Білавич галина василівна



Скачати 10.38 Mb.
Сторінка15/42
Дата конвертації22.12.2016
Розмір10.38 Mb.
1   ...   11   12   13   14   15   16   17   18   ...   42

Рис. 4.14. Виховання господарської культури українського юнацтва в системі національного позашкілля в Західній Україні досліджуваного періоду

Висновки до четвертого розділу За досліджуваної доби в Західній Україні розвинулася система громадської позашкільної освіти та виховання, що відіграла вагому роль у формуванні господарсько-економічних знань, умінь, навичок. Ідеологи «доросту», «Пласту», КАУМ «Орли», марійських дружин, ХВМ надали господарському вихованню дітей та юнацтва не лише фахово-орієнтованого, а й суспільного спрямування (праця для розвитку всієї людської спільноти, для народу, для родини, для себе), що стало визначальним чинником гармонійного розвитку юнацтва, його підготовки до самостійного життя.

Реалізації ключового завдання пластового виховання щодо створення умов для постійного саморозвитку та самовдосконалення особистості слугувала означена чіткими критеріями система пластових «проб». Вона визначала програму праці різних вікових категорій та засвідчувала здобутки й місце пластуна в ієрархічній структурі організації. Її окремою підсистемою стали фахові «умілості», які передбачали набуття знань, умінь, навичок з різних професій та сфер господарсько-економічного життя – кооперації, торгівлі, промислу, ремесла, домашнього та сільського господарства тощо. Вони практично спрямовували на забезпечення буденно-побутової життєдіяльності, навчання, здобуття професії, ведення громадської діяльності. Підготовка до пластових «умілостей», перелік яких перевищував сто позицій, ґрунтувалася на принципах самовиховання і самовдосконалення. «Пласт», що охоплював різні вікові категорії (від дітей молодшого шкільного до осіб середнього віку), реалізував оригінальну модель виховання господарської культури упродовж усього життя. Змістове наповнення вишкільних програм з основ ведення сільського господарства, які визначали вимоги до фахових «умілостей», перегукувалися з навчальними планами курсів «Сільського господаря». Перелік пластових «умілостей» мав деякі регіональні особливості.

На відміну від «Пласту», КАУМ «Орли» орієнтувалася на згуртування не гімназійного, а сільського юнацтва, що об’єктивно зближувало із «Сільським господарем». Тому за зразком ХВМ у структурі «Орлів» створювалися гуртки хліборобської освіти. В організаційно-теоретичному плані концепція такої діяльності залишилася не довершеною, однак в її основу були покладені три ключових аспекти виховання господарської культури: фахова підготовка («оволодіння «умілостями»); практична підготовка до життя; благодійництво. Практику «заробляння грошей на власні цілі» «каумівці» перейняли від «Пласту», для чого прагнули оволодівати «різними корисними вмілостями».

Найбільш значущу роль у масовому господарсько-економічному просвітництві дітей та юнацтва відіграв ХВМ, що став цілісною самодостатньою самовідтворювальною моделлю позашкільної агрономічної освіти. У ХВМ сформувалася чітка оригінальна система навчально-виховної роботи. Її зміст, методи, форми були частково запозичені з американського досвіду та істотно модернізовані відповідно до соціально-економічними умов та культурно-освітніх потреб розвитку західноукраїнської суспільності. Ідею ХВМ намагалися поширити на Волинь, проте він залишився в зародковому стані, зокрема через розгортання діяльності польсько-українського ВССМ. Зміст і напрями діяльності ВССМ та ХВМ мали багато спільного, хоча в ідеологічному аспекті вони істотно відрізнялися. У формуванні господарської культури ВССМ актуалізував значущість суспільно корисної праці, котра, однак, носила не національно орієнтований характер, а слугувала вихованню лояльних громадян Польської держави. ВССМ становить неоднозначне явище в історії розвитку української освіти. Отже, ХВМ (як і загалом усю структуру громадської системи українського позашкілля) можемо назвати педагогічним феноменом в історії української освіти, де відбувався масовий самовишкіл декількох десятків тисяч юнаків та дівчат у галузі формування господарської культури, раціонального господарювання, виховувалася молода генерація «поступових господарів» (фермерів), нової сільської еліти, підприємливих, активних і творчих особистостей, національно свідомих патріотів-громадян, у яких убачали міцне підґрунтя для майбутньої незалежної української держави.

Основні положення четвертого розділу відображено в публікаціях [69; 81; 82; 86; 98; 102; 104; 112; 114].

