6. Мова та історія. Порівняльно-історичне мовознавство



Скачати 184.18 Kb.
Дата конвертації06.04.2017
Розмір184.18 Kb.
Тема 6. Мова та історія. Порівняльно-історичне мовознавство. 

План лекції:

  1. Лінгвістичний компаративізм: поняття, напрями дослідження.

  2. Порівняльно-історичне мовознавство як провідний напрям у мовознавстві ХІХ ст.

  3. Принципи та методи порівняльно-історичних досліджень.

  4. Чинники розвитку мови: зовнішні і внутрішні. 

  5. Конвергенція та асиміляції. Мовний союз.

  6. Субстрат, суперстрат, адстрат.

  7. Результати взаємодії мов. Білінгвізм. Диглосія.

Ще на першій лекції ми наголошували на тому, що сучасне мовознавство виникло наприкінці XVIII - початку XIX століття, коли в працях ф. Боппа, Р. Раска, Я. Грімма, А. X. Востокова був розроблений порівняльно-історичний метод. Сформувалася компаративістика.
Відомо, що саме наявність власного методу робить ту чи іншу галузь знань наукою.

Лінгвістичний компаративізм або компаративна лінгвістика є напрямом мовознавства, якому належить розробка процедур реконструкції походження мов від прамов, визначення і опис типологічних рис мов світу, мовних універсалій, установлення еволюційних змін і закономірностей розвитку споріднених мов шляхом їхнього порівняння на різних етапах. Головним принципом Л.К. є порівняння, яке реалізується: 1) в аспекті діахронії однієї мови; 2) на синхронічному зрізі двох і більше мов; 3) при аналізі еволюції кількох мов.



Об’єктом порівняльно-історичного мовознавства є сім'ї та групи споріднених, тобто генетично пов'язаних мов.

Мета – встановити регулярні, закономірні відповідності між спорідненими мовами і описати їх еволюцію в часі і просторі на основі доказу спільності їх походження з однієї мови-основи (або прамови).

Лінгвістичний компаративізм виступав в 19 ​​ст. у вигляді двох напрямків. По-перше, це історико-генетичний напрям (порівняльно-історичне мовознавство, компаративістика у вузькому сенсі), обов'язково враховує при порівнянні мов фактор часу, а також найчастіше


і фактор простору. По-друге, це напрямок типологічний, що певною мірою відволікається від факторів часу і простору, в яких існують мови. Генетичний і типологічний підходи перетиналися в діяльності одних мовознавців, у діяльності ж інших або акцентувалася тільки порівняння заради з'ясування загальних і розпізнавальних ознак мов, або увага зосереджувалася на пошуку шляхів походження та розвитку мов.

Порівняльно-історичне мовознавство є найбільш розробленою галуззю лінгвістичного компаративізму, об'єктом якої є сім'ї та групи споріднених, тобто генетично пов'язаних, мов і яка ставить своєю метою встановити регулярні, закономірні відповідності між спорідненими мовами і описати їх еволюцію в часі і просторі на основі доказу спільності їх походження з однієї мови-основи (або прамови). Одні його представники акцентують порівняльний (зіставний) аспект, що нагадує багато в чому підхід типологічний, а інші мовознавці – історичний, (еволюційний, генетичний).

Фрідріх фон Шлегель (1772-- 1829): перший досвід типологічної класифікації мов; впроваджує поняття флективних мов (на матеріалі санскриту, грецької та латинської), що протистоять мовам, які відмінні від них за своєю граматичною організацією; формулює поняття "історичного родовідного древа ", що відображає історію виникнення тієї чи іншої мови.

Август фон
Шлегель
(1767 - 1845): вводить розрізнення мов, позбавлених граматичної структури (в пізнішій термінології аморфних або ізолюючих), мов афіксальних і мов флективних; впроваджує терміни синтетизм і аналітізм, із зазначенням руху європейських мов від синтетичного типу до аналітичного.

