1 Проблема праісторії та витоків української культури



Сторінка10/12
Дата конвертації25.12.2016
Розмір3.05 Mb.
1   ...   4   5   6   7   8   9   10   11   12

Видатні вчені України

Богомолець Олександр Олександрович (1881-1946) патофізіолог Богомолець – видатний організатор науки і громадський діяч. Найважливішим напрямком творчих пошуків О.О. Богомольця стало вчення про сполучну тканину, її морфогенез, клітинні компоненти та безклітинні структури, їх участь і роль у фізіологічних і патологічних процесах в організмі як цілому.

Глушков Віктор Михайлович (1923-1982) математик, кібернетик З його ім’ям пов’язано впровадження обчислювальних машин та відкриття принципово нового макроконвейєрного способу організації обчислень, розробка національної мережі обчислювальних центрів, створення засобів інтелектуалізації кібернетичних пристроїв та штучного інтелекту. Створив наукову школу.

Кримський Агатангел Юхимович (1871-1942) сходознавець, славіст, письменник, перекладач. У Києві Кримський був творцем українського сходознавства. В Академії наук він також очолював історико-філологічний відділ, кабінет арабо-іранської філології, комісію словника живої мови, комісію історії української мови, діалектологічну та правописну комісії. З 1921 року він також був директором Інституту української наукової мови. У 1918—1921 роках працює професором всесвітньої історії у Київському університеті. Водночас він був редактором «Записок Історично-філологічного відділу Української Академії наук», головою Київського філіалу Всесоюзної асоціації сходознавства.

Остроградський Михайло Васильович (1801-1862) математик Ряд наукових праць Остроградського стосується питань методики викладання математики і механіки у вищій та середній школах. З численних і різноманітних його праць з різних галузей математичних наук, що зробили його ім’я відомим у багатьох країнах, слід особливо відзначити його мемуари у галузі чистої математики, в якому виводиться загальна формула варіації кратного інтеграла (1834 р.), а також мемуари про інтегрування раціональних функцій. У галузі механіки він вдало розвинув думку Фур’є про те, що умови можливих переміщень іноді слід виражати нерівностями і вводити зв’язки, що залежать від часу (1834 р.).

Сковорода Григорій Савич (1722-1794) просвітитель-гуманіст, філософ, поет, перекладач. Серед загальної атмосфери кволого духу української нації XVIII століття яскравим зблиском стало життя будителя нації, філософа і поета Григорія Савича Сковороди. Здається, з самісінького дна політичного занепаду, в час майже повної руїни колишньої величі з’явилася постать, що уособлювала найкращі якості нашого народу: незламність духу, волелюбство, мудрість, подвижництво. Геній народу, втілений у постать мандрівного філософа-вчителя, пробуджував колективний розум і запалював його до прагнення й утвердження існування в дусі.

46. Українська культура 20-30 рр. “Розстріляне відродження”. Літературний авангард. Розмаїття літературно-мистецьких об'єднань та періодичних видань. Символізм, футуризм, неокласика. Театр та драматургія. Новаторська творчість Курбаса. Українська академія мистецтв. Авангардне мистецтво, його видатні представники. О.Довженко та становлення національного кінематографу.



Культура — історично виважений рівень розвитку суспільства, творчих сил

і здібностей людини, що виражається у способах організації життя і

діяльності людей, а також створюваних ними матеріальних і духовних

цінностях. Відповідно до двох основних видів суспільного виробництва

культура поділяється на матеріальну і духовну.

У доктрині більшовиків про побудову комуністичного суспільства важливе

місце посідала культурна революція.

Метою "культурної революції" було формування в суспільній свідомості

певних стереотипів, які зробили б поведінку широких мас населення

прогнозованою.

У 20-ті роки важливим напрямком культурного будівництва була ліквідація

неписьменності населення. У 1923 р. в Україні було створено товариство

"Геть неписьменність", яке очолював голова ВУЦВК Г. Петровський.

Активістів лікнепу, більшість яких були вчителі, назвали по-воєнному —

культармійцями.

У 1924 р. розпочалась підготовка до запровадження чотирирічного

обов'язкового навчання дітей. У містах це завдання було виконано за

кілька років

Інтенсивно розвивалася мережа освітянських закладів.

. Важливою передумовою успішного розвитку освіти стала

українізація, що відкривала для українців доступ до знань за допомогою

рідної мови.

