1 Проблема праісторії та витоків української культури



Сторінка3/12
Дата конвертації25.12.2016
Розмір3.05 Mb.
1   2   3   4   5   6   7   8   9   ...   12

Книжка. З розвитком освіти чимраз більше значення добувала книжка. Найдавніші книги писали на тонкій шкірі — пергамені. Щодо паперу, то він приходив в Україну зі Сходу, але поширився лише в XIV — XV в. Чорнило виробляли самі писарі з дубової або вільхової кори, старого заліззя, вишневого глею, борщу, квасного меду та ін. Писали гусячим пером.

Найдавніші українські рукописи були писані т. зв. уставом. Це було письмо, що визначалося великою простотою: переважали в ньому прості лінії, більш-менш правильні кути або часті кола. Пізніше устав перейшов у напівустав — письмо ломане, неправильне, з літерами над рядками, т. зв. титлами. В уставі і напівуставі кожна літера стояла окремо, відділена від інших. Пізніше вони лучилися одна з одною, спліталися — й так постав скоропис. 

Писанням книг займалися фахові писці, переписувачі. Це були здебільшого люди духовні — священики і ченці — або з церковного причту, дяки.
Цінність книжки. Переписування було нелегке, тому й книга цінилася дорого. Дорогоцінну книгу шанували дуже.

Були вже в ті часи меценати письменства, що збирали перші бібліотеки. Князь Ярослав Мудрий заснував такий книгозбір у Києві. Волинський князь Володимир Василькович сам переписував книги, оправляв їх у дорогоцінні оправи й розсилав у дарунок різним церквам та монастирям. Між іншим, і кафедральній церкві у Перемишлі дарував переписане власноручно Євангеліє, оковане у срібло з дорогоцінним камінням.

Книжку цінували задля того, що уважали її джерелом всього знання, непомильним проводирем у житті. Читати книги — це обов’язок освіченої людини.

Але книжки так захоплювали читачів, що читали їх «і вночі і вдень». Читали все. Найперше місце займало Святе Письмо. Євангельські події читали як побожну повість;. Читали не тільки дозволені книги, але й апокрифи — підроблені книги, які церква відкинула. Особливу почетність мали житія святих — чужі, принесені зі Сходу й Візантії, та свої, місцеві, що оповідали про подвиги українських святих і угодників. Зачитувалися також фантастичними повістями, що прийшли до нас із Греції

Книгозбірні. Рівень розвитку книжкової культури XIII — першої половини XV ст. характеризують також відомі з тих часів бібліотеки: великі монастирські, князівські, порівняно малі збірки деяких приватних осіб.

Найрозвинутіші та найвпорядкованіші книгозбірні концентрувалися в монастирях. За чернечим уставом, кожен монастир мусив мати свого бібліотекаря ("книгохранителя"), який дбав би про належне збереження книжок. Кількість книжок залежала від величини і значення монастиря, а також від часу його існування.

Без сумніву, найбагатша і найцінніша за складом бібліотека сформувалася у Києво-Печерському монастирі. Тут зберігалися не лише рукописні пам’ятки попередньої доби, а й тогочасні книжки. Крім того, тут осідали й грецькі, болгарські, сербські кодекси, що прибували сюди разом із церковними ієрархами — вихідцями з Балкан та Греції.

Книгозбірні волинських монастирів почали формуватися трохи пізніше від київських — від середини XIII ст. Монастирський книжковий фонд у XIV і навіть у першій половині XV ст. був порівняно невеликий і кількісно приблизно відповідав церковним збіркам. Так, про книжкову колекцію Спаського монастиря дійшли джерельні згадки вже від кінця XIV ст

Чимало книг мав згадуваний князь Володимир Василькович. Таке припущення можна висунути, зважаючи на ту велику кількість книжок, яку князь подарував довколишнім монастирям та церквам, а також замовляв переписувачам.

Набагато менші за монастирські та князівські книжкові збірки формувалися в церквах. Кафедральні та великі міські храми мали відповідно й більше книг. Натомість у церквах містечок та сіл осідав лише той мінімум книжкового фонду, якого потребувала щоденна церковна практика.

У XIII — першій половині XV ст. формувалися також поодинокі приватні книжкові збірки, власниками яких виступали переважно церковні ієрархи. У джерелах зустрічаються згадки про книги київських митрополитів: Кирила, Максима, Петра, Кипріяна

Розвитку книжкової культури України XIII — першої половини XV ст. були властиві тимчасові сповільнення і кризи (середина XIII, середина XIV ст.) та піднесення (злам XIII — XIV, кінець XIV — 30-ті рр. XV ст. Очевидно, було б доречно розрізняти книгописання двох типів. Перший тип формували ті окремі культурні осередки, де не лише переписували книжки, а й організовували літературні гуртки, комплектували книгозбірні, гуртували книжників. Монастирі, дотримуючись своїх уставів, визначали коло писемних пам’яток, а отже, й читацькі зацікавлення, хоч і не мали монополії на виготовлення книжок. Книгописні осередки при княжих дворах, де було більше ґрунту для подолання консерватизму і виходу на ширші зовнішні культурні контакти, наприкінці XIII ст. занепали. Другий тип книгописання полягав у копіюванні літургійних текстів і забезпеченні ними передусім церков. Саме такі книжки кількісно домінували свого часу і ще більше переважають серед тих, що збереглися до нинішніх днів.

