8 клас Методичний посібник



Сторінка12/20
Дата конвертації01.01.2017
Розмір4.66 Mb.
ТипПрограма
1   ...   8   9   10   11   12   13   14   15   ...   20

6.Смерть Івана Виговського.


Вчитель

Польські магнати й шляхта недолюблювали Виговського, їм не до вподоби були український патріотизм колишнього козацького гетьмана, його ідеї самостійності України. Виговський, ставши польським воєводою й сенатором, залишався однак активним захисником православ'я, а у 1662 р. вступив до Львівського братства. Ще коли Юрась Хмельницький на раді в Корсуні, у 1662 р., склав свою булаву й постригся в ченці, деякі правобережні козацькі полковники воліли знову обрати Виговського гетьманом, але польські магнати заперечували проти цього. 
Вони підтримали звинувачення Тетерею Виговського, що нібито той був організатором повстання на Правобережжі проти Польщі, таємним прибічником московського царя. Тетеря написав листа королю, де додав, що Виговський мовляв є спільником Сірка й має зносини з Москвою. Король не повірив Тетері й написав Виговському прихильного листа, в якому просив його придушити повстання. Тетеря сфальсифікував документи на підтвердження безпідставних звинувачень колишнього гетьмана України й розіслав повсюди листи. Крім того, заручився підтримкою Маховського. Разом вони вирішили знищити Виговського. Заслуговує на увагу, що в минулому Виговський зробив добро цьому польському полковникові — викупив із неволі двох його небожів.


На початку березня 1664 р. Виговський як київський воєвода видав універсал, скликаючи шляхту київського воєводства на сеймик до Житомира. Однак розіслані повсюди листи Тетері зробили свою справу. Шляхта скрізь уже волала, що Виговський зрадник. 

Для з'ясування справи Виговський вирішив побачитися з Тетерею, але не застав його ні в Білій Церкві, ні в Рокитному. Саме в цей час Виговського закликав Маховський «на пораду про важливі речі». Там був і Тетеря. Разом з іще кількома своїми прибічниками вони нібито склали військову раду й засудили Виговського до страти. Він намагався спростувати сфальсифіковані звинувачення, довести, що їхній вирок є кричущим беззаконням і злочином, що його як воєводу й сенатора мають судити тільки король та сенатори. 
Але все було даремно. Йому не дозволили написати королю, не виконали навіть прохання Виговського дати йому можливість умерти як годиться християнинові, прислати православного священика, щоб він міг висповідатися й запричаститися. На світанку дев'ятого березня 1664 р. Івана Виговського витягли з хати й на порозі розстріляли. Лиходійний вчинок викликав обурення міщан і козаків Корсуня. Маховський мусив утікати з міста. 
Жінка Виговського, дізнавшися про загибель свого чоловіка, тяжко захворіла. Але, побоючися лиха й собі, хвора, втекла з Бара удвох зі своїм братом Юрієм. Криючися по лісах, дісталася до Руди, свого галицького маєтку. З великими труднощами добула тіло свого чоловіка й поховала його в скиті Руди Гніздичевської, в склепі Хрестовоздвиженської церкви. Через три місяці вона померла, заповівши поховати її поруч із чоловіком. 
Ні Тетеря, ні Маховський не були покарані.


У селі Руда Жидачівського району місцеві жителі гордяться тим, що саме в їхньому селі стояв маєток гетьмана України Івана Виговського, який спершу був генеральним писарем при гетьманові Богдані Хмельницькому. Саме того Івана Виговського, який 1659 року розгромив більш ніж 30-тисячне московське військо під Конотопом. І що, можливо, саме в їхньому селі його могила. Втім, історія поховання гетьмана Виговського оповита ореолом таємниць.

7.Загадка місцепоховання гетьмана

Вчитель

Тема можливого місця поховання гетьмана України Івана Виговського, як і багатьох інших українських гетьманів, на жаль, і надалі залишається дискусійною. Прикро, але значна частина наукових досліджень щодо місця захоронення гетьмана Івана Виговського базується переважно на здогадках, припущеннях, домислах, версіях. Сучасна історіографія в цьому напрямку також не має нових напрацювань.

