3222 навчально-методичні матеріали із загальної стилістики для студентів спеціальності 030301 «Журналістика» заочної форми навчання



Сторінка3/6
Дата конвертації06.12.2016
Розмір1.02 Mb.
1   2   3   4   5   6

2
… цокають хронометри. Секунда... секунда... секунда... секунда... Як швидко вони біжать! Занадто. Зрештою, людина сама поділила своє життя на роки и секунди, їй це конче було потрібно. А для чого?.. Спокійніше, Андрію, здається, у тебе плутаються думки... Ага, ось, нарешті, й куранти. Дивак Мунтян - куранти для великої аудиторії, а зараз навіщо вони?

- Люди!


Голос пролунав, як грім, рука Мунтяна потяглася, щоб притишити, і зупинилась на півдорозі. Вони одразу впізнали цей голос, хоч і не чули його ось уже стільки років.

- Вас вітає екіпаж “Антея”! Я поспішаю, у нас залишилося зовсім мало часу. Ми зробили все, що могли. Зореліт падає на досі невідоме тіло неймовірної магнітної сили. Ми могли б уникнути небезпеки, якби знали, що неспроможні будемо її подолати. Не судіть нас суворо за те, що ми жадали розгадати таємницю.

Ми прощаємося з вами в зажурі. Тільки тут, у безмежній далині від рідної Землі, ми збагнули, яка вона прекрасна.

Нас втішає, що ті, хто піде трасою “Антея”, не повторять нашої помилки. Зараз “Антей” віддасть всю свою енергію, всю до останньої краплі, аби тільки мій голос мав силу досягти Землі.

Прощайте! Передаю координати... Передаю координати... Передаю координати...

Зелене вічко “Оракула” згасло.

Знов зацокали хронометри, байдуже відкидаючи секунди в минуле.

Під куполом сяяли несправжні зорі.

- Членів Ради викликати зараз?

Горбунов обернувся уже в дверях, блідий, скам’янілий.

- Не треба. Зараз ніч. Вночі люди сплять. Розішліть копії всім станціям, супутникам і зорельотам першої зони. Саню, хлопчику мій, зроби копію... і для мене.

* * *


- “Місяць-2”! “Місяць-2”! Сеанс, прийом...

Личко Ляни холодне, неприступне.

“Статотрон” записує зведення.

Хронометри вицокують секунди

Вони мовчки дивляться одне на одного. Приватні розмови суворо заборонені.

Цок-цок, цок-цок...

- Ляно! - не витримує Серго. - Я не міг тоді. Розумієш, не міг! На “Антеї” був його син...

Леонід Злата


3
Колись вважали, що любов у людини міститься в серці.

А сумління?

Зображення люблячого серця, пробитого наскрізь стрілою, я часто бачив на лавах у парку, на деревах; серця-медальйони, в які легко вставити портрети коханих, продаються у галантерейних магазинах.

Із сумлінням питання трохи складніше. Я, в усякім разі, ніколи не зустрічав у літературі прямих вказівок на те, де воно міститься у людському організмі. Тому я погано уявляю, де воно в інших людей, але де в мене, можу показати пальцем. Біля пупа. Десь поблизу апендикса. Досить мені згадати про якийсь мій негідний вчинок, як у мене негайно починає там щось ворушитися. Це не боляче, але гидко. Ось чому я завжди прагнув не згадувати про Іветт Пуапель. Тільки інколи, на мить, і відразу ж прослизав повз цей спогад.

Та зараз я фотографував Іветт на тлі фортеці Шато де Дюк … і слухав розмови про те, як граф Рейнський Конан-перший завоював герцогство Бретань наприкінці десятого століття і взяв цю фортецю, і сумління моє затишно згорнулося у клубочок десь під відростком сліпої кишки і тихо дрімало.

Ми оглядали надбрамну вежу і прагнули побачити там усе, про що було записано у путівнику. Говорилося про неї в путівнику так: “Надбрамна вежа являє собою споруду, що складається з великої прямокутної будівлі, спрямованої довгим боком перпендикулярно до вісі проїзду, в яку ніби встромлений видовжений паралельно до вісі проїзду чотирикутний об’єм: він виступає з боку проїзду на кшталт гранованої абсиди, а з двору височить над обхідною аркадою галереї другого ярусу у вигляді зрізаної площини”.