Головним центром науки в республіці стала Всеукраїнська академія наук

(ВУАН). Президентом її в 1922-1928 рр. був В. Липський. У 20-х роках у

Найбільш плідно працював перший відділ, де

провідну роль відігравав М. Грушевсь-кий, який у 1924 р. повернувся з-за

кордону і був обраний академіком ВУАН.

Він продовжував працювати над справою всього життя — фундаментальною

"Історією України-Руси".

Головними особливостями цього часу стали розмаїття

літературних напрямків, течій, виникнення й розпад багатьох

письменницьких груп. Деякі з них перебували під впливом Пролеткульту —

радянської літературно-художньої та просвітницької організації, для якої

було характерне нігілістичне ставлення до культури минулого, "культури

експлуататорів".

У 1925 р. виникла найвідоміша літературно-мистецька організація

республіки — Вільна академія пролетарської літератури (ВАПЛІТЕ), яка

об'єднала 22 письменників і поетів. Серед них — П. Тичина, В. Сосюра, Ю.

Смолич, М. Бажан, Ю. Яновський, О. Довженко, Л. Курбас та ін. Ідейним

керівником ВАПЛІТЕ був М. Хвильовий (справжнє прізвище — Фітильов)

.

У сфері

образотворчого мистецтва плідно працювали М. Бойчук, Ф. Кри-чевський, М.

Нарбут, А. Петрицький, В. Касіян, в музичному мистецтві — І. Верьовка,

П. Козицький, М. Вериківський, В. Косенко, Б. Лятошинський, А. Ревуцький

та ін.

У1927 р. почалося будівництво найбільшої в Європі Київської кіностудії, а

в 1928 р. з'явився перший фільм О. Довженка "Звенигора".

Творчість українських митців мала велике значення для піднесення

національної свідомості українського народу. Завдяки політиці

українізації істотно підвищилась питома вага українців у складі

керівного персоналу, особливо в сільській місцевості. Перевага українців

серед представників культури й освіти пояснювалася великим їх відсотком

у наймасовішій категорії фахівців цієї галузі — учителів, особливо

сільських.

У добу "великого перелому", тобто наприкінці 20 — на початку 30-х років,

гасло культурної революції стало одним з основних для радянської влади.

У розвитку масової культури наголошувалося на подоланні неписьменності

дорослого населення. Ця робота набула розмаху в роки другої п'ятирічки.

Щоб не породжувати нове покоління неписьменних, загальноосвітня

школа повинна була охопити всіх без винятку дітей.

Школи ставали найвагомішим

ідеологічним інститутом. Тому влада прагнула не залишити поза впливом

комуністичної ідеології жодної дитини.

У 1934 р.

запроваджувалась єдина структура загальноосвітньої школи трьох типів:

початкова (чотирирічне навчання), неповна середня (семирічне) і середня

(десятирічне).

Більшість початкових шкіл було перетворено на семирічки.

Це відповідало питомій вазі українців у

складі населення республіки. Національні меншини мали свої школи —

російські, польські, німецькі, болгарські, молдавські, татарські та ін.

Незважаючи на певні позитивні зрушення в масовій культурі, у сфері

середньої і вищої освіти, науки та мистецтва, сталінський режим

поступово бере курс на ліквідацію політики українізації, яка була

оголошена поступкою "націоналістичній контрреволюції". У 1937 р. слово

"українізація" раптово зникло з офіційної лексики. У 1938 р.

Знову панівною мовою державних установ і закладів стала російська,

зменшилася кількість шкіл, україномовних газет і журналів, закривалися

українські театри, зменшився відсоток українських учителів і науковців.

Нормальне функціонування народного господарства і управління було

неможливе без спеціалістів. Тому з початку 30-х років збільшились

масштаби підготовки фахівців робітничо-селянського походження через

робітфаки і вищі навчальні заклади.

Головним осередком наукової діяльності продовжувала залишатися ВУАН.

Держава повністю фінансувала Академію і контролювала виконання планових

робіт. Праці Л. Ландау, Є. Ліфшиця та інших науковців фізико-технічного

інституту в Харкові свідчили про народження в Україні центру теоретичної

фізики світового класу.

Починаючи із середини 30-х років у ВУАН прискорився розвиток досліджень

у техніці. Працями Є. Патона та його учнів на наукову основу було

поставлено теорію зварювання і вивчення міцності зварних конструкцій. У

Значний внесок у теорію освоєння космосу зробив Ю. Кондратюк (О.

Шаргей).

У 1930 р. у науково-дослідних установах працювали близько 40 тис.

