1 Поняття, завдання, предмет, система і метод судової медицини



Скачати 287.79 Kb.
Pdf просмотр
Сторінка1/3
Дата конвертації14.07.2017
Розмір287.79 Kb.
  1   2   3

1.1. Поняття, завдання, предмет, система і метод судової медицини
Перше і основне завдання судової медицини полягає у допомозі правоохоронним органам у справах кримінальних і цивільних, пов'язаних зі злочинами проти життя, здоров'я, гідності особи та здоров'я населення в цілому і має важливе соціальне значення. Другим завданням судової медицини є сприяння органам охорони здоров'я в поліпшенні якості лікувально-профілактичної роботи. Судова медицина має важливе значення в профілактиці травматизму, інтоксикацій, раптової і наглої смерті. Вданий час, судова медицина являє собою комплексну соціально-медичну науку, що включає в себе специфічні для неї розділи і методи дослідження і в своєму практичному застосуванні обслуговує органи слідства і суду. Комплексний характер судової медицини як науки визначається різноманітністю розділів і проблем, що входять до її складу.
Предметом судової медицини є теорія і практика судово-медичної експертизи.
Судово-медична експертиза - це застосування знань судової медицини в практиці. Таким чином, судова медицина - самостійна медична дисципліна, яка вивчає і вирішує медичні та біологічні проблеми, що виникають в слідчій і судовій практиці. Сукупність даних наукових проблем, що становлять зміст судової медицини, була сформульована в 1948 році відомим радянським вченим МІ.
Авдєєвим: Введення. Визначення судової медицини, її історія, ставлення до суміжних дисциплін. Процесуальні та організаційні положення в галузі судово-медичної експертизи. Розлад здоров'я і смерть відрізних видів зовнішнього впливу на організм людини.
4.
Судово-медичне дослідження (експертиза) живих осіб для визначення характеру і тяжкості тілесних ушкоджень, здоров'я, віку, статевих станів та ін.
5.
Судово-медичне дослідження (експертиза) трупа.
6.
Судово-медичне дослідження (експертиза) речових доказів. Експертиза за матеріалами слідчих і судових справ.
8.
Судово-медична експертиза у справах про притягнення до кримінальної відповідальності медичного персоналу. Формулювання переліку проблем, що становлять зміст судової медицини, було важливим кроком в розвитку та становленні цієї дисципліни. Між тим, цей перелік виявився неповним. А найголовніше він не міг показати взаємний зв'язок цих проблем, тобто систему судово-медичних знань. Цю прогалину в
1985 році заповнив петербурзький професор В. Л. Попов.
Система предмета судової медицини

Поняття, предмет, система і метод судової медицини. Історія судової медицини.

Судово-медичне вчення про ушкодження.

Судово-медичне вчення про смерть та посмертні процеси.

Судово-медична ідентифікація особи.

