1. Політика як суспільне явище. Зв'язок політики з іншими сферами суспільного життя. Слово



Сторінка3/4
Дата конвертації25.12.2016
Розмір0.7 Mb.
1   2   3   4

Політична діяльність – це вся сукупність дій людей у сфері політики як у персоналізованих, так і інституціолізованих формах.

Структура та форми політичної діяльності:


1)з точки зору залученості в політичний процес:

  • Політична участь - це тимчасові дії, спрямовані на виявлення власних інтересів або впливу на політичну владу з метою їх реалізації.Форми вияву політичної участі: вибори (як передача владних повноважень) мітинг, колективні збори, маніфестація, демонстрація)

  • Політичне функціонування - здійснення життєдіяльності інститутів політики: кадрова політика, розробка та прийняття політичних рішень тощо.

2) за критерієм манери політичної діяльності виокремлюється екстремістський та компромісно-консенсусний стилі політичної діяльності.
3) з точки зору інтенсивності політичної діяльності:

  • реакція на політичні процеси

  • участь у періодичних діях

  • діяльність у політичних організаціях

  • виконання політичних функцій в рамках політичних інститутів

  • пряма політична дія проти існуючої політичної системи.

Типи політичної діяльності. 1) відкритий – звичайні члени суспільства: громадяни, які є членами громадянських організацій; члени політичних партій; громадські політичні діячі; професійні політики; політичні лідери. 2) закритий тип – може проявлятися у різних формах: а)виключність з політичних відносин, що зумовлена низьким рівнем розвитку конкретного індивіда чи суспільства загалом; б) політична виключність як результат розчарування в політичних інститутах і лідерах; в) політична апатія як форма неприйняття політичної системи, відмова від будь-яких форм співробітництва з нею; г) політичний бойкот як вияв активної ворожості до політичної с-ми та її інститутів.

45. Суть, види та специфіка політичних рішень

Політичне рішення — це акт, який виконується поліичними суб'єктами, спрямований на вирішення завдань та досягнення політичних цілей, здійснення для цього відповідних заходів на основі дослідження інформації, вибору варіантності дій, урахування політичного часу і реальних політичних сил.

Політичне рішення як момент політичного процесу і як продукт діяльності певних політичних суб'єктів (насамперед керівних центрів) виступає у двох іпостасях. Для тих, хто його приймає, рішення є усвідомленим вибором напряму і способу дії, а для тих, кому воно адресоване, рішення є директивною вказівкою, яку належить виконувати.

Прикладом політичних рішень можуть бути закони, накази, розпорядження, постанови тощо. Вони бувають: загальнодержавні, регіональні та місцеві; колегіальні та одноосібні; стратегічні і тактичні. Існують також оперативні рішення, що їх приймають задля залагодження гостроактуальних поточних проблем.

Залежно від впливу на політичну або суспільну систему політичні рішення можуть бути функціональними або дисфункціональними. Перші стабілізують існуючі відносини, а другі навпаки — порушують їх рівновагу. 

Так як головною функцією політичної системи є регулювання усієї суспільної системи, управління нею, то політичні рішення є різновидом управлінських рішень у широкому розумінні цього терміну; їх головна особливість, порівняно, наприклад, з адміністративними рішеннями, полягає у необхідності виявляти, ураховувати, гармонізувати суспільні інтереси. Чим краще це робиться через обгрунтовані компромісні рішення, уміле й послідовне їх впровадження, тим краще почувається влада і тим більше вона має на кого спертися при проведенні своїх політичних курсів.

Суб'єктами процесу прийняття політичних рішень є або безпосередньо громадяни, або опосередковано їх представники у представницьких органах, політичних організаціях чи взагалі — владні структури. 

На прийняття політичних рішень значний вплив справляють ''групи тиску'', що створюються представниками різних господарських, політичних та інших громадських об'єднань для задоволення своїх корпоративних, групових інтересів.