РОЗДІЛ 5

МАСОВЕ ПРОСВІТНИЦТВО ЯК ЗАСІБ ПОШИРЕННЯ ГОСПОДАРСЬКО-ЕКОНОМІЧНИХ ЗНАНЬ СЕРЕД ДОРОСЛОГО НАСЕЛЕННЯ (ДРУГА ПОЛОВИНА ХІХ – СЕРЕДИНА 40-Х РР. ХХ СТ.)

5.1 Створення концепції національного господарсько-економічного просвітництва

За досліджуваного періоду на західноукраїнських землях була створена концепція національного господарсько-економічного просвітництва дорослих. Щоправда, це твердження стосується передусім Галичини, позаяк на Буковині, Волині, Закарпатті, де суспільне життя мало свої особливості, українство не лише зважало на досвід галичан, а й висунуло чимало цінних ідей і думок у цій ділянці. Можна говорити про відносну цілісність позашкільної системи розвитку господарської культури, адже, хоча її складниками були різні за характером суспільні інституції, вони мали єдину мету та використовували спільні методи, засоби і форми роботи.

Важко погодитися з науковцями, які початки масового господарсько-економічного просвітництва пов’язують з виникненням «Просвіти». У працях І.Витановича [218, c. 47-69] та інших дослідників [528; 676; 700; 782; 894; 1013; 1028], показано, що традиції і форми громадської взаємодопомоги мають глибокі коріння в життєдіяльності українського етносу, а цілеспрямовану роботу в цьому напрямі українська інтелігенція Галичини й Наддніпрянщини розпочала ще в середині XIX ст.

Водночас саме фундатори «Просвіти», спираючись на досвід інших, насамперед слов’янських, народів, розробили доволі цілісну організаційно-ідеологічну концепцію позашкільної освіти, що визначала підвалини, а також зміст, методи, форми прищеплення господарсько-економічних знань. Її наріжними засадами стали демократизм (масовість, усеохопленість, доступність); національна зорієнтованість, що забезпечувала окремішність та етнокультурну ідентичність, самобутність українства; динамізм саморозвитку, який проявлявся в постійному пошуку й удосконаленні шляхів, засобів, форм роботи відповідно до суспільних умов і завдань національного поступу. Дискутуючи над проблемою, як галицьким русинам «наздогнати інші краї», грудневі 1868 р. установчі збори товариства шлях її розв’язання вбачили в досягненні такого становища, коли «цілий народ» «зміг» і «хотів» би читати книжки з різних галузей знань, та у формуванні морально-етичних і патріотичних переконань [1318, с. 2-5]. Більш докладно ця проблема розкрита в нашій окремій публікації [79]. Травневі 1873 р. збори «Просвіти» започаткували вироблення програмних засад національного просвітництва, роль якого підносилася до визначального чинника господарсько-економічного й політичного відродження українського народу та забезпечення його окремішності й самодостатності. Чітко визначався його стратегічний пріоритет: «З кожним просвіченим селянином зростає число жовнярів нашої армії, які забезпечать панування русинів (українців) на власній землі» [1321, с. 17-22].

За довоєнного періоду ХХ ст. формування концепції національного господарсько-економічного просвітництва розгорталося у фарватері наслідування його змісту, методів та форм від інших народів Австро-Угорської імперії, передусім чехів і поляків. Таким шляхом через запозичення європейських організаційних моделей виникли громадські асоціації різного суспільного покликання – починаючи від «Просвіти», жіночих та молодіжних товариств і завершуючи «Сільським господарем», який став виразником ідеї національного сільськогосподарського просвітництва. Його виникнення 1899 р. було на часі та мотивоване викликами, які стояли перед західноукраїнським селянством напередодні нового сторіччя. Із появою в керівництві товариства Є. Олесницького акцент у діяльності «Сільського господаря» робиться на підвищення господарської культури селянства і таким чином праця спрямовується за двома напрямами: «оборона селянських справ» та «піднесення господарської культури села» [1195, с. 19].