----------------------------------------------------------------------------



Ф. Бопп: увів у лінгвістичний обіг поняття звукового закону і термін «індоєвропейські мови» (його попередники вжи-вали термін індогерманські мови). Основний внесок Боппа: встановив принцип відповідності у граматичній структурі та мовних одиницях; вибрав і систематизував генетично споріднені елементи в морфологічній структурі індоєвропейських мов; створив систему морфологічних відповідностей; виводячи праформи, він пояснював явища однієї мови за допомогою фактів іншої.

----------------------------------------------------------------------------------



Р.К. Раск: розумів мову як явище природи, як організм, який повинен вивчатися за допомогою природничо-наукових методів. Застосовував до порівняння мов прийоми Ліннеївського класифікації рослин. Фактично вперше дав вихідний перелік мов, що входять до індоєвропейської спільності (але без використання цієї назви). Йому належить думка про циклічний розвиток мов (не по колу, а по спіралі) -
від кореневоізолюючого (аналітичного)
типу через афіксальні типи і знову до кореневоізолюючого типу. Сформував поняття «регулярних фонетичних відповідностей»: звукові зміни в морфемах мають закономірний характер, через що фонетичні відповідники у споріднених мовах є регулярними. Усі індоєвропейські мови, на думку Раска, походять від мертвої і незафіксованої фракійської мови, сліди якої зберегла давньогрецька мова.

------------------------------------------------------------



Якоб Грімм (1785 - 1863): створює першу порівняльно-історичну граматику однієї з груп (а саме германської) всередині індоєвропейських мов. Праці Я. Гріма – це перший досвід поєднання компаративної та історичної методики дослідження мов.
Вільгельм фон Гумбольд: усі мови світу поділяє на чотири морфологічних типи: 1) мови аморфні (кореневі, ізольовані); 2) аглютинативні; 3) інкорпоруючі (полісинтетичні); 4) флективні (фузійні).

-----------------------------------------------------------------------------



Август Шлейхер / Шлайхер (1821 – 1868): натуралістичний напрям в мовознавстві; схема родовідного
древа, що ілюструє ідею послідовного розпаду первісного єдності
на окремі мови і діалекти.

Див. також лецію з історіографії мовознавства.

Порівняльно-історичний метод – сукупність процедур реконструкції походження мов від прамов, установлення еволюційних змін і закономірностей розвитку споріднених мов шляхом їхнього порівняння на різних етапах формування, доведення генетичної близькості мов. Тобто об'єктом є споріднені мови, які мають спільного предка. Порівняльно-історичний метод виступає як основний інструмент дослідження при відтворенні моделей прамовних станів окремих родин і груп споріднених мов світу, їх подальшого розвитку та членування на самостійні мови, а також використовується з метою побудови порівняльно-історичних описів мов, які входять в ту чи іншу генетичну спільність.

Завдання: визначення генетичної приналежності мовних даних; встановлення системи відповідностей і аномалій на різних рівнях в порівнюваних мовах; моделювання вихідних прамовних форм (архетипів);
реконструкція первинних і проміжних мовних станів; хронологічна і просторова локалізація мовних явищ; генеалогічна класифікація мов. Головними прийомами методу є зовнішня і внутрішня реконструкції. Перша залучає матеріали споріднених мов, друга співвідносить явища однієї мови, представлені на різних етапах її розвитку. Застосовуються методики лінгвогеографії, лінгвостатистики.