Ніхто з нас так і не зміг зрозуміти, де ж ця “абсида”, “зубці-мерлони”, з якими ми зустрілися далі, і “невибагливий декор з фалічних елементів”. Та все одно перевіряти за путівником, чи все це є в наявності, було цікаво, і пан Леннек, чоловік Іветт, сказав, що саме так на станції обслуговування автомобілів, де він працює механіком, перевіряють комплектність устаткування.

Володимир Кисельов


4
...Планета одержує мізерну частину тепла, і жодні наземні геліоустановки тут не допоможуть: майже все випромінювання витікає у простір, розбігається по безконечних радіусах, оминаючи планету. Отже, хай промені “зчепляться” у світловий джгут - так зчеплюються промені лазерів. Незвичне, навіть дивне вирішення: для цього Сонце потрібно “освітити” пучком елементарних часток, який правитиме за конічне дзеркало, за екран, що накопичує тепло, не даючи йому розсіюватися. Все, що потрапить у конус, прийде до планети, частки, ніби маленькі лінзи, посилатимуть фотони лише в одному напрямку, до Землі. Схоже це на те, коли б до хмари піднесли велетенську воронку, і живодайний дощ, що потрапив у неї, відвели по трубах у водосховище або в обмілілу річку. Наше світило теж хмара. Розжарена хмара, що посилає благодатні фотонні дощі. Джгут сонячних променів - найкращий подарунок планеті, надра якої усе ж вичерпні. Енергії буде навіть забагато, адже десятимільярдна частина сонячного диска здатна дати тепла більше, ніж одержує Земля. Отже, треба правильно вибрати потужність та форму пучка елементарних часток, який управляє енергією, а надлишок променів зловити дзеркалом і відправити в атмосферу, в космос чи розсіяти в морському просторі. Були Земля Королеви Мод, Берег Принца Олафа, Берег Принцеси Марти, Земля Гранта, нині був Берег Сонця.

...Тайфун нагадує воронку. Або веретено. Звичайно, якщо спостерігати із супутника. Веретено урагану розкручується все стрімкіше, втягуючи в свою орбіту тисячі тонн води, пилу, повітря. В центрі тайфуну його ядро. Ця вільна від хмар зона пониженого тиску так і називається - око бурі. Хмари стягуються до нього швидкими нитями, але всередину проникнути неспроможні, ніби алмазна стіна відділяє їх від ядра. Обертання Землі відхиляє тайфун, змушує його описувати параболу. Поступово в центр урагану проникає клоччя туману; море, вивергнувши хвилі, наче зітхання, помалу вгамовується. В кінцевому підсумку Сонце народжує тайфуни. І, народжені сонцем, вони, можливо, найкраще засвідчують про його невичерпну могутність.

Володимир Щербаков
5
Гуде, дрижить дзвін монастирський, луна так і йде. Вилазять з «корпусів» жінки, чоловіки. У чім тільки немає! У лаптях, черевиках, керсетах, балахонах якихсь. І всі такі задоволені, раді; гомонять, хрестяться, сунуть до церкви. Виходить і Кривенко Петро. Сумний-сумний він. Що йому робить? Куди йому йти? Так уже остогидло вдавати з себе теж богомольця, раба божого.

Лазь до церкви, хрестись, ставай навколішки. А все чого? Щоб тільки було прихилиться куди, переночувать де було.

Сонце височенько уже. Мигтить, палає у небі. Бані на церквах і собі так сяють. Липи ось на чайну посхилялись; здорові, кучеряві стоять. Птаство так виспівує в гіллю. Вітерець шарудить. А булками як пахне! Ех, та й смачно ж! — Завернув до чайної Петро. — Ху, хай ще дзвонить. — Сів на лавці під чайною, сидить.

