1 Проблема праісторії та витоків української культури



Сторінка4/12
Дата конвертації25.12.2016
Розмір3.05 Mb.
1   2   3   4   5   6   7   8   9   ...   12

Архітектура. Наявність мурованих будівель є вагомим свідченням розвитку того чи іншого регіону. Галицькі та Волинські міста багаті на муровані споруди: храми, князівські палаци, замки, укріплені двори бояр.

Спочатку мурованими були лише храми і князівські палати.

Перші муровані храми в Галичині та Волині з’являються досить рано — із кінця ІХ — початку Х ст., що було зумовлено впливом чеської архітектури. Але, на жаль, переважна більшість храмів кінця ІХ—ХІІІ ст. назавжди втрачена.

У ХІІ—ХІІІ ст. сформувалися Волинська і Галицька архітектурні школи. На волинських будівничих відчутний вплив справила Київська школа, а галицькі архітектори використовували як традиції Київської Русі, так і надбання західноєвропейських майстрів.

Серед збережених часом монументальних споруд є Успенський собор у Володимирі-Волинському. Він збудований у 1160 р. київськими майстрами за наказом князя Мстислава Ізяславовича. Ця шестистопна однокупольна будівля має простий, але водночас величний вигляд.

Його сучасник — Успенський собор у Галичі, збудований Ярославом Осмомислом (1157 р.),— зберігся до нашого часу лише у вигляді руїн. Це був чотиристопний однокупольний храм, оточений галереями і прикрашений білокам’яною різьбою. Він є яскравим виразником галицької архітектурної школи, яка багато запозичувала з поширеного у Європі романського стилю.

У Галичі будували не з цегли, а з місцевого каменю, використовуючи різні породи алебастру і вапняку. На території міста археологи знайшли близько тридцяти кам’яних будівель. До особливостей галицької архітектури належить також спосіб облицювання стін керамічними рельєфними плитками із зображенням грифонів, орлів, воїнів, із рослинними та геометричними орнаментами.

На місці давнього Галича (тепер тут розташоване село Крилос) до нашого часу зберігся храм Св. Пантелеймона (ХІІ—ХІІІ ст.), який також є яскравим представником галицької архітектурної школи.

Про багатства й архітектурні особливості галицько-волинських храмів дає уявлення опис церкви Іоанна Златоуста в Холмі (ХІІІ ст.).
Література і літописання. До нашого часу не збереглися пам’ятки світської літератури Галицько-Волинської Русі, хоча їхнє існування безсумнівне. До таких творів деякі дослідники зараховують «Повість про осліплення Василька».

Літописання в Галицько-Волинському князівстві мало свої особливості. Одні дослідники вважають, що воно було продовженням традицій київських літописців, інші стверджують, що тут існувала зовсім інша традиція: написання окремих повістей, своєрідних світських житій князя, які згодом були об’єднані в єдиний твір.

Найраннішою літописною пам’яткою краю є «Повість про осліплення Василька», написана 1097 р. невідомим автором. У ній розповідається про трагічну долю теребовлянського князя Василька Ростиславича, якого осліпив волинський князь.

Найяскравішою пам’яткою літописання Галицько-Волинського князівства є «Галицько-Волинський літопис». Він був знайдений у 1809 р. видатним російським істориком М. Карамзіним.

Особливістю літопису є те, що він спочатку був літературним твором без поділу на роки. Хронологію в ньому проставили згодом переписувачі, але з великими помилками. Окрім художньої самобутності, він вирізняється своїм глибоким змістом. Літописці, яких, на думку вчених, було не менше п’яти, уміло передають риси тогочасної епохи, деталі неспокійного часу.

Літопис складається з двох основних, різних за обсягом і характером частин: Літописця Данила Галицького (оповідає про події 1205—1258 рр.) і Волинського літопису (1258—1290 рр.). Літопис створений з окремих повістей, що були об’єднані пізнішими укладачами. Центральною частиною твору є життя князя Данила Галицького.