Цей метод ґрунтується на наукових прийомах відтворення (реконструкції) незафіксованих писемністю наявних у минулому мовних фактів шляхом планомірного порівняння відповідних пізніших фактів двох чи більше конкретних мов, відомих за писемними пам'ятками або безпосередньо за їх уживанням у мовленні. Порівняльно-історичному методові відповідає певна теорія мови, основний зміст якої зводиться до таких чотирьох положень: 1) порівняння мов виявляє їх спорідненість, тобто походження від одного джерела - мо-ви-основи (прамови); 2) за рівнем спорідненості мови об'єднуються в сім'ї, групи і підгрупи; 3) відмінності споріднених мов можуть бути пояснені тільки безперервним їх розвитком; 4) зміни звуків у споріднених мовах мають чіткий закономірний характер, через що корені та флексії є стійкими впродовж тисячоліть, що дає можливість встановити (реконструювати) архетипи. Порівняльно-історичний метод був і залишається найважливішим інструментом установлення спорідненості мов і пізнання їх історії. Найважливішою процедурою порівняльно-історичного методу є реконструкція звуків і морфологічних архетипів, яка здійснюється за допомогою встановлення відповідників на всіх рівнях мови.

Головне завдання цього методу - відкриття законів, за якими розвивалися споріднені мови в минулому. За його допомогою можна реконструювати (відтворити) звуки, слова, їх форми і значення. Наприклад, праіндоєвропейське *bher, реконструйоване на основі порівняння рос. буря,

прауральске *purka, звідти запозичене із фінської рос. пурга,


порівняння східнослов'янської (української, російської, білоруської) форми слова город із польською grod (ogrod), болгарською град, литовською gardas, німецькою Garten, англійською garden дало можливість реконструювати індоєвропейську форму цього слова "gordi" (при реконструкції цієї форми враховували фонетичні закони, тобто закономірні зміни звуків, які мали місце в різних мовах після розпаду індоєвропейської прамови). Саме на основі порівняльно-історичного методу вчені дійшли висновку, що у далекому минулому існувала індоєвропейська мова-основа (прамова), відтак спільнослов'янська (праслов'янська) мова, з якої розвинулися всі слов'янські мови.

Відносна і абсолютна хронологія.

Серед поширених прийомів
порівняльно-історичного методу слід назвати прийом відносної хронології.
Він полягає у встановленні не точного часу появи
мовних явищ, а лише послідовності цих явищ у часі (яке
з них виникло раніше, а яке пізніше). Так, в
українській та інших слов’янських мовах є рефлекси трьох
палаталізацій задньоязикових [ґ], [к], [х], тобто
переходу цих звуків у певних умовах у звуки [ж], [ч], [ш]
і [з']» [ц']> [с’1 (друг — дружити — друзі, рука —
заручитися — на руці тощо). Яка з цих палаталізацій
виникла раніше, доводиться на основі того, що форма
кличного відмінка отьче не могла виникнути з
початкової форми отьць, оскільки переходу [ц] -» [ч] немає;
у час створення кличної форми отьче в називному
відмінку повинен був стояти звук [к] (*отькт>), а це
означає, що форма отьць (перехід [к] —> [ц]) з’явилася піс-
ля форми отьче (переходу [к] —> [ч]). В. О. Богородиць-
кий пояснив відсутність переходу [є] в [о] в словах дед,
отец і наявність його в слові полеш [плл'от] тим, що
перехід [є] в [о] відбувся до переходу [Ь] в [є] (дЬдь) й
отвердіння [ц] (отьць). Тут явища одне щодо одного
мають різну хронологію.

Абсолютна хронологія – визначення часу мовного явища в межах століть і десятиліть на підставі писаних джерел.

Так, відштовхуючись від свідчень давньоруських пам’яток, у яких уживання літер і та е замість h
спостерігається вже в XI ст., П. Г. Житецький зосереджує свою увагу на переході ĕ > і в «малоруському наріччі
та в новгородському говорі» і відзначає, що цей фонетичний закон «народився на самому початку історичного
життя слов’яноруських племен», тобто в період виникнення давньоруської писемності [Житецький 1876). Початком переходу е в о в
північновеликоруських говорах є XIII ст., а якісне розрізнення складів (тобто «чергування о і у, ѐ і ю, е і є»)
з’явилося, згідно з писемними пам’ятками, не пізніше початку ХІV ст. Детально розробляє питання абсолютної хронологізації О. О. Потебня. Однією з особливостей
історичного підходу вченого до фонетичних явищ є намагання там, де це можливе, чітко встановлювати їх
абсолютну хронологію, спираючись на свідчення писемних пам’яток. 

