Аномічна смертність та проблема макростресової зу- мовленості статистики смертності



Скачати 381.29 Kb.
Дата конвертації13.02.2017
Розмір381.29 Kb.





















Аномічна смертність та проблема макростресової зу-

мовленості статистики смертності.

Про особливості релiгiйностi українцiв i її зв’язок iз етно-

ментальними рисами українства, а також виявів української релі-

гійності в особливостях побуту, ідеології, гендерних відносинах

сформовано вже чималу бібліографію.

Визначними дослiдниками проблеми української релiгiйностi

в соцiокультурному контекстi вважаються історики, політоло-

ги, релігієзнавці, соціальні філософи та етнопсихологи, серед

яких можна відзначити М. Костомарова, І. Огiєнка, М. Шлемке-

вича, В. Янiва, О. Кульчицького, І. Мiрчука, якi наголошували

на домінантній ролі релігійності у нацiональному характерi та

культурі українцiв, а також визнавали релiгiйнiсть характерною

рисою українцiв як соцiальної спiльноти. В 2000-х р. грунтовнi

дослiдження української релігійності як в соціально-філософсько-

му та світоглядному, так і в етноментальному та гендерному аспек-

тах було проведено А. Колодним, Л. Филиповичем, В. Єленським,

Н. Черниш, Я. Стоцьким, Г. Бондар, В. Крячком [див. у зв’язку з

цим: Костомаров, 1991; Огієнко, 1973; Шлемкевич, 1992; Янiв,

1993; Кульчицький, 1995; Мiрчук, 1942; Колодний, Филипович,

1996; Єленський, Перебенесюк, 1996; Стоцький, 1999; Шангiна,

2000; Крячко, 2010; Бондар, 2012].

Проте, нашим завданням не є повторне звернення до праць

вказаних досліджень задля з’ясування особливостей української

релігійності як таких. Ідеями вказаних авторів нам доцільно буде

послуговуватись задля специфікації розуміння релігії як чинника

репродуктивної поведінки українців та, відповідно, аксіологічного

інструмента духовної протидії та стримування смертності. Зрозумі-

лий в аспекті впливу на процеси відтворення населення статус ре-

167

Медвєдєва Ю. Ю.


лігії в українському суспільстві потребує деякого уточнення. В 2.1.

було з’ясовано, що релігія дозволяє космізувати суспільство, себто,

її роль щодо відтворення народонаселення полягає в визначенні

просторово-часових рамок соціальності. Ці просторово-часові рам-

ки за всіх обставин вдається створити за рахунок умовного поділу

континууму на центр та периферію. Роль релігії, таким чином, по-

лягає у формуванні аксіологічного ядра соціальності, яке виступає

умовою легітимації соціального ладу вищою силою – Абсолютом.

В якості такого абсолюту може виступати будь-який образ реаль-

ності, що є сакралізованою, безвідносно до її змісту. Проте, сам

акт виділення цього сакрального центру є важливим з точки зору

утворення спільноти і здобуття нею своєї соціально-історичної

ідентичності. Якщо ця ідентичність не є виділеною в просторі та

часі, то всі зусилля по підтриманню її життєдіяльності є позбавле-

ними сенсу. Виділення суспільства як певного типу ідентичності із

притаманними йому кордонами може відбуватись переважно через

релігію, оскільки всі інші форми духовності не володіють сакралі-

зуючими потенціями, якими володіє релігія. При цьому величезна

роль релігії в утвердженні соціального ладу полягає ще і в тому, що

кожен вірянин, який вбачає сенс свого існування не просто в інди-

відуальному, а в спільнотному відтворенні, стає рушійною силою

інтеграції, яка відбувається в рамках ідеології та політики.

Більше того, релігія аксіологічно легітимує як ідеологію, так і

політику, на що неодноразово звертали увагу українські соціологи

[Романенко, 2006]. Саме тому релігійне самовизначення спільно-

ти як історичної ідентичності є найвагомішим чинником її демо-

графічного зростання. Демографічне зростання, за визначенням,

може мати лиш спільнота, яка має історичну перспективу, тобто її

часові рамки виходять далеко за межі теперішності. Це означає, що

вона (спільнота) бачить себе в просторі майбутнього. Цього, на-

жаль, неможна стверджувати стосовно ситуації з українською релі-

гійністю. І таке утвердження короткої часової перспективи, життя

сьогоднішнім днем для переважної більшості українців пов’язано

168

Смертність в Україні: теоретико-соціологічний аспект
зовсім не із змістом релігійних систем, які нині є поширеними в

Україні, а радше із особливостями української релігійності як та-

кої. Для того, щоб об’єктивно проаналізувати вплив релігійності на

демографічні процеси, розглянемо деякі дані.

В книзі Н. Гаврилової «Сучасна релігійність. У що і як ві-

рить молодь України» досліджуються особливості релігійності

студентської молоді, охоплюючи досліджень студентів світських і

духовних навчальних закладів. «Найбільш несподіваними резуль-

татами стало те, що автори зафіксували нову для України форму

релігійності – неінституціалізовану». На думку Н. Гаврилової, не-

інституалізована релігійність має переважно особистий характер

і породжена внутрішніми переживаннями людини. У ній молода

людина сама для себе визначає свій обов’язок, а церковна органі-

зація, священнослужителі і обряди, що претендують на роль посе-

редника між людиною і Богом, при цьому відходять на другий план

за ступенем значущості.

