6. Генеза та еволюція поняття «геополітика»



Сторінка7/11
Дата конвертації09.12.2016
Розмір2.09 Mb.
1   2   3   4   5   6   7   8   9   10   11

49. Проблеми політично еліти в науці: внески у вивчення еліти Конфуція, Аристотеля, Платона, МАкіавелі

Идеальной личностью Конфуций считал человека, который выше всего ставил знание, чувство долга ("и"), гуманность ("жэнь"), выполнение заветов предков. Благородный муж "в своих поступках проявляет чувство самоуважения, находясь на службе у вышестоящих, проявляет чувство ответственности (Конфуций рисует образ активного администратора, способного на самостоятельные решения), воспитывая народ, проявляет чувство доброты, справедливости. Конфуций рисует образ идеального китайского бюрократа - благородного чиновника (модель цзюнь-цзы). Правитель и его бюрократия обязаны не только следить за соблюдение народом правил "ли", но и воплощать их в жизнь на собственном примере, исходить из принципа справедливости. Чтобы народ поверил в искренность провозглашенной правителем политики, она должна быть нравственной.

Конфуций стремился к тому, чтобы народом управляли живые люди, а не сухой закон. Правила, создаваемые людьми для людей, должны восприниматься осознанно. По Конфуцию правитель возвышался над главой семьи лишь на несколько ступенек. Правитель непременно должен быть "благородным мужем", но, хорошо зная нравы и интеллектуальные возможности царей и знати, он понимал, что реально правят подчас люди, весьма далекие он нравственного и интеллектуального уровня цзюнь-цзы.

Благодаря образованию, накоплению знаний человек может стать "цзюнь-цзы", что открывает широкие возможности для карьеры чиновника. Конфуций считал, что люди от рождения обладают более или менее одинаковыми способностями овладевать знаниями, остальное зависит уже от их усилий, их характера. Конфуций занимал высокие административные должности, но оставляет службу, чтобы посвятить себя преподаванию, открыв свою школу. Среди его многочисленных учеников были выходцы из разных слоев общества - от простолюдинов до аристократов, причем в ней преобладали отнюдь не знатные по происхождению Его радовало, что и "низшие в почете". Конфуций разработал механизмы и технологии отбора для обучения эффективных чиновников и их продвижения по службе. Только систематическое изучение наук, прохождение конкурсных экзаменов (причем многоступенчатых) открывало путь для успешной карьеры. За проведением экзамена на высшую ступень следили высшие чиновники и сам император. Обладатели высших степеней, полученных через систему конкурсных экзаменов, составляли сословие шэньши, имевшее институциональные привилегии17. Богатство и знатность само по себе не открывало автоматически путь в это сословие, нужны были собственные достижения, то есть это была элита меритократии. Высшей целью системы управление считалось благо государства, благосостояние населения. Но без квалифицированных управленцев, без элиты народ обойтись не может. Разъясняя вопросы управления обществом и обращаясь непосредственно к элите, Конфуций говорил: "Если вы пожелаете добра, то и народ станет добрым. Дэ благородного мужа - ветер, дэ маленького человека - трава. Трава всегда под ветром гнется"18.

Особое, можно сказать, центральное место в древнейшей из мировых религий - буддизме - занимает элитизация, самосовершенствование личности путем созерцательного размышления (медитации), переживания цельности бытия, полной самоуглубленности, искоренения в себе страстей, неправедных желаний, эгоизма. Будда - "просветленный" (624-544 до н.э.) основал свое учение на личном опыте самосовершенствования и прозрения человека. Он исходил из того, что каждый человек может подняться до уровня высшего духовного существа - будды, достичь просветления и нирваны. Нравственный идеал буддизма - абсолютное непричинение вреда окружающим (ахинса), идущее от доброты, мягкости, чувства совершенной удовлетворенности. Думается, что особенно благородны бодхисаттвы - те, кто достиг уровня, позволяющего стать буддой, но откладывают этот шаг для того, чтобы помочь другим людям в самосовершенствовании.