46. Політична соціалізація особи: суть, основні етапи і форми

Політи́чна соціаліза́ція — засвоєння особою соціального й політичного досвіду шляхом включення її у політичну систему, в управління політичними процесами. Найважливішими результатами політичної соціалізації є політичні переконання, почуття, цінності й норми політичної діяльності, що роблять суспільство спроможним забезпечити збереження, модернізацію чи зміну політичного режиму. У процесі соціалізації індивіда виокремлюють чотири основних стадії: 1) ранню (від народження до вступу до школи); 2) навчання (з моменту вступу до школи до закінчення навчання); 3) соціальну зрілість (від початку до закінчення трудової діяльності); 4) завершення життєвого циклу (від припинення постійної трудової діяльності в межах офіційної організації до смерті). Типи політичної соціалізації
Залежно від характеру взаємодії політичної системи та індивіда виділяються різні типи політичної соціалізації. Зазвичай розглядають чотири типи політичної соціалізації: гармонійний, плюралістичний, конфліктний, гегемоністських. Гармонійний тип соціалізації відображає психологічно нормальна взаємодія індивіда і владних інститутів і характеризується раціональним шанобливим ставленням Плюралістичний тип політичної соціалізації відрізняється опосередкованим характером взаємодії особистості з політичною системою. Значна кількість різнорідних політичних субкультур обумовлює первісну політичну соціалізацію індивіда в рамках певної соціальної групи. Конфліктний тип політичної соціалізації формується на основі міжгруповий боротьби і протистояння. Гегемоністські тип характеризується негативним ставленням індивіда до будь-яких соціальних і політичних систем за винятком власної. Такий тип формує політичну культуру особистості виключно на цінностях однієї соціальної групи, релігійної системи чи політичної ідеології. Гегемоністські тип зазвичай характерний для закритих політичних систем.

47. Політична ідеологія: суть і структура.



Політична ідеологія - це система ідей, поглядів на політичне життя, які виражають інтереси, світогляд певних групових суб’єктів. Термін "ідеологія" запровадив французький дослідник А. Дестют де Трасі. В сучасному розумінні можна стверджувати, що політичні ідеології становлять світосприймальну основу політики, оскільки постають у формі раціонально-ціннісної мотивації політичної поведінки, бо кожна нова ідеологія з'являлася як наслідок невідповідності між зростаючими потребами певних соціальних груп і існуючими цінностями й нормами, що регулювали в той час суспільні відносини. Структура політичної ідеології являє собою комплекс елементів: ідей, гіпотез, концепцій, теорій, ідеалів, гасел, програм політичного розвитку, взятих у взаємозв'язках, що мають певну системність, стабільність Політична ідея — вихідний момент теоретичного пізнання і перетворення політичної реальності. Політична гіпотеза спонукає відшуковувати можливі та ймовірні причинно-наслідкові зв'язки між явищами. Вона дозволяє продуктивніше формувати концепції. Політична концепція логічно поєднує ідею чи кілька ідей в систему суджень. Політична доктрина — це розвинена система ідей, поглядів, концепцій, що виражають суть і зміст організації політичної влади в державі, функціонування влади, провідні тенденції її розвитку. Політичні гасла — це керівні ідеї, завдання, вимоги та директиви політичних перетворень. Політична програма — це насамперед план, за яким готові діяти та чи та партія, блок, соціальна група, клас, нація, світове співтовариство. В ній наголошені засадові принципи бачення проблем, цілей, завдань та шляхів їх розв'язання в усіх сферах суспільного життя.

48. Політична свідомість: суть та рівні

Політи́чна свідо́мість — це система знань, оцінок, настроїв і почуттів, за допомогою яких відбувається усвідомлення політичної сфери суб'єктами — індивідами, групами, націями тощо. Політична свідомість, є системою ідей, теорій, поглядів, уявлень, почуттів, вірувань, емоцій людей, настроїв, у яких відбивається природа, матеріальне життя суспільства і вся система суспільних відносин. У політичній свідомості розрізняютьтакож два рівні — буденну й теоретичну свідомість. Буденна політична свідомість — це несистематизовані масові уявлення про політику. Вона виникає стихійно, безпосередньо з повсякденної практики й відображає політичні явища і процеси поверхово, не проникаючи у їх суть. Але й на цьому рівні свідомість має пізнавальну цінність, є одним із джерел теоретичної свідомості. Більшість людей сприймає політику саме на рівні буденної свідомості. Теоретична політична свідомість — це сукупність ідей, поглядів, учень, які виникають на основі наукового дослідження політичних явищ і процесів. Теоретична політична свідомість має багато спільного з політичною ідеологією, проте вони не є тотожними. Систематизовані, теоретичні знання складають основний зміст ідеології, але крім цих знань ідеологія містить ще й ціннісний аспект, пов'язаний з вираженням нею класових інтересів. Якщо теоретичне знання грунтується передусім на фактах, то ідеологія — на цінностях, що відбивають інтереси того чи іншого класу.
49. Політична участь: суть і основні форми

Політична участь – це вплив громадян на функціонування політичної системи, формування політичних інститутів і вироблення політичних рішень.