Судово-медична експертиза, яка включає Процесуальні та організаційні основи експертизи.
2.
Судово-медична експертиза живих осіб.
3.
Судово-медична експертиза трупа.
4.
Судово-медична експертиза речових доказів.
5.
Судово-медична експертиза за матеріалами справи.
6.
Судово-медична експертиза при професійних правопорушеннях медичних працівників.
Узагальнюючим розділом судової медицини є введення в науку, в якому визначається сутність судової медицини та її зв'язок з іншими науками І. Медичні науки Теоретичні медичні дисципліни (анатомія, гістологія, фізіологія та ін.). Клінічні дисципліни (патологічна анатомія, травматологія та ін.).
3.
Клініко-діагностичні дисципліни (рентгенологія, лабораторна діагностика та ін.).
4.
Організаційно-профілактичні дисципліни.
II. Немедичні науки Криміналістика. Антропологія. Генетика. Біологія. Фізика. Інші науки.
Судова медицина не розвивається у відриві від інших медичних дисциплін, але має свою цілком певну специфіку. Спеціальний характер судової медицини визначається трьома обставинами а) історично судова медицина виникла і розвивається в інтересах правосуддя б) практична реалізація судово-медичних знань здійснюється у строгих рамках закону в) судова медицина володіє спеціальними, лише їй притаманними методами дослідження. Спеціальний характер судової медицини підкреслює система використовуваних нею методів
наукового дослідження: Загальний діалектичний метод Загальнонаукові методи Власні методи наукового дослідження Логіка Спеціальні методи судової медицини. Основою наукового пізнання в судовій медицині є загальний діалектичний метод. Він лежить в основі інших методів і забезпечує спадкоємний зв'язок з іншими науками, утому числі й немедичними. Теорія і практика судової медицини не мислиться без постійного і самого широкого використання
загальнонаукових методів дослідження спостереження, опис, узагальнення, моделювання, експерименту та ін. Судова медицина застосовує широкий спектр власних методів наукового пізнання морфологічних, клінічних, імуносерологічних, фізико-оптичних, рентгенологічних, фотографічних, хроматографічних, спектральних, математико-статистичних і ін. Разом з тим, у судовій медицині розроблені і спеціальні методи, властиві тільки цій науці. Основними серед них є метод судово-медичної ідентифікації умов виникнення ушкоджень (властивостей травмуючого предмета, часу і механізму його дії) і метод судово-медичної ідентифікації особи. При оцінці результатів, отриманих при будь-якому з перерахованих методів дослідження, працюють всі чотири закони діалектичної логіки закон тотожності, закон непротиріччя, закон виключення третього, закон достатньої підстави. Кожне положення, кожен висновок, кожна теза, яка висувається, в наукових і практичних судово-медичних дослідженнях повинні бути аргументованими, мотивованими, обґрунтованими у відповідності з наступними логічними правилами (1) тезу потрібно сформулювати чітко і ясно (2) формулювання тези повинно має бути постійним протягом всього доказу (3) аргументи повинні бути істинними, доказаними і не суперечити один одному (4) аргументи повинні бути незалежними від тези. Уході доказів слід дотримуватися загальних вимог щодо складання висновків. Оцінюючи результати проведених експертних досліджень, застосовують методи аналізу, синтезу, індукції, дедукції, формалізації, абстрагування та ін.
1.2. Стисла історія розвитку судової медицини
Виникнення і розвиток судової медицини тісно пов'язані з розвитком держави і права. Формуванню судової медицини як науки передував тривалий період експертної практики. В збережених пам'ятках писемності Стародавнього Риму, Стародавньої Греції, Індії є відомості щодо практичного використання медичних обстежень для суду і слідства. Наприклад, 15 березня 44 роки до не, під час засідання сенату, змовники кинулися з мечами на Цезаря й нанесли йому 23 рани, від яких він помер. Під час обстеження вбитого придворним лікарем Анцистієм було встановлено, що з ран, виявлених на тілі імператора, тільки одна була проникаючою в грудну порожнину. Вона й була визнана як смертельна. Це яскравий приклад судово-експертного мислення лікаря. У Месопотамії, Стародавньому Єгипті, за законами факт вагітності встановлювали самі жерці або запрошували для цього лікарів, повиваль- ниць чи інших осіб. У рукописах Мойсея, Талмуді (1 століття до невже докладно обґрунтовувалась необхідність запрошення лікарів для встановлення терміну зачаття, особливостей пошкодження тощо. Проте стверджувати, що тоді існувала судово-медична експертиза, було б неправильно, оскільки в той час не було ні судової медицини, ні лікарів, які б займалися цією діяльністю. У відомому Кодексі Юстиніана Великого (529-534 роки не, що є основою Римського права, підкреслюється особлива роль лікарів у судовому процесі. Відзначається, що лікарі власне не свідки, вони більше судді, ніж свідки. У деяких країнах Азії (Китай, Японія, Корея) судова медицина почала розвиватися з XIII ст. Уже в