Власне ця наукова дискусія виникла з моменту віднайдення заповіту гетьмана. Вперше цей документ оприлюднив професор Михайло Грушевський, якому вдалося відшукати його в Чернігівському літописі. Дещо пізніше заповіт Виговського будуть знаходити в інших історичних джерелах.

Витяг із заповіту:

"Тіло моє по християнському порядку землі віддати, котре має лежати в Скиті Великому, у склепі мурованім, в церкві Воздвиження Чесного Хреста. До того ж монастиря ігуменови і братії за відправування сорокоусту соборних парастасів за відпущення моїх гріхів записую дві тисячі золотих, щоби ся сума за чотири роки з містечка мойого Руда по п'ятсот золотих на кожний рік була віддана..."

Вчитель

Першим, хто розпочав пошук могили Івана Виговського в Манявському український археолог, Ярослав Пастернак. У 1935 р. разом із експедицією він прибув до Маняви, де впродовж тривалого часу проводив розкопки на місці можливого захоронення. Поховання Гетьмана там не було. Можливо його перенесли після опущення Скиту монахами 1785 р. в інше місце.

Значний внесок у пошуку могили Івана Виговського зробив свого часу дослідник Володимир Феданків. Він також проводив розкопки у Скиті Манявському і навіть видав інформацію про те, що йому вдалося розшукати надмогильну плиту з надгробником Гетьмана. Тільки де поділася знахідка, коли і як вона зникла, ніхто не знає й досі.

У 1993 році до Скиту прибула історико-археологічна експедиція під керівництвом дослідника Богдана Томенчука. Розкопано місце, де, за переказами, мав бути великий монастирський цвинтар, але також нічого не знайдено. Правда, під час розкопок з'ясувалось, що в 1940-х роках, під час розширення центральної дороги, біля західної в'їзної дороги до Скиту робітники знаходили чимало людських кісток. Можна припустити, що серед могил на монастирському цвинтарі зруйновано і могилу гетьмана.

Досліджуючи місце поховання гетьмана Івана Виговського, викладач Львівського національного університету імені Івана Франка кандидат історичних наук Василь Рудий, який тривалий час займався пошуком могили гетьмана на території історичної Руди, вважає, «що син Івана Виговського від першої дружини Євстахій вирішив перевезти останки родичів та близьких з монастирської усипальниці Юсиптицького скиту до родового маєтку у місто Руду, щоб над ними не поглумилися вороги».

Дійсно, на території колишнього родинного замку Виговських приблизно в той час було насипано курган понад чотири метри заввишки, де росте ще й досі дуб, названий в народі дубом Виговського. Йому, за оцінкою спеціалістів Львівського національного лісотехнічного університету, понад триста років. Але сьогодні на місці згаданої могили не можна проводити археологічних розкопок, оскільки це може призвести до пошкодження кореневої системи дерева.

Другим місцем можливого перезахоронення гетьмана і його дружини на території родинного містечка Руди міг бути тодішній міський цвинтар, де, цілком можливо, родина Виговських могла збудувати собі усипальницю. Але досліджувати це місце на рівні проведення пошукових робіт також не можна, оскільки територія згаданого цвинтаря в 1940-50-х рр. була забудована.

Найбільш правдоподібним місцем, де лежать останки гетьмана Івана Виговського, є земля села Йосиповичі Стрийського району. Цієї думки дотримувався академік, Герой України, фундатор музею Івана Виговського Б. Г. Возницький. Саме під його керівництвом у 2006 році було проведено обстеження території колишнього Юсиптицького монастиря, а в 2009 році місця, де стояла колись церква ВЧХ.