Та й їсти ж!.. Ліг не вечерявши вчора. А їсти ж... Уніс був чернець у цебрі зливків якихсь: усе вмісті — і юшка, і борщ, странники ж і те розхапали. От торботряси чортові! Ложка в кожного, а не ложка, то чашечка, — гребе, заливається. Подививсь тільки. Що ж? П’ятірнею зачепиш? Погибелі немає на вас!

Дивиться на прочан. Є і дівчата: ідуть он. Та й гарні ж! Русяві усе. Та в якому рябому, червоному. Ач, як роззирають, усміхаються. Щасливі! Походять це вони, поговіють, та й з богом спокійні собі. А він... Йому не те в голові. Он там, за огорожею кам’яною, високою, торохтить, гуде. Туди він приїхав. Місця приїхав шукать. І от... витирає кутки тут ось більш тижня уже. Та й довго це ще так буде?

Тинявсь по городу вчора, позавчора, годі. Тільки ноги набив та ботинки... старі й так, трюхлі, а то ще й дужче об камінь понівечив. Що ж ти? Куди ти підеш місця того шукати, кого спитаєш, про віщо?

Та й їсти ж таки! В животі аж пищики грають. І се доведеться говіть, аж поки трапезна одчиниться, як аж служення одійде. Добре, що хоч трапезна тут є. Хоча в їй і ласощі! Качани з капусти посічені, буряки. Ну, та все ж... ложку, другу упхнеш у живіт. Ото хіба тільки як не похопишся в двері. Народу-таки! Скоро ось уже й почнуть захоплювать місця біля входу. Кожне жить хоче. А таке є... кривороте, безносе. Еге. Іти в церкву. Передзвонилось уже.

Іде. Біля крамнички ось, де продають хрести, книжечки, іконки, чернець один сміттячко замітає мітлою. Такий сам... круглолиценький, борідка русявенька. Странник один учора попрохав хліба у його, і дав. Аж два окрайчики виніс. Видно, добрий. І дивиться не сердито якось. Чи не попрохать би й собі? — Кахикнув Петро, підходе.

— Батюшка! — почав до ченця. — Так охляв... їй-бо... Благословіть хлібця кусочок! — усміхнувсь, як той странник учора.

Дивиться чернець на його — на піджак йому потертий, рудий, на молоде обличчя, безвусе, на невеличкий вузлик у руці. Насупив брови.

Архип Тесленко
6
На межі розлого-кучерявої Полтавщини з замріяною Слобожанщиною, над старовинним шляхом, в неглибокій улоговині між двома пагорбками притулився невеличкий хуторець. Хаток так на тридцятеро. Хатки там були убогі, обшарпані, з невеличкими подвір’ями, а за хатками ні тобі огороду, ні тобі саду-винограду. Так ото, як улітку, то стирчать біля хатини з півдесятка соняшників, та ще попідвіконню — один-два рожеві кущі, а там, де треба було бути садочкові, — там бовваніла або вишня, або дика грушка, або кислиця...

Не дуже ревли в тому хуторі корови, не іржали коні, та й свиней небагато калюжилося по ковбанях на неширокій хутірській вуличці, не куріла там вечорами, ідучи з паші, овеча отара, — а так мекне десь під повіткою одна-однісінька овечка, та п по тому.

Не густо було там і курей...

Убогенькі хазяї жили на тому хуторі, і як він, той хутір, називався у волосних реєстрах, не знати, а так серед околишнього люду мав він не дуже, сказати, пишну назву: Злидні.

«Де живете?» — «На Злиднях!»

«Куди йдете?» — «На Злидні».

Понад самим шляхом біля того хутора верба росла, стара-стара верба, розлога та кучерява, до стовбура тієї верби, під невеличким залізним дашком, було прибито ікону Охтирської божої катері, біля верби вкопано в землю невеличку лаву. І завжди влітку на тій лаві під вербою сидів товстий патлатий монах у рясі, підперезаний чорним лакованим череском. На голові в монаха стирчала гостроверха скуфейка, а в руці він держав якийсь такий святий пристрій: паличка, на паличці із засмальцьованої парчі калитка, а біля калитки невеличкий дзвоник.

І чи йде, чи їде хто тим шляхом повз вербу, монах підводився з лави і простягав руку з тим пристроєм:

— Дзелень-дзелень-дзелень! Пожертвуйте, православнії, на ліпоту храму божого монастирського!