Наивысшего расцвета протоэлитология достигла в Древней Греции, особенно в период VII - III в до н.э. Античность была интереснейшей эпохой в становлении элитологии20. Начнем с Гераклита (ок. 540 - 480 г.г. до н.э.). Аристократ по происхождению, отказавшийся от царского трона в пользу брата, он подчеркивает свое презрение к демократии как власти толпы. "Один, если он наилучший", для Гераклита выше десятитысячной толпы. Причем "наилучший" не по происхождению или богатству, а по уму, по духовным ценностям. Он обличает невежество тех людей, которые в погоне за материальными благами пренебрегают своим духовным совершенствованием, и при этом не терпят "наилучших", которые отличаются от большинства. Эфесцы, его сограждане, по мнению Гераклита, предали себя позору, когда "Гермодора, наиполезнейшего для себя мужа, изгнали, говоря: из нас никто наиполезнейшим не будет, а если есть такой - то пусть будет он в другом городе и у других"21. Свои сочинения он пишет нарочито усложненным языком (за что получает прозвище "Гераклит темный"), чтобы подчеркнуть, что он пишет не для большинства, лишенного мудрости, но для "избранных"22.

Можно высказать предположение, что между элитаризмом и элитаризмом нет абсолютной грани, есть грани и переходы. Наиболее влиятельным направлением политической мысли Нового времени является не элитаризм и тем более не антиэлтаризм в форме эгалитаризма, а ослабленный элитаризм – та самая «золотая середина», о которой писал Аристотель, назовем ее элитизмом. В отличии от элитаризма, возвеличивающего элиту как творческую ситу, подлинный субъект истории, элитизм выступает за элиту, ответственную перед народом. То есть это демократический элитизм. Формирующееся гражданское общество выдвигает и свою элиту. Не народ зависит от правителя и политико-административной элиты, а, напротив, правитель и элита зависят от народа. Общественный договор заключается, в сущности, в том, что народ как бы нанимает управленческую элиту и терпит ее до тех пор, пока она ему честно служит, доказывая свою компетентность, и заменяет ее другой, как только она перестает ему служить или ставит свои групповые интересы выше общенародных. Не народ ждет «доброго царя» и пресмыкается перед ним, а гражданское общество избирает из своей среды человека, который доказал, что он выражает интересы народа, обладает качествами, отвечающие его запросам, и доказывает это своими действиями. И как только эти действия перестанут отвечать чаяниям народа, он отправляется в отставку.

Внимание Макиавелли сосредоточено на динамическом развитии политических отношений, его особенно привлекают резкие изменения в движении государственных форм, политические перевороты. Он рассматривает государство, как результат взаимодействия различных социальных сил. Позже он констатирует, что определяющим в ходе исторического процесса являются не субъективные желания и представления людей, пусть даже стоящих у руля государственного правления, а "…воздействие объективных исторических законов, влияние «действительного хода вещей» (Вступление к книге Н. Макиавелли «Государь. Рассуждения о Тите Ливии» Пресс А. Спб., 1900).

Власть в обществе не могут осуществлять ни один человек, ни все люди сразу. Как следствие, появляется организованное меньшинство и оно управляет, потому что оно организованно. «…Авторитет или власть лидера, коренится в поддержке сторонников…», — пишет Н. Макиавелли. По его мнению, все основные конфликты разворачиваются между элитами: меньшинством, удерживающим власть, и меньшинством, идущим к власти. Ориентация на власть, стремление ее достичь таит потенциальную опасность для социального порядка, гарантом которого выступает тот, кто эту власть уже имеет. Требования, с которыми выступает народ, обусловлены не своекорыстными влечениями и прихотями отдельных граждан, которые слишком противоречат друг другу, а интересами, общими всем людям. Эти интересы — безопасность и неприкосновенность чести и имущества, только ради защиты этих интересов народ выходит из своей пассивной роли, считает Макиавелли. Он также отмечает, «…второе отличительное качество народа — неспособность к быстрым решениям и движениям и ограниченность желаний». («Макиавелли как политический мыслитель» А. С. Алексеев. Москва, 1880 г. издание книгопродавца А. Л. Васильева) В обоснование теории элит, Макиавелли выдвинул предположение о циклическом развитии государственных форм: демократия; олигархия; аристократия; монархия.

