Білавич галина василівна



Скачати 10.38 Mb.
Сторінка10/42
Дата конвертації22.12.2016
Розмір10.38 Mb.
1   ...   6   7   8   9   10   11   12   13   ...   42

Рис. 3.3. Розвиток фахового шкільництва на Ярославщині та Сяноччині 1940 р.

1940 р. у краї діяло 8 професійних сільськогосподарських шкіл з 23 учителями і 2368 учнями, 6 господарських шкіл з 18 вчителями і 203 ученицями, 7 торговельних шкіл із 32 учителями і 610 учнями, 2 купецькі школи з 5 учителями і 167 учнями, 1 технічна фахова школа з 5 вчителями і 70 учнями, 5 промислових шкіл (дані щодо кількості учнів та вчителів у 5 промислових школах відсутні) [290; 930]. Упродовж 1940/1941 н.р тільки на Ярославщині працювало 13 сільськогосподарських шкіл [544], на Лемківщині – п’ять, де підвищувало рівень господарської культури 850 учнів віком від 14 до 18 років; окрім цих, агрономічну освіту юнацтво здобувало в школах у Команчі (управитель П. Приходько), Тісній (Гр. Божок), Долині (І. Чабан), Устіяновій (Чигринців), Тиряві Волоській та Гівчі (прізвищ управителів не встановлено). Як засвідчують джерела, деякі з них розвивалися не зовсім успішно. Одна із причин – відсутність фінансування [1625]. Це був великий поступ для 750 тис. українського населення регіону.

Попри те, що фахові школи відзначалися різним рівнем навчального процесу, однак окремі з них вписали яскраві сторінки в історію розвитку української освіти доби Другої світової війни. Однією з таких стала середня сільськогосподарська школа в Окшові, біля Холма. За дорученням німецької влади її провадив місцевий УДК, що призначив директором В.Воробця та вжив заходів для звільнення з німецьких таборів у Кроснім відомих діячів «Сільського господаря», які разом з іншими фахівцями становили основу кваліфікованого педагогічного колективу (А.Романенко, М.Боровський, І. Шпаківський та ін.). Саме завдяки цьому восени 1941 р. створили належну матеріально-технічну базу, що складалася з навчальних і господарських приміщень (стодола, стайні, шпихлір тощо) й інтернату; 10 моргів орного поля, городу, саду; 10 корів, коня, кількох свиней; сільськогосподарського реманенту [148, с. 105]. За умов війни і німецької окупації, коли всі ресурси спрямовувалися на військові потреби, це стало винятковим явищем.

Згідно з вимогами конкурсу, на навчання приймали юнаків 15-16 років, які закінчили народну школу. Утім, перший набір виявився нечисленним (15 осіб), бо існувало побоювання можливої відправки на працю до Німеччини. Невдовзі приміщення Окшівської школи передали для потреб гестапо, тож більшість викладачів та учнів переїхали до Холма, де на початку 1942 р. зусиллями УДК і місцевої громади відкрили однорічну сільськогосподарську школу, директором якої став С. Шрамченко. Завдяки додатковому набору чисельність учнів зросла до 20, а наступного, 1943 р., їх число подвоїлося. Навчання було безкоштовним, юнаки платили лише за харчування. Через брак матеріально-технічної бази проводили здебільшого теоретичні заняття та численні навчальні екскурсії на господарські об’єкти Холмщини, а практичні уміння й навички учні набували в батьківських та інших приватних господарствах [148, с. 105].

