6. Генеза та еволюція поняття «геополітика»



Сторінка5/11
Дата конвертації09.12.2016
Розмір2.09 Mb.
1   2   3   4   5   6   7   8   9   10   11

30Основні функції політики

Функції політики Функції політики — це основні напрями її впливу на суспільство. Оскільки вплив політики на суспільство є багатоманітним, то виокремлюються багато різних її функцій. Головною з них є та, що випливає із самої сутності політики та її соціального призначення і полягає у керівництві та управлінні суспільними процесами й забезпеченні завдяки цьому єдності та цілісності суспільства.

Інші функції політики підпорядковуються головній. До них, зокрема, належать:

вираження і задоволення соціальних інтересів. Політика покликана створювати членам суспільства можливості для вираження і задоволення їхніх суспільно значущих інтересів і потреб;

інтеграція суспільства на основі узгодження соціальних інтересів. Політика координує соціальні інтереси і потреби, певним чином субординує їх, підпорядковує часткові інтереси загальним. Вона може виражати у першу чергу інтереси лише частини суспільства, підпорядковуючи їй інші інтереси. У цьому разі політика відіграє дестабілізуючу роль і може викликати гострі соціальні конфлікти й навіть руйнування суспільства як політично організованої спільноти;

раціоналізація соціальних суперечностей і конфліктів, їх цивілізоване вирішення через діалог членів суспільства між собою і з державою;

соціалізація особи, тобто становлення індивіда як члена людської спільноти, включення його у складний світ суспільних відносин. З одного боку, політика забезпечує цілеспрямований вплив на соціалізацію особи, а з іншого — виступає засобом, за допомогою якого індивід здатен набути соціальних якостей, формувати себе як суспільно активного суб'єкта. Причому у сфері політики домінуючим мотивом соціальної активності особи є не пристосування до середовища, а потреба у його зміні та вдосконаленні;

забезпечення наступництва та інноваційності суспільного розвитку. Завдяки політиці забезпечується послідовність розвитку суспільства, в управлінні суспільними процесами враховується досвід попередніх поколінь і одночасно впроваджуються зумовлені назрілими потребами й вимогами новації.

Це найбільш загальні напрями впливу політики на суспільство. До числа її функцій належать і ті, які здійснюються окремими суб'єктами політики. Така всеосяжна роль політики зумовлена трьома її найважливішими властивостями: універсальністю, інклюзивністю та атрибутивністю. Універсальність політики полягає у її всеосяжному характері, здатності впливати практично на будь-які сторони та елементи життєдіяльності суспільства, починаючи з масштабів держави й закінчуючи індивідуальними рисами характеру людини.

Інклюзивність (від лат. includere — включати) політики — це її здатність необмежено проникати в усі сфери суспільного життя. Атрибутивність політики проявляється у її здатності поєднуватися з неполітичними суспільними феноменами, відносинами і сферами, утворюючи інші види суспільних відносин і сфери суспільного життя14.

Атрибутивність притаманна й іншим організаційно-регулятивним сферам, але різною мірою і не в такій імперативній формі. Так, право може не охоплювати культуру, ідеологію чи мораль, морально-етична сфера може не впливати на економіку тощо. Водночас політика безперешкодно вступає в найрізноманітніші взаємодії, утворюючи різні види і сфери суспільних відносин — політико-економічні, соціально-політичні, пол іти ко-культурні, політико-правові, морально-політичні тощо і породжуючи відповідні галузі управління та наукового знання про них.

Функції і властивості політики реалізуються за допомогою низки засобів. Такими засобами є право і примус (як найважливіші засоби здійснення влади), а також мораль» мова, символіка тощо. Примус, насильство домінували в політиці протягом усієї історії людства. В сучасних демократичних державах у політиці переважають право і мораль. Це зовсім не означає відмови від примусу. Ефективна політика передбачає оптимальне поєднання примусу, права й моралі. В разі відсутності оптимального співвідношення цих засобів політика втрачає свою здатність виражати інтегрований суспільний інтерес.

