Бенвенист Э. Общая лингвистика / Под ред. Ю. С. Степанова



Скачати 261.64 Kb.

Дата конвертації05.01.2017
Розмір261.64 Kb.

253 1. Лингвистический энциклопедический словарь / Гл. ред. В.Н. Ярцева. – М Сов. энциклопедия, 1990. – С. 128.
2. Кирвалидзе Н.Г. Прагматический аспект дейктических средств языка (на материале современного английского языка) // Филологические науки. –
1988. – № 6. – С. 58–64.
3. Ушакова Т.М. Дейксис в аффективном синтаксисе (на примере французских аффективных предложений) // Грамматическая семантика / Отв. ред В.Е.
Щетинкин. – Горький Горьк. гос. пед. ин-т им. М. Горького, 1978. – С. 75–82.
4. Байков В.Г. Единство дейксиса и оценки как антропогенный фактор семантики (на материале некоторых индоевропейских языков) // Матеріали міжнародної наукової конференції Семантика мови і тексту. – Івано-
Франківськ: Прикарпатський унт ім. Василя Стефаника, 1993. – С. 17–18.
5. Гуменюк Н.Г. Дейктичні маркери як фактор, який впливає на реалізацію категорії оцінки в тексті ( за матеріалами англомовної преси та реклами
Автореф. дис. ... к.філол.н: 10.02.04. / Київський нац. лінгв. унт. – К, 1996. – 26 с.
6. Кравченко А.В. Вопросы теории указательности: Эгоцентричность.
Дейктичность. Индексальность. – Иркутск: Изд-во Иркут. унта, 1992. – 212 с.
7. Веденькова МС. До питання вивчення знаків особового дейксиса // Мовознавство. – 1978. – № 4. – С. 35–36.
8. Бенвенист Э. Общая лингвистика / Под ред. ЮС. Степанова. – М Прогресс,
1974. – С. 285-291.
9. Химик ВВ. Категория субъективности и ее выражение в русском языке. – Л
Изд-во Ленинградского унта, 1990. – С. 71.
10. Поршнев Б.Ф. Социальная психология и история. – М Наука, 1979. – С. 81-82.
11. Пеньковский АБО семантической категории “чуждости” в русском языке //
Проблемы структурной лингвистики, 1985 – 1987 / Отв. ред. В.П. Григорьев.
– М Наука, 1989. – С. 59.
5. РЕЦЕНЗІЇ ТА ОГЛЯДИ

УДК 811.112.2’342
Вакуленко ТІ, Сахарчук ЯВ.
ПОРІВНЯЛЬНА ФОНЕТИКА НІМЕЦЬКОЇ
ТА УКРАЇНСЬКОЇ МОВ
Приступаючи до аналізу фонетичного доробку ЛІ. Прокопової,* з’ясуємо його основні теоретичні засади. Її книга є досить цілісною працею, яка охоплює загальні теоретичні положення німецької фонетики. Її перевага втому, що вона не лише з’ясовує сутність таких

254 явищ, як вокалізм, консонантизм, асиміляція, складі складоподіл, наголос, інтонація, ай ілюструє ці явища переконливими прикладами. Спосіб подання матеріалу в компаративному аспекті (у зіставленні з українською мовою) значно полегшує сприйняття і допомагає зрозуміти спільне та відмінне між дотичними явищами рідної та іноземної мов. Рецензована праця призначена для викладачів вищих і середніх навчальних закладів, тому в ній, безперечно, є доречним подання методичних коментарів щодо викладання вступного і корегувального курсів фонетики німецької мови. Далі вдамося до деталізації зазначеного. У першому розділі систематизовані знання про німецький вокалізм та консонантизм. Класифікаційна схема голосних побудована на основі протиставлення голосних переднього і заднього ряду. Наводиться класифікація голосних за довготою – короткістю, відкритістю – закритістю, напруженістю – ненапруженістю, лабіалізованістю – нелабіалізованістю. Фотокартки та схематичні рисунки, котрі зображають положення язика при артикуляції, допомагають не лише зрозуміти, алей уявити особливості вимови німецьких голосних. Робиться слушне зауваження, що при вимові всі звуки пов’язані між собою і зумовлюють одне одного, однак фонетичні риси, що набирають фонологічних властивостей, є не менш важливим для визначення системи в цілому. Вартим уваги є те, що зазначаються не тільки диференційні, алей спільні особливості вимови звуків в українській та німецькій мовах, хоча також акцентується, що, порівняно з українською, артикуляція німецьких голосних є більш напруженою. Щоб проілюструвати ці відмінності, слушним було б, на нашу думку, навести приклади із української мови. Справедливо зазначається, що тривалість довгих голосних у ненаголошеній позиції наближається до тривалості коротких ненаголошених голосних. ЛІ. Прокопова апелює до авторитету таких вчених, як В.
Молтон, Х.-Х. Венглер і К.П. Мартенс, що робить аргументаційну базу більш переконливою. Чи не найбільша увага приділяється авторкою проблемним питанням фонетики німецької мови, наприклад, вимові відкритого довгого е та редукованого [ə] в системі голосних фонем. При цьому наводяться дані експериментальної фонетики, на підставі яких стверджується, що голосний е у відкритому варіанті вимовляється переважно у сценічній формі та під час урочистих промова редукований [ə] не протиставляється жодній фонемі, в якій би позиції він не був, і часто повністю редукується в розмовній мові. Що стосується твердого приступу голосних, то в посібнику розширюється його дефініція шляхом виділення двох видів – сильного та нового. У розмовній мові спостерігається переважно новий приступ, який виникає внаслідок послаблення (редукції) сильного приступу. При цьому, на переконання автора, студентів слід вчити вимовляти саме сильний приступ, оскільки “утрирування під
впливом рідної мови швидко зітреться і доведеться час від часу
“поновлювати” сильний приступ”. На нашу думку, така категоричність є суперечливою, через те що зазначене певною мірою залежить від індивідуальних особливостей артикуляційного апарату особи, яка вивчає німецьку мову як іноземну. Під час розгляду довгих і коротких голосних та їх характерних позицій, подається артикуляційно-акустична характеристика голосних фонем німецької мови у зіставленні з відповідними фонемами української мови. Деталізації в аналізі способів утворення звуків сприяють рентгеносхеми і палатограми голосних. Рентгеносхема є доречним наочним засобом для розуміння механізмів правильної артикуляції. Що стосується досить численних палатограм, то вони швидше привернуть увагу більш досвідчених фонетистів, аніж студентів, оскільки в них визначальними є непрямі показники, атому аналізувати їх значно важче. Отже, другий розділ зацікавить у першу чергу викладачів, зокрема й тому, що містить слушні методичні рекомендації. Під час розгляду німецького консонантизму відзначається, що в цій сфері німецька й українська мови мають більше спільних рис, аніж у вокалізмі, але в німецькій мові, на відміну від української, немає протиставлення за палаталізованістю – непалаталізованістю. Щодо класифікації приголосних, то вона ґрунтується на протиставленні приголосних за диференційними ознаками (за активним мовним органом таза способом творення. За активним мовним органом ЛІ. Прокопова розрізняє такі приголосні фонеми губні, передньоязикові, середньоязикові, увулярні та фарингальні за співвідношенням кількості голосу – глухі та дзвінкі, а за способом творення шуму – зімкнені, носові, щілинні бокові та вібранти. Позитивним є те, що систематизація класифікаційних ознак приголосних подається в таблиці, що може слугувати як систематична наочність під час виконання студентами завдань і вправ з курсу практичної фонетики німецької мови. Це є доречним при зіставленні,