14. Вплив Візантії на культуру Київської Русі

Древньоруська культура, головним осередком якої є Київ, за своїм походженням і характером була європейською культурою, але вона зазнала також значний вплив культур Сходу. Древня Русь в Х-ХІІ ст. підтримувала різносторонні зв’язки з багатьма Європейськими і східними народами та країнами, і цим пояснюється стрімкий зліт її культури. Безперечно, найбільш важливими і плідними були зв’язки Київської Русі з Візантією, яка в той час була світовим культурним центром і спільним джерелом культурних впливів. Однак значний візантійський вплив ніяк не приводив до того, що древньоруська культура перетворювалась в копіювання візантійської, а Київ – в якийсь філіал Константинополя.

Засвоюючи більш розвинену візантійську культуру і через неї – досвід і надбання європейської і частково східної культур, культура Київської Русі виявила яскраву самобутність. Про це свідчить оригінальна література Київської Русі, наприклад «Слово о полку Ігоревім» - твір, що не має прецедентів у візантійській літературі і відрізняється від західних епічних поем. Своєрідністю відзначені також архітектура і інші мистецтва Київської Русі. Безперечно, Софія Київська немислима без Софії Константинопольської, але вона певно свідчить і про відмінності двох культур. В ХІ-ХІІ ст. стольний град Русі підтримував широкі відносини із східними сусідами і з країнами Європи. Значною вагою Древньоруської держави в європейських справах зумовлено те, що Західні посли, купці, воїни були в той час нерідкими гостями Києва. Їх вражали розміри столиці Русі, пишність її палаців та храмів. Відомості, що вони подавали про Русь, знаходили узагальнене відображення в західних хроніках і космографіях. Так, Адам Бременський, відомий географ ХІ ст. назвав Київ «суперником Константинополя і кращою прикрасою грецького світу».

Певну своєрідність має і руська література, що виникла ще в Х ст. Офіційне прийняття християнства Древньоруською державою потребувало не тільки численних перекладних богослужбових і просвітительських книг, але й складання власних, руських творів. Із пам’ятників світської літератури до нас дійшло, так зване «Поучення» Володимира Мономаха, звернене до дітей князя. В ньому відбилась велика тривога за подальшу долю батьківщини, прагнення попередити нащадків, діти їм поради, що запобігти політичного розкладу Древньоруської держави.

Відомі також твори церковного характеру: життя руських святих Бориса і Гліба, Ольги, Володимира, повчання Феодосія печерського і Луки Жиляти, нарешті «Слово про законі благодать» першого руського митрополита Іларіона.

Серед писемних пам’ятників древньоруської культури перше місце належить літопису. Літописи – це не просто перелік історичних фактів, в них втілилося широке коло уявлень і понять середньовічного суспільства.

В ході свого розвитку досягає розквіту і древньоруське мистецтва. Центрами мистецтва візантійської орієнтації стали давні міста України і Росії: Чернігів, Київ, Новгород, Володимир.

15. Література та літописання Київської Русі. Перекладна література. Київські літописи. Мистецтво рукописної книги, мініатюри. Билинний епос.

Найдавнішими літописами були Лаврентіївський, Іпатіївський і адзивилівський.

До Лаврентіївського літопису (зберігся в єдиному списку, виготовленому в 1377 р. під керівництвом ченця Лаврентія) війшли "Повість минулих літ" та "Повчання Мономаха". Радзивилівський літопис належав різним володарям, вихідцям із Західної Русі. Іпатіївський літопис зберігся в кількох списках.
Яскравою пам'яткою давньоруського літописання кінця ХІ - початку ХІІ ст. стала саме "Повість минулих літ". В ній відтворено широку картину світової історії. Разом з тим показано місце слов'ян і Київської Русі в системі тодішнього світу. 

У другому десятиріччі ХІІ ст. київське літописання збагачується унікальним літописним твором "Повчання Мономаха". Цей твір виконаний у формі літопису-автобіографії самого Володимира Мономаха і хронологічно охоплює період від 1066 до 1117 рр, складається з двох частин: власне повчання і короткого літопису походів і перемог В.Мономаха. У першій частині Володимир розмірковує над одвічною проблемою добра і зла, праведника і грішника, заключаючи: "Уклонися от зла, сотвори добро, взыщи мира и пожени, и живи в въки века".


У Чернігово-Сіверських землях написана також і велика історична повість "Слово о полку Ігореве" (1185 р.), автором якої (за Б.О.Рибаковим) був галицький книжник Тимофій. У повісті описані всі етапи підготовки і самого походу Ігоря в степ на половців. Літописець представив свого князя (Ігоря) як сміливого і благородного, який маючи можливість порятунку, не користується нею, він не хоче кинути в біді своїх воїнів.
З прийняттям християнства в Київській Русі виникає перекладне письменство візантійського та південнослов'янського, або болгарського, походження. Давньоруська література не могла не скористатися досвідом старшої за віком християнської літератури, і сама собою здібність новонаверненої Русі до широкого і дуже швидкого засвоєння візантійської книжності, а також живе зацікавлення нею — беззаперечне свідоцтво висоти культурного рівня Давньої Русі.

