1 Проблема праісторії та витоків української культури



Сторінка2/12
Дата конвертації25.12.2016
Розмір3.05 Mb.
1   2   3   4   5   6   7   8   9   ...   12

8. Історичні передумови формування давньоруської культури.

Напередодні утворення давньоруської держави слов'янські племена, які населяли територію Східної Європи, досягли досить високого рівня соціально-економічного та культурного розвитку. Спадщина східнослов'янських племен, що об'єдналися в єдиній державі, культурні впливи сусідніх народів та надбання самої давньоруської народності стали складовими частинами культури давньої Русі. Основою формування та розвитку давньоруської культури були попередні культурні досягнення східних слов'ян. Яка б галузь культури давньої Русі не розглядалася, в ній відчуваються багатовікові традиції. Це виразно помітно у спорудженні жител, будівництві оборонних споруд, прикладному мистецтві, літературі та музиці. Поряд з літературою на Русі існувала багата усна народна творчість — фольклор, який своїм корінням сягав далеко в язичницькі часи. Особливе поширення мали святкові та буденні пісні, казки, загадки, перекази і билини, легенди, магічні заклинання та замови. Багато традиційного було у весільному та поховальному обрядах, що супроводжувалися піснями і плачами-притчами. Давні звичаї, традиції та народна творчість справили великий вплив на давньоруську культуру, зокрема на літературу. Відголоси язичницьких вірувань знайшли відбиття у визначному літературному творі XII ст. «Слові о полку Ігоревім», де згадуються язичницькі боги Велес (Волос), Дажбог, руські люди називаються «дажьбожими» онуками тощо. Знаменитий плач Ярославни, в якому вона звертається до сонця, вітру, Дніпра-Славутича, нагадує язичницькі голосіння. Легенди, прислів'я та перекази посідають важливе місце у літописах. За їх допомогою, давньоруські літописці намагалися заповнити прогалини у відомостях писемних джерел. До літописів увійшли перекази про заснування Києм, Щеком, Хоривом та їх сестрою Либіддю Києва, про воєнні походи на Царград, про віщого Олега та помсту княгині Ольги древлянам за вбивство Ігоря, про подорож її до Царграда та ін. За Володимира Святославича 988 р. на Русі як державна релігія введене християнство. Запровадження християнства — позитивне явище в історії Русі: воно сприяло зміцненню та подальшому розвитку більш прогресивного, феодального способу виробництва, відкривало широкі можливості для розвитку давньоруської культури, прилучало Русь до передової на той час культури Візантії. Формування і розвиток давньоруської культури проходили за умов гострої класової та ідеологічної боротьби, суть якої полягала у протиборстві двох укладів: залишків старого родоплемінного з новим — феодальним. Яскраві прояви впливу язичницьких вірувань на давньоруську культуру спостерігаються у творах прикладного мистецтва. На Русі значне поширення мали так звані змійовики-гривні, на яких поруч уживалися християнські зображення святих з язичницькою Медузою горгоною із зміями. Як приклад може служити відома золота «Чернігівська гривна» Володимира Мономаха, знайдена 1821 р. на р. Білоусі поблизу Чернігова.

Важливе значення для розвитку давньоруської культури мали економічні та політичні зв'язки з сусідніми народами. Водний шлях «от Грек» сполучав Київську Русь з центрами елліно-візантійської культури на півдні та країнами Західної Європи на півночі. Населення Русі, особливо західних земель, підтримувало тісні економічні й культурні зв'язки з Угорщиною, Польщею та Чехією. У мистецьких творах можна спостерігати риси, що свідчать про культурні зв'язки Русі з Кавказом, Середньою Азією, хозарами та арабами. Особливе значення для культури Русі мали зв'язки з Візантійською імперією. Із запровадженням християнства у Київській Русі значно посилився візантійський вплив. Цьому сприяло поширення у побуті феодальної знаті візантійських виробів: тканин — паволок, ювелірних прикрас та мистецьких творів, заморських вин, прянощів тощо.Як зазначалося, давньоруська архітектура зазнала великого впливу візантійського й почасти романського мистецтва. Однак руські майстри не просто копіювали візантійські зразки, а творчо їх переробляли, вносили нові риси, відповідно до місцевих культурних традицій та смаків. Однією з важливих особливостей культури давньої Русі є те, що вона розвивалася на рідній давньоруській мові, носієм якої була давньоруська народність, що склалася з східнослов'янських племен у процесі утворення Київської Русі. Розвиток давньоруської культури відбувався у складних історичних умовах, проте культура давньої Русі за порівняно короткий час досягла надзвичайно високого рівня. За своїм ідейним багатством та високими художніми якостями вона не поступалася, а в деяких галузях перевершувала культурні здобутки інших народів раннього середньовіччя.