Співвідношення в політиці примусу і права значною мірою залежить від морального стану суспільства. Чим вищий рівень моральності суспільства, тим більший обсяг правового регулювання суспільних відносин. 1 навпаки, низький рівень морального стану суспільства потребує використання у збільшеному обсязі примусу.

Завершуючи розгляд сутності і функцій політики, доцільно зупинитися на її основних політологічних концепціях — директивній, функціональній і комунікативній. Директивне, або силове чи авторитарне, розуміння політики має в своїй основі твердження про владу як сутність політики. Функціональне розуміння політики, започатковане ще Платоном, виходить з того, що сутність політики полягає в розподілі обов'язків і повноважень з неодмінним їх узгодженням, а також у забезпеченні ефективності управління й цілісності суспільства як політичної спільноти. Політика при цьому трактується як уміння, здатність домогтися розподілу функцій, зберігаючи їх взаємодію та цілісність суспільної системи. Нарешті, комунікативне розуміння політики, біля витоків якого стояв Арістотель, виходить із всеосяжності політики як людського спілкування, взаємодії людей, вирішення ними спільних справ, які розуміють як справи держави

Усі концепції політики тісно взаємозв'язані. Директивний підхід охоплюється функціональним, оскільки керівництво та управління суспільством як найважливіша функція політики грунтуються на використанні влади. Всі функції політики формуються і визначаються у процесі спілкування, а це означає, що комунікативне розуміння політики включає в себе також функціональне, а через нього — й директивне.

33. Політична етика

Етичне тлумачення політики: наукові критерії та вітчизняна традиція

Політична етика (грец. ethika, від ethos — звичай, характер) — галузь, аспект загальної етики, що досліджує моральні засади політики і влади у широкому розумінні), професійну етику суб'єктів політичної діяльності (у вузькому розумінні).

Політика і мораль — вічні союзники і супротивники. Політика сприяє утворенню мережі соціальних зв´язків людини, групи, спільноти з державою. Мораль покликана здійснювати духовне єднання суспільства. Виникнувши як об´єктивно необхідні й споріднені регулятори суспільного життя, політика і мораль у процесі свого розвитку стали самостійними інститутами, почали діяти за власними законами. Мораль значно давніша, ніж політика. Літопис моральних угод помітно багатший порівняно з історією політичних договорів. Політика і мораль значно різняться за своїм суб´єктом. Суб´єкт політики — великі соціальні спільноти і утворення (соціальна група, клас, партія, держава). Суб´єкт моралі — вселюдська спільнота, рід людський (загальнолюдська мораль; соціальна або професійна мораль є модифікаціями загальнолюдської), окремий індивід (індивідуальна мораль). Політика заземлена у практичні проблеми, мораль спрямована у сферу духовних цінностей, які сягають глибин людської душі. Політика навіть у боротьбі за права і свободу спирається на необхідні закони, її вимоги в силу цього є обов´язковими. Моральна людина, навіть зустрівшись з безумовною необхідністю вчинити щось проти власної совісті, демонструє свободу людського духу, право вибору. Політика віддає перевагу найбільш корисному (політика — мистецтво можливого). Мораль орієнтує особистість на найкраще. Різняться вони і способом трансляції своїх принципів, правил, нормативів, позаяк політика «розмовляє» із суспільством переважно мовою владних розпоряджень, вимог, державних законів та урядових указів, а мова моралі — це апеляція до совісті з метою розбудити в людях моральні чесноти, які б стали орієнтирами добровільно обраної поведінки.

Якщо політика вимагає, то мораль переконує; якщо політика здійснюється за допомогою спеціальних інститутів та організацій, то мораль існує як природна й необхідна атмосфера. Відсутність моральних чинників як у «верхів», так і в «низів» спричинює суспільну катастрофу. Політика може бути різною; мораль або є, або її немає.