50.Ресурси політично влади; різновиди та типологія

Ресурси влади являють собою все те, що може бути використане для впливу на інших, що підвищує потенціал і силу впливу суб'єкта влади. Існують відкриті і приховані типи впливу.

У першому випадку використовуються такі ресурси, як:

силовий примус - втрата будь-яких благ, тілесні покарання (історія людства знає безліч прикладів цього - тортури, концтабори), смертна кара, обмеження свободи, штрафи, відлучення від церкви, звільнення з роботи тощо;

закон - традиція, звичай;

стимулювання - створення стимулів, якими виступають матеріальні та інші блага, що ними об'єкт влади нагороджується в обмін на поведінку, що вимагається. Ресурс винагороди широко використовують батьки, викладачі, керівники організацій, політики.

Прихований вплив передбачає використання методів переконання, тобто раціональних аргументів, або навіювання. Залежно від того, які ресурси використовуються, говорять про три способи володарювання: панування, вплив і стимулювання.

Разом з суб'єктом і об'єктом найважливішим компонентом влади є ресурси – засоби, які використовуються для забезпечення впливу суб'єкта на об'єкт влади. Саме нерівномірний розподіл ресурсів - найважливіша причина підпорядкування одних людей іншим. Разом з суб'єктом і об'єктом, ресурси служать одним з найважливіших підстав влади: вони можуть використовуватися для заохочення, покарання, переконання і ін..Існує декілька підходів до класифікації ресурсів. Одним з самих поширеним є виділення ресурсів відповідно до найважливіших сфер діяльності:

- економічні ресурси влади – матеріально-технічна база, необхідна для суспільного виробництва і вжитку(розвинена технологічна основа виробництва, гроші, корисні копалини, вигідне географічне положення, продукти харчування і ін.);

- соціальні ресурси влади – здатність підвищення соціального статусу, соціального забезпечення, медичного обслуговування і ін.. Соціальні ресурси тісно пов'язані з економічними. Так прибуток – економічний ресурс, але він також характеризує соціальний статус (посада, освіта, соціальне забезпечення);

- культурно-інформаційні ресурси – знання і інформація і засоби їх здобуття (інститути освіти і науки, ЗМІ і ін.). Важливе значення набуває доступності освіти і культури для широких мас, опанування світової, регіональної і місцевої інформації, розвиток електронних технологій, масовій інформації і др.;

- демографічні ресурси – люди, фізично і інтелектуальне здорове населення, відсутність різкої вікової дисгармонії, впорядкування демографічних стосунків і др.;

- політичні ресурси – відлагоджений державний механізм, підготовлений апарат управління, наявність розвинених політичних партій і політичних лідерів, розвинена політична теорія і політична культура і пр.;

- силові ресурси – армія, міліція, служба безпеці, суд, прокуратура, в'язниці і ін..

Практично суб'єкти влади використовують в комплексі всі владні ресурси, але самий універсальний, багатофункціональний ресурс – це людина, що створює всі інші ресурси влади.

51.Реформа, революція, переворот, трансформація

У цій галузі політичних досліджень основна увага зосереджується на тому, як відбувається процес трансформації політичних режимів. У транзитології виділяють декілька типів політичної трансформації: реформа, революція, переворот і перехід. Якщо революція – це насильницька зміна існуючих інститутів, то перехід – це такий тип політичної трансформації, для якого характерна зміна інститутів без порушення правових норм. Реформа і переворот також не задовольняють цих вимог.

