3222 навчально-методичні матеріали із загальної стилістики для студентів спеціальності 030301 «Журналістика» заочної форми навчання



Сторінка4/6
Дата конвертації06.12.2016
Розмір1.02 Mb.
1   2   3   4   5   6

14
— Карпе! — промовив Лаврін. — А кого ти будеш оце сватать? Адже ж оце перед Семеном тебе батько, мабуть, оженить.

— Посватаю, кого трапиться, — знехотя обізвався Карпо.

— То сватай Хіврю. Хівря доладна, як писанка.

— І вже доладна! Ходить так легенько, наче в ступі горох товче, а як говорить, то носом свистить.

— То сватай Вівдю. Чим же Вівдя негарна? Говорить тонісінько, мов сопілка грає, а тиха, як ягниця.

— Тиха, як телиця. Я люблю, щоб дівчина була трохи бриклива, щоб мала серце з перцем, — сказав Карпо.

— То бери Химку. Ця як брикне, то й перекинешся, — сказав Лаврін.

— Коли в Химки очі, як у сови, а своїм кирпатим носом вона чує, як у небі млинці печуть. А як ходить, то неначе решетом горох точить, такі викрутаси виробляє…

Карпо прикинув таке слівце, що батько перестав стругати і почав прислухаться. Старий Омелько був дуже богомольний, ходив до церкви щонеділі не тільки на службу, а навіть на вечерню, говів два рази на рік, горнувся до духовенства, любив молитись і постить; він понеділкував і постив дванадцять п’ятниць на рік, перед декотрими празниками. Того дня припадала п’ятниця перед паликопою, котрого народ дуже поважає. Кайдаш не їв од самого ранку; він вірив, що хто буде постить у ту п’ятницю, той не буде в воді потопати.

— А чого це ви поставали, та руки позгортали, та ще й верзете бог зна що? — загомонів Кайдаш до синів. — Чи то можна в таку п’ятницю паскудить язики? Ви знаєте, що хто сьогодні спостить цілий день, той ніколи не потопатиме в воді і не вмре наглою смертю.

— В Семигорах нема де і втопиться, бо в ставках старій жабі по коліно, — сказав Карпо.

— Говори, дурню! Нема де втопиться. Як Бог дасть, то і в калюжі втопишся, — сказав батько.

— Хіба з корчми йдучи… — сердито сказав Карпо і тим натякнув батькові, що батько любить часто ходити до корчми.

— Ти, Карпе, ніколи не вдержиш язика! Все допікаєш мені гіркими словами…

Кайдаш плюнув і знов пішов у повітку стругать вісь.

І.Нечуй-Левицький


15
День перемоги
Ярами бурими, гнідими
Тумани впали, поповзли,
Німотні тіні заходили
Сліпого попелу й золи.

Який поріг? Нема порога.


Де родовід? — не доведу.
Цілує тихо Перемога
Губами білими Вдову.

А горе горя ще народить,


В порожній вигляне рукав:
Стоїть народ мій і народи
Із похоронкою в руках.

Лежать руйновища, затихли,


Зозулі лет — ні в тих ні в сих.
Земля — могила для загиблих.
Земля — землянка для живих.

І лиш сльоза з пожеж іржава


Таку ж іржаву доганя —
До смерті стомлена держава
У плуг корівку запряга.

Народ піврукий і півногий


Пита — кого? чого — пита?
Вдова цілує Перемогу
У перепалені вуста…

Погиб народ. Не стало знаку.


Одна ознака — був такий.
Під мерехтінням Зодіаку
Вербові капці і ложки.

І тут, коли, коли вже мурі


На нас дивилися віки —
В дитдомі, в гільзі, у латурі
Народ нам зав’язав пупки:

Малі-маленькі — більші-менші,


Дезинфіковані вапном, —
Так стали ми, народоперші,
Його незаскленим вікном.

Тотальної погуби-згуби


Ребристе в лишаях дитя.
І цілували наші губи
Вдова-Любов, Вдова-Життя.

