6. Генеза та еволюція поняття «геополітика»



Сторінка6/11
Дата конвертації09.12.2016
Розмір2.09 Mb.
1   2   3   4   5   6   7   8   9   10   11

35. Політична поведінка та фактори що її зумовлюють

олітична поведінка – це сукупність реакцій соціальних суб’єктів (осіб, груп, спільнот) на певні форми, засоби і напрямки функціонування політичної системи. Застосування в політології терміну “політична поведінка” разом із поняттями “політична участь”, “політична дія, діяльність” обумовлено тим, що слід відокремити дії суб’єктів політики, які базуються на свідомому раціональному грунті, від ірраціональних форм політичної активності, або таких поведінських актів, що є частково чи цілком неусвідомленими.

Поняття “політична поведінка”, на наш погляд, є змістовно найбільш осяжною та лексично - родовою по відношенню до “політичної активності, дії, участі, діяльності, функціонування” тощо. Це підтверджується також логікою біхевіористського підходу, який є досить вагомим в сучасній соціології політики і психології політики. Але в науковій та навчальній літературі з політології можна зустріти декілька позицій з цього приводу: 1) політичну поведінку ототожнюють з політичною дією та участю; 2) вважають поведінку лише зовнішнім виявом політичної діяльності; 3) представляють політичну поведінку поряд із політичною участю, акцентуючи їх відмінності та специфіку; 4) політичну участь, діяльність, функціонування розглядають як конкретні, специфічні форми реалізації політичної поведінки.

Нам імпонує саме останній підхід, який не обмежує використання кожного з цих понять, і водночас, визначає певним чином їх підпорядкованість та взаємозалежність.

За допомогою поняття “політична поведінка” можливо поглиблено вивчати сутність явищ, пов’язаних із реагуванням (раціональним та ірраціональним) суб’єктів політики на вимоги, стимули чи зміну обставин, що заподіяні зовнішнім політичним середовищем. Аналіз політичної поведінки людей надає можливості зосередити увагу на найбільш рухомому, динамічному аспекті політики – різноманітних діях осіб, які спрямовані на реалізацію тієї чи іншої політичної мети. Вивчення цього боку політичного процесу виявляє пряму залежність об’єктивних подій чи обставин від стану думок і спрямованості дій тих людей, що безпосередньо конструюють політику чи просто залучені до неї, розкриває механізми і засоби досягнення цілей.

Серед найбільш поширених актів політичної поведінки слід виділити наступні:

реакція – це певний вчинок, дія в політиці, що є засобом відповіді на зовнішній вплив, який спричинено іншими людьми чи інститутами;

політична участь, пов’язана з активними формами і методами впливу на політику, в усіх багатоманітних видах (електоральна, мобілізована, ангажована, конвенційна участь тощо);

партиципаторна діяльність у роботі політичних організацій і партій та рухів:

політичний дискурс – інтелектуальні дії з політичної освіти, просвітництва, самоосвіти та наукового опанування політики;

пряма дія в політиці реалізується через такі форми як мітинг, демонстрація, страйк, голодування, бойкот й інші акції непокори;

абсентеїзм – політична апатія, ухилення від будь-яких актів участі в політичному житті;

політичне функціонування - засіб політичної діяльності в інституціях, що безпосередньо реалізують функції влади (органи держави, керівні структури партій при владі, політично впливові ЗМІ, політико-економічні, військові структури); отже – це апаратна робота фахівців, що вважають політику за професію.

Важливішим стимулом активації політичної поведінки є інтерес, у підгрунті якого лежить та чи інша проблема буття політичної спільноти (особи). Для того, щоб розуміння політичного інтересу переросло в усвідомлену потребу до дії, необхідна нова умова – психологічний імпульс готовності, бажання діяти та впевненість в успіху. Рушійними силами тут можуть виступати різні мотиви політичної активізації – громадянський обов’язок, резонансна інформація, незадоволення, стресові зміни, прагнення до реалізації мети, перехід до певних політичних ролей і статусів, проходження етапів політичної соціалізації.