Унаслідок радикальних змін, спричинених воєнно-революційними потрясіннями 1914-1920 рр., та практичної реалізації гасел політичного, економічного, етнокультурного унезалежнення українства відбувається чергова модернізація програми їх господарсько-економічного просвітництва, розробку якої забезпечила нова генерація діячів, котрі мали ґрунтовні педагогічні й фахові знання та європейський кругозір. Формування загальних та фахових знань з-поміж українського населення ставало органічним складником загальної концепції позашкільної освіти дорослих і юнацтва, представленої в надбаннях Л. Бачинського [52-57], М. Боровського [144-151], М.Галущинського [271-276], А.Жука [527-528], І. Крижанівського [774], А. Романенка [1191-1208], С.Смаль-Стоцького [1301-1305], М.Струтинської [1342-1345], М. Творидла [1360-1365], М. Холєвчука [1474-1480], Є. Храпливого [1483-1517], І. Филипчака [1439-1443], І. Ющишина [1665], Л.Ясінчука [1681], Р.Яціва [1688] та ін. Її головні засоби й форми залишалися майже незмінними, однак наголос переноситься на консолідацію та опертя на власні духовні сили нації для протистояння польському наступу. Окремо відзначаємо здобутки провідного теоретика національного просвітництва М.Галущинського, який, спираючись на європейський досвід, зробив важливий внесок у розробку його понятійного апарату, змісту, завдань. У висунутій ним цілісній програмі просвітництва відбулося ототожнення («злучення») «народної» та «позашкільної» освіти в єдину систему, основу якої становили самоосвіта і самовиховання. Притаманна їй «усеохопленість» полягала в її поширенні як на дорослих, так і на юнацтво [271-276; 894].

Виходячи з наріжних постулатів національного просвітництва, формувалися теорія і практика господарського (господарсько-економічного) просвітництва, які враховували потреби й перспективи модернізації і підвищення продуктивності селянських господарств відповідно до ринкових умов. Її квінтесенцію становила ідея «національної автаркії»: лише своїми силами, спираючись на власні природні, людські, матеріальні ресурси, можна забезпечити добробут та «культурну зрілість» українського народу, що змушений розвиватися у складі чужих державно-політичних систем.

Провідну роль у розробці теорії і практики господарського просвітництва в Західній Україні відіграли знані економісти, організатори й керівники кооперативних і фінансових установ, викладачі фахових шкіл М. Боровський, О. Бучинська, І.Витанович, В.Доманицький, Б.Волинець, М. Каплистий, О.Кисілевська, Д.Коренець, О.Охрим, Ю.Павликовський, С. Смаль-Стоцький, М. Струтинська, М. Творидло, Є.Храпливий, М. Холєвчук, І. Филипчак, О. Шепарович, В. Фрайт, Р. Яців та ін. (додаток С.1). Зважаючи на етносоціальну структуру західноукраїнського населення, головну увагу вони закономірно спрямовували на селянство. Ключовими причинами «напів голодного нашого селянства» громадські й освітні діячі вважали «брак освіти та організації», «бо лише освічений господар зможе вив’язатись з того завдання, яке на нього накладається при відбудові руйнованої країни», та переконані, що, якщо «збільшиться добробут селянства, вивчить селянство своїх дітей у сільсько-господарських школах, виховає цих дітей в любові до рідного ґрунту», «тоді тільки відчує, що в ньому вся сила й основа існування народу» [326; 701]. Тому господарське просвітництво розглядалося насамперед як складник національної аграрної програми. Цей аспект знайшов чи не найповніше осмислення в надбаннях Ю.Павликовського [1013; 1018-1019; 1020; 1027; та ін.], який вважав, що визначальною сферою національного унезалежнення є «економічна ділянка»: вийти з «духовної темноти» можна лише через звільнення з «кліщів матеріальної нужди». Стверджуючи право західноукраїнського населення на реалізацію власної економічної політики, Ю.Павликовський доводив, що при цьому воно повинно спиратися на власні організаційно-фінансові можливості та моральні й ідейні принципи, а також сконцентрувати інтелектуальні зусилля для вироблення власної національної програми. Визначальною передумовою підвищення продуктивності виробництва мало стати поширення «знання сільськогосподарської культури», а «підставовим звеном» її існування і розвою є індивідуальне приватне господарство – «типове» поняття і явище, глибоко вкорінене у психіці українського селянина [1013, с. 36; 1018]. На цьому наголошували й інші провідні діячі «Сільського господаря», активні його члени [158; 1308; 1334; 1358; 1484; та ін.], зокрема І. Крижанівський у статті «Як треба поширювати сіль. госп. освіту» [774] порушує проблему шляхів здобуття агрономічної освіти через закладання бібліотек, читання часописів, проведення дискусій на господарські теми тощо.

