+371. 101. 4 А. М. Гельбак гуманізація взаємин у системі «вчитель-учень» як складова освітнього середовища в умовах перехідного пероду



Сторінка4/4
Дата конвертації23.03.2017
Розмір0.61 Mb.
1   2   3   4

Аналіз матеріалів дослідження.Як у вітчизняній, так і в англомовній науковій літературі поряд з терміном «перехідний» (transitional) використовуються терміни «кризовий», «критичний» (critical) і «криза» (crisis) щодо нестабільних періодів розвитку суспільства і особистості, так як процеси, характерні для цих періодів, часто носять негативний характер.

Безсумнівно, терміни «перехідний» і «кризовий» не є тотожними, проте відносно позначення періодів у житті суспільства й індивідууму області цих понять перетинаються, що дає можливість використовувати їх як синонімічні в рамках нашої роботи. У різних довідкових та енциклопедичних виданнях наводяться наступні визначення перехідних і кризових періодів.

У загальноприйнятому поданні, період – це «проміжок часу, протягом якого що-небудь відбувається (починається, розвивається і закінчується)» [14, с. 442], «перехідний – проміжний, який є переходом від одного стану до іншого»[14, с. 441], «криза – різкий, крутий перелом у чому-небудь» [14, с. 263].

З погляду філософії, перехідний період можна представити у вигляді становлення, де присутнє старе, але це вже не колишнє старе, і нове, але воно ще не затвердило себе і не показало свої можливості і специфіку. Криза – це «перерва у функціонуванні системи з позитивним або негативним для неї результатом» [15, с. 381].

У культурології криза розглядається як «тимчасове погіршення, важке становище, різкий, крутий перелом в протіканні соціального явища» [9, с. 445]; криза культури – «поняття, що фіксує ситуацію, що виникає в результаті розриву між культурою з усіма її інститутами і структурами і різко зміненими умовами суспільного життя» [8, с. 113].

У психології під кризою розуміється «важкий перехідний стан, що характеризується недостатністю наявних можливостей для підтримки життєдіяльності на оптимальному рівні» [4, с. 186].

У суспільних науках, зокрема в соціології, існує поняття «соціальні переходи», «поворотні пункти розвитку», які радикально змінюють становище, статус або структуру діяльності індивіду. У соціології життєва криза – «будь-яка руйнівна подія життя, що спричиняє втрату важливих відносин і соціального статусу, вимагає коригування, здатна загрожувати цілісності особистості та соціальним відносинам» [1, с. 208].

Зіставимо міркування фахівців різних галузей, що присвячені проблемі кризових і перехідних періодів.

Розвинута на початку 60-х років теорія криз пов’язана з іменами Дж. Каплана та його попередника Е. Ліндеманна, якому належить пріоритет висвітлення проблем феноменології криз (йдеться, зокрема, про статтю «Симптоматологияитерапия острого горя»).

Дж. Каплан охарактеризував кризу як стан, який виникає, коли особа стикається з перешкодою на шляху здійснення життєво важливих цілей, перешкодою, яка впродовж певного часуне може бути подолана звичними методами вирішення проблем. І тоді наступає період дезорганізації , період розладу, протягом якого чиниться багато спроб вирішення цих проблем. Нарешті досягається якась форма адаптації, яка може найкращим способом відповідати (або не відповідати) інтересам цієї особи та її ближнім. Загальна ідея всіх наступних публікацій даного автора полягає у визнанні існування нормального способу переживання кризи, оскільки зв’язок між кризою та переживанням можна за аналогією уявити як зв’язок між хворобою і типом її лікування.

Існує кілька класифікацій життєвих кризових ситуацій. Зокрема, дослідник Ф.Є. Василюк до кризових ситуацій відносить стрес, фрустрацію, конфлікт і кризу. І.С. Кон поділяє життєві кризи на нормативні, природні, статистично нормальні, минущі і «не нормативні», які не є результатом нормальної логіки розвитку особистості, а є наслідком особливих випадкових обставин.