Зміст навчання у Холмській агрономічній школі був типовим для такого роду «нижчих» однорічних шкіл, але саме вона здобула статус «показового закладу» завдяки зосередженню кваліфікованих фахівців та педагогів. Тут викладали такі предмети: «рільництво (інж. А. Романенко); «луківництво, промислові, лісничі рослини», пасічництво (інж. М. Боровський), садівництво, городництво (інж А.Гнатовський), управа ґрунту (інж. В.Омельченко), годівля домашніх тварин (інж. М.Шулякевич), сільське господарство в Німеччині (д-р інж. І. Драбатий), ветеринарія (д-р Е. Глюс), гігієна (д-р А. Процьків), кооперація (С. Керницький), фізичне виховання (І.Дацюк), спів (С. Білий), релігія (о. Мільків)» [149, с.36-40]. Як бачимо, в основі навчального процесу в українських аграрних школах була «німецька модель» сільськогосподарської освіти, де, окрім традиційних предметів (рільництво, пасічництво, ветеринарія, кооперація і под.), додалася дисципліна про розвиток сільського господарства в Німеччині, натомість зведено до мінімуму кількість загальноосвітніх предметів, інноваціями стало внесення до навчальних планів фізичної культури, співів, релігії. На нашу думку, це створювало добре підґрунтя для формування «поступового господаря», обізнаного в усіх ділянках сільського та домашнього господарства, кооперації, озброєного найновішими знаннями в галузі європейської агрономії.

На окрему увагу заслуговує відкрита у вересні 1941 р. повітова однорічна сільськогосподарська школа в Сяноці (додаток Н.3). Заходами її директора Д.Яціва (магістрат виділив 40 тис зл.) та придбали 86 моргів поля «з будинками та живим і мертвим інвентарем», що стараннями учнів незабаром перетворилися на «потужний самодостатній фільварок». Після ув’язнення Д.Яціва (загинув у німецькому концтаборі в Аушвіці) керівництво закладом передали М.Холєвчуку, провідному освітньому та господарсько-економічному діячеві, колишньому директору господарського ліцею в Черниці. Спільно з В. Дмитренком, знаним і досвідченим агрономом, вони розробили проект навчального плану, який після затвердження відділом освіти ГГ у Кракові став «зразковим» для таких навчальних закладів. Новий управитель школи С. Шаргун залучив до викладання фахових агрономів та інженерів (додаток Н.3). Зважаючи на велику кількість охочих вступити до закладу, через вступні іспити відбирали лише «добре грамотних осіб» [1625]. Матеріально-технічна база становила модернізовані приміщення для утримання свійських тварин, теплиці, «кілька соток парникових рам та всякого городничого приладдя». Вона визначала пріоритети підготовки фахівців – «городництво й годівельна м’ясо-молочна господарка». До навчальної програми також було включено деякі загальноосвітні дисципліни, зокрема географію України, яку вивчали неофіційно. Наголошувалося на формуванні фахових умінь і навичок, тому кожен цикл практичних вправ виконувався під наглядом агронома в шкільному господарстві, а їх кільказове повторення забезпечувало належне засвоювання матеріалу та вирощування високоякісної продукції (корови, коні, свині, кури, ангорські кролі тощо) [148, с. 106; 1625].

Унікальним за воєнних умов стало налагодження в Сяноцькій школі теоретичної науково-дослідницької роботи завдяки функціонуванню вечірнього семінару, де учні виступали з рефератами з різних питань агрономії і тваринництва, які готували за керівництва вчителів. Кожному доповідачеві призначали опонентів, тож у процесі обговорення розгорталися справжні наукові дискусії. Така форма роботи слугувала глибшому розумінню певних виробничих проблем, змушувала шукати творчі підходи до їх розв’язання, формувала ораторські навички. Успіх навчального процесу забезпечувала чи не єдина в такого роду закладах бібліотека, де, окрім фахової літератури, були книги з українознавства, що «дозволяло переводити виховну-національну працю» [1625, с. 488]. Історія цієї школи цікава ще й тим, що за умов панування жорсткого нацистського режиму вона користувалася значною внутрішньою автономією. Таке становище зберігалося недовго: без жодних пояснень німецька влада реквізувала шкільний маєток, дотації від української кооперації заморозила, керівництво школою змінила на свого управителя. Системне залучення учнів до виконання різних робіт «для потреб влади» поставило під загрозу не лише виконання навчального плану, а й ведення шкільного господарства. Заклад опинився на межі занепаду, що також не влаштовувало нацистських «реформаторів», тому вони повернули до керівництва школи і викладання в ній українських фахівців Ю. Лавріненка, Т. Лесика та ін. [1625, с. 488]. На такому тлі Сяноцька школа виконувала роль важливого навчально-методичного центру розвитку фахової освіти в регіоні: на її базі відбувалися семінари, відкриті лекції, практичні заняття для вчителів [149,с.39-40].