Наприкінці ХІХ ст. на Буковині започатковується система громадського господарсько-економічного просвітництва, представлена «позичковими касами», читальнями «Руської бесіди», господарсько-економічними спілками, крамницями тощо. Попри те, що товариство «Сільський господар» не набуло тут поширення (згідно зі статутом), перші форми організації селянства бачимо вже на початку 1870-х рр.: 20 вересня 1872 р. громада с. Берегомет-над-Прутом Кіцманського повіту влаштувала за порадою «Руської Ради» позичкову касу. Такі каси організували й селяни громад Реваківці та Витилівки тощо [417]. А вже у 1880-1890 рр. виникли спілки «Власної помочі»: у Нових Мамаївцях (1888 р.), в Ошихлібах (1889 р.), у Витилівці (1892 р.), Ставчанах та ін. Напередодні Першої світової війни вони існували в кожному селі краю [180]. Селяни, згуртовані у спілках, допомагали один одному при хворобі, стихійних лихах, у проведенні господарських робіт, таким чином були започатковані перші організовані форми господарсько-економічної самоорганізації буковинців [472; 473]. Як і в Галичині, тут практикували створення крамниць при читальнях: у с. Слобода-Раранче (1889 р.) (крамниця з продажу найнеобхідніших товарів), у с. Рогізна (1893 р.) (крамниця «Власна поміч») тощо [416; 472; 473; 1372], осередками господарсько-економічної діяльності стали читальні товариства «Руська бесіда» [418]; з метою «проводити виклади і відчити для народу», створювати рільничо-господарські, промислові спілки, крамниці й позичкові каси. Останні набули поширення: за 6 років від часу створення перших кас (1898 р.) їх кількість досягла 78 [939], що спричинило виникнення низки економічних товариств (Союзу руських хліборобських спілок на Буковині «Селянська каса» (очільник С. Смаль-Стоцький)) [234]. В органічному поєднанні просвітництва та господарсько-економічних знань громадські діячі бачили піднесення господарської культури селянства (рис. 5.1), необхідною умовою цього процесу повинна була стати освіта [180].

Рис. 5.1. Зміст виховання господарської культури буковинців у системі громадської позашкільної освіти (початок ХХ ст.)

За умов ринкової економіки проблема підвищення сільськогосподарської культури знайшла концентрований вираз у розробці теорії і практики суспільної (громадської) агрономії, яку її головний ідеолог Є.Храпливий (додаток Р.14) оголосив «єдиним шляхом рятування селян з голоду і нужди» та «подолання відсталості індивідуальних господарств і збільшення їх продуктивності» [1511]. У розробці змісту, методів, форм суспільної агрономії він виходив з теорії трудового права, стверджуючи, що земельна реформа повинна створити самоокупні, високорентабельні господарства, пристосовані до умов товарного виробництва (додаток С.2). Перехід землі у власність хліборобів автоматично не забезпечував підвищення продуктивності сільськогосподарського виробництва, тож поступ був можливим лише за умови їхнього залучення до системної громадсько-агрономічної діяльності. Будучи головною підставою раціонального ефективного господарювання, суспільна агрономія мала забезпечити входження в ринкові відносини, організацію праці на основі нових передових технологій, сталість поступу, збільшення прибутків [491, с. 61; 1493].

У доробку Є.Храпливого [1493] та інших діячів [491; 774; 1195; та ін.] визначено головні складники агрокультурного поступу селянства: свідома самоорганізація, ініціативність і самодіяльність, самоуправління, самоосвіта, самовиховання. Основною підставою і формою їх реалізації ставали господарсько-економічні асоціації у вигляді громадських та кооперативних організацій, які визначали програму розвитку та забезпечували її втілення у життя, виходячи з потреб, запитів, творчого потенціалу селянства. Господарсько-економічні діячі обґрунтували важливу ідею взаємозалежності між впливом національних асоціацій на державну економічну політику, з одного боку, та зростанням їх авторитету в очах селянства, з іншого. Організовані сили народу творять національні інституції різних типів – від господарсько-кооперативних і національно-культурних до станово-професійних і політичних, які, виходячи зі свого покликання, впливають на піднесення господарської культури народу та працюють на майбутню господарську «окремішність», а відтак і політичну незалежність українців [1498]. Відповідно було обґрунтовано концепцію і програму діяльності станово-професійних організацій, що гуртували селян, агрономів, кооператорів. Головною підставою міцності й потужності «Сільського господаря» мала стала свідома участь селянства у своєму становому товаристві (додаток С.3). Товариство перетворилося в одну з наймасовіших громадських інституцій, ключовими завданнями якої було господарсько-економічне просвітництво українців (додаток С.4). Співучасть у ньому агрономів забезпечувала ефективність поширення агрономічних досягнень. Дидактичні основи їхньої праці, викладені у програмах і планах практичної діяльності, повинні були бути пристосовані до тодішніх природно-кліматичних і суспільних (національно-політичних, ринково-економічних) умов та зорієнтовані на задоволення не окремих специфічних, а загальних потреб масового сільськогосподарського виробника. Вони мали відзначатися лаконічністю змісту, доступністю засобів реалізації та відповідати культурному рівню, потребам та очікуванням хліборобів. Піднесення їх господарського й культурного рівня узалежнювалося від власної ініціативності, яка зростала в міру сприйняття «культурних прийомів ведення господарства» [1013, с. 35-36; 1027, с.7-9; 1515, с. 12-36].

