Апостольська адгортація радість євангелія



Сторінка1/9
Дата конвертації23.02.2017
Розмір2.09 Mb.
  1   2   3   4   5   6   7   8   9


АПОСТОЛЬСЬКА АДГОРТАЦІЯ

РАДІСТЬ ЄВАНГЕЛІЯ

СВЯТІШОГО ОТЦЯ

ФРАНЦИСКА

ДО ЄПИСКОПІВ

ДО СВЯЩЕНИКІВ І ДИЯКОНІВ

ДО БОГОПОСВЯЧЕНИХ ОСІБ

І ДО МИРЯН

ПРО


ПРОГОЛОШЕННЯ ЄВАНГЕЛІЯ

В СУЧАСНОМУ СВІТІ


1. Радість Євангелія наповнює серця і все життя тих, які зустрічаються з Ісусом. Тих, які дозволяють Йому спасати себе, Він визволяє від гріха, смутку, внутрішньої пустки, самотності. Разом з Ісусом Христом радість завжди народжується і відроджується. У цій Адгортації прагну звернутися до вірних християн, щоб запросити їх до нового етапу євангелізації, позначеного цією радістю, і вказати шляхи, якими Церкві слід йти в наступні роки.
І. Радість, яка відновлюється і передається
2. Великою небезпекою для сучасного світу, з його багатоликою і докучливою пропозицією споживацтва, є індивідуалістський смуток, який проростає з задоволеного й жадібного серця, з хворобливих пошуків поверхневого задоволення, з ізольованої совісті. Якщо внутрішнє життя зачиняється у власних інтересах, то вже немає місця для інших, вже не приходять убогі, вже не слухається Божий голос, вже не відчувається солодка радість від його любові, вже не пульсує ентузіазм чинити добро. Ця небезпека, реальна і постійна, переслідує також і віруючих. Багато людей падають і стають ображеними, незадоволеними, знеохоченими до життя. Це вже не вибір гідного й повного життя, це не Божа воля щодо нас, це не життя у Святому Духові, яке проростає з серця воскреслого Христа.

3. Запрошую усіх християн, в якому місці чи ситуації вони би не перебували, вже тепер відновити особисту зустріч з Ісусом Христом, або, принаймні, дозволити Йому знайти себе, намагатися робити це щодня і наполегливо. Немає жодних підстав вважати, що когось це не стосується, бо «ніхто не позбавлений радості, принесеної Господом»1. Господь не розчарує того, хто ризикує, і якщо він зробить маленький крок назустріч Ісусові, то відкриє, що Господь чекає на нього з відкритими обіймами. Прийшов час сказати Ісусові Христові: «Господи, я дав себе обдурити, тисячі разів утікав від твоєї любові, але тепер стою тут, щоб відновити завіт з Тобою. Ти потрібний мені. Спаси мене знову, Господи, прийми і обніми мене». Якщо ми загублені, то повернення до Нього наповнює нас радістю! Наголошую ще раз: Бога ніколи не стомлює прощення, це нас стомлює просити прощення. Той, який заохочує нас прощати «до сімдесяти раз по сім» (Мт. 18, 22), дав нам приклад: Він прощає сімдесят раз по сім. Знову і знову бере нас на свої плечі. Ніхто не може відібрати в нас гідність, яку нам дає ця безмежна і непохитна любов. Він з ніжністю, яка ніколи не розчаровує і завжди повертає радість, дозволяє нам підняти голову й почати все спочатку. Не втікаймо від воскресіння Ісуса, ніколи не визнаваймо себе переможеними, незалежно від того, що діється. Немає нічого величнішого від його життя, яке спонукає нас йти вперед!

4. Книги Старого Завіту заповідали радість спасіння, якою будуть переповнені месіянські часи. Пророк Ісая вітає очікуваного Месію, ликуючи: «Помножив єси їхні радощі, веселощі побільшив єси» (9, 2). І заохочує мешканців Сіону вітати Його піснями: «Ликуйте й веселіться, мешканці Сіону!» (12, 6). Тих, які його вже бачили на горизонті, пророк заохочує стати вістунами для інших: «Зійди на гору, на високу, ти, що несеш Сіонові веселі вісті! Підніми сильно голос, ти, що несеш Єрусалимові веселі вісті!» (40, 9). Усе створіння розділяє цю радість спасіння: «Ликуйте, небеса, радуйся, земле, гукайте весело, ви, гори, бо Господь утішив свій люд і змилосердився над його пригніченими» (49, 13).

Захарія, бачачи день Господа, заохочує прославляти Царя, який прибуває «убогий на ослі»: «Радуйся вельми, о дочко Сіону! Викрикуй, о дочко Єрусалиму! Ось цар твій іде до тебе, справедливий і переможний» (9, 9).

Найбільш захоплююче заохочення знаходимо, напевно, у пророка Софонії, який показує в освітленому центрі, посеред свята й радості, Бога, який прагне передати своєму народові ликування від відчуття спасіння. Мене глибоко зворушує цей текст: «Господь, твій Бог, посеред тебе, могутній, що врятує. Він буде вельми радуватися тобою, він відновить тебе любов'ю своєю. Він буде веселитися тобою під веселі співи» (3, 17).

Цією радістю ми живемо в маленьких справах щоденного життя як відповіддю на сердечне запрошення Отця: «Дитино, як маєш, чинити собі добро [...] Щоб ти не був позбавлений доброго дня» (Сир. 14, 11. 14). Скільки батьківської сердечності відчуваємо в цих словах!