Вищезгаданий матеріал дає достатньо підстав твердити, що могила гетьмана Виговського знаходиться на території його колишнього маєтку в с. Йосиповичах або ж на місці колишнього монастиря. Цієї ж думки дотримується також відомий вчений козакознавець, академік Богдан Сушинський. Він вважає, що заповітним місцем похованням слід вважати Скит Манявський але могилу гетьмана необхідно шукати на території Руди, що на Жидачівщині.

ІV. Узагальнення і систематизація знань

1. Козацький літописець зазначав, що в період гетьманування Виговського розгортається «...великий вогонь внутрішніх чвар і кровопролить, що спалював людське добро і знищував усе під корінь». Що він мав на увазі?

2. Ряд істориків вважають , що з початком гетьманування Виговського в Україні настає новий період — Руїни. Чи поділяєте ви цю думку? .

V. Домашнє завдання

Дати характеристику Івану Виговському як історичному діячеві (за вже відомим вам планом).

Урок №21.

Тема: «Між молотом і кувалдою».

Петро Дорошенко – шляхи до портрета.

Мета: охарактеризувати участь Петра Дорошенка у національно-визвольній війні; дати аналіз його спробам об’єднати Лівобережжя і Правобережжя, вияснити дипломатичні особливості гетьмана, вияснити хто є знаменитими нащадками Петра Дорошенка; розвивати вміння формувати і висловлювати власну думку; виховувати в учнів любов і повагу до історичного минулого свого народу.

Обладнання: довідник, роздатковий матеріал, портрет гетьмана.

Основні поняття: «Глухівські статті», «Конотопські статті», «Бахчисарайський мирний договір»

Історичні постаті: П. Дорошенко, Д. Дорошенко, Д. многогрішний, І. Самойлович.

Тип уроку: комбінований

Хід уроку:

І. Організація класу до уроку

ІІ. Актуалізація опорних знань, умінь і навичок.

Метод «Мозковий штурм»

  1. В яке становище попали українські землі після смерті Богдана Хмельницького?

  2. Пригадайте, коли та за яких обставин відбувся поділ українських земель на Правобережну і Лівобережну?

  3. Яким державам був вигідний такий поділ. Чому?

  4. До чого він призвів?

ІІІ. Мотивація, повідомлення теми, мети і завдань уроку.

Вчитель

Фатальний розкол українських земель на Лівобережну та Правобережну поглиблювався, попри всі намагання гетьманів обох сторін зберегти цілісність Гетьманщини. Глибока криза державності викликала і надалі бажання в українських патріотичних сил зупинити цю руйнівну тенденцію й зберегти єдність України, об’єднати українські землі в межах однієї держави та відновити її незалежність. Лідером цих сил став новий гетьман Правобережної України Петро Дорошенко. Саме про цю видатну історичну постать ми поговоримо сьогодні на нашому уроці.

IV. Вивчення нового матеріалу.

План

1.Участь гетьмана у Національно-визвольній війні.

2. Дорога до гетьманства.

3. Спроба об’єднання Лівобережжя і Правобережжя.

4. Дипломатія Петра Дорошенка.

5. Знамениті нащадки гетьмана.

1. Участь гетьмана у Національно-визвольній війні

Вчитель

Року Божого 1627-го, липня 2-го дня, у день святих Петра і Павла, в спадковій козацькій родині Дорофія народився син, якого охрестили як Петра. Це сталося у місті Чигирині на Черкащині. Батьком Петра був заслужений полковник місцевого реєстрового козацтва Дорофій, а мати походила з місцевого роду Тарасенків. Дідом Петра був відомий козацький гетьман Михайло Дорошенко. Наш герой мав чотирьох братів: старшого Григорія та молодших — Андрія, Степана й Антона, а також сестру (її ім'я не збереглося). Петро Дорошенко змолоду здобув добру освіту, досконало володів латинською та польською мовами, був гарним оратором. Можливо, що він навчався у відомому Києво-Могилянському колегіумі саме у той час, коли його очолював один з тогочасних просвітників православної Європи — київський митрополит Петро Могила.