Головним принципом методу є історизм. Зародження методу позначено розробками: 1) проблеми походження мови від прамови, якою спершу став санскрит, відкритий англійським сходознавцем У. Джонсом у 1786 р. (у другій половину 19 ст. це положення було спростоване А. Шлейхером); 2) концепції мовних сімей (класифікації уральських й алтайських мов, подані у таблицях П. фон Страленберга у 1730 р.); 3) генеалогічної і типологічної класифікації мов; 4) універсальних граматика (порт-Рояля 1660 р.) і створення багатомовних словників.

На основі порівняльно-історичного методу створено історичні й порівняльно-історичні граматики мов і етимологічні словники (словники, які пояснюють походження слів).

На відміну від порівняльно-історичного методу, типологічний метод спрямований на аналіз синхронічного стану мов незалежно від їх спорідненості чи віддаленості; виділення загальних ознак і закономірностей мов світу і їхню класифікацію залежно від таких ознак. Головним принципом методу є порівняння як установлення схожості і розбіжності між мовами. Метою методу є виділення мовного типу як сукупності відповідних ознак мов (універсалій) або сукупності мов, що їх мають.



Внутрішні причини мовних змін

Більшість учених визнають існування зовнішніх і


внутрішніх причин мовного розвитку. Більше того, в
мовознавстві не раз виникала дискусія, які причини —
внутрішні чи зовнішні — є визначальними в розвитку
мови. Як зазначає М.П. Кочерган, поділ причин
мовних змін на зовнішні і внутрішні є умовним, оскільки
мова, суспільство і пізнавальна діяльність людей
взаємопов’язані.
Український мовознавець Станіслав Володимирович Семчинський
запропонував іншу класифікацію причин мовних змін.
За цією класифікацією чинники мовних змін
поділяються на позамовні, до яких належать розвиток
людського суспільства, його матеріальної і духовної
культури, розвиток продуктивних сил, науки, техніки тощо,
і мовні, які в свою чергу поділяються на зовнішні і
внутрішні. До зовнішньомовних причин автор
відносить контактування мов, яке може посилити вже
наявні в мові тенденції або породити нові. До внутрішньо-
мовних чинників відносять прагнення мови до
самовдосконалення.

Внутрішні причини мовних змін закладені в мові.


Це протилежні начала, суперечності, боротьба між
якими призводить до змін. Ще в. фон Гумбольд наголошував на тому, що антиномії, внутрішня суперечливість вважаються внутрішнім джерелом динаміки живої мови. Серед цих суперечностей
(антиномій) основними є такі:
1) антиномія позначувального і позначуваного.
План вираження (позначувальне) і план змісту (позна-
чуване) мовного знака перебувають у стані нестійкої
рівноваги, що отримало в мовознавстві назву асиметричного дуалізму мовного знака, суть якого полягає в тому, що позначувальне (позначення) прагне мати інші функції, а позначуване (значення) прагне виразитися іншими засобами. Це
зумовлює розвиток багатозначності й омонімії, з
одного боку, і синонімії — з іншого;
2) антиномія норми і системи. Не все потенційно
закладене в структурі мови дозволяє норма.
Наприклад, у мовленні дітей, які утворюють похідні слова за
продуктивними словотвірними моделями,
трапляються такі оказіоналізми, як малюваю, випру, догну, що
приведені у відповідність до їх твірних основ
малювати, випрати, догнати. Боротьба між нормою і системою
призводить до змін, які полягають у тому, що
заборонена форма стає нормативною. Ще недавно в
українській мові, як тепер у російській, слово пальто
належало до невідмінюваних іменників, однак у мовленні
пересічних носіїв мови воно змінювалося. Нині
відмінювання іменника пальто є кодифікованою нормою.
3) антиномія мовця і слухача. Мовець намагається
скоротити і спростити мовлення (усічує слова, вживає
еліптичні конструкції тощо), тоді як слухач потребує
якомога повнішого виражання думки, інколи й
надлишкової інформації. Внаслідок такої антиномії
змінюється форма слів, їх категоріальне значення (спаси
бо(і)г —> спасибі, автомобіль —> авто, телевізор —> те-
лик, метрополітен —> метро). Тенденція до економії мовних засобів і зусиль
мовців простежується на всіх рівнях мови.

