1. Політика як суспільне явище. Зв'язок політики з іншими сферами суспільного життя. Слово



Сторінка2/4
Дата конвертації25.12.2016
Розмір0.7 Mb.
1   2   3   4

Держава- певна відокремлена територія, на якій проживає політично, тобто з допомогою публічної влади, організоване населення.

Складові держави:1) територія- та частина суші, земних надр, повітряного простору і територіальних вод, на яку поширюється влада даної держави 2)населення-людська спільнота, яка проживає на її території і підпорядковується державній владі (багатонаціональна) 3) незалежна політична влада- відносини панування та підкорення, керівництва й підпорядкування, які існують між органами державної влади та наділеними владними повноваженнями посадовими особами, з одного боку, і рештою суспільства — з другого.

17. Основні теорії походження держави.

Теологічна-пояснює виникнення держави, а також всі її рішення, діями і санкціями божественної волі.

Патріархальна- розглядає державу як продукт сім'ї, яка розрослася до розмірів держави, при цьому влада правителя тлумачиться як влада батька в сім'ї, а відносини між підданими і володарями - як сімейні відносини.

Договірна - після укладення суспільного договору безмежна свобода була введена в розумні межі шляхом створення держави як організації, покликаної забезпечити баланс різних суспільних інтересів, права і свободи особистості.

Психологічна - держава існує через наявність у людини психологічних потреб жити в межах організованого суспільства, у відчутті необхідності колективної взаємодії або через схильність більшості до підпорядкування.

Класова (марксистська) - трактує державу класову за походженням (з'являється разом з поділом суспільства на класи) і за суттю (орган класового панування: орган пригнічення одного класу іншим).

Теорія завоювання (насильства) розглядає походження держави як результат завоювання сильними племенами слабких.

Расова концепція - існують вищі і нижчі раси, а держава необхідна для забезпечення панування перших над іншими.

Органічна концепція -аналогія між державою і живим організмом як у структурі, так і в функціях. *Т.Спенсер.

18. Фнкції держави. Апарат держави.

Функції держави:

Внутрішні:

1)економічна- полягає в організації й регулюванні державою економічної діяльності. 2)соціальна- в узгодженні багатоманітних соціальних інтересів — класових, демографічних, етнічних, професійних тощо і забезпеченні на цій основі цілісності та єдності суспільства 3)політична- визначення програмно-стратегічних цілей і завдань розвитку суспільства, забезпечення функціонування політичної системи, політичної стабільності, підтримання відносин з політичними партіями, громадсько-політичними організаціями. 4)культурно-виховна- спрямована на створення умов для задоволення культурно-освітніх запитів і потреб громадян, формування особистості. 5) правова- держава регулює суспільні відносини й забезпечує елементарний порядок у суспільстві.

Зовнішні:

1)оборонна функція- полягає в захисті її безпеки, суверенітету й територіальної цілісності від зовнішніх посягань. 2)дипломатична функція -передбачає встановлення, підтримку і розвиток відносин з іншими державами та міжнародними організаціями. 3)функція співробітництва -реалізується через здійснення зовнішньої торгівлі, координацію економічної діяльності з іншими державами, участь у міжнародних економічних об'єднаннях.

Щодо державного апарату, то він являє собою систему органів, за допомогою яких здійснюється державна влада, виконуються функції держави, досягаються завдання держави. Апарат держави є структурованою категорією. Структура апарату складається із системи органів державної влади; системи органів державного управління; системи судових органів. Кожна з цих систем — носій відповідної державної влади. Представницькі органи поділяють на вищі та місцеві. До вищих належать парламенти, органи виконавчої влади, Кабінет Міністрів України, міністерства, відомства і державні комітети та місцеві державні адміністрації. Президент в Україні— гарант державного суверенітету, територіальної цілісності України, дотримання Конституції, прав і свобод людини та громадянина.



19. Правова держава: суть та принципи

Термін “правова держава” з'явився в німецькій літературі в працях К.Т.Велькера і Р.фон Моля. Правова держава — тип держави, основними ознаками якої є верховенство закону, поділ влади, правовий захист особи, юридична рівність громадянина й держави. Правова держава- форма організації державної влади, за якої верховенство в усіх сферах життя належить правовому закону.Ознаки правової держави:

1. верховенство закону у всіх сферах життя суспільства. 2. поділ влади на законодавчу, виконавчу і судову. 3. взаємна відповідальність особистості і держави. 4. реальність прав і свобод громадянина, їх правова і соціальна захищеність.

5. політичний і ідеологічний плюралізм, що полягає у вільному функціонуванні різноманітних партій, організацій, об'єднань, що діють у рамках конституції, наявності різноманітних ідеологічних концепцій, течій, поглядів. 6. стабільність законності і правопорядку в суспільстві.

Теорія правової держави полягає в тому, щоб зв’язати політичну владу, державу правом, підпорядкувати її дії закону. У політичних поглядах Дж. Локка були закладені основи теорії правової держави. До таких основ слід віднести насамперед твердження про те, що державне правління повинно не лише грунтуватися на законі, а й обмежуватись ним, закон є обов’язковим для всіх. Також внеском у розвиток теорії правової держави було трактування Монтеск’є співвідношення закону і свободи. Суть політичної свободи, на його думку, полягає в тому, щоб робити не те, що хочеш, а те, що дозволяють закони. Принципово важливе значення для розвитку теорії правової держави мала творчість І. Канта. Справжню свободу, вважав І. Кант, люди дістають лише в державі. Однак нерідко свобода переростає у свавілля. Сукупність умов, які обмежують свавілля одного стосовно інших, І. Кант називає правом. Згідно з теорією правової держави закон мусить бути єдиним для всіх — і для держави, і для громадян — і мати правовий характер, тобто відповідати високим моральним вимогам.
20. Типи і форми держави

Форми держави – спосіб орагнізації і здійснення державної влади):


  1. Організація державної влади, правління

  2. Організація державного устрою

  3. Політичний режим

Форма державного устрою — це спосіб територіальної організації держави, що визначається принципами взаємовідносин держави як цілого і її територіальних складових.