Микола Вінграновський


16
Герасим (один). Жид-то дiло, а Копач-морока. Ху! Слава богу, справився з дiлами: совершив купчу, i земельки прибавилось. I бумага зелена, мов земля, укритая рястом!.. Ох земелько, свята земелько, божа ти дочечко! Як радiсно тебе загрiбати докупи, в однi руки… Приобрiтав би тебе без лiку. Легко по своїй власнiй землi ходить. Глянеш оком навколо - усе твоє: там череда пасеться, там орють на пар, а тут зазеленiла вже пшениця i колосується жито; i все то грошi, грошi, грошi… Кусочками, шматочками купував, а вже i у мене набралося: тепер маю двiстi десятин - шматочок кругленький! Але що ж це за шматочок! Он у Жолудя шматочок - так-так, - однiєї шпанки ходить дванадцять тисяч, чотири чи п’ять гуртiв випасається скоту. Та що? Свиней одних, мабуть, з тисяча, бо то ж зимою тiлько біля свиней шість чоловіка день при днi працює!.. I яким побитом Жолудь достав таку силу грошей - не зрозумiю… Я сам пам’ятаю, як Жолудь купував баранцiв, сам їх рiзав, торгував мнясом у різницях, а тепер - багатир. Де ж воно набралося? Не iначе, як нечистим путьом! Тут недоїдаєш, недопиваєш, день при дні працюєш, жiнка з дiжi рук не виймає - i тiлько ж всього-на-всього двісті десятин, а то ж, мабуть, i в десять тисяч не вбереш. Не спиться мені, не їсться мені… Під боком живе панок Смоквинов, мотається i туди й сюди, заложив i перезаложив, - видко, що замотався: от-от продасть або й продадуть землю… Ай, кусочок же, двiстi п’ятдесят десятин, земля не перепахана, ставок рибний, i поруч з моєю, межа з межею. Що ж, копиталу не хватає… Маю п’ять тисяч, а ще треба не багато, не мало - п’ятнадцять тисяч! Де ти їх вiзьмеш? Прямо, як iржа, точить мене ця думка! Де їх взять?.. Де?.. Хiба послухать жидка, пiти на одчай, купить за п’ять тисяч сто тисяч фальшивих i розпускать їх помаленьку: то робiтникам, то воли купувать на ярмарках… Мужик не дуже-то шурупає в грошах, йому як розмальована бумажка, то й грошi. Страшно тiлько, щоб не влопатись… Обіщав жид сьогодня привезти напоказ. Може, це вiн уже й заходив. Цiкаво дуже бачити фальшиві гроші.

І.Карпенко-Карий




17
— Карпе! — тихо почав Лаврін, дуже охочий до гарних дівчат. — Скажи-бо, кого ти будеш сватать?

— Ат! Одчепись од мене, — тихо промовив Карпо.

— Сватай Олену Головківну. Олена кругла, як цибулька, повновида, як повний місяць; в неї щоки, мов яблука, зуби, як біла ріпа, коса, як праник, сама дівка здорова, як тур: як іде, то під нею аж земля стугонить.

— Гарна… мордою хоч пацюки бий; сама товста, як бодня, а шия, хоч обіддя гни.

Карпо прикинув таке слівце, що богомольний Кайдаш плюнув і знов вибіг з повітки.

Хлопці стояли один проти одного, поспиравшись на заступи.

— Господи! чи в вас Бога нема в серці, що ви в таку святу п’ятницю паскудите язики? Чи вам не треба помирать, чи ви не соромитесь святого сонечка на небі? Якого це бісового батька ви стоїте, згорнувши руки, діла не робите, та тільки язиками чорт зна що верзете! — крикнув Кайдаш і почав присікуватись до синів та махать стругом перед самим Карповим носом.

— Тату! — сказав гордо Карпо. — Ви покинули майструвати, а ми вам нічого не кажемо.

Старого неначе хто вщипнув. Він заговорив дрібно й сердито, наговорив синам сім мішків гречаної вовни, невважаючи на святу п’ятницю, та й пішов у повітку. Сини почали знов розмовлять.

— Коли я буду вибирать собі дівчину, то візьму гарну, як квіточка, червону, як калина в лузі, а тиху, як тихе літо, — сказав веселий Лаврін.

— Мені аби була робоча та проворна, та щоб була трохи куслива, як мухи в спасівку, — сказав Карпо.