4) антиномія інформаційної та експресивної


функцій мови. Багато нових слів і виразів
з’являються внаслідок суперечності між стандартним і
експресивним началами в мовленнєвій діяльності. Так, на-
приклад, слово автомобіль з часом звузило своє
вживання за рахунок експресивнішого синоніма машина, а
в наш час набуло поширення ще експресивніше тачка
(Сідай у мою тачку, підвезу). студенти гуртожиток обща-
гою,

5) антиномія коду і тексту (мови і мовлення). Код не може нескінченно збільшуватися, бо людський мозок не зміг би його запам’ятати, а дуже


довгий текст ускладнив би спілкування. Зазначена антиномія реалізується в тенденції економії мовних зусиль, що реалізується на різних рівнях мови і мовлення. Наприклад, поняття експлікатури і розмежування експлікатури і імлікатури з теорії Деирдра Уилсон и Дан Спербер випливає з параметра «зусиль по обробці» . Експлікатура визначається як заповнення відсутніх слів , детальна розробка або розширення пропозіціональной форми , що здійснюється як стадія, що передує виявленню імплікатури . Наприклад, вислів « Не сиди на скелі . Вона може обвалитися» містить експлікатуру «Вона обвалиться під твоєю вагою» і імплікатуру «Ти можеш поранитися / розбитися ». Іншими словами, мовцю немає необхідності кодувати концепти , які й так доступні слухачеві.
На відміну від експлікатури , імплікатура завжди повідомляє пропозицію , яка включає концепт , отриманий в результаті звуження або розширення концепту , закодованого лінгвістичної формою .

Усі названі антиномії є конкретним виявом загального закону розвитку — суперечності між потребами


спілкування і мовними можливостями.
Зовнішні причини мовних змін

Зовнішні причини змін у мові зумовлені різними


суспільними чинниками. Найпотужнішими з них є
розвиток матеріальної і духовної культури,
науки, техніки тощо.
Надзвичайно важливою зовнішньою причиною
мовних змін є контактування мов.
Розрізняють такі
типи мовних контактів: безпосередні й
опосередковані; між спорідненими і неспорідненими мовами; з
однобічним і обопільним впливом; маргінальні (на
суміжних територіях) і внутрішньорегіональні (на
одній і тій самій території); казуальні (випадкові) і
перманентні (постійні); природні (безпосереднє
спілкування), штучні (навчання в школі) і змішані
(природно-штучні).
Контактування мов може зумовити такі процеси:
1) запозичення лексики і фразеології. Так, тільки за
останніх декілька років українська мова запозичила
численну кількість іншомовних слів, переважно з
англійської мови: дисплей, дискета, файл, інтерфейс, принтер,
факс, менеджмент, маркетинг, шоп, саміт, електорат,
консенсус, спікер, брифінг, ексклюзивний, боїнг, тойота,
вольво, мерседес,