Вузькопрофільна аграрна спрямованість зумовила нерозвиненість інших напрямів професійного шкільництва Холмщини й Лемківщини, тож навіть окремі заклади, які готували фахівців у галузях кооперації, торгівлі, адміністрування, були орієнтовані на те, що їм доведеться розв’язувати проблеми, котрі безпосередньо стосуються сільського господарства. Таким показовим прикладом слугує навчальна діяльність Холмської технічної школи. З огляду на поганий стан доріг, що ускладнювало доставку сільськогосподарської продукції, та потребу проведення меліоративних робіт, на початку 1941 р. її переорієнтували на підготовку фахівців у відповідних сферах та провели тримісячні меліораційно-дорожні курси для вишколу 60 спеціалістів у ділянках «меліорація, мірництво, земляні і дорожні роботи» [148; 1625]. Цей та інші факти є свідченням того, як за досліджуваної доби освітні діячі та державні чиновники оперативно реагували на виклики часу, шукали можливості для перепрофілювання навчальних закладів з тим, щоб забезпечити пріоритетність розвитку сільського господарства.

Такі ж тенденції супроводжували і розвиток фахової освіти в дистрикті «Галичина» (додаток Н.1). Інтеграція в систему професійної освіти, що існувала в ГГ, тут відбувалася через створення «нових» та відновлення «старих» фахових шкіл, що мали значні матеріальну базу і досвід роботи. Уже у вересні-жовтні сформувалася мережа професійного шкільництва, характер і структуру якої відображає таблиця 3.3, уміщена в додатку Н.6. За нашими узагальненнями, у краї було 29 фахових шкіл із близько 3850 учнями та 107 педагогами. Наступного, 1942 р., ці показники продовжували зростати, офіційна статистика фіксувала існування в Галичині 82 професійних шкіл: 15 – сільськогосподарських, 25 – торговельних, 14 – жіночих, 22 – промислових, однак, завважмо, що ці дані також включали польські заклади. Окрім того, діяло 158 «званевих» шкіл із близько 50 тис. учнями [290; 544; 930]. Позаяк фаховій освіті німецька влада надавала пріоритетного значення з метою забезпечення потреб Рейху, цим скористалися українці, які за допомогою УЦК створили мережу різнопрофільних професійних навчальних закладів, динаміку розвитку яких увиразнює рис. 3.4.



Рис. 3.4. Розвиток українського фахового шкільництва в Західній Україні за досліджуваного періоду Як бачимо, за доби Австро-Угорської монархії українське фахове шкільництво було репрезентоване загалом приватними навчальними закладами, створеними національними громадськими товариствами та поширеними в Галичині та Буковині (станом на 1913 р. у Галичині їх було 4, на Буковині – 3), на Закарпатті та Волині внаслідок асиміляційної політики відповідно Угорщини та Росії українських фахових шкіл не було); неістотно змінилися ці показники за міжвоєнного двадцятиріччя ХХ ст.: у Галичині УПТ «Рідна школа» напередодні Другої світової війни утримувало 15 фахових та фахово-доповняючих шкіл, де навчався 1501 учень, на Волині та Буковині «українське життя завмерло» через колонізаторську політику Польщі та Румунії; успішно розвивалося державне фахове шкільництво на Закарпатті, де в 138 професійних школах навчалися українці [105; 322; 368; 921; 1047; 1050; 11754 1291; 1323; 1324; 1347; 1349; та ін.]. За умов сприятливої освітньої політики чехословацького уряду на Підкарпатській Русі був неабиякий поступ і можливості здобуття українцями фахової освіти: його динаміку можна простежити на прикладі розвитку ремісничих шкіл. За даними С. Сірополка, 1919-1920 рр. у краї було 13 таких навчальних закладів, де здобувало освіту 259 «русинів», 2 торговельні, 1 деревообробна школа [1291, с.640], 1932 р. – 11 ремісничих шкіл, 1938 р. – 25 професійно-технічних шкіл [322, с.59].