Продовжуючи свою думку, авторка відзначає, що ця катего-

рія віруючих не має чіткого уявлення про конфесійні відмінності і

здебільшого переживає загальний рух до Бога, симпатії до тих чи

інших релігійних традицій. Конфесійне знання для таких вірую-

чих є неважливим. Майже 34% респондентів мають відношення

до цієї групи, тоді як власну інституціалізовану релігійність від-

значили 41,2% респондентів з числа молоді. «Така позиція зводить

прагнення вияву своєї віри до мінімуму, при цьому зберігаючи віру

в існування абсолютної надприродної реальності, в сакральні ко-

рені життя. Не будучи пов’язаною з конкретною конфесією, мо-

лодь залишається вільною в поведінці, способі життя, в етичній

орієнтації. Для такої молодої людини є притаманним особистісне

сприйняття і розуміння Бога, світу, проблем життя і смерті, релі-

гійної практики. Це напрямок мислення і життєвої орієнтації мож-

на схематично визначити як зв’язок «Я – Бог». Дослідниця також

відзначає що в результатах опитування було зафіксувано тенден-

цію активного процесу «віднаходження себе», який приводить мо-

169

Медвєдєва Ю. Ю.
лоду людину одразу до декількох релігійних організацій, що, на їх

думку, є характеристикою епохи постмодерну, основною ознакою

якого виступає плюралізм. В монографії відзначається також, що

зараз в релігійному житті української молоді відбувається синтез

західної і східної релігійної парадигми. Автори пояснюють це тим,

що сучасна віруюча людина з числа молоді є прагматичною, раці-

ональною та інтелектуальною, схильною до трансформації існую-

чих релігійних систем або ж творення своїх власних систем для,

так би мовити, автономного вжитку. Яскравим прикладом синте-

тичних світоглядних уявлень можуть виступати віра в реінкарна-

цію, прикмети, астрологію як серед молоді взагалі, так і серед тієї

її частини, яка конфесійно визначилася [http://prochurch.info/index.

php/news/more/17598].

Думку про мультиверсальність української релігійності, яка

поєднується із вираженою ритуалістичністю, підтверджують та-

кож матеріали круглого столу «Релігійний вибір населення Укра-

їни за даними опитування громадської думки», який відбувся в

Інституті соціології НАН України в 2000 р., і був організований

в рамках проекту «Громадська думка як вимір відкритості україн-

ського суспільства», здійснюваного фондом «Демократичні ініціа-

тиви» за підтримки фонду Ч.С. Мотта (США).

За словами І. Кучеріва, результати проведеного нещодавно со-

ціологічного дослідження свідчать, що релігійність українців зна-

чно перебільшена і носить дуже поверховий характер. Так, 66%

опитаних вважають себе віруючими, але вінчаються в церкві серед

них лише 19%, а 49,15% з тих, хто вважають себе віруючим, ніколи

в житті не були на церковній службі, і майже 25% відвідують служ-

бу тільки раз на рік. Аналізуючи результати соціологічних дослі-

джень, І. Кучерів приходить до висновку, що на сьогодні «в Україні

кількість віруючих, які дійсно дотримуються церковних канонів і

ведуть відповідний спосіб життя, не перевищує 15-20% від загаль-

ної чисельності дорослого населення» [http://www.newsru.com/

religy/09nov2000/kiev.html].

170

Смертність в Україні: теоретико-соціологічний аспект
За даними українського релігієзнавця К. Кислюка, в Україні

налічується майже 28 тис. священнослужителів, 378 монастирів

(6184 насельників), відкрито понад 160 духовних навчальних за-

кладів з 20 тис. слухачів, 12 тис недільних шкіл, виходить друком

понад 350 журналів і газет У розпорядженні релігійних організацій

перебуває більше 20 тис. культових споруд (церкви, храми, мечеті,

синагоги тощо), приблизно 2,5 тис. перебувають у процесі будів-

ництва. Спектр наявних релігій невпинно розширюється. На сьо-

годні в Україні кількість відомих релігій досягла 115, проте, 99,5%

всіх релігійних утворень належать до 25 основних віросповідань

або напрямів. Згідно даним опитування 2002 р., біля 70% доросло-

го населення України назвали себе православними (у тому числі ті,

хто коливався між вірою та невір’ям), 7% – греко-католиками, 2,2%

– протестантами, менше 1%-римо-католиками, мусульманами та

іудеями [http://uchebnikionline.ru/religiovedenie/religiyeznavstvo_-_

kislyuk_kv/suchasna_religiyna_situatsiya_ukrayini.htm].

Сучасна релігійна ситуація в Україні характеризується наступ-

ними особливостями.

По-перше, серед пастви виявляється релігійний синкретизм,

дифузіонізм, деномінацонізм та плюралізм. Значна частина віру-

ючих (біля 20%) перебуває на стику декількох релігій, часто-густо

поєднуючи доволі суперечливі релігійні системи (християнство з

елементами індуїзму, іудаїзм з астрологією та магією, наукологіч-

ні культи з християнством та юдаїзмом тощо (релігійний синкре-

тизм); доволі часто віруючі мають поверхневе уявлення про релігії,

до яких вони ніби-то приналежні, при цьому вони слідують не тій

чи іншій релігійній системі в цілому, а сповідують її окремі еле-

менти; це, у свою чергу призводить до суто формальної та номі-

нальної віросповідної позиції (деномінаціонізм).

По-друге, віруючі часто не ознайомлені із основами віровчен-

ня, не знають змісту канонічних книг та символів віри, їх ставлен-

ня до релігії характеризується вираженою ритуальністю. В най-

кращому варіанті має місце регулярне відвідування церкви при

171

Медвєдєва Ю. Ю.
прийнятті відповідної атрибутики і виконанні формальних вимог

(хрещення, носіння натільного хрестика т.п.). Приблизно 20% ві-

руючих, які самоідентифікують себе як православні, за даними

Кислюка, відвідують службу Божу раз на тиждень або частіше, ще

20% – раз на місяць, половина-тільки в дні релігійних свят.