У зв’язку із цим філії і кружки мали подбати, щоб у кожнім селі відбувся як не курс, то бодай кілька «викладів» на сільськогосподарські теми. М. Холєвчук, наголошуючи на важливості агрономічної освіти (додаток С.5), зазначав, що перед Першою світовою війною не було достатньої кількості фахівців, але освітня праця проводилась досить успішно. Так, 1913 р. при 82 філіях товариства працювало 374 члени «із рамени Викладових комітетів». Вони «дали того року 1617 викладів» на різні господарські теми у 864 місцевостях, у яких узяли участь 85146 селян. Окрім того, 1913 р. відбулося 24 ветеринарні курси [1479, с. 452]. Тому завданням номер один стояло створення при кожному кружку товариства секції сільськогосподарської освіти, членами яких мають стати місцеві інтелігенти та свідомі селяни. Варто було залучати жіноцтво. Відповідний план праці з «усталеними темами сільсько-господарських викладів» мав стати альфою і омегою сільськогосподарського просвітництва, одним із чинників підвищення агрономічної культури українського селянства. Відтак «така праця створить підґрунтя для проведення тривалих аналогічних курсів чи викладів» [243; 1479, с. 453].

Популяризувалася ідея співпраці кооперації та громадських господарських товариств, насамперед «Сільського господаря», як необхідна передумова поглиблення і поширення агрономічних знань. Стверджувалося, що вони не конкуренти, а навпаки підтримують і взаємодоповнюють один одного, позаяк мають спільну мету: забезпечити тривку основу економічного та культурного розвитку села. «Сільський господар» мав таким чином сприяти поліпшенню якості сільськогосподарської продукції та її реалізації через кооперацію, яка зі свого боку була реально зацікавлена в усебічному розвитку і навчанні сільського виробника [1028; 1508].

Головним універсальним підручником із суспільної агрономії стала праця Є.Храпливого «За хліборобську справу. Про те як основувати кружки та філії «Сільського господаря» та як в них працювати» (1932 р.) [1495], що витримала низку перевидань та окреслювала її зміст, форми і методи (додаток Р.14). Через книгу наскрізно проходить ідея, що агрономічна допомога має надаватися селянам, які ведуть господарство, за «власною волею і розумінням» (рис. 5.2). Визначалися також головні напрями впливу на «розум, волю, свідомість» селянства, з-поміж яких – масове просвітництво, позашкільне теоретичне й практичне навчання, усна пропаганда й «друковане слово» тощо.



Рис. 5.2. Умови формування господарської культури селянства

До основних методів, форм і засобів, які забезпечували проведення такої діяльності, належали бесіди, «відчити», курси, періодична преса, фахова література, виставки, екскурсії, показово-демонстраційні заходи та ін.

Очільники та провідні діячі товариства (І. Лапчук [819], А.Романенко [1205; 1208]) на сторінках української періодики докладно знайомили селянство з основними напрямами праці в ділянці сільськогосподарського просвітництва, спрямованого на виховання господарської культури дорослих. Механізми й підходи їх реалізації деталізували, конкретизували інші навчально-методичні розробки. Так, для переконання селян у необхідності й корисності особистої участі у практичному навчанні зі здобуття господарських знань, формування умінь і навичок пропонували застосовувати «показові заходи і наглядний приклад», «змагально-заохочувані», «організаційно-виробничі» та інші методи і прийоми роботи. «Самодопомогу» і «самодіяльність» селян уважали найоптимальнішими шляхами і засобами стимулювання агрономічної праці через мережу кружків та створення при них фахових секцій. Велике значення мало закладання громадських шпихлірів [6; 595; 818; та ін.], створення допомогових фондів на випадок матеріальної підтримки тих господарів, у яких загинула корова, чи за інших ситуацій [189, с. 449]. Часто траплялося, що селянин мусив позичати збіжжя до нового урожаю. Зазвичай такі послуги надавали лихварі-євреї. За позичений у червні мішок зерна треба було повернути за три місяці два таких мішки. Шпихлірові секції виконували важливу соціально-економічну функцію, оскільки «пай (уділ) виносив 25 кг твердого зерна; за 100 кг зерна річної позички бралося 20 кг.». Отож у такий спосіб з лихварством було покінчено [189, с. 449-450].