Перехід розглядають як тривалий процес, що складається з кількох етапів[25]. Зміни починаються з лібералізації старого режиму, для якого характерна спроба влади зберегти залишки легітимности шляхом допущення населення та опозиції до політичної конкуренції. Наступний етап характеризується поглибленням вимог демократичної опозиції і намаганням влади стримувати демократичний рух шляхом загравання, погроз, поступок, переговорів та компромісів з опозицією.

Якщо до влади приходить демократична опозиція, то є підстави говорити про початок вирішального, третього етапу суспільних перетворень, для якого характерні зміни у політичній, економічній, правовій та инших підсистемах суспільства.

Поступальність та невідворотність реформ дає можливість перейти до останнього, четвертого етапу трансформацій, що має закінчитися закріпленням демократичних інститутів, формуванням політичної культури громадянського типу і ринкової економіки. Рух від консолідованого авторитаризму до консолідованої демократії може тривати від 9-10-ти до 30-ти і більше років [26]. Така тривалість переходу пояснюється цілим рядом чинників, що в одних країнах можуть пришвидшувати, а в инших затримувати процеси змін.

«Політична революція – це суспільний рух і переворот, що ставлять за мету повалення старого режиму шляхом насильницького завоювання політичної влади і здійснення докорінних змін політичного життя суспільства» [12].

«Политическая революция – насильственный способ принципиального, качественного изменения политической системы общества в результате прихода к власти новых социально-политических сил и коренного изменения курса социально-политического развития страны в их интересах» [13].

«Революція є швидкою фундаментальною і насильницькою внутрішньою зміною пануючих цінностей і міфів суспільства, його політичних інститутів, соціальної структури, керівництва, а також політичної діяльності уряду» [14].

Зрозуміло, що запропоновані тут визначення не охоплюють всіх ознак революції, проте, вказують на такі характерні риси:

1) насильницький характер;

2) глибока, фундаментальна зміна існуючого ладу та соціальної структури суспільства;

3) радикальна зміна політичних інститутів та всієї політичної системи.



52. Рівні політичної культури

політичної соціалізації.

Соціалізація - процес засвоєння індивідом соціальних норм і культурних цінностей, властивих суспільству, в якому він живе. Політична соціалізація є частиною загальної соціалізації, процес введення в політичне життя. Її специфіка полягає в тому, що в процесі політичної соціалізації індивідом засвоюються норми і цінності переважно політичної культури, зразки політичної поведінки, знання і уявлення про політичну сферу суспільства.

Процес політичної соціалізації починається в ранньому дитинстві і продовжується протягом всього життя індивіда. В ході соціалізації людина засвоює най значущіші елементи політичної культури, що дозволяють йому стати повноправним суб'єктом політичного процесу.

Можна виділити три показники, які визначають відповідні рівні сформованості політичної культури особи.

Показником першого рівня політичної культури особи є політичне пізнання, що включає наступні елементи:

рівень уваги до політичних подій;

володіння інформацією і наявність власної думки;

рівень компетентності у сфері політики.

Наступний, другий, більш високий рівень - це відношення до політики і політичної системи. Тут важливі наступні моменти:

оцінка діяльності властей;

частота обговорення політичних проблем з друзями, родичами, знайомими і др.;

рівень національної гордості за політичну систему країни, за її успіхи в різних областях, за положення країни на міжнародній арені.

Показник третього, найвищого рівня - це ступінь участі в політичному житті суспільства. Даний рівень політичної культури припускає:

рівень політичної активності особи;

форми участі в політичному житті;

участь в державній політиці або в органах місцевого самоврядування;

ступінь віри людей в те, що вони здатні робити вплив на політичні рішення і вибір методів такого впливу.

Високий рівень політичної культури, як правило, може бути лише у тих, хто безпосередньо бере участь в політиці, і ніж більш це бере активну участь, тим рівень політичної культури вище.

1. За рівнем прояву:

- індивідуальна;

- групова;

- масова.

У наш час найбільш поширена масова політична куль¬тура, що з'явилася з утвердженням буржуазного ладу. Це культура широких верств населення. Виступає вона у двох видах – демократична і автократична.

