6. Охарактеризуйте етнополітику козацької держави Війська Запорозького



Сторінка3/10
Дата конвертації06.12.2016
Розмір1.74 Mb.
1   2   3   4   5   6   7   8   9   10
Особливістю і додатковим стимулом генезису державності у східних слов’ян була загострена потреба в організації захисту від зовнішньої загрози – в першу чергу з боку хозар, об’єднаних у потужний каганат, а також варягів, Візантії, Польщі.

Історики часто ділять політичну історію Київської Русі на три періоди.


Перший період , коли відбувалося виникнення й формування давньоруської держави ІХ-Х ст. В цей час з’являються перші згадки у візантійських східних джерелах про нашу державу. В середині ІХ ст. Київська Русь виходить на арену світової історії, стверджуючи себе. Піднеснення Русі пов’язане з ім’ям Аскольда. Аскольд проводив активну зовнішню політику. Київська Русь міцно утверджувалась на узбережжі Чорного моря (Руського моря). Політика була спрямована на захід, де знаходилися розвинуті країни. Аскольду належить перший літопис, який мав визначити місце Русі, як невід’ємну частину слов’ян.
З іменем Олега зв’язано відкриття Русі на цілий етап назад. Часи Олега, Ольги, Ігоря, Святослава були часами експансії, коли кордони Русі значно розширилися.
Тож цей період охоплює майже 100 років — з 882 р., коли на престол у Києві сів Олег, до смерті Святослава 972 р. У цей період було створене величезне господарське й політичне об'єднання, здатне й готове кинути виклик могутній Візантійській імперії.
Другий період охоплює князювання Володимира (Святославовича)Великого (980—1015 рр.) та Ярослава Мудрого (1036—1054 рр.). За Володимира відбулося завершення об’єднання слов’янських земель. Володимир запровадив християнство як державну релігію(1088-1089 рр.).Це була доба зміцнення Києвом своїх завоювань і досягнення ним вершини політичної могутності й стабільності, економічного і культурного розквіту.
Останній період ( друга половина ХІ – ХІV ст.)характеризують постійні руйнівні чвари між князями, зростаюча загроза нападів кочових племен та економічний застій. Вже з другої половини ХІ століття відбувалися суперечки між князями , які завдавали спустошливості Київській Русі.
У 1097 році відбувся Люберецький з’їзд, що мав на меті покласти край міжусобній боротьбі. Але рішення з’їзду були порушені та не виконані.
З середини ХІІ ст. – роздроблення феодальної Русі. А це обумовило прискорення завоювання держави татаро-монголами. При них Князівства були роздроблені і підкорялися Золотому Ярму. Винятком було Галицько-Волинське князівство.
Як бачимо, другий період історії Київської держави був добою піднесення ЇЇ політичної й економічної могутності. На противагу територіальному зростанню попереднього періоду тут, як правило, переважає внутрішній розвиток. За формою правління Київська Русь була ранньофеодальною монархією, яка трималася на системі військово землеволодіння. За формою устрою це була федерація земель, а за політичним режимом - автократія. Вона об'єднувала 20 народностей, тобто була багатонаціональною.

Вища законодавча, судова, військова та адміністративна влада в державі належала великому князю київському з династії Рюриковичів. Його законодавча влада полягала у виданні уставів, судних грамот, укладанні міжнародних угод, в кодифікації норм права. Князь очолював судову систему і його суд був вищою судовою та апеляційною інстанцією. Як адміністратор він встановлював адміністративний Поділ, призначав адміністраторів (посадників, воєвод, удільних князів). Силовою структурою було військо - дружина та військові округи на чолі з воєводами. У розпорядженні князь мав численний апарат урядовців як в центрі (він називався княж-двір - тіуни, мечники, ябедники, огнищани, під'їзні тощо), так і на місцях.

Дорадчим органом виконавчої влади при князі була рада бояр (боярська рада) з найближчого аристократичного оточення князя та місцевої знаті. Державні функції виконувала також християнська церква з її поділом на єпархії на чолі з єпископами та парафії, які очолювали священики. На зламі XI та XII ст. скликалися з'їзди князів (1097, 1100, 1103 pp.), які видавали закони.