Трохи більше третини віруючих знають тільки одну молит-

ву (ймовірно, «Отче наш»), ще третина – по 2-3 молитви [http://

uchebnikionline.ru/religiovedenie/religiyeznavstvo_-_kislyuk_kv/

suchasna_religiyna_situatsiya_ukrayini.htm]. Принагідно зауважи-

мо, що 85% дорослого населення пройшло хрещення, тобто, з

формальної точки зору є християнами. Половина або навіть біль-

ше невіруючих, байдужих і переконаних атеїстів, відвідують бого-

служіння в дні релігійніх свят, матеріально підтримують церкву.

Релігійна свідомість людей, як віруючих, так і невіруючих, відріз-

няється помітною невизначеністю свого змісту.

Як правило, віряни визнають існування Бога, проте, не завжди

визнають існування диявола; вірять в існування душі, гріха, раю і

пекла в далекому майбутньому. Таким чином, ці поняття набува-

ють нині не тільки релігійного, а швидше, морального забарвлен-

ня. Причому третина віруючих, половина тих, хто коливається між

вірою й і невір’ям, та шоста частина невіруючих і атеїстів приму-

дряються одночасно вірити в переселення душ і астрологію з магі-

єю на додачу. Загалом, опитування 2002 р виявило лише 1,7% лю-

дей, яких по ряду критеріїв можна віднести до категорії «істинних

віруючих», що також не здивовує. Дані опитування К. Кислюка в

2002 році щодо рівня та особливостей релігійності українців було

підтверджено даними емпіричних досліджень в 2007 році.

Згідно результатів, презентованих організатором дослідниць-

кого проекту журналу «Уленшпігель» Л. Шангіною, серед осо-

бливостей релігійності сучасного українського суспільства до-

речно відзначити розбіжність між самовизначенням громадян як

віруючих і дотриманням (виконанням) ними певних віросповідних

установок і обрядових дій. Отже, якщо у 2007р. до віруючих від-

172

Смертність в Україні: теоретико-соціологічний аспект
несли себе 59% опитаних, то відзначили як властиві для власно-

го життя таку складову релігійності, як віра в Бога – 33,2% (ще

36,5% – засвідчили, що віра є для них «скоріше властивою, ніж не

властивою»). Молитву назвали властивою для власного життя 26%

(ще 32,6% – «скоріше властивою»); причастя – 17,4% («скоріше

властивим» – 18,6%); сповідь – 17% («скоріше властивою» – 19%);

дотримання посту – 13,5% («скоріше властивим» – 26,3%); відвід-

ування релігійних служб, зібрань – 17,3% («скоріше властивим» –

24,9%). «Таким чином – зазначає Л. Шангіна, – можна відзначити

досить слабку кореляцію між віднесенням себе до віруючих, ви-

знанням важливості для життя віруючих тих чи інших віросповід-

них та обрядових аспектів, а також – мірою, якою ці аспекти влас-

тиві реальному житті віруючих. Слід зазначити, що така слабка

кореляція притаманна жителям усіх регіонів України, за винятком

Заходу, де рівень релігійності незначно відрізняється від рівнів ви-

знання важливості та дотримання (виконання) віруючими відміче-

них аспектів» [http://ulenspiegel.od.ua/uroven-religioznosti-ukrainy].

Номінальне ставлення до релігії, яке виражає фактичну поза-

релігійність та релігійну індиферентність значної більшості насе-

лення України, підтверджується також недавніми дослідженнями

американського релігієзнавця Х. Казанови.

На думку автора, висловлену в одному з інтерв’ю, Україна, яка

межує з католицьким світом, і, одночасно пов’язана з російським

православ’ям, історично пройшла процес конфесіоналізації і декон-

фесіоналізаціі, коли люди переходили з однієї конфесії в іншу. Осо-

бливо динамічна територія – Західна Україна, саме тому, що вона

була майже повністю греко-католицькою, а коли відбулося злиття

з Радянським Союзом, після Другої світової всіх змусили ставати

православними. Потім, після отримання незалежності, люди отри-

мали вибір: можна було повертатися в греко-католицизм (більше

50% так і зробили), але багато хто залишилися православним.

З’явився вибір, до якої релігії чи конфесії себе зараховувати.

Це рідкісне явище. Зазвичай люди мають вибір або належати до

173

Медвєдєва Ю. Ю.
церкви, або бути нерелігійними. По суті, у них немає ніякої альтер-

нативи в рамках релігії. Але в Україні жодна з церков не змогла ста-

ти національною церквою, оскільки нова держава вирішила зали-

шатися нейтральною і не ставати на бік Московського патріархату,

Київського патріархату або греко-католицької церкви. Тут виникло

відкрите поле релігійної конкуренції. І тоді став розвиватися плю-

ралізм. Оскільки чотири найбільші церкви стали деномінаціями,

інші релігійні меншини, секти, також стали рівними деномінація-

ми. І тому в Україні також спостерігається приріст серед баптистів,

іудейських і мусульманських громад і навіть серед нових сект. І я

припускаю, що ця динаміка буде зростати ще деякий час.

Справа в терміні «деномінація» – саме ним користуються

церкви в Сполучених Штатах. Там запитують: – Яка у вас деномі-

нація? – Я баптист, методист, католик, іудей і т.д. Україна – єдина

країна в Європі, яка має схожу з США структуру церков і такі ж

історичні причини «Деномінація» означає просто ім’я, яким я сам

себе називаю і за яким мене впізнають інші. Схожого терміну не-

має в жодній європейській мові. Його перекладають або словом

«конфесія», яке означає обов’язкову релігію, нав’язану згори, або

«секта», що позначає релігійні меншини, тоді як деномінація – це і

не церква, і не секта. Цей термін руйнує бінарну категорію церкви

і секти, і всі вони стають рівними деномінаціями. І це називається



деномінаціоналізм (курсив мій – Ю.М.) – система, в якій всі ре-

лігії мають рівні права і конкурують один з одним. Це унікальна

модель, яка розвинулася в США з історичних причин. І Україна

– єдина країна в Європі, яка має схожу структуру церков і такі ж

історичні причини. Ви нова національна держава, але раніше у вас

не було національної церкви. І тепер у людей є вибір. У часи, коли

США стали незалежними, була конгрегаційна церква в колоніях

Нової Англії, Пресвітеріанська церква в середньоатлантичних ко-

лоніях, Англіканська церква в південних колоніях. Жодна з трьох

не змогла стати національною церквою. Тому держава вирішила

залишатися нейтральною.