Літопис дає широку картину подій і сусідніх земель: Угорщини, Польщі, Литви, інших руських князівств, Орди. Відомості літопису — майже єдине джерело, яке дає змогу в основному відтворити події в Мазовецькому князівстві та Литві цього періоду.

Ідейно літопис був спрямований проти боярського свавілля і прославляв руську зброю і Руську землю.



Літопис також є цінним джерелом для вивчення давньоукраїнської мови, адже він містить багато характерних для неї слів, зворотів, прислів’їв.

Особливості Галицько-Волинської іконописної школи Існувала й власна галицько-волинська іконописна школа. її розвиток був пов'язаний із зростанням ролі ансамблю іконостасу*. В останнііі третині XIII ст. була створена ікона Богородиці з Успенської церкви волинського села Дорогобужі; наприкінці XIII - на початку XIV ст. - ікона Богородиці з Покровської церкви Луцька («Волинська Богоматір» ). З галицьких найстарішою є ікона Покрови Богородиці (початок XII ст.).

22. Своєрідність формування українського Ренесансу.

Ренесанс в укр-кій культурі(к-рі) був своєрідним і як історичний етап хронологічно не збігався з західноєвропейським Відродженням(В.) і почався на поч. XVI ст., але лише в др. пол. XVI ст. та на поч. XVII ст. його прояви стали досить помітними. Причина такого відставання була насамперед пов´язана із занепадом внаслідок монголо-татарської навали Київської Русі. На укр-ких землях була на довгий час загальмована к-рна еволюція. Були знищені головні к-рні центри, втрачена к-рна еліта. Специфічна ренесансність укр. к-ри кін. XVI – поч. XVII ст. полягала саме у прагненні звільнитись від польської "к-рної опіки", у формуванні к-ри національного відродження, що так яскраво виявилось у діяльності братств, у розвитку полемічної літератури, православної освіти та книгодрукування. Вплив містобудівної та архітектурної практики європейського В. позначився на укр-ких землях вже на поч. XVI ст. Кращі умови для цього були в західноукраїнських землях, де відбудовуються старі та закладаються нові міста. У плані кожне місто мало вигляд прямокутника, поділеного на частини - місця проживання основних громад - руської, польської, вірменської. У центрі кожної частини - ринкова площа, від якої паралельно розходяться вулиці, у центрі міста - велика площа з ратушею. У Львові основні в´їзні брами сполучилися широкими магістралями, що було одним з найпрогресивніших прикладів у тогочасному європейському містобудуванні. З архітектурою був пов´язаний розвиток укр-кого кам´яного різьблення. Найхарактернішим прикладом поєднання архітектури, скульптури, орнаментів з каменю, де сполучаються ренесансні та українські народні мотиви, є львівські усипальниці каплиця Боїмів. У др. пол. XVI ст. ренесансні впливи стають відчутними і в укр-кому малярстві. У цей час основними його видами залишаються настінний розпис та іконопис, однак поряд з ними виникають нові жанри -портрет, історичний живопис, в іконах і фресках зростає інтерес художника до реалістичного зображення персонажів, показу побутових сцен, краєвиду. Поширенню ренесансної к-ри в укр-ких землях сприяв насамперед розвиток освіти. Наприкінці XVI - на поч. XVII ст. освіта стає одним з найважливіших засобів у боротьбі проти полонізації і окатоличення, за збереження етнічної цілісності Укр. Діяльність, що її започаткували і розгорнули в цей час братства на ниві освіти, науки, книгодрукування, дає право віднести їх до громадських організацій нового, ренесансного зразка.
Розвиток друкарської справи в Укр. є найкращим підтвердженням благотворного впливу ренесансної к-ри. Укр-кі письменники В. протистояли духовному наступу католицизму на український народ. Полеміка між православними і католиками досягла своєї кульмінації в період підготовки і підписання Брестської Унії 1596 р. Полемісти гнівно звинувачували верхівку православного духовенства в зраді національних інтересів народу, моральному занепаді, багато уваги в своїх творах приділяли розвитку духовності, народної освіти, вихованню. Таким чином, Ренесанс в укр-кій к-рі став наслідком складного й тривалого процесу взаємодії вітчизняної та європейської к-ри. І хоч укр-кі митці не сформували цілісної ренесансної к-ри або стилю, зате творчо переробили кращі досягнення західної Європи, використали їх для розвитку власної нації, формування власної державності.

