільського господаря» і кооперативу «Рій» та фахівців зі всіх західноукраїнських земель, з радянської України й з еміграції. З 1937 р. стали проводити повітові з’їзди пасічників [144, с. 177-183].

Провідним організаційно-методичним та інтелектуальним осередком розробки програмних засад господарсько-економічного просвітництва та їх практичної реалізації став інститут українських агрономів. Вони гуртувалися у Спілці українських агрономів, а з 1927 р. – в агрономічній колегії при правлінні «Сільського господаря». Упродовж 1927-1939 рр. відбулося 17 їхніх з’їздів [585; 587; 590; 603-605; та ін.], які стали свого роду колегіальними органами визначення пріоритетів, методів та форм діяльності в цьому напрямі залежно від змін соціально-економічної ситуації та потреб українського села (додаток С.13). Важливу роль у громадському господарсько-економічному просвітництві провідні діячі товариства, освітяни відводили врахуванню регіональних особливостей, до прикладу, на Гуцульщині варто було звернути увагу на розвиток молочарства, садівництва, пасічництва, «плекання доброї молочної худоби, овець, кіз», а також «луківництво, плекання паші, вовняний промисел тощо» [925, с. 113] (додаток С.14).

Масштабна організаційна діяльність агрономів забезпечила відновлення структури та агрокультурної праці «Сільського господаря». Упродовж 1924-1927 рр., використовуючи практику «мандрівних учителів», вони, згідно з графіками, системно об’їжджали села. За тиждень відвідували чотири-сім громад, зупиняючись у читальнях, кооперативах, приватних оселях. Нерідко інструкторам Централі доводилося добиратися до місця праці за важких умов (підводами, пішки тощо) (додаток С.15). Це була велика «місіонерська» подвижницька діяльність, аналога якій не знаходимо в жодній іншій тогочасній історії розвитку освіти. Ця праця невтомних «будителів» господарської свідомості українства потребує найвищої заслуженої оцінки, усілякого всебічного вивчення та неодмінного запозичення їхнього досвіду громадського просвітництва за сучасних умов розвитку українського суспільства.

За цей час агрономи провели 96 віч і 1250 нарад пропагандистсько-агітаційного характеру, які супроводжувалися гострими дискусіями та обговоренням злободенних питань і перспектив розвитку сільського й домашнього господарства. Поряд із цим відбувалися фахові «відчити» й курси. На проведення такої діяльності витратили 163,8 тис. зл. [587, с. 30; 603]. Вона дала потужний поштовх пробудженню українського села, формуючи розуміння необхідності модернізувати традиційний уклад життєдіяльності і способи господарювання та утверджувала переконання, що досягти цього можна лише шляхом нагромадження нових технологічних знань, умінь, навичок його ведення. За наступних років поїздки штатних працівників Централі товариства «Сільський господар» (додаток С.16) «у терен» (1934 р. їх відбулося 92, 1935 р. – 195, 1936 р. – 226 [540; 604]) носили цілеспрямований адресний характер. Вони проводилися відповідно до запитів селян, які прохали допомогти в розв’язанні певних організаційних питань та потребували пояснення і додаткових знань з удосконалення праці в різних галузях господарства. Таким чином, завдяки самовідданій подвижницькій праці суспільних агрономів, науковців, фахівців Централі «Сільського господаря» була випрацювана ефективна система підвищення рівня господарювання українства (рис. 5.5), основними складниками якої стали механізація, використання новітніх методів та передових технологій, меліорація ґрунтів, камасація землі, «рахівництво», ін.



Поділіться з Вашими друзьями:
1   ...   12   13   14   15   16   17   18   19   ...   42


База даних захищена авторським правом ©divovo.in.ua 2017
звернутися до адміністрації

войти | регистрация
    Головна сторінка


загрузить материал