Білавич галина василівна



Скачати 10.38 Mb.
Сторінка11/42
Дата конвертації22.12.2016
Розмір10.38 Mb.
1   ...   7   8   9   10   11   12   13   14   ...   42

Висновки до третього розділу

Важливими складником і чинником виховання господарської культури в Західній Україні у другій половині ХІХ – середині 40-х рр. ХХ ст. стали традиції господарювання, які формувалися впродовж тривалого часу та мали свої регіональні особливості. Їхні зміст і характер визначали основні галузі господарювання – землеробство, тваринництво, промисли, котрі проектували уклад життя, матеріальну й духовну культуру народу. Пов’язані з ними обрядово-ритуальна традиційна культура і вірування (господарські магія, заборони, народний календар тощо) збереглися до сьогодні, а проведені нами впродовж 2000-2015 рр. польові дослідження дозволяють екстраполювати їх і на досліджуваний період.

Основним осередком збереження й передачі традиційних господарських знань, умінь, навичок була патріархальна західноукраїнська родина, що становила відносно замкнене освітньо-виховне середовище. Виховання працею в ній ґрунтувалося на принципах духовності, народності, гуманізму, природовідповідності, зв’язку із життям. Через участь у функціонуванні домогосподарства діти одержували уміння і навики з ведення хатнього господарства й агрономії. Механізм цього процесу реалізувався через усталений розподіл трудових обов’язків між членами сім’ї за віковими та гендерним ознаками. Його дієвими педагогічними засобами стали народні творчість, ігри, народний календар, господарська магія.

Зважаючи на соціальний склад населення Західної України, розвиток аграрної освіти став важливим чинником його життєдіяльності. За відсутності державних навчальних закладах відповідного профілю українство взяло курс на створення приватного сільськогосподарського шкільництва. Провідними чинниками його розвитку виступили УПТ «Рідна школа», «Просвіта», інші національні організації. Виняткову роль у її розбудові відіграв «Сільський господар», який, пройшовши складну еволюцію, у середині 1920-х рр. оголосив аграрне шкільництво основним чинником розвитку господарської культури. У його розбудові спиралися на організаційно-педагогічний досвід закордоння, передусім Чехословаччини, Німеччини, країн Скандинавії. За довоєнного періоду ХХ ст. домінувала орієнтація на «скандинавську модель», тож виняткового значення надавали поширенню сільськогосподарської освіти в селянській масі. Проте у 20-30-х рр. ХХ ст. стала переважати «чеська модель», яка краще відповідала місцевим реаліям, адже була більш диференційованою (передбачала різнотипні, різнопрофільні школи з різним терміном навчання) та орієнтувала на використання широкого арсеналу засобів і форм масового сільськогосподарського просвітництва, а за доби нацистського режиму на теренах ГГ агрономічна освіта розвивалася за німецькими зразками. Численні проекти, що генерувало українство Галичини з розвитку приватної аграрної школи, залишилися не реалізованими через обмежені організаційно-фінансові ресурси та владні утиски, однак реальні досягнення в цій ділянці вписуються окремим рядком в історію національної господарсько-економічної освіти України. Такими своєрідними явищами стали навчальні заклади в Милованню, Угорцях Винявських, Стрию, Шибалині, Заліщиках, які за підтримки громадських інституцій, УГКЦ, освітян та аграріїв перетворилися на відомі осередки підготовки фахових хліборобів.

Радянізація суспільного життя Західної України 1939-1941 рр. мала неоднозначні наслідки для розвитку системи освіти і виховання, зокрема й формування господарської культури дітей і дорослих у регіоні. З одного боку, вона супроводжувалася масштабною боротьбою з неписьменністю, запровадженням загальної початкової освіти, створенням доступної середньої освіти, відкриттям вищих навчальних закладів. З іншого – сталінська ідеологічна машина перервала розвій національних культурно-освітніх традицій та звела нанівець національні надбання в царині виховання господарської культури.