23. Особливості культурної еволюції України у складі Великого князівства Литовського. Правовий та мовний статус. Писемність, література У другій половині XIV ст. більша частина українських земель увійшла до складу Великого князівства Литовського. Україна об’єдна-лася з Литвою в одній державі як рівна з рівною. Самі литовці нази-вали її Велике князівство Литовське Руське і Жемантійське. Це най-повніше відповідало національному та територіальному складу нової держави. Українські, білоруські та частково російські землі станови-ли 9/10 загальної площі князівства. Населення українських земель не чинило опору литовським князям. Останні дотримувалися на захоплених землях правила: «Ми старину не рушимо, а новини не вводимо». Місцеві руські феодали зберегли свої володіння. Самі землі – Чернігово-Сіверщина, Київщина, Поділля – залишились автономними. Руська (українська) мова була визнана офіційною. Нею писали-ся законодавчі акти, розпорядження, судові присуди листи до ук-раїнських магнатів, що стосувалися місцевих справ. У збірнику за-конів 1565 р. було записано, що «писарь меський по-руськи маеть літерами і словами руськими всі листи і позови писати». Руська мо-ва існувала у двох варіантах – північному (білоруському) і півден-ному (українському). Розширюється сфера застосування української мови. В 1556– 1561 рр. у Пересопницькому православному монастирі на Волині Михайлом Василевичем із Сянока на замовлення княгині Анастасії Гольшанської-Заславської було зроблено перший з відомих донині перекладів текстів Євангелія з болгарської на розмовну українську мову. У рукопису Пересопницького Євангелія чітко виявлені фонетичні, граматичні, лексичні риси живої народної української мови XVI ст. Ця найдосконаліша рукописна книга – величне творіння, унікальна пам’ятка української культури, національна святиня України, результат багаторічної подвижницької праці. За рішеннями Люблінської унії 1569 р. українська шляхта зрівню-валася в правах з польською та литовською. Її вимоги були мінімаль-ними. Вона виступала за збереження всіх існуючих привілеїв, свободи віросповідання, руської мови в офіційному діловодстві. Як зазначив американський дослідник Я.Пеленський, у 60–70-х рр. XVI ст. ук-раїнська еліта практично не мала можливостей для маневрування: «Це був час прогресуючого занепаду Литовської держави, що й ста-вило шляхту українських земель перед необхідністю вибору між ягел-лонською Польщею та Московською Руссю. Польща була країною з досить прогресивним конституційним устроєм, обмеженою королі-вською владою, гарантованими політичними свободами та станови-ми привілеями, відносною релігійною толерантністю, самобутньою ренесансною культурою, що не могло не приваблювати суспільну еліту... Оцінюючи цей вибір з сучасної точки зору, необхідно визна-ти його продуманим, реалістичним і навіть мудрим. Здавалося, польська політична система з її відкритим і гнучким характером мала майбутнє. Однак відхилення від цієї моделі та відмова від релігійної толерантності наприкінці XVI – на початку XVII ст. призвели до глибокої кризи Польсько-литовської держави». У цей період українська культура розвивалася в надзвичайно складних умовах. До них слід віднести роз'єднаність українських земель, відсутність єдиного