256 але переводить працю ЛІ. Прокопової у зовсім іншу площину – площину зіставлення двох різних фонетичних систем, що навряд чи вкладається в рамки простого навчального посібника з фонетики німецької мови. Під час подання розгорнутої паспортизації класів німецьких приголосних наводяться палатограми вимови слів із протилежними артикуляційними характеристиками. Наприклад, всупереч думці, поширеній в науковій літературі, проте, що в німецькій мові немає подвоєних та довгих приголосних і що подвійне позначення голосних
(Messer, immer, Mann) в орфографії свідчить лише про короткість попереднього голосного, ЛІ. Прокопова стверджує таке приголосні, які позначаються в орфографії двома літерами, виявляють більшу тривалість, що менш помітна в розмовній мові. У рецензованій розвідці аналізуються основні труднощі при засвоєнні приголосних німецької мови. Доречним для навчального посібника є те, що при аналізі артикуляційно-акустичної характеристики приголосних фонем німецької мови авторка знаходить відповідники кожній з цих фонем серед українських. Наприклад, губним зімкненим /p/, /b/, /m/ відповідають п, б, м української мови, а передньоязиковим свистячим /s/, /z/ – ста з. Проте уданому навчальному посібнику наголошується на тому, що три варіанти вимови вібранта [r],
[R] та [ɐ] важко зіставляти з українською мовою, хоч передньоязикове [r] сценічної німецької мови й українське Р схожі між собою за артикуляційним укладом.
Але увулярне [R] набуло більшого поширення в німецькій мові, ніж передньоязикове [r], у зв’язку з чим спостерігається його велика варіативність. Саме це зумовило необхідність опису способу артикуляції зазначених приголосних та випадки їх вимови (або невимови). У третьому розділі розглядається регресивна і прогресивна асиміляція в німецькій та українській мовах. У німецькій мові регресивна асиміляція за глухістю відбувається послідовно в кінці слова і зрідка – всередині слова. Так, регресивна асиміляція розглядається як невпинний історичний процес, що мав місце ще в середньоверхньонімецькій мові і продовжується ще й сьогодні. ЛІ.
Прокопова вважає, що найяскравішим доказом цього є “онімечення” запозичених слів. Явище асиміляції пояснюється особливостями німецького складоподілу і наголосу. Не залишаються поза увагою й асиміляційні модифікації суфіксів – ig та -sel.

257 Авторка стверджує, що модифікації цих двох суфіксів є аналогічними. Знову застосовується компаративний метод – коротке дослідження подібностей асиміляційних процесів в українській та німецькій мовах. ЛІ. Прокопова зауважує, що в посібниках з німецької фонетики майже немає вправ, котрі б ілюстрували регресивну асиміляцію за глухістю, і тут же наводить зразок, за яким, на її думку, доцільно подавати (формулювати) завдання для студентів. Вправи мають моделюватися на протиставленні слів за асимільованістю- неасимільованістю приголосних. Дещо обходить увагою авторка навчального посібника прогресивну асиміляцію, оскільки, на її думку, цей вид асиміляції немає чіткого регулярного характеру і в основному відбувається у швидкій розмовній мові й поширюється здебільшлго на стики слів. Лише експериментально-фонетичними способами можна зафіксувати певне оглушення навіть сонорних. Що стосується асиміляції за активним мовним органом, яка виникає при редукції [ə] в кінцевому складі – en, то вона також є ознакою розмовної мови, тому від студентів при навчанні німецької вимови не слід домагатися активного опанування асиміляцій, треба лише навчити швидкого незагальмованого сприйняття їх.
Четвертий розділ присвячено складу і складоподілу. У визначенні складу автор спирається на теорії м’язового напруження, повітряних поштовхів і гучності, традиційно розділяючи відкриті, закриті та умовно закриті склади. Складоподіл сприяє оформленню морфологічних меж між префіксом і коренем та між коренем і суфіксом, а також між компонентами складних слів, складові межі тут збігаються з морфологічними. Кількість складів визначається кількістю голосних фонем, дифтонги утворюють один склад, проте у випадку повної редукції [ə] складотворчу функцію беруть на себе сонорні. Однак, визначаючи важливість засвоєння співвідношення фонетичного і орфографічного складоподілу, ЛІ. Прокопова майже не зупиняється на розгляданні цих двох видів, відсилаючи до авторів досить старого (1962) підручника “Вводный курс немецкого языка” КБ. Карпова та В.С. Монігетті.
П’ятий розділ стосується питань словесного наголосу. Тут найбільше посилань на німецьких фонетистів, багато порівнянь з українською мовою. Цей розділ являє собою аналітичний реферат чинних теорій наголосу німецької та української мов. Автор помічає між цими мовами певну схожість у розташуванні наголошених і ненаголошених складів, структур наголосу в цілому, тому в навчанні

258 українців це труднощів не викликає. Труднощі виникають лише при засвоєнні лексики, призначеної для опанування. Мабуть, саме через цеп ятий розділі будується за контрактивним принципом у ньому подані різні моделі розташування наголосу в німецькій та українській мовах. Доречним є виклад основних правил німецького словесного наголосу (у частинах мов двочленних та багаточленних іменниках, складних прикметниках у частинах слова у відокремлюваних та невідокремлюваних префіксах, у суфіксах, скороченнях. Зазначається, щонайбільших труднощів завдають українцям наголоси у складних словах. Це відбувається тому, що в українській мові в складних словах зазвичай наголошується другий склад. Отже, наголосу складних словах німецької мови засвоюється нелегко і вимагає тренування.
Шостий розділ присвячено питанням інтонації. Визначається інтонація як сукупність кількох фонетичних компонентів фразового наголосу, мелодики, пауз, тембру і темпу. Усі вони взаємозв’язані, але їх співвідношення може змінюватися залежно від змісту, мети, ситуації висловлювання. Вданому навчальному посібнику досить детально розглянуто питання фразового наголосу. ЛІ. Прокопова наголошує на тому, що фразовий наголос наявний у кожному реченні і зумовлюється його змістом. Авторка розділяє поняття логічного наголосу та його підвид – емфатичний наголос різниця між ними полягає в більш експресивному виділенні слова та в більшому діапазоні тональності, що притаманні емфатичному наголосу. В основі синтагматичного наголосу, на думку ЛІ. Прокопової, лежить принцип тема-рематичного членування речення. Тема відбиваєте, що дано, що відомо, а рема – нову інформацію. Але якщо мовець немає наміру виділяти якесь слово в реченні, то наголос в основному припадає на кінець речення. Виділяється також акцентний наголос, який позначають однією рискою перед наголошеним складом. Він може припадати на повнозначне слово, якщо воно не єні логічно, ні синтагматично наголошеним. Те, що ЛІ. Прокопова так багато уваги приділяє визначенню та розмежуванню поняття наголосу, є логічним, оскільки розуміння сутності і правил постановки наголосу є архіважливим для навчання правильної інтонації.
* Прокопова ЛІ. Вступний курс фонетики німецької мови для вузів. – К Грамота,
2004. – 136 с.

