6. Генеза та еволюція поняття «геополітика»



Сторінка3/11
Дата конвертації09.12.2016
Розмір2.09 Mb.
1   2   3   4   5   6   7   8   9   10   11

14 Зміст системного підходу до вивчення політики

Державно-політичні відносини – це специфічна галузь соціального буття (“буття політичне”) із своїми фундаментальними закономірностями, внутрішніми зв’язками, джерелами розвитку і каналами взаємозалежності від зовнішнього середовища. Неперевершений евристичний вплив щодо пізнання процесів обумовленості в політичному житті здійснив т. зв. системний підхід /метод/, який склався у західній політичній соціології в середині ХХ ст. Найважливіші принципи цього підходу:

Цілісність системи – якісно новий стан сполучених різноманітних явищ та інститутів, що породжує нові властивості та ознаки цього єдиного утворення.

Множина і різноманіття внутрішніх і зовнішніх зв’язків системи, які відбивають складність і багатство відносин між елементами в середині цілісності та взаємодії з оточуючим середовищем.

Життєздатність системи визначається балансом взаємодії процесів: зміни і стабілізації, оновлення і збереження; впровадження і рутинізації, тощо.

Призначення системного методу /аналізу/ полягає у виявленні засобів досягнення та підтримки врівноваженого, стабільного стану політичної системи, її здатності адаптуватися до впливу зовнішнього середовища. Сучасний світ стає все складнішим, посилюється ризик глобальних катаклізмів, криз, і конфліктів, які мають соціальні, економічні, етнонаціональні, екологічні, демографічні та інші причини. Це актуалізує розуміння складності процесів соціально-політичного розвитку і необхідності їх впорядкування. Політична система в усьому різномаїтті своєї структури і функцій виступає засобом соціальної інтеграції, стримання руйнівного впливу деструктивних процесів і корінних соціальних відмінностей на єдине взаємопов’язане існування складових елементів суспільного організму.

Поняття політичної системи відображає єдність двох сторін політики: організації та діяльності, структури і дії. Формалізація, необхідне впорядкування і, навіть, ієрархія, які впроваджуються системним підходом, дозволяють не тільки кваліфікувати різновиди тих чи інших політичних систем, судити про оптимальність їх організації, але й здійснювати порівняльний аналіз різних моделей /типів/ політичного життя.

Засновником використання системного підходу в політології вважають американського дослідника Д.Істона, який у працях “Політична система” /1953/, “Системний аналіз політичного життя”/1965/ та ін. запропонував метод вивчення політичної системи будь-якої країни, а також елементів /підсистем/ всієї політичної організації: парламенту, уряду, місцевого самоурядування, політичної партії, громадської асоціації. Д.Істон вбачав сенс політичної системи у врахуванні взаємодії з середовищем; зміст системного аналізу політичного життя – у виявленні засобів підтримки рівноваги з середовищем, а призначення політичної системи – у зменшенні соціальних відмінностей, подоланні протиріч і політичних конфліктів.

Згідно Д.Істону, політична система – це організм, що саморегулюється і розвивається, та реагує на імпульси, які надходять зовні. Отже, політична система є відкритим утворенням: вона піддається численним впливам, що надходять із зовнішнього середовища. Система має вхід, на який ззовні надходять імпульси у формі вимог /конструктивних і деструктивних/ та підтримки чи протесту. Вимоги виникають і формулюються як в оточуючому середовищі, так і всередині самої системи; підтримка виявляється у сплаті податків, військовій службі, дотриманні законів, участі в голосуванні, лояльному відношенні до державної влади та її символів; протест суспільство висловлює у формах політичної незгоди, які за певних умов можуть зруйнувати легітимність всієї політичної системи. Вихід інформації – це результат функціонування політичної системи, він здійснюється у вигляді рішень та політичних дій, які тим чи іншим чином впливають на зовнішнє середовище. Вихідні дії політичної системи, за Істоном, обумовлені її головним призначенням, згідно природи політичної влади. Воно полягає в обов’язковому виданні політичних рішень авторитарному розподілі цінностей та забезпеченні прийняття цього населенням. /Див. схема за Д.Істоном/.