Істотно різняться політика й мораль і за оцінкою ефективності діяльності політика. Навіть одна поразка нерідко спричиняє завершення його політичної кар´єри. Інакше сприймається невдача моральною свідомістю. Страждання, скрута, навіть смерть мораліста не лише не дискредитують його, але, навпаки, надають додаткової сили його аргументації. Навіть тимчасово відступаючи, політика націлена на практичний результат. Моральна поведінка в основі своїй безкорислива. Питання про владу, її здобуття та збереження — головне для політика. Мораль згасає, як тільки-но пробує керувати.

Політологія виділяє кілька типів взаємодії політики і моралі.

Оптимістичний. Згідно з ним політика і мораль збігаються, їх розходження є наслідком конкретних обставин, які піддаються коригуванню.

Песимістичний. Виявляє принципову несумісність політики і моралі.

Об´єктивістський. Ґрунтується на відмежуванні політики і моралі, недоцільності встановлення зв´язку між ними. Політика оголошується поза мораллю, її слід оцінювати тільки категоріями політології. Відповідно і мораль «мусить» обмежитися власними поняттями і проблемами, «не має втручатися» у теоретичні й практичні справи політики;

Релятивістський. Виходить з того, що особливості взаємодії політики і моралі залежать від конкретної соціально-політичної ситуації. Вони можуть збігатися, а можуть суперечити одна одній, їхній союз може бути короткотерміновим або тривалим, стійким.

У XX ст. тоталітарні політичні режими, в якому б варіанті вони не виступали, дали нові свідчення гострих колізій політики і моралі. На думку німецького професора К. Хельда, людство в XX ст. перевірило взаємозв´язок політичного світу і моральних звичаїв у негативній формі. Моральні вимоги втрачають свою обов´язковість. За словами французького історика і політолога Ж.-Ф. Ревеля, рушійною силою сучасного суспільства є брехня, якою насамперед переповнена ідеологія і політика.

Однак подібні констатації не можуть слугувати доказом повної та остаточної несумісності політики і моралі. Адже історія суспільного життя демонструє і безліч зразків чесної політики, єдності благородних моральних мотивів і відповідальної політичної діяльності. Для сучасного суспільства потреба в морально орієнтованій політиці є життєво необхідною. Політика не може бути простим засобом підпорядкування суспільства владі, вона покликана бути інструментом гуманізації суспільства. Утверджується розуміння політики як науки і діяльності з метою оптимізації соціальних процесів, забезпечення стабільного громадянського миру, демократизації держави, її соціального спрямування. Це передбачає потребу етичного виміру державної діяльності, моральної експертизи політичних програм, застосування моральних критеріїв для оцінки політики і політиків.

Необхідність моральних вимірів політики продиктована і обставинами глобального порядку. Екологічні катастрофи, гострі міжнаціональні конфлікти, масовий голод в багатьох країнах, війни й кровопролиття наприкінці XX ст. потребують нової глобальної політики, загальнолюдської етики, які ґрунтувалися б на визнанні прав людини на гідне життя. Згідно з Конвенцією про захист людських прав і гідності особистості (березень 1997 р.) «інтереси і благополуччя особистості повинні мати пріоритет стосовно вищих інтересів суспільства».

Переорієнтація політики на гуманістичні цілі вимагає зустрічних кроків політики і моралі. Сучасно мислячий політик має враховувати те, що політика може бути ефективною, якщо поєднуватиме в собі орієнтацію на суспільну корисність (політична доцільність) і на забезпечення вільного розвитку особистості (моральність, гуманізм). Політика повинна визначати межі свого втручання в суспільне життя, особливості взаємодії з такими непо-літичними структурами, як громадянське суспільство, сім´я, приватне життя. Адже свобода вибору, невимушеність у діях — основні ознаки моральності людини.