Органом місцевого самоврядування з попередніх часів лишалися народні збори - віче, що скликалися в сільських общинах - вервях та в містах. Найменшою адміністрацією держави була община - верв на чолі з вервним старостою. Верві об'єдналися в повіти, волості та погости на чолі з тіуном, уділи та землі з князями з династії Рюрика. Місцевими адміністраторами виступали призначені князем десяцькі, соцькі, тисяцькі, тіуни, мечники, воєводи, вірники, ябедники та посадники.

Насамкінець важливо відзначити, що державний устрій Київської Русі пройшов тривалу еволюцію, не був незмінним і залежав від конкретних історичних, економічних та політичних змін.

16. Охарактеризуйте державний устрій Галицько-Волинського князівства, чому його вважать спадкоємцем Київської русі?

Державний лад Галицько-Волинського князівства (королівства) ніби був схожий на устрій Київської Русі, але у функціонуванні, повноваженнях та компетенції роль князя, ради бояр, віча була дещо іншою.

Князеві (королю) належала верховна законодавча, виконавча, судова, адміністративна та виконавча влада. Він очолював державу як суверен, керував збройними силами, зовнішньою політикою, фінансами (податки, карбування грошей). Проте абсолютної влади в державі князь не мав, вона обмежувалася впливовим боярством, особливо в Галичині, де боярський клан сформувався з місцевої земельної аристократії, ще родоплемінних часів. Політично сильні князі (Данило Романович) вели з ними криваву боротьбу, а слабші потрапляли під повний контроль. Другою особливістю державного ладу Галицько-Волинського князівства є дуумвірат - одночасне правління двох князів: одного на Волині (у Володимирі), другого - м Галичині (Галичі, Львові, Холмі). Йдеться про співправління Данила і Василька Романовичів, Льва I Даниловича і Володимира Васильковича, Андрія і Лева II Юрійовичів.

Боярська рада формально існувала як дорадчий орган центральної влади при князеві. Та фактично рада скликалася найбільш впливовими боярами, які прагнули обмежувати або регулювати владу князя. До її складу входили найбільші землевласники (бояри-аристократи), галицький єпископ, воєводи, намісники та суддя княжого двору (теж всі походженням з боярського стану). У часи занепаду влади князя бояри очолювали державу, наприклад, Володислав Кормильчич (в роки малолітства Данила Романовича) або Дмитро Детько (після смерті Юрія II).

Віче як пряме воле- і правовиявлення населення скликалося стихійно, або князем чи боярами у часи зовнішньої загрози чи внутрішньої міжусобної боротьби. Воно не мало чіткого регламенту, визначених повноважень та компетенції. Поступово його роль занепала і до XIV ст. звелася нанівець.

Система управління була двірсько-вотчинною. Центральну виконавчу владу очолював двірський (дворецький): керував князівським двором і вотчинами, чинив суд від імені князя, супроводжував його в поїздках. Печатник (канцлер) відав канцелярією, вів діловодство держави, охороняв печатку, керував писарями, перекладачами, архіваріусами. Стольник. очолював фінансову систему, збройник забезпечував необхідним військо, отроки та дітські виконували різні доручення князя.

Місцеве управління належало призначеним князем у воєводства воєводам, у волості - волостелям, у міста - тисяцьким або посадникам. Найменшою адміністративною одиницею була сільська община, якою управляв виборний староста, але підпорядкований князівським урядовцям. Кожен на своєму місці був адміністратором, воєначальником та суддею. Судова влада не була відділена від адміністративної і складалася з державних, церковних та домініальних судів.

Отже, за формою правління Галицько-Волинська держава була феодальною монархією із сильною олігархічною верхівкою в особі боярства.



17. Розкрийте процес входження українських земель до складу Великого князівства Литовського. Як змінився статус українських земель у ході підписання польсько-литовських уній?