1)Унітарна держава - проста, єдина держава, яка характеризується відсутністю у адміністративно-територіальних одиниць ознаки суверенітету. Виділяють централізовані і децентралізовані унітарні держави, з наявністю або відсутністю автономних утворень.

2)Федерація - складна, союзна держава, частини якої є державними утвореннями з певним державним суверенітетом. Будується на розподілі функцій управління між центром і суб'єктами федерації.

3)Конфедерація - тимчасовий союз держав, який створюється для досягнення політичних, економічних, культурних та інших цілей. Не володіє самостійним суверенітетом, відсутня єдина система законодавства.

Форма державного правління — це спосіб організації державної влади, зумовлений принципами формування і взаємовідносин вищих органів держави.

1)Монархія— це така форма правління, за якої верховна державна влада юридично належить одній особі — монарху (королю, імператору тощо) і передається в порядку престолонаслідування.

-Абсолютна монархія — влада монарха є необмеженою, монарх очолює всі гілки державної влади, має виключні повноваження щодо її здійснення. Наприклад, абсолютними монархіями є Бруней, Катар, Оман, Саудівська Аравія, Ватикан.

-Обмежена монархія - влада монарха є обмеженою парламентом або конституцією. Сформувалась в результаті еволюції абсолютної монархії, коли влада монарха була обмежена і визначалась конституцією, де, крім того, закріплювався порядок престолонаслідування. Наприклад, обмеженими монархіями є: Бельгія, Великобританія, Іспанія.



2) Республіка — це форма державного правління, за якої державна влада здійснюється представницькими органами (парламентом, президентом), що обираються населенням на певний термін.

-Парламентська республіка — форма державного правління, при якій державна влада здійснюється за умови верховенства парламенту. (парламент формує уряд з представників партій, які отримали більшість на виборах;президент обирається парламентом з числа його членів (або спеціальною колегією), є главою держави, але не може бути главою уряду та здійснювати контроль над ним;президент здійснює свої конституційні повноваження лише за згодою уряду (існує інститут контрасигнатури); має право вето на закони парламенту;

уряд — найвищий орган виконавчої влади, формується з членів парламенту, несе політичну відповідальність перед ним; діє протягом терміну повноважень парламенту.

-Президентська- за якої державна влада здійснюється шляхом надання президенту великого кола повноважень. (президент — глава держави, обирається народом і є главою уряду, який йому підзвітний; парламент не може відправляти у відставку міністрів, а президент не може розпускати парламент; президент не підзвітний парламенту, але має право відкладального вето щодо актів парламенту;посади прем'єр-міністра у президентській республіці може не бути, його повноваження виконує президент; відповідно, у таких республіках може не бути уряду як колегіального органу, його заміняє кабінет президента; у протилежному випадку президент призначає прем'єр-міністра, затверджує уряд з представників партії, яка перемогла на виборах; уряд несе відповідальність перед президентом і діє протягом терміну президентських повноважень.Прикладом президентської республіки є США, Росія, Бразилія, Мексика.)



3) змішана

21. Парламентська система правління.
Парламентарна республіка характеризується проголошенням принципу верховенства парламенту, перед яким уряд несе політичну відповідальність за свою діяльність. Ознаками парламентарної республіки є: 1) здійснення повноважень глави держави і глави уряду різними особами, наявність посади прем'єр-міністра; 2) обмеженість владних повноважень глави держави і водночас віднесення реальної компетенції у сфері виконавчої влади до уряду та його глави; 3) формування уряду парламентом за участю глави держави, яка зазвичай є майже номінальною; 4) формальна політична відповідальність уряду перед парламентом; 5) право глави держави розпустити парламент, котре, як правило, ефективно контролює уряд. На відміну від президентської республіки за парламентарно-республіканської форми правління президент обирається не на загальних виборах, а парламентом або спеціальною колегією, яка в основному складається з депутатів того ж парламенту.
22. . Президентське правління, його суть, особливості

У президентській республіці уряд формує і очолює президент, який одночасно виступає главою держави і главою уряду. Сформований позапарламентським шляхом, уряд не несе за свою діяльність відповідальності перед парламентом. У президентській формі правління існує дотримання формальних вимог жорсткого поділу влади й запровадження збалансованої системи стримувань і противаг; обрання президента відбувається на загальних виборах; поєднання повноважень глави держави і глави уряду в особі президента й відсутність посади прем'єр-міністра; формування уряду відюувається президентом лише за обмеженою участю парламенту; відсутність політичної відповідальності уряду перед парламентом; відсутність права глави держави на розпуск парламенту; відсутність скріплення актів президента підписами міністрів, які б несли за них відповідальність. Класичною президентською республікою вважаються США. Однак при цьому обидві гілки влади залишаються незалежними одна від одної, що в разі досконалої системи стримувань і противаг забезпечує демократичне здійснення державної влади.



23. Суть і основні ознаки політичних режимів.