Політична культура індивіда знаходить вираження у ступені його утягнутості в політичне життя. Політична активність у різних людей варіюється. М.Вебер у своїй лекції "Політика як покликання і професія" виділив три можливих рівні участі у політиці:

професійне заняття політикою;

участь у політиці "за сумісництвом";

участь у політиці "за випадком".

Професійний рівень заняття політикою демонструють політичні лідери, що зробили політику "справою життя", а також люди, які в професійному плані обслуговують політичних лідерів: партійні функціонери, державні чиновники, політтехнологи, журналісти.

Другий рівень участі у політичному житті виражений активістами партій і суспільних рухів, які, хоча і займаються політикою, беручи участь у мітингах, виступаючи в ролі агітаторів, спостерігачів на виборах, все ж мають сферу професійних інтересів, що лежить поза політикою.

Третій рівень об'єднує більшу частину громадян, чия політична активність проявляється в участі у виборах, в акціях протесту або підтримки.



50. Суть, структура політичної свідомості.

Головним елементом політичної культури є політична свідомість. її складають політичні інтереси, знання, ідеї, погляди, уявлення, переконання, цінності, оцінки, орієнтації, почуття, настрої, традиції тощо. Політична свідомість постає як сукупність політичних ідей, уявлень, традицій, відображених у політичних документах, правових нормах, як частина суспільної свідомості, а політична культура як сукупність уявлень про різні аспекти політичного життя.



Структура:

 Залежно від суб'єктів-«носіїв» політична свідомість може бути масовою, груповою та індивідуальною.

Масова політична свідомість – це свідомість того або іншого суспільства з питань, що має актуальний політичний зміст і визначає ту або іншу форму політичної поведінки його членів. Структурно масова політична свідомість включає як статичні (цінності й загальні орієнтації), так і динамічні (масовий настрій, суспільна думка) компоненти. У конкретному вираженні це, по-перше, рівень очікувань людей і оцінка ними своїх можливостей впливати на політичну систему з метою реалізації наявних очікувань; по-друге, соціально-політичні цінності, що лежать в основі ідеологічного вибору (наприклад, справедливість, рівність, стабільність, порядок тощо); по-третє, швидко мінливі думки й настрої, пов'язані з оцінками поточного становища, уряду, лідерів, конкретних політичних акцій. Масова політична свідомість визначає тип і рівень політичної культури суспільства й спричиняє найбільш типові, масові варіанти політичної поведінки.

Групова політична свідомість – це узагальнена свідомість тих або інших більш організованих і визначених, ніж маса соціальних груп (соціальних класів, соціальних верств, національно-етнічних спільностей, політичної еліти, різноманітних «груп тиску» тощо), що відбиває соціальні інтереси й визначає зміст, спрямованість і інтенсивність політичної активності групи. У дослідженні групової політичної свідомості важливе місце приділяється політичним позиціям і ідеологічним перевагам, що домінують у цій групі, оскільки вони у вирішальній мірі визначають політичну поведінку членів цієї групи.

Індивідуальна політична свідомість – це характеристика і риса конкретної особистості як суб'єкта політики, що виражає його здатність сприймати політику, більш-менш точно оцінювати її й відносно цілеспрямовано діяти в політичному плані. Щодо структури можна виділити два блоки компонентів політичної свідомості: мотиваційні (політичні потреби, цінності, установки, почуття й емоції) і пізнавальні (знання, інформованість, інтерес до політики, переконання).

За характером і глибиною відбиття політичних процесів виділяють повсякденний (соціально-психологічний) рівень політичної свідомості й теоретико-ідеологічний.

Повсякденна політична свідомість формується на базі повсякденного досвіду людей і має такі риси, як змістовна дифузійність, поверховість, несистематизованість, уривчастість, внутрішня суперечливість, підвищена емоційність.

Теоретико-ідеологічна політична свідомість цілеспрямовано формується певними соціальними групами, виходить із жорстких і чітких уявлень, що становлять цілісну систему поглядів і тверджень та пояснюють оточуючу людину політичну дійсність на основі тієї або іншої ідеологічної концепції. Теоретико-ідеологічний рівень політичної свідомості має такі риси, як цілісність, систематизованість, здатність до прогнозування.



51. Сутність політичної культури, її функції.