Системний підхід вносить до політичного аналізу ідею багатоканальної, багатофакторної обумовленості, яка базується на тому, що поряд із економічними чинниками та соціальними інтересами, а інколи і всупереч їм, політичні події та інститути залежні також від культурного середовища, від національного менталітету, від традицій і звичаїв, від структури пануючих у суспільстві цінностей, від геополітичних умов, від ситуативного складу різним подій та інших обставин. Виходячи з цього, американський політолог Г.Алмонд розглядає політичну систему як множину взаємодій, поведінок, як державних, так і недержавних, які слід досліджувати. Він відзначає, що будь-яка політична система є багатофункціональною та має свою власну структуру; крім того, всі політичні системи є змішаними у культурному відношенні та, незалежно від принципу поділу влад, деякі функції політичних систем лишаються неподільними. Так, досить часто ми зіткаємось із законотворчою діяльністю президентів та урядів, чи з втручанням парламенту в поточну політику. Змішаність політичних систем у культурному сенсі значить, наприклад, що лише в ідеалі може відтвориться “чисте” президентське або “чисте” парламентське правління, ті чи інші “чисті” різновиди політичної культури, свідомості тощо.

Отже, модель політичної системи Г.Алмонда долає певні вади моделі Д.Істона, тому що вона враховує психологічні, особистісні аспекти політичної взаємодії, імпульси, що надходять не тільки зовні , від народу, громадянського суспільства/, але й імпульси, що надходять від правлячої еліти. В даній моделі головна увага приділяється множині та різноманіттю інтересів всередині системі, їх зіткненню та поєднанню, врахуванню цих інтересів самою системою.

Таким чином, системний підхід розкриває сутність політики як цілісності; надає засоби аналізу форм її взаємодії з природою, економікою, культурою, соціального структурою; висвітлює канали впливу політичної поведінки на характер політичних інститутів і структур; врешті, доводить найзначніше призначення політики щодо забезпечення єдності, соціальної інтеграції, мобілізації ресурсів суспільства та стабільності.



15.історичні форми демократії

Першими історичними формами демократії були первіснообщинна та військова. Такий тип організації владних відносин грунтувався на: а) кровно-споріднених зв'язках; б) малочисельності населення; в) низькій продуктивності праці; г) колективному володінні землею. Характерні риси первіснообщинної демократій

1. Основою соціальної організації первіснообщинного суспільства були родова община і союз декількох родів — плем'я.

2. Вищим органом самоуправління були збори, в яких брали участь усі дорослі члени роду.

3. Рівність прав общинників на предмет, засоби і результати праці та управління.

4. Відсутність прошарку людей, заняттям яких була б виключно управлінська справа.

5. Невідокремленість, єдність особистих і суспільних інтересів.

Соціально-політична організація військової демократії відрізняється від первісної зміною структури і функцій інститутів самоуправління при збереженні їх форми: право голосу, а потім і право участі у народних зборах лишається тільки за чоловіками; складається практика попереднього обговорення справ, які потім будуть розглядатись на народних зборах.

Першою класичною формою демократичної держави була Афінська республіка, яка виникла в V ст. до н.е. Основи даного устрою були закладені реформами Солона та Клісфена, які пізніше були названі першими соціальними революціями. Докладний аналіз різних форм устрою держав в античності зроблений грецькими філософами Платоном і Аристотелем. Характерні риси античної демократії:

1. Поліс не був державою в сучасному розумінні цього слова, оскільки античність не знала автономії особистості.

2. Антична політична система становила собою не державну форму правління, а політичні режими, за яких існувала тотальність влади, котра, залежно від історичного періоду, була в руках різних соціальних груп.

3. Антична демократія — це пряма, безпосередня демократія, але демократія не для всіх. Влада належить тільки вільним громадянам, а жінки, іноземці, раби політичних прав не мали.