— То бери Мотрю, Довбишеву старшу донку. Мотря й гарна, й трохи бриклива, і в неї й серце з перцем, — сказав Лаврін.

Лаврінові слова запали Карпові в душу. Мотря не виходила в його з думки, неначе стояла тут на току недалечко од його, під зеленою яблунею, і дивилась на його своїми темними маленькими, як терен, очима. Він неначе бачив, як пашіло її лице з рум’янцем на всю щоку, як біліли її дрібні зуби між тонкими червоними губами. Карпо задумався, сперся на заступ і не зводив очей з того місця під яблунею, де він ніби вглядів свою гарячу мрію в червоних кісниках на голові, в червоному намисті з дукачем.

І.Нечуй-Левицький




18
— Ти чого прийшов, Григоре? Ми ж тебе поховали 6 березня 1980 року. Ліна Костенко стала на коліна перед твоєю домовиною, поцілувала тобі обидві натруджені руки перед тим, як накривати кришкою домовину. Нікому раніше не цілувала — тільки тобі! А я першим кинув пригорщу глини на твою труну, і вона загула контрабасом у сирій домовині.

Мовчить. Стоїть спиною до місяця-повні. Обличчя чорне, як тінь, звернене до мене.

Я збираюся ставити машину в гараж, бо вже друга година ночі.

— Не став, — чую хрипкий голос, схожий на Григорів, коли він засумує. — Їдьмо на бульвар Дружби народів. Там ще працює буфет, у якому мені дають «набор». Не забув ще такого народного слова? Бо ми все народне забуваємо. Навіть народні пісні. Найкращі в світі!

Він тихо й сумно почне свою улюблену:

Летіла зозу-у-у-ля-а
Че-е-рез мою-у хату-у,
Сіла на кали-и-ні-і
Та й ста-а-ла кувати...

Хрипкувато-простуджений голос (він завжди тягне «вторим», — зізнається сам Григір) здається нереальним, навіть моторошним опівнічної місячної ночі, коли все спить, ніби затаїлося. Чи дослухається до забутої й витісненої «попсою» прекрасної народної української пісні. Та й інші наші божественні пісні забуваються й нехтуються. Чи співати й слухати нікому? Чи свідомо вбивають народну душу разом з піснями? А тінь ближчає. Питає з притиском, навіть із погрозою:

— Народна пісня вмирає, а ви, письменники, мовчите? Хіба ж ви — письменники? Ви — козачки у пройдисвітів, авантюристів і грабіжників, яких ще світ не бачив і не знав! Усе ж розграбовано! І заводи, розкурочені, стоять закриті. І шахти вибухають. І кіна нема. І книжки не видаються.

— Так. Усе пропало, Григоре. Наче й нас не було, Григоре…

Олександр Сизоненко

19

Ми гратимемо у гру. Ти будеш священиком. А я сповідатимуся. Чи то вже не гра?..

Колись давно я вбила курчатко. Наступила на нього. Це було ненавмисне вбивство чи вбивство з необережності. Але було. Згадалося саме це, бо, здається, я тоді відчула вогонь, який пече грішників. Не могла знайти собі виправдання. Не могла спати.

Може, я навчилася бути отим розчавленим курчам?

А найбільший мій гріх — то, мабуть, відчай. Я поринаю у відчай, як річка впадає в море. Це щось таке, чого несила спинити, щось невідворотне, стихійне, чому я не можу знайти причини, зате «воно» віднаходить мене. І накриває — як китайкою очі. І я починаю бачити світ тисячами очей — уже покритих.

Бо, може, я волію бачити саме це?

Боги мої — християнські і язичницькі. Орди ідолів грюкають у мої відчинені двері. Я кличу Господа занадто часто, майже завжди. Плутаю дні. Не знаю, як шанувати батька. Убиваю себе в собі, мух на вікні, тільки павуків милую. Чиню перелюб, коли нікого не кохаю. Не свідчу правдиво про ближніх і дальніх, не свідчу ніяк, а за великого мовчання — і поготів. Завше прагну того, чого не маю і що мають інші.

Бо, може...

І де мені взяти Бога — щоб вибачив оце все?

І хіба ти зможеш мені відпустити гріхи мої? Ти приручиш їх і випасатимеш, як стадо овець, щоби стригти їм руна і плести для мене вкривала.