За доби нацистського режиму в ГГ розвиток українського фахового шкільництва, з одного боку, опинився у лещатах суворої регламентації, з іншого боку, освітня політика окупантів стимулювала підготовку підкорених спільнот до праці на виробництві, насамперед у сільському господарстві. Це передбачало надання елементарних загальноосвітніх знань, а головна увага зверталася на формування фахових умінь і навичок для продуктивної роботи задля забезпечення матеріальних потреб Рейху. Розвиток української професійної освіти в ГГ пройшов два етапи (кінець 1939 р. – середина 1941 рр. – створення навчальних закладів у Західній Галичині; середина 1941 р. – осінь 1944 рр. – поширення агрономічного шкільництва на дистрикт «Галичина», Холмщину, а також Волинь). Історичне значення цього процесу полягає в тому, що національне фахове шкільництво вперше охоплює українські етнічні землі Лемківщини, Холмщини, Підляшшя, які за попередніх десятиріч уважалися найбільш відсталими в культурному і господарському вимірах. За умов суцільного одержавлення системи освіти в ГГ господарська підготовка учнів здійснювалася на двох рівнях: народні школи та різнопрофільні професійні навчальні заклади. За характером і змістом освіти вони поділялися на два основні типи: а) т. зв. «званеві» школи, обов’язкові для всіх, хто закінчив народну школу й не бажав продовжувати навчання; б) вузькопрофільні школи, де готували фахівців з різних спеціальностей. Новим явищем стала поява сільськогосподарських шкіл у гірських районах Галичини.

Окремим складником професійного шкільництва за доби німецької окупації стала фахова жіноча освіта, особливості якої зумовлювалися її змістовим наповненням й іншими чинниками. Характерними ознаками жіночих шкіл домашнього господарства стали їхня диференціація за рівнем підготовки; динамічне розширення змісту навчання; інноваційні процеси, які відповідали викликам суспільного та господарсько-економічного поступу та ін. Новою тенденцією стала підготовка жіноцтва для роботи у сфері обслуговування: як менеджерів, спроможних забезпечувати функціонування малих та середніх сільськогосподарських підприємств. Таке реформування жіночої освіти, що орієнтувалося на європейські стандарти, з погляду часу є новаторським, еволюційним, таким, що заслуговує на творче використання здобутого досвіду. Наступність і спадковість розвитку професійної освіти найвиразніше проявлялися в її науково-методичному та організаційно-педагогічному забезпеченні. Про це свідчать перевидання навчальної літератури та підготовка навчальних програм і планів, які наслідували зразки міжвоєнного періоду. У здійсненні навчально-методичного супроводу виняткову роль відігравали фахові та громадські часописи, що стали важливим чинником виховання господарської культури учнів та дорослих. Отже, система фахової агрономічної освіти слугувала поширенню господарських знань з-поміж українців регіону.

Основні положення третього розділу відображено в публікаціях [85; 97; 99; 103; 107; 113].



РОЗДІЛ 4

ВИХОВАННЯ ГОСПОДАРСЬКОЇ КУЛЬТУРИ ДІТЕЙ ТА ЮНАЦТВА В СИСТЕМІ УКРАЇНСЬКОЇ ПОЗАШКІЛЬНОЇ ОСВІТИ В ЗАХІДНІЙ УКРАЇНІ ДОСЛІДЖУВАНОГО ПЕРІОДУ

4.1 Діяльність громадських організацій щодо здобуття дітьми господарсько-економічних знань, формування умінь і навичок