4. Стабільність, стійкість афінської демократії забезпечувалась жеребкуванням при виборах посадових осіб та остракізмом, які не давали можливості для розколу суспільства на протилежні за інтересами угруповання.

5. Інститути полісної демократії могли успішно функціонувати тільки за умов обмеженої території, численності населення, слабкої соціальної диференціації та наявності рабства.

6. В рамках грецької полісної системи не було офіційно оголошено конфлікт між різними соціальними групами.

7. Відмінність античної демократії від демократії Нового часу — це відсутність в ній таких елементів: а) держави в новітньому розумінні слова; б) відчуженості індивіда від держави, а держави від суспільства; в) автономної особистості.

Ідеї і принципи європейської демократії не можуть бути до кінця зрозумілими без аналізу спадщини епохи Середньовіччя. Основа правової системи даної епохи — це ідея нерівності станових прав і привілеїв. Ідея ж рівності визнавалась тільки в межах замкнутих соціальних спільностей (вільні міста в Європі, віче в Пскові й Новгороді та ін.). Але епоха Середньовіччя важлива для розуміння демократії в інституціональному аспекті. Саме в цей період з'являються станово-представницькі збори — прообрази майбутніх парламентів. Головна причина їх виникнення — нездатність центральної влади самостійно, без згоди станів організовувати управління: збір податків, скликання армії тощо.

Перші парламенти (з лат. "parlare" — говорити) виникають в Європі в XI—XII ст. — це кортеси в Іспанії, генеральні штати у Франції, парламент в Англії.

Отже, на відміну від епохи Стародавнього Світу, де існував принцип безпосереднього народовладдя, Середньовіччя започаткувало нову форму участі народу у владних відносинах — систему представництва.

Класична теорія демократії Нового часу.

Існуючі в наш час демократичні системи беруть свій початок від форм правління, які виникли наприкінці XVIII — на початку XIX ст. в Західній Європі та США під впливом лібералізму. Лібералізм вперше в історії суспільної думки:

а) відокремив індивіда від суспільства і держави (автономна особистість);

б) розмежував державу і громадянське суспільство;

в) конституційно та інституціонально обмежив дії та повноваження держави у відносинах з особистістю та суспільством;

г) проголосив політичну рівність усіх громадян;

д) зробив особистість головним чинником політичної системи. Характерні ознаки ліберальної демократії:

1. Ототожнення народу як суб'єкта влади з власниками чоловіками, виключення нижчих верств населення, жінок із числа тих, хто має виборче право.

2. Визнання особистості первинним і головним джерелом влади.

3. Формальний характер демократії, основою якої є негативне розуміння свободи.

4. Парламентаризм, представницька форма влади.

б. Обмеження компетенції і сфери діяльності держави сферою охорони суспільного порядку, забезпеченням безпеки громадян і т.д. Держава виступає в ролі "нічного вартового".

6. Розподіл влади, створення системи противаг і стримувань для попередження зловживання владою.

7. Обмеженість влади більшості над меншістю. Меншість зобов'язана підпорядковуватись більшості в межах чітко встановленихправил (гарантія прав опозиції).

Слабкі сторони ліберальної демократії:

1. Соціально-класова обмеженість

2. Формальність.

3. Приниження ролі держави в управлінні суспільством.

4. Надмірний ціннісний індивідуалізм, ігнорування колективної природи людини.

б. Не враховується те, що громадяни досить легко піддаються маніпуляціям з боку професійних політиків.

6. Ігнорування того факту, що громадяни не вбачають у політиці свою другу професію, а декого взагалі не цікавить політика.

На початку XX ст. з'являються теорії, які критикують положення класичної теорії демократії. А починаючи з другої половини XX ст. під впливом об'єктивних факторів з'являється цілий ряд емпіричних моделей демократії. В результаті модернізаційних процесів змінюється сутність політичного процесу. Після буржуазних революцій докорінним чином змінюється система владних відносин у суспільстві. Виникає владний вакуум: старі владні механізми вже не легітимні, а нові ще не сформовані. Вчені вважають, що новий механізм влади має бути побудований на демократичних засадах, отож класична теорія демократії стає еталоном організації влади в суспільстві.