Провідне місце в системі фахової освіти посідало сільськогосподарське шкільництво, бурхливий розвиток якого припадає на добу Другої світової війни (див. рис. 3.3 і рис. 3.4, уміщені в додатку Н.7). Якщо 1942 р. на теренах ГГ налічувалося 78 агрономічних шкіл, у яких навчалося 23000 учнів, то наступного року їх було 196 (172 обов’язкових (62621 учнів), 22 середні, де навчалося 1186 дітей, та 2 фахові зі 142 учнями), де фахову освіту здобувало 63946 юнаків та дівчат [290; 544; 659, с. 951; 930].

Поряд з УЦК до розвитку професійної освіти в Галичині долучилася УГКЦ. Митрополит А. Шептицький та єпископи окремими листами зверталися до українців «посилати своїх дітей до фахових шкіл», для чого відкривали бурси, а для незаможних створювали «стипендійні фонди» [1239; 1409; 1410].

Завдяки відкриттю нових фахових шкіл (додаток Н.6, табл. Н.3.3) відбулося розширення географії як агрономічних, так і професійно-технічних шкіл, що ввели підготовку з нових спеціальностей, яких не було за польської влади. Так, у Бориславі і Дрогобичі з’явилася низка українських ремісничих шкіл, які готували слюсарів, ковалів, шевців, кравців, столярів, а також «металівців», електротехніків тощо [611]. Таким чином, поруч із агрономічним напрямом фахової освіти виразно окреслюється її «промисловий» аспект, що відкривало нові перспективи для теорії і практики виховання господарської культури дітей та юнацтва.



Новим явищем стала поява сільськогосподарських шкіл у гірських районах, де вони виявили доволі активний поступ. Перспективним осередком аграрної освіти на Гуцульщині стало Жаб’є (сучасне смт. Верховина), де в рільничій школі та діючих при ній курсах годівлі овець готували «поступових годівельників» [448; 772, с. 173]. Кузнею виховання «добрих господарів» стала відкрита 1942 р. у Косові сільськогосподарська школа, де здобували освіту юнаки та дівчата (заняття відбувалися окремо) віком від 14 до 24 років з довколишніх сіл. Завдяки дотаціям місцевої волості, які щорічно становили по 10 тис. зл., створили значну матеріальну базу: будинки для навчання хлопців і дівчат; 3 га орної землі; 7 га саду; шкілку для вирощування саджанців плодових дерев; «живий інвентар» – кінь, корова, кури, кролі тощо [149, с. 40-41]. До навчальної програми входили всі основні предмети «з ділянок польового і годівельного господарства». Заняття з теорії відбулися взимку «за програмами хлоп’ячого і дівчачого відділів», а з практики – у весняно-осінній період на полі, городі, у саду. Вони охоплювали комплекс сільськогосподарських робіт – від сіяння і саджання до збирання врожаю, догляду за свійськими тваринами тощо. При цьому, виходячи із місцевих умов, акценти робилися на садівництві, а щодо дівчат – на хатньому господарстві [149, с. 40-41]. 1943 р. Косівська сільськогосподарська школа відкрила філію в Химчині (за 12 км), де обладнали два навчальні приміщення, створили умови для практичних занять. Упродовж двох років ці заклади підготували близько 560 фахівців [148].