9) Етимологія слів «Русь», «Україна»

Походження назви «Русь»

Українські та російські дослідники здавна намагалися розгадати етимологію слів "руси", "роси", "Русь". Щодо походження хороніма (назви країни) "Русь", з грецької "Росія", умовно сформувалось понад 10 концепцій: 1) Варязько-норманська, за якою русами були варяги - "північні веслярі", "мореплавці"; 2) кельтська; 3) полябсько-поморська (від назви західнослов'янських племен); 4) пруськолитовська; 5) русинська - від ріки Рус, що впадає в озеро Ільмень; 6) руська - в основі якої лежить прикметник "русий"; 7) грецька (простонародна) - від прикметника (роос) - червоний, рудий, русявий; 8) латинська: "ruz" - "село"; 9) роксоланська, що своїм походженням завдячує світловолосим аланам (іраномовним племенам сарматського походження); 10) версія, за якою назва " русь" - похідна від етнічної назви населення, що проживало над річкою Рось (над гирлом, де вона впадає в Дніпро стояло місто Родень). В будь-якому випадку більшість етимологів (мовознавців) признає, що назва "Русь" не має слов'янського походження. Вона прижилась у Київській державі. Зупинимось на деяких із них.

Теорія варязького походження назви Русь, висунена на поч. XVIII ст. Баєром, а далі особливо посунена працями Міллера, Куніка і Томсена, спирається, крім свідчення літопису про те, що Русь — не слов’яни, а варяги, на такі головні факти: належність Русі до варягів, а не слов’ян засвідчують чужі джерела IX—X ст. — західноєвропейські, грецькі і арабські; Костянтин Порфірородний у своєму трактаті подає назви дніпровських порогів окремо «руською» і окремо «слов’янською» мовою, і «руські» назви найлегше можуть бути пояснені з північно-германських мов; імена перших князів у Східній Європі — північно-германського походження(Рюриковичі у Новгороді а згодом і у Києві); фіни і тепер звуть шведів Ruotsi. Правда, не засвідчене жодне шведське плем’я з подібною назвою, але припускається, що фіни вивели її від шведського слова.

Прихильники автохтонності назви Русь (особливо Максимович 1837, Ламанський, Ґедеонов, а далі В. Антонович, Міщенко, М. Грушевський, Падалка, Пархоменко) спираються переважно на подібність назви Русь з річковими назвами на Україні (Рось, також Русна — ці аналогії знає вже Густинський літопис); літописне ототожнення Русі з варягами спростовується тим, що варяг — не племінна назва, а назва мореплавця-грабіжника всякого походження, отже й слов’янського (від varang (меч); слово, засвідчене тільки в одному старому словнику полабської мови — Ґедеонов). При цьому одні прихильники автохтонності змушені припускати, що давніше частина слов’ян виселилася до Скандинавії, а потім звідти повернулася (Ламанський); інші — визнавали тотожність із слов’янами — Руссю всіх або багатьох народів, що жили на території України — роксоланів, сарматів, гунів, а особливо — скитів. Етимологічно теорію автохтонності назви Русь підтримав О. Потебня, виводячи назву Русь у зв’язку з річковими назвами типу Рось з індоєвропейського кореня *ars „текти", що одначе не дуже ймовірно. Тому, наприклад, на географічних мапах землі колишніх північно-східних князівств послідовно позначалися як Moscovia, литовсько-білоруська територія – як DucatusLithuania чи просто Lithuania. Натомість терени колишніх Чернігівського, Київського і Галицько-Волинського князівств, ототожнювані з первісною, материковою Руссю, завжди позначені як Russia чи Ruthenia (з ХVІ ст. – також Roxolania).



Походження назви «Україна»

Назва Україна, — єдина тепер назва території, заселеної українським народом, — слов’янського походження й означала первісно «пограниччя», «окраїну», »пограничну країну« (індоєвропейський корінь найімовірніший *(s)krei- »відокремлювати, різати«).