5. Євангеліє, освітлене славою Христового Хреста, наполегливо запрошує радіти. Достатньо привести кілька прикладів: «Радуйся» – так ангел привітав Марію (Лк. 1, 28). Йоан здригнувся в лоні матері, коли Марія прийшла відвідати Єлизавету (див. Лк. 1, 41). Марія співає: «дух мій радіє в Бозі, Спасі моїм» (Лк. 1, 47). Коли Ісус розпочинає свою місію, Йоан вигукує: «Отака й моя радість, що оце сповнилося!» (Йо. 3, 29). Сам Ісус «зрадів Святим Духом» (Лк. 10, 21). Його послання – джерело радості: «Я казав вам так для того, щоб була у вас моя радість і щоб ваша радість була повна» (Йо. 15, 11). Наша християнська радість черпає з джерела його переповненого серця. Він обіцяє учням: «Журитиметесь, але журба ваша у радощі обернеться» (Йо. 16, 20). І продовжує: «Але я вас знову побачу, і зрадіє ваше серце, і ніхто ваших радощів від вас не відбере» (Йо. 16, 22). Пізніше, побачивши воскреслого Христа, вони «врадувались» (Йо. 20, 20). Діяння Апостолів розповідають, що перші християни «споживали харчі з радістю і в простоті серця» (2, 46). Куди приходили учні, там «Радість же була велика» (8, 8), і навіть під час переслідувань вони «сповнювалися радощами» (13, 52). Новоохрещений євнух «їхав, радіючи, дорогою своєю» (8, 39), а тюремник «веселився з усім домом, який увірував в Бог» (16, 34). Чому би й нам не зануритися у цей потік радості?

6. Є християни, які, як здається, вибирають Великий Піст без Пасхи. Я розумію, що не досвідчуємо радості однаково на всіх етапах життя й у всіх обставинах, іноді дуже важких. Вона адаптується, змінюється і завжди залишається принаймні променем світла, який виникає з особистої впевненості, що тебе люблять безмежною любов’ю і понад усе. Я розумію людей, схильних засмучуватися великими труднощами, які спричиняють страждання, але потрібно помалу дозволяти радості віри пробуджуватися – як прихованій, але твердій довірі, навіть у найбільших болях: «Покинув спокій мою душу, і я забув про щастя. Оце пригадую я моєму серцю і тому надіюсь. [...] Ласки Господні не скінчились, не вичерпалось його милосердя. Вони нові щоранку, велика твоя вірність. [...] Добре чекати мовчки від Господа спасіння» (Пл. Єр. 3, 17. 21-23. 26).

7. Спокуси часто з’являються як виправдання і претензії, що для радості потрібно багато чого. А це тому, що «суспільство розвинутих технологій добилося великих успіхів у виробництві різних видів задоволення, але зустрілося з великими труднощами у пробудженні радості»2. Можу сказати, що прояви найкрасивішої і дійсно спонтанної радості, які я бачив у своєму житті, були притаманні найбіднішим людям, які не мають майже нічого. Пам’ятаю також справжню радість людей, які, виконуючи важкі професійні обов’язки, зуміли зберегти віру, безкорисливість і простоту. Ця радість у різний спосіб черпає з джерела більшої любові Бога, який об’явив Себе в Ісусі Христі. Ніколи не перестану повторювати слова Бенедикта XVI, які вводять нас у серце Євангелія: «Християнами не стають на основі етичного вибору чи визнання великої ідеї, а через зустріч з подією, з Особою, яка відкриває нові горизонти і тим самим надає життю вирішального напрямку»3.

8. Тільки завдяки цій зустрічі або повторній зустрічі з Божою любов’ю, яка стає радісною дружбою, ми звільнюємося від ізольованої совісті й зосередження на собі. Ми стаємо повністю людьми тоді, коли долаємо людські обмеження, коли дозволяємо Богові підняти нас понад нас самих, щоб збагнути свою істинну сутність. Саме з цього розпочинається євангелізація. Бо хіба той, хто прийняв Божу любов, яка повернула сенс його життю, може стримати бажання поділитися нею з іншими?


ІІ. Солодка і приємна радість євангелізації
9. Добро завжди прагне ділитися собою. Кожний автентичний досвід правди і краси по своїй природі шукає способу вийти поза себе, і кожна людина, яка зазнала глибокого визволення, стає чуйнішою до нужд інших. Поширюючись, добро міцніє й розвивається. І тому для кожного, хто прагне жити гідним і повним життям, єдина дорога – прийняти іншу людину і шукати для неї добра. І тому нас не повинні дивувати деякі вислови святого Павла: «любов до Христа спонукує в нас» (2 Кор. 5, 14); «горе мені, коли б я не проповідував Євангелії» (1 Кор. 9, 16).

10. Нам пропонується жити на вищому рівні, але не з меншою інтенсивністю: «Життя розвивається, коли передається іншим, і слабне в ізольованості та комфорті. Дійсно, найбільше насолоджуються життям ті, які залишають безпечний берег і з ентузіазмом передають життя іншим»4. Коли Церква закликає до євангелізації, то тільки показує християнам справжній динамізм реалізації особистості: «Тут ми відкриваємо інший суттєвий закон існування: життя розвивається і дозріває в міру того, як дарує себе іншим. Це і є місія»5. І тому євангелізатор не повинен мати похоронний вираз обличчя. Давайте відновлювати й підсилювати запал, цю «солодку й підбадьорливу радість євангелізації, навіть тоді, коли треба сіяти в сльозах [...] Щоб сьогоднішній світ, який шукає іноді з тривогою, іноді з надією, міг отримати Добру Новину не від сумних, млявих, нетерплячих і занепокоєних євангелізаторів, а від слуг Євангелія, які випромінюють релігійний запал, які вже отримали радість Христа»6.


Вічна новизна
11. Відновлене проголошення пропонує вірним, також літеплим і непрактикуючим, нову радість віри і плідну євангелізацію. Насправді основна думка і суть проголошення завжди та сама: Бог, який об’явив свою велику любов у померлому й воскреслому Христові. Він постійно відновлює своїх вірних незалежно від їх віку, «відновлюють сили, немов орел, здіймають крила, біжать, не знають утоми, ідуть уперед, не знемагають» (Іс. 40, 31). Христос – «євангеліє вічне» (Одк. 14, 6), і «учора й сьогодні – той самий навіки» (Євр. 13, 8), але його багатство і краса невичерпні. Він завжди молодий, Він постійне джерело новизни. Церква не перестає дивуватися «глибині багатства, мудрости і знання Божого!» (Рим. 11, 33). Святий Йоан від Хреста сказав: «Насиченість Божої мудрості й знань така глибока й об’ємна, що, скільки би душа звідти не черпала, все одно може черпати набагато більше»7. А святий Іриней пише: «Христос приніс з собою усе нове»8. Своєю новизною Він завжди може відновити наше життя і наше суспільство, і християнське проголошення не втрачає своєї новизни навіть у часи темряви й занепаду Церкви. Ісус Христос може також поламати нудні схеми, в які ми його прагнемо запхати, і здивувати нас своєю постійною божественною креативністю. Кожного разу, коли прагнемо повернутися до джерела і припасти до первинної свіжості Євангелія, з’являються нові шляхи, креативні методи, інші форми вираження, більш вимовні символи, слова з новим значенням для сучасного світу. Практично будь-яка автентична євангелізаційна діяльність є завжди «новою».