174

Смертність в Україні: теоретико-соціологічний аспект
На момент здобуття незалежності дрібні меншини баптистів і

методистів становили в США менше відсотка, а вже через 20 ро-

ків стали деномінаціями. Схожа структура виникла тут. У вас дуже

сильна Греко-католицька церква на Заході, місцями Київський па-

тріархат у центрі і сильний Московський патріархат на Сході.

І українська держава вирішила не ставати на бік жодної церк-

ви, і у вас почалася релігійна конкуренція, особливо в Галичині

[http://www.bbc.co.uk/ukrainian/ukraine_in_russian/2013/06/130626_

ru_s_jose_casanova_int.shtml].

Повністю погоджуючись із автором, зауважимо, що зовні по-

зитивні вияви плюралізму в сфері релігії мають своїм наслідком

відсутність трансцендентного аксіологічного центру, навколо яко-

го в більшості випадків обертається самовідтворення спільноти.

Адже йдеться не про множинні і часткові смисли, а центруючий

метасмисл [Романенко, 2006, с.174; Романенко, Скідін, 2011, с.89],

з якого і розпочинається збирання спільноти як цілісності, спіль-

ноти як соціальної системи. Цілком зрозумілим є і те, що релігі-

ний плюралізм та деномінаціонізм на початковій стадії форму-

вання державності є радше негативним, ніж позитивним чиннни-

ком демографічних процесів відтворення. Адже різновекторінсть

устремлінь та плюралістичність пошуків уможливлюють екстери-

торіальну ідентифікацію, яка дає можливість кожному дивитись у

власне майбутнє за межами простору і часу України, та сприймати

історичну перспективу українського суспільства як нереалістичну.

А це означатиме, що в планах значної чисельності людей репро-

дуктивного віку не буде фігурувати в якості пріорітету відтворен-

ня наступних поколінь. Адже бездумною можна вважати позицію

людини, яка не бачить для себе перспективи в тій чи іншій країні і,

при цьому, сповідує філософію родовідтворення.

Плюралістична релігійність та релігійна індифірентність в

більшості випадків впливають на лише на кількість народжуваних

дітей, але і на показники прямої та непрямої смертності (до по-

казників непрямої смертності, на нашу думку, належить також мі-

175

Медвєдєва Ю. Ю.
грація населення на ПМЖ за кордон, оскільки вибулих громадян,

з суто фізичної точки зору відсутності в просторі держави, можна

умовно зараховувати до померлих). Адже якщо у населення дійсно

не залишається ніякої віри в історичність власної присутності в

життєвому просторі держави, то прискорений наступ смерті або ж

її заміна міграцією стають тими самими альтернативами, які оби-

рає значний відсоток українських депатріантів.

В 1-му розділі вже було висловлено думку щодо латентного

аутоетноциду в Україні, який виникає на грунті релігійної та іде-

ологічної аномії. Ця думка цілком підтверджується даними вище-

наведених досліджень, оскільки термін «аномія» буквально пере-

кладається як «беззаконня» («відсутність закону-номосу»), тобто

відсутність системи ціннісних референцій у сфері духовності, яка

була б відліковою та еталонною з точки зору визначення центру та

периферії спільноти.

Зрозуміло, що в багатьох сучасних країнах світу релігія давно

вже не виступає формою спіритуалістичного світогляду, а слугує

радше ідеологічним та політичним цілям. Проте, в європейських

країнах, за чітким визначенням Х. Казанови, існує розмежування

між церквою та сектою, між більшістю суспільства (або ж пану-

ючою меншістю) та периферією-маргиналіями. Якщо ж кожен є

вільним у релігійних самоназвах і не встановлює звязку між ре-

лігійною самоназвою та відповідними цінностями та способом

життя, то це навряд чи сприятиме центруванню суспільства. Від-

сутність же в суспільстві центроверсійної релігії говорить про су-

цільну маргіналізованість населення за відсутності універсалій,

які мали б центрувати та ієрархізувати спільноту. В свою чергу,

маргіналізованість створює відповідний фон соціальних настроїв,

пов’язаних із переживанням великою кількістю людей відчуття за-

йвості, полишеності, викинутості з суспільства. Суспільство без

аксіологічного ядра релігії є суспільством, яке нікому не потрібно,

а значить, сенсу продовжувати життя немає.

Зрозуміло, що така відверта ариткуляція думки про власну за-

176

Смертність в Україні: теоретико-соціологічний аспект
йвість навряд чи відбуваєтсья на рівні масової свідомості, проте,

на безсвідомому рівні воно має знаходити своє відображення, і

знаходить його у відповідній статистиці смертності. Адже, як вже

було доведено в інших параграфах, левова частка цієї статистики

виходить на нехтування гігієнічними нормативами та правилами

елементарної техніки безпеки при загальній соціальній байдужос-

ті до екологічних складових відтворення (при цьому поняття еко-

логічності стосується як природних, так і соціальних умов). Бай-

дужість, між іншим, також виражає цілком безрелігійне ставлення

до життєвого простору та власного життя з позиції відсутності в

ньому будь-якого сенсу (невипадково в соціальній філософії для

цього послуговуються терміном «нігілізм»).