Якщо їхній зміст і форми залишалися майже не змінними від початку ХХ ст., то за 1930-х років стали активно реалізовувати інноваційні підходи і методи вивчення функціонування селянських господарств, пов’язані з допомогою у визначенні їх виробничої структури, складанні організаційних планів і бюджетів тощо. Якісно нові потенційні можливості щодо раціоналізації та піднесення ефективності ведення господарства давало навчання селян ведення бухгалтерії, яка мала охоплювати всі сторони господарства та бути простою і зрозумілою за формою. Слід було навчити і привчити хлібороба до ведення щоденних записів з бюджетно-фінансової діяльності, використання робочого часу, доходів і витрат тощо [243-244; 330; 335; 1012; 1075-1076; 1155-1156; 1496; та ін.], позаяк «рахівництво» є «мірилом поплатности господарки і поодиноких її ділів» [1012].

У розробці концепції господарсько-економічного просвітництва важливе місце посідало визначення «професіограми» – вимог до формування «нового типу» агронома-суспільника, який повсякчас порівнювався зі шкільним учителем. Перебуваючи «на народній службі» та реалізуючи своє покликання – «служити справі господарського відродження села», він мав будувати роботу з урахуванням загального культурно-освітнього рівня місцевої людності, рівня її агрокультури та спиратися на індивідуальну ініціативність селян. Високий рівень фахових знань агронома повинен був органічно поєднуватися з його організаторськими здібностями, глибокими національними переконаннями, любов’ю до справи та повагою до простого народу. Такі особисті якості ставали запорукою реалізації основних функцій агронома-суспільника: бути пропагандистом і вчителем нових методів господарювання; організатором і порадником для окремих господарів; дослідником становища й умов господарювання в окремих місцевостях. Перебуваючи в постійному тісному контакті з хліборобами, він ставав ключовою постаттю у виробленні та реалізації конкретних програм, планів, заходів з формування їхніх господарських умінь і навичок [1158, с. 162-163; 1495, с.138-145; 1511, с.12-13]. Поряд із загальними теоретичними й практичними постулатами виховання господарської культури розроблялися засади щодо її підвищення з-поміж окремих груп населення, передусім жіноцтва. У розв’язанні цієї проблеми сформувалося два погляди, які умовно визначаємо як «феміністичний» і «маскулінний». Перший репрезентували провідні діячки українського жіночого руху, що розглядали питання через призму особливого соціального становища та боротьби жіноцтва за здобуття громадянських прав і свобод. Починаючи від Н.Кобринської, «економічне унезалежнення» жінки вважали однією з необхідних передумов її емансипації – досягнення рівного становища та однакових із чоловіками можливостей для самореалізації. Визначальною підставою досягнення «матеріальної самостійності» вважалося підвищення рівня господарсько-економічної освіти [722].

На початку ХХ ст. українські педагоги, громадські та просвітницькі діячі виробляють основи окремої ідейно-виховної концепції піднесення господарської культури жіноцтва, що поєднує ідеї емансипації із захистом соціально-економічних та культурно-освітніх прав жінки, яка мала стати активним чинником національного організму [126-129; 203; 318; 705-707; 737; 739-740; 777; 1342-1345; та ін.]. Розробку її наукових засад започаткувала К. Малицька. Головним засобом господарсько-економічного просвітництва з-поміж жінок, за її думкою, мали стати популярні «відчити» на теми, які відповідали їхнім життєвим запитам і потребам, передусім пов’язаним із домогосподарством. Позаяк селянки були власницями «ґрунтів» та входили у відповідні відносини з офіційними чинниками, при їх проведенні вартувало акцентувати на розвитку соціальних відносин селянства [712; 1132, с.25-27].

Піднесення господарської культури було актуальним і для містянок та численного загону українських дівчат-служниць, які, працюючи в заможних родинах, зазнавали утисків і денаціоналізації. Щоб вибратися з такого становища, вони мали гуртуватися у власних товариствах, які, окрім соціального захисту, створювали можливості для опанування новими професійними знаннями й навиками, що відкривали шлях для самореалізації та досягнення економічної незалежності, сімейного добробуту [1132, с. 33-34]. Важливий внесок у розробку концепції національного господарсько-економічного просвітництва становить ідея про те, що його необхідною підставою є ліквідація неписьменності серед українського народу, зокрема й жіноцтва. Обґрунтовуючи цей постулат, О. Кисілевська розбила комплексну програму позашкільної освіти селянок та доводила, що повноцінні виховання і освіта людини «не можливі без практичної фахової освіти», яка й повинна стати одним з пріоритетних завдань розвитку українського суспільства. Процес самовиховання, на її думку, «не можливий без фізичної праці... в господарстві, ремеслі» та будь-якій іншій суспільній сфері [682; 705, с. 162-163; 706; 707]. Діячка визначила три ключові засоби розвитку господарського просвітництва: освітні курси, лекції, читання книжок; ліквідація неписьменності мала органічно поєднуватися з опануванням фаховими знаннями [706].