В залежності від домінування головного мотиву формується вигляд і характер політичної поведінки і вона може стати чисто емоційним відгуком на певну подію, або бути зваженою, прагматичною дією з послідовної реалізації програмних рішень; може розглядатися політичними виконавцями як здійснення “місії” з відновлення, визволення, захвату тощо, або протікати як належне рутинне виконання обов’язків, що є необхідним додатком певного політичного стану.

Характер політичної поведінки обумовлюється, також досить стійкими (практично об’єктивними) зовнішніми регуляторами:

- належність до соціальної спільноти або групи політичних інтересів, які виникли через встановлення між членами певних відносин

- членство в організації – формалізованій і структурованій групі, яку утворено для здійснення конкретних ролей у політиці

- роль – це формальні рамки поведінки, яку бере на себе учасник політичної дії (або яка йому призначається зовні);

статус – ієрархічна позиція в політиці, що визначається сукупністю політично-владних можливостей, специфікою політичної поведінки, обсягом функцій, які належить реалізувати.

Сукупна оцінка статусу і ролі дозволяє політологам стверджувати, що в будь-якому політичному процесі його учасники найчастіше виступають як: - лідери, що очолюють політичний рух (організацію) та своїм впливом сприяють її згуртуванню та досягненню спільних цілей;

- активісти – посередники між лідерами та послідовниками; вони мобілізують учасників руху, постачають лідерам необхідну інформацію, можуть внести корективи до стратегії й тактики мас;

- послідовники (підлеглі, рядові), що утворюють “політичну масу”, підтримують лідера і актив, тому що їм вони делегували представництво і захист своїх інтересів;

- “кумири думок” (інтелектуальні лідери), які не висувають політичних директив, але своєю інтелектуальною діяльністю (публіцистичною, науковою, агітаційною) утворюють акценти емоційної напруги навколо актуальних проблем, що ставить їх у центр громадської уваги.



36.Політична психологія

Політична психологія - це область політичної свідомості і політичної поведінки людей, яка виражає їх по переважно оцінне і, як правило, емоційно забарвлене відношення до політичної системи (перш за все до державної влади), до подій і фактів політичного життя.

На відміну від політичної ідеології політична психологія є несистематизованою, внутрішньо суперечливою сукупністю переконань, що включають як раціональні, так і підсвідомі (ірраціональні) погляди. Інтегруючи реальні суб'єктивні якості політичних суб'єктів, політична психологія здатна робити вирішальний вплив на виникнення специфічних політичних груп (натовпи, маси, публіки).

37 Політичний процес та його суб’єкти

Суб'єктами політичного процесу є окремі особи і соціальні групи. Особа виступає як учасник політичного процесу, представник якоїсь групи або як громадянин, наділений політико-правовою суб'єктністю. Виділяють кілька рівнів політичної суб'єктності особи: громадянин, що бере участь у політиці через виконання громадських обов'язків або через громадську організацію; член політичної партії; громадсько-політичний діяч; депутат; політичний лідер.

Груповим суб'єктом політики може бути будь-який елемент соціальної структури (етнонаціональної, соціально-класової, професійної, територіальної, конфесійної), який усвідомлює власні групові інтереси і намагається їх реалізувати на рівні політичної влади, а також групи тиску, громадські організації, політичні партії та владні структури різного рівня (державного, регіонального, місцевого).

Залежно від сили впливу суб'єктів на процес прийняття політичних рішень суб'єкти політики поділяються на первинні (базові), вторинні і безпосередні.

До первинних суб'єктів політики належать соціальні групи, етноси, класи, територіальні, демографічні, професійні й релігійні об'єднання, які, по-перше, виникли природно-історичним шляхом, спонтанно, а не внаслідок цілеспрямованої дії; по-друге, виражають власні інтереси (соціально-економічні, територіальні, професійні й культурні) не прямо, а опосередковано, через політичні організації; по-третє, створюють різноманітні політичні організації, надають їм усіляку підтримку; по-четверте, через власні соціальні інтереси визначають зміст і вектори сучасної політики, забезпечують утвердження принципу політичного плюралізму.

Серед цих суб'єктів найвпливовішими у політичному житті є етноси, нації та соціально-класові групи.

Етноси і нації виступають суб'єктами політики за таких обставин: на етапі боротьби за національну державу або національно-адміністративну автономію; при визначенні національних пріоритетів у період становлення політичних інститутів; у міжнародних відносинах; у процесі захисту на державному рівні етнокультурної специфіки національних меншин.