12. І хоч ця місія вимагає повної віддачі з нашого боку, то буде помилкою вважати її індивідуальною героїчною працею, бо це передусім праця Ісуса, незалежно від того, що ми можемо відкрити і зрозуміти. Ісус є «першим і найбільшим євангелізатором»9. У будь-якій євангелізаційній діяльності ініціатива завжди належить Богові, який покликав нас до співпраці й стимулює силою Духа. Справжня новизна – це та, яку сам Бог хоче таїнственно створити, яку Він надихає, провокує, спрямовує і супроводжує у тисячі способів. Усією своєю діяльністю Церква повинна постійно показувати, що ініціатива належить Богові, «бо він перший полюбив нас» (1 Йо. 4, 19) і тільки «Бог зрощує» (1 Кор. 3, 7). Це переконання дає нам можливість зберігати радість у виконанні дуже вимогливих завдань, які є для нас викликом і ангажують усе наше життя. Бог вимагає від нас усього і дає нам усе.

13. Новизна місії – це не викорінення, не забуття живої історії, яка нас зустрічає і спрямовує вперед. Пам’ять – це такий вимір нашої віри, який можемо назвати «девтерономічним» – за аналогією до пам’яті Ізраїля. Ісус залишає нам Євхаристію як щоденну пам’ять Церкви, яка за кожним разом вводить нас глибше в Пасху (див. Лк. 22, 19). Радість євангелізації завжди сяє на фоні вдячної пам’яті: це благодать, про яку ми повинні просити. Апостоли завжди пам’ятали ту мить, коли Ісус торкнувся їхніх сердець: «Було ж близько десятої години» (Йо. 1, 39). Пам’ять уприсутнює, разом з Ісусом, «велику хмару свідків» (Євр. 12, 1). Серед них виділяються ті, які в особливий спосіб допомагали зростати радості нашої віри: «Пам’ятайте про наставників ваших, які звіщали вам слово Боже» (Євр. 13, 7). Іноді це прості й близькі люди, які втаємничили нас у життя вірою: «Пригадую собі ту щиру віру, що у тобі, яка перш була вселилась у твою бабуню Лоїду та у твою матір Евніку» (2 Тим. 1, 5). Віруючий по своїй суті – це «той, хто пам’ятає».
ІІІ. Нова євангелізація для передачі віри
14. Слухаючи Святого Духа, який допомагає нам спільно розпізнавати знаки часу, у днях 7-28 жовтня 2012 року відбулася XIII Генеральна Звичайна Асамблея Синоду Єпископів на тему Нова євангелізація для передачі християнської віри. Синод нагадав, що нова євангелізація закликає всіх і здійснюється головно у трьох середовищах10. Першим середовищем займається звичайне душпастирство, «натхнене вогнем Святого Духа – щоб запалити серця вірних, які активні в житті спільноти і в Господній день збираються разом, щоб споживати Слово і Хліб вічного життя»11. До цього середовища зараховуємо також вірних, які зберігають міцну й щиру католицьку віру, виражаючи її у різний спосіб, але не беруть участь у церковному культі систематично. Це душпастирство орієнтоване на розвиток вірних, щоб на Божу любов вони відповідали щораз краще і всім своїм життям.

Друге середовище – «охрещені, які не виконують вимог Таїнства Хрещення»12, серця яких не належать Церкві і які вже не досвідчують радості віри. Церква як турботлива мати старається, щоб вони зазнали навернення, яке відродить радість віри і бажання взяти на себе обов’язок жити по Євангелію.

Насамкінець слід відмітити, що євангелізація суттєво з’єднана з проголошенням Євангелія тим, які не знають Ісуса Христа або постійно його відкидають. Багато людей шукають Ісуса таємно, спонукані тугою по ньому, навіть у країнах з древньою християнською традицією. Всі вони мають право почути Євангеліє. Християнський обов’язок – проголошувати Євангеліє усім без винятку, і не як накладання нових обов’язків, а як ділення радістю, як відкривання нових прекрасних горизонтів, як запрошення на бажаний бенкет. Церква зростає не через прозелітизм, а «через привабливість»13.

15. Йоан Павло ІІ просив, щоб ми визнали, що «необхідно плекати гарячу ревність у проголошенні Євангелія» тим, які далеко від Христа, «бо це є першочерговим завданням Церкви»14. Місіонерська діяльність «для Церкви сьогодні є найбільшим викликом»15, і «місіонерська справа повинна бути на першому місці»16. Що би сталося, якщо би ми з усією відповідальністю прийняли ці слова? Ми би просто визнали, що місіонерська активність є парадигмою для усіх діл Церкви. Продовжуючи цю думку, латиноамериканські єпископи заявили, що вже «не можемо залишатися спокійними і пасивно чекати в наших храмах»17, а необхідно переходити «від традиційного душпастирства до виразно місіонерського»18. Це завдання надалі залишається джерелом найбільшої радості для Церкви: «Отак, кажу вам, що на небі буде більша радість над одним грішником, що кається, ніж над дев’ятдесят дев’ятьма праведниками, що їм не треба покаяння» (Лк. 15, 7).


Зміст і границі цієї Адгортації
16. Я з радістю прийняв прохання Отців синоду написати цю Адгортацію19. Разом з цим приймаю багатство синодальних опрацювань. Я також радився з різними людьми, і маю намір поділитися побоюваннями, які мене непокоять у цей конкретний період євангелізаційної діяльності Церкви. Євангелізація у сучасному світі заторкує багато тем, які тут можна обговорювати. Але я не буду зачіпати численні питання, які повинні бути предметом старанного і поглибленого вивчення. Також вважаю, що від папського навчання не можна очікувати остаточної й повної відповіді на всі проблеми Церкви й світу. Папі не доцільно підміняти помісні єпископати і розпізнавати всі проблеми, які виникають на їхніх територіях. У цьому сенсі я відчуваю необхідність рухатися в напрямку оздоровлюючої «децентралізації».