В основу класифікації, запропонованої О.А. Донченко і Т.М. Титаренко, покладено кілька критеріїв:

- за віковим критерієм (підліткова криза, криза 30 років, криза інволюційного періоду);

- за критерієм тривалості (коротко- і довготривалий);

- за критерієм результативності(конструктивні і деструктивні кризи);

- за дійовим критерієм (криза операціональної сторони життєдіяльності: не знаю , як жити далі; криза мотиваційно-цільової сторони життєдіяльності: не знаю, для чого далі жити; криза смислової сторони: не знаю, навіщо взагалі далі жити).

Певний інтерес становить класифікація так званих бібліографічних криз, яку наводить Р.А. Ахмеров. Криза нереалізованості – її складають переживання такого змісту: «Мені не поталанило», «Не вдалося», «Моя життєва програма не виконана». Криза спустошеності виникає за ситуації, коли з тих або інших причин в суб’єктивній картині життєвого шляху особистості не досить чітко репрезентовані актуальні зв’язки, що ведуть від минулого і сучасного в майбутнє, тобто у неї немає конкретних цілей, які б були цінні для неї в майбутньому. Криза безперспективності виникає за ситуації, коли з певних причин у свідомості особистості відсутні чіткі уявлення про потенційні зв’язки подій, проекти, плани, мрії про майбутнє [5].

Е. Еріксон, автор роботи «Ідентичність: юність і криза», стверджує, що кожна стадія розвитку особистості, від народження до старості, характеризується своєю нормативною кризою, яка неминуче виникає і потребує подолання, причому причиною кризи є як інтрапсихічний, внутрішній, конфлікт, так і соціальні протиріччя[16].

З погляду філософських наук, проблема кризового періоду пов'язана зі зміною ціннісних орієнтирів. Суспільство перехідного періоду перебуває в стані кризи, коли стара школа цінностей зруйнована, а нова ще не склалася.

Протягом перехідного періоду зміни відбуваються в різних сферах життя суспільства: політичній, економічній, культурній; з одного боку, вони детермінують перехідність, а з іншого боку, сама перехідність обумовлює подальші зміни в усіх областях існування соціуму.

Останнім часом в дослідженні перехідних періодів набув поширення підхід, запропонований синергетикою, що акцентує увагу на самоорганізації, нелінійності, нерівноважності, глобальній еволюції, на вивченні процесів «становлення порядку через хаос» (І. Пригожин)[7].

А.Ю. Мережинська наводить вислів М.С. Кагана: «... є всі підстави вважати, що ми є свідками ... нового перехідного процесу соціокультурного розвитку людства ... ми маємо справу з неминучим в такій ситуації «хаосом», у надрах якого зріє гармонія »[13, с. 22].

І.І. Кальной виділяє в перехідному періоді три етапи: «деструктивний, інкубаційний і творчий» [6, с. 170-171]. Деструктивний етап – час підготовки передумов інкубаційного і творчого періодів. Межі між етапами перехідного періоду умовні. В умовах деструкції вже здійснюється пошук нових ідей, що демонструє можливості і завдання інкубаційного етапу.

Таким чином, під перехідним можна розуміти такий стан, який складається в суспільстві у періоди соціальних криз і потрясінь і характеризується динамічною нерівновагою системи, свободою і відкритістю розвитку, новаторством і різноманіттям форм [7].

Е. Еріксон зауважує, що термін «криза» вживається для того, щоб виділити не загрозу катастрофи, а момент зміни, критичний період підвищеної уразливості і зрослих потенцій і, внаслідок цього, «джерело можливого формування гарної чи поганої пристосовності» [16, с. 105], так як вирішеннякожної кризи накладає відбиток на людині, яка розвивається, і вносить свої особливі корективи у цілком сформовану особистість.

Характеризуючи перехідні періоди, вчені прагнуть побудувати ієрархію основних рис, представити їх як систему, вершиною якої є формування нової концепції та зміна картини світу, акцентування «новизни» в розгляді основних світоглядних та соціальних проблем.

За Е. Еріксоном, кризовому періоду в розвитку особистості притаманні почуття марності, невпевненість у собі, сплутаність авторитетів і цінностей [16]. Л.С.Виготський зазначає, що перехідні періоди характеризуються рисами, які протилежні стійким або стабільним. У цих періодах протягом відносно короткого часу зосереджені різкі зрушення і переломи у формуванні особистості. Розвиток приймає стрімкий характер як за темпом змін, що відбуваються, так і за змістом змін, що відбуваються [3].