науковців. Але наприкінці 20-х років почалося переслідування вчених. У

1930 р. відбувся вже згаданий процес над міфічною "Спілкою визволення

України" на чолі з С. Єфремовим. Наступним було "викриття" ще однієї

нібито діючої контрреволюційної організації — "Українського

національного центру" (УНЦ). Керівництво нею приписали М. Грушевському.

У 1931 р. вченого заарештували, однак через деякий час ця сфабрикована

ДПУ "справа" УНЦ зазнала краху. М. Грушевському дозволили жити в Москві,тобто фактично у вигнанні. У 1934 р. під час відпочинку в Кисловодську

(він був хворий на діабет) після нескладної операції він помер.

У 1931 р. поза межами ВУАН було утворено Всеукраїнську асоціацію марксистсько-ленінських інститутів (ВУАМЛІН), президентом якої став О.

Шліхтер. Література та мистецтво вважались однією з ділянок "культурного фронту".

Партійно-радянське керівництво вирішило докорінно оновити склад митців

поповненням з робітників і селян.

Під керівництвом ЦК КП(б)У відбулася організаційна підготовка І з'їзду

письменників України.

За допомогою спілок письменників, художників, композиторів ідеологічні

відділи партійних комітетів придушували в зародку будь-які відхилення

від регламентованого мислення і лінії поведінки.

Популярними у читачів України стають вірші П. Тичини, М. Рильського, М.

Бажана, А. Малишка, В. Сосюри, М. Семенка, твори прозаїків А. Головка,

Читачі з інтересом сприймали дотепні й гострі гуморески Остапа Вишні (П.

Губенка). У 1933 р. його звинуватили у причетності до "Української

військової організації" (УВО)

У 1934 р.

У передвоєнному десятиріччі розквітнув талант багатьох українських

майстрів мистецтв. Зокрема, у розвиток музичної культури великий внесок

зробили композитори М. Вериківський, К. Данькевич, П. Козицький, В.

Косенко, Б. Лятошинський, Л. Ревуцький.

Продовжували плідно працювати корифеї української сцени М. Садовський і

П. Саксаганський. їхні традиції розвивали молодші за віком А. Бучма, О.

Ватуля, В. Добровольський, Н. Ужвій, Ю. Шумський, Г. Юра. Всесвітню

славу завоювали оперні співаки Б. Гмиря, М. Гришко, М.

Литвиненко-Вольгемут, І. Паторжинський, О. Петрусенко.

В історію українського театру золотими літерами вписано ім'я Л. Курбаса

— автора-новатора, обдарованого режисера і талановитого організатора,

керівника знаменитого театрального колективу "Березіль". У 1933 р. він

був звинувачений у націоналізмі й загинув у концтаборах.

У кіномистецтві яскраво проявилися таланти О. Довженка, І. Ка-валерідзе,

І. Савченка. Фільми О. Довженка "Арсенал", "Земля" увійшли до скарбниці

світового кіномистецтва.

Творчість українських майстрів літератури і мистецтва мала яскраво

виражений національний характер. Саме через це багатьох з них

звинуватили в націоналізмі й репресували.

Досягнення української культури могли б бути набагато вагомішими, якби не втрати, яких вона зазнала не тільки від репресій і утисків

командно-адміністративної системи, а й від тотального наступу на духовну

спадщину українського народу, насамперед на релігію і пов'язані з нею

історичні пам'ятки.

Такими були досягнення і трагічні сторінки української культури 20-30-х

років. Письменники української діаспори назвали 30-ті роки добою

"розстріляного відродження".



47. Загальні принципи та методи культурної політики більшовиків. Українізація 1923-1932 рр. Розгром українізації. Політика терору та політичних репресій. Насадження методу соц. реалізму, його негативні наслідки.

У доктрині більшовиків про побудову комуністичного суспільства важливе

місце посідала культурна революція. Основний наголос у

культурно-просвітницькій діяльності робився на ідеології, вихованні мас

у дусі комуністичних ідей.
Метою "культурної революції" було формування в суспільній свідомості

певних стереотипів, які зробили б поведінку широких мас населення

прогнозованою.