17. Тут я пропоную деякі напрямні, які можуть надихати й направляти всю Церкву на новому етапі євангелізації, сповненої ревності й динамізму. У цих рамках і на основі вчення Догматичної Конституції Lumen Gentium я вирішив, серед інших тем, затриматися довше біля наступних питань:

a) Реформа Церкви, яка стає на місійний шлях.

b) Спокуси тих, які займаються пасторальною справою.

c) Церква як увесь Божий Люд, який євангелізує.

d) Гомілія і її приготування.

e) Соціальна інтеграція бідних.

f) Мир і діалог у суспільстві.

g) Духовні мотивації для місіонерської справи.

18. Я висвітлив ці теми ширше, що, можливо, виглядає як перебільшення. Але не з наміром представити цілий трактат, а щоб показати важливий практичний вплив цих пунктів на актуальні завдання Церкви. Вони допоможуть накреслити конкретну форму євангелізації, яку я прошу втілювати в будь-які починання. Отож, у такий спосіб можемо радісно приймати серед буденних обов’язків напуття Божого Слова: «Радуйтеся завжди у Господі; знову кажу: Радуйтеся!» (Фил. 4, 4).


I. МІСІОНЕРСЬКА ТРАНСФОРМАЦІЯ ЦЕРКВИ [19-49]
19. Євангелізація виконує місіонерське доручення Ісуса: «Ідіть, отже, і зробіть учнями всі народи: христячи їх в ім’я Отця і Сина і Святого Духа; навчаючи їх берегти все, що я вам заповідав. Отож я з вами по всі дні аж до кінця віку» (Мт. 28, 19-20). У цих віршах описано момент, коли Воскреслий посилає учнів проповідувати Євангеліє завжди і всюди – щоб віра в Нього дійшла до всіх закутків землі.
1. «ВИХІД» ЦЕРКВИ [20-24]
20. Боже Слово постійно показує динамізм «виходу», який Бог хоче розбудити в своїх визнавцях. Авраам прийняв заклик вирушити до нової землі (пор. Бут. 12, 1-3). Мойсей почув Божий голос: «Іди ж, оце пошлю тебе» (Вих. 3, 10), і приведи людей до обіцяної землі (див. Вих. 3, 17). До Єремії Бог говорить: «до всіх, до кого я пошлю тебе, ти підеш» (Єр. 1, 7). Сьогодні Ісусовий заклик «Ідіть» постійно створює нові сценарії та виклики для євангелізаційної місії Церкви, і всі ми покликані до нового «виходу» на місії. Кожний християнин і кожна спільнота повинні розпізнавати дороги, які їм вказує Господь, але всіх нас Він запрошує прийняти цей заклик: вийти з власного вигідного життя і відважитися йти у всі закутки, де необхідне світло Євангелія.

21. Радість Євангелія, яка наповнює життя спільноти учнів, – місіонерська радість. Її досвідчують сімдесят два учні, які повертаються з місії, наповнені радістю (див. Лк. 10, 17). Її досвідчує Ісус, коли, зворушений радістю у Святому Духові, прославляє Отця за те, що його об’явлення можуть розуміти вбогі й маленькі (див. Лк. 10, 21). Її досвідчують перші конвертити, які навертаються під впливом проповідування апостолів, здивовані, бо «кожний чув, як вони говорили його мовою» (Ді. 2, 6) у день П’ятидесятниці. Ця радість є знаком, що Євангеліє проголошувалося і проголошування було плідним. Але воно завжди має динаміку «виходу» і дару: вийти з себе, йти і завжди сіяти наново, завжди ще дальше. Господь говорить: «Ходімо деінде, у сусідні села, щоб і там проповідувати, бо я на те й прийшов» (Мк. 1, 38). Коли зерно вже засіяне в якомусь місці, то Ісус не залишається там, щоб краще щось пояснити чи вчинити там ще якісь чуда, а під дією Святого Духа йде до інших сіл.

22. Слово має в собі потенціал, який неможливо передбачити. Євангеліє говорить про зерно, яке, якщо вже засіяне в землю, росте само навіть тоді, коли сіяч спить (див. Мк. 4, 26-29). Церква повинна прийняти незбагненну свободу Слова, яка по своєму ефективна і виражається у різноманітних формах, які перевищують нашу здатність передбачати і ламають наші стереотипи.

23. Єдність Церкви з Ісусом – це єдність спільної дороги, а сопричастя «приймає форму суттєво місіонерського сопричастя»20. Сьогодні дуже важливо, щоб Церква, вірна своєму Вчителеві, вийшла проголошувати Євангеліє всьому світові, у будь-яких обставинах, не вагаючись, охоче і безстрашно. Радість Євангелія для всіх людей, нікого позбавити її не можна. І так ангел проголошує її вифлеємським пастухам: «Не бійтесь, бо я звіщаю вам велику радість, що буде радістю всього народу» (Лк. 2, 10). Одкровення говорить, що «євангеліє вічне благовістити тим, що живуть на землі і всякому народові і племені і язику і людності» (Одк. 14, 6).