Переорієнтовуючись на гуманістичні цілі, політика набуватиме певних моральних рис, що сприятиме подоланню упередженості щодо неї як «брудної справи», згідно з якою мораль може зберегти свої принципи, тільки перебуваючи поза політикою. Але в такому разі мораль приречена на відокремленість від світу, виявиться нездатною реалізувати своє соціальне призначення — узгоджувати інтереси індивіда з інтересами людської спільноти, сприяти духовному зв´язку особистості із суспільством.

Практичне призначення моралі виразно окреслене в ідеї «розумного егоїзму». В західній соціології (М. Вебер, Т. Парсонс, Р. Мертон) існує стійка традиція розглядати людську дію як раціональну, якщо вона побудована за принципом узгодження цілей та засобів, орієнтується на загал.

Проблема «протистояння» політики і моралі не є нерозв´язною. Етизація політики — необхідна умова утвердження гуманістичних засад в усіх сферах суспільного життя. Справедливість, доброчесність мають перетворитися на стимулюючі мотиви діяльності політиків, державних і громадських діячів. Попри стійкі упередження, суспільство прагне зробити політику моральною, а мораль діяльною. Але це не означає розчинення моралі в політиці, втрати її контролюючих можливостей. Між політикою і мораллю завжди має зберігатися відстань. Адже ототожнення політики і моралі приховує в собі загрозу моралізування будь-якої політики (політичні процеси 1937-го року, коли суто політичні цілі видавали за високоморальні).

Драматичний досвід політичного життя дає підстави твердити, що мораль є первинною щодо політики. Влада та наслідки її політики мають перебувати під постійним моральним контролем суспільства. Інакше неминуча загроза деформації політики та її наслідків. У стабільних демократичних країнах моральні взаємовідповідальні відносини влади і суспільства підтримувати значно легше, ніж в кризових обставинах. Втім, за будь-яких обставин посилання на практичну доцільність не можуть виправдати брудні, аморальні дії. «Не так політика псує характери, як характери політику» (Л. Українка).

Політична етика — одна із модифікацій етичної науки, прикладної, «службової» моралі. Формуючи власний понятійний апарат, свої принципи і нормативи, політична етика спирається на методологічну базу соціальних і гуманітарних наук про суспільство, людину, політику, мораль. Вона враховує здобутки філософської концепції особистості та її соціалізації, політичної психології та аксіології, конфліктології та консенсології.

Політична палітра сучасного суспільства, в т. ч. українського, демонструє різноманітні погляди на призначення і зміст політичної діяльності саме в етичному аспекті. Серед сучасних політиків немало відвертих прихильників Макіавеллі або носіїв екстремістських поглядів. Для демократично мислячого політика принциповим є визнання пріоритетів морального чинника, гуманістична орієнтованість, обов´язкове врахування моральних наслідків політичних рішень і дій.

Пріоритетність вимог політичної етики зумовлена особливостями ситуації, в якій діє політик. Політик у владі й політик в опозиції, політик-переможець та переможений політик, професійний політик та людина, яку випадково занесло на фарватер політичного життя, по-різному використовують принципи політичної моралі. Тому політична етика містить конкретні рекомендації щодо поведінки політика за різних обставин: етика боротьби, етика успіху, етика поразки, етика очікування, етика опозиції, етика компромісу тощо.

Особливості поведінки політика залежать і від аудиторії, з якою він взаємодіє. Але моральні переконання не можна взяти «на прокат» — люди швидко розпізнають показну етику. Істотною рисою сучасної культури політики є відмова від монологічного стилю спілкування на користь діалогічного (політичний та моральний плюралізм). Політична етика вимагає ставлення до всіх суб´єктів суспільно-політичного життя як до рівноправних, визнає правочинність їхніх моральних цінностей. «Атакуйте проблему, а не партнерів, ставтеся до переговорів не як до змагання, а як до процесу пошуку спільного рішення, намагайтеся переконати опонентів у справедливості й обґрунтованості ваших позицій замість того, щоб просто зламати їхню волю», — такі поради американських політологів Р. Фішера і С. Брауна.