Разом з «новими» відновили діяльність «старі» фахові школи, які діяли до 1939 р., вони одержали статус державних, з-поміж яких на особливу увагу заслуговують сільськогосподарська школа в Заліщиках, молочарська школа в Стрию та лісова школа в Білокриниці, що на Волині, які також виявили складний, суперечливий характер освітнього процесу. Українські громадські діячі, педагоги з ентузіазмом, жертовністю бралися за розбудову національної освіти. Слід визнати, що спочатку вони здебільшого не розуміли справжньої сутності нацистського режиму, а сподівалися, що він буде кращим за попередні – польський та радянський – та забезпечить реалізацію національних культурно-освітніх прагнень українства. Тому коли у вересні 1941 р. постало питання про відновлення сільськогосподарської школи в Заліщиках, місцеві громадські діячі були переконані, що «школа знову перейшла до господарів цієї землі – українців». Педагогічний колектив складався переважно зі старих кадрів: О.Гудзяк (директор), С.Ганкевич, І.Волощинський (фізика, хімія, українська та німецька мови), М.Шевченко (математика), В.Лучка (рослинництво), М.Скоробагатий (годівля тварин, ветеринарія), Я.Мандичевський (гігієна), О. Ґудзяк (садівництво, городництво), о. Цукор (релігія) та ін. Школа стала коедукаційною, однак хлопці навчалися окремо від дівчат, яким викладали домашнє господарство. Практичні заняття проводили на придбаних 40 моргах поля. До 1944 р. заклад випустив близько 150 фахівців [148]. Подібним змістом навчання відзначалася відкрита в грудні 1941 р. Львівська школа городництва, котра мала належну матеріально-технічну базу. Розташовані на 24,5 га орне поле, сад і город дозволяли культивувати більшість відомих у регіоні видів і сортів рослинних культур [328]. У 1942-1944 рр. Маслосоюз за керівництва С. Онищука на короткий час відновив діяльність однорічної молочарської школи у Стрию [1286-1288]. До «старих» фахових шкіл відносимо і Лісову школу в Білокриниці, що слугувала прикладом, коли занедбані за нетривалого панування радянської влади навчальні заклади одержували «друге дихання» за доби німецького панування. Так, 1939 р. її директором призначили Сабєлкіна, випускника Інституту діалектичного матеріалізму в Москві, котрий, будучи далеким від лісівництва, справно реалізував завдання компартійних органів, перетворивши школу на заклад, що готував «фахівців не з вирощування… а з експлуатації лісів». У вересні 1941 р. закладові дали назву «Державна середня рільничо-лісова школа» (1942 р. – «Державна середня лісова школа»), повернули профільну спрямованість, відновили рільничий відділ. Після успішного набору учнів укомплектували лісовий та рільничий відділи, що мали три і дві групи відповідно [297]. Утім, на відміну від галицьких фахових шкіл, де, згідно із чинними приписами, чітко виконувалася навчальна програма, лісова школа в Білокриниці, що функціонувала за умов нового окупаційного режиму, перетворилася в осередок українського націоналістичного підпілля. Усі 200 учнів восени 1942 р., окрім теоретичних і практичних занять з обраного фаху, проходили бойовий і стройовий вишкіл. Багато з них належали до ОУН, тому німецька адміністрація на початку 1943 р. закрила заклад [297].

Важливим складником професійного шкільництва стала фахова жіноча освіта, яка мала свої особливості, зумовлені її змістовим наповненням, наступністю відносно попередніх десятиріч, іншими чинниками, до прикладу, гіршим матеріально-фінансовим забезпеченням, запровадженням платні за навчання тощо. Так, на Сяноччині у 1940-1942 рр. діяло від 5 до 9 однорічних шкіл домашнього господарства, які вели секції господинь при товаристві «Сільський господар». До них приймали дівчат з 14-річного віку після закінчення народної школи, місячна оплата за навчання коливався від 10 до 20 зл. Багато таких закладів діяли при «званевих» школах, тож користувалися їх матеріальною базою. Проведення практичних занять учениці забезпечували власним сільськогосподарським інвентарем, матеріалами для ручних робіт, а також платили за харчування і проживання в бурсі [1625, с. 486]. Серед традиційних фахових предметів (городництво, догляд за тваринами тощо) були й такі спеціалізовані, як «засади харчування», «основи виховання дітей», «догляд за хворими» тощо. На відміну від чоловічих фахових навчальних закладів, у жіночих школах домашнього господарства («господинські школи») викладали ширший перелік загальноосвітніх дисциплін (релігія, німецька мова, кореспонденція, рахунки, книгознавство, гігієна, фізкультура, подекуди українська мова, співи), що, на нашу думку, можна пояснити тим, що в «господинських школах» дівчат готували не лише для роботи в приватному домогосподарстві, а й як «менеджерів», підприємців, спроможних забезпечувати функціонування малих та середніх сільськогосподарських та економічних підприємств. Особи, котрі проявили особливі успіхи в навчанні, могли продовжувати освіту в школах дитячих піклувальниць та дворічних фахових школах [1226].