Вибач, вибач...

Бо післязавтра я буду твоїм Великоднем, а сьогодні п’ятниця — тож однією рукою діставай мною ж заховані цвяхи, а другою — заколисуй хлібину на вогні. Нам обом буде не боляче. Я завше брешу, коли казати правду — несила.

Загинемо всі. Ненадовго.

А в неділю вранці з надбитої крашанки нас висидить зозуля — родом із того годинника, якому стрілки хрестом зійшлися.

Ольга Ляснюк

20
Шепіт монаха
Я на межі. Століть. Вулиць. Терпіння. Життя. Смерті. І навіть — на межі меж.

Байдуже, яких століть. Яких вулиць. Чийого терпіння. Чийого життя. Чиєї смерті. Меж — усіх.

Я — наче сумнів. Проникаю, зникаю, підточую, руйную, зароджую.

У мені закінчується віра, але розпочинається пізнання.

А мені чиясь неприкаяна душа колискових співає, сама забуваючи про сон. Чи я комусь потрібен?

Мене зліплено з уламків тих глеків, у яких вино для причастя вистоювалося. І не охрещено, а кинуто на дорозі середохресній, що стала моїм хрестом натільним.

Зроджуюся щоранку зерном недостиглим у колоску, а до вечора колос чорніє чи дичавіє — і розлітається лузгою по світах — і плоду не дасть, і не наситить голодного, звіяний вітром...

Зроджуюся щоранку молитвою світлою, а до вечора шашіль зневіри сточує мене, як дерево тисячолітнє, на якому і круки кам’яніють... а до вечора слова у вузлик проклять зав’язуються, — нащо Богові за плечима той вузлик?

Зроджуюся щоранку промінням сонячним, а до вечора в темряву непроникну згущуюся, тягучу, як смола, якою вимастять огорожу чиєїсь пам’яті на цвинтарі.

Зрощую квіти, засіваю їх зранку, дмухаю на них життям, щоби пробивалися до мене, щоб молилися на мене. А надвечір вони в’януть і сохнуть. І я лишаю їх мовчазними, бездиханними, хтось їх потопче, утопче в землю, але я цього не бачитиму, назавтра я засіватиму іншу клумбу...

І так — щоранку, і так — щовечора.

І тільки дня сьомого з уст моїх лунатиме шепіт монаха, а у вуста вливатиметься «Шепіт монаха». Бо день сьомий — то кінець початку. І кінець світла, і кінець світу. Мого. Усе я сотворив — і стане нудно, коли один за одним підуть сьомі дні, і стихатиме мій шепіт, і говоритиме замість мене вино, а мої вуста чорнітимуть тишею. А моя душа — черствітиме самотністю. Він сотворив мене на взір і подобу свою, а я Його сотворив — на свою подобу, таж нитка, якою нас зв’язано було, давно перетерлася, і тепер у кожного — своя земля обіцяна, свої небеса високі.

Ми шукаємо один одного, а чи знайдемо?

Гукаємо молитви, а чи хто їх чує?

Я зневірююся і знову чіпляюся за віру, як за соломину рятівну...

Боже, а Ти ще в мене віриш?..

Ольга Ляснюк
21
Знаменитий президентський камін, складений із історичних камінців Поділля, Волині, Слобожанщини, Подніпров’я, Таврії, Буковини, Галичини та Закарпаття, сьогодні не хотів горіти.

«Даремно Ксеня знервувала дітей, запитала їх: вгадайте — буде тато знову Президентом чи ні? Залишиться! Залишиться ваш татусьо Президентом. А хто ж іще, діти мої, хто іще?

Я подарував нації новітню, національну ідеологію. Я змусив її злізти з печі і стати в коло. Усе було б добре, якби не виповзала на мою дорогу і не сичала Кобра! Хто вона без мене? Що вона сама означає? Бліде тло у мене за спиною. Скирдувала б чи силосувала грошву в бізнесі. Хитро дурила б ласих до спідниць податківців…

Це я, дурень, так довірливо і простодушно виніс її на вершину. Підпряг у свого воза, якого спокійно міг тягнути сам. Мій попередник згноїв би, і ніхто не згадав би, що була така… така Кобра чи Анаконда — різниця невеличка! Лізе, лізе, мотається під ногами, зчиняючи куряву на моїй дорозі.