Зусиллями громадських інституцій у Західній Україні за міжвоєнного періоду ХХ ст. розвинулася система позашкільної освіти та виховання, яка створила передумови для здобуття господарсько-економічних знань та формування умінь, навичок дітей та юнацтва. У структурному й ідеологічному аспектах вона не була цілісною: складалася з компонентів, що діяли на різних організаційних та ідейних засадах та використовували власні форми та засоби діяльності. З таких позицій їх, дещо умовно, можна поділити на три основні групи: а) т. зв. доріст, що існував як надбудова у «дорослих» організаціях (УПТ «Рідна школа», «Просвіта», Союз українок); б) власне молодіжні організації, передусім «Пласт», Католицька акція української молоді (КАУМ) «Орли» та інші, які розв’язували означені виховні завдання в розрізі своїх світоглядних постулатів; в) хліборобський вишкіл молоді (ХВМ) – сформована в лоні «Сільського господаря» освітньо-виховна модель, що забезпечувала всебічну підготовку юнацтва до праці в аграрному секторі. Створення молодіжних надбудов у громадських та політичних організаціях – поширена світова практика, що мала забезпечувати наступність поколінь та вливання «свіжої крові» в їхню діяльність. Ця проблема набула особливої гостроти й актуальності за умов перебування українців у складі чужих державно-політичних утворень: прилучення юнацтва до «своїх» національних громадських проектів мало сприяти не лише їхній реалізації, а й убезпеченню від денаціоналізації, зокрема через втягування до іноетнічних асоціацій.

Проблема господарсько-економічного виховання у «дорості» УПТ «Рідна школа» знайшла всебічне висвітлення у низці наших публікацій [81-82; 105], тому окреслимо її основні аспекти задля увиразнення його ролі і значення в контексті досліджуваної проблеми. Динамічне формування «доросту» розпочалося навесні 1932 р., так що на 1936 р. уже діяло 878 гуртків із 6,2 тис. учнів 14-18-ти років, які навчалися в державних та приватних освітніх закладах [477-479; 573-574; 593; 1185, с.15], але польська влада спинила поступ цієї інституції, яка фактично перебирала функції державних освітніх органів у сфері позашкільної освіти і виховання юнацтва. Згідно з грудневим 1936 р. рішенням міського староства Львова, «доріст» УПТ «Рідна школа» мав припинити існування, бо, мовляв, не відповідав положенням статуту товариства [1185, с.15]. Проте він продовжував неформальну діяльність. Одним з головних фундаторів та ідеологів «доросту» виступив член «Головної комісії Доросту Р.Ш.», відомий педагог і громадський діяч В.Калинович, який у численних публікаціях обґрунтував його основну мету (усебічне національно-патріотичне виховання, спрямоване на підготовку особистості до життя) та принципи діяльності (добровільність, самоврядність, рівноправність, демократизм) [666-667; 669-670]. Окреме місце в його творчих напрацюваннях посідає проблема господарського виховання, зокрема «батько «доросту» аналізує результати дослідження стану господарської культури «молодших гімназистів» і «семінаристок» (додаток П.1). Дані опитування, оприлюднені В.Калиновичем 1926 р., є для нас показовими й дуже важливими, оскільки відображають тодішні ціннісні орієнтації галицького юнацтва. Отримані результати (цифрові дані) подано на рис. 4.1.



Рис. 4.1. Дані опитування щодо ціннісних орієнтацій учнівського юнацтва в ділянці домашнього й сільського господарства, оприлюднені В.Калиновичем 1926 р.