На практиці реалізація владних відносин досить суттєво відрізняється від демократичного ідеалу. Нові соціальні умови породжують і ряд проблем, які не знаходять свого вирішення в рамках класичної демократичної теорії. Наприклад, не вирішувала класична теорія такі питання: а) протиріччя між рівністю, соціальною справедливістю і свободою; б) протиріччя між некомпетентністю мас і їх участю в політичному житті; в) протиріччя між правом власності і демократією та ряд інших. Тому вчені відмовляються від загальних теоретичних схем і починають аналіз реальних політичних процесів в різних країнах. Так виникають емпіричні моделі демократії.

Емпіричні теорії демократії відрізняються від нормативних теорій наступним чином:

— емпіричні моделі демократії описували ту реальність, яку можна було спостерігати;

— емпіричні моделі демократії акцентують увагу не на ціннісних характеристиках демократії, а на побудові і функціонуванні демократичних систем (як виникають демократії, які умови переходу до демократії і т.д.).

Єдиної емпіричної моделі демократії не існує через об'єктивні причини, а саме — через різноманітність політій (сучасних держав). На думку американського вченого Л. Даймонда, сьогодні існує близько 550 підтипів демократії. Моделі демократії можна поділити на три групи: колективістські, плюралістичні та партиципаторні.

Колективістські моделі демократії. Варіантами можуть бути соціалістична, пролетарська, ідентитарна (виходить з цілісності народу) та ін. Першим, хто обґрунтував найважливіші принципи даного типу демократії, був Ж.-Ж. Руссо. Ідеї Руссо були розвинуті К. Марксом, В. Леніним та іншими мислителями.

Незважаючи на розбіжності, колективістські моделі демократії мають ряд загальних рис:

1. Визнання народу єдиним, неподільним цілим.

2. Відсутність протиріч всередині народу як цілого. Звідси погляд на опозицію як патологічне явище.

8. Колективістське, близьке до античного розуміння свободи як рівноправної участі громадян у справах всієї держави. 4. Тотальність влади.

б. Відсутність самої проблеми прав людини, оскільки, згідно з теорією, держава їх гарантує і забезпечує.

6. Всезагальна політична мобілізація, яка має різноманітний прояв.

7. Ігнорування системи загальнолюдських цінностей в ім'я класових.

Плюралістичні моделі демократії. До них відносять консенсусну теорію демократії А. Лейпхарта, теорію "поліархії" Р. Даля, елітарну теорію демократії та ряд інших.

Головна ідея плюралістичної теорії була висунута свого часу одним із авторів конституції США Дж. Медісоном: "Чим більше в суспільстві різних груп, тим менше в суспільстві можна хвилюватись за те, що одна з них стане домінуючою за рахунок інших". Таким чином, політичний процес плюралістична теорія розглядає не як взаємодію індивідів, а як взаємодію груп і групових інтересів. Прихильники даної теорії вважають, що групи з різними інтересами в політичній боротьбі нейтралізують одна одну. В результаті відбувається дифузія влади в політичній системі.

Консенсусна модель демократії А. Лейпхарта.

Невдалі спроби встановлення демократії в плюральних (гетерогенних) суспільствах "третього світу" — головна причина, яка спонукала А. Лейпхарта створити модель демократії для різнорідних суспільств. В суспільствах "третього світу" зазнала поразки не демократія загалом, а її мажоритарна (вестмінстерська) модель. Остання може існувати тільки в гомогенних суспільствах. А. Лейпхарт ставить собі за мету довести можливість функціонування демократії в плюральних суспільствах.