Як і оригінальна, перекладна література на давньоруському грунті протягом свого побутування піддавалася найчастіше процесові редакційних переробок і разом з тим органічно включалася в загальний літературний потік, що стирав грані між чужим і своїм. Між іншим, деякі літературознавці перебільшували значення перекладної літератури, чим знецінювали оригінальну літературу Київської Русі. Основою, на якій виникла і розвивалася оригінальна література східних слов'ян часів Київської Русі, була не перекладна література, а тогочасне реальне життя, високий рівень матеріальної і духовної культури, народна поетична творчість та народна мова наших предків.



Рукописна книга Київської Русі має певні, притаманні тільки їй особливості. Уже майстрів перших відомих нам книг характеризували високий рівень художньої культури, довершений смак. Перше, що варто зазначити, це різноманітні формати та обсяги книг залежно від змісту та призначення: або великий фоліант близько тисячі сторінок пергаменту чи паперу, або невеличка книжка кишенькового розміру. Вони виконані й скомпоновані гармонійно, а їх обсяг відповідає формату. Це свідчить про високий рівень майстерності переписувача та художника, які робили книгу.

Рукописна книга була насичена ініціалами, що виконували декоративні й символічні функції. Вражає їх розмаїтість: геометричні, каліграфічні, рослинні, сюжетні та змішані мотиви. Нерідко зустрічаються зображення сценок повсякденного життя, фігурки рибалок, сіячів, орачів, воїнів тощо. Ініціали-гіганти, що характерні для європейської рукописної книги, у руській майже не зустрічаються або зустрічаються дуже рідко, причому за кольором дуже барвисті: червоні, сині, жовті, зелені та золоті.

Широко і зі смаком на сторінці компонувалися заставки, їх завдання — привернути увагу читача до початку розділу. В одній книзі могло бути від 3 до 6 заставок, але відомі рукописи, де їх набагато більше. У композиції окремих заставок вводилися зображення святих. Слід наголосити, що орнаменти будувалися на традиційних елементах та колористичних рішеннях української народної творчості. В окремих випадках використовували кінцівки, ще рідше — рамки і таблиці.

Важливою частиною художнього оформлення рукописної книги були мініатюри. Вони поділяються на вихідні, або лицеві, й ті, що власне "відкривають" текст. Зображення займало цілу сторінку. Ілюстрації "розсипані" по всьому тексту: чверть- та півсторінкові, оборкові, на полях. Характерна особливість цього періоду — велика кількість ілюстрацій, що становили цикли по два-три, а то й більше зображень. Окрім функції оздоблення мініатюри допомагали глибше засвоювати зміст. Рукописи з великою кількістю ілюстрацій прийнято називати лицевими. Це прекрасні, високохудожні твори.


Розвиток фольклору в Київській Русі був тісно пов'язаний з віруваннями народу, які до введення християнства мали анімістично-магічний характер. Незважаючи на вплив нової християнської релігії, стара обрядовість та пов'язана з нею язичницька релігія стійко трималася в народних масах. Поступово старі традиції і обряди пристосовувалися до християнських церковних свят і обрядів, що призвело до виникнення двовір'я, тобто до співіснування двох релігійних світоглядних систем, яких притримувалася значна частина населення Київської Русі.


З розвитком Київської Русі у народі зростав інтерес до минулого, продовжувала існувати багата давня і виникали нові зразки усної народної творчості: обрядові пісні, перекази, замовляння, епічні та міфічні зразки фольклору. 
Особливе значення мали билини - епічні пісні, що відображали життя народу, його героїчну боротьбу з чужоземцями, зокрема таких постатей воїнів-багатирів, якими були Ілля Муромець, Добриня Никитич, Альоша Попович та ін. Найпопулярнішим серед них був Ілля Муромець - селянський син, узагальнений образ воїна-патріота. Таку ж славу здобув Микула Селянинович - орач. В його образі оспівано працю і подвиг простої людини. 
Справжнім творцем билин, як і інших жанрів фольклору, були народні маси. Усна народна творчість мала великий вплив на виникнення і розвиток історичної літератури, зокрема літописання. Як наслідок у ХІ-ХІІ ст. Київська Русь стає відомою в усіх кінцях світу.
16) Оригінальна література: “Слово о полку Ігоревім” — перлина художньої літератури.

