6. Охарактеризуйте етнополітику козацької держави Війська Запорозького



Сторінка7/10
Дата конвертації06.12.2016
Розмір1.74 Mb.
1   2   3   4   5   6   7   8   9   10

В 1890 значна частина народовців об'єдналась в Русько-Українську Радикальну Партію, яка різко засудила політику «нової ери» і продовжила опозиційну боротьбу. В 1894 частина народовців на чолі з Ю. Романчуком перейшла до опозиції.

Перші товариства «Громади», як національно-культурні осередки української інтелігенції виникли в Києві та Петербурзі у 50-х роках XIX століття. Їх засновниками і першими членами стали відомі діячі української культури М. Костомаров, П. Куліш, П. Чубинський, В. Антонович, М. Драгоманов, М. Лисенко, М. Старицький та інші. Одним із активних членів «Громади» тих часів був Т. Шевченко. Одночасно виникають «Громади» в Харкові, Одесі, Полтаві, Чернігові, інших містах України.

37. Проаналізуйте процес створення українських політичних партій наприкінці ХІХ – на початку ХХ ст. Дайте характеристику їх програмним вимогам.

Піднесення національно-визвольного руху в західноукраїнських землях до рівня політичного, коли виникали політичні партії, і власне, поява таких організацій у Галичині надихали східноукраїнських громадських діячів. Найбільш активною виявилася студентська молодь. У середовищі харківських студентів, членів місцевої громади, визріла думка про створення політичної партії. Як уже йшлося вище, вони втілили цю ідею у життя, створивши у 1897 р. Загальну Українську безпартійну організацію — ЗУБО, а також Революційну українську партію — РУП (1900). Програмним документом РУП стала брошура Миколи Міхновського «Самостійна Україна». На початку XX ст. РУП набирала силу, ставала уособленням процесу політизації національного руху. Рупівці діяли методами пропаганди й агітації. Виконуючи рішення першої конференції, керівництво РУП від кінця 1901 р. вживало організаційних заходів для підготовки видання періодичного органу партії. Протягом свого існування партія опублікувала й поширила в Україні велику кількість відозв та близько 40 брошур загальним накладом понад 50 тис. примірників. Основним об'єктом пропаганди було селянство. Лівобережжя перетворювалося на базовий регіон дії РУП, хоча її діяльність поширювалась і на Поділля та Волинь.

Як уже наголошувалося, в тодішньому українському національно-політичному русі крім самостійницької течії існувала й автономістська, і це не могло не відбитися на діяльності партії. Після гострих дискусій більшість членів РУП віддали перевагу ідеї здобуття автономії України у складі Російської імперії як першому кроку на шляху до повної самостійності України. Головний же ідеолог партії Міхновський справедливо вважав, що гасло здобуття самостійної Української держави не можна знімати в жодному разі, оскільки це затуманить національну свідомість українців, дезорієнтує маси, які все активніше включалися в політичну діяльність. Розходження у цьому найважливішому для українського народу питанні, переросли в розкол.

Міхновський був змушений вийти з партії й створити нову політичну організацію — Українську народну партію (1902). На основі своєї брошури «Самостійна Україна» він сформулював стислу програму нової партії: «10 заповідей для УНП»: 1. Одна єдина, неподільна, самостійна, вільна Україна — Республіка робочих людей; 2. Усі люди — твої брати, але москалі, ляхи й мадяри це вороги нашого народу, поки вони панують над нами і гноблять нас; 3. Україна для українців; 4. Усюди і завжди вживай української мови; 5. Шануй діячів рідного краю, ненавидь його ворогів, зневажай перевертнів-відступників, і добре буде цілому твоєму народові і тобі; 6. Не вбивай Україну своєю байдужістю до всенародних інтересів. Далі йдеться про заборону вживання мови окупантів, про неможливість справжньому українцеві чи українці одружитись з чужинцем через загрозу асиміляції і т. ін.