Отже, релігійна збайдужілість, ритуалізм, дифузність, плю-

ралізм та еклектичність в питаннях релігійного самовизначення

побічно впливають і на мораль як систему самозбереження спіль-

ноти. За умови істотного знецінення релігійно-моральних засад

соціальної життєдіяльності суспільство оголошує мовчазну об-

струкцію всім формам розширеного відтворення, погоджуючись,

в тому числі, і з легкістю в ставленні до смерті інших. Це потужно

піднімає вгору статистику суїцидів та вбивств (адже переважно ре-

лігійно-моральні імперативи можуть утримувати людину в певній

площині поціновування власного життя як вартісного, такого, що

має сенс для вищої реальності і для суспільства), абортів, проміс-

куїтету, наркоманії та алкоголізації. В цьому вимірі інтегрована,

а не мозаїчна і плюралістична релігійність може слугувати фун-

даментом для самозбереження в аспекті визнання сакральності і

неповторності життя.

Ідеологічні чинники як стресозумовлюючі в етіології

смертності в Україні. У більшості посткомуністичних країн

політичні та економічні трансформації 90-х років в тій чи іншій

мірі супроводжувалися наростанням ідеологічної невизначеності

і серйозним креном у бік цінностей сім’ї (фамілліарізма). Україна

не стала в даному випадку винятком. Не випадково в засобах ма-

177

Медвєдєва Ю. Ю.
сової інформації, в політичних та академічних дискусіях, навіть у

документах жіночого руху штучно роздувався і величався культ

сімейного вогнища і підкреслювалося зростання соціальної зна-

чущості ролей дружини і матері при поверненні чоловікові еко-

номічної відповідальності за забезпечення сім’ї, що створювало

умови для послаблення консолідації та відродження позицій укра-

їнського етносу.

В цілому стан в ідеологічній сфері України цілком можна оха-

рактеризувати як ідеологічну аномію. Такий стан зазвичай виникає

тоді, коли ціннісна надбудова суспільства зазнає істотних зрушень,

і перш ніж об’єднувати, консолідувати та солідаризувати суспіль-

ство, посилює стан невизначеності майбутнього. Невизначеність

майбутнього, скорочення часової перспективи існування в суспіль-

стві значної чисельності людей характеризує таке суспільство як

неекологічне та танатогенне.

Стан «ідеологічного вакууму» приховує у собі цілком висо-

ку соціальну та демографічну небезпеку, пов’язану із тенденцію

до зростання атомізованості українського суспільства,за умов якої

відбувається знецінення життя людини, нехтування її правами,

можливостями та інтересами, звуження умов і факторів, які забез-

печують його нормальну життєдіяльність і розвиток, а отже, зу-

мовлюють зростання смертності.

Менталітет сучасного українського соціуму, який за всіх об-

ставин виступає першоосновою побудови ідеології (ідеологій) із

притаманною йому перманентною перехідністю можна визначити

як танатофілічний [Крячко, 2010, с.206]. Індикаторами танатофі-

лічності на рівні ідеології виступає прагнення до розмитості цін-

нісно-нормативних систем регуляції свідомості та соціальної по-

ведінки, коли людина, великі і малі соціальні групи, суспільство в

цілому віддають перевагу підтриманню стану невизначеності, або

ж хаотичного стану [Донченко, 1994]. При цьому суспільство воліє

визначати власний соціально-історичний вибір не в позитивному,

а радше в негативному сенсі (це не є формулювання того, що воліє

178

Смертність в Україні: теоретико-соціологічний аспект
суспільство, а радше емоційне озвучування того, чого суспільство

хотіло б уникнути).

Застійна ідеологічна аномія (при релігійній аномії) спричиняє

і деморалізацію суспільства, що знаходить вираження в різнома-

нітних соціопатіях (кримінальній злочинності, алкоголізмі, нарко-

манії, латентному етноциді) громадян, з одного боку, і в швидкій

деструкції духовно-моральних засад спільнотного самозбережен-

ня. Останнє, зокрема, виявляється в «консьюмеризації всіх сус-

пільних відносин при поширенні корупційних практик, коли інтер-

еси користі і поточної наживи стають основним мотивом життя і

поведінки людей» [Недюха, 1991, с.23-38].

Небезпечних масштабів в Україні набула тінізація та криміна-

лізація економіки, суспільства в цілому і, що особливо небезпечно,

впровадження в діяльність управлінських структур та правоохо-

ронних органів моральних норм кримінальних угруповань. Все це

відбувається на тлі негативних соціальних настроїв в суспільстві,

коли в даний час у багатьох людей (через втрату бачення якої б

то не було соціальної перспективи, колишнього соціального стату-

су, життєвих і моральних орієнтирів, матеріальної нестабільності

і незабезпеченості) постійно спостерігаються різні страхи та не-

впевненість у майбутньому, розгубленість, дезорієнтація, нерозу-

міння ситуації, що складається, почуття своєї непотрібності і не-

затребуваності соціумом, відчай, зневіру у власні сили і здатність

змінити ситуацію на краще. Підрив віри в соціальну витребува-

ність на тлі зростання неекологічності українського соціуму при-

зводить як до фактичної смертності, так і до латентної смертності

у вигляді міграції (міграційну поведінку у зв’язку із вибуванням

населення також можна розглядати як чинник смертності). При

цьому, на нашу думку, оказіональна смертність, а також смертність

від інфекційних захворювань, які в етіології пов’язані з тими чи

іншими формами імунодефіциту) стає поширюваною завдяки під-

риву систем імунозабезпечення соціальності, якою в суспільстві

із збалансованими показниками народжуваності і смертності має

179

Медвєдєва Ю. Ю.
виступати ідеологія.З часу набуття Україною незалежності улам-

кові угруповання клубного типу – «номінальні політичні партії»

[Байчарова, 1991, с.111] – постійно намагаються заповнити цін-

нісну пустку, пропонуючи українському суспільству симулякри

реальних ідеологій.