Політичний режим - це спосіб функціонування політичної системи суспільства, визначальний характер політичного життя в країні, система прийомів, методів, способів здійснення політичної (включаючи державну) влади в суспільстві.Основними компонентами політичних режимів є: форма і роль держави, система партій, спосіб голосування, структура політичних інститутів, принцип легітимності, наявність чи відсутність правової державності, обмеженість чи необмеженість державної влади, розвинутість, нерозвинутість чи відсутність громадянського суспільства, одно- чи багатопартійна система, які визначають тип політичного режиму.

24. Типологія політичних режимів.

Типи політичних режимів: Тоталітарний- це повний контроль і жорстка регламентація з боку держави всіх сфер життєдіяльності суспільства, кожної людини за допомогою прямого озброєного насильства. Авторитарний - політичний режим, при якому вся повнота влади зосереджена у однієї особи (монарха, диктатора) або правлячої групи. Демократія- це така форма держави, його політичний режим, при якому народ або його більшість є (вважається) носієм державної влади.

. Типи за Москою: 1) аристократично-автократичний (абсолютна монархія); 2) аристократично-ліберальний (парламентарна, конституційна монархія); 3) демократично-автократичний (президентська республіка); 4) демократично-ліберальний (парламентарна республіка).



За Курашвілі і Мігранян:  тоталітарний (надмірно, сфальсифіковано авторитарний, звичайно терористичний, тиранічний) режим; жорстко авторитарний; авторитарно-демократичний; демократично-авторитарний; розгорнуто-демократичний; анархо-демократичний (надмірно, сфальсифіковано демократичний, що веде до дезорганізації суспільного життя)

25. Демократичні політичні режими.

Демократичні політичні системи- політичні партії і групи інтересів представляють та узгоджують у них усю багатоманітність соціальних інтересів. Влада грунтується на демократичних принципах і здійснюється як безпосередньо самим народом, так і його уповноваженими в різних формах прямої і представницької демократії.

Риси:


  • Народ – джерело влади

  • Вибірність всіх орагнів

  • Вирішення проблем відповідно до волевиявлення більшості

  • Правова рівність громадян

  • Приорите прав людини над правами держави

  • Розподіл влади на гілки

  • Повага більшості до меншості

  • Економічна свобода

  • Політичний плюралзм

Афінська республіка- перша демократія.

26. Тоталітарні політичні режими

Характеризується повним контролем і жорсткою регламентацією з боку держави всіх сфер життєдіяльності суспільства, кожної людини за допомогою прямого озброєного насильства. Держава поглинає все суспільство і конкретну людину (централізоване керівництво і управління у сфері економічної; система загального контролю над поведінкою індивідів у сфері соціальної; визнання керівної ролі однієї партії у сфері політичної і здійснення її диктатури; панування офіційної ідеології у сфері духовної і примусове нав'язування її членам суспільства; зосередження в руках партії і держави засобів масової комунікації (преси, радіо, телебачення, кіно); культ керівної особи на всіх рівнях, влада на всіх рівнях знаходиться в руках не підзвітної народу номенклатурної адміністрації; зрощення партійного і державного апарату, контроль виконавськими органами виборних; вихід каральних органів з підкорення законам і суспільству і. як результат, свавілля у вигляді державного терору і масових репресій).



27. Авторитарний політичний режим

Авторитаризмом називається політичний режим, який характеризується зосередженням державної влади в руках однієї особи чи групи осіб. Авторитарним політичним режимам притаманні такі ознаки: скасування або значне звуження політичних прав і свобод громадян; обмеження діяльності політичних партій та громадсько-політичних організацій, особливо опозиційних; звуження сфери гласності й виборності державних органів, сувора регламентація їх діяльності; рекрутування політичної еліти шляхом призначення згори; застосування політичних репресій. А тому головною опорою авторитарних режимів є силові структури влади — армія, поліція, служба безпеки тощо. Авторитаризм властивий політичній владі, яка постійно виявляє тенденцію до розширення своїх повноважень і встановлення тотального контролю над суспільством. За авторитаризму громадянське суспільство не контролює державу.



28. Сутність еліти, її роль та функції.

Починаючи з XVII ст. цей термін (Паретто) вживається спочатку для позначення товарів найвищої якості, а згодом і для виокремлення у структурі суспільства «обраних людей», передусім вищої знаті.



Еліта- меншість суспільства, яка є достатньо самостійною, відносно прив»язаною до груп осіб, які наділені визначними психологічними, соціальними, політичними якостями, беруть безпосередню участь в ухваленні та виконанні рішень пов’язаних з використанням державної влади або здійсненням впливу на неї.

Підходи

Ціннісний підхід -започаткований В. Парето, пояснює існування політичної еліти наявністю у належних до неї осіб особливо цінних для суспільства інтелектуальних, психологічних, моральних, організаторських та інших рис, які забезпечують їм переважання над іншими людьми. Функціональний Г. Москою і Р. Міхельсом, —, або організаційний. Він пояснює існування політичної еліти важливістю функцій управління, які зумовлюють особливу роль людей, що їх виконують. Прихильники цього підходу вважають, що закон поділу праці вимагає професійного заняття управлінською працею як необхідної умови її ефективності.

Функції еліт:

Стратегічна -полягає в розробці стратегії і тактики розвитку суспільства, визначенні політичної програми дій. Ця функція повною мірою може бути реалізованою лише на вищому рівні політичної еліти (главою держави, парламентаріями, міністрами) з використанням фахівців і результатів наукових досліджень.

Інтегративна - полягає в забезпеченні цілісності і єдності суспільства, стійкості його політичної та економічної систем, уникненні соціально- політичних конфліктів, знаходженні оптимальних варіантів їх розв'язання в разі виникнення. Важливими змістовими елементами цієї функції є згуртування різних верств населення, гармонізація їх соціальних інтересів, досягнення суспільного консенсусу, тісної політичної взаємодії і співробітництва всіх суспільних сил.

