52 «Вісник Вищої ради юстиції», №4, 2010



Скачати 203.43 Kb.
Pdf просмотр
Дата конвертації13.02.2017
Розмір203.43 Kb.

ЗАРУБІЖНИЙ ДОСВІД
52
«Вісник Вищої ради юстиції», № 4, 2010

Зарубіжний досвід судового управління та можливості
його використання при реформуванні судової системи
України
Обрусна Світлана Юріївна,
кандидат історичних наук, доцент кафедри теорії та
історії держави і права Східноєвропейського
університету економіки і менеджменту
(м. Черкаси)

Відомий російський філософ В. Соловйов писав: «Сутність права полягає у рівновазі двох моральних інтересів – особистої свободи і спільного блага» [1,
46]. У разі конфлікту цих інтересів їх рівновага має відновлюватися шляхом відповідного регулювання з боку держави. Відколи людство відмовилося від самосуду, цю місію почали виконувати спеціально створені державні органи – суди, а згодом відбулося виокремлення судової влади у самостійну сферу державного регулювання.
Судова влада, відповідно до теорії і практики розподілу влади, є самостійною незалежною сферою публічної влади і являє собою сукупність повноважень зі здійснення правосуддя, тлумачення норм права, з відповідними контрольними повноваженнями спеціально уповноважених органів – судів. І хоча судову владу прийнято називати «третьою владою» після законодавчої і виконавчої гілок, це жодною мірою не применшує її значення і чітко окресленої самостійності.
Як відзначає А. Георгіца, теоретично судову владу як вид влади не можна ототожнювати із судами, судовою системою. За своїм змістом судова влада виходить за межі її носіїв – судів, має можливість системою закладених у суди можливостей впливати на інші види державної влади, людину і суспільство в цілому. Але практично судова влада і суд (судова система) не можуть існувати окремо [2, 202].

ЗАРУБІЖНИЙ ДОСВІД
«Вісник Вищої ради юстиції», № 4, 2010
53
Слушною з цього приводу є думка російського вченого Є. Колюшіна, який вбачає теоретичне і практичне значення нетотожності судової влади і судів (судової системи) насамперед у намаганні забезпечити їх гармонійну єдність, оскільки
«справді неефективна судова система паплюжить у підсумку судову владу, а судова влада, відірвана від судової системи, перетворюється на пусте тремтіння повітря»
[3, 288].
В юридичній літературі основним напрямом діяльності судової влади визначають забезпечення здійснення судами правосуддя, тобто вирішення на підставі чинного права із застосуванням особливої процесуальної форми конкретних справ і спорів, які виникають внаслідок різних конфліктів у суспільстві між людьми, між особою і державою тощо.
Справедливе ж судочинство та належний захист прав і свобод людини можливі не лише за наявності досконалого процесуального законодавства, а й судового адміністрування, тобто організації роботи судової влади. Існуюча сьогодні вітчизняна система побудови судових установ та розподіл між ними юрисдикції неповною мірою відповідає конституційним засадам організації правосуддя. Реформування судового устрою та судочинства має будуватися на таких засадах, як гарантоване право кожного на судовий захист та забезпечення кожному права на доступ до правосуддя. Визначальний вплив на реалізацію вказаних засад справляють такі фактори, як побудова судової системи, територіально зручне місцезнаходження судів, наявність достатньої кількості судів і суддів, покращення процедури формування корпусу професійних суддів, розмежування повноважень між судами, функціональні процедури розгляду справ та відповідні процедури оскарження рішень, належне їх виконання тощо.
Не менш важливими є питання організаційного, матеріально-технічного забезпечення діяльності судів, інформаційного супроводження процесу тощо.
Отже, бачимо, що існує ряд проблем у сфері адміністративно-правового регулювання судової системи, які потребують негайного вирішення.
Вирішенню вказаних проблем сприятиме й звернення до зарубіжного досвіду, що містить вагомі цінності, сформовані світовою цивілізацією

ЗАРУБІЖНИЙ ДОСВІД
54
«Вісник Вищої ради юстиції», № 4, 2010
протягом багатовікової історії, які поступово, завдяки закріпленню у ряді міжнародно-правових документів, стали у своїй переважній більшості надбанням усього людства. Велике значення має й вивчення досвіду функціонування судової влади і судової системи окремих країн. Тому дослідження судового управління в зарубіжних країнах проведено з урахуванням таких напрямів: місце і роль судової влади у системі розподілу влад, взаємодія з іншими гілками влади, здійснення судового управління, характеристика судової системи та суддівського корпусу окремих зарубіжних країн та групи країн, що належать до певних правових систем. За основу дослідження взято аналіз країн англо-американської та романо-германської правових систем.
Міжнародно-правовими актами, що визначають функціонування судової влади, є Монреальська універсальна декларація про незалежність правосуддя
(1983 р.), Основні принципи незалежності судових органів, розроблені ООН
(1985 р.), Європейська хартія про статус суддів (1993 р.), Загальна
(універсальна) хартія судді (1999 р.), Рекомендація № R (94) Комітету Міністрів
Ради «Незалежність, дієвість та роль суддів» (1994 р.).
Названі міжнародно-правові акти містять визначальні засади, тобто принципи, на яких має будуватися і функціонувати судова влада демократичної правової держави. Це принципи як власне судової діяльності, так і принципи побудови судоустрою. З погляду досліджуваної проблеми звертають увагу саме останні, що поділяються на загальні і спеціальні (добір суддів, просування по службі, професійна підготовка, дисциплінарна відповідальність, організація суддівського самоврядування).
Ряд положень, присвячених судовому управлінню, містить Монреальська універсальна декларація про незалежність правосуддя (1983 р.) У ній, зокрема, вказується на незалежність суддів від виконавчих і законодавчих органів держави, заборону виконавчим органам здійснювати контроль над судовими через адміністрування судів, закривати або призупиняти їх діяльність,