Дитинство та юність майбутнього гетьмана проходили у часи боротьби українського ко-зацтва за свої права і привілеї з магнатами та шляхтою Речі Посполитої. Саме у 30-х — першій половині 40-х років XVII століття на українських землях загострилися національні, релігійні, соціальні та економічні суперечності. Сучасники тих подій відзначали, що шляхтичі всіляку свободу у козаків відняли і людям благочестивим тяжкі, нечувані податки наклали. Заборонні постанови варшавських сеймів не могли зупинити розбурханої української стихії.

Вже у 15-16 років, як і всі однолітки, Петро прилучився до військової служби. Разом з досвідченим батьком він був учасником багатьох відчайдушних козацьких походів, під час яких познайомився з впливовим чигиринським сотником Б. Хмельницьким. Очевидно, що якийсь час він навіть був його джурою, тобто помічником у різних справах — допомагав своєму патронові носити зброю та доглядати за конем. Можливо, саме Хмельницький, поряд з батьком, вчили юнака військовій майстерності.

Доба численних козацьких повстань завершується у 1648 році вибухом грандіозної Національно-визвольної війни всіх верств українського суспільства на чолі з козацтвом за свою свободу. Імовірно, що 20-річний чигиринський козак міг бути обізнаний із планом підготовки визволення з-під влади Польщі. Адже він був серед тих небагатьох козаків і старшин, які разом з Богданом Хмельницьким ще наприкінці 1647 року подалися на Запорожжя, звідки наступного року й розпочали свою довголітню боротьбу за власні права та звільнення свого народу. Під час Національно-визвольної війни середини XVII століття, яка з часом переросла у справжню революцію, була створена Українська козацька держава, а сам Петро Дорошенко став одним з найближчих соратників великого Богдана.

Джерела засвідчують, що весною 1649 року Петро Дорошенко став сотником Чернігівського полку, але наприкінці того ж року вписався до Зборівського реєстру як гарматний писар Чигиринського полку. Очевидно, що він відзначився під час численних битв і військових операцій (під Пилявцями, Зборовим, Збаражем, Львовом, Білою Церквою, Батогом та ін.), а тому був призначений у квітні 1655 року наказним полковником Прилуцького полку Війська Запорозького. За дорученням гетьмана Б. Хмельницького Дорошенко у складі українських посольств також проводив переговори з московськими, турецькими та шведськими дипломатами про військову допомогу для козацької держави. У травні 1657 року Дорошенка обрали полковником Прилуцького полку. На цій посаді він показав себе не тільки як вправний військовий діяч, але й здібний адміністратор.

2. Дорога до гетьманства.

Вчитель

У 1658 році серед інших старшин він підписав Гадяцьку угоду з подяками, а наступного року вже очолював українське посольство в Москві й домагався відміни окремих статей Переяславського договору 1659 року. Полковник Петро Дорошенко підтримав гетьмана Івана Виговського у його боротьбі з промосковськи налаштованою опозицією. Він також був одним з авторів так званих Жердівських статей, які передбачали укладення договору з Московською державою на основі невтручання останньої у внутрішні справи України. Однак ті так і не були затверджені царем.

Виконуючи обов'язки генерального осавула та обозного (в тому числі неодноразово призначався наказним гетьманом на час військових походів) в урядах Юрія Хмельницького, Павла Тетері та Степана Опари, Дорошенко проводив активну діяльність у напрямку утвердження української державності та її захисту від іноземного втручання. У 1660 році Петра Дорошенка обрали полковником його рідного Чигиринського полку, що означало велику повагу та довіру до нього з боку місцевих жителів і заслужених козаків. Через п'ять років він також обійняв посаду полковника Черкаського полку Українського гетьманства.

Наприкінці літа 1665 року впливовий генеральний старшина Війська Запорозького Петро Дорошенко за допомогою татар силою відібрав булаву у свого попередника С. Опари, який, на думку багатьох сучасників, не вирізнявся особливими здібностями державного діяча. 18 серпня на старшинській козацькій раді поблизу Богуслава його обрали гетьманом. Саме під час проведення цієї ради вперше в історії тодішньої України козацька старшина присягнула своєму гетьману в тому, щоб «у послушенстві його залишатися ». Одночасно українцями була складена й присяга на вірність королеві Речі Посполитої, а також, щоб «мешкати у згоді й приязні» з кримським ханом.