Соціально-класові групи — це спільноти, які різняться між собою за матеріальним становищем, владою, престижем, освітою, способом життя (звичками, манерами, звичаями). За цими ознаками класи поділяються на вищі, середні, нижчі та люмпенізовані верстви. Вони мають різні інтереси (часто діаметрально протилежні) і різні можливості виявити ці інтереси на державному рівні. Скажімо, якщо вищі та середні класи зацікавлені у зниженні державних видатків на соціальні потреби, то нижчі, навпаки, — у їх збільшенні. У цих класів також різні можливості реалізації власних інтересів через політику, адже вищі класи мають кращі фінансові, організаційні й інтелектуальні передумови для обстоювання вигідних позицій, ніж нижчі або навіть середні класи.

Вторинні суб'єкти створюються як специфічні інститути здійснення влади або впливу на неї задля захисту інтересів базових суб'єктів, реалізації їхніх цілей і цінностей. Ці суб'єкти мають специфічні політичні інтереси щодо здобуття і здійснення державної влади. До вторинних суб'єктів політики належать групи тиску і партії. Групи тиску включають усі об'єднання громадян (профспілки, промислові й торговельні асоціації, культурологічні товариства тощо), які безпосередньо не борються за владу, а обстоюють власні інтереси при здійсненні політики. Різновидом груп тиску є лобістські групи.

Лобі в політиці — це неформальні кулуарні об'єднання високооплачуваних агентів тих суспільних груп, які домагаються пріоритетного врахування своїх інтересів у політиці. Сьогодні лобізм у західних демократіях, особливо в США й Англії, набув статусу легітимності: його діяльність регулюється законодавством. Групи тиску впливають на законодавчий процес, виборчі кампанії, адміністративні органи, виходячи з інтересів соціальних груп, які висунули їх на політичну арену, надають їм фінансову й ідеологічну підтримку. Партії як вторинні суб'єкти політики безпосередньо борються за владу, тісно взаємодіючи з різними групами тиску й електоратом.

До безпосередніх суб'єктів політики належать керівники органів політичної влади, партій і громадських організацій, які беруть безпосередню участь у прийнятті й виконанні політичних рішень.

Суб'єкти політики мають як відкриті, так і приховані групові інтереси. Останні характерні для таких груп, як кліки, мафії, клани.

Кліка — це мала група, що намагається шляхом закулісних дій зайняти панівне становище у певній політичній структурі (партії, групі тиску, уряді). Скажімо, партійний лідер і його найближче оточення мають найбільший вплив у партії незалежно від того, що це оточення за офіційним статусом може поступатися іншим впливовим угрупованням цієї організації.

Мафія як строго ієрархізована і глибоко законспірована організація намагається досягти користолюбних цілей у рамках не тільки якоїсь організації, а й усього суспільства. Для цього вона використовує як законні, так і незаконні засоби. На відміну від звичайної організованої злочинності мафія може займати провідне місце в політичній системі (особливо в олігархо-клановій).

Приховані групові інтереси, як і приховані угруповання, є в будь-якому суспільстві незалежно від політичного режиму. Масштаб їхньої діяльності та політичного впливу залежить від соціальної і політичної структурованості суспільства, рівня правової та політичної культури, досконалості ринкових механізмів суспільної взаємодії. Там, де ці чинники перебувають на нижчому рівні розвитку порівняно із сучасними цивілізованими країнами, приховані інтереси можуть мати перевагу над відкритими, легальними.

41.Поняття пануючої еліти. Структура пануючої еліти.

Як зазначалося, поняття «пануюча еліта» істотно ширше, ніж поняття «політичної еліти». Основним ознакою приналежність до пануючої еліті є знання вищих, державних позицій в суспільстві, у політичних структурах, економіці, військовому комплексі, в культури і т.д. У це частину майна товариства, не приймаюча участі безпосередньо з політичної управлінні, але що має найвищим показниками і здобутками на свій професійної сфере.

Крім політичної еліти, пануюча еліта входять також економічну, культурну, ідеологічну, наукову, інформаційну, військову элиту

Економічна еліта – соціальна верства, до складу якого представників великого капіталу, великих власників. Рішення, прийняті економічної елітою, часто-густо надають життя людей щонайменше високе вплив, ніж розв'язання правительства.