ЗАРУБІЖНИЙ ДОСВІД
«Вісник Вищої ради юстиції», № 4, 2010
55
приймати нормативні акти з метою впливу на конкретні рішення суду, зміни його складу тощо. Також декларацією визначено рекомендації щодо формування суддівського корпусу, зокрема кваліфікації, обрання та професійної підготовки суддів. Заслуговує уваги теза про те, що «не існує
єдиного правильного способу обрання суддів; єдиною вимогою є та, що спосіб обрання повинен гарантувати, що призначення суддів не здійснюється за нечесними мотивами» [4].
Крім того, наголошено, що участь виконавчих і законодавчих органів у призначенні суддів на посаду має узгоджуватися із принципом незалежності правосуддя та здійснюватися за умови консультування з членами суддівського корпусу та іншими юристами або організаціями, у яких члени суддівського корпусу та інші юристи беруть участь. Також у декларації визначено порядок призначення на посаду судді, переміщення по службі, умови імунітету та соціального захисту, причини, за яких судді не можуть займати посади, порядок дисциплінарних покарань та звільнення з посади суддів [4].
Окремим розділом декларації визначено адміністративні питання роботи суддів. Адміністрування з боку держави має в основному зводитись до забезпечення судів адекватними засобами для належного відправлення правосуддя, включаючи матеріальні засоби та приміщення, які створювали б відповідні умови для незалежної, гідної та ефективної роботи суддів, належний судовий та адміністративний персонал і достатній поточний бюджет.
Відповідальність за адміністративну діяльність судів, включаючи нагляд і контроль за персоналом, рекомендовано покласти на суддів або певні органи, у яких вони складають більшість. Також судді ( у співпраці з іншими органами) мають бути активними учасниками формування бюджету та відповідати за розподіл судових справ. Голова суду має право здійснювати нагляд за суддями лише у межах адміністративних питань.
У Європейській хартії про статус суддів (1998 р.) також міститься ряд положень, що стосуються управлінської діяльності в судовій сфері. Зокрема, питання відбору, призначення на посаду та підвищення по службі, соціального

ЗАРУБІЖНИЙ ДОСВІД
56
«Вісник Вищої ради юстиції», № 4, 2010
захисту, відповідальності суддів тощо. Суть державного управління у вказаній сфері зводиться до того, що держава має забезпечити суддів і судову систему всіма необхідними засобами для належного виконання завдань та здійснення правосуддя [5].
У Загальній Хартії Судді, ухваленій 17 листопада 1999 року Центральною
Радою Міжнародної асоціації суддів, зокрема, йдеться про суддівську незалежність, що має забезпечуватись законом, шляхом створення та подальшого захисту такої судової влади, яка була б дійсно незалежна від інших гілок влади. Суддя як носій судової влади повинен мати можливість здійснювати свої повноваженння без будь-якого суспільного, економічного чи політичного тиску, незалежно від інших суддів та керівних органів у галузі юстиції [6].
Відповідно до теорії розподілу влад судова влада – самостійна і незалежна сфера публічної влади (поряд із законодавчою і виконавчою), яка представляє собою сукупність повноважень щодо здійснення правосуддя та систему державних органів, що здійснюють ці повноваження. Як уже зазначалося, судова влада володіє рисами, відмінними від інших гілок влади.
Зокрема, має конкретний характер, діяльність судової влади відбувається у межах суворо і детально регламентованої законом процедури. Крім того, однією із особливостей незалежної судової гілки влади є те, що вона значною мірою є політично самостійною. Здійснення судової влади має повністю виключати політичний вплив, що не спостерігається у законодавчій владі, представники якої є членами політичних партій, та у виконавчій, яка також бере участь у політиці та підпадає під політичний тиск партій чи інших об’єднань. Хоча, як свідчить вітчизняна та світова історія, досить часто діяльність суду невід’ємна від партійної політики.
Вчені зазначають, що становище судової гілки влади певною мірою є суперечливим. Ця суперечливість пояснюється поєднанням її сили і слабкості.
Адже тільки судова влада наділена тим обсягом повноважень, якого не має

ЗАРУБІЖНИЙ ДОСВІД
«Вісник Вищої ради юстиції», № 4, 2010
57
жодна з гілок влади, але разом з тим, вона у своїй більшості не спирається безпосередньо на підтримку виборців. Хоча у ряді країн, зокрема США, КНР, судді нижчих судів можуть обиратися громадянами. На противагу виконавчій владі, силові механізми у судової влади або відсутні взагалі, або досить слабкі.
Сила ж судової влади має ґрунтуватися на неухильному дотриманні закону, повазі до судового рішення. Таке ставлення до судової влади існує передусім у країнах з усталеними демократичними традиціями, де укорінився принцип верховенства права. Цілком зрозуміло, що незалежна судова влада несумісна з авторитарним (тоталітарним) режимом.
Разом з тим, діяльність судової гілки влади багато в чому залежить від виконавчої та законодавчої гілок. Остання визначає компетенцію окремих ланок судової системи, статус суддів і низку інших питань. Підвалиною її законодавчої регламентації у більшості зарубіжних країн є конституція, а конституційні засади деталізуються у спеціальних законах.
Конституції більшості сучасних зарубіжних країн містять розділи, присвячені судовій гілці влади: «Про судову владу» – конституції Іспанії,
Франції, Японії; «Правосуддя» – Основний закон ФРН; «Суди» – конституція
Португалії; «Судочинство» – конституція Угорщини; «Судова система» – конституція Македонії тощо. У вказаних розділах визначено її конституційні засади: визначення судової влади як однієї зі складових системи розподілу влад; основні принципи організації та діяльності судової системи; правовий статус суддів; судові гарантії прав і законних інтересів громадян.
Розділ VІІІ чинної Конституції України має назву «Правосуддя». У ньому закладено дві форми організації судової влади: судовий лад і судовий устрій.
Тому видається слушною пропозиція А. Селіванова, який вважає, що вказаний розділ доцільно було б назвати «Судова влада». Саме така назва логічно відображала б наявні засади організації судового ладу, тобто сукупність суб’єктів як носіїв судової влади та їх принципи [7, 14].
Обсяг конституційного регулювання судової влади у зарубіжних країнах також різний. Так, наприклад, у Конституції Федеративної Республіки