Як видно з рисунка 4.1, на запитання «Чи подобається Вам господарство (1. сільське; 2. домашнє)?» відповіді «молодших гімназистів» розподілилися так: «сільське господарство вибрало 86% хлопців і 73% дівчат, домашнє – 3% хлопців і 18% дівчат», «не любить ніякого господарства 11% хлопців і 9% дівчат». В. Калинович наголошує, що, попри те, що частина дітей визнає, що їм подобаються заняття селян, бо «господар від нікого не залежний пан», гімназисти «залюбки виконують легші роботи» («звоження снопів з поля й т.п.»), однак більшість скаржиться «на непосильні польові роботи»: нерідко 10-13-річні дівчата й хлопчики «мусили жати, пасти худобу на пасовиську, стерні або в лісі, носити воду, бавити маленьку дитину й т.д.»; 33% дівчат (із 330 опитаних) нарікають «на всякі тяжкі заняття в хаті, огороді й полі» («прясти, мити начиння, мастити глиняну долівку, шурувати підлогу, чистити тафльовану підлогу, шарувати стіни, прати шмаття, прасувати, цирувати панчохи, латати, шити; сапати, копати землю, жати, в'язати снопи, обирати бульбу й т.п.»), а також – «на примусове куховарство», мотивуючи: «руки болять», «мучить», «бо як варю, то вже й сама не хочу їсти»; «від праці в полі плечі болять», «сонце пече», «не маю сили згинатися», «бо бриджуся прати брудне шмаття», «бо я відвикла від тяжкої домашньої праці», «бо я не годна шурувати (12-ти літня гімназистка!)», «мене ноги болять, ходити по стерні і жати» (13-літня гімназистка) й т.п. [668]. Подібна ситуація з відповідями хлоп’ячої аудиторії: 17,89% респондентів не подобаються «всякі примусові домашні та польові заняття» («орати, косити, молотити, рубати дрова, різати січку й т.п.»). Окрім сільськогосподарської праці, 5,04% синів ремісників допомагають батькам «мурувати, тесати, вистругувати, латати черевики й чоботи й т.д.», частина респондентів із 14-річного віку, щоб заробити кошти на оплату за навчання, одяг тощо, під час канікул працюють «як чорноробочі в фабриках і верстатах1», «як наймити при господарстві», де виконують різного роду працю: «двигати тягарі», «помагати при машинах», «рубати дрова», «копати землю», «працювати в млині» і т.д. Анкетування показало також і «мале заінтересування» до ручних робіт.

Таким чином, дані проведеного дослідження актуалізували питання ставлення дітей до сільськогосподарської праці, увиразнили неналежну мотивацію учнів гімназії (зазвичай містян) до щоденної побутової та домашньої праці, однією з причин якої була тяжка фізична, на їхній погляд, праця. Цікавими для нашого дослідження є відповіді гімназисток на запитання «Чи крім існуючих предметів навчання можете подати ще й такий, якого введення ви бажали би собі?» (рис. 4.2).



Рис. 4.2. Відповіді учениць семінарій та гімназій на запитання, чого б вони хотіли навчатися

Як бачимо, жодна з гімназисток не виявила бажання навчитися куховарства, водночас 17 семінаристок домагалося введення куховарства як обов’язкового предмета, 9 – навчання шиття, 19 – кравецтва, 25 – «моднярства», 2 – «господарства», а також 5 гімназисток – «більше практичних наук», 7 – «шевства», 5 – «садівництва й рільництва», 5 – «стенографії», 16 – «докладного навчання шиття» тощо [668]. Не випадково результати анкетування дали підстави «батькові» «доросту» активізувати позашкільну діяльність, спрямовану на «освітній самовишкіл» з формування господарської культури дітей та юнацтва, а також педагог уважав за необхідне пропонувати запровадити «введення кравецтва й моднярства в дівочих відділах і шевства, кравецтва, або столярства в хлоп’ячих відділах учит. семінарії», а також усього того, що «необхідне молодій недосвідченій людині для життя» [668].

Ці ідеї покликана була втілити в життя система позашкільної освіти і виховання дітей та юнацтва, зокрема «доріст». Їхню реалізацію відображають звіти про діяльність рідношкільних гуртків «доросту» в педагогічних та громадських часописах. На «сходинах», що відбувалися двічі на тиждень, проводився системний «програмовий вишкіл» у вигляді «викладів з історії, господарства, виховання та рахунків». Прикметною рисою їх діяльності став «освітній самовишкіл»: юнаки і дівчата розподіляли обов’язки та готували і виступали з рефератами з означених проблем, а потім їх обговорювали, визначали шляхи й можливості реалізації. Зокрема, вони вивчали історію розвитку господарства у Європі та Україні, знайомилися з особливостями професійної освіти юнацтва в Європі та в радянській Україні, дискутували щодо вибору перспектив здобуття певного фаху в Галичині та Польщі загалом. Часто обговорювалися практичні аспекти ведення різних галузей сільського господарства та можливості заняття багатьма видами промислу тощо [477]. Важко визначити ефективність і результативність такої нетривалої діяльності. Однак вона вписується окремим рядком в історію формування господарської культури як оригінальний досвід «політекономічної самоосвіти», коли, спираючись на певні методичні матеріали, юнаки та дівчата власними силами осмислювали господарські проблеми в історичному й сучасному суспільно-культурному контекстах, визначали матеріально-фінансові потреби нації й окремої особистості, займалися власною профорієнтацією.