Взяти ініціативу (primerear), приєднатися, супроводжувати, принести плід і святкувати
24. Церква, яка виходить, – це спільнота учнів-місіонерів, які беруть ініціативу (primerean), приєднуються, супроводжують, приносять плоди і святкують. «Primerear» – пробачте мені цей неологізм. Спільнота євангелізаторів знає, що це Господь взяв ініціативу в свої руки, випередив (primereado) нас в любові (див. 1 Йо. 4, 10); і тому спільнота знає, як рухатися вперед, як відважно розпочинати, як вийти на пошуки, як знайти тих, хто далеко, і як на перехрестях доріг запрошувати тих, які перебувають на дні суспільства. Така спільнота живе невичерпним бажанням проявляти милосердя – плід досвідчення безмежного милосердя Отця і його проникаючої сили. Давайте трошки відважніше брати ініціативу! Завдяки їй Церква зможе «приєднатися». Ісус обмив ноги своїм учням. Господь приєднується і приєднує своїх учнів, клякаючи перед ними, щоб обмити їм ноги. Але потім говорить: «щасливі будете, коли так чинитимете» (Йо. 13, 17). Спільнота євангелізаторів приєднується до щоденного життя інших ділами і жестами, скорочує відстань, похиляється аж до приниження – якщо є така необхідність – і приймає людське життя, торкаючи терпляче тіло Христа в людях. У такий спосіб євангелізатори мають «запах овець», і вівці слухають їх голос. Отже, спільнота євангелізаторів готова «супроводжувати». Супроводжує людство у всіх процесах, навіть найважчих і довгочасних. Вміє довго чекати і знає, що таке апостольська витривалість. Євангелізація дуже терпелива і уникає порушення своїх границь. Вірна дарам Господа, вміє також «принести плід». Спільнота євангелізаторів завжди дуже уважна до плодів праці, бо Господь хоче, щоб вона була плідною. Вона піклується пшеницею і не втрачає спокою через кукіль. Сіяч, бачачи серед колосся пшениці кукіль, не лементує і не панікує, а знаходить спосіб втілити Слово в конкретну ситуацію і видати плід нового життя, навіть якщо він буде виглядати недосконалим і недозрілим. Учень здатний віддати своє життя аж до мученицької смерті як свідчення про Ісуса Христа, але він мріє не про те, щоб наживати собі ворогів, а щоб Слово було прийняте і проявило свою спасительну і оновлюючу силу. Насамкінець, радісна спільнота євангелізаторів завжди вміє «святкувати». Відмічає і святкує кожну маленьку перемогу, кожний крок в євангелізації. Радісна євангелізація стає красою літургії серед щоденної потреби ділитися добром. Церква євангелізує і євангелізується красою літургії, яка є святкуванням євангелізаційної діяльності та джерелом відновленого стимулу до жертовності.
2. ДУШПАСТИРСТВО І НАВЕРНЕННЯ [25-33]
25. Я розумію, що сьогодні документам не надають такого значення, як у минулі часи, і про них швидко забувають. Проте, наголошую, що те, що я тут хочу висловити, має програмне значення і важливі наслідки. Надіюся, що всі спільноти застосовуватимуть необхідні засоби для того, щоб просуватися дорогою пасторального і місіонерського навернення, яке не може залишатися без змін у такому стані. «Звичайне адміністрування» вже не придатне21. Переходімо в усіх закутках землі в «стан безперервної місії»22.

26. Павло VI заохочував розширити заклик до відновлення і рішуче наголошував, що звертається не тільки до окремих індивідів, а й до всієї Церкви. Пригадаймо цей пам’ятний текст, який ще не втратив своєї сили інтерпелювати: «Церква повинна поглиблювати свідомість себе самої, повинна медитувати над своєю таїною [...] З цієї просвіченої та дієвої свідомості випливає мимовільне бажання порівняти ідеальний образ Церкви – як Христос її бачив, бажав, любив як свою святу й непорочну Обручницю (див. Еф. 5, 27) – з реальним обличчям сьогоднішньої Церкви [...] Звідси виникає щире і нетерпляче прагнення відновлення, а саме: виправити недоліки, які свідомість показує і відображає як у іспиті совісті, дивлячись в дзеркало і порівнюючи себе зі зразком, залишеним нам Ісусом»23.

ІІ Ватиканський Собор представив навернення Церкви як відкритість для постійної реформи себе самої з вірності Ісусові Христові: «Кожне відновлення Церкви полягає головно у кращій вірності своєму покликанню [...] Христос закликає Церкву-прочанку до постійної реформи, яка їй, як людській і земній організації, завжди необхідна»24.

Існують церковні структури, які можуть гальмувати євангелізаційний динамізм, а добрі структури служать тільки тоді, коли їх анімує, підтримує і оцінює життя. Без нового життя і автентичного євангельського духу, без «вірності Церкви своєму покликанню» кожна нова структура швидко деградує.




Термінова віднова Церкви
27. Мрію про місіонерський вибір, здатний все змінити, – щоб звичаї, стиль життя, розклад занять, мова і всі церковні структури стали знаряддями, придатними більше для євангелізації сучасного світу, ніж для самозбереження. Реформу структур, яка вимагає пасторального навернення, слід розуміти тільки в цьому значенні: докласти зусиль, щоб усі вони стали більш місіонерськими, щоб звичайна пасторальна праця у всіх своїх формах була більш експансивною і більш відкритою, щоб збуджувала в пасторальних працівниках постійну готовність до «виходу» і, таким чином, сприяла позитивній відповіді з боку тих, кому Ісус пропонує свою дружбу. Йоан Павло ІІ говорив єпископам Океанії, що «будь-яке відновлення в лоні Церкви повинно поставити собі за мету місію – щоб не стати жертвою якоїсь форми замкнення в собі»25.

28. Парафія ще не віджила себе; саме завдяки великій еластичності вона може приймати різні форми, які вимагають від пароха і спільноти місіонерської покори і креативності. Хоч вона і не єдина євангелізаційна організація, але якщо здатна постійно реформувати себе і адаптовуватись, то і надалі буде «тою самою Церквою, яка живе в домівках своїх синів і дочок»26. Це передбачає, що вона дійсно буде в контакті з сім’ями і з життям народу, а не перетвориться на малорухливу структуру, відділену від люду, або на групу вибраних, які займаються тільки собою. Парафія – це форма присутності Церкви на даній території, середовище, в якому слухають Слово, в якому розвивається християнське життя, місце для діалогу, для проповідування, для діл милосердя, для поклоніння і здійснення релігійного культу27. За посередництвом усієї своєї діяльності парафія надихає і приготовляє своїх членів для євангелізаційної праці28. Вона є спільнотою спільнот, святинею, куди спраглі приходять втамувати спрагу і йти далі, центром, який постійно посилає місіонерів. Але слід признати, що заклик до ревізії і відновлення парафій ще не дав достатніх результатів для того, щоб вони наблизились до людей, щоб стали середовищем живого сопричастя й участі вірних та щоб повністю переорієнтувалися на місіонерську діяльність.