політичного центру, соціальне і національне гноблення з боку польських, литовських, угорських, турецьких та інших іноземних загарбників, постійну жорстоку агресію татар. Більша частина українських земель знаходилася у складі Литовської та Польської держав. Литва і Польща зближували Україну з Західною Європою, відкривали вікно на захід. Звідти йшли нові культурні впливи, зокрема латинізація. Ці впливи захопили, в першу чергу, верхи українського громадянства. Через Польщу Україна познайомилась з такими течіями в культурі Західної Європи, як гуманізм і ре-формація. Культура русів, які становили 90 % населення держави, справила значний вплив на литовців. Вони переймали від українців та білорусів військову організацію й способи оборони, особливості зведення фортець, традиції господарювання і владарювання. На корінних литовських землях з'явилися руські назви: «намісник», «городничий», «тивун», «конюший», «ключник» тощо. Руська мова стала мовою великокняжого двору й державної канцелярії. Великого поширення з-поміж литовської знаті набувала «руська віра» — так спочатку звалося на Литві православне християнство. Шлюби литовських князів із руськими князівнами сприяли закріпленню руського впливу. Важливою зброєю в боротьбі за соціальне і національне визво-лення народу, яскравим явищем української культури була полеміч-на література. Вона спрямовувалась проти спроб інших конфесій поширити свій вплив на православне населення і почата бурхливо розвиватись у ХVІ–ХVІІ ст. Об’єктом особливо гострої критики православних полемістів Г.Смотрицького, І.Вишенського, Стефана Івановича Зизанія (справжнє прізвище Кукіль) (близько 1570 – до 1621 рр.), Клірика Острозького, Марціна Бронєвського (Христофо-ра Філалета), М.Смотрицького, П.Могили, З.Копистенського була унія та її апологети, такі як перший ректор Віденської академії, безпосередній учасник прийняття Берестейської унії 1596 р., єзуїт П.Скарга, який у своєму знаменитому трактаті «Про єдність церкви Божої» доводив, що православ’я перебуває у настільки безнадійному становищі, що єдиним виходом для його прибічників є поєднання з Римом. Боротьба велася між католиками й уніатами, з одного боку, та православними – з іншого, й мала довести переваги своєї віри. Одночасно в полемічній літературі значна увага приділялася питан-ням розвитку освіти, книгодрукування. Більшість письменників-по-лемістів усвідомлювали необхідність розширення освітніх програм, підвищення ролі школи у вихованні молоді. Серед літературних жанрів України початку XIV – першої поло-вини XVII ст. важливе місце займає літописання. Однією з найціка-віших пам’яток історичної думки є Густинський літопис («Кройні-ка»), складений близько 1623–1627 рр. визначним тогочасним письменником Захарією Копистенським і переписаний у 1670 р. ієромонахом Михайлом Лосицьким. Літопис висвітлює вітчизняні події від Київської Русі до кінця XVI ст. в тісному зв’язку зі світо-вою історією. Автор чітко розрізняє історію Руси-України й історію Московського князівства. Характерною особливістю цього літопису є наявність у ньому літературних вставок, у яких йдеться про поча-ток письменства, походження назви Русь, виникнення козацтва, збе-реження в обрядовій культурі українського народу язичницьких віру-вань.