Для демократичної культури характерна висока політична активність громадян, їх включення в політичну систему, визнання громадянських прав і свобод, принцип контролю громадянами діяльності уряду, визнання політичних відмін¬ностей та гри політичних сил. У цілому це культура громадянського суспільства правової держави.

Розрізняються два види демократичної культури: консер¬вативно-ліберальна, при якій визначаються громадянські права і свободи, але забезпечується суспільно-реформістський аспект, та ліберально-демократична. яка передбачає соціальні реформи з боку держави. На нинішньому етапі цивілізації це загальнолюдське надбання і цінність.

При автократичній культурі ідеалом визначається сила і неконтрольована влада, яка виключає демократичні права і свободи громадян. Існує два види цієї культури. Авторитарна культура не передбачає активної участі має у політичному житті. Ідеологія використовується як знаряддя їх пасивної послушності. Другий – тоталітарна культура характери¬зується об'єднуючою роллю культу лідера, сильною владою з активним залученням громадян до політичного життя відповідно до встановлених політичним лідером принципів.

Індивідуальна політична свідомість – це свідомість кожного окремого індивіда як учасника політичного процесу. Групова політична свідомість – це свідомість різних соціальних спільностей людей (соціально-класових, етнічних, демографічних, професійних, територіальних). Соціальну базу масової політичної свідомості складає маса як сукупність індивідів, котрі належать до різних соціальних спільностей і беруть участь у конкретних політичних процесах. За своїм змістом масова політична свідомість є сукупністю ідей, поглядів, уявлень, почуттів, настроїв, що відображають доступні й відомі масам політичні явища і процеси. Масова політична свідомість формується під впливом не лише соціально-економічних і політичних чинників, а й за допомогою ідеологічних засобів. Однією з істотних рис масової політичної свідомості є її динамізм – здатність до швидких змін залежно від дії різноманітних чинників, особливо агітації і пропаганди. Ця особливість слугує підставою для маніпулювання масовою політичною свідомістю, яке досить поширене в політиці.



53. Різноманітні форми авторитаризму

Авторитарні режими можуть бути класифіковані як:

абсолютистські монархії, в яких верховна, виконавча, законодавча та судова влада повністю належить одній особі (Саудівська Аравія, Об'єднані Арабські Емірати тощо);

військово-бюрократичні диктатури, встановлені внаслідок військових переворотів (в різні часи: Аргентина, Бразилія, Греція, Чилі тощо);

вождистські — спираються на авторитет сильного лідера, можуть мати підтримку народу і передумовою становлення яких може виступати певна загроза для держави (Німеччина часів Гітлера, СРСР часів Сталіна);

неототалітарні режими — владу контролює одна партія, інших партій або не існує, або вони мають декоративний характер (Корейська Народна Демократична Республіка).

персональні тиранії — влада належить диктаторові та спирається на підтримку поліцейського апарату (в різні часи: Гаїті, Нікарагуа, Сомалі, Уганда);

В умовах авторитарних режимів можуть існувати профспілки і політичні партії, але під жорстким контролем правлячої особи або правлячого угрупування.

Авторитаризм може існувати в найрізноманітніших формах. В історичному минулому він виступав у формі древніх тираній, деспотій, абсолютних монархій і у формі різних аристократичних режимів.

Виходячи з вищесказаного, є необхідність зупинитися на типології сучасних форм авторитаризму. Залежно від того, на які соціальні групи і інститути спирається влада, можна виділити такі форми авторитарного режиму:

Військові диктатури, що передбачають опір на армію. В умовах нерозвинутого громадянського суспільства і слабких демократичних традицій військові виступають найбільш організованою силою, яка володіє ресурсами для захоплення влади (як правило, шляхом державного перевороту). Подібні режими - досить часте явище в Африці, латинській Америці, на близькому Сході. Придушуючи політичні свободи, військові можуть виступити ініціаторами економічної модернізації суспільства (військова диктатура генерала А.Піночета в Чилі).