1247 р. в Китаї вийшов у світ трактат із судової медицини Сун-ци «Сі-Юнань-Лу», в якому знайшли відображення питань судово-медичної діагностики у випадках насильницької і раптової смерті. Оскільки деякі судово-медичні дані було запропоновано вперше саме китайськими вченими, Китай вважають колискою наукової судової медицини. У трактаті вперше було описано трупні плями, трупне
заклякання, ознаки смерті від удару блискавки, техніка огляду трупа, було визначено точки на тілі людини, в ділянках яких мали місце пошкодження небезпечні для життя, тощо. У ХУІІІ-ХІХ ст. на півночі Європи було видано так звані Варварські правди, в яких пропонувалось запрошувати лікарів для визначення ступеня тяжкості і характеру тілесних пошкоджень та розв'язання інших питань. Виникнення наукової судової медицини в Європі (Німеччині) пов'язане з ім'ям імператора Карла V, який ввів у 1532 р. Карний Кодекс, відомий під назвою Кароліна. За цим кодексом, судді були зобов'язані запрошувати лікарів для обстеження трупів, огляду осіб з тілесними пошкодженнями, а також у випадках дітовбивства, отруєння, лікарської помилки тощо. Це законодавство було значним кроком уперед, оскільки важливе значення надавалось судовим доказам, утому числі й судово-медичній експертизі. Кодекс Кароліна був стимулом до розвитку судової медицини і виходу у світ капітальних наукових праць. Серед них особливої уваги заслуговує перший посібник із судової медицини, створений французьким хірургом А. Паре (1517-1590) під назвою Порадник до складання судово-медичних заключень», а також Трактат про висновки лікарів і бальзамування трупів, в яких наводяться важливі відомості з різних питань судової медицини. У 1621 р. вийшов другий посібник із судової медицини, написаний італійським лікарем П. Закхіасом під назвою «Судово-медичні питання, який не втратив свого значення й тепер. Часті залучення лікарів до слідчої і судової практики сприяли новим відкриттям у галузі судової медицини. Серед них потрібно відзначити гідростатичну легеневу пробу для встановлення живонародженості немовлят, яку було рекомендовано К. Рейтером (1677) і Шреєром (1682). У ХУІІІ-ХХ ст. судова медицина в країнах Європи розвивалась відповідно до розвитку загальної медицини і зміну судових реформах особливо з введенням гласного судочинства, яке зобов'язувало лікаря-експерта прилюдно обґрунтовувати і захищати свої висновки. У ХІХ-ХХ ст. працювали багато видатних вчених, які розробляли окремі питання судової медицини. Серед них Гофман, А. Каспер,
Машка, Лакасань, Мартін, Бруардель, Тамасія та багато інших. Судова медицина в Україні розвивалась як складова частина медицини в Російській імперії. Тут раніше, ніж в інших країнах затверджено законодавством обов'язкове судово-медичне доаіідження трупа з використанням медичних висновків як доказів у суді. Перші посилання на судову оцінку тілесних пошкоджень та інших видів насильства можна виявити в старовинному російському праві. Таку правовому збірнику Руська правда, який належить до ХІ-ХПІ ст., пошкодження, зумовлені злочинами проти життя і здоров'я людини, розподілялись на дві групи тяжкі і легкі. При цьому судова оцінка пошкоджень ґрунтувалася лишена наявності зовнішніх їх ознак на тілі потерпілого. Проте у Руській правді та в інших законодавчих актах і державних грамотах («Двінська статутна грамота) не було спеціальних положень відносно того, які ким мають проводитись обстеження. За деякими з них, для огляду трупів виділяли спеціальних людей терміном на тиждень, внаслідок чого вони дістали назву «тижденників». У царських статутах і грамотах XVI ст. вже вказувалося, в яких випадках потрібно залучати лікарів для складання медичних висновків і подання їх до суду. Б архівних матеріалах, що збереглися, виявлено кілька таких справ, які наведені С.В. Шершавкіним
(1968) у монографії, присвяченій вивченню історії вітчизняної судово-медичної експертизи. Таку р. лікарем Феофілом був обстежений князь Андрій, який під виглядом хвороби відмовився виконати наказ царя про повернення в Москву з Углича. Лікар Феофіл визнав хворобу князя незначною, і князь був доставлений у Москву приводом. У ті часи проводились також обстеження померлих осіб для встановлення причини смерті. Так, коли в 1571 р. померла дружина Івана IV (Грозного, то для дослідження померлої був запрошений голландський лікар Бомеліус, в обов'язки якого входило лікування царської сім'ї та придворних, а також виготовлення згубного зілля для частування неугодних осіб. Лікар встановив, що смерть дружини Івана Грозного настала від отруєння. У зв'язку з загальним розвитком науки, обстеження і огляд трупів набували все більшого значення в судово-адміністративній практиці. Причому, ще задовго до появи спеціальних указів із цього приводу медичні свідоцтва доручали складати лікарям. Уст. після об'єднання навколо Москви відокремлених князівств було створено нові органи державного управління - Аптекарський приказ, потім Боярський приговор, які керували всією лікарською і аптечною службою в Росії. Вони були наділені адміністративними і судовими функціями.