Виділяється кілька рис перехідних періодів у розвитку особистості: по-перше, межі кризового періоду невиразні – криза виникає непомітно, внаслідок чого важко визначити момент її настання і закінчення; по-друге, в критичні вікові періодирозвиток часто супроводжується конфліктами з оточуючими, а внутрішнє життя пов'язане з хворобливими і болісними переживаннями, внутрішніми конфліктами, по-третє, розвиток в перехідні періоди, на відміну від стабільних, тимчасово призупиняється, на перший план виступають процеси відмирання і згортання.

З іншого боку, Л.С. Виготський говорить про те, що розвиток ніколи не припиняє своєї творчої роботи, і в перехідні періоди «ми спостерігаємо конструктивні процеси розвитку, ... процеси інволюції самі підпорядковані позитивній побудові особистості, знаходяться від них у прямій залежності і складають з ними нерозривне ціле» [3, с. 253]. Щодо негативних чинників криз у житті особистості Виготський зауважує, що негативний зміст розвитку в переломні періоди є зворотною, або тіньовою стороною позитивних змін особистості, «що складають головний і основний сенс будь-якого критичного віку».

Основоположні принципи особистісної змін викладені в дослідженнях П.В. Лушина [10, 11, 12], основу яких складає екофасилітативний підхід, сутність якого – не в тому, щоб привести перехідну екосистему до певного заздалегідь відомого стану. Це – в принципі неможливо, оскільки цільовий стан екосистеми не даний в готовому вигляді (сам управлінець знаходиться не в позиції спостерігача, а всередині керованої системи). Зміст екофасилітації або управління в перехідний період полягає в сприянні процесу саморозвитку в тому, щоб екосистема в процесі своєї саморегуляції прийшла б до найбільш вірогідного для себе цільового стану або в термінах І. Пригожина – до аттрактора. Найчастіше таким станом і є стабілізація всієї перехідної екосистеми. В основі екофасилітативного підходу закладені такі поняття як екопсихологічне ставлення дійсності, «буферна зона», толерантність до невизначеності і екофасилітації.

Виходячи з того, що особистість – це відкрита динамічна система, яка постійно прагне до самоорганізації та саморозвитку, то очевидно, що такі соціальні та психологічні явища, як кризи, трагедії та випробування тощо є переломними моментами або перехідними періодами, усередині яких зароджуються нові підходи до сприйняття дійсності та її перетворенню.

Щоб зрозуміти принципи, за якими здійснюється цей перехід, для опису цього процесу найбільш підходить спіралевидний образ незворотного руху майбутнього. Тоді, будь-які дисфункції – це ознаки того, що особистість переходить на новий рівень розвитку, коли колишні механізми трансформувалися і, природним чином, не працюють по-старому, а нові механізми ще не освоєні.Складається ситуація за якою особистість стикається з неможливістю рухатися вперед, переконується у недієвості всіх відомих раніше «робочих» механізмів, опинившись тим самим в глухому куті що, по суті, є ситуацією невизначеності подальшого розвитку системи.

Якщо система в таких умовах зберігає тенденцію продовжити процес переходу на новий виток розвитку, не маючи при цьому в свідомості чітких перспектив того, що відбувається в майбутньому, відтак, щодо неї можна говорити про толерантність до невизначеності.

Визнання неможливості рухатися вперед відкриває доступ суб'єкта чи суб'єктів екосистеми до простору колективного суб'єкта екосистеми, де ніхто не може виконати функцію управління, але всі суб'єкти виявляються залученими в проблемну екосистему (входження в буферну зону).

Дії суб'єктів у даних умовах носять непередбачуваний парадоксальний характер, надають часом зовсім несподівані можливості самоорганізації, що на особистісному рівні може проявлятися у вигляді проривів, зрушень, осяянь після яких етап невизначеності завершується.

Так, процес зміни особистості відрізняється не створенням, а входженням на буферну зону розвитку, в якій особистість не збагачує свій старий потенціал, а створює принципово новий, не завдяки конкретній особистості, яка цьому сприяє, а віртуальному колективному суб'єкту, який дає доступ до спонтанної колективної самоорганізації в умовах невизначеності.