На жаль, РУП не змогла гармонійно пов'язати між собою національні та соціальні програми. Це мало тяжкі наслідки для неї і для всього українського політичного руху. У 1903 р. стався другий розкол РУП, від якої відмежувалася група Богдана Ярошевського, яка створила Українську соціалістичну партію. Під час спроби провести свій другий з'їзд (грудень 1904) РУП розпалася остаточно. Частина її членів під керівництвом Мар'яна Меленевського та Олександра Скорописа-Йолтуховського на початку 1905 р. утворила Український соціал-демократичний союз — «Спілку», яка пішла невірним у принципі шляхом, влившись до загальноросійської РСДРП(м). Інша, до керівного ядра якої належали Микола Порш, Симон Петлюра й Володимир Винниченко, у грудні 1905 р. трансформувалася в Українську соціал-демократичну робітничу партію (УСДРП).

У 1904 р. на базі ЗУБО утворилася Українська демократична партія (УДП). Серед її членів були видатні письменники й критики (Борис Грінченко, Сергій Єфремов), меценат Євген Чикаленко. Нова політична організація мала домагатися встановлення конституційного ладу, проведення соціальних реформ та надання Україні широких автономних прав у межах федеративної Росії. Восени 1905 р. зі складу УДП вийшла радикальна група на чолі з письменником Борисом Грінченком і літературознавцем Сергієм Єфремовим, яка утворила Українську радикальну партію. Одначе її самостійне існування тривало недовго. Наприкінці 1905 р. вона об'єдналася з демократами в Українську радикально-демократичну партію (УРДП).

Все помітнішу роль у суспільно-політичному житті відіграє Михайло Грушевський, найвидатніший український історик, який ще в 1899 р. став одним із засновників Української національно-демократичної партії.

Отже, процес політизації національно-визвольного руху в Наддніпрянській Україні відбувався досить бурхливо. Мало не кожного року з'являлися нові партії, невдовзі розпадаючись і даючи життя іншим політичним організаціям. Проте така мінливість була пов'язана швидше з пошуками лідера, бажанням найбільш активних діячів утвердитися, аніж зі значними ідеологічними розходженнями. Адже переважна більшість українських партій, що виникали на початку XX ст. в Наддніпрянській Україні, виступали за перебудову Росії у федерацію, в якій Україна мала б права національно-територіальної автономії. Про державну самостійність майже не йшлося. З-поміж причин відданості федералістським ідеям дослідники називають насамперед малоросійську свідомість більшості тогочасних діячів підросійської України. Політик із таким світоглядом почував себе українцем, а водночас — представником великого російського народу. Пануванню федералістських ідей сприяло й те, що за умов постійних репресій з боку царського уряду значна частина національно свідомої інтелігенції не бачила перспектив для українського руху. Але головною причиною, яка змусила лідерів українських партій «згорнути прапор самостійної України», були їхні розрахунки на те, що російська демократична інтелігенція після повалення царату з розумінням поставиться до українських національних вимог. Однак такі сподівання виявилися марними. Лише беззастережна відданість національній ідеї здатна була наснажити політичний рух для подальшого поступу.


38. Охарактеризуйте соціальні перетворення та політичне життя радянської України у 20-30-ті рр. ХХ ст.

Нова централізована держава запропонувала українцям зовнішньо привабливу національну політику підтримки культури, мови, державного будівництва. Політика українізації об'єктивно сприяла формуванню національної ідентичності українців. Радянське керівництво намагалося зміцнити апарат радянської влади і Компартії за рахунок україномовних та місцевих радянізованих працівників; інтегрувати республіканську економіку в загальносоюзну, очолити український національний рух, радянізувати його, скомпрометувавши для суспільства ідею незалежності України.

Політика керівництва СРСР в Україні в 1920-х рр. мала суперечливий характер. Вона містила в собі подвійні стандарти, характерні для тоталітарних режимів. Офіційно декларувалася всебічна підтримка національно-державного будівництва. Партійне керівництво розглядало українізацію як класову загрозу диктатурі компартії. Тому вже в середині 1920-х рр. органи держбезпеки в Україні визначили коло реальних та потенційних супротивників комуністичного режиму. І як тільки керівництво СРСР почало розгорнутий наступ по всьому фронту, всі вони перетворилися на об'єкт репресій з боку влади. Терор залишався важливим чинником політичної практики більшовиків.