В основному, всі ідеології тільки зовні і декларативно збіга-

ються з традиційними західними соціально-політичними доктри-

нами: комуно-соціалістичними, ліберальними, демократичними,

націоналістичними, релігійно-клерикальними, альтернативними

і т.д. Насправді вони виступають лише їх субститутами, оскільки

для повноцінного ідеологічного маніфестування є необхідним на-

явність зв’язку ідеології із соціальним базисом. В цьому аспекті

переважна більшість політичних партій є приватними політични-

ми клубами, які маніфестують прагматичні інтереси регіональних

мафіозних лоббі.

Однак, реальна оцінка ідеологічної аномії в Україні, а також

ставлення до всіх цих симулякрів з боку масової та індивідуальної

свідомості показує наступне. Ліворадикальні ідеології, які раніше

були відкрито манфестовані в Україні в цілому виявляються по-

вністю легітимними в суспільстві, незважаючи на демонстративне

неприйняття комуністичних гасел. Головним чином, це має місце

у зв’язку із невідповідністю маніфестації багатьох положень теорії

соціалізму та комунізму з фактично лівацькими практиками квазі-

комуністичних груповань у вигляді популістського використання

соціальних статей бюджету в поєднанні із тотальними фальсифіка-

ціями і корупційними практиками як з боку окремих представни-

ків політичного режиму, так і з боку системи в цілому.

І хоча формально комунізм як ідеологія не користується до-

вірою, визнанням і моральною підтримкою переважної більшості

населення, легітимність цілком комуністичних технологій управ-

ління суспільством залишається беззаперечною. Саме тому фак-

тично деідеологізований комунізм (при збереженні домінантних

позицій в політичній системі) можна визнати рушійною силою ла-

180

Смертність в Україні: теоретико-соціологічний аспект
тентного етноциду, який провакує латентний аутоетноцид.

Таким чином, аномія посилюється за рахунок декларативного

заперечення лівого радикалізму при визнанні легітимності ліво-

радикальних технологій на практиці. З іншого боку, в суспільній

свідомості продовжують зберігати свою привабливість ті риторич-

ні штампи комуністичної ідеології та масової свідомості, які були

засновані на експлуатації її лідерами ідеологем «одвічних загаль-

нолюдських цінностей та інтересів», «прагнення людей до свобо-

ди, соціальної справедливості, рівності», «нормальних людських

стосунків, стабільності, миру, чесної та вільної творчої праці» і

т.д., повний перелік яких представлено у відомій праці Б. Грушина

[Грушин, 1987, c.25-55].

У зв’язку з цим слід зазначити, що більшість українських гро-

мадян залишається в полоні міфологем та риторики про «безко-

штовну медичну допомогу та освіту», «соціальний захист», «право

на працю» тощо, які раніше декларувалися в колишній Конституції

УРСР та комуністичній ідеології загалом [Бердяев, 1990, с.70-99].

Попри те, що за умов будь-якої соціальної системи не існує нічого

безкоштовного (бо і за умов комуністичного режиму за освіту та

медичне обслуговування все одно доводилося сплачувати за раху-

нок прихованих відрахувань із заробітної плати!) можна стверджу-

вати, що всі ці декларації населення України сприймає як природ-

но-правову реальність, і тому вони заяви будь-якої політичної сили

про їх умовність сприймаються із ворожістю та нерозумінням.

В українському суспільстві є помітною поверхнева зацікав-

леність у деяких ліберальних і демократичних ідеях, які сприй-

маються на рівні ідеологічних кліше. Суто емоційне захоплення

основними положеннями лібералізму і демократії «(визнання при-

родних прав і свобод людини (особливо прав на особисту і еконо-

мічну свободу, на трудову приватну власність), гарантія їх захис-

ту незалежно від соціального статусу, статі, віку, національності,

принципи цивілізованої і гуманної ринкової економіки, ліквідації

або значного пом’якшення різних форм втручання держави у спра-

181

Медвєдєва Ю. Ю.
ви особистості і суспільства, рівність можливостей, виборність і

поділ влади при їх безумовній відповідальності перед народом,

широке самоврядування і т.п.)» [див. з приводу цього: Идеология,

мораль, искусство, 1991, с.35-56; Тощенко, 1988; Матиашвили,

1991, с.10-14] поєднується із відвертим неприйняттям будь-яких

спроб лібералізації у будь-якій сфері соціальної життєдіяльності.

Іншими словами, населення сприймає деяку частину лібераль-

них ідей, матеріалізованих в умовах пост капіталістичного суспіль-

ства при повному неприйнятті лібералізму як ідеології первинного

накопичення капіталу. Саме тому капіталізм в Україні є тінізова-

ним і здичавілим, оскільки його становленню потужно протисто-

їть українська ментальність. Остання припускає лише капіталізм

села, але не капіталізм міста.

Буржуазно-ліберальні ідеї та моральні цінності епохи первин-

ного накопичення капіталу наполегливо приховуються від україн-

ського суспільства під виглядом його ототожнення із «диким капі-

талізмом» (з його культом наживи і споживацтва, індивідуалізмом,

жорстокістю, ощадливістю, практицизмом і аморальним прагма-

тизмом), і саме тому ця ідеологія на практиці є погано сумісною зі

специфічними особливостями аграрного і неофеодального україн-

ського суспільства. Менталітет мешканців України, на відміну від

раціоналістичного менталітету мешканців країн Західної Європи

та США, завжди містив емоційно-безсвідому домінанту, вплив

якої виявлявся в ігноруванні духовно-моральних регуляторів жит-

тя і поведінки на користь отриманню поточного задоволення і по-

точної вигоди (адже мораль, в цілком традиційних уявленнях пси-

хоаналізу, розвинених в структурному функціоналізмі, із якими

погоджується авторка, завжди пов’язані із відстрочкою задоволен-

ня) [Parsons, 1937; Фрейд, 1991].