ЗАРУБІЖНИЙ ДОСВІД
58
«Вісник Вищої ради юстиції», № 4, 2010
Німеччина у розділі ІХ, що має назву «Правосуддя», містяться детальні положення стосовно юрисдикції судів, правових гарантій громадян та основних принципів здійснення правосуддя. Крім того, у Конституції широко трактується поняття судової влади, яка відповідно до статті 92 юрисдикційно доручається суддям та здійснюється конституційним судом, федеральними судами і судами земель [8].
Конституція Франції містить дещо іншу модель конституційного регулювання діяльності судової влади. У трьох статтях Конституції визначено поняття судової влади, загальні принципи правосуддя, гарантії її незалежності.
Усі інші питання, що стосуються порядку висування кандидатів на суддівські посади, призначення суддів, їх правового статусу і структури судової системи, делеговано органічним законам [9]. Показовим є той факт, що президент республіки, як гарант незалежності судової влади, очолює Вищу раду магістратури, а міністр юстиції є його заступником. До їх компетенції, як керівників Вищої ради магістратури, відноситься, зокрема, призначення суддів на посади за умови позитивного висновку Ради магістратури. Але ні президент, ні міністр юстиції не беруть участі у процедурі розгляду справ про дисциплінарні проступки суддів.
У Конституції Іспанії вказано на природу судової влади, принципи організації та здійснення правосуддя, структуру судової системи, наголошено на винятковій незалежності Конституційного Суду. Так, у статті 117 вказується, що «судова влада походить від народу і здійснюється від імені Короля суддями
і магістратами, які незалежні, незмінювані, відповідальні перед законом і підкоряються тільки закону» [10].
Специфічна система конституційного регулювання судової влади склалася у неєвропейських державах. Так, у Конституції Японії судовій системі присвячено VІ розділ, що має назву «Судова влада». У статті 76 проголошено, що «уся повнота судової влади належить Верховному суду і таким судам нижчих інстанцій, які будуть засновані законом». З погляду адміністративно-

ЗАРУБІЖНИЙ ДОСВІД
«Вісник Вищої ради юстиції», № 4, 2010
59
правового регулювання важливими є наступні положення: 1) жоден адміністративний орган не може здійснювати судову владу з правом остаточного розв’язання; 2) усі судді незалежні і діють, додержуючись своєї совісті, при цьому керуються тільки Конституцією і законами [11].
Отже, трактування поняття судової влади та її конституційне регулювання в зарубіжних країнах різні, що пояснюється перш за все їх державно-правовою традицією. Та все ж порівняльний аналіз відповідних положень дає підстави визначити ряд загальних рис. До них насамперед можна віднести: заборону на запровадження надзвичайних судів, здійснення повноважень конституційного контролю судами загальної юрисдикції на чолі з Верховним судом, більш повне відображення конституційного регулювання діяльності судів у писаних конституціях.
Як уже зазначалося, конституційні засади судової влади детально розвинуті в законах про судоустрій. Так, законодавство (органічні закони)
Франції регулює питання, що стосуються порядку висування кандидатів на суддівські посади, призначення суддів, їх правового статусу і структури судової системи (Закон про Вищу раду магістратури 1958 р., Закон про статус магістратури 1958 р., Закон про Високу палату правосуддя 1959 р., Закон про
Конституційну Раду 1958 р.). Окрім цих законів, організація судів регулюється
Кодексом судоустрою, затвердженим Декретом від 16 березня 1978 р.
Роль виконавчої гілки влади стосовно судової системи, порівняно із законодавчою, значно менша. Вважається, що в цілому вона зводиться до матеріально-технічного забезпечення діяльності судів. Хоча кожна держава має у цьому плані свої особливості. Так, у низці держав на міністерство юстиції покладено ряд управлінських функцій у сфері здійснення судової влади.
Наприклад, Федеральне міністерство юстиції ФРН та міністерства юстиції земель здійснюють призначення більшої частини суддів.
У другій половині ХХ ст. у багатьох європейських країн простежується тенденція посилення управлінської ролі органів суддівського самоврядування у cудовому управлінні. Зокрема, щодо формування суддівського корпусу та кар’єри