2) засвоєння артикуляційних особливостей іншої


мови. Внаслідок контактування румунської мови зі
слов’янськими її артикуляція дуже наблизилася до
артикуляції слов’янських мов (нерідко можна почути таку
характеристику румунської мови: це романська мова зі
слов’янською вимовою).
3) зміну наголосу. У латиській мові раніше наголос
був нефіксований, вільний, не закріплений за певним
складом слова. Під впливом фінно-угорських мов
характер наголосу змінився: тепер наголошеним є
перший склад у всіх формах усіх слів;
4) зміни у граматичній будові мови. Помітним є вплив мовних контактів на зміни в синтаксисі. Синтаксична будова таких фінно-угорських
мов, як фінська, угорська, естонська, набула ознак індоєвропейських мов:
порядок слів у реченні замість фіксованого став вільним,
з’явилися підрядні речення зі сполучниками і
сполучними словами тощо. У французькій мові зворотний
порядок слів у питальному реченні виник під впливом
німецької мови;
5) зміни у словотворі. Поширеним явищем є
запозичення суфіксів та префіксів. Скажімо, в українській
мові широко вживаються запозичені префікси а-, анти-,
інтер- (аполітичний, антинародний, антихудожній,
інтервокальний, інтерполювати), суфікси -ир-, -ізм-,
та багато інших (бригадир,
українізм,). Найпроникливішою для запозичень є лексико-
семантична система. В англійській мові, наприклад,
60 відсотків французьких слів, у турецькій — 80
відсотків арабізмів, а в корейській — 75 відсотків кита-
їзмів. Фонологічні запозичення менш поширені, ніж
лексичні. Як правило, іншомовні слова фонетично
пристосовуються до фонологічної системи мови-реципі-
єнта. Явище субституції
(заміни відсутніх звуків в мові-реципієнті іншими
власними), на думку М. С. Трубецького, лежить в
основі можливості встановлення системи звуків-відповід-
ників між будь-якими за своїм походженням
контактуючими мовами. Морфологія порівняно з іншими мовними рівнями,
характеризується найвищим ступенем
непроникності. Вважають, що контактування мов не збагачує, а
спрощує морфологію. Наприклад, англійська мова
внаслідок контактів із скандинавськими мовами значно
спростила свою морфологічну структуру. Саме такий
результат контактування в морфології засвідчують
креолізовані мови і піджини (спрощені мови), в яких
морфологічні способи вираження значень
замінюються лексичними. Див. також наступну лекцію «Мова і суспільство».

Синтаксис на відміну від морфології


характеризується високим ступенем проникності. Саме в тому
вбачають причину подібності синтаксичної структури
речення в багатьох мовах світу.