І православнії іноді жертвували. Кидали в засмальцьовану парчеву калитку горьовані шаги, копійки та сьомаки, осіняючи себе широким хрестом з низьким поклоном Охтирській божій матері.

Товстий патлатий монах кивав головою й гугнявим тенорком виголошував:

— Да спасеть вас пресвятая богородиця! А потім приспівував:

— То-о-обі, го-о-спо-о-о-ди!

Недалеко, верстов за десять від того хутірця, на мальовничій горі, над чудесною річкою був монастир чоловічий. Ото від того монастиря під вербою біля хутора і сидів монах.

Остап Вишня
7

Я народився в іншу епоху, в іншій державі. Ще не чути було технічного прогресу і «повстання мас». Волинське село Сільце Горохівського повіту жило своїм спонтанним життям за польської влади, яка не мала влади над людиною. Селянин долав споконвічний опір землі - ногами, конем, плугом... Напругою рук - всією сім’єю. Зрідка тишу села тривожила «чортопхайка». І десь через сусідні села проходив потяг з Луцька на Львів - мало хто мав з ним справу.

Пам’ятаю правічний спокій полів. Холодні роси на ранкових і вечірніх травах... Різдвяні замети снігів... Вільний вітер - без гуркоту й диму (але як це мучило і поривало в інший світ!).

Життя людини ділилось на три періоди: хрестини, весілля, похорон. Час - на пори року і свята (тижні і дні до Різдва, у Великий піст, перед Великоднем чи після Великодня, перед Пречистою, перед Спасом), але над видимою тишею села в повітрі щось діялось. Над моєю головою (великою, круглою, стриженою під драбинку) потріскували голубі іскри ідеалізму й офірности.

Була своя хата з великим садком. Своя з діда-прадіда земля. Свій хліб. Навіть свій ліс. Якось зимового вечора, саме на Андрія, батько (звали його Ліксандр) зайшов з морозу в хату, не розпрягаючи коней, і мама йому сказала: «Батьку, а у нас є хлопчик». «Добре, - відказав батько, - я йому морг лісу купив». Цей ліс синів на обрії, манив у далечінь, але я з ним так і не зустрівся... Я був п’ятий, найменший у сім’ї, і скільки сягає пам’ять, завжди було ясно, що старші будуть господарями, а найменший «піде вчитись». У цьому було щось святкове. Взагалі чекання свята, прагнення животворити, оберегти і творити свято визначає мій життєвий стиль.

Євген Сверстюк


8
Мова йтиме про вирваних з коренем, національно неприкаяних і збайдужілих, позбавлених спадку традиції дітей жорстокого віку - дітей імперії.

Імперія постіндустріяльної епохи - це нонсенс, це глушіння життя в ім’я мертвої химери, в середині якої – «мертві душі».

Переступ священного дару життя вів до культу насильства, а там уже дорога до екологічної катастрофи.

Бездомний перестав цінувати дім, пролетар втратив дбайливість господаря, байдужий перестав уболівати за всі живі творіння любови - і тут ідейний нігілізм у моральному підґрунті зійшовся з побутовим БЛАТНИМ нігілізмом. Верхи і низи сходяться - в наступі на вигасаючі в сирості й сірості острівці людського ідеалізму.

Байдужість і апатія - це вигасле багаття життя, ентропія, перетворення найціннішого людського - на сирий матеріял, над яким знов треба працювати віками.

Єдина ідея, яка бродить у болоті апатії - імперська ідея: вона відповідає своєю гігантоманією на голод невиробленої душі. Вона ніби звільняється від конкретної любови, від конкретного піклування, від культури, що живиться конкретною працею століть, в поті чола...

Прискорене виродження і профанація ховаються за нові назви. Колись Московія, маючи погану репутацію в Европі, змінила свою назву на Русь. Концтабір змінював свої назви на лагер, потім - учрєждєніє.

Від самого початку користь і страх перейменовано на вірність і ідейність.