Щоб визволення від денікінців не виглядало в очах українського народу черговою окупацією, керівництво РКП(б) у листопаді 1919 р. прийняло документ "Про радянську владу на Україні", затверджений як резолюція VIII Всеросійської партконференції. V ньому містився пункт, з якого пізніше почалася політика українізації: "Члени РКП на території України повинні на ділі проводити право трудящих мас учитися і розмовляти в усіх радянських установах рідною мовою".апарату республіки теж був переважно неукраїнським. У квітні 1923 р. відбувся XIII Проте керівний склад КП(б)У не виявляв бажання торувати дорогу українізації. Адже вона змушувала б прикладати й особисті зусилля в оволодінні українською мовою. За даними 1923 р., тільки 797 з 11826 відповідальних працівників партійно-державного апарату республіки заявили, що знають її.З квітня 1925 по липень 1928 р. генеральним секретарем ЦК КП(б)У працював один з найближчих співробітників Сталіна Л. Каганович, який пізніше відіграв в історії радянської України особливо зловісну роль. Якраз при ньому політика українізації набула найбільшого розмаху. Каганович по-чиновницькому ретельно втілював у життя офіційний курс. Він навіть вивчив українську мову і намагався розмовляти нею.Результати українізації 20-х рр. були вагомі. Кількість українців серед службовців державного апарату в 1923 — 1927 рр. зросла з 35 до 54%. На українську мову перейшло понад чверть інститутів і більше половини технікумів. Більша частина книжок, журналів і газет стала видаватися українською мовою. З ініціативи М. Скрипника, який видавлював усе можливе з курсу на українізацію, національна мова впроваджувалася навіть у школах командного складу і в деяких червоноармійських частинах. На Кубані відкрилися українські школи, видавалися українські газети, працювало українське радіомовлення.З 1924 р. почалися масові набори у державну партію, які докорінно змінили її обличчя, остаточно розколовши партійні лави на еліту (апаратних працівників) і рядових. Членська маса і — неспівставно меншою мірою — еліта почали швидко поповнюватися за рахунок місцевих національностей, передусім українців. За перереєстрацією, проведеною наприкінці 1920 р., в Україні налічувалося 37958 членів партії, у тому числі 61,1% росіян, 20,1% українців, 11,4% євреїв, 2.6% поляків. У 1927 р. питома вага українців серед членів і кандидатів у члени КП(б)У вже дійшла до 52%. Однак в ЦК КП(б)У представництво українців не перевищувало чверті. Першими (у 1925 — 1934 рр. — генеральними) секретарями ЦК КП(б)У обиралися з санкції центрального партійного керівництва тільки неукраїнці — німець Е. Квірінг, єврей Л. Каганович. а після відкликання останнього у Москву — поляк С. Косіор.

Політичні процеси й репресії наприкінці 20-х — у 30-ті рокиНаприкінці 20-х років сталінський тоталітарний режим перейшов до широкого та систематичного терору проти власного народу. Терор був викликаний передусім прагненням Сталіна захистити й зміцнити свою владу (у деяких партійців були наміри зняти Сталіна з поста генсека, що обговорювалося, наприклад, у кулуарах XVII з'їзду ВКП(б) у 1934 р.). У розгулі терору велику роль відіграли масова звичка до насильства, що культивувалася починаючи з років громадянської війни і каталізувалася в період колективізації та досягла апогею у 1937 p., а також цілковите безсилля окремої особи перед державою, психологія бездумних «гвинтиків», взаємовідчуженість людей. У тоталітарній системі сформувалася своєрідна підсистема каральних органів, для яких репресії стали самоціллю, оскільки давали змогу зробити кар'єру. На розгортання репресій вплинула поведінка самого Сталіна, особисті риси його характеру: підступність, жорстокість, мізантропія (людиноненависництво).
Для виправдання репресій Сталін висунув тезу про загострення класової боротьби у процесі будівництва соціалізму. В Україні добавилася «наявність повзучихнаціоналістичних ухилів». Створювалась атмосфера загальної підозри, пошуку «ворогів народу» та замаскованих «троцькістів», «буржуазних націоналістів», фабрикування справ і розгортання політичних процесів, здебільшого проти інтелігенції.
«Шахтинська справа» зачепила до 1000 осіб. Деякі підсудні визнали лише частину обвинувачень, інші — повністю їх відкинули; були й такі, які визнали себе винними з усіх статей обвинувачення. 11 осіб засудили до вищої міри покарання — розстрілу, більшість була ув'язнена на строк від 4 до 10 років.