Результатом такої взаємодії є колективно-генерований інсайт, який за своїми ознаками відповідає завершенню певного етапу мало структурованої («хаотичної») переробки інформації, отримання принципово нового і емоційно забарвленого усвідомлення дійсності, яке часто має соціально важливе значення.

Психіка, як жива система може осмислити оновлений контекст свого принципово нового функціонування, таким чином, щоб зберегти здатність руху до нового, шляхом подолання внутрішніх протиріч, що є проявом екопсихологічного відношення до дійсності.

Процес сприяння або підтримки саморозвитку певної екосистеми (на індивідуальному або соціальному рівні) носить назву екофасилітаціі («еко» – природний стан відкритої динамічної системи, що саморозвивається, «фасилітація» – допомога, підтримка, сприяння, просування, створення сприятливого середовища).

У ході численних і багаторічних досліджень даного процесу, П.В. Лушиним були виділені такі принципи особистісної зміни як процесу:



1. Принцип еквівалентної причинності. Особистість як і будь-яка група являє собою відкриту систему, що самоорганізується і знаходиться в певних соціокультурних та природних умовах. Самоорганізація – це здатність системи або її суб'єктів приводити себе у відповідність з вимогами середовища (більшої системи) без втручання зовнішніх агентів. Таким чином, не тільки середовище, але і сама система особистості є складовими елементами особистісної зміни як процесу.

2. Принцип системності або цілісності. Щоб змінити відкриту систему недостатньо відтворити ознаки окремої ситуації (наприклад, виживання), але необхідно відтворити всю цілісність екопсихологічних відносин. Тому особистісна зміна є формою системної зміни.

3. Принцип доповнюваності. Позиція кожного суб'єкта системи єдоповнюваною або додатковоюдо іншого суб'єкта системи, утворюючи соціальну екосистему. У разі, коли модель соціальної екосистеми істотно відрізняється від внутрішньої моделі суб'єкта, вони вступають у відносини антагонізму. Це тягне до подальшої зміни позицій у напрямку вироблення спільного семантичного простору і проштовхує всю соціальну екосистему до формування колективної ідентичності обопільного або доповнюючого прийняття. У міру вичерпання ресурсів нової ідентичності системи її суб'єкти починають відчувати байдужість, застій. Це спонукає до розширення кордонів соціальної екосистеми за рахунок включення нових доповнюючихідентичностей суб'єктів.

4. Принцип парадоксальності. Визначальною умовою особистісної зміни є парадоксальне генерування перехідних форм, які мають мимовільний характер виникнення в умовах антагонізму зовні несумісних реальностей.

5. Принцип екологічності особистісної зміни – системоутворюючий. Збереження таких екосистем як особистість вбачається не шляхом відновлення раніше існуючих її елементів або цілісної структури особистості, а їх самоорганізованоюреконструкцієюувідповідності з постійно оновленим чи змінним життєвим контекстом.

Висновки.Таким чином, в результаті теоретичного аналізу вітчизняних та зарубіжних літературних джерел ми виявили тісний взаємозв’язок між термінами «перехідний», «кризовий», «критичний» і «трансформаційний» щодо нестабільних періодів розвитку суспільства і особистості.

Здійснивши аналіз досліджень перехідних періодів, можна зробити висновок, що перехідні і кризові періоди в житті суспільства і процесі розвитку особистості у своїх основних рисах мають багато спільного.

Перехідний період у розвитку є «викликом», реакцією на який можуть бути як негативізм і відчуженість, так і пошук нових адаптивних можливостей, активізація творчості, пошук нестандартних рішень і виходів з раніше невідомих проблемних ситуацій.

Відтак, очевидно, що перехідний, кризовий період у функціонуванні системи суспільства та розвитку особистості слід розглядати не тільки як явище, що характеризується негативними тенденціями, а й наділене такою важливою позитивною рисою, як можливість суспільства і особистості перейти до наступної, якісно нової стадії розвитку. Оскільки в суспільстві ще не вироблений спосіб виходу з виниклої кризи, його учасники змушені використовувати переважно власний потенціал.