Свої особливості мала освітньо-виховна діяльність у цьому напрямі «Молодої «Просвіти», перший гурток якої виник 1922 р. [506. – Т. 8. – С.3141; 1136; 1635]. Її правовий статус був оформлений у травні 1924 р., коли, згідно з новим статутом, товариство одержало право створювати «молодіжні відділи» й самоосвітні гуртки при бібліотеках і читальнях. Через 10 років їх було 262 [1136]. Порівняно з «доростом» УПТ «Рідна школа» діяльність «Молодої «Просвіти», куди входило українське юнацтво віком від 14 років, носила виразніший господарсько-орієнтований характер, що зумовлювалося вагомою роллю товариства в розвитку економічного просвітництва. З організаційно-методичних матеріалів та практичної діяльності цієї інституції випливає, що вона будувалася на засадах ідеології господарського націоналізму. В основі її змісту, методів, засобів і форм (поширення кооперативної ідеї, антиалкогольні акції, доброчинність, просвітництво, фахова підготовка тощо) лежала засада «Свій до свого по своє!» Таку ж ідейну спрямованість мала і форма вітання молодих просвітян: «Для щастя України!» – «Живемо щодень!»

Господарський аспект освітньо-виховної праці «Молодої Просвіти» увиразнює однойменний календар на 1935 р., що визначав зміст і пріоритети її діяльності впродовж року: січень-квітень – улаштування освітньо-господарських курсів; травень-червень – упорядкування цвинтарів, воєнних могил; серпень – висунення кандидатів на участь у різного роду фахових курсах, зокрема і господарсько-садівничій школі в Милованню; вересень-жовтень – участь у святах обжинків, святах «Сільського господаря» тощо [1184]. Вивчення часописів та іншої літератури господарського змісту посідало одне з пріоритетних місць на «сходинах» членів «Молодої «Просвіти» та в праці самоосвітніх гуртків товариства [1377-1378].

Окрім «Рідної школи», «Просвіти», до становлення та розвитку системи позашкільної освіти в Західній Україні вагомо спричинилося організоване українське жіноцтво. Цілеспрямовану діяльність «доріст» Союзу українок розпочав з 1933 р., коли були внесені зміни до статуту, що передбачали «охоплення системною освітньо-виховною роботою дівчат 14 – 18-ти років» [1051], хоча робота з ними проводилася й раніше. Тоді ж при культурно-освітній референтурі Головної управи товариства створили секцію з організації дівочого «доросту», яку очолила О. Ціпановська. З «правильників» та річних календарів, що визначали зміст його праці, випливає тісний зв’язок господарського та національного виховання: провідниці «доросту» зосереджувалися на підготовці дівчат «як майбутніх господинь, національно свідомих громадянок, активних «союзянок» [1595]. Відома діячка жіночого руху, письменниця О. Кисілевська доводила необхідність органічного поєднання в дівочому «дорості» справи навчання куховарства і «хатньої роботи» із безкорисною громадською працею, активною роботою в українських інституціях [705]. 1936 р. «доріст» при Союзі українок налічував 145 гуртків [1228]. Така діяльність активізувалася в осінньо-зимовий період. Так, згідно з рекомендаціями «Калєндарика праці Кружка С.У.» на 1938-1939 рр. (додаток П.2), у листопаді в «дорості» мали «відбути гутірку на господарську тему: про заосмотрення хати на зиму»; у грудні – «підготувати на свято Миколая дарунки для бідних дітей села; навчатися випікати святошне печиво, виготовляти прикраси на ялинку, провести гутірку про передсвятошні порядки в хаті» і т. ін. Висувалися завдання, відповідно до яких господарське виховання у «дорості» Союзу українок мало стати справжньою «підготовчою школою» для подальшого формування національно свідомої «поступової ґаздині» [663].