Через два роки після завершення «шахтинської справи» було організовано новий процес, спрямований проти шкідницької організації — буржуазно-кадетської «Промислової партії». Стверджувалося, що організація нараховувала до 2000 осіб (судили 8), сферою її діяльності були основні промислові райони Донбасу. Вона нібито намагалась повалити радянську владу й відновити капіталістичний устрій шляхом систематичного підриву економічного потенціалу СРСР. Цього разу на суді всі обвинувачені змушені були визнати себе винними у «шпигунській та шкідницькій діяльності», 5 з них були засуджені до розстрілу. Цей процес, як і «шахтинську справу», також було сфальсифіковано.

Після цих процесів найнезначніші неполадки в роботі можна було списати на шкідництво. До середини 1931 р. половину всіх інженерно-технічних працівників Донбасу було притягнуто до службової відповідальності, внаслідок чого їх було засуджено до різних строків ув'язнення.

У 1931 р. була сфабрикована справа «Українського національного центру» (УНЦ), в яку було втягнуто визначних українських істориків М. Грушевського та М. Яворського. Усіх 50 «членів УНЦ» у позасудовому порядку прирекли до різних строків ув'язнення. Пізніше 33 з них було засуджено повторно: 21-го роз стріляли, іншим подовжили строки ув'язнення.


Новий виток репресій почався у 1933 р. Приховати таке мас штабне лихо, як голод і смерть мільйонів людей, було неможливо, тому влада намагалася відвести від себе можливі звинувачення і перекинути їх на «шкідників» — передусім фахівців сільського господарства. У 1933 р. Сталін обвинуватив професорів-аграрників у тому, що вони спеціально «прищеплюють худобі в колгоспах і радгоспах чуму, сибірку, сприяють поширенню менінгіту серед коней та тощо». У березні 1933 р. колегія ОДПУ СРСР розглянула («за списком») справу 75 службовців наркоматів землеробства і радгоспів України, Білорусі та Північного Кавказу. На розгляд справи 75 осіб витратили менше доби. За вироком 35 осіб було розстріляно. Справжній погром було вчинено в харківських сільськогосподарському та зоотехнічному інститутах. Науково-дослідні установи та університети України втратили до 270 професорів і викладачів.
Так, наприкінці 20-х — на початку 30-х років, в умовах утвердження тоталітаризму, в партійно-державній політиці на мітилося посилення репресивних заходів щодо інтелігенції. На думку влади, інтелігенція старої генерації вже виконала свою місію. Промисловість була відбудована, індустріалізації потре бувала людей нового типу, з психологією, яка не передбачала сумнівів щодо доцільності партійно-державних директив, а виявляла готовність виконувати їх будь-якою ціною. До того ж політика підготовки кадрів технічної інтелігенції, в основі якої був класовий принцип, дала свої результати. Серед кадрів технічної інтелігенції стало менше спеціалістів старої генерації, збільшилась кількість «молодих інженерів».
Посилення тоталітарного режиму передбачало ліквідацію верств населення, які могли критикувати існуючий лад. Владі не потрібна була інтелігенція як носій демократичних традицій, їй необхідні були люди, які повністю підтримували б її політику, не розмірковуючи щодо її доцільності.
Масштаби репресій значно зросли після вбивства С. Кірова — одного з керівників Компартії, що сталося 1 грудня 1934 р. Того ж дня за пропозицією Сталіна було прийнято постанову ЦВК СРСР «Про порядок ведення справ про підготовку або здійснення терористичних актів», яка ліквідувала будь-які гарантії прав обвинувачених з цієї категорії справ. Строк розслідування зменшувався до 10 днів, обвинувачення мало бути вручене за добу до суду, де справа розглядалась без участі сторін (тобто без прокурора та адвоката). Касаційне оскарження вироку та клопотання про помилування не дозволялось, а вирок виконувався негайно. 9 грудня 1934 р. Г. Петровський підписав постанову ВУЦВК «Про внесення змін до кримінально-процесуального кодексу УСРР», яка врахувала вищезгадані положення, що стали основою беззаконня на наступні роки в Україні.
Одразу ж було «викрито» велику кількість «терористів» у Москві, Ленінграді та Києві. У Києві відбувся суд (13-15 грудня 1934 р.) над учасниками об'єднання українських націоналістів — організації, що начебто мала на меті повалення радянської влади шляхом терористичних актів, шкідництва та диверсій. Розглядалися справи 37 осіб, 28 з яких були засуджені до розстрілу, інші — на 8-10 років ув'язнення. Серед них — громадський діяч, журналіст із Західної України Ю. Бачинський, письменник А. Крушельницький та його сини Іван і Тарас, письменники К, Буревій, Г. Косинка та інші.
У березні 1935 р. відбувся новий процес, тепер уже у справі «боротьбистів», за яким О. Полоцький, Ю. Мазуренко, Г. Епік, О. Ковінька та інші колишні члени УКП (боротьбистів) звинувачувалися у підривній роботі проти КП(б)У, підготовці терористичного акта щодо Сталіна тощо. Усі 17 осіб, які проходили за процесом, у тому числі й М. Куліш, який ніколи не належав до партії боротьбистів, були засуджені до позбавлення волі строком на 7-10 років. У 1937 р. більшість з них була розстріляна (процес «бороть-бистів-2»).
У 1936 р. «за участь у контрреволюційній троцькістській організації» був заарештований Ю. Коцюбинський — син відомого українського письменника М. Коцюбинського, член першого українського радянського уряду. Його засудили до заслання строком на 5 років, але вже наступного року розстріляли. Усього за 1936 р. в Україні було «викрито» до 10 «троцькістських організацій».
Найжорстокішим щодо репресій був 1937 р. Суттєво змінила ся спрямованість репресій. Якщо наприкінці 20-х—на початку 30-х років вони в основному були спрямовані проти непманів, «куркулів», старої інтелігенції, то у 1935-1936 pp. — проти учасників колишньої опозиції, ухилів, небільшовицьких партій. З 1937 р. репресії захопили широкий загал партійних, радянських працівників, командний склад армії, господарників.
Максимальний строк позбавлення волі у справах про держав ні злочини збільшився з 10 до 25 років. Справи осіб, притягнутих до відповідальності за політичними звинуваченнями, з ініціативи Кагановича розглядали в позасудовому порядку із застосуванням вищої міри покарання. Ураховуючи велику їх кількість, за пропозицією Молотова покарання почали визначати за списками. Особлива нарада діяла у формі трійки, а потім і двійки: нар ком внутрішніх справ і прокурор СРСР. На місцях теж виникали трійки і двійки. Загалом судовий порядок розгляду справ мало чим відрізнявся від позасудового.