Культурна еліта включає найбільш авторитарних і вельми впливових діячів мистецтва, освіти, літератури, представників творчої интеллигенции.

Наукова еліта включає найбільш обдаровану частина інтелектуальної еліти. Її роль визначається ступенем на такі процеси, як розвиток науку й техніки, науковий і технічний прогресс.

Військова еліта – найважливіший шар пануючої еліти. Вона важливу роль життя суспільства, у політичних процесах. Хоча військова еліта й сприймається як самостійна група, все-таки часто її належать до політичної еліти. Рівень впливу військової еліти на громадське життя визначається найвищим рівнем життя мілітаризації країни, характером політичного режима.

42.Поняття політичного конфлікту. Причини виникнення політичних конфліктів

конфлікти — це форма взаємовідносин між окремими особистостями, партіями, політичними групами, класами, націями, державами з питань влади.

На думку А. Здравомислова, необхідно розрізняти два рівні політичного конфлікту. По-перше, конфлікт у масштабах усього політичного простору, який виступає як конфлікт легітимності влади, її визнання, часткового визнання й часткового невизнання. В інтенсивнішій формі цей конфлікт виступає як підтримка або несприйняття владних структур.

Другий рівень цього поняття полягає в тому, що ним позначаються конфліктні стосунки усередині самих владних повноважень. Кожна зі сторін конфлікту веде боротьбу за розширення свого впливу в політичному просторі.

Якщо вважати, що політика — це в основному боротьба за владу, то політичний конфлікт розглядається як протиборство соціальних або політичних груп за владні пріоритети чи з приводу влади. Але якщо вважати, що політика — це діяльність, спрямована на регулювання й збалансування інтересів і відносин між різними соціальними й політичними суб'єктами щодо життєво важливих питань, які торкаються їхніх корінних інтересів (власність, влада, гуманізм, справедливість тому, як ми і розуміємо політику), то й політичний конфлікт — це конфлікт двох чи більше протидіючих сторін з приводу життєво важливих політичних питань. Це можуть бути питання, пов'язані не тільки із суто владними відносинами, бо політика має широкий вихід у соціум та вплив на його розвиток.

На думку Л. Козера, Р. Дарендорфа, К. Боулдінга, Р. Макка, Р. Снайдера, суперечність переростає у конфлікт, якщо наявна частина його основних ознак. Серед таких ознак головними вони передбачають:

— необхідною умовою конфлікту є наявність як мінімум двох протилежних сторін. При цьому сторони розуміються досить широко. Це можуть бути індивіди, групи, класи, навіть культури, етноси, конфесії, релігійні секти, партії, партійні фракції тощо. Сам конфлікт, його розвиток веде, на їх думку, до ситуації, у якій реально є принаймні два супротивники і наявна конфліктна ситуація;

— конфлікт виникає у зв'язку із наявністю "дефіциту" двох видів: "позиційного" і "дефіциту джерел". Під першим розуміється неможливість одночасного виконання однієї ролі або функції обома суб'єктами, що ставить їх у позицію змагальності. У другому випадку йдеться про недостатність яких-не-будь політичних цінностей (справедливості, політичної демократії, свободи, рівності), оскільки два суб'єкти одночасно не можуть задовольняти свої домагання повною мірою;

— конфлікт виникає тільки тоді, коли сторони домагаються вигоди, користі, зиску за рахунок одна одної. Таким чином, успіх однієї сторони означає неуспіх, поразку другої, а сама конфліктна поведінка виглядає як намагання ліквідувати, або ж, як мінімум, поставити під контроль другу сторону;

— дії конфліктуючих сторін спрямовані на досягнення несумісних і взаємновиключних цілей (цінностей) і, отже, зіштовхуються;

— одним із важливих аспектів конфліктних відносин є влада. При конфлікті завжди висувається намагання досягнення, зміни або збереження суспільної позиції — спроможності контролювати і направляти поведінку іншої сторони;

— конфліктні відносини являють собою основу суспільних процесів і відіграють важливу соціальну роль;

— конфліктний процес являє тимчасову тенденцію до порушення взаємовідносин між сторонами;

— конфліктні відносини не руйнують систему, а, скоріше, сприяють змінам соціальних норм і орієнтацій;

— до виникнення політичних конфліктів приводять зіткнення економічних інтересів, духовних і культурних цінностей, етнонаціональних і релігійних потреб тощо.