Загалом було реформовано систему освіти як у центральній, так і, пізніше, на Західній Україні. Поряд з рідною в усіх школах обов'язково вивчалась і російська. У вищих навчальних закладах відповідно до загальносоюзної структури утвердилася курсова система навчання, екзаменаційні сесії, обов'язкове відвідування лекцій, у всіх вузах були створено кафедри марксизму-ленінізму, яким відводилася пріоритетна роль.

На заході унаслідок проведених реорганізацій музеїв, бібліотек, клубів і товари більша частина їх взагалі припинила свою діяльність, а нові часто функціонували мало ефективно. На Львівщині замість 22 різних музеїв, існували тут до початку другої світової війни, навесні 1940 р. залишилось з яких лише 2 розпочали свою роботу. Всупереч волі науковців було ліквідовано. Наукове товариство ім. Шевченка, припинили свою діяльність «Просвіт», «Рідна школа», інші національні громадсько-просвітницькі організації.

Створені у Львові за радянськими зразками обласні організації республіканських творчих спілок: письменників, художників, композиторів стали зручним засобом партійного контролю за літературно-мистецьким процесом і управління ним. Підтримку властей одержало лише обмеження до авторів, які прийняли «радянську платформу» і намагалися працювати в руслі канонів «соціалістичного реалізму». Перед ними в першу чергу відкривали можливість друкувати свої твори в республіканських і всесоюзних газет журналах, видавництвах, експонуватись на виставках.


39. Дайте характеристику політичного життя України у роки Другої світової війни та у повоєнне десятиліття (1939-1953 рр.).

Радянське командування покладало великі надії на організований партизанський рух та підпільну роботу на окупованих територіях. Однак з 3,5 тис. партизанських загонів і диверсійних груп, залишених на окупованій території, влітку 1942 р. діяли лише 22 загони, інші розпалися або були розгромлені. Проти недосвідчених підпільників і партизанів діяли фашистські каральні органи. В Україні найбільш сприятливими були умови для таборів партизан на Волині й Поліссі. Рух набрав організованого характеру у 1942 p., коли було створено Український штаб партизанського руху, який очолив Тимофій Строкач. У русі Опору брали участь утікачі-військовополонені, партійні і безпартійні, дорослі і діти.

Відомими командирами радянських партизанів стали С Ковпак, О. Федоров, М. Наумов. Зокрема, партизанські з'єднання Ковпака пройшли бойовий шлях від Путивля до Карпат. В українських містах і селах діяли молодіжні підпільні організації. У вересні 1942 р. - січні 1943 р. підпільна молодіжна організація "Молода гвардія" діяла в місті Краснодоні. Молодогвардійці, крім антигітлерівської пропаганди, здійснили низку диверсій і бойових операцій.

У 1942 р. була сформована Українська Повстанська Армія — УПА.

ї головнокомандувачем став член проводу ОУН (б) Роман Шухевич. Партизанська армія контролювала частину території Волині, Полісся та Галичини. У своєму складі вона нараховувала близько 30—40 тис. бійців. Конгрес ОУН (б) проголосив своєю метою боротьбу проти більшовизму та нацизму.

У 1944 р. в Карпатах представники довоєнних політичних партій Західної України та східних українців створили Українську Головну Визвольну Раду (УГВР), яка закликала неросійські народи СРСР об'єднатися проти Москви. Також на західноукраїнських землях діяли польські партизанські загони Армії Крайової (АК) і Армії Людової (АЛ). АК підпорядковувалася польському емігрантському уряду в Лондоні, АЛ — керували комуністи. Стосунки між радянським, українським і польським рухами Опору складались не найкраще. Особливо нетерпимі відносини були між рядянськими партизанами і УПА, між УПА і АК.