У 80-х роках XII ст. невідомий нам автор створив найбільший твір давньоруської літератури - "Слово о полку Ігоревім". Цей твір позначив історичні дати вітчизняної художньої культури, показало, що наша словесність є однією з найдавніших у Європі, що твори давньоруських письменників знаходяться в ряду найвизначніших пам'яток світової літератури. Література була покликана виховувати почуття патріотизму, стверджувати історичне і політичне єдність народу і єдність руських князів, викривати чвари і міжусобиці. Багатьма рисами "Слово" пов'язане з літературними традиціями свого часу, воно відрізняється цілим рядом рис, властивих тільки йому: оригінальністю переробки епічних прийомів, багатством мови, витонченістю ритмічної побудови тексту, народністю самою своєю суттю і творчим переосмисленням прийомів усної народної творчості, особливо ​ліричністю. Літописи тих часів не блищали витонченістю літературної мови. У них вона була суха, документальна, але ж літописець і повинен був розповідати тільки те, що бачив, без всяких спотворень і прикрас - це було головне правило написання літописів. "Слово" ні на крок не відступає від цього правила, навпаки, в ньому події викладені правдивіше, ніж в інших "свідченнях історії". Безіменний автор сам вказує на те, що він не співатиме незаслужену хвалу, як це робив Боян, знаменитий сказатель тих часів, та й як можна вихваляти, адже похід, про який йде мова, закінчився невдачею! Конкретна тема, якій присвячено "Слово о полку Ігоревім", - невдалий похід в 1185 р. в половецький степ новгород-сіверського князя Ігоря Святославича. Але автор стурбований долею Руської землі, він згадує про події далекого минулого і сучасності, і справжній герой його твори не Ігор, не великий князь київський Святослав Всеволодович, якому в "Слові" приділяється чимало уваги, а руський народ, Руська земля. Саме ця любов до батьківщини, до російських людей до межі посилила почуття автора, зробила їх складними, загострила його слух, зір, його поетична уява. Саме вона, любов до батьківщини, стала натхненницею і визначила вибір художніх засобів у "Слові", посилила спостережливість автора, вдихнула в нього справжнє поетичне натхнення, надала високу ідейність його твору. У "Слові" немає систематичного оповідання про похід Ігоря. Все "Слово о полку Ігоревім" пройняте пафосом захисту батьківщини, об'єднання Руської землі. Автор пристрасно обурюється проти міжусобних воєн російських князів. Як справжній виразник інтересів усього населення Русі, який страждав від чвар князів і навал половців, він закликає припинити міжусобні війни і об'єднатися проти зовнішніх ворогів. Ця думка - єднання русів проти спільних ворогів - є головною думкою твору. Автор "Слова" нагадує князям, які вони сильні, як сильна їх дружина, і просить "вступити в стремено" за землю Руську, він бачить руських князів могутніми і славними. Автор "Слова" одним з перших почав використовувати багато літературні прийоми, він застосовував різноманітні художні засоби зображення: гіперболи, метафори, порівняння, епітети, контрасти, уособлення. А які картини природи вводить автор у твір! Взагалі, в літописах того часу якщо і зустрічалося опис природи, то це був нерухомий, мертвий краєвид, який безпосередньо пов'язаний з подіями, наприклад, опис місцевості, де відбувалася битва. У "Слові" ж природа просто оживає. Через природу автор доносить до нас настрій, атмосферу подій; природа оживляє рядки розповіді. В основі сили і свіжості людських почуттів автора "Слова" лежала його любов до рідної землі страждає. Любов до Батьківщини водила його пером і визначила глибоку народність змісту і форми поеми. Ідеї ​​єднання перед лицем страшної зовнішньої небезпеки, тобто перед навалою кочівників, підпорядковано все зміст "Слова". Заклик до єднання проникнуть самої пристрасної, найсильнішою і ніжною любов'ю до батьківщини. Почуття це пронизує весь твір, воно підкорює і нас, сучасних читачів. Воно наповнює наші серця печаллю при описі поразки російського війська, гордістю за свою батьківщину при описі сили і сміливості її захисників, гострої ненавистю до її ворогів в оповіданні про розорення Руської землі. Найбільша патріотична поема Київської Русі знайшла величезну популярність і популярність, виділилася з усіх подібних творів тих часів. Художнє своєрідність, незвичайний поетична мова "Слова", високу майстерність автора зробили його твір безсмертним і загальнолюдським, народним і гуманістичним, повним гарячого ліризму.