Волинь в результаті шлюбно-сімейних зв’язків визнала владу литовського князя Любарта, який прийняв мову, релігію і звичаї місцевого населення. Чернігівщину у 1350рр. захопив литовський князь Ольгерд. Згодом, використавши міжусобну боротьбу в Орді, він в союзі з руськими князями і боярами витіснив монголо-татар з Київщини, Переяславщини і Поділля. Всі ці землі, зберігаючи повну автономію, стали складовою Великого князівства Литовського. Внаслідок цього Литва перетворилася на багатонаціональну державу, де переважно слов’янське (українське і білоруське) населення з традиційною культурою і правом. Руська мова була визнана державною. Православна церква залишилася панівною в духовному житті. На Північному Сході землі Русі згуртовувало Московське князівство. Його провідники вступили в політичне протиборство з Великим князівством Литовським і Кримським ханством, прагнучи об’єднати навколо Москви всі землі колишньої Русі. В цьому протиборстві Москва взяла гору. Тим-то, а також у зв’язку із агресією Тевтонського ордену литовська керівна верхівка змушена була укласти низку уній з Польщею (1385, 1413, 1569рр.), внаслідок чого Велике князівство Литовське і Королівство Польське об’єдналися в єдину державу – Річ Посполиту Польську, до якої увійшли й українські землі Південно-Західної Русі. Нова польсько-литовська унія 1413 р. у Городлі засвідчила зростаючу дискримінацію православного населення. Відповідно до цього документа католики могли брати участь у великокняжій раді, участь православних у державному управлінні обмежувалася. Розширенню сфери впливу католицизму сприяли роздача католицькій церкві українських земель, заснування католицьких єпископських кафедр у Кам´янці-Подільському та Луцьку. Подальше зближення та блокування польської та литовської шляхти поступово зміщувало акценти визвольної боротьби в українських землях: поряд з антипольським наростає антилитовський рух, що вилився в народні виступи 1440 р. на Волині та Київщині. Намагаючись проводити гнучку внутрішню політику, литовська верхівка спершу іде на відновлення Київського та Волинського удільних князівств, але протягом короткого часу (1452—1471) навіть ці залишки автономії українських земель були остаточно ліквідовані, а землі стали звичайними провінціями Литви.



Попри все це, у ХІV-ХVІІст. не припинявся процес розвитку української народності. До Люблінської унії у соціальній, культурній, політичній сферах та у розвитку національної самобутності, що виростала на ґрунті антитатарської (протимусульманскої) та антифеодальної (протикатолицької) боротьби український (руський) народ зробив важливий крок вперед. Після Люблінської унії українська соціальна верхівка зраджує свою національність і релігію та переходить на бік іноземної пануючої верстви. Проте, втрата національної аристократії була компенсована появою козацтва. Воно стало на чолі національного духовного життя, виступило на захист національної мови, освіти, релігії, очолило визвольну боротьбу народу.

18. Охарактеризуйте Запорізьку Січ як козацьку демократичну республіку, її внутрішню та зовнішньополітичну діяльність.
Зародком нової української державності — козацької — стала Запорозька Січ. її демократичний характер пояснюється тим, що Запорозьку Січ створив сам народ для подолання загрози знищення; козакам були потрібні злагода й порозуміння. Козацька Січ мала надійні укріплення. її оточували глибокі рови і високі земляні вали з гарматами, вежами з бійницями, де постійно чергували озброєні козаки. Запорозькій Січі були притаманні ознаки республіки: власна територія, система виборних органів влади, правові звичаї, військо. Вищим законодавчим, адміністративним та судовим органом Січі була Січова Рада. Її рішення вважалися думкою всього війська і були обов'язковими для виконання. Рада розглядала найважливіші питання внутрішньої політики: проводила розподіл земель, угідь та рибних ловищ, судила за тяжкі злочини. Загальна (військова) рада проходила на Січі 2— З рази на рік (1 січня, після Великодня, 1 жовтня). На Радах обирали козацький уряд Широка демократія Запорозької Січі дає історикам підстави вважати її демократичною козацькою республікою. Хоча в руках козацької старшини були зосереджені влада й багатство, у Запорозькій Січі не було кріпацтва. Існувала формальна рівність між козаками, які могли користуватися землею, угіддями, брати участь у загальновійськових радах, обирати старшину. В адміністративно-територіальному відношенні Запорозька Січ поділялася на паланки (округи) на чолі з полковниками. Умови прийому до Січі передбачали вірність православ'ю, уміння володіти зброєю, дотримання традицій товариства, відсутність родини. Жінок у Січ не допускали. Одружені козаки жили в прикордонних із Січчю районах — зимівниках. Символом влади військової старшини були прапор, булава, печатка, бунчук, литаври, пірнач. Усі разом вони складали клейноди, тобто військові відзнаки та символи влади. До прапора козаки ставилися як до святині. Козацький стяг був червоного (малинового) кольору, на одному боці якого було зображено Святого Архангела Михаїла (білим кольором), на іншому — хрест. Символом влади була військова печатка з гербом Січі — козак з рушницею на плечі, із шаблею та списом, устромленим у землю. Запорозька Січ посіла гідне місце в історії України XVII—XVIII ст. «Славне Запорожжя» стало місцем, де селяни та бідні городяни знаходили притулок від феодального та національного гніту. Січ залишалася оплотом волелюбності українців, звідси розходилися хвилі народних повстань проти панування шляхетської Польщі, проти ненависного кріпацтва. Запорозька Січ була політичним центром українського народу. її місце в суспільно-політичному житті України було ключовим, що давало підставу називати українців «нацією козаків», а Січ — за демократичні порядки — козацькою республікою.