Притаманний мешканцям України поверхневий лібертизм і

прагнення до здобуття матеріального достатку при заблокованос-

ті більшості легальних шляхів легітимного капіталонакопичення

призводять до соціопатогенних наслідків у вигляді соціошизоф-

182

Смертність в Україні: теоретико-соціологічний аспект
ренії, на яку справедливо вказує в своїх працях Ю.В. Романенко

[Романенко, 2006, 2011].

Нарешті, в сучасному розвиненому «постіндустріальному»

світі, який постійно змінюється в бік все більшої гуманізації

[більш детально про це див.: Балабаева, 1989, c.20-60], вже зараз

дуже важко знайти країну, в який би «дикий» капіталізм, який ні-

бито в даний час нав’язується українцям, відверто переплутувався

із феодалізмом. Тому в Україні ідеологія буржуазного лібералізму

свідомо дискредитується прихильниками комуністичної ідеології

при владі, і саме тому вона навряд чи може розраховувати на ши-

роке визнання.

Регіональною привабливістю для західної частини україн-

ського суспільства володіє ідеологія емоційного націоналізму. Осо-

бливо це відноситься до ідей радикального націонал-шовіністич-

ного спрямування, які залишаються переважно гаслами [Недюха,

1991, с.64-65]. У даному випадку мова йде про всіх прибічників

декоративного націоналізму – і тих, хто виступає з закликами типу

«Україна – для етнічних українців!», і тих, хто пропонує поверну-

тися в «рідне лоно» Російської імперії. І перші, і другі націоналіс-

ти не враховують обставини непослідовності процесу формування

української політичної нації на базі двох основних етнічних груп

– української та російської, з включенням сюди представників

цілого ряду інших етносів. На сьогодні для українців Україна, а

також спільна історична доля, умови життя, соціально-політичні,

економічні, культурні та інші інтереси – не виступає об’єднуючою

ідеологемою.

Тому вимоги певних сил, з одного боку, про виділення якоїсь

однієї етнічної групи з багатонаціональної спільноти (з визнанням

тільки за нею виключних прав і становища в суспільстві) або, з

іншого боку, про об’єднання в «єдину сім’ю слов’янських народів»

(до якої чомусь зовсім несправедливо відносять тільки три з них),

прямо суперечить реальній історичній перспективі української по-

ліетнічної нації. Це також не відповідає сьогодні інтересам біль-

183

Медвєдєва Ю. Ю.
шості громадян (у тому числі українського походження) і, крім

того, підриває традиційні для України збереження обстановки

миру і стабільності в суспільстві ціною тихого вимирання.

Назовні цілком справедливі і законні вимоги «національно-па-

тріотичних сил», наприклад, про єдину державну мову, єдине гро-

мадянство, створення в самій Україні відповідних умов для вільно-

го і всебічного розвитку, разом з іншими, корінного українського

етносу залишаються деклараціями на фоні припущення масової

міграції, зубожіння, придушення малого і середнього бізнесу, не-

якісної медичної інфраструктури, дефіциту пропаганди здорового

способу життя, а саме: всіх складових, які відповідають екологіч-

ності суспільства і підвищенню імовірностей не лише виживання,

але і продуктивного життя.

Дефіцит інтеграційної ідеології на тлі надлишку емоційнос-

ті та дефіциту соціальної комунікації робить свою чорну справу

на тлі взаємного відокремлення регіонів та соціальних груп. А це,

зрозуміло, полишає не лише окремих людей, а цілі групи сам на

сам із своїми проблемами, які «в ситуації повної самотності і глу-

хоти оточення посилюють інтенцію смертності» [Фромм, 1990,

с.89]. Як вже відзначалося вище, свої версії подолання ідеоло-

гічної аномії намагаються запропонувати і представники різних

традиційних і нетрадиційних для України релігійних конфесій та

клерикальних політичних течій. Вони поєднують місіонерську на-

полегливість із владними амбіціями, наполегливо пропонуючи від-

повідні форми релігійного світогляду в якості не тільки соціальних

ідеологій, але і інтегральних релігій, які нібито якраз і мають спри-

яти об’єднанню українського суспільства.

У зв’язку з цим необхідно відзначити, що сьогодні за своїм со-

ціальним складом українське суспільство є релігійно-індифірент-

ним, невизначеним і плюралістичним, що не сприяє утверджен-

ню соціально-історичної місії спільноти, а значить, робить її поза

історичною (позачасовою) і вимираючою. Переважну більшість

громадян складають релігійні ритуалісти (для яких релігія є радше

184

Смертність в Україні: теоретико-соціологічний аспект
модним захопленням, аніж справою життя) атеїсти або «стихійні

віруючі» (тобто, люди, які вірять в існування якоїсь вищої сили,

але не ідентифікують себе з якою-небудь релігійною конфесією чи

сектою, не відвідують храмів, не дотримуються відповідних при-

писів і не відправляють церковних обрядів). Переважна більшість

населення, позитивно сприймаючи (на словах) високий моральний

зміст релігійних заповідей (наприклад, того ж християнства), час-

то вважає послідовний спосіб життя у відповідності із цими за-

повідями проявом фундаменталістського догматизму, архаїчності,

і часто ігнорує життєстверджуючі можливості морально-етичних

рекомендацій різних релігій (в тому числі нетрадиційних релігій-

них течій), чим посилює соціальну та особистісну аутодеструктив-

ність [Фромм, 1990].

В суспільстві викликають реакції роздратування та відштов-

хування звичайна релігійна послідовність (коли сповідувані погля-

ди та спосіб життя людини або групи людей збігаються), оскільки

такі явища табуюються на рівні буденної свідомості як релігійний

фанатизм, винятковість та екстремізм. Але в контексті цього стає

зрозумілим і те, що релігійно-непослідовна людина (і релігійно-

непослідовне суспільство), не маючи центрованості і векторизо-

ваності, просто розгублює свій життєвий потенціал та ресурси,

втрачаючи вищий сенс свого існування в захопленні вторинними

та третинними несуттєвостями. Безрелігійна спільнота живе лише

сьогодні, що, як уже наголошувалося, призводить до скорочення

часової перспективи, а разом із нею – і життєвого простору.