У розробці концептуальних засад розвитку господарської культури педагоги-просвітянки також орієнтувалися на селянок. М. Головчак у статті «Якою повинна бути сільська господиня?» створює своєрідну професіограму сільської господині – освіченої жінки, поступової господині, активної громадянки [318] (додаток С.6). За думкою М.Крушельницької, вихідною позицією проведення цілеспрямованої, послідовної виховної роботи в цьому напрямі мало стати прищеплення свідомого прагнення до оволодіння всіма знаннями, які мають «практичну користь», забезпечують заробіток і самостійність у житті, сприяють економічному відродженню українського народу [777, с. 76-77].

Зважаючи на європейський досвід та перспективи соціально-економічного розвитку українського села, Ф.Стахова обґрунтувала модель «сільських курсів (шкіл) домашнього господарства» [1331], вона активно друкувалася в тодішніх громадських виданнях [1330]. Упродовж півріччя організатори курсів (шкіл) домашнього господарства мали надати ученицям широкий комплекс знань, умінь і навичок з агрономії, тваринництва, ведення хатнього господарства, догляду за дитиною, а також гігієни і валеології тощо. Теоретичні і практичні заняття могли вести лише фахові вчителі після проходження спеціальної підготовки. Їхні випускниці мали стати прикладом докорінного морального, соціального та економічного оновлення українського села [1331].

Розроблялися організаційно-методичні засади господарської освіти жінок. Культурно-освітні та науково-педагогічні часописи публікували численні інструктивні матеріали, навчальні плани і програми її розвитку, які мали реалізовуватися в різних організаційних формах, здебільшого через фахові школи й господарські курси. Так, буковинська вчителька О.Жураківська на Першому просвітньо-економічному конгресі у Львові (1909 р.) представила проект навчального плану фахової школи домашнього жіночого господарства з українською мовою викладання. Його теоретична частина передбачала поглиблення знань у трьох ділянках: а) граматика, література, рахунки, історія рідного краю, співи; б) ведення домашнього господарства, куховарство, молочарство, обробіток ґрунту, догляд за свійськими тваринами; в) виховання дітей, гігієна, догляд за хворими тощо. Практичні заняття, що мали здійснюватися на основі поділу на невеликі підгрупи (чети), стосувалися вдосконалення умінь і навичок з різних галузей господарської діяльності та охоплювали безліч пов’язаних з ними дій і операцій [531].

Одну з перших «наукових програм» з ведення «курсів жіночого господарства» у 1925 р. розробила А. Андрохович [16]. Її прикметною рисою стала «гнучкість» терміну навчання, який розраховувався на три роки, але за потреби міг бути скорочений до одного року чи навіть кількох місяців. Послідовність («ступінчастість») навчання передбачала опанування спершу наукою куховарства і ведення хатнього господарства, потім раціонального використання домашнього майна і ведення домашнього бюджету, утримання житлових і господарських приміщень; дотримання правил гігієни та догляду за дитиною, а насамкінець – отримання відомостей про здоровий спосіб життя, народну медицину, засоби боротьби з пияцтвом тощо. Програма базувалася на оволодінні практичними уміннями і навичками та мала «повне методичне забезпечення» [16]. Важливим напрямом діяльності секції господинь з-поміж організованого жіноцтва була пропаганда гігієни, із цією метою проводили конкурси чистоти і чепурності хати, що його влаштовувала інструкторка з комісією, які «також давали позитивний вислід» [492, с. 347]. «Чоловічий» підхід до проблеми підвищення господарської культури жіноцтва, який представляють провідні діячі українських господарсько-економічних установ, акцентує на його зростаючій ролі як соціального чинника поліпшення добробуту й унезалежнення українства, що розвивалося в межах Австро-Угорської імперії, відтак Польської держави. Акцентувалося, що необхідно усталені традиції господарювання «переломити», утверджувалася думка про те, що жінка повинна звільнитися від непосильної праці, а «тяжку фізичну працю в полі або в господарстві взагалі повинні виконувати мущини», жіноцтво «натомість всю свою увагу повинно звернути на ведення хатнього господарства» [512, с. 127; 514], жіноцтво переобтяжене працею в сільському господарстві, а це відбувається на здоров’ї не тільки жінок, а й дітей [7].