Назва України й українців належить генетично (тобто щодо свого виникнення) до того самого типу географічно-етнічних назв, що, напр., назва балтійського племені ґаліндів (= «пограничників», пор. литовське galas — кінець, край, межа) чи германських маркоманнів ( = «люди з пограниччя», пор. нім. Mark — кордон, прикордоння). В такому значенні ця назва засвідчена посередньо в чужій іранській формі з VI-VII ст. н.е. назвою анти («пограничне плем’я, краяни»), що з історичних, географічних, ономастично-філологічних і інших міркувань тотожна з назвою українців — останнім, крайнім плем’ям тогочасної слов’янщини на південному Сході від сторони іранців. Від відповідного слова загального значення назва ця відрізняється наголосом на наростку (Україна). Накореневий наголос, нерідкий ще в першій половині XIX ст. (напр., у Шевченка зустрічаються обидва наголоси), тепер у власній назві вийшов з ужитку.

В названих значеннях зустрічаємо назву Україна в найстаріших літописах і інших джерелах XII—XIII ст. Так під р. 1187 Київський літопис за Іпатіївським списком, оповідаючи про смерть переяславського князя Володимира Глібовича під час походу на половців, говорить, що «плакашеся по немь вси переяславци», бо він був князем «всякими добродЂтельми наполнен — о нем же Украина много постона» (журилася). Це перший запис у нашому літописі, де вжито назву Україна. Під р. 1189 в тому самому літописі в оповіданні про кн. Ростислава Берладника згадується, що він приїхав «ко Украйні Галичькой« (на означення подністрянського Пониззя). В літописі Галицько-Волинському під 1213 р. є запис: «Данилу же возвратившуся к домови, и Ђха c братом й прия Берестий, и Угровеск і Верещин, Столпе, Комов и всю Украину», себто всю забужанську Україну. В тому ж літописі під 1268 р. знаходимо вислів «украйняни», під 1280 — «на ВкраинЂ», під 1282 — «на ВкрайницЂ». В усіх випадках словом Україна означувано переважно пограничні землі супроти державного центру в Києві.

І в кінці XV ст. й на початку XVI ст. широко вживали слова Україна на означення пограниччя, а мешканців тих «україн» (як, напр., подільської, волинської чи брацлавської) називали «україніянами» або «українниками».

З XVI ст. назва Україна вживається тільки в значенні «країни або держави, заселеної українцями», В дальшому значенні взагалі як «країна» (= гр. κώρα і латинському regio), «далекий край», в народних піснях теж як «вільна земля».


10. Міста як культурні та політичні центри Київської Русі

До визначних центрів давньоруської культури на півдні Русі належали: Київ, Чернігів, Переяслав, Галич, Холм та ін. Київ за часів Ярослава Мудрого перетворився на великий центр культури, ремесла й торгівлі. Він вражав сучасників своїми розмірами, багатолюдністю, величними спорудами, такими як Десятинна церква, Софійський собор, урочисті Золоті ворота з надбрамною церквою, патрональні монастирі та князівські палаци. У період найвищого розквіту Київ за кількістю населення та розмірами не тільки не поступався великим західноєвропейським містам, а й перевершував їх. Не дивно, що сучасникам він здавався «величьеством сіающ», а мандрівник Адам Бременський називав його «окрасою Сходу».

У давньоруських містах — центрах культури — творили видатні письменники та переписувачі книжок, перекладачі, художники-мініатюристи, архітектори, художники-мозаїсти та фрескісти, працювали вправні ювеліри-«златокузнецы», різьбярі по кістці, ковалі, зброярі та гончарі. Художні вироби давньоруських ремісників були добре відомі далеко за межами Русі.