Отже, блудний син одразу міг скласти екзамен на моральну стійкість. Гіпноза імперії стала синонімом офіційного патріотизму. Безрідний імперський шовінізм мав усі переваги перед росіянином з розвинутим почуттям національної гідности: гідність заважає.

Блудний син став позитивним героєм часу.

Але відкриття дверей на дорогу деморалізації - це ще не все.

Масова депортація людей з України за майновою ознакою... Масові арешти за релігійною, національною чи моральною ознакою... Масова русифікація в армії і на виробництві... Зрештою, масові розстріли за спробу самозахисту словом...

Євген Сверстюк

9
Друже!

У тебе є багато друзів серед інших шарів людності і навіть серед багатьох поетів. Це симпатичні люди, але здебільшого дуже наївні і уявляють тебе день і ніч із молотком і косою. Інші навіть думають, що ти спиш із трактором, а коли їм кажуть, що це дурниця — вони лаються словом: занепадники й богем’ярі.

Ці лайки здебільшого падають на голови письменників Вільної Академії Пролетарської Літератури, а коротко — "Вапліте". Але за що? — За те, що вони висміюють таких "золотих оптимістів" і гадають, що ти така ж людина, як і всі, з руками, ногами, головою і ротом, яким ти жуєш свій хліб і п’єш свою пляшку пива — одним словом, гадають, що як розумна людина, ти любиш правдиве слово і не читаєш дурниць, де між чотирма римами сказано, що ти святий і тебе давно слід поставити під скло на божниці.

Ми вже два роки б’ємося з такою халтурою і вживаємо всіх сил, щоб дати для цього путящу книжку, де б не пахло ладаном, ні словоблудієм і де б ти міг знайти багато цікавих для себе речей.

Почитавши ці рядки, ти, звичайно, не повіриш нам і скажеш: ви видаєте векселі, а де ваша ґарантія? Тоді ми кажемо: хіба тобі невідомо, що Вапліте завжди чесно і акуратно виплачувало свої векселі? Ти людина культурна, і невже ти ніколи не чув про поета, якого, крім руської, перекладають на польську, французьку, чеську, єврейську і німецьку мови. Невже ти ніколи не чув про Павла Тичину, що цей автор всесоюзного і європейського масштабу є членом Вапліте і творець тих пісень, що їх щоразу співає гордість нашої Республіки капеля "Думка"?

Ти справедливо скажеш на це: одна ластівка ще не робить весни; але ж з свого боку ми теж справедливо відзначимо, що: хіба це не ти, друже, з таким захопленням біг до театру, де йдуть — "97", "Любов і дим", "Яблуневий полон", "Комуна в степах" — одним словом, хіба своїми оплесками ти не вітаєш т. т. М. Куліша і І. Дніпровського, що є членами Вапліте? Ти завжди з зацікавленням стежиш за оголошеннями театрів — і напевно з жагою чекаєш побачити нову п’єсу автора "97". Куліша — "Народний Малахій". Так, вона швидко піде в Харківському Держтеатрі "Березіль" і одночасно буде друкуватися, у журналі Вільної Академії Пролетарської Літератури — "Вапліте", де разом з нею ти можеш почитати прекрасний новий роман "Вальдшнепи" Миколи Хвильового, якого ти вже давно знаєш і любиш.

— І це все? — запитаєш ти.

— О, зовсім не все: коли ти хочеш і маєш час і охоту, ми можемо порадити тобі зайти в кіно, коли там буде демонструватися картина "Звенигора" і, ми певні, ти переконаєшся, що це перший радянський революційний фільм, де тебе і діло рук твоїх показано не в сахариновій юшці — а таким як ти єсть і таким як є — знаряддя і наслідки твоєї праці.

Зле те, що то сам не поцікавився взяти до рук і перевірити на свій власний розум: що пишуть члени Вапліте у своїх книжках. Ти повинен виправити цю помилку. Як культурна людина, ти повинен стежити за молодим революційним мистецтвом, а щоб бути в курсі справ, ти повинен читати журнал Вапліте, де, крім вищезазначених письменників, беруть участь найкращі спеціялісти в галузі кіна, архітектури, музики, малярства, графіки, а також публіцистики і критики.