Таким чином, рух Опору в Україні в роки Другої світової війни увібрав боротьбу як проти фашистських окупантів, так і за створення Української держави. Комуністичний і націоналістичний партизанський та підпільний рух наближали час перемоги. Однак вони залишались на різних політичних позиціях, тому радянські війська й УПА перебували у стані відкритої війни.

Процес консервації тоталітарного режиму в СРСР у повоєнний період вимагав остаточного утвердження сталінської ідеологічної доктрини, саме тому в цей час, з одного боку, активізується пропагандистська обробка населення, з іншого – посилюється тиск на інтелігенцію. Все, що виходило за межі офіційної доктрини, чи брало під сумнів її постулати, категорично відкидалося системою. Такий підхід обґрунтовував боротьбу не тільки проти „націоналізму”, а й проти „космополітизму” та „низькопоклонства” перед Заходом. Ця боротьба велася і в довоєнний період, однак після війни вона набуває особливої гостроти. У цей час в суспільстві в цілому і особливо в середовищі інтелігенції досить швидко йде процес формування й усвідомлення нових підходів до оцінки ситуації в країні, до розуміння власного місця у суспільстві, розгортається інтенсивний пошук нових форм і сфер самореалізації у культурі та науці.

 
За короткий строк (1946 – 1951р.р.) було прийнято 12 партійних постанов з ідеологічних питань. 
І хоча у більшості випадків об’єктом нападок була та чи інша частина інтелігенції, справжньою мішенню для тоталітарного режиму було все суспільство. Погромні ідеологічні компанії були реакцією на розгортання і поглиблення „холодної війни”; способом посилення культурно – ідеологічної ізоляції країни; формою зміцнення тотального ідеологічного контролю за суспільними процесами; засобом реанімації образу внутрішнього ворога – важливого фактора функціонування тоталітарного режиму; методом нейтралізації активної патріотично настроєної національної еліти. І хоча усі компанії не могли зупинити духовного розвитку народу в цілому, вони гальмували його досить суттєво, даючи змогу режимові консервуватися, а командно – адміністративній системі стабілізуватися. 

40. Розкрийте суть політики "лібералізації" політичного життя у період хрущовської "відлиги" та проаналізуйте її значення для УРСР.

Час після смерті Сталіна (березень 1953 р.) до жовтня 1964 р., при всій своїй суперечності, носить назву "відлиги". Перший і найбільш рішучий крок у бік десталінізації суспільного життя був зроблений Хрущовим по реабілітації жертв великого терору. Цей процес почався відразу після смерті Сталіна і здобув свого найбільшого піднесення після XX з'їзду КПРС (лютий 1956 p.). Спочатку реабілітації підлягали репресовані діячі КПУ. У липні 1956 р. в пресі з'явились повідомлення про реабілітацію драматурга М.Куліша, режисера Л.Курбаса та ін.

Почалась часткова ліквідація сталінського ГУЛАГУ (Главное управление лагерей). За кілька років сотні тисяч жертв сталінських репресій повернулись в Україну. Зокрема, до 1957 р. було звільнено понад 65 тис. бійців ОУН-УПА.

Хрущовська "відлига" привела до часткової лібералізації суспільного життя. На всіх рівнях у партійному середовищі відбувалась ревізія політики сталінського періоду. У трудових колективах, творчих спілках бурхливо обговорювались десятиріччя, пов'язані зі сталінським терором, засуджувався тоталітаризм, командно-адміністративні методи управління державою, критики зазнав культ особи Сталіна.

"Відлига"" мала вплив на сферу культури. Послабилася політика самоізоляції, пожвавилися поїздки за кордон, обмін делегаціями, туризм, виставки в мистецтві та культурному житті. Велике значення мала кампанія пропаганди у зв'язку з 300-річчям Переяславської угоди гетьмана Б. Хмельницького з московським царем. Наслідком був зростаючий інтерес населення України до історії своєї Вітчизни, її національних героїв. У 1957 р. українські історики засновують "Український історичний журнал", з'являється монографія Івана Крип'якевича "Богдан Хмельницький".