У дистрикті «Галичина» жіноча фахова освіта спиралася на досвід її розвитку в першій третині ХХ ст., тож носила більш диференційований характер (додатки Н.1, Н.2). До прикладу, лише у Станіславі в 1941 р. відкрили чотири жіночі фахові школи. Закінчення однорічних шкіл домашнього господарства для селянок та для мішанок давало можливість випускницям самостійно вести домашнє господарство, а також працювати в ролі допоміжного персоналу в інтернатах, на підприємствах громадського харчування, в інших суспільних закладах. Дворічна школа домашнього господарства, окрім того, готувала управительок і вихователів для інтернатів і пансіонатів, а також інструкторок і вчительок домашнього господарства для «званевих» шкіл. Чималою популярністю користувалася однорічна кравецько-білизнярська школа, яка засвідчувала зростання попиту на нові спеціальності, що відповідали потребам військового часу [981].

Парадоксальним, з першого погляду, виглядає той факт, що німецька влада дещо демократизувала доступ української молоді до професійних шкіл. Це відбулося завдяки дотриманню чіткої установки, згідно з якою в них мали навчатися найбільш здібні діти, незалежно від матеріальних статків та соціального становища батьків. Із цією метою УЦК заохочував до навчання юнацтво через надання різних форм соціальної допомоги. Зокрема, лише в 1940-1941 н. р. 368 юнакам і дівчатам виплатили стипендії на суму 74 тис. зл., а за наступного року ці показники передбачалося подвоїти [1239].

Випускники аграрних навчальних закладів мали різні перспективи працевлаштування. Закінчення однорічної сільськогосподарської школи, окрім підвищення продуктивності праці у власному господарстві, давало підстави для роботи управителем середнього маєтку. Дворічні школи забезпечували фактично найвищий ступінь професійної освіти, який українці могли здобути в межах ГГ. Їхнє закінчення дозволяло претендувати на посади волосного агронома, інструктора садівництва, а додаткове навчання на спеціальних педагогічних курсах давало право викладати у «званевих» школах, навчати дітей господарських дисциплін у народних школах [1409].

За доби німецької окупації склалася складна, суперечлива ситуація щодо науково-методичного забезпечення українського фахового шкільництва. Влада наказала вилучити з ужитку всі українські підручники, видані за польського та радянського періодів. Натомість у грудні 1939 р. у Кракові розпочало діяльність єдине офіційно дозволене «Українське видавництво» на чолі з В.Кубійовичем, яке проіснувало до березня 1945 р. Воно було тісно пов’язане з УЦК та одержало монопольне право на видання українських книжок і преси, зокрема й навчально-методичного характеру (букварі, читанки, посібники для вчителів народних шкіл тощо). Бурхливий розвиток фахової освіти вимагав нагального навчально-методичного забезпечення, а часу на його створення не було. Вихід зі становища діячі «Сільського господаря» убачали в перевиданні літератури, надрукованої раніше у Львові, та підготовці нових невеликих за обсягом книжок навчального й науково-популярного характеру. Так, у 1940-1942 рр. з’явилися книжечки В.Доманицького «Чому треба чергувати рослини та полях і як саме», «Яким насінням і як сіяти в полі», М. Новицького «Сільське Господарство. Використаймо кожний клаптик землі», Л. Бачинського «Сад коло хати», «Кури як джерело доходу у сільському господарстві», М. Боровського «Порадник Пасічника», «Шкідники і хвороби саду, та боротьба з ними», Б. Галевича і М. Семеновича «Сучасна війна і сільське господарство», С. Матренчука «Заразливі хвороби домашніх тварин», О. Кисілевської «Українська жінка при праці», Б. Галіта «Домашній промисел» та ін. Вони носили науково-популярний, практично-орієнтований характер та використовувалися як для просвітництва селянства, так і в навчальному процесі різнотипних сільськогосподарських шкіл.