ЗАРУБІЖНИЙ ДОСВІД
60
«Вісник Вищої ради юстиції», № 4, 2010
суддів і прокурорів, їх призначення на посаду, дисциплінарної відповідальності, реорганізації окремих судів, інспектування судів у необхідних випадках тощо. Так,
Вищі ради магістратури у Франції та Італії вирішують усі питання, що стосуються діяльності суддів: підбір, просування по службі, переведення, дисциплінарна відповідальність та ін. Аналогічні функції здійснюють
Генеральна Рада судової влади Іспанії
[12, 175], Генеральна судова рада
Монголії
[13, 664], Вища судова рада Болгарії.
Ці органи, як і Всепольська Судова Рада, створюються на основі представництва трьох гілок влади, з перевагою впливу судової. Так,
Всепольська Судова Рада складається з: 1) Першого Голови Верховного Суду,
Міністра Юстиції, Голови Вищого Адміністративного Суду і особи, що призначається Президентом Республіки; 2) 15 членів, обраних з числа суддів
Верховного Суду, загальних судів, адміністративних судів та військових судів;
3) чотирьох членів, обраних Сеймом з числа депутатів, а також двох – обраних
Сенатом з числа сенаторів
[14, 523].
Водночас в Італії згідно із Законом «Про створення та діяльність Вищої ради магістратури» (1958 р.)
[15] головою Вищої ради магістратури є
Президент Республіки. Рада складається з Першого Голови Верховного касаційного суду, Генерального прокурора Республіки при тому ж суді, двадцяти членів, які обираються ординарними суддями, і десяти членів, що обираються Парламентом на загальному засіданні обох Палат.
Існування органів суддівського самоврядування та їх повноваження передбачені низкою конституцій: Вища Рада магістратури (Італія, Франція), Вища
Рада судової влади (Болгарія); Всепольська Судова Рада (Польща), Рада правосуддя
(Вірменія). У теорії конституційного права існує позиція, що ці органи належать до органів суддівського самоврядування.
Визначення статусу вказаних органів у системі державного апарату залежить від національних особливостей правової системи. Істотне значення має обсяг їх компетенції (у деяких зарубіжних аналогів він значно

ЗАРУБІЖНИЙ ДОСВІД
«Вісник Вищої ради юстиції», № 4, 2010
61
відрізняється). Саме зміст і обсяг повноважень щодо призначення (обрання), переміщення суддів, притягнення їх до дисциплінарної відповідальності, звільнення з посади і дозволяють розглядати їх або в системі органів суддівського самоврядування, або в системі органів управління з контрольними повноваженнями.
Так, у Франції, Італії, Португалії та ряді інших країн Вища рада магістратури – це особливий орган державної влади, основне завдання якого – добір кандидатур на посади суддів і прокурорів, а також здійснення дисциплінарної функції щодо суддів. Переважно у Вищій раді магістратури головує президент держави. Члени цієї ради можуть призначатися президентом
(Франція, Алжир), обиратися палатами парламенту (Румунія) або визначаються
іншим способом. Наприклад, в Італії дві третини членів Ради обирає сам суддівський корпус, одну третину – парламент, а перший голова й генеральний прокурор касаційного суду входять до ради за посадою. Згідно зі статтею 104
Конституції Італії магістратура займає автономну й незалежну від будь-якої влади позицію. До магістратури входять судді та прокурори. Вища рада магістратури включає 24 особи, з яких троє входять за посадою – Президент
Республіки як голова, голова і генеральний прокурор Касаційного суду. Інші члени Ради обираються у такій кількості: 14 – магістратами з числа осіб, що належать до різних категорій магістратури; 7 – парламентом на спільному засіданні палат з числа штатних професорів права університетів і адвокатів з
15-річним стажем. До компетенції Вищої ради магістратури входить: прийом до складу магістратури, переведення, підвищення й інші заходи, пов’язані зі статусом магістратів; призначення і відкликання почесних віце-преторів, а також членів спеціалізованих відділень, що не є магістратами; накладення дисциплінарних санкцій на магістратів і деякі інші функції. Все це вказує на те, що названі органи виступають особливим органом влади, основним завданням якого є добір кандидатур на посади суддів, а також здійснення відносно них дисциплінарних проваджень. Заслуговує уваги досвід Польщі, де головною

ЗАРУБІЖНИЙ ДОСВІД
62
«Вісник Вищої ради юстиції», № 4, 2010
метою діяльності Всепольської судової ради є нагляд за дотриманням незалежності судів і суддів [16].
Схожі функції покладено і на Раду Правосуддя Вірменії, яку очолює президент країни, а міністр юстиції та генеральний прокурор є його заступниками. Крім того, до її складу входять чотирнадцять членів, які призначаються Президентом на п’ятирічний термін, серед них: два – вчені- юристи, дев’ять – судді, троє – прокурори (стаття 94 Конституції Республіки
Вірменія). Кандидатури прокурорів пропонує генеральний прокурор, три члени
Ради призначаються із числа суддів першої інстанції, апеляційних судів та
Касаційного Суду, по три кандидатури на кожне місце пропонує Загальна рада суддів.
До компетенції Ради Правосуддя Вірменії належить: подання на затвердження президентові списків посадової придатності суддів і прокурорів, висування пропозицій кандидатур голів судів різних рівнів, представлення пропозицій щодо присвоєння суддям і прокурорам класних рангів, надання згоди щодо закінчення повноважень судді, арешт, притягнення до адміністративної, кримінальної та дисциплінарної відповідальності (ст. 95
Конституції Республіки Вірменія). Заслуговує уваги п. 7 ст. 95 Конституції
Республіки Вірменія, у якому вказується, що під час розгляду питань притягнення суддів до відповідальності засідання Ради веде Голова
Касаційного Суду, а Президент Республіки, міністр юстиції і Генеральний прокурор не беруть участі у засіданнях [17].
Аналогом таких органів в Україні є Вища рада юстиції, до відання якої належить: внесення подання про призначення суддів на посади чи звільнення їх з посади; прийняття рішення стосовно порушення суддями і прокурорами вимог щодо несумісності; здійснення дисциплінарного провадження стосовно суддів Верховного Суду України і суддів вищих спеціалізованих судів та розгляд скарг на рішення про притягнення до дисциплінарної відповідальності суддів апеляційних і місцевих судів, а також прокурорів. Отже, призначення