Політична "відлига" привела до нової хвилі "українізації". Знову було поставлено питання про збереження і розвиток української мови. Саме з цих позицій виступили М.Рильський, Н.Рибак, С.Крижанівський та ін.

Подією історичної ваги став розвиток "шестидесятництва" в Україні. Шестидесятниками називали видатних українських митців, які відкрито виступили проти фальші, помпезності, заідеологізованості в зображенні дійсності, відстоювали національно-культурне відродження України. Українська культура збагатилася новими творами О.Гончара, М.Стельмаха, В.Сосюри, Д.Павличка, Л.Костенко, Драча, В.Симоненка, Б.Олійника, В.Коротича, В.Стуса, І. Дзюби, І.Світличного, Є.Сверстюка, В.Чорновола та ін.

Політична «відлига» сприяла появі дисидентського руху. Проте мирне співіснування тоталітарної системи з національним відродженням було недовгим. 1957 р. за вказівкою М.Хрущова відбувся наступ на церкву та релігію. До 1961 р. було ліквідовано майже половину всіх релігійних установ. Посилились русифікаторські тенденції в системі народної освіти. Почалось переслідування дисидентів. Хрущов особисто вимагав для них смертної кари. Переслідувань зазнало шестидесятництво.

 
Хоча реформи М.Хрущова носили непослідовний і незавершений характер, проте вони відкрили перспективу майбутнього демократичного оновлення радянського суспільства. 

41. Дайте характеристику змін у політичному житті у період наростання кризи тоталітарного ладу в СРСР у другій половині 60-х – першій половині 80-х рр. ХХ ст. Розкрийте етапи формування дисидентського руху.

Період 1965-1985 pp. дістав назву «застійного». Лозунг комуністичного будівництва залишився, але комунізм відсунули в неокреслене майбутнє. Запартійною фразеологією цей період називали періодом розвинутого соціалізму.

Було припинено хрущовські реформи. Сталіністи, які прийшли до влади, обрали тактику замовчування відомостей навіть про ті злочини, які сталинадбанням гласності при Хрущові. Знову було заблоковано дослідникам, письменникам та журналістам доступ до архівів, які містили дані про злочинирежиму. Відбулася реанімація сталінізму

Два десятиріччя партапаратної диктатури характеризувалися не застоєм, а досить-таки інтенсивними процесами в усіх сферах суспільного життя. Вони носили негативний характер, оскільки економічні, політичні й національно-культурні проблеми суспільства, які вимагали термінового розв'язання,замовчувалися й заганялися у глибину. Партійно-державна верхівка штучними заходами підтримувала видимість зовнішнього благополуччя. Такаегоїстична політика загрожувала соціальним вибухом величезної сили.

Русифікація, Леонід Брежнєв не був войовничим шовінистом, але інтереси зміцнення централізованої держави вимагали здійснення курсу на "зближення націй", тобто нівелювання національних відмінностей. В суспільстві, що охоплює більше ста різних народів, радянське керівництво повиннебуло знайти спосіб сформувати відчуття спільної тотожності й мети. За ідеологічною завісою ховався вже давно відомий порядок денний - русифікація.

Кремль та його вірний намісник в Україні Володимир Щербицький (перший секретар ЦК КПУ в 1072-1989 pp.) проводили систематичну політикурозширення вживання російської мови в Україні та обмеження української. Влада використовувала ряд прямих і непрямих засобів, щоб змусити людейкористуватися російською мовою. Успішність у навчанні ставилася в залежність від доброго володіння російською мовою. Найцікавіші й найважливішіпублікації в Україні виходили російською мовою. Спостерігався сильний тиск у містах, спрямований на використання російської мови, а з українськоїзнущалися, як з "селюцької". Якщо людина розмовляла виключно українською мовою, то це навіть могло поставити під сумнів її політичну лояльність. Підвивіскою "обміну спеціалістами між республіками" заохочувалось  переселення в Україну росіян та направлення аїнців У Інші республіки. Ці процесиспричинилися до значного У^-ьшення кількості росіян, котрі проживають в Україні.