Серед причин політичних конфліктів у тоталітарних режимах є:

— надмірна централізація державної влади. Наявність розгалуженої системи таємних і відкритих організацій влади, які здійснюють свій вплив на всі соціальні прошарки, всі сфери суспільного життя, а це не може не породжувати опір владі, дисидентство, еміграцію;

— відсутність можливості легальної політичної протидії існуючій владі;

— всезагальна ідеологізація суспільного життя і жорстока "боротьба" із інакомислячими;

— жорсткий контроль над отриманням, обробкою і розповсюдженням інформації і на цьому грунті не випадкове виникнення різних "самовидавництв";

— розрив між декларованими принципами і фактичною стороною політики, яка проводиться, між словом і справою. Подвійний стандарт в політиці, ідеології, житті, моралі;

— відсутність діючого механізму впливу громадян на політику держави і, як наслідок, невдоволеність у простих людей існуючим способом життя.

У ліберально-демократичних режимах найбільш загальною причиною соціально-політичних конфліктів є нерівне положення, яке займають люди в "координованих системах", де одні управляють і командують, другі — вимушені підпорядковуватись і виконувати вказівки. Іншими словами, політичний конфлікт виникає через питання влади.

Причиною політичних конфліктів є зіткнення ціннісних орієнтацій: ліві — праві, ліберали — консерватори, інтервенціоністи — ізоляціоністи та ін. Є підстави стверджувати, що розбіжності в цінностях — одна із основних причин і передумов політичного конфлікту. Коли ці розбіжності виходять за певні межі, виникає конфлікт, ба навіть і криза.

Більшість авторів західної політичної науки виходять з того, що в кінцевому рахунку конфлікти визначаються свідомістю людей. Причинами, які викликають політичні конфлікти, називають незбігання індивідуальних і суспільних цінностей, розлад між сподіваннями та практичними намірами і вчинками осіб, нерозуміння своїх дій стосовно один до одного, логічні помилки і семантичні труднощі в процесі комунікації, недостатність і неякісність інформації. В цьому плані соціально-політичні зіткнення трактуються як зіткнення "конфліктуючих свідомостей", а їх головні причини — недосконалість людської психіки, невідповідність між реальністю і уявленням про неї.

Джерело політичного конфлікту — в почуттях і емоціях, які псують взамовідносини сторін, це у природі цих взаємовідносин (Л. Козер).

Не менш багатогранні причини політичних конфліктів на міжнародній арені: територіальні претензії однієї країни до іншої (всупереч діючим міжнародним договорам), національна пригніченість, нерівне положення державної нації і національних меншин, особливо з прикордонною праматірною державою, та інші.

Не претендуючи на кінцевість думки, можна стверджувати: універсальне джерело політичного конфлікту полягає у несумісності претензій сторін при обмежених можливостях їх задоволення. Політичний конфлікт вічний, позаяк неможливе створення такої суспільної системи, при якій потреби всіх були б цілком задоволені. Але домагатись цього потрібно.



45. Предмет політології

Однак активне утвердження політичної науки, по суті, починається тільки після Другої світової війни. Велику роль у поширенні політології відіграла організація ЮНЕСКО, яка санкціонувала автономність політичної науки як самостійної галузі знань і сприяла її розвиткові. На міжнародному колоквіумі політологів у організованому ЮНЕСКО в 1948 р. у Парижі, було вирішено вживати термін "політична наука" і визнано, що основним предметом політичної науки є: а) політична теорія; б)політичні інститути; в) партії, групи і суспільна думка; г) міжнародні відносини.