Ич, чого захотіла: забрати в уряду, під себе, весь газ. Витурити моїх посередників із системи. А я з чим залишуся? Газ — це президентські прибутки, Кобро. Не лізь! Це — не твоє. Ні, лізе, нищить мого надійного посередника.

Я сказав їй на другий день після інавгурації: про газ забудь! Він — мій! На тому могли б і порозумітися після моєї перемоги. Не почула, зміюка. Огризнулася: «Мені одягати протигаз?» Одягни, одягни! Він тобі до лиця!
Усе, виграю вибори і зіпхну на узбіччя. Тоді моя влада буде повною, ніхто не заважатиме мені провести довгожданні реформи, держава розквітне. А зловісна тінь Снігуроньки в Білому, зі штучним люмінесцентним німбиком, Фурії, Кобри, котра дурить посполитий народ, щезне назавжди. На-за-вжди-и зникне! А я — буду! Буду два терміни! А тоді відпочину і знову буду!!! Якщо повалю у небуття цю Химеру в білому хітоні.


Бач, її якийсь бездарний американський журнальчик зарахував до політиків-красунь. А моя Ксеня визначила точніше: «з рогами, замаскованими в пишній зачісці під квітчастою терновою хусткою «а-ля сільська молодиця на чужому весіллі». Так сказала Ксеня…»

Володимир Яворівський


22
Молитва
„Вірую в єдиного Бога Отця, Вседержителя, творця неба, і землі, і всього видимого й невидимого”.

Молитва, як сонце, світить мені з дитинства, з того найпершого світанку життя, відколи земля і небо – мов великий, святий і пречистий храм.

Молитва, як сонце, вічна: раз зійшла на нашому небосхилі і буде сходити щодня й довіку, як нам являється світило й дарує день.

Молитва, як сонце, сяє в небі, будить землю, зігріває душу й наповнює її сяйвом віри. І святості її не потьмарити, як не загасити німба довкола голови Святого.

Молімося, як діти, неложними устами, і молитва наша буде прийнята. Й у праведній молитві народиться віра, і постане вона зі Слова.

„Споконвіку було Слово, а слово в Бога було, і Бог було Слово”.

Молитва прийшла у мою долю разом з першим словарем, і я щасливий, що Молитва і Слово зійшли на зорі мого життя так зріднено, як споконвіку нероздільні Земля і Небо...

Я щасливий, що виніс мамине благословення в життєву дорогу. Воно береже мене на цій дорозі, як і мамина молитва. Я не пригадую, коли вивчив молитву напам’ять, щоб не забувати її все життя. Бо ж вона входила в кожну мою клітину і в душу, мабуть, від тієї миттєвості, коли мене ще немовлям перехрестила мати – з діда-прадіда християнка.

Молитва і Слово прийшли разом, як Бог і Небо, Мама і Тато, Мова й Україна...

Я.Гоян


23
Середньовічна символіка кольорів
Зв’язок між символікою кольорів і психікою людини очевидний. Не випадково, коли ми чуємо слово „синій”, то виникає певний асоціативний ряд: небо, море, чистий, а коли кажуть „жовтий”, то виникає низка слів: сонце, кульбаба, жито, життєдайний. Символіка кольорів допомагає малярам відтворити те, що часто є невидимим, але присутнє, бо споконвічне: божественні сили, потойбічні явища, космічні реалії.