Теократичний - з опорою на духовенство і релігію. На зразок можна навести сучасний Іран, де з середини 90-х pp. намітилась тенденція до лібералізації режиму.

Олігархічний - влада належить певним корпоративним кланам.

Вождистський (режим особистої влади), що опирається на авторитет сильного лідера. Сам режим може мати підтримку народу. Основою для виникнення подібних режимів може стати відчуття зовнішньої загрози для країни. Самі лідери часто використовують націоналістичні гасла, ідеї незалежності або "модернізаційного прориву" (швидкого вирішення проблем економічної відсталості і бідності) для консолідації населення навколо власної влади.

Змішані, поєднуючи в собі елементи різних режимів. Так, режим, встановлений С.Хусейном в Іраці, володів властивостями військового, вождистського і частково теократичного режимів одночасно. Військовий режим, встановлений у 1973 р. в Чилі, пізніше трансформувався в режим особистої влади А.Піночета.

Як видно, форми сучасного авторитаризму демонструють строкату картину. Поряд з вищевказаними виділяють однопартійні і багатопартійні, президентські і парламентські, традиційні і мобілізаційні форми авторитаризму. Зрештою авторитарний режим може виступати у формі реакційної диктатури або бути більш ліберальним. Останні форми авторитаризму є своєрідним симбіозом авторитарних демократичних тенденцій.

Гібридні режими існують у різних формах і отримали різні назви:

"диктабланда" - режим, у якому відбулася певна лібералізація, але без наступної демократизації. Хоча населенню надані певні права, але воно не втягнуте в політичне життя, немає розвинутого громадянського суспільства;

"демократ ура" - є елементи демократії (багатопартійність, багатопартійні вибори), але немає лібералізації. Елементи демократії носять формальний характер, а вибори покликані гарантувати перемогу правлячої партії;

"делегативна демократія" передбачає встановлення сильної виконавчої влади на чолі з президентом. Виборці делегують право приймати важливі рішення не законодавчому органу, а президенту.



54. Роль ідеології у тоталітарному політичному режимі

Теза про панування єдиної ідеології в державі є ключовою при розгляді різних аспектів тоталітаризму, оскільки саме ідеологічний монізм дозволяє одній партії монополізувати владу і, понад те, здобувати підтримку населення. Тоталітарна ідеологія пропонує принципи, за якими має функціонувати нове суспільство, а, отже, для реалізації мети режиму вона має бути єдиним світоглядним орієнтиром. Переконати громадян у доцільності монізму партії, яка пропонує загальнодержавну ідеологію, та в правильності тверджень цієї ідеології можна тільки при замовчуванні або й прямій забороні альтернативних ідей. Адже вони за умов тоталітаризму виступають як опозиційні, оскільки плюралізм думок стає загрозою режимові. Відтак влада створює умови, за яких прагнення громадян до альтернативності є фактично неможливим. Це досягається шляхом ідеологічного контролю за поширенням інформації. Отже, цензурна політика, спрямована на ідеологічну фільтрацію будь-якої доступної населенню інформації, є необхідною умовою унеможливлення опозиційності.

Цензура існує у будь-якій державі. Але політична цензура як прояв саме ідеологічної дискримінації є атрибутом держави тоталітарної, оскільки стоїть на сторожі збереження ідеологічної єдності 1. Тому, коли говоримо про тоталітаризм, то в цьому контексті можемо констатувати наявність не лише класової, національної та расової дискримінації, але й дискримінації ідеологічної, проявом якої є заборона опозиційних думок та нав’язування режимом власних ідей. І оскільки в тоталітарній державі ідеологізуються всі суспільні сфери, то цензура, як механізм забезпечення ідеологічного монізму, має бути тотальною.

Суттєву роль у формуванні необхідної для тоталітаризму свідомості відіграють такі механізми впливу, як: засоби політичної соціалізації, політична пропаганда, ідеологічна індоктринація. І оскільки ці механізми застосовуються для нав’язування панівної ідеології, то з інформації, яка доходить до населення, вилучаються будь-які дані, що містять ознаки інших ідеологій.