При цьому основну роль в організаційно-методичному забезпеченні освіти в сільськогосподарських школах відігравали спеціалізовані профільні часописи «Вісті для українських селян» (Сянок, 1941), «Вісник до справ господарства і кооперації» (Сянок, 1941), «Український хлібороб» (Рівне, 1942; десять номерів), тижневик «Сільський господар» (1941-1944) та ін., а також низка інших видань (їх подано в додатку Н.5), які порушували актуальні освітні питання. У них уміщували навчальні програми для одно- і дворічних сільськогосподарських шкіл та навчально-методичні матеріали, які забезпечували системне проведення теоретичних і практичних занять відповідно до профілю і типу навчального закладу. Вагому роль у науково-педагогічному забезпеченні навчального процесу в агрономічних школах за воєнної доби відіграли відомі теоретики української фахової освіти – Д. Коренець та І. Герасимович, які виступали авторами багатьох навчальних програм і методичних розробок та активно популяризували ідею фахової освіти в громадській пресі [290; 752].

За цього часу саме громадські часописи, перебравши на себе роль педагогічної преси, стали пропагандистами розвитку фахових шкіл та вагомими чинниками науково-методичного й організаційно-педагогічного забезпечення їх функціонування (додаток Н.5). На сторінках «Краківських вістей», «Львівських вістей», інших часописів уміщувалися нормативно-розпорядчі акти окупаційної влади щодо діяльності професійних навчальних закладів. За тодішніх умов такий спосіб комунікації був найбільш системним і доступним для широких верств населення.

Для підготовки педагогів, які викладали у фахових школах, було влаштовано кілька дво- й тритижневих курсів, де передусім знайомили з нормативними актами німецької шкільної влади щодо організації навчально-виховного процесу. Українських учителів налаштовували на роботу за «нових умов», що виключали будь-яке «свавілля» і альтернативність поглядів та вимагали неухильно дотримуватися вимог і нормативних документів, щоб не наразитися на гострі репресії. При організації навчально-виховного процесу перед педагогами ставилися вимоги щодо його швидкого налагодження і надання йому практично-утилітарного характеру. Формування в учнів елементарних загальноосвітніх знань розглядали як передумову для кращого засвоєння фахових знань, умінь, навичок, необхідних для продуктивної праці. За такого підходу при доборі педагогічних кадрів перевага надавалася фахівцям у галузях агрономії, ветеринарії, інженерії, а від осіб з педагогічною освітою вимагалося відповідного рівня підготовки в цих галузях.

Таким чином, українське фахове, передусім сільськогосподарське, шкільництво за доби німецького окупаційного режиму на західноукраїнських землях здійснило короткочасний бурхливий поступ з огляду на потреби Рейху у кваліфікованих кадрах та робочій силі та набуло істотних особливостей порівняно з попередніми австрійським і польським періодами. При цьому воно розвинулося головно на територіях, що входили до складу ГГ, зокрема істотні зрушення в цьому напрямі продемонстрували Лемківщина, Підляшшя, Холмщина, а в Галичині, поряд з «новими», активно відновлювалися «старі» фахові школи. Професійна освіта стала обов’язковою і масовою та винятково державною й україномовною. Її зміст і характер жорстко контролювався офіційною владою, хоча, згуртовані навколо УЦК, українські суспільні чинники всіляко стимулювали піднесення господарської культури юнацтва. У структурному відношенні фахове шкільництво втратило видове розмаїття, тож поділялося на дві головні групи: обов’язкові «званеві» школи, що доповнювали знання і навички, здобуті в народній школі, та одно- і дворічні навчальні заклади переважно сільськогосподарського спрямування. Попри нагальні потреби німецького режиму у кваліфікованих робітничих кадрах, воно залишилося аграрно-орієнтованим; торговельні та професійно-технічні навчальні заклади дещо розширили перелік підготовки спеціалістів, але не змогли розвинутися через відсутність таких освітніх традицій та відповідного кадрового педагогічного потенціалу. Прикметними рисами цього процесу стали його демократизація (розширення доступу до здобуття фахової освіти через ліквідацію матеріально-фінансових і соціально-станових бар’єрів), певні гендерні новації у вигляді створення коедукаційних навчальних закладів при збереженні окремого навчання для юнаків і дівчат, розбудова сільськогосподарських шкіл за німецькою моделлю.




Поділіться з Вашими друзьями:
1   ...   6   7   8   9   10   11   12   13   ...   42


База даних захищена авторським правом ©divovo.in.ua 2017
звернутися до адміністрації

войти | регистрация
    Головна сторінка


загрузить материал