Робота в групах з джерелами.

1-а група.

Документ М. Аркас про П. Дорошенка.

Козацькі ватажки та гетьмани України. – Львів, 1991. С.-88

«Більш освічені, а поміж ними й дорошенко, бачили, що коли богдан, котрий підняв був на боротьбу за волю усю Україну, не зміг обійтися без того, щоб не піддатися під руку царя, то тепер і над-то треба було шукати чиєїсь міцної руки, щоб вона захистила знедолену, поруйновану і спустошену, і вилюднень, через постійні війни Україну. Думка Дорошенка була така: зібрати її усю до купи, а як пощастить, то й самостійно зробити. Розуміючи наміри Москви і добре знаючи порядки та становище Польщі, він поклав знайти собі захист десь окрім них. Він шукав міцної руки, а такої ніде було шукати, окрім як не у турецького султана».


Запитання

1. Дайте оцінку ставлення автора до персоналії П. Дорошенка

2. Яку мету ставить перед собою гетьман, на думку автора?

3. Чи погоджуєтеся ви з думками автора? Відповідь обґрунтуйте.

2-а група.

Документ О. Д. Бойко про П. Дорошенка

(Бойко О.Д. Історія України. – К.: Академія, 2002. – с. 176)

«… 1648 року його (Дорошенка) було проголошено гетьманом усієї України. мети було досягнуто, оскільки він був наслідком складних політичних комбінацій і майстерного балансування П. Дорошенка як у внутрішніх, так і зовнішній політиці. Зведена гетьманом будова мала надзвичайно слабку конструкцію, і достатньо було вийняти бодай одну цеглину з її фундаменту, щоб вона похитнулася, чим і скористалися вороги. Спочатку польська воєнна активність змусила гетьмана, залишивши Лівобережжя, поспішати на правий берег Дніпра. У цей час не зацікавлені в зміцненні української держави татари підтримали на претензії на гетьманську булаву П. Суховія, якого висунуло Запоріжжя. Ситуацію ще більше ускладнив наступ російських військ, внаслідок якого значна частина лівобережної старшини на чолі з наказним гетьманом Д. Многогрішним змушена була визнати верховенство царя. Аналізуючи перебіг подій, один із сучасних дослідників пише: «Між собою українці воюють, здається, з більшим завзяттям, як із чужинцями, котрі приходять на їхню землю й успішно грабують її, плюндрують та поневолюють».

Завдання

  1. Дайте оцінку ставлення автора до персоналії П. Дорошенка

  2. На думку яких українських істориків спирається автор?. Чи підтверджують їх слова його власні погляди на діяльність гетьмана?

  3. Чи погоджуєтеся ви з думками автора? Відповідь обґрунтуйте.

Виніс питання на клас

Порівняйте думки про П. Дорошенка двох авторів текстів. Що є спільно, а що відмінного в їхніх поглядах?

3.Спроба обєднання Лівобережжя і Правобережжя. 4. Дипломатія Петра Дорошенка.

Вчитель

Починати реалізацію своїх планів гетьманові довелося в дуже складних умовах: Правобережжя того часу справді являло собою руїну, втрати населення сягали 65—70%; на гетьманську булаву претендували ще двоє — В. Дрозденко і С. Опара; поглиблювався розкол суспільства; ускладнювалася геополітична ситуація.

Спочатку, заручившись нейтралітетом Польщі, П. Дорошенко зміцнив свої внутрішні позиції й переміг своїх суперників у боротьбі за владу. Проте вже того часу відносини з Польщею були досить своєрідними: декларуючи свою прихильність, правобережний гетьман водночас відмовляв у розміщенні польських залог на його території, вимагав скасування унії, зменшення податкового тягаря та ін.