Кожна наука має свій об'єкт і предмет. Об'єктом дослідження політології є політична сфера життєдіяльності суспільства, яку вивчають і аналізують у поєднанні з особливостями її функціонування та зв'язками з економікою і духовною сферою суспільства. Загалом предмет політичної науки" як уже зазначалось вище, було окреслено на колоквіумі політологів у 1948 р. в Парижі. Упродовж XX ст. політологія безперервно розширювала свій діапазон дослідження. До кола інтересів цієї складної та динамічної науки нині входять:

— зацікавлені групи і політичні рухи;

— політичні системи, інститути і процеси;

— політична діяльність;

— політична свідомість і культура;

— громадська думка і засоби масової інформації в політичному процесі;

— історія політичних вчень, політична філософія, політичні ідеології;

— виборчі системи і процеси;

— етнічні процеси і політика тощо.

На сучасному етапі в політології виокремлюють п'ять основних розділів: 1) загальна теорія політики (вивчає теоретичні засади політики); 2) теорія політичних систем та їх елементів (досліджує проблеми утворення і функціонування держав, партій, політичних режимів); 3) теорія міжнародних відносин, предметом якої є система міжнародних відносин, проблема воєн, геополітична тематика; 4) теорія соціального управління (прийняття управлінських рішень, політичний маркетинг і менеджмент); 5) політичні ідеології (історія і генеза політичних теорій, особливості ідеологічних доктрин).

48.Причини та умови виникнення тероризму

Тероризм — це метод політичної боротьби, який полягає у систематичному застосуванні нічим не обмеженого, не пов'язаного з військовими діями фізичного насильства для досягнення визначеної мети шляхом усунення політичних супротивників (вбивства політичних лідерів, військових або рядових громадян, вибухи, напади на банки, арсенали зброї, захоплення повітряних лайнерів, заручників тощо).

"Сучасний словник іншомовних слів" дає визначення тероризму як політики і тактики терору, а терор визначається як "політика залякування, придушення політичних супротивників насильницькими діями".

Значна різноманітність думок існує у питанні про причини та походження сучасного тероризму. “Класичними” є пояснення походження тероризму природженими якостями людської натури, відомим тяжінням людини до насильства. У роботі розглядаються різні наукові й ідеологічні теорії, які пояснюють походження тероризму і робиться висновок, що жодна з них не може претендувати на універсальність.

Датування періоду виникнення тероризму в науці є неузгодженим й викликає суперечності. Очевидно наступне: змінювалась соціальна основа, побут, звичаї, політичні, ідеологічні, релігійні системи, а феномен тероризму знову виникав в історії. Суттєво трансформувались його форми, але основні риси, що характеризують це явище як тероризм, залишились.

Поява та відтворення тероризму зумовлено сукупністю об`єктивних та суб`єктивних обставин та причин, не завжди однакових та не однаково значимих в різних регіонах та країнах.

Автор виділяє чотири групи причин та умов, які в певній мірі визначають виникнення та існування тероризму в сучасному світі.

Першою передумовою тероризму є кризові процеси, що характерні для сучасного розвитку.

Стосовно сучасного тероризму, багато писалося про неочікуване його виникнення, про зовнішньо протиприродне та загадкове відродження в межах індустріально-розвинених країн з їхнім високим рівнем споживання, демократичним режимом, спрямованістю на вирішення соціальних протиріч шляхом консенсусу. Тим більше, що така форма політичної боротьби дуже скомпрометувала себе на межі ХІХ та ХХ століть жорстокістю, політичною неефективністю.

Виявилось, що, власне, індустріальна розвиненість, високий рівень життя, розгалуженість політичних інститутів та орієнтація на цивілізовані форми соціальних взаємовідносин не прищеплюють ніякого імунітету стосовно тероризму. Сьогодення виявилось сприятливим для формування екстремістських рухів у високорозвинених країнах з низки причин.

Перш за все, це історичний досвід століття, для якого характерні не тільки бурхливий ріст економіки, поширення ліберально-демократичних тенденцій, прагнення суспільних компромісів, але й безперервні війни (враховуючи дві світових), гонка озброєння, спалахи соціальної, расової, релігійної нетерпимості, революції, державний терор і тому подібні факти, котрі сприяють зміцненню переконаності в тому, що відкрите насильство та контрнасильство залишається нормою політичного буття і в нашу епоху.