17) Образотворче мистецтво та архітектура. Характерні риси давньоруського мистецтва. Архітектура Протягом сторіч у східних слов'ян нагромаджувався багатий досвід архітектури, склалася національна традиція містобудування. Довгий час як головний будівельний матеріал використовувалася деревина, що була в достатку доступна. У центрі поселень знаходилися «гради», які служили для захисту від ворогів, проведення племінних зборів і культових обрядів. Більшість споруд у слов'янських «градах» споруджувалася зі зрубів — колод, укладених в чотирикутні вінці. Зі зрубів будувалися і прості хати, і 2-3-поверхові тереми, зруби закладалися в основу кріпосних валів. Якісно новий рівень розвитку архітектури пов'язаний з переходом від дерев'яного до кам'яного і цегельного будівництва. З прийняттям християнства почалося спорудження храмів, які являють собою самостійну давньоруську переробку візантійських зразків. Перші кам'яні споруди були створені в період князювання Володимира Великого. На центральній площі древнього Києва звели церкву Успіння Богородиці. Церква була прозвана Десятинною тому, що Володимир спеціальною грамотою відписав їй десяту частину великокняжих прибутків. Найбільше поширення на Русі отримало хрестово-купольне планування соборів. Така композиція храму базувалася на християнській символіці, підкреслюючи її призначення. Відповідно до цієї системи склепіння з центральним куполом спиралися на чотири стовпи, утворюючи хрестоподібну композицію. Кутові частини покривалися також купольними склепіннями. Зі східного боку, в вівтарній частині, до храму прибудовувалися апсиди — напівкруглі виступи, покриті половиною купольного або зімкненого склепіння. Внутрішні стовпи ділили простір храму на нефи (міжрядні простори). Древньоруські майстри удосконалили візантійський тип кладки. Стіни соборів викладалися з рядів каменю, які чергуються, і плінфи (плоска цегла, близька до квадратної форми). Будівельники застосовували метод так званої «утопленої плінфи», коли ряди цегли через один були заглиблені в стіну, а проміжки, які утворилися, заповнювалися цем'янкою (розчин вапна, піску і товченої цегли). У результаті стіни були смугастими. Сірий граніт і червоний кварцит у поєднанні з оранжево-рожевим кольором плінфи та рожевим відтінком цем'янки надавали фасаду ошатного вигляду. Кладка виконувалася на високому художньому рівні і була однією з головних прикрас будівлі. Загалом у мистецтві Київської Русі, як і в мистецтві Західної Європи, архітектурі належало провідне місце. Живопис, різьблення по каменю, художнє лиття перебували у залежності від архітектурно-художнього задуму. Образотворче мистецтво Провідними жанрами образотворчого мистецтва Київської Русі були мозаїка, фреска, іконопис та книжкова мініатюра. Жанри монументального живопису — фреска і мозаїка — складалися на основі візантійських шкіл. Фресками — розпис водяними фарбами по сирій штукатурці — вкривалися стіни православних храмів. Така техніка вимагала від художника високої майстерності, швидкого і точного нанесення малюнка і фарб. Відповідно всю композицію необхідно виконати протягом одного дня. Зате фарби добре вбираються, висихають разом з штукатуркою, завдяки чому не обсипаються і не вицвітають. Рецепти складання фарб трималися у суворому секреті, передавалися від майстра до учня. Завдяки чудовим властивостям цієї техніки давньоруські розписи витримали випробування часом. Значною складністю не тільки у художньому плані, але й технологічному відмічене мистецтво мозаїки. Мозаїчні зображення складалися зі смальти — кубиків спеціального кольорового скла, секрет виготовлення якого прийшов з Візантії і був втрачений під час монголо-татарського ярма. Колірна гама смальти нараховувала безліч відтінків (наприклад, зелена — понад 30, червона і синя — по 20 і т. д.) При виготовленні золотої смальти тонку металеву пластину вміщували між шарами прозорого скла Здатність мозаїк мерехтіти у світлі сонячних променів і свічок пояснюється тим, що майстри застосовували такий прийом: мозаїчне кольорове скло вдавлювалося у сиру поверхню штукатурки під різними кутами.

18. Монументальне будівництво, сакральна архітектура. Монументальне мистецтво та іконопис. Ужиткове та ювелірне мистецтво.