259 Пропонуються вправи для тренування у визначенні на слух наголошених слів у реченні, а саме студентам необхідно визначити, на яке з двох наголошених в реченні слів припадає сильніший наголос. Автор радить викладачеві читати речення, але, безперечно, значно краще було б, якби речення звучало в магнітофонному записі. Окремий параграф даного навчального посібника присвячений паузам у німецькій мові. Розрізняються повна пауза (між реченнями, позначається двома вертикальними рисками, синтагматична (всередині речення, позначається однією вертикальною рискою, пауза між головним та підрядним реченнями, а також короткі затримки, що членують акцентні групи у межах синтагми або самі синтагми. Але тут виникає, на наш погляд, деяке непорозуміння в позначеннях два останні види пауз ЛІ. Прокопова позначає також однією вертикальною рискою, що не сприяє чіткому наочному сприйняттю. Для того щоб навчитися правильної паузації, студентам необхідно наголошувати не кожне слово, а всю акцентну групу і лише після неї робити паузу. Згодом треба навчати вимовляти разом синтагму і лише після неї робити паузу. Що стосується темпу в німецькій мові, то він зумовлюється ситуацією та характером висловлювання і тісно пов’язаний зі стилем мовлення. ЛІ. Прокопова зауважує, що в розмовному стилі при швидкому темпі мовлення синтагми можуть зливатися. Мелодика традиційно визначається як підвищення та зниження основного тону голосу, що нерозривно пов’язане з інтонацією. Авторка погоджується із Л.Р. Зіндером, який визначає мелодику якнайважливіший інтонаційний засіб. За типом закінчення мелодійного оформлення висловлювання виділяються три види інтонації інтонація завершеності, незавершеності, а також питальна. Показовим є те, що пояснювання супроводжується великою кількістю прикладів, котрі яскраво ілюструють різні види інтонації. Між тим у цих параграфах дослідниця відступає від контрастивного принципу і не наводить прикладів з української мови. Пояснюється це тим, що зіставлення німецької та української інтонації ще не було об’єктом експериментального дослідження. Незважаючи на це, робиться спроба узагальнити особливості української та німецької інтонації, на підставі чого робиться висновок, що для українців дуже важко засвоїти інтонацію німецької мови саме через значну відмінність між ними. У сьомому розділі розглядаються основні питання методики викладання фонетики. ЛІ. Прокопова дотримується думки, що правильна вимова починається з постановки звуків. Вона виділяє три

260 етапи постановки вимови розвиток вимовного вміння, розвиток вимовних навичок і автоматизація вимовних навичок. Поняття вимовного вміння включає вміння повільно володіти артикуляцією ізольованого звука і цього ж звука у сполученнях з іншими в коротких словах, вживаючи правильний наголос. Студенти в цей період мають свідомо відтворювати артикуляційні уклади і рухи. Навичкою зветься той ступінь уміння, при якому опановується правильна вимова звуків у будь-яких позиціях та сполученнях слів, також і в коротких реченнях. Під час вироблення у студентів навичок німецької вимови користуються як аналітичними, так й імітативними прийомами. Автоматизація навичок, на думку ЛІ. Прокопової, досягається на високому рівні володіння іноземною мовою. Автоматизм навичок виробляється внаслідок значної кількості тренувальних вправ, в яких переважає безпосередня імітація. ЛІ. Прокопова слушно застерігає викладачів проти занадто деталізованого пояснення процесу вимови, оскільки інформування слухачів про все, що відоме науці зданого питання, може відволікати їх від основного завдання – вчитися правильній вимові. У рецензованому дослідженні надаються детальні методичні рекомендації щодо реалізації фонем, послідовності введення матеріалу та застосування засобів унаочнення, з-поміж яких – магнітофон, радіо, схематичні рисунки, таблиці, діапроектори, плеєри, лінгафонні класи, телебачення. Але провідна українська фонетистка наголошує на тому, що тільки в руках досвідченого викладача всі ці засоби є ефективними. Щодо вправ, то вони диференціюються так постановчі вправи для простого слухання, для аналітичного слухання зі спеціальним завданням, артикуляційні вправи на типові відтінки звуків, артикуляційні вправи з метою коригування слухового образу та ін. До тренувальних вправу підручнику належать мовна гімнастика, а також імітування різних фонетичних явищ. Насамкінець ЛІ. Прокопова подає вправи до розділів. Усе вищезазначене дозволяє зробити підсумок розвідка ЛІ.
Прокопової “Вступний курс фонетики німецької мови для вузів
являє собою повний і завершений не тільки методичний, ай насамперед науковий доробок, який, попри деякі суперечності, буде дуже корисним як для студентів вищих навчальних закладів, такі для викладачів, а також для всіх, хто цікавиться германістикою та компаративістикою.
УДК 811.112.2’25
Крутиголова О.В., Муратова В.Ф.

261
ЕКСТРАПОЛЯЦІЯ МОВНИХ ПРОБЛЕМУ ПЛОЩИНУ
ПЕРЕКЛАДУ ЯК ВИДУ КОМУНІКАЦІЇ
Започатковуючи дану рецензію, насамперед зауважимо, що автор аналізованої праці ОД. Огуй послідовно (у наукових статтях, лекціях, програмах навчальних курсів, посібниках) репрезентує способи і прийоми розв’язання проблем перекладу шляхом моделювання самого процесу як виду комунікативної діяльності. Оскільки комунікативна діяльність пов’язана із соціалізацією особистості, універсальним та ідіоетнічним у спілкуванні, комунікативними стереотипами й табу, комунікативним паспортом учасників спілкування, ситуацією спілкування і под., цілком логічним виглядаєте, що основна увага приділена таким прийомам, як заміна,
компенсація, заміщення, опускання та додавання слів на підставі аналізу логічного розвитку понять, конкретизації й генералізації їх. Рівні мови перекладу в посібнику розглядаються як трансформації мовних рівнів (за структурною концепцією. При цьому, спираючись на сучасні структурні знання промову (тут автор апелює до власної роботи “Полісемія в синхронії, діахронії та
панхронії”), виокремлюються не чотири традиційних рівні перекладу фонетичний, морфологічний, лексичний, синтаксичний відповідно до загальноприйнятої структурної ієрархії мови, а п’ять (відповідно до мовної діяльності до- та комунікативних (“фонетичний,
лексичний, синтаксичний і текстовий”, с. 20), тобто робиться спроба створення системи рівнів трансформацій за єдиними логіко- лінґвістичними принципами. Ця постструктурна концепція позначилася на виділенні одиниць перекладу, які розуміються як динамічні величини, що мисляться як ієрархія, утворена поєднанням горизонтальних та вертикальних зв’язків, маючи здатність до міжзв’язків (проміжні рівні, а це означає додатково суттєву варіативність одиниць перекладу, на противагу одиницям мови з чіткими межами. Таким чином, у перекладознавчому відношенні, зважаючи на особливості перекладу, як небезпідставно вважає автор, відбуваються фонетико-імітаційно-
символічні, морфолого-категорійні, лексико-семантичні,
синтаксично-реченнєві та текстово-стилістичні трансформації. Архітектоніка монографії відповідає саме такому баченню. Уже з першого розділу можна зрозуміти напрям висвітлення основних питань. Насамперед все виводиться з трихотомії ОТ