Запорізька Січ із самого початку свого існування вела самостійну зовнішню політику. Чим більше козацька вольниця заявляла про себе у всіляких бойових справах, тим більший інтерес вона викликала у близьких і далеких сусідів. Із Запоріжжям намагалися встановити дипломатичні стосунки й Польща, і Московія, і Крим, і Туреччина, і папа Римський, і німецький імператор. Січ поступово, але впевнено стала суб'єктом і об'єктом міжнародних відносин. Про широку дипломатичну діяльність Запорізької Січі свідчать і функціональні обов'язки козацької старшини. Починаючи з 60-70-х років XVI століття козаччина, маючи свій осередок — Запорізьку Січ, поводиться як незалежна, самостійна держава. Номінально визнаючи й величаючи себе «королівським» військом, козаки насправді тримаються досить незалежно, здійснюють походи, втручаються до справ сусідніх держав, підтримують дипломатичні зносини з чужими урядами, беруть субсидії від чужих монархів, тобто ведуть себе як суб'єкти міжнародного права.



19. Висвітліть процес створення української держави Війська Запорозького у ході національно-визвольної війни 1648-1657 рр.
У ході Національно-визвольної війни під проводом Б. Хмельницького на-звільненій території формувалися підвалини самостійної української національної держави у вигляді козацької республіки, започаткованої традиціями Запорозької Січі. Визволену територію поділено на 16 військово-адміністративних одиниць - полків. Найвідомішими серед них були Київський, Брацлавський, Черкаський, Чернігівський, Полтавський, Чигиринський, Переяславський. Крім адміністративно-територіальних, існували полки й суто військові, які формувалися на відповідних адміністративних територіях і були основою нової держави - її збройні сили. .Полки поділялися на сотні. їхня кількість у кожному полку була різною і коливалася від 10 до 20 сотень. У реєстрах сотень кількість козаків теж була різною. В одних - кілька десятків, в інших - до 300 осіб. У полку влада належала полковнику, а також полковому писарю, обозному, судді, осавулам та іншим військово-адміністративним чинам. Вони й утворювали старшинську раду полку. Всіма військовими і громадськими справами сотні управляв сотник, а козацькими сільськими громадами – отаман. .Центральна влада на визволеній території належала гетьману, який спирався на Раду генеральної старшини. До неї належали: генеральний писар, що відав гетьманською канцелярією і зовнішніми відносинами, генеральний обозний - керівник артилерії та виробництва зброї і спорядження; генеральний суддя - начальник у судово-адміністративних питаннях; підскарбій, який відав збиранням податків і фінансовими справами війська; безпосередні помічники гетьмана у військових справах - осавули, бунчужні та хорунжі. Символами верховної влади гетьмана в Україні були клейноди: булава, бунчук, прапор, литаври для скликання ради. Центр влади перемістився в Чигирин, де була військова і адміністративна ставка гетьмана. Тут розміщувалася його резиденція з генеральною старшиною, яка разом з полковниками об'єднувалася військову раду при гетьманові. Це ж була і своєрідна старшинська рада міністрів, яка вирішувала адміністративні, політичні й економічні проблеми звільненої України. Гетьмана і генеральну старшину обирали на загальній військовій раді. Обиралися також полковники і сотники, хоча інколи кандидатів визначали зверху. Держава Богдана Хмельницького вперше у міжнародно-правових відносинах визнана урядом Речі Посполитої Зборівським договором 1649 р. як автономія у складі трьох воєводств. A 1654 p. на Переяславській раді - царем Московської держави. Сукупність документів, за якими практично втілено рішення Переяславської ради про протекторат над Україною Москви, відомі під назвою Березневі статті. Це - низка кількаразових звернень гетьмана - "Статей Богдана Хмельницького", а також указів і жалуваних грамот царя. Березневими вони названі тому, що 14 березня 1654 р. їх остаточно схвалено й підписано царем. Відповідно до Березневих статей московський уряд визнавав політичну автономію України як окремого державного утворення у союзі з Москвою зі збереженням самоуправління, яке на той час склалося. Збройні сили України (реєстр) включали 60 тис. козаків. Україна обирала гетьмана на козацькій чи народній раді з наступним схваленням царем. Українці обирали собі старшину, місцеву адміністрацію, збирали кошти на платню старшині та на утримання війська. Всі привілеї і права старшини, козаків, української шляхти залишалися непорушними, у володіння гетьмана передавалося Чигиринське староство. Цілком зберігалися права київського митрополита і української автокефальної православної церкви. За гетьманом зберігалися державні права мати зносини з усіма іноземними державами. Про стосунки з Польщею і Туреччиною треба було доповідати цареві. Податки мали збиратися на місцеву адміністрацію і на місцеві потреби.