Провідними жанрами образотворчого мистецтва Київської Русі були мозаїка, фреска, іконопис та книжкова мініатюра.Жанри монументального живопису — фреска і мозаїка — складалися на основі візантійських шкіл. Фресками — розпис водяними фарбами по сирій штукатурці — вкривалися стіни православних храмів. Така техніка вимагала від художника високої майстерності, швидкого і точного нанесення малюнка і фарб. Відповідно всю композицію необхідно виконати протягом одного дня. Зате фарби добре вбираються, висихають разом з штукатуркою, завдяки чому не обсипаються і не вицвітають. Рецепти складання фарб трималися у суворому секреті, передавалися від майстра до учня. Завдяки чудовим властивостям цієї техніки давньоруські розписи витримали випробування часом. Значною складністю не тільки у художньому плані, але й технологічному відмічене мистецтво мозаїки. Мозаїчні зображення складалися зі смальти — кубиків спеціального кольорового скла, секрет виготовлення якого прийшов з Візантії і був втрачений під час монголо-татарського ярма. Колірна гама смальти нараховувала безліч відтінків (наприклад, зелена — понад 30, червона і синя — по 20 і т. д.) При виготовленні золотої смальти тонку металеву пластину вміщували між шарами прозорого скла.Цілий світ давньоруського мистецтва в єдиному ансамблі архітектури, живопису і декоративно-прикладного мистецтва дійшов до нас у київському Софійському соборі. І мозаїки, і фрески виконані за єдиним задумом, у єдиному стилі. Мозаїки прикрашають переважно центральну частину собору, передусім вівтар. Їх палітра нараховує 177 відтінків. Здатність мозаїк мерехтіти у світлі сонячних променів і свічок пояснюється тим, що майстри застосовували такий прийом: мозаїчне кольорове скло вдавлювалося у сиру поверхню штукатурки під різними кутами. Головна мозаїка — велична і сувора фігура Христа-Вседержителя на склепінні центрального купола. Автор виявив глибоке розуміння особливостей монументального живопису: зображення виконане широкими лініями, великими колірними площами. Напевно, найбільш знаменита мозаїчна Богоматір-Оранта. Оранта — назва у візантійській традиції сюжету з зображенням Богоматері, яка молиться. Діва Марія, яка підняла у молитовному жесті руки, постає на золотому мерехтливому фоні на склепінні вівтарної апсиди.Всі стіни, стовпи і склепіння Софійського собору вкривав фресковий живопис. Розробка тематики фрескових розписів Софійського собору була справою великої державної ваги, керував нею один з найбільш наближених до князя Ярослава людей — митрополит Ілларіон. Розписи читаються як книга, складаються у три цикли: євангельські, біблійні сюжети і житія святих — заступників княжого роду. Вежі, де розташовуються сходи, якими підіймався князь і його наближені, не є культовим приміщенням, тому їх стіни були прикрашені фресками, написаними на світські побутові теми («Скоморохи», «Полювання на ведмедя», інші).На стіні під арками хорів містилася велика композиція з зображенням Ярослава, який підносить Христу модель Софійського собору, і всієї княжої сім'ї. У 1651 голландський художник Вестерфельд бачив і замалював всю фреску, однак надалі багато з зображень загинули. До наших днів найкраще зберігся портрет жінок великокняжої сім'ї. Софійський собор доніс до нас єдині у всій Європі зразки світського монументального живопису XI ст.У прямому зв'язку з введенням християнства перебуває виникнення і розвиток національної традиції іконописного мистецтва. Ікони писалися на дошках. Дошку вкривали особливим ґрунтом, потім наносили малюнок, по якому писали фарбами, розтертими на яєчному жовтку. Теми, композиції, колірна гама зображень на іконах підкорялися суворим правилам — канону. У канонічних зображеннях немає реалізму, їх символіка дуже складна. Найбільші майстри вміли, не пориваючи з каноном, наділяти свої твори неповторними індивідуальними рисами, наповнювали свої вироби справжніми почуттями. У «Києво-Печерському патерику» описане житіє знаменитого майстра Алімпія (Аліпія) Печерського. Найдавніші з ікон, які збереглися до сьогодні, датуються приблизно часом князювання Володимира Мономаха. Привезена з Візантії ікона «Володимирська Богоматір» послужила основою цілого ряду ікон, які отримали назву «Замилування».Поява мистецтва книжкової мініатюри збігається з появою найдавніших писемних пам'яток. Рукопис з кольоровими ілюстраціями називався «лицьовий». Зображенням трьох євангелістів — Іоанна, Луки і Марка — було прикрашене Остромирове Євангеліє. Четвертого євангеліста, Матвія, немає, але для малюнка був залишений чистий аркуш. «Лицьовим» є знаменитий «Ізборник» Святослава. Крім сюжетних ілюстрацій, книги багато орнаментувалися. Про мініатюри Київської Русі ми можемо скласти уявлення за так званим радзивілівським літописом XV століття, який є списком з рукопису XIII століття. Його 617 мініатюр — своєрідна художня енциклопедія історії і культури того часу. Декоративно-ужиткове мистецтво Золота діадема. 12 ст. Золото, перли, перегородчата емаль. Знайдена 1900 біля с. Сахнівка близ Канева. Музей історичних коштовностей України.Активно розвивалося декоративно-прикладне мистецтво. Вироби з дерева, металу, кістки, каменю, глини не просто задовольняли потреби людей, але й прикрашали їх життя. Характерним для творів прикладного мистецтва був рослинний орнамент, на відміну від геометричного візантійського.Особливо вражають високою естетикою і технікою виконання ювелірні вироби. Були відомі і застосовувалися чорніння срібла, лиття з дорогоцінних металів, карбування, інкрустація, техніка скані (узори з тонких металевих ниток) і зерні (прикраси з напаяних дрібних металевих кульок). Вершина ювелірного мистецтва — техніка перегородчатої емалі. Прийшла вона з Візантії, але незабаром київські майстри перевершили вчителів. Процес виготовлення схематично виглядав так. На золоту пластину наплавляли тонкі золоті перегородки, отримані порожнини заповнювали емалевим порошком і розплавляли його. У древніх скарбах знайдені прикраси з зображенням сирен, дерева життя, квіткового орнаменту. Німецький знавець ремесел Теофіл (XI століття), перелічуючи в своїй записці країни, які уславилися в різних мистецтвах, на почесному місці назвав Русь, майстри якої були відомі своїми виробами «з золота з емаллю і з срібла з черню». Найстарші пам'ятки монументальної, мурованої архітектури на українських землях походять із побережжя Чорного моря — з колишніх грецьких колоній, які сягають VIII — VII ст. до н. е. До таких більших міст належали Тіра, Ольвія, Херсонес, Феодосія, Пантікапей й багато інших. Досліди збережених незначних решток античних будов та інших мистецьких творів указують, що спочатку у VIII — VI ст. до н. е. Причорномор'я мало вплив т.зв. іонійського стилю, а з V ст. тут поширюються зразки афінського та з початком нової ери до II ст. римського будівництва. Знайдені фундаменти оборонних мурів міст (Пантікапей, Німфей, Горгіппія), житлових будинків, храму Аполлона в Ольвії й різні уламки колон, капітелей тощо вказують на відмінність їх від чисто грецьких зразків — аттічних і малоазійських. Особливий інтерес мають гробівці (наприклад, у Керчі) зі склепінням, зложеним з клинуватого каміння. Цей новий на той час конструктивний засіб перекриття не був відомий у самій Греції, а лише в деяких грецьких колоніях, наприклад, в Александрії.Після навали різних кочівників, ще зруйнували грецькі міста, монументальне будівництво починає наново розвиватися в Причорномор'ї у IV — VII ст. за т.зв. старохристиянської й ранньовізантійської доби. Причому християнські храми постають саме в колишніх грецьких містах, а навіть почасти з матеріалів давніших грецьких, античних будов. Найбільшим осередком старохристиянського будівництва був Херсонес. Яких великих розмірів воно досягало, свідчать збережені рештки фундаментів і частин стін 27 церков і каплиць. Найстарші церкви були центричного типу — у формі рівнораменного т. зв. «грецького хреста», що вказує на східні впливи, далі базиліки VII — IX ст. римського типу, що у свій час були поширені на.