262 оригінальний текст) – перекладач (суб’єкт) – ПТ (перекладений текст, хочу перших розділах автор майже не звертається до суб’єкта- перекладача. Значна частина посібника відведена засобам, моделям перекладу, тобто тим зв’язкам, які існують між ОТ та ПТ. До особливостей цієї книги можна віднести те, що автор обґрунтовує і пояснює ті концепції і терміни, до яких апелює (це важливо з огляду на цілком зрозумілі труднощі з нашою термінологією. Ясно, що тут створюється можливість для швидкого і цілісного оволодіння матеріалом. Вартим уваги є і те, що ОД. Огуй наводить приклади новітніх досліджень з різних лінґвістичних шкіл, синтезує їх, формулюючи власне розуміння того чи іншого явища. Виняток становить хіба що таке розглядаючи моделі перекладу, автор використовує термін фрейм, однак не подає бодай якогось його визначення. Тому можливе запитання – чиє фрейм контекстом Якщо так, то чому не можна було б вжити саме це, широко застосовуване у навчальному процесі слово для пояснення ситуативної моделі перекладу Розглядаючи способи та прийоми перекладу, автор-дослідник для наочності наводить приклади німецькою та українською мовами, ілюструючи теоретичні засади. У першій частині книги (1.6) є й сторінки, присвячені завжди актуальному питанню – еквівалентності та розумінню перекладу як творчого процесу. Автор аж надто палко наполягає на відносності поняття перекладу як творчого процесу, що мусить пояснити використання термінів еквівалентність (запропонований Ю. Найдою) та
адекватність, і виділяє різні моделі цієї адекватності (рівнозначність, відповідність. Варто зазначити як позитивне, що значна роль у цьому підрозділі відводиться комунікативній функції тексту, а отже, слушною є екстраполяція понять еквівалентність та адекватність
перекладу у площину відповідності культурно-соціальним потребам суспільства. Тут можна спостерігати діалектику єдності окремого та цілого у дії, адже коли йдеться промови сучасних народів зі схожими культурами, то завдання перекладу з однієї мови на іншу при доброму знанні обох мов, тієї, з якої перекладють, і тієї, на яку перекладають, у принципі розв’язується дуже просто. Одначе це тоді, коли йдеться про схожі культури. А коли несхожі Тут перекладачі багато разів замислюються над тим, що перекладається і що не перекладається. Окрім еквівалентності та адекватності як критеріїв перекладу,

263 акцентується поняття повноцінність, де надається перевага визначенню, запропонованому В.Л. Федоровим. На думку автора, воно є оптимальним для розуміння сутності перекладу. Наприкінці підрозділу формулюється алгоритм перекладознавчого аналізу тексту, а приклади такого аналізу наводяться у розділі 1 (1.7). На підставі ознайомлення з теоретичними положеннями студенти мають можливість упорядкувати свої знання й закласти перші навички з перекладознавчого аналізу наприкінці розділу подаються контрольні питання та завдання різного рівня складності зіставити текст оригіналу та переклад, зробити власну спробу перекладу, проаналізувати помилки, що найчастіше з’являються у процесі німецько-українського перекладу, порівняти прозовий та віршований переклади німецьких текстів і под.). Другий розділ книги пов’язаний з лексичними труднощами перекладу. Він започатковується “Нарисом проблематики”, до якої включено проблему дефініцій слова, значення, інформації,
функціональної єдності, форми для перекладознавства. Автор пов’язує лексичний рівень мови з номінативною функцією мови, що впливає на дефініцію слова як поняття. Зокрема, акцентуються різноманітні екстра- та інтралінгвістичні характеристики слова, що впливають на формування “живої тканини контексту”, з чого випливає висновок на кшталт “Усі дороги ведуть до Рима”, тобто тільки з урахуванням словесних значень та додаткової інформації можна наблизитися до оригіналу. Доказом є апеляція до авторитету Оскара Уайльда (з його висловлювань про мистецтво англійською мовою, що претендує на вагомий арґумент, який має підвести до розуміння такого явища, як універсалії. І хоча на роль вагомого не тягне з позицій наукової риторики, однак виглядає непогано наприкінці підрозділу під час виведення голістичної (цілісної) концепції значення. Треба визнати, що ця частина (імпліцитно) формує емоційний науковий висновок вивчення лексики мов – це захопливе заняття, пов’язане з дослідженнями значень слів і встановлення їхніх зв’язків та походження. У традиціях вітчизняного мовознавства аналізується інформація та її типи в тексті – оригіналі та перекладі. Підґрунтя окреслює концепція В.С. Виноградова, що розділяє інформацію на лінґвістичну та екстралінґвістичну. Далі ОД. Огуй розподіляє екстралінгвістичну інформацію на константну й оказіональну і уточнює зміст цих понять. Автор зауважує на необхідності врахування всіх типів інформації при

264 перекладі на лексичному рівні мови, бо це безпосередньо впливає на сприйняття перекладу. Розглядається і слово як форма, і проблема відтворення в перекладі власних назв та промовистих імен. За автором, власні географічні назви тяжіють до транслітерації, навіть якщо результат перекладу не відповідає фонетичним нормам мови оригіналу. Імена та прізвища транскрибуються, а назви газет транслітеруються та беруться у лапки назви різних інституцій тлумачаться з використанням додаткових елементів, або змінюється модель висловлювання. Слід віддати належне авторові – він добре знає свою аудиторію. Треба визнати, що матеріал не підладжується під неї, а в ньому простежується намагання сформувати на належному науковому рівні мовно-перекладацьку компетенцію. З огляду на програмові завдання та на специфічність адресата, пояснення технологій перекладу чітке, зрозуміле, достатньо ілюстроване, з дотриманням дидактичних принципів наступності, послідовності, системності, науковості. Простежується це, зокрема, і під час розгляду проблеми відтворення промовистих імен, тобто імен літературних персонажів, національних героїв та ін. Автор-дослідник уданому питанні спирається на концепцію В.С. Виноградова, який виділяє у промовистих іменах дві моделі, щодо яких вміщується детальний коментар, наводяться приклади, формулюється висновок проте, що промовисті імена тяжіють до транскрипції, особливо якщо це імена відомих літературних героїв, які відіграють значну роль у культурно- естетичному сприйнятті тексту. Було б великою помилкою гадати, що в мовознавстві не полемізується те, як виникли імена і назви. А запропонована технологія стверджує інше різні сторони, чи складники, культури народів розвиваються щонайменше нерівномірно. Однотипний підхід до розгляду явища, за класичною дидактикою, має сприяти засвоєнню і полегшувати його, наприклад, у проблемі відтворення скорочених слів автор робить висновок, що скорочені слова або передаються відповідними українськими чи німецькими скороченнями, або наводиться повна форма скорочення, якщо вона невідома українським чи німецьким читачам. Наприкінці підрозділу – вправи на закріплення матеріалу та використання наведених вище моделей відтворення у практиці перекладача. Підрозділ 2.3. присвячений тлумаченню слова як змісту питанням полісемії, омонімії, метафоризації та гри слів. Розглядаючи семантичну структуру слова, тобто полісемії та