Андрусівське перемир'я (20 січня 1667 р.) між Польщею та Росією, укладене на 15,5 років, ставило під загрозу стратегічні об'єднавчі плани гетьмана. Відповідно до його умов територія козацької України поділялася на три частини: Лівобережжя закріплювалося за Росією, Правобережжя — за Польщею, а Запорожжя потрапляло під спільне управління обох країн. Тому українське територіальне питання набуло міжнародного характеру. Намагаючись зміцнити свої внутрішні позиції, П. Дорошенко здійснює кілька реформаційних кроків, починає систематично скликати військову раду, щоб заручитися народною підтримкою, створює постійне наймане військо, так звані сердюцькі полки, забезпечуючи цим незалежність від козацької старшини. На кордоні проводить нову митну лінію, розпочинає випускати власну монету, енергійно заселяє спустошені окраїни Правобережжя.

Активною була і зовнішньополітична діяльність П. Дорошенка. Спочатку, спираючись на підтримку татар, він намагається витіснити поляків з Правобережжя і водночас проводить переговори з Росією. Основна мета переговорів — повернення в повному обсязі прав і вольностей Війську Запорозькому, возз'єднання у межах єдиної держави усіх етнічних українських земель по Перемишль, Львів, Галич і Володимир. Однак ці переговори закінчилися безрезультатно.

Відкрите збройне протистояння з Польщею, непоступливість Росії змусили П. Дорошенка шукати підтримки в Оттоманської Порти та порозуміння з гетьманом Лівобережжя І. Брюховецьким. Восени 1667 р. під тиском об'єднаних турецько-козацьких військ польський король визнав суверенітет гетьманату на Правобережній Україні. Ці успіхи посилили протурецьку орієнтацію П. Дорошенка. У серпні 1668 р. у відповідь на турецьку пропозицію прийняти підданство султана на умовах «удільності» (подібно Кримському ханству) він направляє до Стамбула свою делегацію, що мала на меті домогтися гарантії забезпечення єдності українських земель у межах національної держави.

Зміцнивши свої позиції на Правобережжі, відчуваючи за спиною підтримку могутньої держави, П. Дорошенко разом з військом переходить на лівий берег Дніпра і після вбивства козаками І. Брюховецького 1668 р. його проголошено гетьманом усієї України. Мети було досягнуто, але цей успіх не вдалося закріпити надовго, оскільки він був наслідком складних політичних комбінацій і майстерного балансування П. Дорошенка як у внутрішній, так і в зовнішній політиці. Зведена гетьманом будова мала надзвичайно слабку конструкцію і достатньо було вийняти бодай одну цеглину з її фундаменту, щоб вона похитнулася, чим і скористалися вороги. Спочатку польська воєнна активність змусила гетьмана, залишивши Лівобережжя, поспішати на правий берег Дніпра. У цей час не зацікавлені в зміцненні української державності татари підтримали претензії на гетьманську булаву П. Суховія, якого висунуло Запорожжя. Ситуацію ще більше ускладнив наступ російських військ, внаслідок якого значна частина лівобережної старшини на чолі з наказним гетьманом Д. Многогрішним змушена була визнати верховенство царя. Аналізуючи перебіг подій, один із сучасних дослідників пише: «Між собою українці воюють, здається, з більшим завзяттям, як із чужинцями, котрі приходять на їхню землю й успішно її грабують, плюндрують та поневолюють».

За тих обставин П. Дорошенко посилює протурецьку орієнтацію. Корсунська генеральна старшинська рада (березень 1669 р.) погоджується на офіційне прийняття турецького протекторату, хоча і відмовляється від принесення присяги турецькому султанові. Влітку 1672 р. Оттоманська Порта розпочала воєнні дії проти Польщі, Правобережна Україна знову стала театром воєнних дій, а П. Дорошенко змушений був виступити на турецькому боці. Від перемоги Туреччини гетьман майже нічого не виграв, адже відповідно до Бучачського мирного договору Порта отримала Подільське воєводство, а за ним визнавалася територія «у старих кордонах». Більше того, Туреччина дедалі наполегливіше прагне перетворити Україну на безправного васала. Наприкінці 1672 р. Порта вимагає від гетьмана руйнації усіх фортець, за винятком Чигирина, сплати данини, роззброєння населення.