Регулятивна функція -еліта виконує основний обсяг роботи щодо прийняття політичних рішень, спрямованих на регулювання суспільних відносин, розв'язання назрілих суспільних проблем і завдань, здійснює розподіл і перерозподіл матеріальних, фінансових, людських та інших ресурсів.

Мобілізаційна- полягає в необхідності мобілізації мас для виконання прийнятих рішень і поставлених завдань, практичного здійснення визначеного політичного курсу.

29. Концепція еліти Паретто.

В.Парето ввів у науковий обіг термін "еліта". Він визначив її як групу осіб, що володіють вищими показниками у своїй галузі діяльності. Висуванню людей в еліту сприяє наявність у них специфічних психологічних якостей. На думку Парето, у суспільстві поряд з елітою завжди існує "контреліта" (потенційна еліта) - особи, які за своїми психологічними якостями могли б увійти в еліту, але не ввійшли через своє соціальне становище. Також він створив "закон циркуляції еліт". Зміна еліт дозволяє зберегти соціальну рівновагу, тому що забезпечує прихід до влади еліт, які володіють якостями, затребуваними суспільною ситуацією. Залежно від методів володарювання В.Парето виділив два типи еліт:

Еліта лисиць, в якій володіє "інстинкт комбінацій": здатність лавірувати, переконувати, обманювати. Прихід цієї еліти в систему управління втілює суспільну тенденцію до зміни.

Еліта левів. Для цього типу еліти характерна ставка на силові методи впливу і нездатність до укладання компромісів. Леви виражають консерватизм, тенденцію до стабільних форм організації суспільного життя.

30. Концепція еліти Моска.

Г.Моска вводить спочатку поняття "політичного класу", а потім більш широке - "правлячого класу" для визначення тієї групи людей, яка, володіючи певними якостями і ресурсами - високе становище у суспільстві, військова сила, священний сан, багатство, походження (переважно народження, сімейні зв'язки), знання і досвід управління - монополізує владу в своїх руках. Наявність такого класу, на думку Моска, - не закон: "суспільство завжди керується меншістю", "навіть коли відбувається зміна влади, вона передається з рук однієї меншості до рук іншої меншості". Правлячий клас схильний до змін через притаманні йому дві тенденції: аристократичну і демократичну. Перша тенденція проявляється у прагненні еліти "закритися" від іншої частини суспільства, передати свої привілеї за спадковістю. Наслідком цієї тенденції стає виродження еліти і суспільний застій. Демократична тенденція проявляється у поновленні правлячого класу за рахунок активних представників нижчих верств.

31. «Залізний закон олігархії» Міхельса.

Залізний закон олігархії - принцип теорії еліт, вперше сформульований Робертом Міхельсом у 1911 році. Він полягає в тому, що будь-яка форма соціальної організації, незалежно від її початкової демократичності або автократичності, неминуче вироджується у владу небагатьох обраних - олігархію (частний приклад - номенклатура). Причинами існування цього закону Міхельс вважав об'єктивну необхідність лідерства, прагнення лідерів ставити в основу свої власні інтереси, довіру натовпу до лідерів і загальну пасивність мас. Переростання демократії в олігархію частково пояснюється психологією маси. Поняття маси в нього інтерпретується як «... сукупність психічних властивостей масового обивателя: політична індиферентність, некомпетентність, потреба в керівництві, почуття вдячності вождям, створення культу особи вождів ..». З залізного закону олігархії випливає, що демократичне управління неможливо в скільки-небудь великих спільнотах індивідів. Чим більше організація - тим менше в ній елементів демократії і більше елементів олігархії. З цієї причини Міхельс відійшов від соціалізму і став підтримувати Муссоліні, вважаючи олігархічне управління не тільки не хибним, але навіть позитивним для суспільства в цілому.


32. Співвідношення еліти і демократії.

Сучасні концепції еліт:

1 ) концепції демократичного елітизму, або елітарної демократії. 

Річ у тому, що теорія демократії як правління народу і теорія еліт як правління незначної меншості суперечать одна одній.

Основоположники теорії еліт Г. Моска, В. Парето і Р. Міхельс роз в'язували цю суперечність на користь теорії еліти, ставлячи під сумнів можливість демократії.

Водночас у політології склався цілий напрям, представники якого намагаються довести сумісність демократії та елітизму.

До цього напряму належать, зокрема:

Йозеф Шумпетер (1883—1950) Суть демократії, на його думку, полягає в здобутті влади елітами шляхом конкуренції. Правляча еліта необхідна для будь-якого суспільства, у тому числі й для демократичного, характерна риса якого — конкуренція еліт за позиції влади, а також відкритість еліти для оновлення талановитими, здібними, високоморальними представниками народу. Значення електорату обмежується участю в оновленні та зміні еліти. Контроль виборців за елітами проявляється лише у формі відмови під час переобрання. Концепція конкуруючих еліт Й. Шумпетера заміняє формулу демократії «правління народу» на більш реалістичну — «правління, схвалене народом».
Дж. Сарторі, демократія не тільки не заперечує еліту, а, навпаки, передбачає її.

Демократія має горизонтальний і вертикальний виміри.

У горизонтальному вимірі вона грунтується на принципі рівності і означає правління народу.

У вертикальному вимірі демократія визнає рівність як рівність можливостей, грунтується на принципі свободи й означає владу множинних конкуруючих меншин, або поліархію.