Політична культура- сукупність стійких форм політичної свідомості й поведінки, а також характеру і способів функціонування політичних інститутів у межах певної політичної системи. 3 наведених визначень політичної культури видно, що основними елементами її структури є політична свідомість і політична поведінка (діяльність) у найбільш поширених, типових їх виявах. Головним елементом політичної культури є політична свідомість. її складають політичні інтереси, знання, ідеї, погляди, уявлення, переконання, цінності, оцінки, орієнтації, почуття, настрої, традиції тощо. Системоутворюючими в політичній культурі, тобто такими, що визначають її як органічну цілісність, систему, є політичні знання, політична ідеологія і переконання. Винятково важливим є діяльнісний аспект політичної культури. Його складають визнані в суспільстві норми політичної поведінки, навики і способи політичної діяльності, вміння і досвід тощо. У реальній дійсності політична культура виявляється передусім у вигляді стереотипів політичної поведінки і способів функціонування політичних інститутів. Політична культура виконує наступні основні функції: пізнавальну (засвоєння громадянами необхідних суспільно-політичних знань і формування у них компетентних політичних поглядів і переконань); комунікативну (передача політичних знань, цінностей, навичок, у тому числі поколінням суб'єктів політичного процесу); нормативно-ціннісну (задає індивідам, групам, суспільству в цілому певні норми, стандарти, цінності, установки політичного мислення і поведінки; фіксує ієрархію політичних цінностей); виховну (формує у громадян політичну свідомість і навики політичної діяльності, адекватні даній політичній системі); мобілізаційну (організовує громадян на рішення певних політичних і соціальних задач); інтеграційну (формує широку і стійку соціальну базу даного політичного устрою, об'єднує підтримуючі політичні сили); комунікативну (передає що склалася в суспільстві політичну культуру через ЗМІ новим поколінням); регулятивну (забезпечує ефективний вплив громадян на політичний процес).

52. Структура політичної культури.

3 наведених визначень політичної культури видно, що основними елементами її структури є політична свідомість і політична поведінка (діяльність) у найбільш поширених, типових їх виявах. Головним елементом політичної культури є політична свідомість. її складають політичні інтереси, знання, ідеї, погляди, уявлення, переконання, цінності, оцінки, орієнтації, почуття, настрої, традиції тощо. Системоутворюючими в політичній культурі, тобто такими, що визначають її як органічну цілісність, систему, є політичні знання, політична ідеологія і переконання. Винятково важливим є діяльнісний аспект політичної культури. Його складають визнані в суспільстві норми політичної поведінки, навики і способи політичної діяльності, вміння і досвід тощо.



53. Типи політичної культури.

В сучасній політології для аналізу і порівняння політичних культур широко використовується їх типологія, запропонована американськими політологами Г.Алмондом і С.Вербой. Вони виділяють три основні типи політичної культури: Патріархальна політична культура, її основною ознакою служить відсутність в суспільстві, де вона панує, інтересу до політичної системи. Підданська політична культура, що характеризується сильною прихильністю до існуючим в країні політичних інститутів і режиму влади, що поєднується з низькою індивідуальною активністю населення. Активістська політична культура з такими її сутнісними рисами, як зацікавленість в політичній системі і активна участь в ній. Розрізняють також фрагментарну і інтегровану політичну культуру. Для першої характерна наявність різноманітних політичних орієнтацій і діяльності, відсутність процедур налагодження конфліктів, а також довір'я між окремими верствами населення (прикладом подібного типу є сучасна Україна), для другої - низький рівень політичного насильства, лояльність до режиму, відсутність протилежних субкультур. Існують і інші типології політичних культур. Так, залежно від типу політичної системи говорять про тоталітарну, авторитарну і демократичну культуру. Особливо важливу роль у функціонуванні політичної системи відіграє єдність, або однорідність, політичної культури, з якою безпосередньо пов'язана стабільність суспільства



54. Поняття та типи субкультури

. Внаслідок соціальної різнорідності суспільства його політична культура складається з багатьох різних часткових культур або субкультур — класових, етнічних, демографічних, професійних, регіональних, релігійних тощо. Політична субкультура — це сукупність таких стереотипів політичної свідомості й поведінки, які значно відрізняються від загальних, домінуючих у суспільстві.

У сучасній політології виділяються певні субкультури: регіональні, соціоекономічні, соціально-класові, етнічні, релігійно-політичні та ін.

Регіональні субкультури обумовлені економічними відмінностями, що зачіпають спосіб життя населення регіону, його екологічний стан, особливості природно-географічних і кліматичних умов, наявність певних природних ресурсів, що породжує економічні відмінності, які впливають на спосіб існування, політико-культурний рівень. На політичну культуру регіону суттєво впливають такі фактори, як економічна спеціалізація регіону (аграрна або промислова), його місце в загальній системі розподілу праці.