міста - центри Давньоруської держави - формувалися переважно з "племінних центрів". У той же час В. В. Мавродін, узагальнюючи результати археологічних досліджень давньоруських міст, звернув увагу на часті факти "переміщення" укріплених центрів на нове місце (Полоцьк, Смоленськ, Новгород, Ростов, Ярославль, Білоозеро). Причинами такого явища (визначається як "перенесення міста") могли бути, на думку дослідника, неможливість зростання дитинця на старому місці, потреби торговельних і військових підприємств і вороже ставлення до процесу феодалізації родоплемінної знаті, концентрувався в старих центрах. Концепція "перенесення міста" знову ставила під сумнів тезу про спадкоємність між племінними центрами та центрами політичної влади Давньоруської держави.Завдяки підтримці князів в період найбільшого розвитку швидко розбудовувалися старі й виникали нові міста, що мало велике значення для зміцнення кордонів держави. Країною міст називали Русь іноземні купці й мандрівники. Їх вражала краса і велич Києва, який за розмірами поступався лише Константинополю та арабській Кордові. І нині жителі й гості нашої столиці милуються Ярославовим валом, Золотими воротами й тощо. Вишуканістю архітектурних форм, привабливістю ремісничих виробів, чисельністю торжищ вирізнялись і такі давньоруські міста як Гадяч, Чернігів, Переяслав, Новгород, Суздаль, Полоцьк та ін. Більше трьохсот міст налічують у Київській Русі вітчизняні літописи. До цього слід додати численну групу безіменних давньоруських фортець та замків, укріплених поселень, які відкрили археологи. Давньоруські міста були центрами ремесла й торгівлі, визначними осередками політичного та культурного життя, місцем зосередження органів державної влади та церковного управління.

Основу продуктивного населення міст становили ремісники. Великий попит мали вироби висококваліфікованих ковалів, ювелірів, зброярів, гончарів, іконописців та інших майстрів. У Київській Русі визначилося близько сотні ремісничих спеціальностей. У давньоруських містах велася жвава торгівля. Авторитету та широкого визнання не лише в Русі, а й далеко за її межами набули давньоруські купецькі організації. Торговельні подвір'я й цілі вулиці давньоруських купців успішно процвітали в Константинополі, у шведському місті Сігтуні, у столиці Волзької Болгарії — місті Булгарі на Камі та в інших міжнародних центрах. Багатства й розмаїття товарів, які доставляли руські купці за кордон, вражали уяву сучасників. Кам'яниці купців з Єгипту, Арабського халіфату, Кавказу, Італії, Скандинавії, Польщі й Угорщини стояли і на площах Києва. Розмістившись посередині дніпровського водного шляху "з варяг у греки", Київ став світовим ринком торгівлі.

11). Християнство і культура. Своєрідність українського християнства

ВСТУП хрістьянства  988-й рік, який прославився епохальним в історії України подією. Офіційне прийняття християнства князь Володимир Великий підтвердив масовим хрещенням у Дніпрі. Встановлюючи християнство на Україну, як володар великої держави і піклувальник численного народу, князь Володимир у своїй молитві благав Господа, щоб "нові люди пізнали істинного Бога". Ці слова він взяв з молитви Ісуса Христа, в якій сказано: "Життя ж вічне, щоб пізнали Тебе, єдиного істинного Бога, і посланого Тобою Ісуса Христа" Іоанна
ВПЛИВ НА КУЛЬТУРУ
Разом з релігією була успадкована від Візантії і художні традиції, однією з яких була прикраса храмів розписами та іконами. Слово «ікона» походить від грецького eikon (образ) .. Стиль живопису змінювався в ході століть, але художні традиції іконопису збереглися до теперішнього часу. Використання прийомів стилізації і яскравий, ошатний колорит, характерні для середньовічної релігійної живопису, вплинули на творчість багатьох художників кінця 19 & - початку 20 ст. Перші російські князі-християни у своєму прагненні до досконалості і красі в архітектурі, до пишності мозаїк і фрескових розписів, до урочистості та благоліпність культових церемоній брали за зразок величні пам'ятники Константинополя. Але самостійність зодчества Києва, Чернігова, Новгорода XI століття незаперечна ..


Література і писемність
Основна частина літератури - це ранні церковні піснеспіви, твори батьківвізантійського православ'я - Іоанна Дамаскіна, Іоанна Златоуста, ВасиляВеликого, а також різні хроніки, історичні твори, апокрифи - народні релігійнікниги, опозиційні офіційної церкви. Особливе місце в бібліотеці, зібраної ще самим Ярославом Мудрим, займали перекладені на слов'янську мову книги.


12. Церкви та монастирі - духовні та культурні центри.

У монастиріях та церквах - невичерпне джерело повчання для людей.


Вони мають велике значення як центри наук і розповсюджувачі освіти. Наявність у країні монастирів є вираз фортеці і сили релігійно-морального духу народного.