265 омонімії, автор підкреслює необхідність відтворення лексичних зв’язків між словами, що ієна його думку, завданням перекладу. Якщо ці проблеми не враховувати, виникає ненормативна сполучуваність, яка сприяє неадекватному тлумаченню інформації. Сьогодні предметом особливого інтересу для зарубіжного перекладознавства стали метафори, тому труднощі, пов’язані з їх перекладом, є вельми актуальними, бо саме метафоризація щонайбільше охоплює інтелектуальну сферу особистості, дозволяючи перекладачеві вийти на розуміння мовної індивідуальності, її картини світу. Метафора є складовою ідіоетнічності мови. Звідси – зрозумілим є інтерес до проблемі технологій її перекладу. З досліджень попередників автор виділяє чотири типи перекладу метафор в залежності від засобів мови перекладу точний, субституцію або заміну, парафразовий та
компенсаційний. Дещо іншою вартою уваги проблемою є переклад гри слів, чи
каламбурів. Цьому питанню автор приділяє підрозділ 2.3.3., де дослідник виділяє три типи перекладу каламбурів – формально
зумовлений, формально незумовлений та той, що ґрунтується на
полісемії. Перший тип стосується тих, в яких основою є іншомовна назва, другий ґрунтується на співзвучності опорного та результативного компонентів, третій має лише фонетичну подібність компонентів. Автор, услід за вже згаданим В.С. Виноградовим, робить висновок про неможливість зберегти буквальну точність при перекладі гри слів. Традиційно в перекладі зберігається сама гра як стилістичний прийом адресанта, але головним для перекладача має бути прагнення заглибитися у загальний зміст, що, звісно, є дуже слушним. У посібнику наводиться достатня кількість прикладів для того, щоб студенти, які володіють теоретичним матеріалом, змогли прокоментувати речення подаються приклади для самостійного перекладу жартів, різних типів омонімів, гри слів та фрагментів художнього твору. Звісно, це сприяє виробленню належних навичок. Щодо проблеми перекладу за умов комунікативного вживання лексики в просторі, часі та суспільстві, то порушується питання про унеможливлення перекладу через відсутність водній мові соціокультурних відповідників для іншої. Подібне спостерігається під час перекладу діалектизмів та специфічних реалій. Узагальнивши численні дослідження з перекладознавства, автор виділяє шість типів реалій, які пов’язані з мовною картиною світу. Системне ознайомлення з цим матеріалом відбувається у підрозділі 2.4.1.1. Таку процесі розгляду різних типів реалій пропонується дев’ять типів їх перекладу. Як уже зазначалося, з проблемою перекладу реалій тісно пов’язане питання перекладу діалектизмів. Саме в діалектизмах, на думку автора, закладена інформація про специфічні мовно- регіональні засоби позначення загальновідомих предметів. Тут можна говорити про подвійну проблематику використання діалектизмів у літературній мові та використання літературної мовив діалектних. Говорячи про німецьку мову, автор стверджує, що неможливе урахування всіх ареальних особливостей даної мови при відтворенні оригінального тексту українською мовою. Однак не будемо суворо засуджувати таку категоричність, оскільки це справді є проблемою, яка ще не знайшла свого вирішення. Відповідно – прикладів для ілюстрації тут менше, але їх рясно там, де ілюструються особливості перекладу слів у просторі. Наступний підрозділ має справу з перекладом слів у часі, а саме з неологізмами, архаїзмами, історизмами та особливостями їх перекладу. Розглядаючи проблему перекладу неологізмів, автор виділяє два їх типи. Перший тип, який являє собою закріплені в мові слова, що позначають нові поняття світу, досить легко перекладаються з однієї мови на іншу, в той час як другий тип, так звані оказіоналізми, важко перекладати через образність внутрішньої форми, яку нелегко отримати при перекладі. Завдання адаптаторів – пошуки оптимального способу вираження. Архаїзмам та історизмам присвячений підрозділі 2.4.2.2., де звертається увага на способи уникнення часових анахронізмів і культурних несумісностей, які призводять до стилістичного дисонансу. Працюючи з текстом, у якому наявні архаїзми та
історизми, О. Огуй, які Н. Любимов, радить звертатися до архівів тут не зовсім зрозуміло, яких – мовних архівів) та класиків тієї епохи, з якою перекладач має справу. Студентам надається можливість на практиці перевірити свої знання та вміння, вдаючись до перекладу текстів, насичених лексикою у часі, тобто архаїзмами та
історизмами. Виокремлюючи таку проблему, як слова в суспільстві, автор посібника звертається до професійної лексики (професіоналізмів, термінів та інтернаціоналізмів). Експресивно переосмислені в комунікації варіанти відомих слів можуть викликати значні труднощів перекладі, тому потрібно мати гарні фонові знання для перекладу
* Огуй ОД. Актуальні проблеми німецько-українського перекладу. – Чернівці Рута,
2004. – 256 с.

267 подібної лексики. Не залишаються поза увагою і труднощі перекладу лексики певних соціальних прошарків, вікових груп, особливості лексики певної статі та субмови закритих угруповань і под. Вправи, подані після викладання теоретичного матеріалу, сприяють формуванню практичних навичок і вмінь при перекладі лексики у суспільстві. Третій розділ книги присвячений проблемам та особливостям фразеологічного перекладу, основна трудність якого лежить у площині метафоричності фразеологічного словосполучення. З опорою на дослідження Ш. Баллі та ВВ. Виноградова визначаються суттєві ознаки фразеологічних сполучень і формулюється визначення фразеологізму як цілісного поняття. У допоміжних підрозділах подана класифікація фразеологізмів та фразеологічних єдностей, фразеологічних сполучень і виразів, висловів, пропонуються варіанти їх перекладу. Автор аналізує кожний з наведених термінів, окреслюючи паралельно всю палітру проблем. І, як завжди, наводяться приклади і пропонуються завдання (тут для фразеологічного перекладу. Четвертий розділ книги охоплює граматико-морфологічні труднощі перекладу. Тут ідеться зокрема про ті, що пов’язані з перекладом іменників, а саме особливі форми однини і множини, особливі випадки лексичної омонімії, синоніми та пусті слова, відмінкові форми. Варто підкреслити доречність пояснення омонімії німецьких іменників, через те що вона становить значну проблему при перекладі українською мовою. Саме формулювання завдання – вивчити напам’ять найбільш уживані омоніми німецької мови, подані в табличному варіанті, – знакове застереження, що підтверджується у своїй каверзності під час виконання підібраних вправ. Труднощі перекладу займенників розглядаються відповідно до сфери їх уживання, що значно полегшує студентам оволодіння матеріалом. Не обійдені увагою й особливості перекладу прикметників та числівників, а саме переклад ступенів порівняння прикметників та порядкових і кількісних числівників. Використовуючи приклади, автор ілюструє труднощі перекладу. Зауважимо в цій частині посібника таке підрозділи 4.5.1. і 4.5.2. мають однакову назву, хоча в першому підрозділі йдеться про особливості перекладу кількісних числівників, а в другому – про особливості перекладу порядкових числівників.