Західноєвропейську культуру важко уявити без символіки кольорів, особливо культуру Середньовіччя, коли митці намагалися за допомогою символів перекинути кладку між земним і небесним світами. Для церковних свят саме в добу Середньовіччя були встановлені літургійні кольори. Для Різдва, Великодня, Вознесіння, Божої Матері – білі; для Хрещення – зелені, для розп’яття і мучеництва – червоні, для Святої Трійці поєднували синій, зелений, червоний кольори, подіям із життя Діви Марії відповідали сині. В мистецтві тогочасної іконографії за окремими персонажами Нового Заповіту церква закріпила певні тони вбрання. Апостол Петро – в зеленому і червоному. Іоанна Предтечу зображували у світло-зеленому вбранні. Марію Магдалину – в одязі фіолетовому. Матір Божа зображувалася малярами найчастіше в блакитних шатах. Коли ж на іконі прочани бачили Мадонну в червоному вбранні, то це означало, що вона предстає тут як Цариця Небесна. Ісус Христос найчастіше зображувався в євангельських сценах у блакитному, червоно-пурпурному чи сірому вбранні. Все це пов’язане з давніми традиціями. Ще в давнину синій колір асоціювався з божественною любов’ю та істиною, а білий колір – з божественним світлом, незайманістю. Зелений колір асоціативно пов’язувався з надією на воскресіння, хрещення, а сірий – з перемогою духа над тілом, смирення. Фіолетовий колір мав викликати думку про каяття. Чорний колір символізував смерть, темні сили. А рай, вічне життя символізували акорди золотаво-зелених і червоних тонів. Символіка кольорів, що канонізувалась в іконографії в добу Середньовіччя, збереглася і широко використовується митцями і в наш час, адже сучасні митці хочуть побудувати міст між земним і божественним.

В.Кавун
24
Прокинувся Сонгород. Ярмарок. На вулицях стоїть туман пилу: торохкотять вози з прив’язаними до них кіньми, волами, коровами, телятами; літає солома, шерсть; дядьки, поспускавши з полудрабків ноги, по три, по чотири, а то й цілими купами поспішають до базару. А на базарі галас, регіт, рев, викрикування, закликання, гукання; ряди возів, ряди перекупок, жидів, кацапів, ряди шатрів із хустками, намистами, кожухами, ряди з рибою, ряди з паляницями, ряди з дьогтем, салом, сіллю.

Веде пару сіреньких, невеличких бичків худенький, маленький, трохи сивенький дядечко з одною випущеною штаниною і з полотняною латкою на коліні, в брилі, з таким носом, що, здавалося, сей дядечко ще змалечку не цурався чарочки.



  • Що за бички, «синій ніс»?

Мовчок, тільки суворий погляд з-під сивеньких брів і сердите «гей!».

  • Дядьку! Земляк із буряковим дюхачем! Що за бички дам?

  • Зашмаруй наперед ряботиння, - одмовляє «синій ніс», - а тоді й питайсь про бичків — полякаються!

А сонце пече, розлива по тілі якусь млявість; пахтить кінським гноєм, молодими огірками, житнім хлібом, таранею, дьогтем.

... Надходить поважний дядько в новій свиті, в картузі, з маленькими очима під густими бровами, з тонкими губами і невеличким ряботинням по худому лиці; підступає він до купки, що стоїть, поспиравшись на коней і розмовляючи тихо та мирно. Дядько розводить дві спини коней, просовується і, потягнувши злегка за картуза, промовляє:



  • Драстуйте! Боже поможи! А що просить?

  • Три красні.

Дядько, не відповідаючи, обходить навкруги, підніма ноги, маца боки, тягне за гриву, б’є по клубах і, наче твердо обміркувавши, рішає:

  • Ну, то от так... Держіть руку... Двадцять п’ять , - б’є з повагом, - кришка!

В.Винниченко
25
Ніжна душа нашого народу бринить у слові. Слово, оповите любов’ю, вигране вічністю, заходить у серце і настроює струни ніжності. З ніжної душі слово ніжне і запашне, як розпростерта у світ неперевершена українська пісня. Дивиться мудрими очима вічність і промовляє до нас зелен-травою, яблуневою весною, червоним осіннім зойком клена і ніжністю слова. Слово ніжне будить у нас людину, слово ніжне освячене любов’ю до найдорожчого на землі, слово ніжне сходить і яскравіє, доки людини живе для добра, доки мудрість і праця квітчають землю, доки живе в людині жага творення...

Людина опоетизовує найдорожче, увічнює його у слові. Вона хоче словом сказати всьому світові про свої найглибші почуття і зоряні мрії. Людина вибудувала з минулого в прийдешнє золотий міст, яким спішать у серця посланці людяності й любові – викупані у пелюстках квіту і в пробудженнях росяного ранку слова.