Лікарями Аптекарського приказу і Боярського приговору проводились дослідження для встановлення придатності різних осіб до государевої служби, правильності лікування, з'ясування причин смерті тощо. Боярські приговори передбачали покарання за лікарські помилки. Незважаючи на відсутність у той період відповідних законодавчих актів, лікарі широко залучались як експерти в кримінальних справах. Висновки лікарів були одним зважливих доказів і впливали на рішення суду. У Росії Петро І в 1714 р. артикулом 154 Військового уставу ввів обов'язкове розкриття трупів у випадку насильницької смерті. Це був перший законодавчий акт, що передбачав проведення розтину трупа у всіх випадках насильної смерті лікарем, який повинен був свої висновки подати в письмовій формі до суду. Лікарів запрошували також у випадках незаконного лікування при нанесенні пошкоджень, встановленні віку, дослідженні різних речовин, статевих злочинах, дітовбивстві. Таким чином, законодавством Петра І було започатковано організацію судово-медичної експертизи. В першій чверті XVIII ст. ця служба була створена в Москві і Санкт-Петербурзі, аз х років вона стала започатковуватися у інших містах Росії. У 1797 р. у всіх губернських містах були засновані лікарські управи, до складу яких входили інспекторі два лікарі. Крім керівництва всією медичною службою вони були зобов'язані проводити судово-медичні дослідження, зокрема - розтин трупів. До положення про лікарські управи входили Генеральні правила, що належать до лікарсько-судової науки (1798). Це був перший офіційний документ, який визначав порядок судово-медичного розтину з обов'язковим розкриттям трьох порожнин тіла, що мало виняткове значення для судової медицини того часу. Незважаючи нате що за указом Петра І судово-медичні дослідження у разі насильницької і раптової смерті стали проводитись частіше, якість їх залишалася дуже низькою, тому що спеціалістів із судової медицини ще не було. Виникла необхідність в їх підготовці через вищі навчальні заклади, яких у Росії на той час ще не було. Першим вищим навчальним закладом у Росії був Московський університет, заснований у 1755 р. На його медичному факультеті доктор Ерзамус уперше почав читати лекції з основ лікарсько-судової науки. У вступній лекції він наголошував на важливості значення для лікарів та юристів вивчення основ судової медицини. Лише в 1804 р. при університеті була створена кафедра анатомії, фізіології та лікарсько-судової науки, яку очолив проф. І.Ф. Венсович. Водному з найзначніших вищих медичних закладів Росії того часу - Петербурзькій
Військово-медичній Академії лекції з судової медицини читалися з 1798 р. Першим завідуючим кафедрою був професор Рінгебройн. З 1806 р. кафедру очолив відомий професор С.О. Громов - автор підручника з судової медицини (1832), за яким навчалося не одно покоління лікарів і студентів усіх університетів Росії. Крім того, вищі медичні заклади були відкриті в Юр'єві (1802), Харкові (1804), Казані (1804), Києві
(1834), Новоросійську (1864), Томську (1888), трохи пізніше - у Саратові (1909), Ростові (1915), Пермі
(1916) та інших містах. Основними документами, які регламентували проведення судово-медичної експертизи, в той період були Статут судової медицини (1828) і «Наставления врачам при судебном осмотре и вскрытии мертвих тел» (1829), підготовлені, професором І.В. Буяльським (1789-1866), який ще в 1824 р. опублікував роботу «Руководство врачам к правильному осмотру мертвых человеческих тел для узнания причини смерти, особенно при судебных исследованиях». Переробкою в 1842 р. Статуту судової медицини було завершено організаційну структуру судово-медичної служби в Росії, яка профункціювала майже без змін до Жовтневого перевороту (1917). Відповідно до цього Статуту судово-медичні обов'язки в повітах виконували повітові лікарів містах - міські, поліцейські, військові і цивільні вільно практикуючі лікарі. Важливу роль у розвитку судової медицини відіграв великий хірург МІ. Пирогов (1810-1880), прах якого зберігається й тепер у склепі біля Вінниці. У р. МІ. Пирогов видав спеціальний атлас