29. Інші церковні організації, традиційні й малі спільноти, релігійні рухи й різноманітні асоціації, які Святий Дух породжує для євангелізації всіх середовищ і верств суспільства – також скарб Церкви. Вони часто приносять новий євангелізаційний запал і здатність до діалогу зі світом – що відновлює Церкву. Але для них було би дуже добре не втрачати зв’язку з багатою реальністю місцевої парафії й охоче інтегруватися в органічну пасторальну працю помісної Церкви29. Завдяки такій інтеграції вони уникнуть зосередження тільки на одному аспекті Євангелія і Церкви і не перетворяться на кочівників без коріння.

30. Кожна помісна Церква – частина Вселенської Церкви під керівництвом свого єпископа – також покликана до місіонерського навернення. Вона є основним об’єктом євангелізації30, бо є конкретним вираженням єдиної Церкви в конкретному місці світу, і в ній «дійсно перебуває і діє Єдина, Свята, Соборна і Апостольська Церква Христа»31. Ця Церква втілена в конкретну місцевість, забезпечена усіма засобами для спасіння, даними Христом, але має місцеві особливості. Її радість проповідувати Ісуса Христа виражається як у турботі нести добру новину в інші місцевості, які перебувають у більшій нужді, так і в постійному виході на периферії власної території або до нових соціокультурних середовищ32. Вона старається завжди бути там, де найбільше бракує світла і життя Воскреслого33. Щоб цей місіонерський імпульс ставав щораз інтенсивнішим, жертовнішим і пліднішим, заохочую кожну помісну Церкву розпочати сміливий процес розпізнавання, очищення і реформування.

31. Єпископ завжди повинен розпалювати місіонерське сопричастя в своїй єпархії, наслідуючи ідеал перших християнських спільнот, в яких громада вірних мала одне серце й одну душу (див. Ді. 4, 32). І тому часом він стане попереду, щоб показувати дорогу і підтримувати надію в народі, іншим разом він стане просто посеред народу – близький і милосердний, а в деяких ситуаціях він повинен йти позаду, щоб допомагати відсталим і, головним чином, тому, що отара має нюх і сама може знайти нові шляхи. Розвиваючи динамічне, відкрите і місіонерське сопричастя, він повинен стимулювати формування механізмів участі, запропонованих Кодексом Канонічного Права34, й інших форм пасторального діалогу, і піклуватися ними, бажаючи вислухати кожного, а не тільки тих, які леститимуть йому. Але метою цих форм участі буде, головним чином, не створення церковних структур, а місіонерська мрія дійти до кожного.

32. Оскільки я покликаний жити так, як напоумляю жити інших, то також мушу думати про навернення папства. Як Єпископ Риму, я повинен бути відкритим для пропозицій щодо виконання мого служіння, щоб воно щораз краще відповідало задумам Ісуса Христа і актуальним потребам євангелізації. Папа Йоан Павло ІІ просив допомогти знайти «таку форму виконання примату, яка би була відкритою для нових ситуацій, але жодним чином не відкидала нічого суттєвого зі своєї місії»35. Тут мало що змінилося. Папство і центральні структури Вселенської Церкви також повинні прислуховуватись до заклику до пасторального навернення. ІІ Ватиканський Собор ствердив, що Конференції єпископату, по аналогії до древніх патріархатів, можуть «внести великий вклад і плідно працювати, щоб дух колегіальності знайшов конкретне застосування»36. Але це бажання не здійснилося повністю, бо ще недостатньо з’ясовано стутус Конференцій єпископату, який би надавав їм права як суб’єктам з конкретними повноваженнями, включно з автентичним авторитетом у доктринальних питаннях37. Надмірна централізація, замість того, щоб допомагати, ще більше ускладнює життя Церкви і гальмує її місіонерський динамізм.

33. Місіонерське душпастирство намагається відмовитися від вигідного критерію душпастирського розпізнавання, що «так робилося завжди». Заохочую всіх сміливо і креативно переосмислювати цілі, структури, стилі й методи євангелізації своїх спільнот. Мета, поставлена без відповідних спільних пошуків засобів для її осягнення, приречена перетворитися на чисту фантазію. Заохочую всіх жертовно, сміливо, без обмежень і побоювань застосовувати директиви цього документу. Важливо, щоб не йти поодинці, а завжди розраховувати на братів і особливо на провід єпископів, при мудрому і реалістичному душпастирському розпізнаванні.
3. СЕРЦЕВИНА ЄВАНГЕЛІЯ [34-39]
34. Якщо маємо намір робити все в місіонерському руслі, то це стосується також і способу переказу послання. У сучасному світі швидка комунікація і селективний відбір інформації зацікавленими ЗМІ піддають послання великому ризику спотворення і редукції до деяких вторинних аспектів. І тому деякі питання морального навчання Церкви позбавляють контексту, який надає їм сенсу. Найбільша проблема виникає тоді, коли проголошуване послання ототожнюють з вторинними аспектами, які, хоч і важливі, але самі не виражають суті Ісусового послання. Отож треба бути реалістами й не очікувати, що слухачі знають увесь контекст даної теми або можуть наші слова поєднати з серцевиною Євангелія, яка надає їм значення, краси й привабливості.

35. Душпастирство в місіонерському руслі не одержиме хаотичним переказуванням безлічі доктрин, та ще й силою і впертістю. Якщо усвідомимо душпастирську мету і приймемо місіонерський стиль діяльності, щоб дійти до всіх без винятку, то проголошення зосередиться на суттєвому, на найкрасивішому, на найбільшому, на найпривабливішому і водночас на самому необхідному. Воно стане простішим, але не втратить через це своєї глибини й правди, а стане переконливішим і виразнішим.

36. Всі об’явлені правди походять з того самого божественного джерела, і в них треба вірити однаково, але деякі з них важливіші, бо краще виражають суть Євангелія. У цій фундаментальній серцевині сяє краса спасительної любові Бога, об’явлена у розп’ятому й воскреслому Ісусі Христі. У цьому сенсі ІІ Ватиканський Собор пояснив, що «існує певний лад, тобто ієрархія правд католицької науки, тому що різний їхній зв’язок з основами християнської віри»38. Це стосується як догм віри, так і всієї доктрини Церкви, включно з моральною доктриною.