Українська мова витворила багато-багато пестливих слів, якими опоетизовано світ. Напевне, найбільше таких пестливих слів утворено від слова мати. І саме слово «мати» велике у своїй високості, людинолюбстві, у красі.

Перше слово, з якого починається наше пізнання краси світу, його сонячності. У кожної людини стоїть вона початком життєвого шляху, початком доброти і совісті, єдиною сповіддю і покликом до діянь на щастя людині.

І.Вихованець

26
Що, на вашу думку, спільного між школярами, студентами і, уявіть собі, депутатами? Я вже мовчу про собак. Мабуть, ніколи не здогадаєтеся: канікули! Не знаю, як у депутатів, а невже й у чотириногих друзів бувають канікули?

Історія цього солодкого кожному школяреві слова сягає сивої давнини. Отож полиньмо до Стародавнього Риму.

З двадцять другого липня по двадцять третє серпня Сонце перебуває в сузір’ї Пса, а поява над горизонтом зірки Сиріус із цього сузір’я збігалася із початком великої спеки. Тому саме в цей час римський сенат робив у своїх засіданнях перерву, яку називали канікулами. Чому саме так називали? Ост тут і зарито собаку: якщо перекласти з латини слово «канікули», то й вийде назва нашого чотириногого друга. Згодом канікулами почали називати літню перерву в роботі навчальних закладах, а ще пізніше – узагалі будь-яку усталену перерву в навчанні учнів і студентів. До речі, цим словом називають сьогодні й перерву в роботі Верховної Ради України.

І вкотре переконуєшся: скільки таємниць приховує мова – цей океан людської творчості і мудрості!

З часопису


27
Шумлять старезні дуби... Грізною сторожею стоять вони по шляхах до палаців Кочубеїв, Галаганiв, Скоропадських. Шумлять, ніби марять столiтнi сни про долю краю. Вітер виграє шорстким сизим листом, тамуючи щебетання дрібних птахів. Горлиця ненароком промайне сiро-голубою стрічкою i щезне. Лише здоровило-пугач насуплено зирить крізь віти, міцно затиснувши мохнатими лапами засохлу гілку, чекаючи облоги присмерків, щоб сумовитим голосом сколихнути тишу, рознести прокляття палацам i тривогу обшарпаним бідняцьким оселям. А коли ранок осміхнеться полиневою росою, щезає десь пугач, ховаючись у козацьких руїнах, щоб дати привілля розбійникові яструбу полювати на пустотливу горлицю.

Понуро шумлять старезні дуби Полтавщини, шепочучи казки-билицi... Хто гомін той збагне i наповнить душу живлющою снагою? Хто думи свої увiллє в те шумовиння, як ото вливають медовий хміль у срібний келих?

Дуби шумлять, а від них стеляться биті шляхи. Ой три шляхи широкiї, куди поведе ними доля невгамовного мандрівника? На яку колію ступить його нога, щоб дійти туди, де плекана мрія снує надії голубі?

Таємниче сріблострунним передзвоном виграють дуби, віщуючи путь-дорiженьку...

Ще звечора готувався, ходив стежками, якими носив колись свою дитячу безжурність i втіху. А потім перебирав у кiмнатi папери, відкладаючи значнiшi, а решту бгав та та в пiчку. Кинув глузливий погляд на напис: "Произведен за выслугу лет в коллежские регистраторы"...

- Смійся, колезький реєстраторе Панасе Яковичу Рудченко! - тихо шепотіли уста. Поглянув у маленьке дзеркальце на столі. Звідти виглянуло молоде, блідувате, заросле чорною борідкою обличчя. Темнi очі пронизливо дивились, ніби докірливо промовляли. Пригадав, як одна відвідувачка в миргородському казначействі відшукувала його - помічника бухгалтера - i запитувала: "Скажіть будьте ласкаві, де той сидить, що в нього очі говорять..."

Говорять... Кому i що вони говорять? Рука потяглася до щоденникiв. Ось вони - свідки хвилювань, тривоги й роздумів.
Іван Пільгук



Поділіться з Вашими друзьями:
1   2   3   4   5   6


База даних захищена авторським правом ©divovo.in.ua 2017
звернутися до адміністрації

войти | регистрация
    Головна сторінка


загрузить материал