19. Софійський собор-перлина давньоруської архітектури та живопису

Перлиною давньоруського архітектурного мистецтва є Київський Софіївський собор, зведений грецькими майстрами під час правління князя ярослава Мудрого за зразком Софіївського храму Константинополя. згадка про Софію Київську зустрічається у найціннішому літописі Київської Русі — «Повісті минулих літ». У будівництві собору були використані досягнення візантійського мистецтва, проте в архітектурі цього п’ятинефного храму вже простежувались своєрідні національні риси. На відміну від візантійських соборів, він був увінчаний тринадцятьма куполами, містив дві галереї. Композиційне рішення Софії Київської зіграло велику роль у формуванні національних рис української, російської та білоруської архітектур. В результаті реставрувань і перебудов, проведених протягом XVіі—XVііі ст., первинний вигляд будівлі собору не зберігся.

Первісне архітектурне рішення Софії Київської мало свою символіку. центральний високий купол храму символізував Христа — Голову церкви. дванадцять менших куполів собору асоціювались з апостолами, четверо з яких — євангелісти лука, Іоанн, Матвій та Марк, що сприяли розповсюдженню християнства по всіх сторонах світу.

Давньоруський мозаїчний живопис X— Xіі ст. може бути поділений на два види: високохудожні мозаїки підлоги, що фрагментарно збереглися до нашого часу в деяких храмах епохи Київської Русі, і мозаїчний настінний живопис, яким оздоблювали найважливішу в символічному сенсі й найбільш освітлену частину давньоруських храмів — центральний купол, підкупольний простір і вівтар.

Надзвичайно високий рівень технічної та художньої майстерності київських митців в галузі мозаїчного живопису слугував зразком для західноєвропейських майстрів. Палітра смальт, якими були набрані мозаїчні підлоги й оформлені інтер’єри чернігівських, Київських, Переяславських храмів відрізнялась надзвичайним кольоровим розмаїттям. Так під час створення мозаїк собору Софії Київської давньоруські майстри застосували близько 180 відтінків різних кольорів.

У X—Xі ст. у Київській Русі набула поширення візантійська техніка фрескового живопису. Дуже відомі цикли настінних розписів Софії Київської, які зображують сюжети Євангелія, Старого завіту, а також святого Георгія та архангела Михаїла — покровителів князівського роду. Також унікальними пам’ятками фрескового живопису є розписи на стінах веж, де розташовані сходи, якими піднімалися князь із дружиною та почтом. Тут представлені сцени світського життя.



20. Культура галицько-волинської русі. Спадкоємність культурних традицій.

В Галицько-Волинському князівстві розвивались архітектура, живопис, художні ремесла. Кріпосні, оборонні і культові споруди в головних містах виконувались у традиціях візантійської та місцевої народної архітектури. В кінці XI століття в архітектурі спостерігаються значні романські впливи, особливо в Галичі і Володимирі на Волині. Наприклад, звичайний тип церков (так званих тринефних), видовжується в напрямку схід-захід через прибудову третьої пари стовпів. Такі церкви в середині мають шість пілонів, сюди належать церкви Володимира, Галича, Холма та інших міст. Вони складені переважно з тесаного каміння, їх покриття, обробка фасадів з двома вежами, портали, капітелі, поліхромне різьблення, вітражі мають виразний романський стиль. Такою, наприклад, є церква святого Пантелеймона в Галичі (1200), яка має розкішний романський портал та інші різьблені з каменю деталі. В центрі староукраїнської культури Галичі було знайдено понад ЗО фундаментів різних будов тринавних церков і однієї ротонди, що вказують на переплетення східних, західних і місцевих архітектурних традицій.

Яскраву картину спорудження Данилом церкви у Холмі подає літопис, розповідаючи, що церква була "гарна і гожа". Церква мала чотири склепіння і "стояли вони на чотирьох головах людських, вирізьблених одним умільцем; троє вікон прикрашені стеклами римськими".

Кам'яне зодчество у Галицько-Волинському князівстві було дуже поширеним. Міські забудови, оборонні і церковні споруди виконувались досвідченими будівничими. Літопис повідомляє, що, наприклад, міські укріплення на Волині зводив "муж хитрий" Олекса. Археологічні розкопки відкрили багато нових і цікавих матеріалів про архітектуру й мистецтво в Галицько-волинській державі.