Християнська 0%A5%D1%80%D0%B8%D1%81%D1%82%D0%B8%D1%8F%D0%BD%D1%81%D1%8C%D0%BA%D0%B0_%D1%86%D0%B5%D1%80%D0%BA%D0%B2%D0%B0"Церква об'єднує християн у святу спільноту, яка теж зветься Тілом Христовим чи Нареченою Христа і розглядається як своєрідний 0%9D%D0%BE%D1%97%D0%B2_%D0%9A%D0%BE%D0%B2%D1%87%D0%B5%D0%B3"Ноїв Ковчег, спасіння поза яким є неможливим. Через церкву передаються 0%A2%D0%B0%D1%97%D0%BD%D1%81%D1%82%D0%B2%D0%B0"таїнства та 0%91%D0%BB%D0%B0%D0%B3%D0%BE%D0%B4%D0%B0%D1%82%D1%8C"благодать, вона ж уділяє 0%A5%D1%80%D0%B5%D1%89%D0%B5%D0%BD%D0%BD%D1%8F"хрещення (яке є духовним очищенням та оновленням у Христі) новим 0%9A%D0%B0%D1%82%D0%B5%D1%85%D1%83%D0%BC%D0%B5%D0%BD"катехуменам. Роль духовного наставництва та годування виконує 0%A1%D0%B2%D1%8F%D1%82%D0%B5_%D0%9F%D0%B8%D1%81%D1%8C%D0%BC%D0%BE"Святе Письмо, яке вважається за Слово Боже. Велику роль на земному шляху християнина до вічного блаженства відіграє Боже 0%9F%D1%80%D0%BE%D0%B2%D0%B8%D0%B4%D1%96%D0%BD%D0%BD%D1%8F"Провидіння.

Важливим чинником культурного процесу в Україні була православна церква, роль якої в історії українського суспільства постійно зростала. Церква для українців, за умов відсутності власної держави, залишалась єдиним інститутом вираження їх самобутності. Однак становище православної церкви було надзвичайно тяжким. Проти неї вів боротьбу католицизм, підтримуваний польською коро¬лівською адміністрацією. Трагедія православної церкви полягала в тому, що вона була позбавлена підтримки меценатів, а з XVI ст. культурно занепала, її література обмежувалась лише богословськими книгами, які не могли задовольнити запитів багатьох інтелектуально розвинутих людей.

   Відповідаючи на питання про значення людського життя, Церква пропонує глибоке осмислення буття, допомагаючи людині відкрити вічну сутність речей. Вона показує, що перспектива вічності не робить людське життя пасивним, усуненим від повсякденних турбот і обов'язків, додаючи цією перспективою діяльності людини вище значення і відповідальність. Церква закликає жити осмислено, укорінюючи в людській свідомості наявність в структурі буття вищого і освячуючого початку, який здатний перетворити як внутрішній світ особи, так і весь навколишній світ.

Церква завжди невідривно від народу переживала важкі часи випробувань, коли були пошкоджені самі етичні основи життя суспільства. Отже, і зараз, не нав'язуючи нікому своїх світоглядних позицій, Св. Церква може допомогти правильно оцінити і зрозуміти суспільству ті життєві обставини, в яких воно виявилося в останні десятиріччя і вказати шляхи виходу з них.

  Крім того на Церкву вже історично покладається задача допомогти суспільству повернути його історичну пам'ять, самосвідомість, загублені духовні традиції, що складають протягом сторіч безцінне народне багатство. Тут доводиться говорити про складність цієї задачі, оскільки звернення до духовних традицій — це звернення до духовності, поняття якої є досить розмитим, не дивлячись на дискусії, що ведуться в суспільних кругах.



Деякі відомі церкви і монастирі України:

Андріївська церква . Андріївська церква – належить до видатних пам'яток архітектури ХVIII ст. Андріївська церква була побудована на замовлення імператриці Єлизавети Петрівни. Збудована у 1749-1754 роках у стилі бароко за проектом видатного архітектора Бартоломео Растреллі.

Києво-Печерська лавра - це видатний пам'ятник не тільки слов'янської, але й загальносвітової культури, яка входить до "Списку Всесвітньої Культурної Спадщини ЮНЕСКО". Поява Києво-Печерського монастиря обумовлена політичними, економічними, соціальними та культурними наслідками хрещення Київської Русі у 988-989 рр. У "Повісті минулих літ", автором якої є інок Печерської обителі Нестор, сказано, що у 1051 р. подвижник Антоній заснував у печері монастир.