Згідно з деякими обрахунками, у 1930-х рр. мільйон українських родин Галичини, що в середньому складалися з чотирьох осіб, на забезпечення своєї життєдіяльності щороку витрачали близько тисячі злотих. Тому передусім від жінки як головної розпорядниці сімейного бюджету залежало, «куди і як спрямовувався 1 млрд. зл.», зокрема на придбання товарів українського чи чужого (польського, єврейського) виробництва [990]. Ця обставина істотно впливала на розвиток української кооперації та життєдіяльність народу загалом [1566, арк. 54].

За 1920-х років поширюється рух за залучення жіноцтва Західної України до участі в кооперативному русі та посилення його ролі в розбудові національних економічних установ [126; 129; 515; 1160; 1190; та ін.]. Він розгортався під гаслами: «Українське жіноцтво мусить бути господарсько патріотичне». Цій проблемі було присвячено безліч статей у кооперативній, жіночій та різнопрофільній суспільній періодичній літературі [24; 203; 514; 740; 1272; та ін.], обґрунтовувалася потреба підвищення фахових знань, зокрема через господарські часописи та відповідну літературу.

Товариство «Сільський господар» попри політику регіоналізації прагнуло поширити свою діяльність на Волинь, де чимало селян ще не були «охоплені організацією» і працювали у своїх господарствах за принципом: «так господарили наші батьки і діди, і ми так будемо», виняток становила «лише молодь», яка «поволеньки відходить від цієї приказки і починають господарити тими способами, що несе сучасна агрономія» [704; 973]. Непоодинокими були випадки, коли господарське життя волинян «розбудовували галичани» шляхом створення разом із «Просвітою» мандрівних лекторіїв, улаштування господарсько-кооперативних нарад (додатки С.1, С.8) [636], унаслідок чого край «зачинав щораз краще жити українським», а також через публікації в громадських часописах [707]. Громадські діячі, які працювали на Радехівщині, що межувала з Волинню, поширювали свою діяльність і на Полісся. Прикладом такої праці є діяльність Н. Селезінкової [877, с. 432].

Жіноцтво Волині гуртувалося в товаристві «Сільський господар» (найчисленнішими були філії у Луцьку (додаток С.7)), «Просвіті», Союзі українок та ін. [929; 1003; 1560-1565; 1568-1569; та ін.]. Особливістю розвитку господарського просвітництва з-поміж жінок Волині було те, що, на відміну від Галичини, цю ділянку праці проводили не секції господинь «Сільського господаря», а Союз українок, який у краї активно діяв за головування М. Черкаської, тісно співпрацював із «Сільським господарем». Велику увагу приділяли прищепленню господарських знань українських жінок. Задля цього в зимовий час створювали мережу різних курсів: куховарства, крою та шиття, трикотарства тощо. За даними джерел, у двох філіях діяло 60 кружків [147, с. 520; 1546; 1560-1565; 1569; та ін.]. Попри «сокальський кордон», постійні заборони, відмову у створенні осередків, ситуацію, коли над товариством постійно висів дамоклів меч, Союз українок розгорнув масштабну діяльність на ниві господарського просвітництва. Як засвідчує аналіз джерел, на північнозахідних землях уже в 1910-х рр. були створені перші кружки «Сільського господаря», один з яких 1911 р. виник у Заліській Волі [624]. Про напрями його праці можна судити з інформації про діяльність філії у Луцьку (додаток С.7) [609; 627; 1546] (рис. 5. 3), де важливе місце посідало дослідництво («контроля молочності», «досвідні поля», меліорація і под.). Порівняльний аналіз розвитку товариства в Галичині і на Волині уможливлює висновок про те, що у волинському краї наприкінці 1920-х рр. віддавали перевагу роботі «технічній секції». Там, де успішно працювали осередки товариства «Сільський господар», був відчутний поступ. До прикладу, тільки впродовж 1937 р. кружок у Ляцьку (пов. Добромиль), у якому працювала низка секцій, 7 лютого провів загальні збори, у яких узяли участь 103 члени (74 чоловіків, 29 жінок), улаштував два свята. У звіті цього осередку за 1937 р. ідеться, що «великі успіхи мала праця шпихлірової секції, що налічувала більшість (60 осіб), із збіжевими вкладками на 1240 кг, членам секції позичила 1058 кг зерна, яке віддали з 10% досипом на покриття потрібних видатків», було закуплено трієр, ним перечищено 5000 кг зерна та ін. [595].



Поділіться з Вашими друзьями:
1   ...   11   12   13   14   15   16   17   18   ...   42


База даних захищена авторським правом ©divovo.in.ua 2017
звернутися до адміністрації

войти | регистрация
    Головна сторінка


загрузить материал