24. Україна в складі речі посполитої. Доба Українського Передвідродження

Окупувавши західноукраїнські землі, польська шляхта на цьому не заспокоїлася. Вона мріяла про всю Україну, захоплену Литвою. Остання ж з поч. XVI ст. опинилася перед наростаючою небезпекою ззовні, насамперед збоку Московського князівства та Кримського ханства. Московія, маючи під своєю зверхністю майже весь Північний Схід та в 1480 р. практично скинувши вікове монголо-татарського, сама почала зазіхати на чужі землі. Поширення московської експансії викликало необхідність виправдовувати її. Так постала доктрина т. зв. третього Риму. Водночас князь московський Іван III прибрав собі титул "государя всієї Русі" (січень 1493 р.) і проголосив, що всі землі колишньої Київської Русі мають тепер належати Москві. Відповідно до цього й діяли московські правителі. Вони підтримували сепаратистські тенденції, що мали місце у Великому князівстві Литовському, зокрема князівську змову 1481р. та повстання князя Михайла Глинського (1507—1508). У результаті Литва втратила сіверські землі. У1500—1603 pp. велася литовсько-московська війна. У1522 р. Москва відібрала у Литви Чернігів і Стародуб.


Пункти для заспокоєння руського народу 1632/33р (Пункти заспокоєння обивателів грецької віри). Основні положення

1) Узаконювалось існування православної церкви (до цього на православ’я йшов дуже великий тиск, особливо з боку католицької церкви);

2) Православні мали право обирати вищу православну ієрархію на чолі з митрополитом (до цього часу це право було значно обмежене);

3) Православні мали право відбувати церковні обряди (до 1632/33р уніати та католики цьому суттєво заважали);

4) Православні отримали право відкривати нові церкви, друкарні, монастирі, школи;

5) Православним було повернуто ряд церков, серед них Видубецький монастир в Києві.


Україна під Річчю Посполитою у XVI- II пол XVII ст

Ще зі шкільних підручників відомо, що була підписана Люблінська Унія між Польщею та Литвою у 1569р, і за нею пішло масове ополячення, окатоличення, а чи насправді було так? Ті хто вивчає в школі історію ще не розуміє, що більше 50% історії перекручено з усіх боків. Після підписання Люблінської Унії православна віра продовжувала жити, але освіту надавали католицькі школи, священики. Не треба думати, що всі митрополити 16ст горою йшли за Україну. Багато митрополитів, священиків, монахів жили як пани: пили, гуляли та багато інших пестощів. Якщо в католицьких монастирях чоловіки жили виключно самі, то в православних жили цілими сім’ями (з дітьми, жінками(часто навіть з декількома). Братські школи це не релігійні осередки монахів чи священиків, а об’єднання міщан заради того, щоб поставити церкву на свої місця. Саме при братських школах розвивалась українська освіта, писемність та багато чого іншого з української культури.

У 1596р була підписана Берестейська Унія, а чи була вона унією? Коли підписується нова унія йде об’єднання, а після підписання Берестейської Унії виникла нова греко-католицька віра, яка майже не відрізнялася від православної, тільки підпорядковувалась не патріарху, а Папі Римському. В Унію перейшло 6 із 8 українських єпископів, а Рогоза, якого картають історики за перехід, мав вибір: залишитися митрополитом київським і отримати 25 сіл від Острозького, або перейти у нову віру та отримати Києво-Печерську лавру(від польського короля) яка була б одним із храмів греко-католицизму. Рогоза перейшов в нову віру, але Лавру він не отримав, бо на захист Києво-Печерської лаври виступив Костянтин Острозький.

Всі також кажуть, що Польща така погана що не допускала діяльність православної віри, але в яких документах наводяться приклади про руйнування та знищення православної віри? Ніде! В 1632р за сприяння Петра Могили та його племінника Яреми Вишневецького (якого всі так не люблять в історії) була відроджена київська митрополія.

До 1670р на території Речі Посполитої дозволялось вільно володіти українською мовою. Всі звернення української шляхти до польського короля писались українською мовою і відповідь також писалась українською мовою. Навіть після 1670р, коли латинь і польська почали відштовхувати українську мову - українська мова діяла на території всієї України, в братських школах навчання йшло українською мовою, в Києво-Могилянській академії навчання також йшло на українській мові. Тоді постає питання: де названа вище полонізація та католизація? Нема ніяких документів які підтвердили такий тогочасний стан суспільства.

У завершенні я хочу зазначити те що не треба сприймати шкільні підручники або наших українських авторів як свідків тогочасних подій. Коли вивчаєш ці події треба відкидати всю емоційність автора, який описує події, і ставитись до зазначених подій багатосторонньо, без об’єктивізму, якого не любить історія.



25 Визначні українські гуманісти - Юрій Дрогобич, Павло Русин та ін. Гуманістичний та реформаційний рух. Поширення книгодрукування.

Гуманізм як напрям світської думки епохи Відродження став ідейною основою могутніх антифеодальних виступів у Європі і надав забарвлення всій ідеології періоду становлення капіталізму. На відміну від середньовічного релігійного світогляду, в основі якого був Бог, у гуманістів провідне місце посідала людина. Заперечуючи релігійно-аскетичні ідеї про гріховність плоті і земного життя, гуманісти розглядали людину як частину природи і проголошували її право на задоволення «земних» потреб, ідеї свободи особи, справедливого суспільства, а спонукальну причину діяльності людини вбачали у її прагненні до насолоди. Ці положення і створили ядро ідей гуманізму.