ЗАРУБІЖНИЙ ДОСВІД
«Вісник Вищої ради юстиції», № 4, 2010
63
Вищої ради юстиції – формування високопрофесійного суддівського корпусу, здатного якісно здійснювати правосуддя.
В Україні немає єдиних підходів щодо визначення місця цього органу в системі державної влади. У теорії права існує позиція, що органи, подібні до
Вищої ради юстиції України, належать до органів суддівського самоврядування. Поряд із цією точкою зору побутує думка про те, що Вища рада юстиції разом із прокуратурою, Уповноваженим Верховної Ради України з прав людини, Рахунковою палатою, Центральною виборчою комісією та деяки- ми іншими органами належить до системи контрольно-наглядових органів.
Вказана проблема є предметом дискусій ряду наукових публікацій, автори яких пропонують внесення низки змін до статті 134 Конституції України, що стосуються порядку формування, складу, повноважень Вищої ради юстиції з метою надання їй самоврядних ознак. Саме тому за чинним Законом України
«Про судоустрій і статус суддів» персональний склад Вищої ради юстиції не змінився, водночас склад Вищої кваліфікаційної комісії суддів нині наближено до міжнародних стандартів. Усунути такий дисбаланс можна після внесення відповідних змін до Закону України «Про Вищу раду юстиції».
Організація системи судів у кожній країні обумовлена історично. На певних етапах розвитку суспільства з’являється потреба проведення організаційних змін. Така адаптація до потреб суспільства і держави може проводитися через перерозподіл юрисдикції між різними ланками системи судів, проведення її внутрішньої реорганізації або утворення нових судів чи відмову від них. Питання організації та діяльності суду в зарубіжних країнах, як правило, є предметом і конституційного, і власне законодавчого регулювання, що пояснюється й потребою оперативного внесення змін, процедура внесення яких до законів є більш спрощеною. Кожна країна має власну побудову судової системи. Для судових систем багатьох країн світу характерні множинність і багатоланковість.
Множинність судових систем знаходить своє відображення у тому, що у кожній країні, як правило, діють суди загальної юрисдикції (цивільні,

ЗАРУБІЖНИЙ ДОСВІД
64
«Вісник Вищої ради юстиції», № 4, 2010
кримінальні) та спеціальної юрисдикції (адміністративні, трудові, податкові).
Багатоланковість судової системи характеризується наявністю у ній судів першої інстанції (суди обмеженої юрисдикції, необмеженої юрисдикції, мирові суди), суди середньої ланки, що здійснюють апеляційне провадження, та
Верховний Суд як вищий судовий орган. Але незважаючи на всю розмаїтість наукових поглядів, більшість науковців виділяють три моделі побудови: судова система з внутрішньою спеціалізацією, американська модель та судова система
із зовнішньою спеціалізацією.
Прийняття Закону України «Про судоустрій і статус суддів» не розв’язало дискусійних питань побудови організаційної структури судової системи України, яка відповідно до статті 17 вказаного Закону має будуватися за принципами територіальності, спеціалізації та інстанційності. Але варто погодитись, що ці зміни породжують чимало проблем як суто правового, так і матеріального та фінансового характеру, пов’язаних із необхідністю додаткового бюджетного фінансування, що нині є досить проблематичним. Відсутність необхідного фінансування може створити реальну загрозу функціонуванню запропонованої
Законом України «Про судоустрій і статус суддів» судової системи. Саме тому питанням фінансування видозмінюваної системи держава повинна приділяти першочергову увагу на законодавчому та підзаконному рівнях.
Загальновідомо, що судове управління складається із численних керуючих впливів, що забезпечують необхідний рівень роботи судів, належне функціонування органів правосуддя. З точки зору визначення особливостей судового управління можна констатувати наявність двох основних систем: європейської континентальної та англо-американської. Досвід організації судового управління в англо- американській судовій системі можна розглянути на прикладі США, тим більше, що для судового управління цієї країни характерні риси, що відображають західноєвропейську правову традицію.
Процес адміністративних нововведень у системі судового управління США розпочався ще після другої світової війни, що з часом кардинально змінило цю

ЗАРУБІЖНИЙ ДОСВІД
«Вісник Вищої ради юстиції», № 4, 2010
65
систему і привело до створення адміністративної структури, укомплектованої професійними кадрами. Позитивно, що ця тенденція розвивалась паралельно із комплексом реформ у сфері державного управління та соціальній сфері. Показовими у цьому відношенні стали реформи, здійснювані під керівництвом Артура
Вандербілта у штаті Нью-Джерсі. У 40-х роках ХХ ст. він був головою Верховного суду даного штату. Саме в цей період було прийнято конституційну поправку про реорганізацію судів, за якою значний обсяг адміністративних повноважень було передано голові суду та Верховному суду. Голова суду отримав ряд повноважень щодо нагляду за дотриманням напрямів адміністративної діяльності судів і процесуального регулювання у них, доборі адміністратора суду штату, призначав суддю суду першої інстанції, який також мав адміністративні повноваження.
Основою концепції уніфікованого і централізованого управління було створення адміністративного відділу з наданням йому головою суду повноважень для виконання адміністративного курсу Верховного суду штату.
Ефективність судового управління значною мірою залежить від професійних якостей управлінців. У цьому плані цікавими є стандарти, вста- новлені Національною асоціацією судового управління, що діє у США [18, 5].
Вона організована шляхом об’єднання Національної асоціації адміністраторів судів першої інстанції з Національною асоціацією судового управління.
Відповідно до цих стандартів судовий адміністратор має відповідати наступним вимогам: мати досвід роботи на відповідальній керівній посаді в урядових організаціях або у приватному секторі; володіти сучасними діловими і управлінськими методиками, включаючи використання і впровадження автоматизованої обробки даних; мати навички планування та проведення досліджень для поліпшення управління судами, вміти складати рекомендації та впроваджувати їх у роботу, співпрацювати і організовувати роботу з іншими судами і працівниками місцевих органів влади, уряду штату і федерального уряду, юристами і громадськістю, володіти вмінням проводити конференції і зустрічі, зрозуміло висловлювати свою думку в письмовій і усній формі своїм працівникам, суддям, представникам урядових установ й громадськості, мати