Межирічинський Свято-Троїцький монастир заснували князі Острозькі. В XV ст. Василь Острозький (Красний) зводить муровані стіни замку, а в середині XV ст. (1454 р.) починається спорудження кам‘яної церкви, яка й дійшла до нашого часу. Святиню розбудовували протягом. XV–XVII ст. Межирічинський Свято-Троїцький монастир один з видатних архітектурних ансамблів, споруджених в Україні в XV-XVІІ ст., в якому відображена волинська архітектура з елементами староукраїнського будівництва та готико-ренесансного стилю.

Михайлівський Золотоверхий монастир засновано 1108 року київським князем Святополком Ізяславовичем на місці Димитрівського монастиря. У 1108-13 роках в ньому збудовано Михайлівський Золотоверхий собор. ХІІ столітті монастир був місцем поховання князів. Михайлівський Золотоверхий собор вважався однією з найкращих монументальних споруд древнього Києва. Це був хрестово-купольний шестистовпний храм з трьома нефами. Велична споруда його була увінчана одним великим куполом, який оздобили золотом замість традиційного свинцю. Звідси й походить назва – “Золотоверхий”.

Таким чином монастирі і церкви – не лише релігійні святині. Вони є духовним пристановищем для сотень черниць і ченців, місцем паломництва, культурними та релігійними пам’ятками. Послушники стежать за тим, щоб землі, на яких стоїть храм, зберігали свій первісний вигляд. Їх історичне і культурне значення не можна переоцінити. Вони несуть у собі велич століть, ідеали чистої любові та пратерства.



Окрім естетичної насолоди, вони зберігають велику культурну спадщину народів, модрість та істинні вірування. Окрім цього, вони несуть у собі джерело моралі та зразок щасливого життя людини, не такий, який ми звикли бачити , а істинний , нескінченно наближений до життя Творця.
13. Писемність та освіта. Перші книгозбірні Київської Русі

Школа. Разом із християнством в Україну прийшла освіта й школа. Перші християнські князі звертали велику увагу на те, щоб громадянству дати початки грамотності й науки. Перші школи містилися при кафедральних церквах у більших містах; тут було більше освіченого духовенства, що ставало за учителів. Були також школи при монастирях, а згодом і по селах почали вчити молодь.

Учителями були священики і дяки. У школі вчили читати й писати. За підручники слугували богослужебні книги, найчастіше Псалтир. Світські люди на цьому й кінчали науку. Хто знав читати і писати, міг уже добути який-небудь уряд або самотужки міг продовжувати свою науку. Кандидати духовного стану вчилися довше, бо повинні були пізнати докладно Святе Письмо й богослужебні книги. Але й від них не вимагали великого знання, — особливо сільське духовенство бувало маловчене.

Вищу освіту добували тільки талановиті одиниці, що змагали до того, щоб дійти до найвищих церковних урядів або визначатися як проповідники й письменники. Недосяжною метою для всіх була візантійська освіта, що опиралася на скарби старовинної культури й своїм рівнем стояла найвище в цілій Європі. в Україну приїздило замало вчених греків, що могли давати систематичну науку, — тому й рівень цих шкіл у нас не міг бути дуже високий.

Основою вищої науки була грецька мова. Порядок навчання був такий: перше вчили пізнавати літери, потім лучити їх у склади, далі читали і перекладали прозу, потім поетів і в кінці переходили до граматики. Знання грецької мови було досить поширене в нас, бо зв’язки України з Візантією були дуже тісні, особливо зв’язки торговельні.

Хто познайомився з грецькою мовою, той міг осягнути літературну огладу — навчитися візантійської риторики й знання стилю. Дальшу освіту доповняли вже лектурою. З інших чужих мов знали в нас мову латинську й німецьку, особливо у західноукраїнських землях. Деякі визначні люди славилися тим, що знали багато чужих мов. Володимир Мономах пише про свого батька Всеволода, що хоч він нікуди не подорожував, навчився дома п’ятьох чужих мов.

Поділіться з Вашими друзьями:
1   2   3   4   5   6   7   8   9   ...   12


База даних захищена авторським правом ©divovo.in.ua 2017
звернутися до адміністрації

войти | регистрация
    Головна сторінка


загрузить материал