37. Св. Фома Аквінський навчав, що моральна доктрина Церкви також має ієрархію чеснот і дій, які з них походять39. Найважливішою є «віра, чинна любов’ю» (Гал. 5, 6). Діла любові щодо ближнього – найдосконаліше зовнішнє вираження внутрішньої благодаті Святого Духа: «Перевага нового закону полягає в благодаті Святого Духа, яка виражається у вірі, яка діє через любов»40. І пояснює, що у відношенні до зовнішніх діл милосердя є найбільшою з усіх чеснот: «Саме по собі милосердя є найбільшою чеснотою, бо йому притаманно дбати про інших і, що більше, допомагати їм у біді. А це ознака вищості, й тому милосердя є Божим атрибутом, в якому Божа всемогутність проявляється найбільше»41.

38. Важливо зробити пасторальні висновки з навчання Собору, яке містить древнє переконання Церкви. Передовсім слід сказати, що в проголошенні Євангелія необхідно дотримуватись відповідних пропорцій. Це помітно у тому, як часто піднімаються деякі теми і на чому наголошує проповідь. Наприклад, якщо парох упродовж літургійного року говорить десять разів про поміркованість і тільки два чи три рази про любов і справедливість, то створюється диспропорція і на задній план відходять саме ті чесноти, які повинні бути найчастіше присутніми в проповідях й у катехизах. Це саме діється тоді, коли про закон говориться більше, ніж про благодать, про Церкву більше, ніж про Ісуса Христа, про Папу більше, ніж про Боже Слово.

39. Подібно тому, як між чеснотами існує органічна єдність, яка не дозволяє усунути якусь з них з християнського ідеалу, так само не можна заперечувати жодну правду віри. Не можна спотворювати інтегральну єдність Євангелія. Крім того кожну правду зрозуміємо краще у її відношенні до гармонійної єдності християнського послання. У цьому контексті всі правди важливі й освітлюють одна одну. Якщо проповідування вірне Євангелію, то дуже виразно видно пріоритетність деяких правд, отож стає ясно, що християнське моральне проповідування не є етикою стоїків, є чимсь більшим, ніж аскетика, не є звичайною практичною філософією, ані каталогом гріхів і провин. Євангеліє запрошує нас, перш за все, відповісти Богові, який нас любить і спасає: впізнавати Його в інших людях, виходити зі свого простору і шукати добра для всіх. Цим запрошенням не можна нехтувати в жодних обставинах! Усі чесноти служать цій відповіді любові. Якщо це запрошення не буде промовистим і привабливим, то моральна будова Церкви ризикує перетворитися на фортецю з картону, і це для нас найбільша загроза. Бо вже не буде проголошуватись Євангеліє, а тільки деякі доктринальні чи моральні норми, вибрані згідно з окресленими ідеологічними міркуваннями. Послання може втратити свою свіжість і «запах Євангелія».


4. МІСІЯ, ВТІЛЕНА В ЛЮДСЬКІ ОБМЕЖЕННЯ [40-45]
40. Церква, учениця-місіонерка, повинна розвивати пояснення об’явленого Слова і розуміння правди. Завдання екзегетів і богословів: допомагати їй, щоб «визрівала думка Церкви»42. Інші наукові дисципліни роблять це в інший спосіб. Наприклад, Йоан Павло ІІ сказав, маючи на увазі суспільні науки, що Церква уважно слідкує за їхнім доробком, «щоб брати звідти конкретні вказівки, які би допомагали їй виконувати Учительський уряд»43. Окрім того в лоні Церкви є багато питань, які дуже відкрито досліджуються і обговорюються. Якщо різні філософські, богословські й пасторальні напрямки будуть відкритими для дії Святого Духа, який їх гармонізує з пошаною і любов’ю, то вони можуть допомогти краще пояснювати багатий скарб Слова і тим самим спричинитися до розвитку Церкви. Тим, які мріють про монолітну доктрину, яку повинні захищати всі й у всіх без винятку обставинах, це може видаватися помилкою, яка веде до непорозумінь. Але правда в тому, що ця різноманітність допомагає краще виражати й розвивати різні аспекти невичерпного багатства Євангелія44.

41. У той самий час величезні й швидкі зміни в культурі вимагають від нас постійно звертати увагу на те, як виразити споконвічні правди мовою, здатною передати їх постійну новизну. Бо в дипозиті християнської доктрини «суть – це одне, а спосіб її вираження – це щось інше»45. Часом, слухаючи суто традиційну мову, вірні, з огляду на мову, якою спілкуються і яку розуміють, сприймають Євангеліє Ісуса Христа в спотвореному виді. Маючи святий намір навчити їх правди про Бога і про людину, часом даємо їм фальшивого бога чи фальшивий ідеал людини, який не є християнським. У такий спосіб ми залишаємось вірними якимсь формулюванням, але не передаємо суті. Це найбільший ризик. Пам’ятаймо, що «може бути багато форм вираження правди, і їх необхідно оновлювати для того, щоб передати сучасній людині незмінну суть євангельського послання»46.

42. Якщо ми дійсно прагнемо, щоб усі краще розуміли і приймали красу Євангелія, то вищесказане має велике значення. Звичайно, що ми ніколи не зможемо зробити так, щоб усі легко розуміли і з радістю цінили навчання Церкви. Віра завжди позначена якимсь аспектом хреста, якоюсь неясністю, яка, однак, не зменшує її притягальну силу. Є речі, які можна зрозуміти й оцінити тільки завдяки цій притягальній силі, яка є сестрою любові й існує поза сферою зрозумілих доказів і аргументів. І тому слід пам’ятати, що будь-яке навчання повинно відбуватися через євангелізаційну поставу, яка пробуджує і притягує серце через близькість, любов і свідчення.