33. Політичне лідерство: суть, функції.

Сутність політичного лідерства. Термін "ліоер" (від англ. leader)

означає "керівник", "провідник". Політичне лідерство є різновидом

соціального лідерства і воно пов'язане з управлінням державними та

суспільними процесами. У сучасній політичній науці с різноманітні

визначення цього поняття, зокрема:


• політичне лідерство - це влада, яка здійснюється одним чи кількома

індивідами з метою пробудження членів нації до дій;


• це відносини між людьми у процесі спільної діяльності, за якої одна

сторона забезпечує домінування своєї волі над іншими;


• це постійний легітимний вплив владних осіб на суспільство,

організацію чи групу.


Ознаки політичного лідерства:
• лідерство передбачає постійний вплив на оточуючих;
• політичний вплив повинен бути всезагальним і розповсюджуватися на

усіх членів керованої спільноти;


• лідерство закріплюється у певних нормах, правилах, привілеях,

повноваженнях.


У системі політичного лідерства виділяються три головні компоненти:
1) соціальні умови і чинники, які впливають на політичного лідера;
2) індивідуальні соціально-психологічні особливості лідера;
3) ресурси чи засоби, якими володіє лідер для здійснення політичної

діяльності.


У більш загальному вигляді за стилем розрізняються авторитарне й демократичне лідерство. 

Авторитарне лідерство передбачає одноособовий спрямовуючий вплив із застосування примусу. Для авторитарного стилю характерні жорсткість мислення лідера, ігнорування інформації, що не збігаються з його власною позицією, одноособовий вибір напрямів і цілей діяльності. Зв'язки між членами найближчого оточення лідера зведені до мінімуму і проходять через лідера й під його контролем. Демократичний стиль політичного лідерства характеризується гнучкістю мислення лідера, його схильністю до отримання якнайповнішої інформації, увагою до тих аргументів, що суперечать його власній позиції. Цілі й напрями діяльності лідер визначає не одноособово, а спільно з оточенням.

Лідерів-«прапороносців» вирізняє власне бачення дійсності. У них є ідея, заради здійснення якої вони нерідко прагнуть змінити політичну систему. Образ «служителя» засвоює той політик, який прагне виступати в ролі виразника інтересів своїх прихильників. Саме їхнє бажання виражає лідер і діє від їхнього імені. Для лідера-«торговця» важливою є здатність переконати. Завдяки їй конституенти «купують» його плани або ідеї, залучаються до їх здійснення. Лідери-«пожежники» «гасять пожежу», тобто реагують на ті проблеми, які навколишнє середовище їмпред'являє.
Залежно від ставлення до існуючих суспільних порядків лідерів можна поділити

Лідери-консерватори виступають за збереження існуючих суспільних порядків, допускаючи лише мінімальні зміни. 

Лідери-реформатори орієнтуються на істотні зміни лише деяких із суспільних порядків зі збереженням основ суспільного ладу. 

Лідери-революціонери налаштовані на радикальні і всеосяжні зміни в суспільстві аж до зміни основ суспільного ладу. Види лідерства:

Формальне лідерство — це керівництво як реалізація інституціоналізованих владних повноважень. Воно пов'язане зі встановленими правилами призначення керівника й передбачає функціональні відносини. 

Неформальне лідерство базується не на формальних повноваженнях, а на авторитеті лідера, його визнанні оточенням.

34. Типологія політичних лідерів.

Класичною є типологія політичного лідерства М. Вебера

Традиційне лідерство-грунтується на авторитеті звичаїв. Лідер цього типу отримує і здійснює владу не завдяки власним достоїнствам і заслугам, а відповідно до традицій і звичаїв. Харизматичне лідерство грунтується на вірі в незвичайні якості і здібності лідера, його винятковість. Раціонально-легальне лідерство, яке грунтується на законі й називається іноді ще бюрократичним, є основним типом лідерства в сучасних демократичних державах.

У більш загальному вигляді за стилем розрізняються авторитарне й демократичне лідерство. 

Авторитарне лідерство передбачає одноособовий спрямовуючий вплив із застосування примусу. Для авторитарного стилю характерні жорсткість мислення лідера, ігнорування інформації, що не збігаються з його власною позицією, одноособовий вибір напрямів і цілей діяльності. Зв'язки між членами найближчого оточення лідера зведені до мінімуму і проходять через лідера й під його контролем. Демократичний стиль політичного лідерства характеризується гнучкістю мислення лідера, його схильністю до отримання якнайповнішої інформації, увагою до тих аргументів, що суперечать його власній позиції. Цілі й напрями діяльності лідер визначає не одноособово, а спільно з оточенням.

Лідерів-«прапороносців» вирізняє власне бачення дійсності. У них є ідея, заради здійснення якої вони нерідко прагнуть змінити політичну систему. Образ «служителя» засвоює той політик, який прагне виступати в ролі виразника інтересів своїх прихильників. Саме їхнє бажання виражає лідер і діє від їхнього імені. Для лідера-«торговця» важливою є здатність переконати. Завдяки їй конституенти «купують» його плани або ідеї, залучаються до їх здійснення. Лідери-«пожежники» «гасять пожежу», тобто реагують на ті проблеми, які навколишнє середовище їмпред'являє.
Залежно від ставлення до існуючих суспільних порядків лідерів можна поділити

Лідери-консерватори виступають за збереження існуючих суспільних порядків, допускаючи лише мінімальні зміни. 

Лідери-реформатори орієнтуються на істотні зміни лише деяких із суспільних порядків зі збереженням основ суспільного ладу. 