268 Велика частина четвертого розділу присвячена перекладу дієслів. Після загальних характеристик труднощі перекладу деталізуються щодо способів дієслова, щодо проблем перекладу кон’юнктивних форм німецьких дієслів та інфінітиву, щодо модальних дієслів. Після кожного з підрозділів подана необхідна кількість вправ для практичного опанування матеріалу. Таблиця модальних німецьких дієслів і особливостей їх перекладу у різних синтаксичних конструкціях безперечно працює на систематизованість у сприйнятті, що зміцнюється в процесі самостійного перекладу модальних конструкцій. У процедурі перекладу віддієслівних дієприкметникових конструкцій (підрозділ 4.13) автор посібника, слідом за Е. Мальгремом та Є. Раєвською, виділяє сім типів поширених означень, які характеризуються певною специфікою, що й розглядається у практичних завданнях. Зауважимо, що окремі з них можуть бути виконані лише вельми креативною частиною студентства. У заключній частині книги є й підрозділи, де висвітлюються труднощі перекладу прийменників та артикля. Таку німецькій мові означений і неозначений артиклі впливають на сприйняття інформації і можуть суттєво змінити смисл висловлювання, тому оволодіння навичками перекладу і передачі німецьких артиклів є необхідною умовою його успішності.
П’ятий (останній) розділ книги – це увага до синтаксичних труднощів перекладу, де в першому підрозділі автор подає дефініції речення/висловлювання для перекладознавства. Особливо детальне опрацювання передбачено щодо перекладу різних типів речень та висловлювань. Практичні завдання дають змогу студентам оволодіти навичками перекладу синтаксичних конструкцій та простежити особливості перекладу відповідно до нормованого порядку слів у реченнях кожної змов. Розглядаються, не менш прискіпливо, особливості перекладу складних речень, утому числі з різними типами підрядних. Тут практичні завдання пропонуються після розгляду кожного виду підрядних речень. У кінці посібника докладно подані примітки та зауваження. В аналізованій праці ми неодноразово, навіть ретельно, підкреслювали наявність широкого кола (різножанрового) ілюстративного матеріалу, який відображав теоретичні постулати, з одного боку, аз другого – дозволяв бодай започаткувати усі необхідні перекладацькі навички.

269 Не так вже й багато у нас навчальних посібників, де б зізнанням справи (навчального процесу) були відображені наукові проблеми, досягнення, та ще й системно вкладені в чітко окреслену програму. Чи хочеться працювати з таким посібником Безперечно, так.
УДК 80
Лоленко О.О.

НОВИНКИ УКРАЇНСЬКОЇ ФІЛОЛОГІЇ
Дана праця носить оглядовий характер, атому, на жаль, думки, які автор висловлює з приводу низки новинок українських лінгвістичних дисциплін наразі переважно літературознавчих монографій і серії словників, приречені на відому зредукованість. Тому доцільним уданому випадку було б перепросити за вищеназване, алей за деінде помітне уповільнення, затягування, що, імовірно, позначаєтсья на якості структури. А втім, утому вбачаємо і певні переваги – це безперервно свідчить про надзвичайну цікавість матеріалів, до яких редакіця мала доступ. Зважаючи на вихідні умови (типологічна однорідність видань, що аналізуються) пропонується широкий поділ на два розділи
Монографії” та “Референційна література”.

МОНОГРАФІЇ

А.С. Козлов. Литературоведение Англии и США ХХ века
1


Справді, як неодноразово зазначає автор, шар літературознавчих чи літературно-критичних текстів (науковець, наслідуючи ту ж таки американсько-британську традицію, імовірно навмисно мікшує ці поняття, підводячи їх під загальний “criticism”), за своїм обсягом у
XX столітті ледве не домінує над текстами власне художніми. І у такому контексті все важче стає створити цілісний (розміром в однотомне видання) курс історії літературознавства, тим більше

270 американського й англійського. Звідси, відповідно, і та кричуща зредукованість окремих розділів у праці АС. Козлова. Ми отримуємо картину масштабну й водночас строкату, іноді недостатньо чітку. Так, за браком місця, напевно, дослідник залишає значну кількість власних тез нерозкритими до кінця. “Пуританізм, що
стримує свободу творчості, самовираження”(с. 92); недолугість окремих суджень літературних критиків чи то від марксизму, чи то від представників ритуально-міфологічної течії, чи то від апологетів психоаналізу, а деінде і прямо протилежне попередньому – далекоглядність або (наївно-аксіологічне) правильність їх-таки суджень – багато подібних сміливо кинутих думок залишаються білими плямами на тлі сторінок книги, що, за умови незнання більш вузьких контекстів, ризикують такі залишитись плямами, а неусвідомленими ідеями (бо ж роботу адресовано, передусім, студентству. З іншого бокує і концептуальні моменти. Поміж іншого до них можна віднести напевно свідоме нерозрізнення літературної критики і літературознавства. Джерело цього досить легко відшукати (про що вже ішлося вище, проте, принаймні з методичної точки зору, розподіляти тексти на суто літературознавчі і літературно-критичні було б навіть непросто зручно, ай елементарно доцільно. Адже ж вітчизняна вища школа проводить межу між навчальними курсами вступ до літературознавства, актуальні проблеми літературознавства і под. – з одного боку, і теорія та історія літературної критики і под. – з іншого. На це слід було б зважати. Проте назви ми і кільканадцять очевидних ґанджів (а для будь- якого критично споглядаючого ока повсякчас очевидні передусім недоліки, уданої монографії все одно не відібрати її ще більш помітних переваг. Робота охоплює процес літературознавчої рецепції того чи іншого рівняв американській та англійській традиції як ціле, притому що останні представлено як окремій своєрідні, хоча й багато у чому пов’язані, парадигми. Так, автор розглядає специфіку еволюції літературознавчої і літературно-критичної думки в межах ритуально-міфологічної школи, естетичної, психологічної, семантичної і неогерменевтичної, марксистської та соціокультурної критики – в Англії соціологічної (через суперечку поміж пуританами і бунтарями на початку століття, психоаналітичної, міфологічної, етичної, семантико-символічної, структуралістської, деконструктивістської, феноменологічної і рецептивної, герменевтичної критики – у США. Згадано основні осередки літературної критики (напр., гурток “Блумсбері” в Англії,

271 марксистські журнали “Мессіз”, “Нью Мессіз” тощо, схарактеризовано найепохальніші літературно-критичні праці. Все це неодмінно стане у нагоді студентам-філологам, викладачам і науковцям.

І.П. Мегела. Видатні постаті європейської історії
2


Радше, просто книга, аніж навчальна монографія професора І.П.
Мегели є спробою своєрідного авторського змалювання науково- популярних портретів видатних історичних діячів, які своєю непересічною діяльністю у різні часи справляли значний вплив як на суспільно-політичний, такі на виключно ментальний розвиток європейських народів. Так, орієнтування праці на широкий загал читачів із акцентом на проблемах історичних, філософсько-
історичних у жодному разі не заперечує можливості інтересу істориків літератури або літературознавців принаймні до окремих глав. Зокрема, розділ “Верховний вождь бриттів Артур реальна
історична особа чи архетип короля віднині і назавжди” підіймає питання історичних прототипів одного з ключових образів у європейській літературі від артуріанського циклу Томаса Мелорі, тогочасних французьких літературних обробок легенд про великого короля бриттів до “сучасних телесеріалів у стилі фентезі”. Уданій частині науковець подає масштабний аналіз британських і латинських хронік різних часів, що додає їй фактичної обґрунтованості. У будь-якому разі, книга професора І.П. Мегели неодмінно загострить на собі увагу читачів-літературознавців спробою міждисциплінарного проникнення в історичне полотно Європи різних епох.
І.П. Мегела, О.В. Левко. Давньогрецька класична лірика.
Антологія
3