Цій діяльності очільники жіночого руху та педагоги намагалися надати системного практично-орієнтованого характеру передусім через залучення дівчат до участі у три-чотиримісячних курсах з «домогосподарства», де викладали куховарство, «порядкування», «прикрашання оселі» тощо [1566]. Отже, у «дорості» як молодіжній надбудові УПТ «Рідна школа», «Просвіти», Союзу українок виховання господарської культури становило важливий складник їх виховних систем та мало свої особливості, зумовлені характером суспільного покликання цих масових громадських інституцій.

Вагому роль у розвитку господарської культури в Західній Україні відіграли молодіжні громадські організації. До Першої світової війни товариствами «Січ», «Сокіл», «Пласт» було охоплено понад 120000 юнацтва. Зміст і характер діяльності в цьому напрямі зумовлювалися їх базовими ідеологічними засадами (національна орієнтованість освітньо-вихової роботи; демократизм управління; добровільність участі; позапартійність та позаконфесійність; доброчинність; сповідування християнських ідеалів; демократизм управління тощо), тож найвагоміше до розв’язання цієї проблеми долучилися об’єднання скаутського й католицького спрямування.

Своєрідна система фахового вишколу дітей та юнацтва склалася в українській скаутській організації «Пласт», що виник 1912 р. у Галичині, відтак поширився іншими західноукраїнськими землями. На Буковині «щойнозаснований «Пласт» 1914 р.», який саме тоді і сягнув свого найбільшого піднесення (801 учасник), перервала Перша світова війна; у зв’язку із румунською окупацією краю відновити діяльність «Пласту» змогли лише 1930 р.; у першій половині 1930-х рр. (до 1934 р.) він існував напівлегально [173, с.759-761], складався з окремих куренів, що налічували від 15 до 30 осіб; 1937 р. була зроблена ще одна спроба заснувати «Третій Буковинський Пласт», але безуспішно [1231, с. 125]. На Волинь ідеї «Пласту» проникають з повоєнним відродженням організації в Галичині, що демонструвало органічний зв’язок українських етнічних земель. У краї пластовий рух підтримала «Просвіта», яка згодом стала його опікуном, несла за нього всю юридичну і матеріальну відповідальність перед місцевою владою. Перший пластовий осередок виник у с. Олександрія Рівненського повіту наприкінці 1922 р. як спортивно-виховна секція товариства «Просвіта». Офіційно «Пласт» діяв до заборони польською владою 1928 р., далі існував за нелегальних умов. На Волині було близько 500 пластунів [228, с. 14; 1231, с. 122]. Початок «Пласту» на Закарпатті датується 1921 р., коли 7 травня 1921 року А. Дідик заснував перший пластовий гурток у м. Береговому, згодом 1922 р. постають пластові частини в Ужгороді та Хусті. Засновниками пластової організації стали О.Вахнянин, Л. Бачинський, К. Заклинський, ін. Особливістю діяльності українського «Пласту» на Закарпатті було те, що він входив до Союзу скаутів Підкарпатської Русі (разом зі скаутами інших нацменшин), а далі до Союзу скаутів Чехословаччини.