Залежно від змістовного смислу стилю політичної діяльності лідерів

Цезаристський тип політичного лідерства характеризується зосередженням усієї повноти влади в руках лідера. Лідер цього типу має необмежену свободу прийняття рішень, широкі можливості для здійснення величезного впливу на оточення. Плутократичний тип політичного лідерства грунтується на багатстві і представляє інтереси найзаможніших суспільних верств. Популістський тип політичного лідерства грунтується на популізмі- боротьба за права та інтереси народу. Професійний- лідер-професіонал постіндустріального суспільства, повага й довіра до якого базуються на його компетентності та особистій поведінці. Він органічно поєднує в собі високий інтелект, вольове устремління, розвинену здатність генерувати оригінальні свої і сприймати чужі ідеї, високу моральність.

35. Концепції політичного лідерства.

Залежно від змістовного смислу стилю політичної діяльності лідерів

Цезаристський тип політичного лідерства характеризується зосередженням усієї повноти влади в руках лідера. Лідер цього типу має необмежену свободу прийняття рішень, широкі можливості для здійснення величезного впливу на оточення. Плутократичний тип політичного лідерства грунтується на багатстві і представляє інтереси найзаможніших суспільних верств. Популістський тип політичного лідерства грунтується на популізмі- боротьба за права та інтереси народу. Професійний- лідер-професіонал постіндустріального суспільства, повага й довіра до якого базуються на його компетентності та особистій поведінці. Він органічно поєднує в собі високий інтелект, вольове устремління, розвинену здатність генерувати оригінальні свої і сприймати чужі ідеї, високу моральність.
Види лідерства:

Формальне лідерство — це керівництво як реалізація інституціоналізованих владних повноважень. Воно пов'язане зі встановленими правилами призначення керівника й передбачає функціональні відносини. 

Неформальне лідерство базується не на формальних повноваженнях, а на авторитеті лідера, його визнанні оточенням.
36.Суть політичних партій та їх функції у суспільстві

Політична партія — це добровільне та організаційно оформлене об'єднання громадян, яке виражає інтереси частини суспільства і прагне до їх задоволення шляхом здобуття, утримання і використання державної влади.1) партія — це ідеологічна спільність людей, їх добровільне об'єднання навколо якоїсь ідеології. Таке розуміння характерне, зокрема, для ліберального напряму в історії політичної думки; 2) партія — це організація певного суспільного класу чи соціальної групи. Розуміння політичної партії як суто класової організації, виразника корінних інтересів того чи іншого класу характерне для марксизму; 3) партія — це громадська організація, інститут політичної системи, головним завданням якого є завоювання, утримання й використання державної влади. Основні ознаки партії (америк. політолог Паломбара): 1) ідеологія - конкретна орієнтація, бачення світу й людини; 2) організація, тобто відносно тривале в часі об'єднання людей, це інститут; 3) мета - завоювання і здійснення влади; 4) членство.



Функції партій у суспільстві.

політичне представництво соціальних інтересів; соціальна інтеграція — узгодження соціальних інтересів через взаємодію політичних партій; розробка ідеології, політичних доктрин і програм; боротьба за оволодіння державною владою та участь у її здійсненні; участь у формуванні й діяльності всіх ланок державного апарату; участь у розробці, формуванні і здійсненні політичного курсу держави; політична соціалізація — сприяння засвоєнню індивідом певної системи політичних знань,норм і цінностей, залученню його до політичної системи; формування громадської думки;

політичне рекрутування, тобто залучення на бік партії якомога ширших верств населення як її членів, прихильників і виборців; підготовка та висунення кадрів для апарату держави, партії, громадських організацій.
37. Причини виникнення та етапи розвитку політичних партій

Причинами виникнення партій є необхідність захисту соціально-класових, національних, племінних, релігійних, регіональних інтересів, а також цілі, пов'язані з виборчою боротьбою внаслідок об'єднання гуртків і груп однакового ідейно-політичного спрямування, у надрах масових рухів; внаслідок розколу однієї партії на дві та більше чи об'єднання двох та більше партій в одну; внаслідок діяльності лідерів, які організували партії “під себе”; з ініціативи профспілок . У розвитку партій як суб'єктів політичної діяльності М. Вебер розрізняв три стадії: аристократичної угруповання, політичного клубу і масової партії. Щоправда, всі стадії пройшли насправді лише дві англійські партії — вігів і торі. Більшість сучасних політичних партій сформувались одразу як масові партії. Поступово аристократичні роди, які протиборствували з цього питання, оформились у більш-менш згуртовані партійні угруповання лібералами й консерваторами). Політичні клуби відрізнялись від аристократичних угруповань наявністю ідеологічної доктрини й розвинутої організаційної структури. Під політичною партією малась на увазі організація, що прагнула до завоювання посад у державних органах у конкурентній боротьбі за голоси виборців. Перші з них з'явились в основному в результаті злиття в єдині організації місцевих виборчих комітетів, що забезпечували підтримку депутатам. Однак, на відміну від політичних клубів, політичні партії вже не обмежувались забезпеченням підтримки кандидатам з боку впливових кіл суспільства та збиранням необхідних для виборчої кампанії коштів, а чимраз більше орієнтувались на вплив на маси, завоювання виборців, залучення до своїх лав якомога більшої кількості членів. Появі масових політичних партій сприяв і розвиток робітничого руху.


38. Типологія політичних партій.

1) За соціальною основою, тобто за орієнтацією на певну соціальну спільність або її відсутністю, крім робітничих, дрібнобуржуазних, буржуазних і поміщицьких партій, виокремлюються також класові, національні, жіночі, молодіжні, регіональні партії.