Отже, мовні контакти — один із найсильніших зовнішніх


чинників розвитку мови. Вони зумовлюють не тільки
запозичення на всіх рівнях мовної структури, а й
конвергентний розвиток мов, утворення допоміжних
спільних мов і навіть мовну асиміляцію. Причини цих
перетворень криються не в структурі взаємодіючих мов,
а у вагомості певної мови, що залежить передусім від
рівня економічного, політичного й культурного
розвитку її носіїв, а також їхньої войовничості,
фанатичності, заповзятості.
Часто тривалі мовні контакти спричинюють конвергентний розвиток контактуючих мов. Конвергенція, на
відміну від асиміляції, не призводить до витіснення однієї
мови іншою, а зумовлює появу в контактуючих мовах
спільних ознак. Унаслідок конвергентного розвитку
декількох мов виникають так звані мовні союзи, тобто
«особливі типи ареально-історичної спільності мов, які
характеризуються певною кількістю подібних чи спільних
структурних і матеріальних ознак, набутих внаслідок
тривалого й інтенсивного контактування і конвергентного
розвитку в межах єдиного географічного простору» [Лин-
гвистический знциклопедический словарь 1990: 617].
Термін мовний союз уведений у науковий обіг
М. С. Трубецьким у 1923 р. (стаття «Вавілонська вежа
і змішування мов»). За Трубецьким, до мовного союзу
належать ті мови, які суттєво подібні у морфології та
синтаксисі, рідше — у фонетиці і мають спільний фонд
культурних слів, але не пов’язані системою звукових
відповідників і корінною (споконвічною)
елементарною лексикою. Таким чином, мовні союзи
характеризуються певною спільною для мов, що до них входять,
незалежно від їх походження сукупністю структурно-
типологічних і деколи й матеріальних особливостей. Тобто це рух мов до інтеграції, який зупинився на
півдорозі [Георгиев 1972: 40], це, образно кажучи,
набута спорідненість.
Як приклад звичайно наводять балканський
мовний союз. До нього належать грецька, албанська,
румунська, болгарська, македонська, сербська, хорватська
і частково турецька мови. Ці мови характеризуються,
як правило, такими спільними ознаками: а) збігом
форм родового та давального відмінків; б) наявністю
постпозитивного артикля; в) відсутністю інфінітивної
форми дієслова; г) описовим утворенням форми
майбутнього часу (за допомогою дієслова зі значенням
«хотіти»); ґ) утворенням числівників від одинадцяти до
дев’ятнадцяти за зразком «один + на + десять»; д)
наявністю зредукованого голосного. Крім цього, названі
мови помітно прямують від синтетичної до аналітичної
будови і мають багато спільного в лексиці.
З інших мовних союзів можна назвати
західноєвропейський, гімалайський, поволзький (волго-камський)
і кавказький.
Тривале й інтенсивне контактування мов може
призвести до асиміляції однієї з мов, тобто до її втрати,
але втрачена мова не зникає безслідно. Сліди
витісненої мови отримали в мовознавстві назви субстрат і су-
перстрат.
Субстрат (термін Дж. Асколі) — мова-підоснова, елементи якої
розчинилися в мові, що нашарувалася на неї; сліди мови корінних
жителів у мові-переможниці чужинців; сліди витісненої місцевої
мови.
Наприклад, кельтський (галльський) субстрат для
французької мови, фракійський субстрат для румунської
мови, іберійський субстрат для іспанської мови, дравід-
ський субстрат для індійських мов, фінський субстрат
для російських говірок півночі європейської частини
Росії.
Суперстрат (термін В. Вартбурга) — мова-надоснова, елементи
якої розчинилися в мові, над якою вона нашарувалася; сліди мови
чужинців у мові-переможниці корінних жителів.
Так, скажімо, латинська мова стала суперстратом
для мов Західної Європи, німецька для чеської, мова
норманських завойовників для англійської, германська
мова франків для французької, тюркська мова волзько-
камських болгар для слов’янської болгарської та ін.
Близьким до перелічених є термін адстрат.
Адстрат (термін М. Вартолі) — сукупність рис мовної системи, які
з’явилися внаслідок впливу однієї мови на іншу в умовах тривалого
співіснування і контактів сусідніх народів.
На відміну від субстрату і суперстрату цей тип
мовної взаємодії є нейтральним: при ньому не
відбувається асиміляції етносу і розчинення однієї мови в іншій;
це своєрідний прошарок між двома мовами. Як
приклад можна навести білорусько-литовський,
словенсько-італійський та інші адстрати.
Сучасний стан будь-якої мови — це результат її
довговічної історії, де різноманітні мовні впливи
відбилися в ній у вигляді субстратних, суперстратних та
адстратних нашарувань. Так, скажімо, в англійській
мові можна виявити сліди неіндоєвропейської
іберійської мови перших поселенців на Британських
островах, кельтської мови бритів, латинської мови
поселенців перших століть нашої ери, західногерман-
ської мови англів, саксів, фризів, ютів, які завоювали
Британію в V—VI ст., північногерманської мови
скандинавських вікінгів, які владарювали в Англії в X ст.,
французької мови норманських феодалів, які
підкорили Британію в XI ст.

Поділіться з Вашими друзьями:


База даних захищена авторським правом ©divovo.in.ua 2017
звернутися до адміністрації

войти | регистрация
    Головна сторінка


загрузить материал