На час заборони польською владою його офіційного існування в краї (1930 р.) «Пласт» мав розгалужену структуру, що складалася з 93 юнацьких куренів, 25 куренів УСП і УПС, разом 6000 пластунів, поділених на 10 округ [228; 1231; 1583]. Упродовж 1922-1928 рр. «Пласт» здійснив короткочасний бурхливий поступ на Волині, де поряд з міською згуртував чимало сільської молоді, а також на Закарпатті, де, до прикладу, 1928 р. діяло 37 куренів із 768 членами, а на початку 1930-х рр. у 30 українських куренях гуртувався 1361 пластун [1231, с. 116, 117]. Найменш численним був український скаутинг на Буковині (рис. 4.3). Оскільки історичний розвиток і суспільна діяльність «Пласту» знайшли достатнє відображення в наукових працях [438; 988; 1231; та ін.], це дозволяє зосередитися на господарсько-економічному складникові його виховної системи, який становить окрему підсистему ідеологічних принципів, оригінальних методик і практичної діяльності. Здобуття основ економічних знань, формування, умінь і навичок дослідники (І.Дідух, В.Окаринський, Б.Савчук, ін.) розглядають як важливий напрям і засіб виховання у «Пласті».




Рис. 4.3. Розвиток «Пласту» в Західній Україні 1928-1929 рр.

Обґрунтовується положення, згідно з яким напрацьована оригінальна «філософія пластового економічного виховання» «відповідала ринковим та національно-політичним умовам розвитку західноукраїнського суспільства та органічно поєднувала наріжні скаутські ідеї Р. Байден-Пауелла з ідеологією українського кооперативного руху і національним пластовим ідеалом» [1231, с. 146].

Фундатор українського скаутського руху О. Тисовський у концептуальній праці «Скавтінг – Пласт» розвій його ідеології, історичний начерк і сучасний стан скавтового руху» підкреслив виняткове й усеохоплююче значення праці у вихованні його членів: «Пластова ідея передбачає невтомну працю. Слід створювати спеціальні табори праці, а також брати участь у всіх трудових справах дорослих людей. Бажано подумати і над тим, як давати пластунам професійний гарт» [1590, арк.17].

Розробляючи ідеологічно-організаційні засади українського скаутингу, О.Тисовський надав йому виразного фахово-орієнтованого спрямування, тож саме праця ставала визначальним засобом і чинником усебічного виховання юнацтва та його підготовки до самостійного життя: «Ми повинні подбати, щоб молодь вчилася солідності праці, набувала фахових вмінь. А це можливо осилити тільки при наданні всій роботі Пласту фахово-спрямовуючого характеру», що забезпечить реалізацію його наріжного завдання: «всебічної фахової підготовки майбутніх громадян Української держави» [1586]. У книзі О. Тисовського «Життя в Пласті» (1913; 1921 рр.), що стала основним підручником виховання пластового юнацтва, обґрунтовано одне з його ключових завдань: «прищепити любов до праці, повагу до людей праці». Актуальними залишаються його настанови: «Не думай, що Пластун має на думці відбирати зарібок ремісника. Навпаки, коли ти сам над чим натрудишся, то зумієш ліпше оцінити справну роботу ремісника по званню. Чоловік, що сам хоч пробував братися до різних речей, ліпше оцінить і пошанує труд, здібність, вмілість інших» [1374, с.114]. Підкреслюючи морально-етичну вартість і самоцінність праці, автор закликав творчо підходити до господарського (виробничого) процесу та розглядав необхідність його вдосконалення як одну з передумов самовдосконалення і саморозвитку особистості: «Винаходи мають нераз свій почин в тім, що хтось добре натрудився, почав думати над тим, якби то далося легше виконати. Попробуй, може і ти зробиш який винахід, може поможеш людям в тяжкій праці» [1374, с. 114].

Пластові «умілості» з основ ведення сільського господарства (рис. 4.4) передбачали отримання знань та формування умінь юнацтва з рільництва, городництва, тваринництва, молочарства, пасічництва, навіть ветеринарії (див. пункт «приятель звірят»); господарські навички із ділянки садівництва («розумітися на чищенню, щепленню і навоженю дерев. Вміти збирати і переховувати овочі») віднесено до блоку «Огородництво»).



Поділіться з Вашими друзьями:
1   ...   7   8   9   10   11   12   13   14   ...   42


База даних захищена авторським правом ©divovo.in.ua 2017
звернутися до адміністрації

войти | регистрация
    Головна сторінка


загрузить материал