Зачинателями гуманістичної культури в Україні й найвизначнішими гуманістами XV -- XVI ст. були Юрій Дрогобич, Павло Русин із Кросна, Станіслав Оріховський та ін. Майже всі вони після здобуття вищої освіти у західноєвропейських навчальних закладах. Українські гуманісти більшою чи меншою мірою усвідомлювали свою національну належність і дбали про рідну культуру незалежно від місця своєї просвітницької

Погляди українських гуманістів, їхні дії, міркування відіграли важливу роль у розвитку національної української культури, суспільної свідомості, філософії. Як нова верства світської інтелігенції, що здобула широке громадське визнання, українські гуманісти, так само як і італійські, були носіями високої освіченості, ідейними натхненниками ренесансного мистецтва. Вони виявили себе й на терені державного управління -- на посадах канцлерів, секретарів магістратів, придворних дипломатів.

У працях вітчизняних гуманістів цього періоду є думки про походження держави, форми державного управління, суть держави й ідеалу, а також обгрунтування ідеї освіченої монархії, обмеженої законом, проблеми втни і миру. Українські гуманісти одними з перших у європейській філософській думці заперечували божественне походження влади й держави, виступили проти підпорядкування світської влади духовній, відстоювали невтручання церкви у державні справи. Таким чином, вони розглядали проблему держави зі світських, а не теологічних міркувань, що було значним кроком до вивільнення політичної думки від теології.

Проти втручання церкви у справи держави виступав у молоді роки Ст. Оріховський. Він наголошував, що є підлеглим не папи римського, а короля. Ось чому останнє слово в час його одруження, вважав Ст. Оріховський, повинно належати королеві, «Не з італійцем маєш справу нині, -- звертається він до папи, -- а з русином; не з папським, а з королівським підданим».

Крім категоричного заперечення керівної ролі католицької церкви, деякі українські гуманісти, зокрема Оріховський, висловлювали компромісні міркування щодо ролі церкви в суспільстві (або й цілком протилежні). Це було зумовлене нестійкістю позицій прогресивних сил суспільства, які виступали проти феодального ладу в країні і католицької церкви.

Центральний принцип етики гуманізму -- принцип спільного блага (блага народу), основні ідеї якого -- патріотизм, служіння державі, суспільна активність -- грунтувалися на підпорядкуванні приватних інтересів спільному благу тощо. Про те, що благо народу є найвищим законом і метою державної влади, як відомо, чітко висловлювалися Гобс, Лок. Але подібні ідеї притаманні й їхнім попередникам, зокрема українським гуманістам першої половини XVI ст. , наприклад Ст. Оріховському, який перефразовує Ціцерона і відзначає, що держава є ні чим іншим, як «зібранням громадян, поєднаних узгодженням права і спільною користю» (Dialog. -- S. 11), і наводить відомий вислів римського філософа: «Щастя народу хай буде найвищим правом!»

Найважливіший принцип громадянського гуманізму -- це любов до батьківщини, патріотизм, у яких вбачаються вищі чесноти громадянина. Вболівання за долю свого народу, бажання йому прислужитися, ностальгічна любов до Вітчизни, оспівування рідної землі, природи містяться у творах багатьох вітчизняних мислителів і культурних діячів XV -- XVI ст. Все це засвідчує їх високу національну самосвідомість, немислиму в середні віки з їх полісним патріотизмом. В історії філософської думки Західної Європи національна самосвідомість формується лише з виникненням буржуазного мислення, спричиненого зародженням елементів нового суспільного устрою.

Необхідною умовою існування і розвитку держави Оріховський вважав виховання громадян, яке, на його думку, неможливе без освіти: «Бо ніхто нічого не зробить корисного навіть у найнезначнішому мистецтві, якщо не буде вчитися».