Оволодіння етикою, методологією і технологією діалогового спілкування — шлях до розв´язання соціальних конфліктів, ефективний засіб розвитку особистості політика. Участь у діалозі передбачає толерантне сприйняття аргументів іншої сторони, вміння протиставити їм власні. У взаємозвинуваченнях, чварах, стихійних суперечках виявляються здебільшого нестримувані емоції; у діалозі, дискусії — інтелект, ерудиція, помірковане мислення, сила логіки і переконання.

Характерною особливістю політичної етики є орієнтація на своєчасне виявлення конфліктних ситуацій, готовність виходити гідно з будь-якого конфлікту. Політична етика — це наука і мистецтво використання засобів і прийомів компромісної технології. Поширені в минулому оцінки компромісів як чогось безпринципного поступаються місцем визнанню їх значущості як ефективної форми досягнення згоди конфронтуючих сторін.

Політична етика не розв´язує проблему зла як таку. Політик не може ігнорувати те, що поступки на користь одного, як правило, пов´язані з певними втратами іншого. «Політик діє морально, якщо добро від його вчинків перебільшує зло. А взагалі не творити зла він просто не може, доводиться жертвувати одними частинами добра заради інших», — зауважує теоретик політики О. Денисов. Ця далеко не безсумнівна думка містить у собі раціональне зерно: політична діяльність, в основі якої моральні критерії, має враховувати і негативні моменти, які супроводжують політичне рішення; якщо вона неспроможна розв´язати проблему зла, то принаймні зобов´язана передбачити небажані наслідки, мінімізувати їх, компенсувати людям втрати від нього.

Важливими в політичній етиці є засоби розв´язання конфліктних ситуацій. За підрахунками американського професора Д. Шарпа, існує до двохсот методів ненасильницького розв´язання політичних проблем — ненасильницький протест і переконання, відмова від соціального, економічного, політичного співробітництва, ненасильницьке втручання та ін.

Сучасний політик має володіти всім арсеналом «політичної технології», бути здатним гнучко й оперативно використовувати його в практичній діяльності, враховуючи нові реалії суспільного життя, незвичні проблеми, що потребують нового концептуального мислення. Саме такі, інноваційні, підходи пропонують сучасні теоретики політичного життя: положення про «реальний прагматизм» (Д. Белл, Ф.-У. Франкен), «справедливу нерівність» (Дж. Роулс), «легітимну державу» (X. Каррасе-до); «справедливу державу», згідно з якою етичні вимоги, які передують політичному життю, мають «абсолютний характер».

Політична етика — відкрита система положень, аргументів, поглядів, їй притаманна гнучкість, здатність до творчого оновлення норм. Однак незмінними є головні принципи — визнання значущості й пріоритету моральних чинників у політиці, орієнтації на такі цінності, як свобода, права, добробут людей. Адже тільки завдяки їм політика здатна реалізувати свій моральний потенціал. На початку XXI ст. необхідність у гуманістичній, морально відповідальній політиці стає загальнолюдською потребою, актуалітетом людської цивілізації.



34. Політична ідеологія

Політична ідеологія — складне і суперечливе духовне утворення. Вона покликана розкрити специфіку двох видів розвитку — політичного та ідеологічного — і водночас показати їх взаємодію, вплив політики на ідеологію та ідеології на політичний процес. Наукове осмислення сутності ідеології почалося тоді, коли вже набули розвитку ідеології лібералізму, консерватизму, а згодом і марксизму. Ніколи політика без ідеології не існувала (і не буде існувати), бо ідеологія є необхідним структурним елементом політики. В традиційному (аграрному) суспільстві ідеологія, як правило, збігалася з релігією і розвивалась у релігійній оболонці. Завдяки секуляризації, тобто відокремлення церкви від держави, влади духовенства від світської влади, ідеологія дедалі набувала світського характеру. З'являлись її різновиди, що і спричинило посилення впливу ідеології на політичну поведінку громадян, посилило політичне розмежування в суспільстві, сприяло інституційним змінам.