В СРСР цензура посилювалась разом з посиленням комуністичного режиму. Так, в Інструкції-переліку (1930 р.) з охорони державних таємниць у пресі для районних органів Головного управління у справах літератури та видавництв (Головліту) йшлося про заборону оприлюднення даних про страйки, масові антирадянські виступи, маніфестації, окрім офіційних повідомлень органів влади про такі події [8]. Зокрема, цензура не повинна була пропускати у засоби масової інформації малюнки та фотографії, які зображували процес розкуркулення, дозволялися тільки „малюнки та фотознімки, які зображували використання колгоспами колишніх куркульських засобів виробництва та будинків для цілей колгоспного будівництва” [8].

Зазвичай при вивченні проблеми тоталітарної цензури увагу приділяють саме обмеженням, що стосуються певних даних. Але щодо цензури як механізму контролю над суспільством, суттєвим є як замовчування невигідної для режиму інформації, так і нав’язування інформації йому потрібної. Так влада за допомогою цензури прагне маніпулювати громадською думкою.

Іншими словами, особливість тоталітарної цензури полягає в тому, що вона містить не лише компонент заборони, але й вимоги до контрольованих об’єктів уникати як небажаних для режиму повідомлень, так і подавати необхідні для нього дані. У цьому зв’язку слід зазначити, що важливим для розуміння сутності тоталітаризму, його прагнень, засобів досягнення цілей є основний принцип запровадження цензури – визначення керівництвом потреб громадян держав.

Отже, цензура в тоталітарній державі є політичною цензурою в силу політизації суспільного життя, зв’язку всіх його сфер з політичними питаннями не лише через ідеологічний монізм, але й через необхідність впровадження у свідомість населення відповідної ідеології.

Метою цензури в СРСР, Італії, Німеччині в період панування тоталітарних режимів був потужний вплив на громадську думку, зокрема на формування лояльності до влади. В цих умовах політична цензура стає тотальною.

Тоталітарна цензура тісно пов’язана з політичною пропагандою (яка, як і цензура, спрямовується на політизацію суспільного життя), здійснюваною державою, оскільки проникнення забороненої інформації може суперечити пропагандистським гаслам. При цьому цензура не допускає реального відображення політичної, економічної та соціальної ситуації у країні. Тому її слід вважати механізмом тоталітарної пропаганди, оскільки фікції, які мають впроваджуватися в суспільну свідомість, створюються на основі неправдивої інформації, при поданні якої або приховуються певні дані, або підтримуються певні ідеї. Гасла тоталітарної пропаганди мають сприяти мобілізації населення та його підтримці офіційної ідеології, а це не передбачає об’єктивності – не допустити її можна саме за допомогою жорстких цензурних обмежень.

При здійсненні політики, спрямованої на формування принципів цензури, обмеження впливу альтернативних джерел інформації, тоталітарні режими широко використовували засоби масової інформації. Документ Головліту, виданий незабаром після його створення, наголошував на значенні „друкованого слова, яке водночас виступає могутнім засобом впливу на настрій різних груп населення Республіки” [2; 8]. А лідер німецьких націонал-соціалістів ще до здобуття влади визнавав визначальну роль преси у встановленні в країні нацистського режиму та особистої диктатури. Тому одним з перших кроків тоталітарної влади завжди було запровадження контролю над ЗМІ.

З 1933 року, після встановлення тоталітарного режиму та ухвалення закону про пресу, газети і журнали Німеччини опинилися під суворим контролем міністра народної освіти і пропаганди. Опозиційні видання (крім окремих випадків, коли збереження певної незалежності ліберальної газети допускалося з метою справити позитивне враження на міжнародну спільноту) були заборонені. Перебуваючи під монопольним нацистським контролем, лояльні до режиму газети нарощували наклади, проте за якістю матеріалів значно поступалися виданням Веймарської Республіки. Тому в період з 1933 по 1937 рік, через незацікавленість населення, кількість газет в країні зменшилася з 3607 до 2671 [7].