«Анатомические изображения человеческого тела, назначенное преимущественно для судебных врачей». В Медико-хірургічній Академії в Петербурзі МІ. Пирогов зробив понад 1100 досліджень трупів, що характеризує його практичну діяльність в галузі судової медицини. Незаперечний його внесок у вогнепальну балістику. Прогресивний вплив на розвиток теорії і практики судової медицини в подальші роки мали Пироговські з'їзди лікарів. У р. були прийняті судові статути, і судочинство з таємного стає гласним з участю сторін обвинувачення та захисту. Внаслідок цього, значно зросли вимоги до лікарів-експертів, оскільки вони на відкритому засіданні повинні були підтвердити свої висновки переконливими даними, обґрунтованими результатами наукових досліджень, які в разі потреби можна було перевірити. В зв'язку з цим, лікар-експерт повинен був мати високу теоретичну і практичну підготовку.
Усе це значно активізувало дослідницьку діяльність і сприяло підвищенню якості підготовки лікарів у галузі судової медицини. З'явились фундаментальні роботи таких видатних учених як ПІ. Нейдінг, ПА. Мінаков, Н. Н. Івановський, Ф. Ф. Ергардт, МС. Бокаріус і багатьох інших. У і роки значно збільшилась кількість друкованих праць. З 1865 р. почав періодично виходити
«Архив судебной и общественной гигиены», який з 1872 р. замінив «Сборник сочинений по судебной медицине, медицинской полиции й общественной гигикне, з 1880 по 1888 р. - «Вестник судебной медицини и общественной гигиены», аз р. - «Вестник общественной гигиены, судебной и практической медицини, який перестав друкуватися у 1917 р. Період після Жовтневого перевороту характеризувався подальшим інтенсивним розвитком судової медицини і прогресивними змінами організаційної структури судово-медичної служби. Він відзначається заснуванням у 1918 р. Народного комісаріату охорони здоров'я РРФСР, до складу якого входив підвідділ із судово-медичної експертизи — керівний центр судово-медичної служби держави. Таким чином, із системи Міністерства внутрішніх справ ця галузь медицини була переведена в систему охорони здоров'я. У р. було прийнято Положення про судово-медичних експертів. У 1924 р. при Народному комісаріаті охорони здоров'я затверджена посада судово-медичного експерта, а в 1937 р. посада головного судово-медичного експерта СРСР. Важливе значення у подальшому розвитку судової медицини мала організація у 1932 р в Москві НДІ судової медицини, який став організаційним науково-методичним центром керівництва науковою і практичною судово-медичною діяльністю. Організація судово-медичної експертизи в Україні почалася в 1919 р, коли в Києві при Наркоматі охорони здоров'я був створений відділ медичної експертизи. В його обов'язки входили підготовка інструктивних матеріалів до проведення різних видів експертизи, керівництво діяльністю судово-медичних органів. У довоєнні і післявоєнні роки в Україні було відкрито чимало медичних вузів та інститутів удосконалення лікарів, до складу яких увійшли кафедри судової медицини. Вони стали базами створення наукових судово-медичних шкіл. Із розпадом колишнього Радянського Союзу і утворенням в 1991 р. незалежної України відбулися зміни у структурі судово-медичної служби. Внаслідок організації системи охорони здоров'я і розформування МОЗ СРСР вищою судово-медичною інстанцією в Україні стала Державна установа Головне бюро судово-медичної експертизи МОЗ України. Спираючись на фундаментальні дослідження минулих століть та наукові праці нашого часу українські вчені в галузі судової медицини розробили ряд наукових відкриттів та створили чимало наукових фундаментальних праць, які використовуються для викладання судової медицини в медичних і юридичних навчальних закладах України, у відповідності з їхнім профілем підготовки висококваліфікованих фахівців міжнародного рівня. Відомі вітчизняні вчені МС. Бокаріус, ЮС. Сапожніков, І.О. Кочцевич, АС. Лісовий,
А.М. Гамбург, ММ. Бокаріус, МІ. Райський, А.Ф. Рубежанський, П.Г. Арешев, П.В. Серебренніков,
М.П. Туровець, А.І. Муханов, В.І Кононенко та багато інших у своїх високопрофесійних фундаментальних наукових працях не тільки розробляли нові методи досліджень з питань практичної судової медицини та криміналістики, алей впроваджували класичні та власні дослідження в судово-слідчу практику правових та судово-медичних служб регіонів України. Таким чином, розгляд історії розвитку судової медицини говорить проте, що вона завжди перебувала на передових позиціях медичної та юридичної наук і відповідала сучасним, прогресивним вимогам, мала великий авторитету представників правоохоронних органів як наука, яка об'єктивно відображає різні сторони доказового процесу притих чи інших діяннях в судово-слідчому процесі.