Основою для функціонування консенсусної (співсоціумної) демократії є наявність великої коаліції, в якій працюють лідери всіх сегментів багатоукладного суспільства. Перший, і найбільш суттєвий, метод функціонування співсоціумного правління доповнюється трьома проміжними: взаємним вето, пропорційністю і сегментарною автономністю в здійсненні кожним сегментом своїх внутрішніх справ. Метод функціонування правління за принципом великої коаліції кардинально відрізняється від принципу більшості у вестмінстерській моделі, де меншість має підпорядковуватись більшості, а уряд має формувати та сила, яка перемогла на виборах. В умовах консенсусної демократії меншість має право вето, а місця в уряді розподіляються пропорційно до існуючих у суспільстві сегментів. А. Лейпхарт пропонує вісім принципів, на яких має грунтуватись консенсусна модель. Це — широка урядова коаліція, двопалатний парламент, багатопартійність, пропорційна виборча система, федералізм і централізація влади, право вето для меншин та інші.

Теорія "поліархії" Р.Даля.

Найбільш повно теорія поліархії представлена Р. Далем в його роботі "Поліархія: Участь і опозиція" (1971 p.). Різниця між демократією і поліархією, на його думку, полягає в такому:

1. Демократія — це мета, а не щось уже досягнуте. Демократія, без сумніву, є утопією, — вважає Р. Даль, — але утопією корисною, оскільки вона вказує напрямки, де можна відшукати альтернативи до існуючої демократії.

2. Поліархія у Р. Даля — це демократія в дії. Поліархію він розглядає як процес наближення до демократії.

Оскільки поліархія — це стан реальної політичної дійсності, то він вибирає і критерії поліархічності тієї чи іншої системи. Такими критеріями в нього є ступінь опозиційності чи конкурентності еліт і рівень участі населення при їх виборі. Для того, щоб досягти поліархії, всі громадяни повинні: а) формулювати свої уподобання; б) висловлювати свої побажання співгромадянам і урядовцям; в) змушувати урядовців розглядати свої вимоги і таким чином контролювати процес прийняття політичних рішень.

Елітарна теорія демократії (Р. Міхельс, Г. Моска, И. Шумпетер, Р.Арон). Прихильники даної теорії вважають, що демократію потрібно захищати від народу, оскільки тільки висококваліфіковані політики-професіонали можуть використовувати складні демократичні механізми реалізації владних відносин у суспільстві.

Отже, до загальних рис плюралістичних моделей демократії можна віднести:

— групи інтересів — головний елемент політичної системи суспільства, який гарантує реалізацію прав і свобод громадянина;

— загальна воля — результат компромісу різних політичних груп;

— суперництво і баланс групових інтересів — соціальна основа демократії;

— дифузія влади та елітизм;

— наявність ціннісного консенсусу, визнання різними групами основних принципів державного устрою.

До слабких сторін даної теорії належать:

— ідеалізація, перебільшення групової ідентифікації громадян;

— ігнорування, недостатнє врахування нерівного політичного впливу різних соціальних груп;

— складність прийняття політичних рішень, коли треба враховувати інтереси і потреби великої кількості соціальних груп.

Партиципаторні теорії демократії (демократія участі).

Теорії ґрунтуються на ідеях раціоналістів про те, що людина — це істота розумна, яка усвідомлює, що таке добро і зло й сама здатна приймати правильні рішення. Необхідно лише створити умови для максимальної участі кожної людини в політичному житті. І якщо на сьогодні створити такі умови не вдалося, то в політиці при прийнятті політичних рішень потрібно якомога вдаліше поєднувати пряму (плебісцитарну) і представницьку демократію.

Таким чином, демократія має стати універсальним принципом організації суспільного життя. Демократія повинна бути повсюди: на виробництві, в школі, в університеті, в партіях, у державі тощо. Це зможе забезпечити максимальне врахування інтересів громадян, легітимність влади, високий рівень участі населення в політичному житті суспільства.