Отже, у 50-ті pp. XVII ст. в Центральній Україні формувалася повноцінна державність з усіма відповідними ознаками, функціями, механізмом, на чолі з гетьманом.



20. Проаналізуйте зміст "Березневий статей" Б.Хмельницького, розкрийте процес обмеження автономії Гетьманщини у другій половині XVII ст.
Березне́ві статті́ 1654 року (інші назви — «Статті Богдана Хмельницького», «Березневі статті Богдана Хмельницького», «Статті війська Запорозького», «Переяславські статті») — угода між російським царським урядом і українською козацькою старшиною, комплекс документів, які регламентували політичне, правове, фінансове і військове становище України після Переяславської ради.

Згідно з цими статтями Україна зберігала свої військово-адміністративні органи управління на чолі з виборним гетьманом. На Гетьманщині без обмежень мало далі діяти місцеве право, обумовлювалося невтручання царських воєвод та інших урядовців у внутрішні справи України. Україна зберігала свої збройні сили — 60-тисячне козацьке військо. Гетьманський уряд мав право на ведення стосунків з іноземними державами, правда з дозволу царського уряду і не мав права на зносини з Польщею та Туреччиною. Гетьман обирався на козацькій раді пожиттєво, а царя лише повідомляли про результат виборів. Влада Гетьмана поширювалась на всю територію України. Всі податки і доходи збирались українськими фінансовими органами. Представники Москви лише мали приймати від них належну їй данину.При виборах наступних гетьманів приймалися договірні статті, в яких ряд пунктів Березневих статей скорочувався, вводилися нові статті

Після Переяславської ради 8 січня 1654р. і підписання “Березневих статей” Московія поступово взяла українську геополітику під свій контроль і суттєво її обмежила. Зокрема, Українському гетьману заборонялося встановлювати стосунки з Річчю Посполитою та Туреччиною без дозволу царя, а про дипломатію з іншими державами треба було обов’язково повідомляти центральну владу. Така ситуація не задовольняла Б.Хмельницького, адже в союзі з Москвою він вбачав лише тимчасову підтримку, щоб незабаром здобути для своєї держави цілковиту самостійність. Московія ж від укладеної угоди отримувала для своєї геополітики значний виграш: вона не тільки послабила свого суперника – Річ Посполиту і фактично приєднала до себе багаті українські землі, але й створила сприятливі умови для реалізації подальшої експансії у південному напрямі, до Чорного моря, а далі на Балкани та у Центральну Європу. Можемо однозначно констатувати, що Москва розробляла і здійснювала свою геополітичну стратегію без належного урахування національних інтересів молодої, ослабленої довготривалою війною Української держави, а іноді й на шкоду українцям.