У фашистській Італії державні посадовці відповідали за лояльність змісту публікацій до режиму, і тому політична цензура у пресі не становила труднощів для влади. Проте спостерігалася певна активність і незалежної, „незаконної” преси. Щодо стосується видань, які публікували сатиричні матеріали, то їх навіть у 1924 – 1925 роках не заборонили, що свідчить про певні відмінності італійського тоталітарного режиму від аналогічних режимів у інших країнах.

Цензурні обмеження тоталітарна влада застосовує не лише до засобів масової інформації, але й до видавництв, фондів бібліотек, репертуару видовищних закладів 2. Так, деякі дослідники радянської політики вважають період 1917 – 1922 років у СРСР етапом пошуку оптимальної системи ідеологічного контролю над видовищними закладами. Більшовицька влада вирішила не лише регулювати видавничий процес, але й контролювати бібліотечні фонди і книжковий ринок, оскільки, наприклад, у 1920-х роках, там було багато дореволюційних видань, зміст яких не відповідав ідеологічним настановам нової влади. Першу спробу вилучень 1920 року здійснили місцеві політосвітні відділи. Зі створенням єдиного цензурного органу – Головліту, його місцеві підрозділи також долучилися до контролю над фондами бібліотек і книжковим ринком.

Наряду с общностью основополагающих институциональных черт тоталитарные политические системы имеют и значительные особенности, что дозволяет выделить несколько их важнейших разновидностей. В зави-симости от господствующей идеологии, влияющей на содержание поли-тической деятельности, их традиционно подразделяют на коммунизм, фашизм и национал-социализм.

Исторически первой и классической формой тоталитаризма стал коммунизм (социализм) русского типа, начало которому положила во-енно-коммунистическая система, в общих чертах сформировавшаяся в 1918 г. Коммунистический тоталитаризм в большей степени, чем остальные разновидности, выражает главные черты этого строя, поскольку предпо-лагает полное устранение частной принадлежности и, следовательно, всякой автономии личности, абсолютную власть страны.

И все же черта социализма русского типа как тотали-таризма односторонняя и не раскрывает содержание и цели политики в этом типе общества.

Вторая разновидность тоталитарных политических систем - фа-шизм. В первый раз он был установлен в Италии в 1922 1. тут тоталитар-ные черты были выражены не в полной мере. Итальянский фашизм тя-готел не столько к радикальному строительству нового общества, сколько к возрождению итальянской нации и величия Римской империи, установлению порядка, жесткой гос власти. Фашизм пре-тендует на восстановление либо очищение «народной души», обеспече-ние коллективной идентичности на культурной либо этнической почве, ликвидацию массовой преступности. В Италии границы фашистского тоталитаризма устанавливались позицией более влиятельных в госу-дарстве кругов: короля, аристократии, офицерского корпуса и церкви. Когда обреченность режима стала очевидной, эти круги смогли сами от-странить Муссолини от власти.

Третья разновидность тоталитаризма национал-социализм. Как ре-альный политический и публичный строй он появился и Германии в 1933г. Национал-социализм имеет родство с фашизмом, хотя совсем много заимствует у русского коммунизма и до этого всего революционные и социалистические составляющие, формы организации тоталитарной партии и страны и даже обращение «товарищ». В то же время место класса тут занимает нация, место классовой ненависти ненависть националь-ная и расовая. Если в коммунистических системах злость направ-лена до этого всего вовнутрь - против собственных людей (классовою неприятеля), и в национал-социализме - вовне, против остальных народов. Глав-ные различия главных разновидностей тоталитаризма отчетливо выра-супруги в их целях (соответственно: коммунизм, возрождение империи



Поділіться з Вашими друзьями:
1   2   3   4   5   6   7   8   9   10   11


База даних захищена авторським правом ©divovo.in.ua 2017
звернутися до адміністрації

войти | регистрация
    Головна сторінка


загрузить материал