Авторитет гетьмана слабшає, він втрачає підтримку мас, оскільки мусив виступати союзником турків та татар, які нещадно плюндрували Україну. У середині 1675 р. ситуація стає критичною: спроби дійти згоди з Росією та відмовитися від протурецької орієнтації закінчуються безрезультатно, гетьмана покидають один за одним соратники, родичі і навіть його надійна опора — сердюцькі збройні формування. До того ж помирає радник та найближчий друг — митрополит Й. Тукальський. Перебуваючи в безвихідному становищі, П. Дорошенко у вересні 1676 р. приймає рішення скласти гетьманські повноваження і здатися Росії.
5. Знамениті нащадки гетьмана.

Робота з родовим деревом Дорошенків.
Запитання:

  1. Які з наведених персоналій у родословній гетьмана вам відомі? Чим?

Вчитель

Найвідомішим нащадком П.Дорошенка є Дмитро Дорошенко (!882-1951) – видатний український історик. На початку ХХ ст.. Дмитро Іванович відзначився як діяльний член «Просвіти», а також як історик і організатор науки. Він був помітною постаттю вже на початку першої світової війни, що увиразнилося в його призначенні уповноваженим всеросійського союзу міст на Південно-Західному фронті. Після початку Лютневої революції дорошенко був серед діячів українського руху в Києві – один із фундаторів Центральної Ради, заступник її голови, заступник губернського комісара київської губернії. У квітні-серпні 1917 року Дорошенко обіймав посаду комісара Тимчасового уряду в Галичині та Буковині, які були зайняті тоді російськими військами, потім – комісар Центральної Ради в Чернігівській губернії. За часів Української Держави Дмитро Іванович був міністром закордонних справ.

V. Осмислення, узагальнення і систематизація знань.

Складання учнями таблиці

«Внутрішня і зовнішня політика гетьмана П. Дорошенка»

Внутрішня та зовнішня політика П. Дорошенка

Внутрішня

Зовнішня

Проводить ряд реформ:

  • Починає систематично скликати військову справу;

  • Створює постійне наймане військо (сердюцькі полки);

  • Проводить нову митну лінію на кордоні;

  • Розпочинає випускати власну монету;

  • Заселяє спустошені окраїни Правобережжя

  • Намагається витіснити поляків з Правобережжя, а також переговори з Росією, щоб повернути права і вольності Війську Запорозькому, прагне до возз’єднання в межах однієї держави всіх етнічних українських земель.

  • Шукає підтримки в Туреччини, у 1669 р. погойдується прийняти протекторат, але турки прагнули перетворити Україну на безправного васала.

  • Спроби дійти згоди з Росією і звільнитися від турецького протекторату закінчилися невдачею


VI. Підсумок уроку.

Вчитель

Останньою спробою переломити хід подій, відновити територіальну цілісність і повноцінну державу був час гетьманства П. Дорошенка. Проте, внаслідок постійної боротьби козацької верхівки за булаву, низки невдалих кроків та помилок, зради союзників, намагання Польщі, Росії та Туреччини контролювати хід подій в українських землях П. Дорошенко втратив підтримку народних мас, не зміг об’єднати українські землі і межах однієї держави і відновити її незалежність. Падіння гетьманства на Праувобережжі стало завершальним актом будівництва Української держави.

VII Домашнє завдання.

Побудувати порівняльну таблицю діяльності П. Дорошенка та Б. Хмельницького.

Урок №22



Поділіться з Вашими друзьями:
1   ...   8   9   10   11   12   13   14   15   ...   20


База даних захищена авторським правом ©divovo.in.ua 2017
звернутися до адміністрації

войти | регистрация
    Головна сторінка


загрузить материал