ЗАРУБІЖНИЙ ДОСВІД
66
«Вісник Вищої ради юстиції», № 4, 2010
навички керівника, планування, організаційні навички, володіти високими етичними стандартами тощо [18, 6].
Визначальною рисою американського судового управління є й те, що на законодавчому рівні було прийнято рішення провести поділ між нормами матеріального права, що приймаються законодавчими органами, і нормами та правилами управління роботою судів, прийняття яких є прерогативою суду.
У країнах так званого «ближнього зарубіжжя» склалися власні системи судового управління. Так, у Республіці Казахстан організаційне та матеріально- технічне забезпечення діяльності Верховного суду здійснюється його апаратом, а місцевих судів – уповноваженим державним органом (Комітетом із судового адміністрування при Верховному суді Республіки), що створюється
Президентом. До єдиної системи уповноважених органів входить відповідний центральний державний орган і адміністратори судів у областях, столиці та містах республіканського значення. Діяльність уповноваженого органу здійснюється при дотриманні принципів незалежності суду і невтручання у його діяльність. У Республіці Таджикистан судове організаційне та матеріально-технічне забезпечення діяльності судів здійснюється апаратом судів, а також Радою юстиції Республіки [19, 217].
У Азейбарджанській Республіці організаційне забезпечення діяльності судів, за винятком Верховного, Економічного та Апеляційного, покладено на міністерство юстиції. У Республіці Білорусь питання судового управління регулюються законодавчими актами і, зокрема, Кодексом Республіки Білорусь
«О судоустройстве и статусе судей» від 29 червня 2006 р. із внесеними змінами
і доповненнями та здійснюються відповідно до їх спеціалізації і територіального розташування: секретаріатом
Конституційного
Суду
Республіки Білорусь щодо Конституційного Суду Республіки, апаратом
Верховного Суду щодо Верховного Суду Республіки Білорусь; апаратом
Вищого господарського суду щодо Вищого господарського суду, господарських судів областей і спеціалізованих господарських судів,

ЗАРУБІЖНИЙ ДОСВІД
«Вісник Вищої ради юстиції», № 4, 2010
67
міністерством юстиції щодо обласних, районних і спеціалізованих судів, управліннями юстиції – щодо районних і спеціалізованих судів. Вказані органи в межах своєї компетенції розробляють і вносять пропозиції з питань удосконалення організації роботи судів республіки, здійснюють підбір і підготовку кандидатів на посаду суддів, підвищення їх кваліфікації, організовують роботу щодо матеріально-технічного забезпечення судів, створення належних умов їх діяльності, розробляють заходи, спрямовані на зміцнення незалежності суддів тощо.
Під час вирішення проблеми судового управління в Україні, слід чітко відокремлювати правосуддя від іншої діяльності суду, що не є правосуддям.
Для вирішення вказаних проблем, на думку ряду дослідників, зокрема
Д. Притики, можна використовувати ряд підходів. По-перше, функції судового управління і нагляду можуть бути зосереджені в одному органі – суді. По- друге, поділені між судом і Державною судовою адміністрацією, при цьому суд може здійснювати лише функцію судового нагляду, а Державна судова адміністрація – функції судового управління. По-третє, можлива змішана форма, за якою суд виконує функцію судового нагляду, а паралельно – певну частину функцій судового управління [20, 34].
Тенденції розвитку судових систем західноєвропейських країн передбачають створення самостійних та незалежних органів суддівського врядування. Однією з гарантій незалежності таких органів є створення їх на основі представництва трьох гілок влади, з перевагою судової. Діяльність таких органів полягає в забезпеченні незалежності суддів шляхом збалансування політичного впливу законодавчої чи виконавчої влади в кадрових питаннях організації судової влади. При цьому важливу роль у становленні самостійності такого органу відіграє його склад, представлений половиною або більшістю суддів. Порядок формування цих органів створює умови для утвердження суддівського самоврядування та одночасно сприяє запобіганню корпоративної суддівської замкнутості.

ЗАРУБІЖНИЙ ДОСВІД
68
«Вісник Вищої ради юстиції», № 4, 2010
Управлінську діяльність у напрямі взаємодії із суддівським корпусом у зарубіжних країнах можна узагальнити у таких напрямах: його формування, підвищення кваліфікації, соціальний захист тощо. Протягом тривалого
історичного розвитку в багатьох країнах світу накопичено значний досвід у питаннях побудови систем формування корпусу суддів. Всебічно оцінюючи його, можна говорити про відповідні тенденції, характерні ознаки і риси та певні відмінності і особливості. Насамперед, у даному аспекті заслуговує на увагу практика таких країн, як Франція, Австрія, Німеччина, Польща, Італія,
Росія, Англія та США, де найбільш виразно здобули свою завершеність як цілісні механізми формування суддівського корпусу, так і окремі його елементи
[21, 25].
Більш спрощеним є кандидатський ценз у Німеччині, Італії та Польщі.
В Італії, для того щоб бути допущеним до відправлення суддівських функцій, необхідно мати: громадянство; диплом юридичного факультету університету; цивільну правоздатність; відрізнятись бездоганною громадською та моральною поведінкою, в тому числі і в минулому; бути фізично придатним для посади; відповідати іншим професійним вимогам, встановленим законом.
Єдиного способу комплектування корпусу професійних суддів у зарубіжних країнах немає. Він формується або шляхом призначуваності, або обрання як населенням, так і певними органами, в тому числі й органами суддівського самоврядування, або ж використовується змішаний спосіб. Акт призначення – це аргументоване рішення влади, побудоване на юридично регламентованій процедурі професійного відбору, якому передує спеціальна професійна підготовка і суворі правила проходження ступенів суддівської кар’єри. Досить поширеним залишається і спосіб формування суддівського корпусу шляхом виборності суддів населенням (Швейцарія, США,
Македонія, Перу, Болівія, Китай, Куба, Корейська Народно-Демократична
Республіка). Проте останнім часом як зарубіжні, так і вітчизняні дослідники висловлюють ряд критичних зауважень щодо такого способу. При виборі