2)За класовою ознакою розрізняють: робітничі, дрібнобуржуазні, буржуазні, поміщицькі та інтеркласові політичні партії. Такий поділ притаманний в основному марксистській традиції в політології.

3)За ідеологічною ознакою політичні партії поділяються на А)ідейно-політичні: більш-менш чітко визначена ідеологічна спрямованість: комуністичні, соціал-демократичні, ліберальні Б)Прагматичні — це такі партії, які орієнтуються не на певну ідеологію, а на широкий спектр ідей і суспільних проблем з метою залучення якомога більше виборців. В)Харизматично-вождистські партії формуються навколо особи конкретного політика і діють як групи його підтримки, мають певну ідеологічну спрямованість.

4) за цілями й характером діяльності партії поділяються на революційні, реформістські та консервативні. Революційні партії відкидають існуючий суспільний лад і прагнуть замінити його іншим. Реформістські орієнтуються на значні перетворення існуючого ладу, але зі збереженням його основ. Консервативні партії прагнуть зберегти існуючий лад, допускаючи лише найнеобхідніші його зміни.

З класифікацією політичних партій за соціальною основою, ідеологічною ознакою, основними цілями та характером діяльності тісно пов'язаний їх поділ на ліві, центристські і праві. Праві- прихильники збереження існуючого ладу, а ліві — прихильників радикальних змін.

5) залежно від типу організаційної структури політичні партії поділяються на кадрові й масові (Дюверже). Кадрові партії об'єднують у своїх лавах невелику кількість впливових професійних політиків і спираються на фінансову підтримку підприємницьких структур. Масові партії орієнтуються на залучення до своїх лав якнайбільшого числа членів з метою забезпечення завдяки членським внескам фінансової підтримки своєї діяльності. Вони мають фіксоване членство, розгалужену організаційну структуру й порівняно значну кількість членів, між якими встановлюється тісний постійний зв'язок.

6) За місцем, яке партії посідають у політичній системі, вони поділяються на: неподільно пануючі в політичній системі, як це буває за тоталітарних та авторитарних режимів; правлячі, тобто такі, що самостійно або в коаліції з іншими партіями легітимним шляхом здобули і здійснюють державну владу; опозиційні — такі, які не є правлячими в даний момент і перебувають в опозиції до здійснюваного правлячими партіями політичного курсу.

7). За метою політичної дії – помірковані, радикальні і екстремістські.

8). За структурою – централізовані, децентралізовані.
39.Місце і роль партій у політичній системі

МІСЦЕ ПАРТІЙ У ПОЛІТИЧНІЙ СИСТЕМІ СУСПІЛЬСТВА – вони є одним з найважливіших компонентів політичного процессу суспільства. Як суб’єкт формування владних відносин, партії великою мірою визначають характер і спрямування політичного процесу, стратегію і тактику боротьба за владу, її утримання, політичну стабільність суспільства. Завдяки політичним партіям здійснюється прямий та зворотний зв'язок між суспільством і державою. Це важливий інститут громадянського суспільства, завоювання й утримання влади, форма управління суспільством, при якій боротьба партій за владу виступає як механізм використання розбіжності інтересів, інакомислення в цілях суспільного прогресу. Роль політичних партій у політичній системі сучасного суспільства полягає в тому, що вони являють собою первинні політичні інститути, знаходяться серед пересічних громадян, є своєрідними посередниками між народом, який реалізує за їх допомогою повноваження єдиного джерела влади, і державою як спеціально створеним та відносно відокремленим інститутом публічної влади в загальнонаціональному масштабі. Політичні партії є невід'ємним складовим елементом демократії, заснованої на засадах політичного плюралізму, непорушності прав та свобод людини і громадянина, насамперед — гарантій політичної свободи. Особлива роль політичних партій у політичній системі сучасних економічно розвинених країн приводить до того, що сама сутність цих політичних систем часто визначається зарубіжними політологами як «правління політичних партій» або як «партійна демократія».



40. Групи тиску, їх специфіка та їх характеристика.

 Групи тиску – це добровільні суспільні об'єднання людей, що формуються з метою вираження й відстоювання своїх інтересів за допомогою цілеспрямованого впливу на інститути публічної влади.

Найяскравішою формою прояву діяльності груп тиску є лобізм.

Політична роль груп тиску визначає три основних способи взаємодії з політичними партіями: 1) підпорядкування політичним партіям; 2) підпорядкування партій групам тиску; 3) рівноправні співробітництва для досягнень спільних цілей.

Групи тиску діють на двох різних рівнях. З одного боку, вони здійснюють прямий тиск на урядові органи – Кабінет міністрів, членів парламенту й високопоставлених чиновників. З іншого боку, вони здійснюють непрямий тиск на громадськість із метою створення суспільної думки.

Найважливішу роль у сучасних державах з ринковою економікою виконують такі групи тиску, як підприємницькі спілки й об'єднання. Водночас з підприємницькими союзами в боротьбі за відстоювання своїх інтересів беруть участь також і такі об'єднання великого бізнесу, як дослідницькі й пропагандистські організації.

Значним впливом користуються різні благодійні (філантропічні) фонди. Вони виконують як вузькокласові, так і загальносоціальні функції в сфері освіти, охорони здоров'я, соціального забезпечення.

Розглядаючи різні види й типи груп тиску, можна виділити три основних критерії, за якими вони відрізняються від інших об'єднань і спільностей громадянського суспільства.

Перший критерій – існування жорстких організаційних структур, тобто на основі спільності інтересів усередині групи встановлюються регулярні, стабільні інституціоналізовані відносини.