21. Висвітліть процес скасування автономії Лівобережної України у складі Російської імперії у XVIII ст.

В ході війни 1648-1654рр. повсталий український народ домігся визнання своїх прав і вольностей і в першу чергу права на власну державність.Визнавши автономію Війська Запорозького польська влада будь-що намагалась її ліквідувати. Козацька влада шукала зовнішньої підтримки. Зневірившись у кримських татарах Б.Хмельницький методично добивається союзу з царем Московської держави, який і було укладено в січні 1654р. та оформлено в березні того ж року. Підписані 27 березня 1654р. московським царем Олексієм Михайловичем прохальні (чолобитні) статті Б.Хмельницького фактично являли собою конституцію. Таким чином, у ході Національно-визвольної війни 1648-1654рр. частина України (Київське, Брацлавське і Чернігівське воєводство) отримала за угодою з московським царем незалежність. Однак фактичними діями московський уряд з перших днів методично намагався обмежити і ліквідувати цю незалежність. Цьому сприяла шкідлива для України політика наступних гетьманів. Упродовж 60-80рр. XVIIст. не вщухали чвари, в яких амбіційна старшинська аристократія вела боротьбу за владу. Це прискорило втручання іноземних держав у справи України, в першу чергу Польщі, Московії і Туреччини. Тривала війна цих держав закінчилася прийняттям “Трактату про вічний мир” між Польщею і Московією. Згідно умов цього договору Військо Запорозького було розділене між цими державами навпіл по Дніпру. Правобережжя загарбала Польща, а Лівобережжя залишалося під протекторатом Московії.

З 1687р. для Лівобережної України розпочався новий етап, який інколи називають московським періодом її існування (1687-1764рр.). Царський уряд мало-помалу закріплював за собою право усувати гетьманів, полковників та інших адміністраторів, перетворювати козацькі полки не регулярні московські військові підрозділи, реорганізовувати структури центрального і місцевого управління, замінювати старшинські уряди губернською формою правління тощо. Спроби української старшини якось протидіяти цьому (наприклад, становленням спадкового гетьманства з роду Розумовських) викликали рішучу реакцію з боку царизму. Наприкінці 1764р. вийшов царський маніфест, в якому повідомлялося, що гетьман Розумовський добровільно зрікся свого уряду. Це зречення дало підстави перетворити Військо Запорозьке у звичайне генерал-губернаторство (Малоросійське) Російської імперії на чолі з П.Румянцевим. Після російсько-турецької війни в 1775р. було зруйновано (вдруге) Запорозьку Січ, а в 1781р. полково-сотенний устрій гетьманщини. Майже одночасно з Гетьманщиною втратила свою автономію Слобідська Україна. 1765р. Катерина ІІ ліквідувала полковий устрій Слобожанщини. Там було ліквідовано самоуправління краю. З ліквідацією політичної автономії України наприкінці XVIII ст. царський уряд посилив колоніальний наступ на її землях, запровадив загальноімперську державно-політичну систему з її уніфікаційними методами управління.

Уся українська територія, яка входила до складу Росії, була поділена на три генерал-губернаторства і дев'ять губерній: Київську, Подільську, Волинську, Чернігівську, Полтавську, Катеринославську, Таврійську, Херсонську та Харківську. У губерніях державну владу Російської імперії представляли губернатори, яких призначав і звільняв цар. Губернії складалися з повітів, де керували справники. Повіти поділялися на стани, очолювані поліцейськими приставами. Важливою державною установою була Казенна палата. Вона відала збиранням з населення різноманітних державних податків. Увесь цей адміністративно-управлінський апарат повинен був забезпечити владу царизму на місцях. Щодо найбільшої маси населення — кріпосних селян, то вся влада над ними належала поміщикам.



Поділіться з Вашими друзьями:
1   2   3   4   5   6   7   8   9   10


База даних захищена авторським правом ©divovo.in.ua 2017
звернутися до адміністрації

войти | регистрация
    Головна сторінка


загрузить материал