Криза сучасної соціально-політичної системи специфічно переплітається і частково посилюється в контексті такого глобального процесу, яким є науково-технічна революція. Швидкий економічний та науково-технічний розвиток багатьох країн в післявоєнний період, стрімке втягування аграрних (в минулому) регіонів в сферу індустріалізації та автоматизації, виникнення ідеї “суспільства благодійництва”, яке трансформується у зв`язку з кон’юнктурними змінами, різкі структурні зрушення, які підсилюють міграційні і маргіналізаційні процеси, загострені екологічні та демографічні проблеми, інформаційний процес, руйнація традиційних стереотипів та соціальних орієнтирів, спосіб життя та пов`язані з цим труднощі психологічної адаптації – ці та інші явища, зумовлені НТР, вели до розгубленості, фрустрації, почуття самотності та спустошеності, втрати традиційних ідеалів та цінностей, зростання агресивності, які захоплюють майже всі прошарки суспільства, особливо молодь. Наслідком цього стало руйнування старих структур та звичайних життєвих парадигм, падіння престижу деяких професій та зниження статусу, ріст безробіття, погіршення соціальних перспектив у освіченої молоді, поява на цьому фоні люмпенізованих груп, які схильні до екстремістських методів вираження свого протесту.

З усім цим пов`язаний соціально-політичний фактор, особливо суттєвий культ насильства, нехтування прав людини, які панують у світі і насаджуються засобами масової інформації, літературою, кіно, телебаченням. Все це не може не впливати на динаміку та модернізацію різних форм насильства у сучасному світі.

Роль глобальної взаємозалежності соціально-економічних, політичних, ідеологічних процесів, яка характерна сьогоденню, зокрема війна у В`єтнамі, арабо-ізраїльський конфлікт, кубинська революція і військовий переворот у Чілі, громадянські війни в Сальвадорі і Нікарагуа сприяли радикалізації свідомості молодого покоління, що проявилась у студентських бунтах і породила перші лівотерористичні угрупування.

Друга група передумов пов`язана з революційними процесами сучасної епохи та національно-визвольними рухами, їх специфічними аспектами та проявами в останні десятиліття. Ця група факторів органічно пов`язана з попередньою, оскільки є зворотною стороною кризи політичної системи. Наприклад, лівий тероризм не можна зрозуміти без зв`язку з цими процесами. Він претендує на роль єдиного виразника та лідера революційно-демократичних процесів у сучасному світі.

Сучасна епоха є епохою звільнення багатьох народів від соціального та національного гніту, що породжує різні за своїм характером революційні та національно-визвольні, псевдореволюційні і псевдовизвольні рухи. Лівий тероризм майже завжди ототожнює себе з революціями соціалістичного зразку або визвольними рухами, чи апелює до них.

Третя група передумов розвитку тероризму в сучасному світі пов`язана з зацікавленістю правлячої еліти в різних формах тероризму як засобу досягнення політичної мети у зовнішній та внутрішній політиці. Тероризм – зручний інструмент політичної боротьби. Тероризм завжди є непрямим потенційно високоефективним способом дестабілізації та послаблення ворожої держави. Після 1917 р. тероризм набув яскраво вираженого ідеологічного характеру. В біполярному світі – протистояння двох політичних систем, тероризм сприймався не як глобальна загроза всьому людству, а як елемент боротьби між цими силами.

Політика нагнітання воєнного психозу, яка проводилась різними політичними системами, була надзвичайно вигідна для тероризму, сприяла його підйому. Вона дала йому можливість спекулювати на антивоєнних настроях. Лівий тероризм у середині 80-их років зробив спробу злитися з широким антивоєнним та антиімперіалістичним рухом.

Четверту причину складає світопорядок перехідного періоду, який дає додаткові можливості самореалізації для міжнародного тероризму. Занепад глобальних регіональних структур міжнародної безпеки супроводжується розхитуванням та розпадом державних утворень. Їхнє місце намагаються зайняти сили, які прагнуть використати фактор нестабільності та часткової втрати контролю для прискореного вирішення власних завдань, за правило, деструктивних. Все більше з`являється подібних геополітичних прогалин, особливо у силовій сфері. Зони, де вони з`являються, стають об`єктами пильної уваги та застосування політики міжнародного тероризму.



Поділіться з Вашими друзьями:
1   2   3   4   5   6   7   8   9   10   11


База даних захищена авторським правом ©divovo.in.ua 2017
звернутися до адміністрації

войти | регистрация
    Головна сторінка


загрузить материал