 Демографічні зміни. З 1960 по 1989 pp. населення України оосло з 42,5 до 51,7 млн. чол. На протязі 60-80-х років неухильно меншувалась частка українців серед населення республіки (з 76 8 % У 1959 p. до 72,7 % у 1989 p.), та зростала частка росіян (з .,6;7% до 22,1%).

Індустріалізація, урбанізація і модернізація значно зменшили традиційну класову структуру населення. У 1970 p. із загальної кількості робочої сили (16 млн. чол.) близько 2/3 класифікувалися як промислові робітники. За одне покоління робітники перетворилися з виразної меншості на переважаючу більшість робочої сили України. Пролетаріат не лише швидко зростав, а й ставав більш українським з точки зору його етнічного складу. В Україні дуже зросла, особливо за останні десятиліття, кількість фахівців із вищою освітою. Між 1960 і 1970 pp. їх число подвоїлося з 700 тис. до 1,4 млн. Але й тут росіяни зберегли свою велику присутність, складаючи в цій соціальній групі понад третину.



Дисиденти (від лат. dissidens – незгідний) – учасники опозиційного руху в СРСР з кінця 50-х – до середини 80-х; виступали за демократизацію суспільства, дотримання прав і свобод людини, в неросійських республіках – за національні права, власну державність.

Поширення дисидентства в 1960—80-х pp., розповсюдження опозиційних настроїв серед різних верств населення України стало своєрідною реакцією на згортання процесу десталінізації радянського суспільства, бездержавний статус України, утиски національного культурно-духовного життя, серйозні порушення конституційних норм щодо свободи совісті і віросповідань, істотні прорахунки в галузі соціально-економічної політики КПРС. Істотно впливала на формування дисидентства і поразка національно-визвольної боротьби 1940—50-х pp. у Західній Україні, яка проілюструвала безперспективність збройних методів опору. Не менш важливу роль у становленні ідеології дисидентства відіграли світовий процес деколонізації 1950—60-х pp., антитоталітарні виступи в країнах народної демократії, зокрема в Польщі, Угорщині, НДР, Чехословаччині, міжнародний правозахисний рух, що активізувався після прийнятої 1948 р. загальної Декларації прав людини.

В соціально-політичному ж аспекті нова генерація національно-патріотичних сил продовжувала підтримувати і розвивати демократичні і правові традиції. Тому не випадково, що з того часу фактично як синоніми вживаються терміни дисидентство, правозахисництво й інакомислення.

Ідеологія українського дисидентства почала формуватися в 1955 р., коли українські політв'язні мордовських концтаборів написали «Відкритого листа» до ООН. Це був перший документ, у якому узагальнювались головні вимоги українського дисидентства на початковому етапі його становлення. В ньому висловлювався рішучий протест проти дискримінації радянською владою всього українського, приверталася увага світової громадськості до безправного становища України.

Українські дисиденти боролися проти тоталітарної системи як відкрито, так і в підпіллі.

На офіційному рівні дисиденти 50-х років вимагали головним чином реабілітації невинно засуджених діячів культури і мистецтва. колишніх політичних діячів України, повернення творів представників «розстріляного відродження», протестували проти утисків творчої інтелігенції.

Неконфронтаційний характер цих вимог пояснювався бажанням сприяти пробудженню національної свідомості українства і водночас уникнути переслідувань з боку каральних органів радянської влади, які всіляко намагалися ізолювати піл народу національно свідому інтелігенцію «за антирадянські виступи».

У 1958 р. органи КДБ України викрили в Станіславі (лині Івано-Франківськ) Об'єднану партію визволення України, а в 1961 р. – у Львові Український національний комітет та в с. Кулич-Воля на ЛьвівщиніМолодіжну національну організацію.



Поділіться з Вашими друзьями:
1   2   3   4   5   6   7   8   9   10


База даних захищена авторським правом ©divovo.in.ua 2017
звернутися до адміністрації

войти | регистрация
    Головна сторінка


загрузить материал