Микола Хвильовий


10
Чорні ґрати розпанахали небо.

Червоно-рожеве воно тянуло, манило.

Спішили білі лебеді-хмарки.

За сонцем пливли радість, надії — за обрій.

В камері розіслала свої ризи тоска. Чорні ґрати розпанахали душу.

По вулиці: Анонс... Гастролі... Алегрі... — плакати... плакати...

А в камері — кліщі, "гицеля" защемили душу як затравлену собаку.

Рука в’їлась в холодні ґрати...

Тихше! Тихше!

Сонце сідало.

Над містом, наче хтось тягнув за кінець сиву намітку, плазував туман.

У ньому народжувавсь вечірній присмерк. Так волоклася тоска.

Отарою збились громади будинків, вилупивши темні вікна-баньки лякливо, а над ними знялась церква-агітатор, блискаючи банями, вишкирилась дзвонами на далекий захід; благословляла високим хрестом.

Он міст... Он театр...

Он степи.

Он-он, радість...

А он вартовий.

Кричить плакатами культура.

Загорілись огні Нарбудинку.

Затанцювали звуки оркестру.

Лавиною посунули люди, веселі, уквітчані, раді. Сито попискували дами, похихикували кавалери. Панни, як гуси, крутили задом, кавалери галіфе.

Сьогодні, вчора, позавчора вели, гнали — начиняли тюрму. Вони ж читали "анонси", дивились, тикали пальцями й сміялись.

Дивились з огидою.

Цокотів шосем візник, а з карети віється од шляпи перо. Вітер крутив ним.

Обганяв авто, у ньому надуті пики.

Все рухалось, бігло, спішило, не спішило, сміялось...

А захід, мов залитий кров’ю, жеврів і помалу блід.

По ґраті бігла блощиця, вона теж спішила. Хотіла й бігла.

Мов зітхання землі, тяжким придушеним стогоном зривалась далека канонада.

Кралась жуть. За нею повзли радість, надії, заволочені вогким туманом.

Іван Багряний
11
Я, недостойний, дідом своїм Ярославом благословенним, славним, батьком возлюбленим і матір’ю своєю з Мономахів - названий при хрещенні Василем, руським іменем Володимир... і ради людей християнських, яких стільки уберіг з милості своєї і батьківської молитви від всіляких бід! Сидячи на санях (перед смертю), подумав я в душі своїй і похвалив Бога, що до сих днів мене допровадив.
Хай діти мої чи інший хто, слухаючи сю грамотицю, не посміються, а кому із дітей моїх вона буде люба - хай прийме її в серце своє і, не лінуючись, почне, як і я, трудитися.

Перш за все. Бога ради і душі своєї, майте страх Божий в серці своєму і милостиню подавайте щедру, бо то початок всякого добра. Якщо ж комусь не люба грамотиця ся, хай не насміхається, а так про неї скаже: на далекій путі та на санях сидячи, небилиць наговорив. Зустріли були мене на Волзі посли від братів моїх і сказали: "Приєднуйся до нас, і виженемо Ростиславичів, і волость їхню відберемо. Якщо ж не підеш з нами, то ми собі будемо, а ти собі". І я сказав: "Хоч ви й гніваєтесь, але не можу я ні з вами піти, ні клятву порушити".

І, відправивши їх, узяв Псалтир, розгорнув у печалі, і таке мені випало: "Пощо сумуєш, душе? Пощо бентежиш мене?" і далі. А потім вибрав слова ці чудові, розклав їх у ряд і написав: "Якщо вам останні не любі, то беріть передніх".

"Пощо сумуєш ти, душе моя? Пощо бентежиш мене? Я надіюсь на Бога, бо перед ним сповідаюся". "Не змагайся з лукавими, не завидуй творящим беззаконня, бо лукаві будуть знищені, а боготерпці - ті будуть володіти землею. І ще трохи - і не буде грішника, шукатиме місця свого - і не знайде.