16. класовий і загально соціальний підходи до визначення сутності держави

17. критерії загального виборчого права : історія і сутність. Голосування: пряме і непряме. Цензи

Історичні віхи демократизації виборчого процесу. Рівне виборче право є явищем XX століття. У середині XIX століття (1848 р.) вперше у Франції та Швейцарії був скасований майновий виборчий ценз і визнано принцип рівного і загального виборчого права, але тільки для чоловіків (87). Тільки наприкінці XIX століття, спочатку в далекій Новій Зеландії (1893 p.), а на початку XX століття в Австралії (1902 р.) та Фінляндії (1906 р.) виборче право отримали жінки. У країнах — піонерах загального виборчого права — Франції та Швейцарії, — жінки отримали право голосу лише після Другої світової війни (у Швейцарії аж у 1971 році). Таємне голосування, що якнайкраще відповідає критеріям вільних та чесних виборів, вперше було запроваджене в Південній Австралії у 1858 р., у Великій Британії в 1872 р., у США — після 1884 року. У сучасних умовах в усіх електоральних демократіях відбувається таємне голосування, будь-які виборчі цензи (окрім вікових обмежень (18 років), цензу громадянства та обмеження виборчих прав недієздатних) не допускаються.

Вибори — це передбачена Конституцією та законами форма прямого народовладдя, яка є безпосереднім волевиявленням народу шляхом таємного голосування щодо формування конституційного, якісного та кількісного складу органів держав ної влади та органів місцевого самоврядування чи обрання та наділення повноваженнями посадової особи

Основні принципи проведення виборів:

Вільні вибори. Це означає, що ніхто не може бути примушений до здійснення волевиявлення.

Загальне виборче право. Принцип загальності виборчого права дозволяє всім громадянам держави брати участь у виборах, окрім тих, яким це не дозволяється законом. Виборче право може бути активним (право обирати) і пасивним (право бути обраним). В більшості країн для участі у голосуванні (активне виборче право) встановлюється вік — 18 років, але може бути і менше (16 років, Бразилія), або більше (20 років, Марокко). Для пасивного виборчого права вік має бути дещо вищим; 21 рік, 26 років, 35 років. Існують і такі обмеження пасивного виборчого права, як невиборність (певні посадові особи не мають права брати участь у виборах) та несумісність (заборона обіймати виборчу та державну посаду).

Крім вікового цензу існує і ряд інших виборчих цензів: осілості, статі, майновий, моральний. Ценз осілості — це вимога, за якої виборче право надається тільки тим громадянам, які проживають у виборчому окрузі: США — 1 міс, Німеччини — 3 міс, Франції — 6 міс, Канади — 12 міс. і т.д. Ценз статі забороняв брати участь у виборах жінкам. Спочатку ценз статі було скасовано у Новій Зеландії (1893), Австралії (1902), Фінляндії (1906). У країнах-піонерах загального виборчого права жінки дістали право голосу лише після Другої світової війни (Франція — 1944 p., Швейцарія — 1971 p., а в деяких країнах іще пізніше: Іспанія — 1977 p., Португалія — 1975 р.).

Рівність виборчих прав. Це означає, що: а) кожний виборець має рівне число голосів; б) в країні існує єдиний виборчий корпус, тобто виборці не розділені на соціальні чи якісь інші групи; в) закон встановлює однакові вимоги для висунення кандидатів і проведення агітації.

Принцип рівності може бути порушений внаслідок куріальних виборів, коли певна соціальна група має у парламенті фіксоване представництво (наприклад, національні меншини). Але, з іншого боку, куріальні вибори дозволяють репрезентувати інтереси малих соціальних спільнот у парламенті. Інколи принцип рівності порушується внаслідок утворення виборчих округів — виборча географія чи геометрія. В США її називають "джерімендерінг" — від власного імені одного американського губернатора, котрий використав нарізку виборчих округів в інтересах своєї партії (округ, який він штучно створив, на карті нагадував саламандру), та англійського слова, що перекладається як "майструвати".