ЗАРУБІЖНИЙ ДОСВІД
«Вісник Вищої ради юстиції», № 4, 2010
69
суддів громадянами неминуче вступає в силу політичний фактор. У виборчий процес втручаються політичні партії чи інші організації, через що з часом судді потрапляють у залежність від них, а також часто й від електорату, що суперечить принципу незалежності судової влади та її деполітизації. Разом з тим, у багатьох штатах США судді обираються саме загальним голосуванням. За твердженням В. Бернхема, таке обрання ґрунтується на уявленні, що суддя, як і будь-яка інша офіційна посадова особа в демократичному суспільстві, повинен, зрештою, нести відповідальність перед народом. Тому, незважаючи на всі мінуси, виборча система дає змогу вибирати найкращих.
Призначення може здійснюватись главою держави – президентом
(Австрія, Німеччина, Франція, Італія, Польща, Росія, Румунія, Чехія, Угорщина,
Казахстан, Туркменістан); монархом чи за дорученням монарха (Бельгія,
Англія, Данія, Іспанія, Нідерланди, Норвегія, Марокко); спеціальними судовими радами (Болгарія, Туреччина, Хорватія, Сирія). В Швеції та Японії судді призначаються урядом.
Але у будь-якому випадку процедура формування суддівського корпусу має два етапи: попередній та безпосередній. Вимоги, що висуваються до професійного рівня, кваліфікації, освіти, віку, а також моральних якостей претендентів, досить високі. Так, уже згадуваний закон про суддів у ФРН передбачає необхідність складання двох державних іспитів при наявності юридичної освіти та проходження спеціального судового стажування (п. 1 § 5).
Ще більш високі вимоги ставляться до осіб, які претендують на зайняття посади у вищих судах.
Право й обов’язок проведення відбору кандидатів належить, як правило, або органу типу магістратури (Іспанія, Італія, Польща, Румунія, Франція), або міністерству юстиції і спеціальним кваліфікаційним комісіям (Австрія, Росія,
США, Угорщина, ФРН та ін.), або власне судовим органам (у Великобританії

ЗАРУБІЖНИЙ ДОСВІД
70
«Вісник Вищої ради юстиції», № 4, 2010
кандидатів на посаду суддів рекомендує відомство лорд-канцлера, в Японії судді нижчих судів відбираються Верховним судом).
Другий етап пов’язаний з процедурами безпосереднього призначення на посаду або безпосередніх виборів суддів. У більшості держав професійні судді призначаються на посаду. Про вагомість акта призначення свідчить той факт, що у багатьох країнах, наприклад в Австрії та Франції, він віднесений до компетенції президента. У США федеральні судді призначаються президентом за згодою
Сенату. Конституція Польщі встановлює, що судді призначаються Президентом за пропозицією Всепольської судової Ради (ст. 179). У ФРН основна частина федеральних суддів і суддів земель призначаються міністерством юстиції. В Японії судді в основному призначаються урядом, у Великобританії мирові (непрофесійні) судді призначаються лорд-канцлером.
Можна констатувати, що в сучасних країнах світу основними формами передачі судових повноважень є призначення та вибори. Водночас як призначення, так і вибори суддів різняться багатьма моделями, в тому числі з поєднанням їх обох. І призначення, і обрання суддів не є універсальними формами організації судової влади, оскільки в тих чи інших умовах можуть нести в собі як позитиви, так і негативи.
Запозичення Україною європейського досвіду у сфері добору кадрів сприятиме прозорому і справедливому добору претендентів на посаду судді. Досвід
європейських країн може бути прийнятним і корисним для України в частині вирішення завдань стосовно розширення функцій судів і поширення незалежності суддів, а також їх зобов’язання підпорядковуватись лише закону. Варто загострити увагу на дотриманні таких міжнародних та європейських стандартів як прозорість, відкритість, недопущення виникнення неформальних зобов’язань майбутнього судді перед особами, які можуть впливати на процес правосуддя, недопущення впливу чи тиску на формування суддівського корпусу з боку інших державних органів, політичних партій, бізнесових структур тощо.

ЗАРУБІЖНИЙ ДОСВІД
«Вісник Вищої ради юстиції», № 4, 2010
71
Не менш важливою є проблема призначення суддів на адміністративні посади. Єдиного уніфікованого способу призначення суддів на адміністративні посади в країнах Європи не існує. Але за європейськими стандартами кар’єрне просування суддів має здійснюватися незалежними органами, до складу яких входять висококваліфіковані фахівці, у переважній більшості представники суддівського корпусу. Такими органами є Вища рада магістратури, Вища рада правосуддя, Вища судова рада, про які вже згадувалося. Особлива процедура існує здебільшого щодо призначення голови Верховного суду. Найчастіше він призначається главою держави з числа суддів Верховного Суду. Пропозиції щодо кандидатур можуть надаватися загальними зборами Верховного Суду (Польща) або вищими органами суддівського самоврядування. При цьому роль глави держави у вказаному процесі не є вирішальною, а деякі конституції навіть обумовлюють неможливість відхилення главою держави кандидатур, які вносяться вдруге.
Зважаючи на проведені паралелі, можна погодитись, що незалежним органом, який приймає рішення про призначення суддів на адміністративні посади та звільнення їх, визначена Вища Рада юстиції, наділена такими повноваженнями на підставі подання відповідної ради суддів, але, як нам видається, передчасно, оскільки вони не узгоджуються з відповідними положеннями Конституції України, а також європейськими стандартами. Адже згідно з п. 1.3 Європейської хартії про закон для суддів не менше половини складу такого органу мають становити обрані до нього судді. Виправити дану ситуацію можливо лише шляхом внесення відповідних змін до Конституції
України.
Отже, як бачимо, в ході реформування вітчизняної судової системи використовувався зарубіжний досвід, але його запозичення не мало системного характеру. Разом з тим, окремі елементи запозичення зарубіжного досвіду вже простежуються і можуть бути використані в подальшому, тому так потрібні наукові розвідки у даному напрямі, практичне втілення результатів яких може бути ще одним кроком назустріч вдосконаленню судової системи та побудові правової держави в Україні.