Зрозуміло, що за цих умов виникла потреба осягнення сутності ідеології, і згодом з'явилось чимало неоднозначних тлумачень цього суспільного феномену. Назвемо деякі з підходів.

1) Виникнення політичної ідеології пов'язується з потребою легітимації влади (Г. Моска, Р. Міхельс, В. Парето). Тобто з допомогою ідеології можновладці обґрунтовують законність і справедливість існуючих соціальних інститутів, суспільного ладу та своєї влади в суспільстві. Завдяки ідеології вже на рівні ідей виникає взаємовизнання еліти і мас.

2) К. Маркс і Ф. Енгельс у своїй спільній праці "Німецька ідеологія" наголошували, що ідеологія — це: а) ідеалістична концепція, згідно з якою світ постає як втілення думок, принципів; б) тип мислення, коли не усвідомлюється залежність особистих ідей від матеріальних ідей (інтересів) класів; в) хибне, ілюзорне відображення дійсності в політичних, філософських, релігійних, моральних та інших формах. Висновок К. Маркса категоричний: конкретні інтереси (матеріальні) породжують ту чи ту суспільну теорію. Така теорія — це тільки ідеологічне (словесне) прикриття матеріальних інтересів. Тому ідеологія — це феномен мислення, зумовлений соціальними, життєвими інтересами. Хоча цей груповий, частковий інтерес часом ретельно маскується гаслами загальної справедливості. Отже, згідно з тезою К. Маркса, ідеологія — це сукупність ідей, поглядів, теорій, які відображають й оцінюють соціальну дійсність з позицій інтересів конкретних класів, приховуючи відносини панування і підкорення.

3) К. Мангейм (1893—1947) у своїй праці "Ідеологія та утопія" не поділяв марксистську ортодоксію і наголошував, що суспільне буття не зводиться до економічних відносин у сфері матеріального виробництва. На соціальну поведінку впливають не тільки матеріальні інтереси, а й інші чинники, зокрема релігія визначала "соціальне буття" в добу Середньовіччя. Тому ідеологія — це не обов'язково свідоме обдурювання. Ідеологія — це обґрунтування, апологія (захист) існуючого устрою. Вона здатна з'єднувати людей, акумулювати їх політичну енергію, та, за певних умов, можливі ідеологічні диверсії.

4) Д. Белл, Р. Арон, С. Ліпсет у другій половині XX ст. вимагали відмови від "ідеології", оскільки ідеологія не може містити об'єктивних реальних знань. Такі знання дає тільки наука, а ідеологія виражає суб'єктивні соціально-класові інтереси. Згадані мислителі виступали за деідеологізацію (відмова від ідеології), вважаючи, що сучасне індустріальне суспільство здатне вирішувати свої проблеми "за межами ідеологічних догм" (С. Ліпсет).

5) Р. Арон наголошував, що ідеологія виражає історичну перспективу, прагнення майбутнього. Тому ідеологія не може бути істинною чи хибною. Це проект майбутнього, в який постійно вносяться корективи. Тож ідеологія радше безперервний діалог, аніж щось остаточно доведене, стверджене.

6) Ідеологія — система уявлень, в якій практичне спрямування переважає над теоретичним, тобто вона спрямована більше на вдосконалення суспільного життя, аніж на теоретичне обгрунтування існуючого (Л. Альтюссер).

7) О. Лемберг у праці "Ідеологія і суспільство" висуває ідеологію як систему певних ідей, цінностей та норм. Вона призначена об'єднувати людей, щоб вони були здатні спільно жити та діяти. Політичні партії, рухи, суспільство не можуть існувати без ідеології, позаяк ідеологічний вакуум нестерпний для людини. Ідеологія сприяє розумінню світу. Жити без ідеології — це жити в незрозумілому для себе світі, без цінностей та норм, які є основою поведінки та способу життя людини.