Питання для контролю засвоєних знань
1.
Поняття, завдання, предмет судової медицини. Зміст, система і методи судової медицини. Розділи судової медицини. Методи наукового пізнання. Становлення судової медицини та судово-медичної експертизи.

2.1. Основні положення про судово-експертну діяльність в Україні
Під час провадження у кримінальних і цивільних справах досить часто виникає необхідність використання знань людей, що володіють науковими, технічними або іншими спеціальними знаннями. В таких випадках, за постановою органів слідства, судді або за ухвалою суду особам, які володіють цими спеціальними знаннями, доручається провести судову експертизу і за її результатами дати висновок. Особи, які мають необхідні знання для надання висновку з досліджуваних питань і задіяні до цього відповідними державними органами і службовими особами, іменуються експертами, а виконані ними дослідження об'єктів з відповідями на питання - експертизами. Основним нормативним актом, що визначає правові, організаційні і фінансові основи судово-експертної діяльності в нашій державі з метою забезпечення правосуддя незалежною, кваліфікованою і об'єктивною експертизою, орієнтованою на максимальне використання досягнень науки і техніки, є Закон України від 25 лютого 1994 р. № 4038-ХІІ Про судову експертизу. Відповідно до цього Закону, судова експертиза - це дослідження експертом на основі спеціальних знань матеріальних об'єктів, явищі процесів, які містять інформацію про обставини справи, що перебуває упровадженні органів дізнання, досудового та судового слідства.
Судово-експертна діяльність повинна здійснюватися на принципах законності, незалежності, об'єктивності та повноти дослідження.
Гарантії незалежності судового експерта
Незалежність судового експерта та правильність його висновку забезпечується процесуальним порядком призначення судового експерта забороною під загрозою передбаченої законом відповідальності втручатися будь-кому в проведення судової експертизи існуванням установ судових експертиз, незалежних від органів дізнання, досудового та судового слідства створенням необхідних умов для діяльності судового експерта, його матеріальним і соціальним забезпеченням кримінальною відповідальністю судового експерта за надання завідомо неправдивого висновку та відмову без поважних причин від виконання покладених на нього обов'язків; можливістю призначення повторної судової експертизи присутністю учасників процесу в передбачених законом випадках під час проведення судової експертизи.


Поділіться з Вашими друзьями:
  1   2   3


База даних захищена авторським правом ©divovo.in.ua 2017
звернутися до адміністрації

войти | регистрация
    Головна сторінка


загрузить материал