Література

1. Большойтолковыйсоциологическийсловарь (Collins). Том 1. – М.: Вече, АСТ, 1999. –544 с.

2. Бородачев Ю.И. Личностные характеристики подростков в условиях социальных изменений в России :дисс. на соискание степени д-ра психол. наук : спец. 19.00.01 «Общая психология, психология личности, история психологии» / Ю.И. Бородачев ; Моск. гос. пед. ин-т. – М., 2006. – 163 с.

3.Выготский Л. С. Собраниепочинений / Л.С Выготский. – Т.4. Детскаяпсихология. – М.: Педагогика, 1984. – 432 с.

4. Еникеев М. И. Энциклопедия. Общая и социальнаяпсихология / М.И. Еникеев. – М.: ИздательствоПРИОР, 2002. – 560 с.

5. Життєві кризи особистості: Наук.-метод. Посібник: У 2 ч. / Ред. рада: В.М. Доній (голова), Г.М. Несен (заст. голови), Л.В. Сохань, І.Г. Єрмаков (керівники авторського колективу) та ін. – К. : ІЗМН, 1998. – Ч. 1 : Психологія життєвих криз особистості. – 360 с.

6. Кальной И. И. Некоторыеразмышления об идеегражданскогообщества и еёосуществленииИ.И. Кальной// Учёные записки Таврическогонациональногоуниверситетаим. В. И.Вернадского. – 2003. – Т. 16 (55). – №1. – С. 170-175.

7. Кокорина Е.Г. Переходные и кризисные периоды жизни общества и личности в различных областях гуманитарного знания / Е.Г. Кокорина // Ученые записки Таврического национального университета им. В.И. Вернадского. – Серия «Философия. Социология». Том 21 (60). - № 1 (2008). – С. 177-181.

8. Кононенко Б. И. Культурология в терминах, понятиях, именах. Справочноеучебноепособие / Б.И. Кононенко. – М.: Издательство «Щит-М», 2000. – 406 с.

9. Культура и культурология: Словарь. – М.: Академический проект; Екатеринбург:Деловая книга, 2003. – 928 с.

10. Лушин П.В. Личностные изменения как процесс: теория и практика / П.В. Лушин. – Одесса: Аспект, 2005.– 334 с.

11. Лушин П.В. Личностное изменение как “управляемая метаморфоза”/ П.В. Лушин //Мир психологии. – 2002.– № 2 (30). – С. 70–76.

12. Лушин П.В. О психологии человека в переходный период (Каквыживать, когда все рушится)/ П.В. Лушин. – Кировоград: Код. – 1999. – 208 с.

13. Мережинская А. Ю. Художественная парадигма переходнойкультурнойэпохи.Монография / А.Ю. Мережинская. – Киев: Киевскийуниверситет, 2001 – С. 16-30.

14. Ожегов С. И. Словарьрусскогоязыка / С.И. Ожегов. – М.: Русскийязык, 1968. – 797 с.

15. Філософський словник соціальних термінів. – Х.: Р.И.Ф., 2005. – 672 с.



16. Эриксон Э. Идентичность: юность и кризис / Э. Эриксон. – М.: Издательскаягруппа «Прогресс»,1996. – 340 с.
Аннотация.Предлагаемаястатьяпосвященасравнению и анализуисследованийявленияпереходности в различныхнаучных сферах. Цельстатьи – выявлениеобщихчертпереходных и кризисныхпериодов в жизниобщества и личности.

Ключевые слова: переходныйпериод, психологическийкризис, возрастнойкризис, «буферная зона», толерантность к неопределенности, экофасилитация.

Annotation.Theproposedarticleisdevotedtocomparisonandanalysisofthephenomenonoftransition’sresearchinvariousscientificfields. Thepurposeofthe articleisidentifyingof commonfeaturesoftransitionalandcrisisperiodsinthelifeofsocietyandtheindividual.

Keywords:transition, psychologicalcrisis, agecrisis, a "bufferzone" tolerance to uncertainty , ecofacilitation.

Поділіться з Вашими друзьями:
1   2   3   4


База даних захищена авторським правом ©divovo.in.ua 2017
звернутися до адміністрації

войти | регистрация
    Головна сторінка


загрузить материал