8) Ідеології — такі системи цінностей, які стають актуальними у час глибоких суспільних криз (німецький політолог У. Матц). Тоді вони перетворюються в суспільний світогляд з великим потенціалом віри, орієнтації та сенсів. Хоч політичні переконання і різняться від релігійних за змістом, але й вони ґрунтуються"на вірі. Віра й сенси спрямовують людину у майбутнє. Якщо релігія пропонує "рай на небі", то ідеологія — "рай на землі", але обидві орієнтують на майбутнє. Ідеологи сьогодні відіграють чималу роль в суспільстві, та майбутнє відкрите суспільство повинно остаточно звільнитись від "цих сурогатів істинної громадянської віри".

9) Ідеологія — результат масової свідомості (неоанархісти).

Ідеологія — це посередник (медіатор) між політичними інтересами і політичною діяльністю. Ідеологія дозволяє згрупувати соціальні інтереси, перетворити їх на чітку програму дій. Як правило, ці дії мають системний характер, охоплюють усі сфери суспільного життя (культурну, політичну, економічну, соціальну). Тому ідеологія зачіпає всю палітру суспільних проблем. Вона формує ставлення до влади, механізмів її функціонування, до проблем власності, виробництва, розподілу, до взаємостосунків між людьми.

Ідеологія має свої різновиди — релігійна, правова, економічна, політична ідеологія. Політична ідеологія є стрижнем ідеологічної системи. Вона покликана згладити, узгодити суперечності інтересів класів, соціальних груп в їх боротьбі за державну владу чи участь в ній. Таким чином, ідеологія — це система ідей, поглядів, ідеалів, цінностей, які виражають та захищають інтереси, цілі, світорозуміння певних соціальних груп громадян з використанням політичної влади чи впливу на неї. Й поки суспільство поділятиметься на групи за інтересами, залишатиметься потреба у владному регулюванні їх відносин. Групи підтримуватимуть або протистоятимуть владі, формуючи групові образи щодо їх (груп) місця у суспільстві і відстоюючи власний погляд на світ як найдостовірніший. Коли ж групи дозрівають до почуття і усвідомлення всеєдності, тоді партикулярні (часткові) ідеології втрачають свою міць і привабливість. На їх місці утворюється універсальна ідеологія, яка вбирає в себе все цінне своїх предтеч. В історії людства такі ідеології мали релігійну оболонку і збігалися із світоглядом. Груп, які претендують в сучасному суспільстві на власне світобачення, багато, їх інтереси часто не збігаються, отож ідеологічний плюралізм та ідеологічна боротьба притаманні сучасним соціумам.

Политические идеологии различают также по таким критериям как предлагаемая модель желаемого общества в отношении к прогрессу и технологии его осуществления. При таком подходе обычно выделяют два основных типа идеологии:

правые идеологии связывают идею прогресса с обществом, основанным на идеалах свободной конкуренции, рынка, частной собственности и предпринимательства. Правые идеологии неоднородны, они включают целый спектр политических идеологий от ультраправых (фашизма) до либерально-демократических;

левые идеологии, которые видят социальный прогресс в постоянном преобразовании общества в направлении достижения равенства, социальной справедливости, создании условий для всестороннего развития личности. Левые идеологии тоже неоднородны: коммунистическая идеология отдает предпочтение радикальным способам преобразования общества, а социал-демократическая негативно относится к идее использования революционных средств и предпочитает путь реформ.



Поділіться з Вашими друзьями:
1   2   3   4   5   6   7   8   9   10   11


База даних захищена авторським правом ©divovo.in.ua 2017
звернутися до адміністрації

войти | регистрация
    Головна сторінка


загрузить материал