Репресії сталінського режиму звдали відчутного удару по усьому суспільству. Була понівечена доля мільйонів лаюдей. В атмосфері страху, наклепів, насильства виховувалось ціле покоління людей. Україна зазнала величезних демографічних втрат, був знищений цвіт її інтелігенції, зруйновано генофонд. Засобами репресій в Україні утвердився сталінський тоталітарний режим.



48.Культурний розвиток України повоєнної доби. Політика денаціоналізації та русифікації. Радянізація школи, науки ,освіти. Шістдесятництво. Дисидентський рух. І. Світличний , В. Стус, Л. Костенко.

Повоєнні роки

Після війни було відновлене переслідування та ідеологічний тиск, нова хвиля боротьби з «українським буржуазним націоналізмом» припадає на 50-і роки. Це відбилося, зокрема, в таких документах ЦК КП(б) України, як "Об искажении и ошибках в освещении истории украинской литературы в «Очерке истории украинской литературы», про журнали «0%92%D1%96%D1%82%D1%87%D0%B8%D0%B7%D0%BD%D0%B0_(%D0%B6%D1%83%D1%80%D0%BD%D0%B0%D0%BB)"Вітчизна» і «Перець». У 1947 на пленумі Спілки письменників України огульній, кон'юнктурній критиці були піддані романи Ю. Яновського «Жива вода», І. Сенченка «Його покоління», повість П. Панча «Блакитні ешелони». У 1951 р. була розгорнута гучна кампанія проти вірша В. Сосюри «Любіть Україну», в якому нібито повністю був відсутній класовий підхід. Критики зазнавала з цих же позицій творчість М. Рильського, а С. Голованівського звинувачували в «безрідному буржуазному космополітизмі». Були проведені кампанії по розвінчуванню 0%9A%D1%96%D0%B1%D0%B5%D1%80%D0%BD%D0%B5%D1%82%D0%B8%D0%BA%D0%B0"кібернетики і 0%93%D0%B5%D0%BD%D0%B5%D1%82%D0%B8%D0%BA%D0%B0"генетики як буржуазних наук, що зумовило відставання вітчизняних вчених від світового рівня.


Поділіться з Вашими друзьями:
1   ...   4   5   6   7   8   9   10   11   12


База даних захищена авторським правом ©divovo.in.ua 2017
звернутися до адміністрації

войти | регистрация
    Головна сторінка


загрузить материал