Ст. Оріховський та П. Русин, які вважали, що людина в цивілізованій державі повинна мати право на повноцінне життя, свободу совісті, слова, віри, право слідувати вказівкам власного розуму. Будь-які справи треба вирішувати на основі справедливості. Відсутність або порушення якогось з цих прав, на думку мислителів, свідчать про дикість, варварство, деспотизм і суперечать природному праву. Задовго до Лока Оріховський писав, що всі люди мають дотримуватися закону природи, який один є мірою їхньої свободи і рабства, прав і обов'язків; цей закон повинен надавати людині можливості користуватися її правами в умовах безпеки як зовнішньої, так і внутрішньої. Дотримання законів мислитель розглядає не як обмеження, а як запоруку справжньої свободи, як гамівну сорочку для свавільників, які (особливо у провінціях) вирішують судові справи на власний розсуд.

У творах українських мислителів знаходимо нові гуманістичні погляди на історію, на роль і місце людини в історичному процесі Історія розглядається ними не як реалізація наперед визначеного божественного припису, а як людська драма в дії, де якщо якісь надприродні сили й вирішують долю людини, то, принаймні, не християнський Бог. Гуманісти звеличували людину -- творця історії, проголошували людину рівною Богові Щодо традиції засвоєння античної історії варто відзначити велике значення античної поезії, яку гуманісти всіляко підносили і навіть ставили вище історії і філософії. Цю традицію продовжили вітчизняні мислителі, а П. Русин написав величальну під назвою «Похвала поезії», де поетичне слово називає даром богів, їхнім дитям, «гомінким і солодким».

Коли гуманісти беруться за вирішення конкретних, актуальних політичних завдань, питань сучасного суспільного життя, історія набуває у їніх творах публіцистичного характеру. Дійовими особами у них виступають живі співвітчизники: князь Костянтин Острозький, рід Одровонжа, «всюди відомий Іван», Ян Тарновський, збирач податків Миколай Лутомирський та ін.; оспівуються українські міста, ріки, урочища, села.

Із зростанням національної самосвідомості українського народу все більшого значення набуває ідея згуртованості громадян, їх обов'язку захищати вітчизну, дбати про її безпеку і спокій. Ці питання особливо гостро постали у зв'язку з гегемоністськими претензіями польської шляхти, перманентними спустошливими нападами татарських і турецьких агресорів та внутрішніми соціальними і релігійними проблемами. Але якщо раніше український народ покладався лише на непевну ласку своїх і чужих можновладців, то відтепер з'явився надійний захисник його інтересів -- запорізьке козацтво, з яким нападники уже мусили рахуватися. Антологія «Українські гуманісти епохи Відродження (XVI -- початок XVII ст.)» складається з творів 25 мало відомих (чи й зовсім не відомих) авторів, більшість з яких писали латинською мовою, решта -- польською та українською. Майже всі тексти даються у перекладі сучасною українською мовою, за винятком кількох, які відбивають специфіку давньої української мови, не русифікованої видавцями XIX ст. Це, зокрема, деякі твори Іпатія Потія, Захарія Копистенського, Герасима Смотрицького, Лаврентія Зизанія та рукопис українського списку словника Максима Грека.

Чи не вперше в Україні, в одній книжці вміщені твори авторів різних конфесій -- православних, уніатів, католиків. Таким чином, робиться спроба подолати конфесійний патріотизм, притаманний донедавна українським радянським дослідникам. Виявляється, що не тільки православні були українськими патріотами, хотіли добра своєму народові, а Україні волі, але й їхні опоненти.

До українських гуманістів XVI -- початку XVII ст. ми зараховуємо передусім тих, хто усвідомлював себе українцем (русином, роксоланом, рутенцем, русом, росіянином, руським). Це Станіслав Оріховський-Роксолан, Павло Русин із Кросна та ін.




Поділіться з Вашими друзьями:
1   2   3   4   5   6   7   8   9   ...   12


База даних захищена авторським правом ©divovo.in.ua 2017
звернутися до адміністрації

войти | регистрация
    Головна сторінка


загрузить материал