Утворювана континуальна пустка означає, що саме суспільство

зазнає процесу спустошення у вигляді передчасної випадкової

смертності, захворюваності, виїзду за кордон і т.п.

До цього можна додати, що будь-яка офіціалізація релігії в

українському суспільстві виглядає несумісною з поняттями «пра-

вова демократична держава» і «громадянське суспільство», де по-

винні мати місце свобода совісті, духовний плюралізм, віротерпи-

мість і, світськість в розумінні повного відокремлення церкви від

185

Медвєдєва Ю. Ю.


держави. Але ця сама світськість сприяє руйнації всього, що мож-

на назвати абсолютним, а значить і тим, на чому тримається життя

і чим, власне, долається смерть і смертність.

Ще меншою впливовістю у суспільстві користуються різні

альтернативні партії та рухи (наприклад, партія «зелених», Укра-

їнська духовна республіка та ін.), основою ідейних доктрин яких

виступають нові постматеріалістичні системи цінностей і необхід-

ність першочергового зміни духовно-моральних засад суспільства.

Мабуть, це відбувається через їх малочисленність, недостатню

розвиненість і незвичну для соціуму ідейну орієнтованість. Де-

кларативні цінності «спрямованості у майбутнє», «віри в добро,

розум, справедливість, в необхідність морального і духовного

удосконалення людини, її гармонійної єдності з природою» і т.п.,

– сприймаються населенням із скепсисом і недовірою. Отже, но-

мінально погоджуючись з окремими положеннями тієї чи іншої з

пропонованих сьогодні соціально-політичних доктрин, українське

суспільство об’єктивно не може зробити вибір на користь якої-не-

будь однієї з них. Відбувається це, мабуть, через те, що жодна з

цих доктрин, взята цілком і сама по собі, не відповідає загальній

соціально-історичній невизначеності українського суспільства,

передусім – «дифузністю вищих структур системи смислопроду-

кування, якими є релігійний аттрактор, соціально-історична місія

та макроідентичність» [Романенко, 2006, с.178]. Напевно, якраз,

тому більшість українських громадян залишається байдужою як

до будь-яких ідеологій, так і до політичних сил, які їх пропонують.

Однак звертає на себе увагу той факт, що найбільш зрозумі-

лими і прийнятними для громадян стають не ідеологічні доктри-

ни в цілому, а окремі елементи певних доктрин, які мають доволі

абстрактну і розпливчасту («гуманістичну») спрямованість, з клі-

ше «безпосередньої орієнтованості на людину, її інтереси і про-

блеми», «на загальнолюдські цінності» – це переважно ідеології

утопістського штибу [див. у зв’язку з цим: Утопия и утопическое

мышление, 1991, с.43-122]. Також в українському суспільстві по-

186

Смертність в Україні: теоретико-соціологічний аспект
мітними є прояви регіональних патріотичних (а фактично – ма-

тріотичних) [Бондар, 2012, с.111; Крячко, 2010, с.206; Романенко,

2011, с.110] настроїв, які далеко не завжди залежать від якихось

конкретних політичних поглядів чи соціально-демографічних чин-

ників. Саме це і визначає доволі поверхневу зацікавленість україн-

ців в спільних проблемах макросоціального штибу.

Очевидно, що це має місце з багатьох причин, найголовнішою

з яких є іррепрезентативність будь-якої з політичних інституцій,

які претендують на керівну роль у суспільстві і державі, щодо

цього суспільства і держави. Насправді жодна із цих інституцій

не відображає, не виражає і не захищає справжніх інтересів і по-

треб більшості громадян країни і суспільства в цілому. Вони і не

можуть, за визначенням, репрезентувати спільноту, яка всередині

себе перебуває в агрегатному і атомарному стані.

Самі українські партії сьогодні є, як правило, досить слабки-

ми, малочисленними (особливо в порівнянні з загальним числом

населення країни), організаційно-нерозвиненими і нестабільними

політичними утвореннями лобістського та клубного штибу. По

суті, переважна більшість з них – це офіційні відділення регіональ-

них мафіозних лоббі, які за устроєм і стилем діяльності вельми

нагадують «покійну» комуністичну партію і призначені для обслу-

говування ситуаційних «лідерів». Вони лише декларативно прого-

лошують великі цілі, формально ніби-то спираються на якісь «пев-

ні соціальні верстви», ніби-то виражаючи їх волю і захищаючи їх

інтереси. Насправді ж вони не виражають і не захищають інтересів

навіть своїх рядових членів, але, швидше, тільки обслуговують

різноманітні специфічні потреби своїх лідерів і їх найближчого

оточення, що входить до складу партійного керівництва та апарату.

Таким чином, вони намагаються забезпечити собі більш широкі

можливості для реалізації приватних або групових цілей і необме-

жений доступ до фінансових і матеріальних ресурсів суспільства

за рахунок суспільства. Тому і їх екстериторіальна орієнтованість

щодо України, а з іншого боку – невираженість ініціативи щодо

187

Медвєдєва Ю. Ю.
релігійно-ідеологічного самовизначення з боку більшості населен-

ня, ще більше посилює танатофілічні інтенції в обставинах, яким є

супутніми соціальний макрострес, бідність, атомізація спільноти,

високі показники танатогенної захворюваності та соціопатій (ал-

коголізації, наркотизації та тютюнопаління), неправильного харчу-

вання, міграції, зміст яких сукупно охоплюється поняттям латент-



ний аутоетноцид.

Поділіться з Вашими друзьями:


База даних захищена авторським правом ©divovo.in.ua 2017
звернутися до адміністрації

войти | регистрация
    Головна сторінка


загрузить материал