Книга, що вийшла в світу році за авторством професора
І.П. Мегели, а також студента КНУ ім. Тараса Шевченка О.В. Левка, за своїм науковим, методичним і (без перебільшення буде сказано) суспільним значенням є працею непересічною. Власне, у цьому полягає й головна теза вступної частини “Від упорядників”: антологія прагне до відновлення історичної справедливості. Так, зазначають науковці, на відміну від повноти художнього перекладу українською мовою міфів, класичної трагедії, комедії, філософської

272 прози, риторики, давньогрецька лірика знаходиться у стані майже повної інформаційної блокади для української читаючої громади. Більше того, бракує цілісних і повномасштабних її зібрань. На щастя, тепер із полегшенням можна сказати бракувало. Дана антологія приєдналась допоки що куцого ланцюга колекцій українських перекладів античних ліричних творів хрестоматії О.І. Білецького, А.О. Білецького, В. Маслюка, суттєво доповнивши і, головне, оновивши їх. Реагуючи на звернення упорядників, що обіцяють естетичними важелями сколихнути думку і серце читацької аудиторії, кортить заперечити їм дана збірка є неоціненним матеріалом і для перекладознавчих штудій, адже пропонує спроби прочитання творів, що належать до різних жанрових і часових площин давньогрецького поетичного світу (поезії Калліна,
Тіртея, Мімнерма, Солона, Феогніда, Архілоха, Алкея, Сапфо,
Анакреонта, Піндара та інш. – елегійні, ямбічні, хореїчні тощо хорові та монодичні), принципово різними поколіннями дослідників класичної літератури, літераторів, поетів, перекладачів – Івана Франка Г. Кочура, В. Державіна, М. Терещенка; В. Маслюка, А.
Содомори, В. та Н. Пащенків, Т. Лучука та ін. Не позбавлено книгу й інформативності розділ, укладений І.П. Мегелою, що помічено скромною назвою “Координати давньогрецької класичної лірики”, презентує еволюційну і жанрову класифікації давньогрецьких ліричних витворів, містить цінні відомості про їх віршознавчу специфіку, тогочасне суспільне значення, а також лаконічні, проте достатньо місткі біографічні екскурси, які, ймовірно, мають наметі вказати на деякі реальні пояснення наявності чи то відсутності окремих мотивів у запропонованих поезіях.
І.П. Мегела. Роман історичної проекції Костолані, Мора,
Моріц
4

Ще одна праця д.філол.н. професора І.П. Мегели, яку спроектовано як навчальний посібник до курсу “Історія всесвітньої
літератури” неодмінно додасть яскравих барв до палітри тієї вибірки наукової літератури, що стала об’єктом наших рефлексій уданій оглядовій статті. Стане неодмінно – принаймні вже тому, що являє собою збірку з трьох достатньо цікавих (хоча у дечому і контроверсійних) дослідницьких розвідок у царині угорської літератури
– тобто сфері, що аж ніяк не належить до найбільш обласканих українським літературознавством.

273
Праця науковця – це три спроби прочитання/аналізу романів за своєю жанровою специфікою імовірно комплексних (соціально- психологічно-історичних), проте із підкресленим акцентом на історичності. Підстави для цього професор І.П. Мегела розкриває більш ніж ґрунтовно; останні можна з певною долею умовності звести до відомої специфіки часу написання – після угорської революції 1919 р, за умов жорсткої контрреволюції, напередодні офіційно закріпленого і без того вже очевидного зубожіння умів і духу (початок х рр.), а звідси й необхідність представляти істини про сучасність латентно, не відкриваючи карти, водночас відкриваючи сторінки інших внутрішніх (які суспільно-політичних) криз в історії людства. Аналіз усіх трьох романів (“Нерон, кривавий поет” Д.
Костолані, “Золотий саркофаг” Ф. Мори, “Трансільванія” Ж.
Моріца) виводиться з терміну югославського літературознавця С.
Пенчича, у його застосуванні до т.зв. “суб’єктивно-об’єктивного” історичного роману – “роман історичної проекції”. Інакше кажучи, мова йде про своєрідне змальовування актуальності сучасної через матеріал з іншої історичної епохи. Симптоматичним тут є протиставлення досліджуваних творів іншим історичним романам, що нібито характеризуються відмінним способом споглядання історичної (тієї чи іншої) епохи – наприклад, тим-таки романам В.
Скотта. Принагідно хочеться запитати чиж дійсно останні не оперують реаліями скоттівської сучасності, чиж справді їм вдається здійснити той, здається, неможливий, шлеєрмахерівський стрибок історичної реконструкції і аж зовсім неупереджено проникнути в нутро історичних суб’єктів іншої епохи (лицарської наразі Чиж В. Скотт, рівно які Д. Костолані, Ф. Мора і Ж. Моріц, самі не є історичними суб’єктами, що тільки через призму свого часу і можуть вивчати історію Іншими словами, представлений уданому розділі посібник здатний поставити перед читачем ще не одне провокаційне питання. Тим і цікавий.
Мегела І.П. Означене означуваного
5


У 2005 році київське видавництво “Юніверс” за сприяння австрійської інституції “КультурКонтакт” поповнило скарбницю перекладів творів австрійської літератури (що є, як зазначає перекладачі автор вступної статті І. Мегела, однією з найбільш своєрідних

274 літератур, так би мовити, літературою міжлітературною”), цього разу видавши два твори “одного з найвизначальніших у німецькомовному
просторі драматургів” (за впливом він порівнюється із Б. Брехтом)
Одона фон Горвата – “Оповідки віденського лісу” та “Фігаро
розлучається”. Читач неодмінно зверне увагу на вступну статтю під назвою у дусі відомого трикутника “Означене означуваного”, якщо йому (читачу) взагалі непритаманна хрестоматійна нелюбов до вступних статей. У будь-якому разі, якщо декому з нашої шановної аудиторії вона і властива, ми б порадили уданому випадку проігнорувати свою упередженість, адже статтю підготовлено самим перекладачем, який, із впевненістю можна сказати, не без інтимної симпатії пише продані драматичні твори. Окрім достатнього аналізу останніх, що являє собою зіштовхнення кількох контекстів, а саме власне текстуального, біографічного іще ширше, історичного. Професор І.П. Мегела подає повну палітру художніх мотивів, ідей і проблем (від виражено експресіоністських до критично-реалістичних), які характеризують різні періоди творчої біографії Одона фон Горвата; прозоро формулює новаторські риси, робить цінні висновки.
РЕФЕРЕНЦІЙНА ЛІТЕРАТУРА

Українсько-російсько-англійсько-німецький тлумачний
та перекладний словник термінів ринкової економіки
6


У 2003 році київське видавництво “Обереги” оприлюднило чергову працю під редакцією одного з найвизначніших українських термінознавців, професора Т.Р. Кияка. Певно, не буде лестощів у думці, що новий багатомовний тлумачно-перекладний словник заслуговує на низку епітетів, а проте найнейтральнішим і водночас найвлучнішим буде – професійність. Власне, сам упорядник про це свідчить достатньо прозоро (хоча й без самовихваляння) у
Передньому слові”, розкриваючи наукову мотивацію створення довідкового матеріалу, його методологію і логіку. Отже і нам необхідно лише дещицею тез просигналізувати читацькій аудиторії про ці три пункти (вони ж і переваги. Мотивація укладання словника вельми класична – недоформованість чи то часткова несформованість (тут уже справа смаків на конотації) терміносистем різних розгалужень української науки в її сучасному стані. Невиробленість стандартів термінотворення і терміновживання відповідно, на думку професора Т.Р. Кияка, має бути