Володимир Мономах «Повчання»
12
Наперед програмоване, конвойоване, залякане слово нині виходить з тісних рамок, де воно хитрувало між остаточно знайденими істинами. Виходить ослабленим, непевним, глухим.  Воно забуло свій рід: "Найперше було Слово".
Воно забуло свою пророчу місію: стояти на сторожі, будити і вести.
Разом з тим воно загубило своє призначення: влучати в неправду.

Пригадую, адвокати закріпаченого слова доводили, що цензура, мовляв, привчає до дисципліни думки і думка не розпливається, а змушена ховатись на глибину... в підтекст... Мусимо визнати, що невеликої глибини вона сягла. Вона ховалась, не шукала глибини джерела. Оскільки повнозвучне і повноважне слово несе талант, а талант винищувано з жорстокою послідовністю, то мертва епоха будівництва комунізму культивувала водянисто-рожеве слово і блудливо-догідливу думку. Так що невідомо нині, що робити з горами порожніх книжок у час паперової кризи. Надгробним пам’ятником цим книжкам залишився короткий анекдот...

Нині ми виходимо з мертвої зони заклятого слова, про яке Григір Тютюнник якось сказав: "Говорить, але мовчить".

Але ми виходимо зі старими навичками, зі старим рівнем культури. Багато колись обов’язкових істин легко піддається на заміну протилежним - нині маємо так само багато критиків, як раніш словословів. І маємо так само мало дисциплінованої творчої думки, яка шукає, виборює істину, а не пропонує її для вжитку.

Широким морем розлився вже безкарний самвидав. Але в многоглаголанні нема істини. І от ми знову мусимо вчитись ходити на просторі - поза камерою, вчитись думати без догматів, вчитись почувати щиро і шляхетно. Відроджувати чесну думку, продиктовану ідеалом духового відродження нації і моральним обов’язком кожного.

Свобода наша має свою специфіку і свою назву: гласність.  Власне, вона починається з поступового знімання печатей - відкриття білих плям. «Де ви, мислі благородної і братерства сіячі?" - запитував ще в минулому столітті Павло Грабовський, і це питання висить у повітрі. Від них залишились тільки завіти і добрий приклад... Це також дуже багато для становлення молоді. Але де сівачі?

Євген Сверстюк
13
Наші історичні літописи – це теж голос здорового глузду народу, що утверджує вищі цінності над минущими.

Сковорода – голос українського національного єства – був популярний у народу, незважаючи на книжну мову. Народ співав його пісні. Малий Тарас переписував їх... Потім він сам став голосом українського здорового глузду, що підніс духові цінності й національні святині -- над усі офіційні імперські авторитети та позолочені цінності й над усі модні віяння часу.  І Шевчено, і Гоголь виділялись у сузір’ї великих талантів Росії тим, що не наслідували великих світил, а заговорили голосом України, сповненим любови і віри.

Традиції Шевченка – традиції здорового опозиційного духу -- проходять червоною ниткою через усю українську культуру, як її живий нерв. Ними наповнено все живе, що пробилось крізь тотальну цензуру радянського часу. Надією сучасної літератури є ті автори, що схоплюють дух часу не з цікавих публікацій, а з голосу народньої совісти, що розуміють: моральне вдосконалення -- це і є дорога відродження, бо тільки в моралі можлива повна самореалізація людини. Народній здоровий глузд -- це фактично єдина постійна даність, від якої в нас так швидко пробиваються свіжі паростки, коли їх зрубують. Правда і краса все ще існують у колючому фольклорі або в художній творчості колгоспних жінок -- Катерини Білокур, Марії Приймаченко... У розмовах бабусь, що потаємно христили онучат і вчили їх молитись, любити, прощати.

У своїй "Сповіді" Л.Толстой визнає, що найбільші авторитети сучасности письменники й філософи не могли дати відповіді на питання про сенс життя. Але ту відповідь завжди мав народ, який жив християнською вірою і плекав її джерела.

Доки інтеліґенція не зрозуміє глибини життєдайної народньої віри, вона приречена на веґетацію та імітацію.

Євген Сверстюк



Поділіться з Вашими друзьями:
1   2   3   4   5   6


База даних захищена авторським правом ©divovo.in.ua 2017
звернутися до адміністрації

войти | регистрация
    Головна сторінка


загрузить материал