Соціоекономічні субкультури зумовлені існуванням у суспільстві різних груп, що мають різний економічний статус (наприклад, підприємницькі, фінансові кола), отже, і відмінності у способі життя, в інтересах, які відіграють досить важливу політичну роль. Представники цієї субкультури вдаються до різних засобів і методів впливу на владу: широке використання засобів масової інформації, лобіювання урядових структур створення політичних партій, що претендують на участь у владі.

Соціально-класові субкультури зумовлені статусними відмінностями і специфікою інтересів певних соціальних груп (класів), що відіграють важливу роль у політичному житті.

Етнічні субкультури пов'язані з особливостями, мовою, самобутністю певних етнічних груп. Політичні цінності, переваги і настанови поступаються етнічній самосвідомості та національному характеру певного етносу.

Релігійно-політичні субкультури виникають у тому випадку, коли релігія є основним всепроникаючим елементом загальної культури певної групи людей (наприклад, ісламський фундаменталізм).

Окрім перерахованих типів, субкультури можуть поділятися і за іншими ознаками: субкультури лідерів та еліт, еліти і маси, молоді і старшого покоління, жінок і чоловіків та ін.

55. Соціальна мобільність, типи мобільності.

Соціальна мобільність (лат. mobile — рух, рухливість) — це перехід людей з одних соціальних груп і верств в інші. Основоположником теорії соціальної мобільності прийнято вважати П. Сорокіна. Під соціальною мобільністю учений розуміє будь-який перехід індивіда або соціального об'єкта з однієї соціальної позиції у соціальному просторі в іншу.

 Соціальний простір за Сорокіним (під поняттям "соціальний простір" розуміється насамперед соціальна структура суспільства), має два основних класи координат — горизонтальний (наприклад, соціальні групи католиків, демократів, промисловців) і вертикальний (наприклад, єпископ — парафіянин, партійний лідер - рядовий член партії, управлінець — робітник), які є параметрами соціального простору. Тому існує два основних типи соціальної мобільності: горизонтальна й вертикальна. Просування соціальний суб'єкт може здійснювати як у межах одного, так і другого параметру, а тому існують дві основні форми соціальної мобільності — горизонтальна і вертикальна. Під горизонтальною соціальною мобільністю мається на увазі перехід індивіда (соціального об'єкта) з однієї соціальної групи в іншу, розташовану на тому самому рівні (наприклад, з одного громадянства в інше, з однієї родини в іншу, з однієї організації в іншу й т.д.). Під вертикальною соціальною мобільністю маються на увазі відносини, що виникають при переміщенні індивіда (соціального суб'єкта) з одного соціального прошарку в інший. Залежно від напрямку переміщення існує, згідно П. Сорокіну, два типи вертикальної мобільності: висхідна й спадна, у сучасній термінології відповідно соціальне сходження і соціальна деградація. Висхідні й спадні течії існують удвох формах: проникнення індивіда з нижнього шару в більш високий або створення індивідами нової групи й проникнення всієї групи в більш високий соціальний прошарок (наприклад, більшовики в Росії), і навпаки. Ситуацію в цілому П. Сорокін узагальнює так, як показано на мал. 3 [9].

Таким чином, вертикальна мобільність є вихідною з соціальної стратифікації суспільства, адже нагадаємо, що Сорокін виділяв три її типи — економічну, політичну і професійну, а тому кожній із цих форм стратифікації притаманна своя форма вертикальної мобільності.

56. Форми вияву демократії. ???

Однією з форм прямої демократії є вибори на основі загального виборчого права. Добровільно беручи участь у них, громадяни в демократичному суспільстві мають можливість безпосередньо впливати на формування органів влади різних рівнів. 

Виявом прямої демократії є референдуми, які проводять з метою ухвалення закону або інших рішень на основі волевиявлення народу щодо найактуальніших питань державної політики і суспільно-політичного життя загалом.

Референдум — це спосіб прийняття офіційних рішень шляхом проведення голосування виборців з питань, встановлених конституцією або законодавством. Таке голосування може мати загальний або локаль¬ний характер (відповідно загальнодержавний і місцевий референдуми). 

Формою прямої демократії є всенародні обговорення законопроектів, які ефективно використовуються в багатьох країнах. Проте процедура таких обговорень може мати й пропагандистський характер, оскільки сотні тисяч зауважень і пропозицій громадян здебільшого беруться до уваги лише на рівні уточнень, окремих поправок, не торкаючись концепції законопроектів. Останнім часом увійшло в практику проведення опитувань суспільної думки і врахування їх результатів для ухвалення рішень. 



Поділіться з Вашими друзьями:
1   2   3   4


База даних захищена авторським правом ©divovo.in.ua 2017
звернутися до адміністрації

войти | регистрация
    Головна сторінка


загрузить материал