У Галицько-Волинському князівстві високого рівня розвитку набув живопис. Українське живописне мистецтво, як доводить, академік Айналов, виникло ще в дохристиянську добу. Істотний вплив на його розвиток зробив стиль візантійського живопису, який панував у ті часи не лише в старокиївській державі, але й по всій Європі. Візантійський живопис, як відомо, виріс на грунті античного, який у своїй основі був реалістичним. Християнський живопис порвав з реалістичними традиціями і перейшов до стилізованої декоративності, замість життєдіяльності стверджував аскетизм. Саме в цьому варіанті християнський живопис прийшов з Візантії в Україну. Його характер-ною рисою було те, що окремі постаті розміщувались на картині в небесній гармонії, а не в життєвому безладді. Це був досить високий рівень живописного мистецтва, але прийшов він у Стародавню Русь у дещо видозмінених формах, зокрема, у формі монументального мистецтва, тобто декоративного малювання на стінах, і в формі книжкових мініатюр (рисунків і початкових літер у текстах книг). Монументальне мистецтво теж зазнало певних змін, зокрема в техніці малювання. Воно прийшло в Україну у формі стінного розпису та у вигляді мозаїки. Стінний розпис нашими живописцями був названий фресками. Отже, монументальне мистецтво ділиться на мозаїку і фрески.

У Галицько-Волинському князівстві оздоблення інтер'єрів давньоруських палаців, храмів, княжих дворів здійснювалось мозаїками, фресками, різьбленим каменем, іконами. Видатною пам'яткою живопису тих часів є мініатюри в літописах і художнє оздоблення книг. Дослідники характеризують XII століття як початок самостійної художньої творчості в Україні.


3. Роль Галицько-Волинської Русі у збереженні та розвитку української культури.

Галицько-Волинське князівство мало тісні культурні взаємозв'язки з країнами Західної Європи, що виявлялися в активній торгівлі, дипломатичних стосунках, різних політичних переговорах та взаємних візитах. Західні князі неодноразово відвідували Володимир, Холм, Галич, а галицькі та волинські князі в свою чергу не раз бували в столицях західних держав. Літопис розповідає про візит Данила до угорського князівства. Данило "їхав поруч з королем за звичаєм руським: кінь під ним був напрочуд гарний, сідло з паленого золота, стріли і шабля прикрашені золотом та іншими оздобами, аж дивно було, кожух із оловира грецького, обшитий золотим плоским мере-живом, і чоботи з зеленого сап'яну". Воїни, які супроводили князя теж були пишно одягнуті: "Від полків його йшла велика світлість, від блискучої зброї". Дружина князя справила велике враження на місцевих людей, а король Бела в захопленні казав: "Менш варта мені й тисяча срібла, ніж те, що ти приїхав руським звичаєм своїх батьків".

Між державами відбувався обмін мистецькими цінностями. Для церкви Богородиці в Холмі Данило привіз із угорської землі "чашу з багряного мармуру, вирізьблену чудовим мистецтвом...". Мстислав Данилович подарував Конраду Мазовецькому дорогий одяг та гарних коней з майстерно виготовленою збруєю.

Події культурного і політичного життя у Галицько-Волинському князівстві знаходили широкий відгук у хроніках західних держав.

У той же час в Галицько-волинському літописі розповідається про події в країнах Західної Європи. Взаємовпливи культур формували атмосферу міжнародної довіри та мирних взаємовідносин у жорстоку феодальну епоху воєн і розбою.

На заході Галицько-волинська Русь була форпостом східнослов'янської духовності. Різні сфери її культури, зокрема такі як освіта, мистецтво, філософія, література, розвивалися під впливом західної та східної культур. Через такі культурні центри, як Володимир, Холм, Галич і Львів культурні впливи давньоруських земель надходили до східних слов'ян в Угорщину і держави Центральної Європи. У той же час Галицько-Волинські землі зазнавали істотних культурних впливів своїх західних сусідів; засвоєні духовні і матеріальні цінності передавались іншим землям Стародавньої Русі. Але основа культури Галицько-волинського князівства була українська, спільна з іншими князівствами Стародавньої Русі.

Князівські міжусобиці та напади різних завойовників впливали на культуру Галицько-Волинського князівства, але не змогли призупинити розвитку культурного процесу. Грунтуючись на принципах єдності культури старокиївської держави, культура західного князівства продовжувала розвиватись в умовах феодальної роздрібненості, втілюючи ідею єдності давньоукраїнських земель. За своїм ідейним змістом та художніми якостями ця культура була на рівні культур середньовічної Європи, а в окремих випадках перевищувала їх. Цим самим вона сприяла закріпленню історичних традицій Київської Русі, примножувала багатющу скарбницю традицій української культури.

21.Своєрідність культури Галицько-Волинської Русі. Містобудування та архітектура. Романські та готичні традиції. Особливості Галицько-Волинської іконописної школи. Писемна творчість. Галицько-Волинський літопис.

Культура Галицько-Волинського князівства є складовою частиною культури Русі. При тому вона відчутно відрізняється від культури інших земель, маючи власні самобутні риси та оригінальність. Навіть після монголо-татарської навали впродовж століття Галицько-Волинська Русь не відставала у своєму культурному розвитку від сусідніх держав, а в ряді випадків стала батьківщиною творчих здобутків, що збагатили всю тогочасну східноєвропейську культуру.




Поділіться з Вашими друзьями:
1   2   3   4   5   6   7   8   9   ...   12


База даних захищена авторським правом ©divovo.in.ua 2017
звернутися до адміністрації

войти | регистрация
    Головна сторінка


загрузить материал