275 подоланою у кілька етапів, але перший і невідворотний з них становить у будь-якому разі вихід словників різного роду і спрямування. Методологія підготовки даної праці пояснюється її цільовими настановами – представити тлумачення, а також асистувати в перекладацькій роботі. Отож, редакція схиляється до варіанта алфавітно-гніздової класифікації з поданням етимології базових (а до того ж і найбільш суперечливих у своєму вжитку) термінів і тлумаченням абсолютно всіх без винятку термінологічних одиниць з різних сфер економічної практики і теорії. Словник пропонує усталений переклад останніх російською, англійською та німецькою мовами і додає алфавітні покажчики для кожної з частин. Користувач може бути здивований відмінністю окремих позицій від його попередніх знань. Так, зокрема, певні
інтернаціоналізми (найчастіше – англіцизми) або кальки з російських термінологічних одиниць замінено більш
прозорими” (визначення редактора) українськими відповідниками. У цьому редколегія вбачає здорову тенденцію до зважання на досвід інших мову процесі термінотворення. Цьому ж критерію підпорядковується і заміна окремих проукраїнських діалектичних термінів чи то оказіоналізмів більш стійкими інтернаціональними лексичними одиницями.
Б. Шлоер, І.Сойко. Німецько-українсько-російський
коментований словник з адміністративного права
7


Наступна з презентованих публікацій є одним з виявів довгострокового науково-дослідницького та видавничого проекту Української правничої фундації. Атому дана праця, опублікована уроці, має у межах вищеокресленої роботи свою вузьку і чітку сферу прикладання адміністративне право із акцентом на реалії саме німецької правничої системи (відкликаючись на застереження упорядників, наголошуємо, що терміни з австрійської чи швейцарської юридичної системи помічено особливими позначками, що доводить їх компліментарність в контексті даної праці. Різниця в реаліях (інакше кажучи – відмінності лінгвокультурні, насмілимось доповнити – когнітивна прірва) становить ядро специфіки структурування поданого у словнику матеріалу. До вказаних труднощів, які потягли за собою необхідність саме такої побудови словникових статей, слід додати і тривіальний факт відсутності струнких, цілісних і довершених у своїй придатності терміносистем в різних галузях українського права, що є сумнозвісним наслідком

276 тривалого функціонування останнього в російськомовному континуумі. Коментарі покликані поширити семантичний обсяг того чи іншого українського відповідника, що за умови своєї “нерозкритості” міг би повернути той чи інший юридичний текст, що перекладається, у заздалегідь хибному напрямку. До того ж додаються й інші допоміжні засоби, включення яких має наметі поглибити розуміння того чи іншого суто німецького правничого терміну посилання на поняття, пов’язані із терміном предметним зв’язком; звернення до термінів, схожих за формою, але різних зазначенням, а також тих термінологічних одиниць, що мають однакове пояснення. Тій же прагматичній настанові сприяння ефективності й адекватності перекладу текстів з адміністративного права підпорядковуються і вміщені після основної частини додатки список умовних скорочень, словник “псевдодрузів перекладача, перелік перекладацьких еквівалентів назв основних федеральних органів державного управління Німеччини. Зважаючи на сказане вище, а також на обсяг аналізованої роботи
(7000 термінів і 1000 скорочень, словник за редакцією Б. Шлоера й І. Сойка можна сміливо назвати наймасштабнішим референційним виданням для поданих мову сфері адміністративного права.
Є.С. Отін. Словарь коннотативных собственных имен
8


Словник, основні властивості структури і змісту якого ми намагатимемося прокламувати уданому розділі, є непросто масштабною працею у сфері лексикології російської мови, алей справжнім проривом у справі лексикографічній – першим словниковим зібранням у слов’янській традиції онімів, що функціонують у мовленні і як звичайні власні імена, і як пропріальні одиниці, які розвинули додаткові конотації. Зважаючи на їх непересічну словотворчу валентність (від них можуть утворюватись як інші конотоніми, такі похідні слова, попереднє конотативне значення яких стає денотативним), а також специфічні стилістичні функції (конотоніми, як відомо, поділяються на узуальні та оказіональні; останні широковживані яку белетристичних, такі в публіцистичних текстах, можна костатувати, що дана праця апелює до широкого спектру лінгвістичних напрямів. Особливої монументальності словнику додає той діахронічний розмах, на який спромігся автор серед представлених лексичних

277 одиниць фігурують ті конотативні імена, які були узуальними у XVII,
XVIII, XIX століттях, щоправда, із безумовним домінуванням актуальної нині лексики даного розряду. Беручи до уваги специфічність виділення конотативного шару в онімах різних історичних груп, така діапазонність дає змогу користувачеві референційного матеріалу прослідкувати еволюцію позначеного явища в межах лексичного рівня російської мови. Професор ЄС. Отін не обмежується виокремленням у словникових статтях лише специфічно російських інтралінгвальних конотонімів, поширюючи репрезентовану палітру за рахунок
інтерлінгвальних. Ще один здобуток лексикографічної праці становить наведення значної кількості прикладів з текстів різних функціональних стилів. Притому дослідник зберігає авторські графічні акцентування конотативних онімів, що у, свою чергу, дає можливість отримати цілісне уявлення про всі семіологічно релевантні характеристики лексичних одиниць такого типу. У передмові до “Словника” науковець посилається на думку
Л.В. Щерби з приводу лексикографічного визначення не тільки власне денотативних значень онімів, ай “других, загальних”, тобто конотативних уданому випадку, значень (с. 7). Можна із упевненістю казати, що проафішована у нашому огляді новинка є достатньою наразі реалізацією цього делікатного завдання.
ПОСИЛАННЯ ТА ПРИМІТКИ

1. Козлов АС. Литературоведение Англии и США ХХ века. – М Московский
Лицей, 2004. – 256 с.
2. Мегела, Іван. Видатні постаті європейської історії. – К Видавець Карпенко
В.М., 2005. – 164 с.
3. Мегела І.П., Левко О.В. Давньогрецька класична лірика Антологія / Передмова І.П.Мегели, упорядкування, примітки, коментар І.П. Мегели та
О.В. Левка. – К Арістей, 2006. – 400 с.
4. Мегела І.П. Роман історичної проекції Костолані, Мора, Моріц: Навчальний посібник до курсу Історія всесвітньої літератури / За ред. проф. ВВ. Різуна.
– К Інститут журналістики, 2004. – 103 с.
5. Мегела, Іван. Означене означуваного // Горват Одон фон. Оповідки віденського лісу Фігаро розлучається / Пер. з нім. та передм. І. Мегели. – К
Юніверс, 2005. – С. 5–20.
6. Українсько-російсько-англійсько-німецький тлумачний та перекладний словник термінів ринкової економіки / Під ред. Т.Р. Кияка. – е вид, перероб. і доп. – К Обереги, 2003. – 621 с.
7. Шлоер Б, Сойко І. Німецько-українсько-російський коментований словник з адміністративного права / Загальна редакція Б. Шлоера та Ю. Зайцева. – К Український центр правничих студій, 2003. – 464 с.


Поділіться з Вашими друзьями:


База даних захищена авторським правом ©divovo.in.ua 2017
звернутися до адміністрації

войти | регистрация
    Головна сторінка


загрузить материал