Пряме виборче право. Воно означає, що громадянин голосує безпосередньо за партію чи кандидата. Але інколи вибори бувають і непрямими. Непрямі вибори бувають 2 видів:

а) виборці обирають виборчу колегію, яка потім робить вибір (наприклад" президента США);

б) багатоступеневі вибори. В даному разі низові представницькі органи обираються громадянами, а потім вони обирають депутатів вищих рівнів (СРСР, Куба, Ангола).

Таємне голосування полягає у неможливості контролю за волевиявленням виборця.

Обов'язковість і періодичність виборів означає, що у країні вибори відбуваються через певний термін, визначений Конституцією і законами про вибори.

Головні процедури виборчої кампанії:

Політичні вибори не обмежуються самим тільки голосуванням. Це масова кампанія, широкий комплекс заходів та процедур для формування керівних органів у державі.

До загальних принципів виборчого права належать насамперед принципи вільного, загального, рівного, прямого виборчого права, а також таємного голосування під час здійснення виборчого права. Ці принципи є фундаментальними як для виборів, так і для більшості інших форм безпосередньої демократії, наприклад референдумів. Принципи вільного, загального, рівного і прямого виборчого права при таємному голосуванні визнані універсальними принципами виборчого права.

Принцип вільності виборчого права гарантує громадянам України, які мають право голосу, свободу волевиявлення. Кожен громадянин має право брати або не брати участь у виборах, реалізуючи своє активне чи пасивне виборче право. Це право громадянина захищається Конституцією та законами України. Ніхто не може бути примушений голосувати на виборах.

Принцип загальності виборчого права означає, що суб'єктивне активне виборче право, тобто право обирати, відповідно до ст. 70 Конституції України мають усі громадяни України, які на день голосування досягли 18 років, за винятком осіб, визнаних судом недієздатними.

Суб'єктивне пасивне виборче право, тобто право бути обраним, як і раніше, має свої особливості залежно від виду виборів.

Принцип рівності виборчого права передбачає, що всі громадяни України беруть участь у виборах на рівних засадах. Усі виборці мають однакову кількість голосів І кожний голос має однакове з іншими значення. Здійснення громадянами України права обирати і бути обраними не залежить від їхньої раси, кольору шкіри, політичних, релігійних та інших переконань, статі, етнічного та соціального походження, майнового стану, місця проживання, мовних або інших ознак. Обмеження виборчих прав громадян України, не передбачених Конституцією, забороняються (ст. 64 Конституції України).

Принцип прямого виборчого права визначає право громадян обирати кандидатів та організації політичних партій і їх блоки на виборах безпосередньо. Конституцією передбачаються прямі вибори народних депутатів України, Президента, депутатів Верховної Ради АРК, місцевих рад та сільських, селищних, міських голів.

Принцип таємності голосування означає, що контроль за волевиявленням виборців не допускається, гарантується повна свобода волевиявлення. Це право забезпечується можливістю кожного виборця голосувати особисто. Голосування за інших осіб не допускається. Виборчий бюлетень заповнюється голосуючим у кабіні або в кімнаті для таємного голосування, без присутності сторонніх осіб.

До спеціальних принципів виборчого права відносяться принципи альтернативності, багатопартійності виборів, публічності та відкритості виборчого процесу, гласності виборів, політичного плюралізму та багатопартійності, організації виборів спеціальними незалежними органами, територіальної організації виборів, спеціального фінансування виборів, рівних можливостей для всіх кандидатів і організацій політичних партій і їх блоків у проведенні передвиборної агітації, рівного доступу всіх кандидатів і політичних партій (блоків) - суб'єктів виборчого процесу до ЗМІ, незалежно від форми їх власності, неупередженості органів виконавчої влади, органів місцевого самоврядування, судів, підприємств, закладів, установ. їх керівників, інших посадових і службових осіб до партій (блоків) - суб'єктів виборчого процесу, юридичної відповідальності за порушення виборчого законодавства України тощо.




Поділіться з Вашими друзьями:
1   2   3   4   5   6   7   8   9   10   11


База даних захищена авторським правом ©divovo.in.ua 2017
звернутися до адміністрації

войти | регистрация
    Головна сторінка


загрузить материал