ЗАРУБІЖНИЙ ДОСВІД
72
«Вісник Вищої ради юстиції», № 4, 2010
Список використаних джерел:
1. Соловьев В.С. Избранное / Сост. А.В. Гулыгин, С.Л. Кравец; вступ. ст.
А.В. Гулыгин; примеч. С.П.Кравца. – М.: Сов. Россия, 1990. – 496 с.
2. Георгіца А.З. Конституційне право зарубіжних країн: Навчальний посібник
/А.Г. Георгіца – Чернівці: «Рута», 2000. – 424 с.
3. Колюшин Е.И. Конституционное (государственное) право России: Курс
лекций. – М.: Изд–во МГУ, 1999. – 381с.
4. Монреальська універсальна декларація про незалежність правосуддя (1983
р.)
законов
[Електронний
ресурс] //
Режим
доступу:
www.judges.org.ua/d5.htm
5. Європейська хартія про статус суддів (1998 р.) [Електронний ресурс] //
Режим доступу: zakon.rada.gov.ua/cgi-bin/laws/main.cgi?nreg=994_236
6. Загальна (Універсальна) Хартія Судді, ухвалена 17 листопада 1999 року
Центральною Радою Міжнародної асоціації суддів [Електронний ресурс] //
Режим доступу: www.asu.od.ua/ua/publications/.../document1/
7. Селіванов А. Реформування Конституційних засад організації судової влади в
Україні / А.Селіванов // Право України. – 2003. – №7. – С.14 – 15.
8. Конституція Федеративної Республіки Німеччина [Електронний ресурс] //
Режим доступу: vivovoco.rsl.ru/VV/LAW/BRD.HTM
9. Конституція Франції [Електронний ресурс] // Режим доступу:
www.humanities.edu.ru/db/msg/6481
10. Конституція Іспанії [Електронний ресурс] // Режим доступу:
www.humanities.edu.ru/db/msg/6480
11. Конституція Японії [Електронний ресурс] // Режим доступу:
asiapacific.narod.ru/.../constitusion_of_japan.htm
12.
Испания. Конституция и законодательные акты. Пер. с исп. – М.:
Прогресс, 1982.
13. Сравнительное конституционное право. М.: Издательская фирма
«Манускрипт», 1996.
14. Правовые системы стран мира. Энциклопедический справочник/ Отв. ред.
А.Я. Сухарев. – 2-е изд., изм. и доп. – М.: НОРМА-ИНФРА, 2001. – 723 с.
15. Конституція Італійської Республіки [Електронний ресурс] // Режим
доступу: www.italia-ru.it/.../konstitutsiya-italyanskoi-respubliki

ЗАРУБІЖНИЙ ДОСВІД
«Вісник Вищої ради юстиції», № 4, 2010
73
16. Конституція Республіки Польща [Електронний ресурс] // Режим доступу:

www.rada.kiev.ua/LIBRARY/.../aconst3.htm
17. Конституція Республіки Вірменія [Електронний ресурс] // Режим доступу:
www.rada.kiev.ua/LIBRARY/.../aconst3.htm
18. Шишкін В.І. Судові системи країн світу: У 3-х кн. – Кн. 1./ В.І. Шишкін —
К.: Юрінком Інтер, 2001. – 336 с.
19. Клеандров М.И. Судебные системы государств – учасников СНГ:
законодательное обеспечение. / М.И. Клеандров. – М.: Юристъ, 2002. – 579
с.
20. Притика Д. Правові проблеми судового управління / Д. Притика // Право
України. – 2003. – № 3. – С. 30-36.
21.Власов И.С. Как происходит назначение на судейскую должность в
различных странах / И.С. Власов // Советская юстиция. – 1993. – № 15.
– С. 25–29.
Обрусна С. Зарубіжний досвід судового управління та можливості його використання при реформуванні
судової системи України
У статті проаналізовано зарубіжний досвід у сфері судового управління, функціонування суддівського самоврядування, формування суддівського корпусу та вказано можливості його використання в ході реформування судової системи України.
Ключові слова: судова влада, судова система, суд, судове управління, суддівське самоврядування, суддівський корпус.

Обрусная С. Зарубежный опыт судебного управления и возможности его использования при
реформировании судебной системы Украины
В статье проведен анализ зарубежного опыта в области судебного управления, функционирования судейского самоуправления, формирования судейского корпуса, определены возможности его использования в процессе реформирования судебной системы Украины.
Ключевые слова: судебная власть, судебная система, суд, судебное управление, судейское самоуправление, судейский корпус.
Obrusna S. International experience of court management and possibilities of its application in reforming of
judicial system in Ukraine
The article analyzes international experience in court management, functioning of judicial self-management, formation of corps of judges and also indicates possibilities of its application in reforming of judicial system in
Ukraine.
Key words: judiciary, judicial system, court, court administration, judicial self-management, corps of judges.


Поділіться з Вашими друзьями:


База даних захищена авторським правом ©divovo.in.ua 2017
звернутися до адміністрації

войти | регистрация
    Головна сторінка


загрузить материал