43. У процесі постійного розпізнавання Церква може дійти висновку, що деякі її звичаї не походять безпосередньо з серцевини Євангелія. Деякі з них глибоко вкорінені в історію, але сьогодні їх пояснюють інакше і не сприймають належним чином. Вони можуть бути чудовими, але вже не служать проповіді Євангелія. Не біймося їх переосмислювати. Так само існують церковні норми й заповіді, які могли бути дуже ефективними в інші епохи, але тепер вже на мають тієї виховної сили, щоб бути дорогою життя. Св. Фома Аквінський наголошував, що Христос і апостоли дали Божому людові «мало»47 заповідей. Цитуючи св. Августина, перестерігав, що заповіді, додані Церквою пізніше, слід застосовувати помірковано, «щоб не обтяжувати життя вірних» і не перетворити нашу релігію у форму неволі, бо «Боже милосердя хотіло, щоб вона була релігією вільних людей»»48. Ця пересторога, написана сотні років тому, дуже важлива й сьогодні. Вона повинна бути одним з критеріїв, які слід розглядати, думаючи про реформу Церкви і її проповідування, здатне дійти до кожного.

44. З другого боку, як пастирі, так і вірні, які супроводжують своїх братів у вірі або на дорозі до Бога, повинні завжди пам’ятати дуже ясне навчання Катехизму Католицької Церкви: «Осудність і відповідальність за вчинок можуть бути зменшені або й скасовані через незнання, неуважність, насильство, страх, звички, непомірковані прив’язаності та інші психічні чи суспільні чинники»49.

І тому, не применшуючи цінність євангельського ідеалу, їх необхідно супроводжувати з милосердям і терпеливістю на всіх можливих етапах людського розвитку, які будуються день за днем50. Священикам нагадую, що сповідальниця повинна бути не камерою тортур, а місцем Божого милосердя, яке нас стимулює до добра. Один маленький крок серед великих людських обмежень може подобатися Богові більше, ніж правильне зовнішнє життя без зіткнення із значними труднощами. Втіха й принада спасительної любові Бога, яка таїнственно діє в кожній душі, незважаючи на її вади й падіння, повинна торкнути кожного.

45. Бачимо, що євангелізаційна місія здійснюється в межах конкретної мови й даних обставин. Вона завжди шукає кращих способів проголошення Євангелія в конкретних умовах, не відступаючи від правди, добра і світла, які може принести тоді, коли неможлива досконалість. Місіонерське серце усвідомлює ці обмеження і «Для слабких я став як слабкий [...] Для всіх я став усім» (1 Кор. 9, 22). Воно ніколи не зачиняється, ніколи не шукає власну безпеку, ніколи не вибирає глухий самозахист; розуміє, що мусить зростати в розумінні Євангелія і в розпізнаванні стежин Святого Духа, і тому не відмовляється від можливого добра, навіть якщо ризикує забруднитися вуличним болотом.
5. МАТИ З ВІДЧИНЕНИМ СЕРЦЕМ [46-49]
46. Церква, яка «виходить», це Церква з відчиненими дверима. Вийти до інших, аби дійти до периферії людського суспільства, не означає бігти в світ куди-будь і безрозсудно. Дуже часто краще стишити ходу, відкинути набік неспокій, дивитися людям в очі й слухати їх, відкласти нагальні справи й бути разом з тими, які залишилися на узбіччі дороги. Часом Церква подібна до батька блудного сина, який залишає двері відчиненими, щоб син, коли повернеться, міг відразу ввійти.

47. Церква покликана бути домом Отця з завжди відчиненими дверима. Конкретним вираженням цього будуть церкви по всьому світі з завжди відчиненими дверима, щоб кожний, хто прийде шукати Бога, ведений Святим Духом, не зіткнувся з холодом зачинених дверей. Але існують й інші двері, які також не можна зачиняти. Кожна людина у якийсь спосіб може брати участь у церковному житті й належати до спільноти; також двері таїнств не можна зачиняти з будь-яких мотивів. Це стосується передовсім таїнства Хрещення, яке само по собі є «дверима». Євхаристія, хоча є повнотою сакраментального життя, не є нагородою для досконалих, а шляхетними ліками і поживою для слабких51. Таке розуміння тягне за собою пасторальні наслідки, міркувати над якими ми повинні розторопно і відважно. Дуже часто ми поводимось як контролери благодаті, а не як ті, які допомагають її отримати. Але Церква – не митниця, а батьківський дім, де є місце для кожного, яким би не було його життя.

48. Якщо вся Церква прийме цей місіонерський динамізм, то мусить дійти до всіх без винятку. Але до кого спочатку? Євангеліє виразно вказує: спочатку не до друзів і багатих знайомих, а до вбогих і хворих, до знедолених і забутих, до тих, які «не мають, чим тобі відплатити» (Лк. 14, 14). Жодні сумніви та інтерпретації не можуть послабили це дуже ясне послання. Сьогодні й завжди «вбогі є упривілейованими адресатами Євангелія»52, і безкорислива євангелізація вбогих є знаком Царства, з яким прийшов Ісус. Необхідно заявити без усяких викрутасів, що наша віра нероздільно з’єднана з убогими. Ніколи не залишаймо їх напризволяще.

49. Виходімо, виходімо офірувати всім життя Ісуса Христа. Повторюю тут для всієї Церкви те, що багато разів говорив священикам і мирянам в Буенос-Айрес: віддаю перевагу постраждалій, зраненій і брудній Церкві на вулицях над хворою через свою замкнутість і комфортність Церквою, яка чіпляється за власну безпеку. Не хочу Церкви, яка заклопотана тим, щоб бути в центрі, а потім зачиняється в інтригах настирливості й бюрократії. Якщо щось повинно нас дійсно хвилювати й непокоїти нашу совість, то тільки факт, що стільки наших братів живуть без сили, без світла і без втіхи, які дає дружба з Ісусом Христом, без спільної віри, яка їх підтримує, без перспективи сенсу й життя. Надіюся, що нами буде керувати не страх зробити помилку, а страх зачинитися в своїх структурах, які дають фальшиве почуття безпеки, в нормах, які перетворюють нас у невблаганних суддів, у звичаях, які нас заспокоюють, у той час як довкола голодують люди й Ісус невтомно повторює: «Дайте ви їм їсти» (Мк. 6, 37).



Поділіться з Вашими друзьями:
  1   2   3   4   5   6   7   8   9


База даних захищена авторським правом ©divovo.in.ua 2017
звернутися до адміністрації

войти | регистрация
    Головна сторінка


загрузить материал