Другий критерій – вираження й захист спільних інтересів і прагнень, тобто групи тиску спеціально організовуються для того, щоб захищати особисті, особливі інтереси своїх членів.

Третій критерій – здійснення тиску. Будучи непрямим політичним суб'єктом, не ставлячи завдання завоювання, утримання й здійснення влади, групи тиску прагнуть змінити урядову політику, використовуючи різні форми впливів.

41. Типи партійних систем та їх характеристика.

ПАРТІЙНА СИСТЕМА – це сукупність політичних партій, пов'язаних з іншими елементами політичної системи та між собою певними упорядкованими відносинами.

Найбільш поширена типологія партійних систем ґрунтується на кількісному критерії — кількості партій, які реально борються за владу або здійснюють вплив на неї. Відповідно вирізняють: однопартійну, двопартійну та багатопартійну системи. Ця типологія належить М. Дюверже, який виокремлює також «систему двох з половиною партій»— проміжний варіант між двопартійною та багатопартійною системами, коли сили двох партій врівноважуються.

Типологія партійних систем Дж. Сарторі базується на якісних критеріях і охоплює:

. 1.Однопартійну систему, що має такі ознаки: — існування тільки однієї легальної партії та заборона утворення інших; — зрощення партійного апарату з державним;— тоталітарний політичний режим.

2. Систему з гегемоністською партією — існує декілька партій, але одна є постійним політичним гегемоном.

3. Систему домінуючої партії — домінуюча партія демократично співіснує з іншими партіями.

4. Двопартійну систему, яка характеризується такими рисами:— наявністю кількох політичних партій; — існуванням двох партій, значно пріоритетніших за інші; — формуванням складу уряду однією з двох партій, яка перемогла на виборах;— впливовою опозиційною партією, яка програла вибори;— демократичним політичним режимом.

5. Систему поміркованого (обмеженого) плюралізму: — наявність у країні багатьох політичних партій;— репрезентація в парламенті лише кількох партій;— репрезентація в уряді деяких із представлених у парламенті партій; — відсутність позасистемної опозиції; — демократичний політичний устрій.

6. Систему крайнього (поляризованого) плюралізму:— наявність багатьох політичних партій; — гострота ідеологічного розмежування між ними; — присутність серед опозиційних партій позасистемних;

формування уряду партіями центру— наявність двосторонньої деструктивної опозиції; — демократичний політичний режим.



7. Атомізовану партійну систему:— наявність і незначна впливовість усіх партій;— присутність серед опозиційних партій позасистемних; — формування уряду на позапартійній основі або на основі широкої коаліції;— демократичний або авторитарний політичний режим. Існують два різновиди атомізованої системи: — система крайнього плюралізму — уряд формується або на широкій коаліційній основі, або за позапартійними критеріями;— авторитарна псевдопартійність — багато партій ведуть боротьбу, але реальна влада і контроль над ситуацією в країні перебуває в руках військової верхівки.

42. Суть та структура політичного процесу

Політичний процес- є сукупною діяльністю всіх суб'єктів політики, за допомогою якої відбувається формування, розвиток і функціонування політичної системи суспільства в певних тимчасових і просторових межах. Поняття «політичний процес» охоплює різні форми, способи і напрями політичної діяльності різних суб'єктів.

Політичний процес складається як з цілеспрямованих свідомих зусиль суб'єктів політичної діяльності (індивідів, соціальних груп, політичних партій, державних органів і ін.), так і в результаті взаємодій, які виникають спонтанно, незалежно від волі і свідомості учасників процесу.
43.Режими протікання політичних процесів

В рамках політичного процесу явища влади вивчаються з точки зору руху, зміни свого звичайного становища. Тому в цілому доцільно розрізняти три різних режими існування політичного процесу. Перший - це режим функціонування, який не виводить політичну систему за межі взаємовідносин громадян і інститутів влади, що склалися. У цьому випадку політичний процес відображає здатність структур і механізмів влади лише до простого відтворення рутинних, повторюваних з дня в день відношень між елітою і електоратом, громадянином і державою. Традиції і правонаступність в розвитку політичних зв'язків володіють тут незаперечним авторитетом на противагу будь-яким інноваціям і зрушенням у здійсненні функцій основними політичними суб'єктами.

Другий режим протікання політичного процесу - це режим розвитку. Тут структури й механізми влади виводять політику держави на новий рівень руху, що дозволяє адекватно відповісти на виклики часу. Такий ритм політичних змін означає, що правлячі кола знайшли мету й методи управління, відповідні змінам у соціальній структурі та серед політичних сил. Політичний розвиток супроводжується інтенсивною взаємодією мікро- і макрофакторів влади, борінням різнобічних течій і тенденцій, які в кінцевому результаті ведуть до підвищення відповідності соціальних і політичних явищ.

І, зрештою, третім різновидом режиму існування політичного процесу є режим занепаду, розпаду політичної цілісності або, як говорив П.Струве, "регресивна метаморфоза" політики. В даному випадку напрям динаміки політичного процесу має негативний стосовно норм і умов цілісного існування політичної системи характер. Ентропія і відцентрові тенденції переважають тут над інтеграцією, розпад режиму правління носить невідворотній характер. В результаті рішення, що приймаються режимом, втрачають управлінську здатність, а сам режим - свою легітимність.



44. Політична діяльність: суть, структура, детермінанти.


Поділіться з Вашими друзьями:
1   2   3   4


База даних захищена авторським правом ©divovo.in.ua 2017
звернутися до адміністрації

войти | регистрация
    Головна сторінка


загрузить материал